Принципи права як основа діяльності міліції України

Забороняється застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби й вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, окрім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору. За неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків, і має зводитися до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. У разі завдання шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший строк. Перевищення повноважень працівником міліції, в тому числі в застосуванні сили, спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Міністрів України, міністр внутрішніх справ України і в межах їхньої компетенції -- ради народних депутатів. Ради народних депутатів, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та адміністративну діяльність. Нагляд за додержанням законності в діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори [21].

3.2 Перспективи вдосконалення застосування основних принципів права у роботі міліції України

Однією з тенденцій сучасного розвитку права європейських країн є виокремлення поліцейського права як окремої галузі або ж підгалузі (залежно від особливостей національної правової системи і традицій державотворення). Аналіз феномена поліцейського права об'єктивно зумовлює необхідність з'ясування правового статусу поліції, діяльність якої в демократичній державі має ґрунтуватися на законодавчо визначених правових принципах.

Як свідчить практика сучасних зарубіжних країн, правові принципи організації та діяльності поліції закріплено в конституціях, законах про поліцію (міліцію, органи внутрішніх справ) та інших нормативно-правових актах, що слугують правовою основою її діяльності. Особливістю західноєвропейської правової доктрини є відсутність традиції чіткої артикуляції у спеціальних законах правових принципів функціонування окремих органів виконавчої влади [11]. Досить показовим у цьому відношенні є поліцейське законодавство німецьких федеральних земель, до виключної компетенції яких віднесено організаційно-правове забезпечення діяльності поліції. У законах про поліцію (повноваження поліції) суб'єктів німецької федерації про правові принципи її діяльності безпосередньо не йдеться, оскільки ця проблема вирішується на рівні земельних і федеральної конституцій. Характерно, що правові принципи формулюються в руслі ліберальної правової парадигми, що визнає фундаментальні права людини загальноцивілізаційною цінністю, а правовим началом у концентрованому вигляді - природні невідчужувані права людини.

Право не ототожнюється із законом, а справедливість розглядається як властивість права, виражена у рівному юридичному масштабі поведінки та пропорційності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню. У законодавстві західноєвропейських держав виключна увага приділяється обґрунтуванню необхідності дотримання органами влади принципу верховенства права, що передбачає виокремлення двох суб'єктів права: народу (має первинні, природні, суверенні права) та держави (має щодо народу похідну, функціональну правосуб'єктність). Держава не створює і не змінює право, вона лише надає йому формальної означеності. Держава зобов'язана створити належні умови для реалізації права і встановити відповідальність за порушення його норм. Феномен верховенства права розглядається в контексті дотримання певних гносеологічних позицій щодо права, а саме: повинно існувати розрізнення права і закону; право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен, пов'язаний із такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; право має розглядатися у нерозривному зв'язку з правами людини.

Закони не можуть бути прийняті суто імперативним шляхом, тобто актом виявлення людської волі, - вони мають бути відкриті розумом свідомої людини або суспільства загалом. Суспільство спочатку програмує власні закони, після чого ці самі закони за допомогою цілої низки механізмів програмують себе. Закони мають бути правовими, тобто демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини й інтересів не певних прошарків населення, а всього народу, також вони повинні бути легітимовані суспільством. Верховенство права є основоположним принципом права, що виражає ідею примату права над державою та пріоритету природних прав людини в суспільстві, набуває прояву у верховенстві конституції та правових законів. Його, передусім, слід трактувати як верховенство основних прав людини у теорії та практиці. Проявом реалізації принципу верховенства права в сучасному світі є "пов'язаність" та "обмеження" діяльності всіх гілок влади основними правами людини. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність - зокрема в закони, які мають бути проникнуті ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Принципи діяльності поліції в західних країнах можуть фіксуватися у підзаконних актах і статутних документах. Наприклад, у Статуті лондонської муніципальної поліції Скотленд-Ярду визначено шість основоположних принципів діяльності з обслуговування населення, а саме: визначення рівня стандартів обслуговування та їх публікація; інформація та гласність; вибір і консультація; допомога та ввічливість; виправлення помилок; оптимальне обслуговування у межах витрачених коштів [21].

У законодавстві окремих держав Центральної та Південно-Східної Європи формально визначаються правові принципи діяльності поліції. Так, у пунктах 1, 2 розділу 2 Закону Республіки Угорщина "Про поліцію" від 29 березня 1994 р. йдеться про принципи поваги і захисту людської гідності, взаємодії з державними та муніципальними органами влади, громадськими організаціями і окремими громадянами, поза партійності, взаємності (співпраці) з іноземними та міжнародними органами правопорядку. Статтею 4 Закону Республіки Болгарія "Про Міністерство внутрішніх справ" від 19 грудня 1997 р. прямо передбачено, що підпорядковані Міністерству національні служби (включаючи й поліцію) повинні будувати свою діяльність на принципах законності, поваги до прав і свобод громадян та їхньої гідності, централізму в організації та управлінні, публічності, конспірації, поєднанні гласних і негласних методів і засобів у визначених законом випадках, співпраці з громадянами.

У законодавстві більшості пострадянських держав у визначенні правових принципів діяльності поліції (міліції) спостерігається спорідненість концептуальних підходів, що зумовлено поступальністю щодо радянського права. У праві сучасних пострадянських держав як основоположні засади організації та діяльності поліції (міліції) визначено такі принципи: законності, гуманізму, поваги до особи, гласності (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова, Вірменія, Азербайджан); взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями та населенням (Україна, Російська Федерація, Білорусь, Молдова); соціальної справедливості, поза партійності (Україна); єдиноначальства (Азербайджан, Казахстан); єдиноначальства та централізованого керівництва (Вірменія); єдності системи органів внутрішніх справ (Казахстан).

