Права власності, засоби цивільно-правового захисту

Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності в тих випадках, коли в ньому є намір передачі такого права від відчужувача до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передачу майна у тимчасове користування, на зберігання тощо, право власності до іншої особи не переходить.

Деяким європейським системам приватного права відомі так звані "речові договори", суть яких полягає саме у передачі права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними угодами. Проте українському цивільному праву такі договори практично невідомі (виняток становить видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, але й підстава виникнення зобов'язань (наприклад, купівля-продаж, міна).[13]

Оскільки передача права власності в Україні опосередковується звичайними зобов'язальними договорами, виникає проблема встановлення співвідношення моменту переходу права власності і моменту виникнення зобов'язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.

Цьому питанню у ЦК присвячена спеціальна норма. Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у набувача визначений у ЦК диспозитивно. Договором сторін може бути встановлено, що право власності переходить до набувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 209 ЦК), виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 182 ЦК).

Спадкуванням, вважається перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців)(ст. 1216 ЦК).[2]

Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: смерть спадкодавця, заповіт, прийняття спадщини спадкоємцем,або смерть спадкодавця, прийняття спадщини спадкоємцями за законом.



РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1 Витребування майна власником з чужого володіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред'явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

Норми Цивільного кодексу України чітко визначають підстави та порядок витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа, на практиці трапляються випадки коли в даній категорії справ норми законодавства застосовуються по різному, судова практика є неоднозначною, а іноді, на жаль, навіть протилежною. За нормами Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. [15]

Одна справа коли, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна не посвідчений нотаріусом і він однозначно є недійсним в силу закону, а зовсім інша, коли документи оформлені належним чином і немає прямих вказівок закону про те, що даний правочин є недійсним. З аналізу чинних правових норм випливає, що на даний час досить невеликі можливості витребувати майно з чужого незаконного володіння інакше, як за рішенням суду. Здебільшого, тільки в судовому порядку, за наявності достатніх законодавчих підстав та доказів можна довести, що право власності порушено і витребувати майно з чужого незаконного володіння, адже, згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним.[2]

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Дана норма Цивільного кодексу України ще раз наголошує на значимості ст.41 Конституції України [1], згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Звісно, в житті трапляються випадки, коли право власності порушується з тих чи інших підстав і власник фактично позбавляється права володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Однак довести, що право власності є порушеним та витребувати майно від нового власника можна в судовому порядку. Спірними є питання незаконності відчуження майна та недобросовісності покупця.

В ст. 387 Цивільного кодексу України закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа. На перший погляд все здається простим. Однак, в даній законодавчі нормі й обмежується право на витребування власником свого майна. Дана стаття передбачає, що власник може витребувати належне йому майно тільки від особи, яка заволоділа ним незаконно та без відповідної правової підстави, тобто в недобросовісного набувача. Також в Цивільному кодексі містяться норми, що захищають право інших осіб - нових власників майна, на яке вони набули право власності не знаючи про наявність незаконних обставин відчуження даного майна.[2]

Згідно ст.330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Тобто, законодавець передбачив існування добросовісного набувача і захищає вже його право власності на майно. Цивільний кодекс не дає однозначного визначення поняття «добросовісний набувач», однак проаналізувавши законодавчі норми, можна прийти до висновку, що добросовісний набувач - це та особа, у якої виникає право власності на майно, придбане нею за відплатним договором у особи, яка не мала право відчужувати дане майно і при цьому добросовісний набувач майна не знав і не міг знати на час придбання майна про незаконність відчуження цього майна та порушення прав справжнього власника майна.[2]

В ст.388 Цивільного кодексу України чітко визначено, за яких умов власник майна може звернутись з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. Так, власник майна має право витребувати майно від набувача (покупця) лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.[2]

При цьому, майно, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, (наприклад за договором дарування), власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Тобто добросовісний набувач майна - це той набувач, який придбав майно та сплатив за нього певну грошову суму.

Водночас, визначити питання добросовісності набувача може тільки суд на основі повного, всебічного та об'єктивного з'ясування всіх обставин справи. Суду