Специфіка поліції як системи державних воєнізованих органів (формувань) виконавчої влади, уповноважених на застосування засобів безпосереднього примусу та здійснення адміністративної юрисдикції з метою охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, протидії скоєнню протиправних діянь і надання допомоги фізичним та юридичним особам в усуненні наявних небезпек (загроз) об'єктивно зумовлює необхідність класифікації правових принципів її організації та діяльності.

У сучасній теорії правових принципів відсутній уніфікований підхід до їх класифікації. Окремі фахівці наголошують на необхідності поділу правових принципів на загальносоціальні (поширюють свою дію на суспільство загалом, є предметом правового впливу) та спеціально-юридичні (властиві лише праву як особливому регулятору людської поведінки). Інші поділяють їх на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, етичні, релігійні та спеціально-юридичні (залежно від характеру) або на загальні, міжгалузеві та галузеві (залежно від їх поширення). Принципи як основоположні ідеї є відбитком найважливіших сторін практичної діяльності суб'єктів суспільних відносин. Вони не можуть бути довільними конструкціями людського розуму, оскільки за своєю природою є виразом об'єктивних соціальних закономірностей. Принципи різняться не лише своїм змістом, а й глибиною, ступенем охоплення правової матерії.

Прагнучи до формування цілісного уявлення про природу та сенс правових принципів, на яких ґрунтується діяльність сучасної поліції (міліції) як важливого соціального та правового інституту, вважаємо можливим диференціювати їх на загальноправові (такі, що поширюються на діяльність усього конгломерату державних органів виконавчої влади) і спеціальні (властиві виключно інституту поліції (міліції). Загальноправовими за характером є принципи законності, гуманізму, розподілу влади, демократизму, гласності, відповідальності та забезпечення прав і свобод людини, федералізму (для країн із федеративною формою державного устрою). Наведений перелік правових принципів не є вичерпним, оскільки полиця у своїй діяльності керується також іншими загальноправовими принципами, які у спеціальних законах можуть окремо не згадуватися, однак бути закріпленими у чинному законодавстві (принципи рівноправності, презумпції невинуватості тощо).

До категорії спеціальних принципів діяльності поліції вважаємо за доцільне віднести такі: взаємодії з органами державної влади і місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства, населенням; поєднання гласних і негласних форм діяльності; підконтрольності та підзвітності; позапартійності; співпраці з поліцейськими відомствами інших держав; обов'язковості для громадян і посадових осіб законних вимог працівників поліції; відповідності застосування засобів примусу, що містить елемент небезпеки для охоронюваного блага, тощо.

Характерно, що окремі принципи діяльності поліції можуть бути адресовані певним категоріям персоналу. Наприклад, принцип конспірації, поєднання гласних і негласних форм діяльності (для оперативних працівників), принцип підтримання постійного зв'язку з населенням дільниці обслуговування (для дільничних інспекторів) тощо. Варто зазначити, що на діяльність поліції апріорно поширюється система принципів, закріплених у нормативно-правових актах, де визначаються засади забезпечення безпеки в широкому розумінні.

У багатьох європейських країнах утвердилася традиція закріплення в деонтологічних кодексах (своєрідних стандартах морально-етичної надбудови поліції) етичних принципів поводження службовців поліції з громадянами та регулювання стосунків безпосередньо між службовцями. Ці документи ґрунтуються на вимогах Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції ООН про заборону катування та іншого жорстокого, нелюдського чи іншого, що принижує людську гідність, поводження або покарання, Декларації про поліцію, Європейського кодексу поліцейської етики від 19 вересня 2001 р., інших міжнародно-правових актів, конституцій, законів та національних нормативно-правових актів. Принагідно зазначимо, що в окремих західноєвропейських країнах прийняття національних деонтологічних кодексів поліції визнано недоцільним, оскільки їх діяльність ґрунтується на положеннях Декларації про поліцію, ухваленої резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи від 8 травня 1979 р. за № 690, Європейського кодексу поліцейської етики від 19 вересня 2001 р., інших міжнародно-правових актів [2].

Враховуючи наявність розгалуженої системи правових та етичних принципів діяльності поліції (міліції), аналітики констатують, що нині сформувалося обгрунтоване загальноцивілізаційне концептуальне бачення природи керівних начал функціонування поліції, а визначення елементів демократичної реформи поліцейської діяльності вже не є проблематичним. Зокрема вдосконалення законодавства та реформування поліції всюди ґрунтується на доктрині, базовими засадами якої є повага до прав людини, орієнтованість на служіння суспільству, підзвітність, підконтрольність громадянському суспільству, позапартійність (політична нейтральність), прозорість. Особлива увага приділяється забезпеченню справедливої репрезентативності основних верств населення, високого рівня моралі, мінімальності використання сили, невоєнізованого характеру організації та культури.

Принципи загалом створюють необхідний фундамент для практичної реалізації офіційних девізів окремих поліцейських служб: "Потрібні люди, які реалізують необхідні дії належним чином" (Скотланд-Ярд), "Служити та захищати" (поліція США), "Ввічливість, професіоналізм, повага" (поліція Нью-Йорка), "Захищати, допомагати, охороняти" (Литва) тощо.

Резюмуючи, зазначимо, що правнича наука і практика переважно розглядають право як нормативний регулятор, однак це не означає, що право зводиться до системи норм. Нормативністю також наділені принципи та ідеали, зафіксовані в національному законодавстві та ратифікованих міжнародно-правових документах. У сучасному поліцейському праві зарубіжних країн відсутній уніфікований підхід до визначення переліку правових принципів діяльності поліції (міліції). Різниця, переважним чином, полягає у використовуваних формулюваннях і пріоритетності тих чи інших принципів та якостей. Водночас можна говорити про наявність схожих підходів до розуміння теорії принципів діяльності поліції. Закони, що регулюють діяльність поліції, мають бути обов'язково гармонізовані з домінуючими суспільними цінностями, а концептуальним ядром сучасної поліцейської парадигми має стати безумовне визнання примату прав і свобод людини та громадянина в публічно-правових відносинах.

В тексті проекту реформування органів внутрішніх справ подано основні принципи реформування системи МВС на 2014-15 рр, основані на принципах права:

1. Верховенство права. При здійсненні своїх функцій органи внутрішніх справ повинні діяти тільки на підставі закону, дотримуватись особистих прав громадян і не вчиняти довільних або противоправних дій. Це є основним принципом для правової держави й діяльності силових структур в умовах демократії. Забезпечене у такий спосіб верховенство права в діяльності ОВС повинне фокусувати увагу не тільки на тому, що робиться, але й на тому, як це робиться. Це також передбачає, що ті, хто створює, тлумачить або застосовує закон, самі йому підкоряються.

Для встановлення національних правових вимог до дій правоохоронців провідну роль відіграють міжнародні документи, імплементовані державою у встановленому порядку, а також рішення міжнародних організацій, до виконання яких приєдналася держава (ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Суд з прав людини тощо). При виконанні своїх обов'язків посадові особи правоохоронних органів зобов'язані дотримуватися міжнародних норм у галузі прав людини, поважати і захищати людську гідність, про що в національних законодавствах повинні бути відповідні положення. Положення цих документів визначають поліцію як державну службу, що створюється у відповідності до закону, в обов'язки якої входить підтримка та охорона правопорядку. До сфери поліцейських обов'язків, окрім захисту суспільства від насильницьких, грабіжницьких та протиправних дій, має бути включено також надання послуг і допомоги тим громадянам, які в силу особистих, економічних, соціальних та інших надзвичайних причин потребують негайної допомоги. Як усі установи системи кримінального правосуддя, поліція повинна представляти усе суспільство в цілому, нести відповідальність перед ним та бути йому підзвітною. На цій основі дії посадових осіб поліції можуть бути перевірені міністерством, прокуратурою, судом, омбудсменом, комітетом громадян, об'єднанням цих органів або будь-яким іншим наглядовим органом за діяльністю поліції.

Принцип верховенства права передбачає також першочергове закріплення у законодавчих актах максимально деталізованого спектру завдань, функцій та повноважень, що має зменшити ризик зловживання правоохоронцями власними дискреційними повноваженнями та як результат - мінімізувати ризик порушення закону. Останнє положення є особливо актуальним для нормативної бази, що регулює діяльність ОВС України. Остання відрізняється надзвичайною різноманітністю законодавчих, міжвідомчих та відомчих норм з дисбалансом на користь останніх, що на практиці призводить до суперечностей між законним і підзаконним рівнями регулювання роботи персоналу. Досить ефективним мірою, як показує практика європейських країн, є максимальна регламентація дій посадових осіб шляхом розробки деталізованих нормативно-правових актів, настанов, рекомендацій, що передбачають усі можливі варіанти поведінки персоналу в стандартних та нестандартних ситуаціях. Перспективним може бути об'єднання таких документів, як Закон України «Про міліцію», Положення про проходження служби, Дисциплінарний та Стройовий статути, ряд відомчих наказів в один комплексний документ за прикладом європейських кодексів поведінки поліції (Polіce Code of Conduct), що встановлюють офіційні норми поведінки персоналу і систем їхнього дисциплінарного регулювання.

2. Деполітизація. Якщо проаналізувати діяльність поліцейських структур різних країн, то чи навряд ми зможемо вказати будь-який приклад повної незалежності органів внутрішніх справ від політики, або «повної деполітизації». До найбільш відвертих способів маніпулювання можна віднести спроби політичних лідерів примусити поліцію виконувати окремі задачі, не передбачені законом та не підкріплені легітимними рішеннями державних органів влади. Такими ж відвертими є випадки створення або ліквідації окремих підрозділів поліції для досягнення політичних та особистих цілей цих лідерів. Іншим прикладом є постійна тенденція призначати на керівні посади поліції осіб, від яких очікується політична відданість та групова лояльність до певних політичних партій або громадських груп. Таким же прикладом маніпуляції можна вважати процес регулювання етнічного, гендерного чи релігійного складу поліції, оскільки якісний склад персоналу завжди відбиває політичні тенденції урядів.

Більш завуальовано виглядають чисельні приклади безперервного оновлення законодавства про поліцію з приходом до влади нових лідерів, перегляду ними пріоритетів та стратегії реформування органів внутрішніх справ, зміни підходів до підготовки персоналу тощо. Наявність приведених прикладів, на жаль, є цілком закономірним явищем, оскільки поліція завжди і всюди є частиною політики. Робота поліції є обов'язковим суб'єктом внутрішньої політики і саме через політичні процеси набувають своєї чинності та закріплюються у національному законодавстві нові моделі поліцейської діяльності. Іншими словами, реформа органів внутрішніх справ - це завжди політичний процес. І говорячи про деполітизацію органів внутрішніх справ, ми маємо розуміти, що мова може йти не про абсолютну їх незалежність від політики, що неможливо навіть теоретично, а про те, щоб політичний вплив був мінімізований у практиці роботи правоохоронних органів.

Шляхами такої мінімізації може бути заборона на членство у політичних партіях для працівників органів внутрішніх справ та носіння ними політичних значків і символів; заборона на діяльність політичних партій у приміщеннях поліції, на обговорення політичних питань під час службових нарад; обмеження на надання політичним партіям підтримки з боку персоналу поліції. Іншим підходом, який розвивається, наприклад, в Угорщині та Словенії, можна вважати створення моделі управління, коли поліція набуває досить автономного статусу у структурі міністерства внутрішніх справ, при цьому міністерством керує призначений урядом політик, а на чолі поліції знаходиться високопрофесійний поліцейський фахівець, який не складає автоматично повноважень зі зміною уряду або міністра внутрішніх справ.

Міністерство при цьому здійснює функцію стратегічного планування, загального контролю та координації, в той час як на поліцію покладаються суто специфічні функції захисту прав громадян та профілактики злочинності. Міністр може впливати на діяльність поліції лише регуляторними методами, віддаючи розпорядження лише в конкретних ситуаціях і лише через керівника національної поліції. Сутність принципу деполітизації, таким чином, полягає у вимозі до національних урядів розробити дієві механізми, що мають забезпечити недоторканність і захист системи органів внутрішніх справ від можливого тиску з боку політичних структур та зробити мінімальним негативний вплив політичних факторів на ефективність роботи поліції. Вплив факторів політичного порядку на діяльність ОВС України найбільш наочно простежується на прикладі критеріїв, що використовувалися державою при оцінці діяльності правоохоронних органів. Радянська доктрина, що вимагала від працівників кожної галузі підтвердження беззаперечних переваг соціалістичного ладу, надовго визначила показники зареєстрованих та розкритих злочинів як основні критерії роботи органів внутрішніх справ. При цьому підкреслено не зверталася увага на численні службові правопорушення, що вчинялися виключно з метою підтримки коефіцієнта розкриття злочинів на неприродно високому рівні. Після подій 1991 р. і деполітизації органів внутрішніх справ показник розкриття злочинів використовувався вже не стільки для зовнішньополітичних потреб, скільки для підтримки іміджу сильної виконавчої влади в очах власного народу. Донедавна представники політичної еліти не без підстав вважали, що високі показники в роботі органів внутрішніх справ є їх своєрідним політичним капіталом і забезпечують довіру народу.

Сьогодні поступово приходить розуміння того, що авторитет влади у сфері протидії злочинності залежить не стільки від показників розкриття, скільки від довіри до міліції як до захисника індивідуальних та суспільних інтересів, підпорядкування силових структур правовим нормам, прийнятим на основі відкритої процедури й змагальності між різними політичними силами, які представлені в парламенті та перебувають під контролем суспільства. Сказане зовсім не заважає численним політичним партіям продовжувати дискусії про роль і місце міліції в сучасному українському суспільстві. Цим пояснюється існуюче в уряді й парламенті різноманіття підходів щодо широти повноважень, рівня самостійності й незалежності міліції, умов її фінансування, кадрового забезпечення й соціальної підтримки.

3. Демілітаризація. Вихідним положенням даного принципу є розуміння того, що поліція, виконуючи у суспільстві сервісну функцію та сприймаючи громадян як клієнтів та партнерів, повинна мати іншу організаційну структуру, аніж військові підрозділи.

Проте досвід Центральної та Південно-Східної Європи вказує, що найбільш небезпечною є не стільки мілітаризована структура поліцейських підрозділів, скільки спорідненість внутрішньої культури армії та поліції як наслідок тоталітарної, мілітаризованої системи радянського періоду. У тоталітарних державах поліція, як частина військової структури, цілком переймає військові цінності, систему стосунків, стереотипи поведінки. У період реформування позбутися цього історичного багажу досить важко, тому часто поліція продовжує використовувати цілком мілітаризовану тактику охорони правопорядку та стиль управління персоналом. Таким прикладом на просторі СНД може служити використання й дотепер правоохоронної ідеології, що проголошує «війну із злочинністю» або ж «боротьбу зі злочинністю», відмінною рисою якої є усвідомлення злочинця як супротивника, з яким необхідно вести боротьбу або війну. Ця цілком мілітаризована ідеологія боротьби у реальному житті незмінно призводить правоохоронця до необхідності ідентифікувати себе з людиною, яка перебуває в умовах збройного конфлікту, у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності. Така рольова позиція, у свою чергу, вимагає швидких, рішучих та безкомпромісних дій, що переслідують єдину мету - вижити і перемогти супротивника.

Характерно, що підрозділи ОВС, орієнтовані на боротьбу із злочинністю як на основний стиль діяльності, досить швидко переходять до репресивних форм соціального контролю та фокусують свої зусилля не на засобах ведення боротьби, а на досягненні кінцевого результату - перемоги. За справедливим зауваженням вітчизняних фахівців, подібна тактика є найнебезпечнішою на випадки незаконного примусу та розправи над злочинцями. Саме у рамках такого підходу з'являється й існує відомий феномен «Брудного Гаррі» - захист закону у незаконний спосіб, оскільки сама мета «виправдовує» будь-які засоби. Іншим характерним прикладом підтримання в ОВС України саме військової, а не поліцейської культури, є звернення «Товариші (панове) офіцери!» до усіх атестованих працівників ОВС, які мають спеціальні звання від лейтенанта міліції і вище, проте є не офіцерами, а особами начальницького складу, як це визначено діючим законодавством. Цікаво, що проти військової організації органів внутрішніх справ та існування в поліції військової дисципліни категорично виступав ще у 1907 році начальник Департаменту поліції Російської імперії А.А. Лопухін. Він переконливо доводив, що військова дисципліна виправдовує себе лише під час бойових дій, до яких поліція не має безпосереднього відношення. У повсякденній же роботі військова дисципліна пригнічує ініціативу виконавця, робить його мислення стандартним, не заохочує до самостійного пошуку, що від початку вбиває розвиток професійно значущих якостей справжнього поліцейського. Абсолютно такі ж саме аргументи наводять сьогодні європейські поліцеїсти, виступаючи за встановлення у поліції духу та культури цивільної служби.

4. Децентралізація. Сучасною теорією управління децентралізація розглядається як один з основних управлінських механізмів підвищення гнучкості, ефективності органів влади, так само як і засіб захисту інтересів громадян від сваволі держави. Цей принцип вимагає саме управлінських, а не структурних змін, оскільки результатом його втілення має стати децентралізація прийняття рішень, відповідальності та розподілу ресурсів, які є необхідними для ефективного та оперативного реагування поліції на місцевому рівні. Інакше кажучи, у децентралізованій системі, навіть якщо структура організації зостається формально централізованою, працівники поліції отримують широкі права стосовно прийняття та реалізації рішень, що відображають місцеві умови та їх професійну думку. Реалізація принципу децентралізації традиційно вбачається у започаткуванні у національних системах правоохоронних органів підрозділів муніципальної поліції.

Під муніципальною поліцією зазвичай розуміються поліцейські формування, створені органами місцевого самоврядування різних рівнів і які перебувають у їхньому безпосередньому підпорядкуванні. Обсяг повноважень муніципальної поліції у різних країнах неоднаковий. У більшості європейських країн на неї покладено нагляд за безпекою дорожнього руху, санітарним станом населених пунктів, порядком на ринках, виконанням розпоряджень міської влади. Одночасно вона грає роль своєрідного дублера і резерву національної поліції.

У Великобританії, Німеччині й США, навпаки, муніципальною поліцією виконується основний обсяг правоохоронної діяльності із забезпечення правопорядку. Наявність муніципальної поліції у західних країнах є результатом тривалого розвитку англосаксонської системи права, що споконвічно не передбачала автономії для поліції, і досвіду реалізації принципів класичної європейської демократії, заснованої на децентралізації органів влади. Важливим є й те, що фінансування муніципальної поліції здійснюється, в основному, на кошти місцевої влади, що надає державному бюджету більшу стратегічну ініціативу. Штатна чисельність, організаційні моделі муніципальної поліції й підходи до її управління з боку місцевої адміністрації варіюються у залежності від національних традицій.

Муніципалітети, наприклад, можуть мати право вирішувати питання щодо відкриття або закриття поліцейських дільниць, призначати керівників місцевих підрозділів поліції, порушувати питання щодо перевірки діяльності місцевої поліції, визначати розмір фінансування поліції та надання їй матеріальних ресурсів, визначати основні напрямки роботи поліції. Беручи до розгляду зарубіжний досвід, ми не повинні забувати про те, що існування децентралізованої поліції обумовлюється, перш за все, стабільністю політичних процесів у конкретній країні та наявністю розвинутої ринкової економіки. В Угорщині, наприклад, ідея децентралізації поліції, що передбачала передачу повноважень, ресурсів та компетенції з підтримки громадського порядку муніципалітетам, була відхилена як передчасна.

5. Підзвітність та прозорість в роботі. Проблема встановлення підзвітності в роботі правоохоронних органів вирішується шляхом визначення механізмів, за якими суспільство може контролювати дії правоохоронців та бути впевненим, що вони діють в рамках закону. В якості одного з таких механізмів виступають органи державної влади, які здійснюють так званий «зовнішній» контроль за діяльністю органів внутрішніх справ - органи судової влади, прокуратури, комітети уряду, місцеві органи самоврядування, офіс омбудсмена. Іншим механізмом, встановлення якого йде не від вимог уряду, а від управлінських потреб самої поліцейської організації, є підрозділи «внутрішнього» контролю - відділи внутрішніх розслідувань, службових перевірок, розгляду скарг громадян на дії поліцейських тощо.

Взаємодія форм зовнішнього та внутрішнього контролю дозволяє гарантувати належний рівень підзвітності поліції державним установам в цілому. Проте у демократичному суспільстві, окрім відомчого та державного контролю, набуває своєї виключної важливості елемент громадського цивільного контролю як гарантія рівноправної участі населення в процесі управління державою. Принцип підзвітності суспільству, таким чином, розглядає наявність державного, громадського та відомчого контролю над діями поліції, а також готовність та відкритість самої поліції до здійснення таких форм контролю. І якщо механізми державного та внутрішньовідомчого контролю у більшості країн вже набули певною сталості та уніфікованих форм, то сфера здійснення цивільного контролю над діяльністю правоохоронних структур знаходиться здебільшого на стадії формування.

Саме тому готових рішень у сфері цивільного контролю над органами внутрішніх справ не існує. Аналіз зарубіжного досвіду показує, що в США, наприклад, найбільш поширеною моделлю цивільного контролю є робота муніципальних комісій, створених за розпорядженням мера або міської ради. В Атланті, Детройті, Новому Орлеані, Філадельфії, Сан-Франциско склад таких комісій досить однорідний - вони складаються винятково з цивільних службовців, що раніше ніколи не працювали у поліції. В інших штатах громадські комісії поєднують цивільних службовців, працівників поліції, громадян-добровольців, співробітників неурядових організацій, які призначаються до складу комісій із боку мера, міської ради і шефа поліції відповідно до встановлених для них квот.

Строк роботи і кількість членів комісій відрізняються у кожному місті й штаті, однак усі вони мають незалежний від департаменту поліції статус, звітуючи кілька разів на рік тільки місцевій владі з подальшим опублікуванням звіту в засобах масової інформації. Деякі комісії мають допуск до поліцейських баз даних і активно співпрацюють із відділами внутрішніх розслідувань. Інші комісії обмежені у власних діях здійсненням тільки загального нагляду за станом справ у поліції та не мають доступу до службової інформації. Частина муніципальних комісій (Сан-Франциско, Портленд, Філадельфія) мають у своєму складі власних слідчих, які мають право проводити самостійні, додаткові або повторні розслідування за фактами поліцейських правопорушень із наступною передачею результатів керівництву поліції або до суду для ухвалення остаточного рішення. У таких містах, як Індіанаполіс, Детройт і Філадельфія до компетенції комісій входить розгляд тільки некримінальних проступків поліцейських.

У Новому Орлеані, навпаки, комітет цивільного контролю розслідує виключно серйозні правопорушення, вчинені поліцейськими під час несення служби. Матеріали ж щодо незначних проступків, так само як і правопорушень, зроблених у позаслужбовий час, відсилаються на розгляд шефу поліції Нового Орлеана. Процедура прийому скарг від населення на неправомірні дії поліції також має свої варіації. Звичайно для подачі скарги досить з'явитися до офісу громадської комісії та заповнити відповідний бланк. Однак у Сан-Франциско допускається прийом скарг не тільки поштою, але й за телефоном з дотриманням вимог повної анонімності. Результати роботи громадських комісій та їхніх рекомендацій можуть бути як обов'язковими для виконання поліцією, так і мати винятково інформаційний характер.

У Болгарії, наприклад, цивільний і громадський контроль за діяльністю поліції забезпечується силами так званого «політичного комітету», до складу якого входять міністр із заступниками та політичні діячі, підзвітні парламенту. На пострадянському просторі досить часто у складі муніципалітетів формуються комісії на правах наглядового органу, до складу яких входять представники правоохоронних і місцевих органів самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, цивільних фахівців. Наведені особливості форм цивільного контролю демонструють, насамперед, їхню чітку залежність від особливостей національних традицій і культури населення конкретного регіону. Важливо, щоб саме такі, національно адаптовані форми контролю, зустрічали розуміння з боку керівників органів внутрішніх справ та викликали їх готовність забезпечувати достатній рівень прозорості з боку силових структур держави. Передбачається, що на вимогу засадам прозорості органи внутрішніх справ започатковують окремі посади або ж навіть окремі підрозділи по зв'язкам із громадськістю та міжнародних відносин. Такий крок дозволяє здійснювати багатовекторну комунікацію із громадськістю - проводити опитування громадської думки, аналіз оглядів преси, вивчати досвід громадських та міжнародних організацій з метою побудови правильної тактики і стратегії суспільних відносин.

Водночас забезпечується оперативне інформування громадян щодо діяльності та результатів роботи органів внутрішніх справ в цілому, зменшення дистанційованості у стосунках поліції та населення шляхом проведення інформаційних кампаній, започаткування «гарячих ліній», спеціалізованих рубрик у засобах масової інформації. Поліція також має розробити ефективні механізми розслідування випадків, коли права громадян порушуються в результаті непрофесійних або протиправних дій правоохоронців. У населення, у свою чергу, має бути доступ до інформації щодо розслідування правопорушень, вчинених поліцейськими. І якщо доступ громадян до інформації щодо ходу розслідування, персональних даних фігурантів справи та інших процесуальних документів є обмеженим, то результати розслідувань мають бути у вільному доступі.

На правах загального доступу мають бути також знаходитися інформаційні матеріали та документи щодо планів та результатів роботи поліцейських підрозділів, загального бюджету та витрат, характеристик персоналу поліції (за віком, статтю, рівнем освіти та кваліфікації), контактна інформація посадовців тощо. Вимоги прозорості стосуються також технічних вимог до умов роботи правоохоронних органів. Так, більшість європейських підрозділів намагається розміщувати працівників поліції у максимально прозорих робочих приміщеннях.

Із цією метою обладнуються загальні офіси, розділені на окремі робочі секції низькими або прозорими перегородками, що дозволяє керівнику легко здійснювати робочий контроль за діяльністю підлеглих. На думку європейських колег, подібний дизайн створює робочу, ділову атмосферу, дисциплінує і підвищує відповідальність кожного співробітника за власну поведінку. Встановлення у буквальному значенні прозорого режиму роботи вкрай ускладнює вчинення поліцейськими не тільки корупційних дій, але навіть ведення приватних розмов по службовому телефону. У Великобританії поліцейські підрозділи першими стали практикувати встановлення засобів відеоспостереження не тільки стосовно затриманих осіб, але й для контролю за персоналом. Звичайно відеокамери відкрито встановлюються у робочих приміщеннях, коридорах, чергових частинах, про що сповіщається кожен поліцейський цього підрозділу.

Частина з цих відеокамер можуть бути неробочими, однак у цілому існування відеокамер створює так званий «ефект присутності» відомчого контролю за діями кожного індивіда. Крім низки позитивних моментів застосування відеоспостереження, європейські поліцеїсти вказують на його дорожнечу як на основний недолік подібних заходів індивідуального попередження службових злочинів. Через це в Україні, наприклад, відеозйомка використовується переважно в ході негласних перевірок несення служби, а питання загального відеоспостереження у приміщеннях міліції тільки почало обговорюватися.

6. Тісна співпраця з населенням та місцевими громадами Як свідчить досвід реформування американських та європейських правоохоронних структур, процеси деполітизації та демілітаризації майже автоматично призводять поліцейські організації до відмови від іміджу «професійних борців із злочинністю» та переорієнтації поліцейської діяльності здебільшого на профілактику правопорушень. Відповідним чином тактика охорони правопорядку значно меншою мірою, ніж раніше, стає пов'язаною із застосуванням сили та протистоянням населенню.

Згідно з принципом, що розглядається, поліцейські агенції, не відмовляючись від виконання основного завдання - охорони громадського порядку - мають змістити основний акцент своєї роботи на зв'язок із населенням, оскільки без активної та зацікавленої підтримки громадян розкриття і профілактика злочинів є малоперспективною справою. При цьому ключовою фігурою превентивної діяльності стає не «поліцейський-борець із злочинним світом», а «поліцейський-тренер», головною задачею якого має бути навчання і консультування громадян, які не бажають стати жертвою злочинних посягань. Правоохоронна діяльність таким чином, концентрується на безпосередньому та довгостроковому обслуговуванні населення у сфері підвищення його безпеки.

Співпраця із населенням потребує, таким чином, зміну діяльності органів внутрішніх справ, коли пріоритету набуває не реагування на кримінальні прояви, а участь у вирішенні усього комплексу проблем, які маються у населення конкретної місцевості у сфері дотримання закону. Від поліції очікується прояв інтересу не лише до інформації, яка стосується правопорушень, але й до потреб громадян, їх проблем та ускладнень стосунків, які складають підґрунтя для загострення криміногенної ситуації. Серед критеріїв оцінки ефективності роботи поліцейських підрозділів також мають відбутися наявні зміни.

Як найбільш суттєві критерії, мають розглядатися якість реагування на повідомлення населення, якість стосунків громадян з працівниками поліції, активність поліцейського персоналу у вирішенні поточних проблем мешканців району, різноманітність заходів з метою зміцнення правопорядку, інтенсивність робочих зв'язків із органами самоврядування, державної влади, засобами масової інформації. Подібна концентрація на потребах громадян вимагає активної взаємодії правоохоронців із місцевими мешканцями, яка має спиратися на навички особистого спілкування та вміння розв'язувати конфліктні ситуації. Сьогодні робота поліції, орієнтована на потреби населення і означена вище як «community policing», призвела до розвитку щонайменше шести її моделей: поліцейське обслуговування за територіальною ознакою; кооперація декількох правоохоронних агенцій; попередження злочинів силами громади; стратегія постійного контакту поліції із мешканцями; територіальне піше патрулювання; залучення населення та консультування із громадянами. Слід спеціально зауважити, що реалізація кожної із моделей вимагає не лише високого професіоналізму персоналу, але й перетворення органів внутрішніх справ на відкриту організацію, яка служить суспільству та виконує свої завдання у спосіб, прийнятний з етичної точки зору для зміцнення демократичних цінностей.

7. Професійна підготовка персоналу До персоналу поліції традиційно пред'являються більш суворі вимоги та обмеження - від умов прийому на роботу до реалізації прав людини. Пов'язано це, передусім, з тим, що саме поліцейські, як службовці, безпосередньо пов'язані з виконанням рішень державної влади у вигляді примусу та відповідальністю, що покладається при цьому на кожного окремого виконавця, оскільки авторитет державної влади при цьому залежить від індивідуальної професіональної компетенції.

Рівень професіоналізму поліцейського персоналу завжди був у фокусі уваги суспільства, тому кожна зміна у стратегії правоохоронної діяльності обов'язково супроводжувалася відповідним реформуванням системи професійної підготовки правоохоронців. На сучасному етапі, коли служба суспільству та забезпечення громадської безпеки передбачають відмову від агресивної політики, у європейській поліцеїстиці усе більш чіткого оформлення набуває ідея пріоритетного розвитку відомчої етики органів внутрішніх справ як теоретичного базису високоморальної поведінки правоохоронців. Це також пов'язано з тим, що рівень стосунків суспільства і силових структур вимагає від ОВС не тільки правильного виконання встановлених правил і процедур у площині закону, але й того, щоб ці дії ґрунтувалися на морально виправданих із погляду суспільства рішеннях. Іншими словами, служитель закону повинен нести відповідальність не тільки за прийняті ним рішення, але й бути підзвітним за моральне підґрунтя цих рішень.

Європейські стандарти правоохоронної діяльності також передбачають, що прийнятий на службу поліцейський повинен пройти у повному обсязі не тільки загальну, професійну та службову підготовку, але й отримати також відповідний інструктаж з соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини і, зокрема, з Європейської конвенції з прав людини. На практиці означений інструктаж може формуватися у вигляді семінарів, присвячені питанням функціонування демократичного суспільства та засадам верховенства права, або ж спеціальних навчальних курсів з гуманітарного права та захисту прав людини. Сервісна спрямованість діяльності поліції має додатково передбачати створення спеціальної системи щоденного навчання і контролю персоналу, яка є комбінацією таких форм, як щоденне коротке обговорення виниклих проблем та розгляд практичних ситуацій; тренінг у сфері застосування норм права і дотримання етичних принципів; заняття з навчання навичкам рольової перебудови поведінки, уміння виявляти сформовані професійні якості у соціально прийнятних формах у позаслужбовий час; обмін індивідуальним позитивним досвідом; робота із залучення поліцейських до груп, клубів та асоціацій за інтересами для розширення сфери їх соціальних контактів і культурних потреб.

Окрема увага у професійній підготовці персоналу має бути приділена критеріям відбору кандидатів на посади працівників органів внутрішніх справ. Кадрова політика МВС України використовує сьогодні ціннісно-орієнтований підхід при відборі персоналу. У рамках цього підходу встановлено перелік морально-етичних, ділових та особистісних якостей, яким повинен відповідати кожний кандидат, медичні й психологічні критерії, що захищають ОВС від потрапляння до них осіб, нездатних нести службу. Недоліком цього підходу є слабкий прогностичний зв'язок між наявністю в індивіда необхідних позитивних якостей і його подальшою успішною кар'єрою в ОВС. Відбір кандидатів у такий спосіб зовсім не гарантує, що вони швидко адаптуються до специфіки службової діяльності й будуть успішно працювати у тому або іншому підрозділі.

На відміну від країн СНД, у ряді європейських країн широко запроваджується система відбору, заснована на оцінці сформованих умінь і навичок індивіда, його способах реагування у різних ситуаціях. Прихильники застосування цього підходу справедливо вважають, що саме оцінка умінь кандидата дозволяє не тільки діагностувати його професійно важливі особисті якості, але й прогнозувати з високим ступенем імовірності успішність його діяльності у тій або іншій службі. Перелік умінь і якостей, що підлягають перевірці, може бути досить великим - це особливості мотивації й самоконтролю; обачність, знання власних достоїнств і недоліків; здатність розуміти почуття інших і вміння впливати на них; уміння будувати й підтримувати робочі взаємовідносини; впевненість у власних силах, уміння слухати й спілкуватися, здатність брати ініціативу на себе і підтримувати оптимістичний настрій колег; уміння працювати у групі, здатність засвоювати нові знання й уміння.

Очікується, що до кандидатів на керівні посади поліцейські агенції створюють спеціальні, більш відповідальні з точки зору вимог суспільства, критерії відбору. Так, у Великій Британії оцінка таких кандидатів здійснюється за двома комплексними категоріями - загальна компетенція і компетенція у спеціальних галузях. У рамках загальної компетенції оцінюються такі якості, як знання професійних і етичних стандартів; комунікативні навички, особиста мотивація, уміння приймати необхідні рішення, творчий підхід та сприйнятливість до інновацій. Серед спеціальних якостей оцінюються лідерські якості кандидата, його вміння управляти персоналом і піклуватися про професійне зростання підлеглих, навички планування щоденної діяльності, елементи стратегічного мислення, толерантність до впровадження гендерної та етнічно-збалансованої кадрової політики. Додатковою умовою відбору на посади керівників поліцейських підрозділів може бути участь у кадрових та екзаменаційних комісіях представників місцевої громади, неурядових організацій, органів місцевого самоврядування[19].

Висновки

Отже, принципи права знаходять своє виявлення у всіх сферах правового життя, будь-то діяльність державного органу, розгляд кримінальної справи або прийняття особи на роботу. Принципи права - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), що висуваються до учасників суспільних відносин з метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Іншими словами, це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрям його розвитку.

Систему принципів права становлять загальносоціальні та спеціально-юридичні принципи. До загально-соціальних принципів права відносять: домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.; верховенство громадянського суспільства над державою; різноманітність і рівноправність різних форм власності; свобода підприємницької діяльності; верховенство прав і свобод людини над правами держави.

Спеціально-юридичні принципи можна поділити на такі види:

1. Загальні принципи - поширюються на всі галузі права: принцип свободи; принцип справедливості; принцип рівності; принцип гуманізму; принцип демократизму; принцип законності; принцип взаємної відповідальності держави та особи.

У діяльності правоохоронних органів знаходять свій вияв всі види принципів права. В основному вони закріплені в таких нормативно-правових актах як Конституція України, Закон України «Про міліцію». Кримінально-процесуальний кодекс України, Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та інших правових актах, що є правової основою діяльності правоохоронних органів.

Список використаних джерел

1. Абрамович Руслана Миколаївна. Принцип незворотності дії закону в часі у рішеннях Конституційного Суду України / Р. М. Абрамович // Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 61-67.

2. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права: навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В.С. Грекул. - [4-е вид., доповн. і переробл.]. - К.: Центр навч. л-ри, 2005. - С. 79.

3. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. Ю. С. Шемшученка]. -- К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. -- 992 с.

4. Градова, Вероніка Григорівна. Природно-правова доктрина як джерело принципу верховенства права / В. Г. Градова // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ : Науково-теоретичний журнал. - 2011. - № 5. - С. 21-29.

5. Девізоров Денис Сергійович. Значення принципу свободи праці при укладенні трудового договору / Д. С. Девізоров // Держава і право. - 2011. - Вип. 54. - С. 375-380.

6. Іщенко Олександр. Адміністративно-територіальна реформа в контексті принципу верховенства права / О. Іщенко // Вибрані роботи учасників ІІ міжнародного науково-практичного форуму "Верховенство права та права людини", 7-9 травня / Нац. Ун-т "Києво-Могилянська Академія", Студент. наук. т-во правників НаУКМА "Scholaris", Лабораторія законодавчих ініціатив. - К., 2010. - С. 95-102.

7. Клименко О.М. Конституційно-правова сутність принципу непорушності права власності / О.М. Клименко // Бюлетень Міністерства юстиції України: загальнодержавне науково-практичне фахове видання. - 2012. - № 2. - С. 49-54.

8. Коваль Володимир Миколайович. Застосування принципів права, дія яких поширюється на майнові відносини у сфері господарювання / В.М. Коваль // Держава і право. - 2011. - Вип. 53. - С. 311-317.

9. Ковалишин О. Соціально-природне право: головні принципи та їх позитивація у міжнародно-правових актах ООН з прав людини / О. Ковалишин // Студентський юридичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 31-37.

10. Колодій А.М. Принципи права України / Колодій А.М. - К.: Юрінком Інтер, 1998.

11. Конспект лекцій на тему «Правознавство»

12. Лаврів О.Я. Система принципів трудового права України: дис. канд. юрид. наук: 12.00.05 / Лаврів О. Я. - Х., 2007. - С. 26.

13. Малишев Борис. Принцип верховенства права і мета держави Україна: діалектика взаємозв'язу управорозумінні / Б. Малишев // Вибрані роботи учасників ІІ міжнародного науково-практичного форуму "Верховенство права та права людини", 7-9 травня / Нац. Ун-т "Києво-Могилянська Академія", Студент. наук. т-во правників НаУКМА "Scholaris", Лабораторія законодавчих ініціатив. - К., 2010. - С. 107-110

14. Москалюк О.В. Використання принципів права при подоланні темпоральних колізій / О.В. Москалюк // Адвокат : Загальнодержавний професійний журнал. - 2012. - № 1. - С. 20-24.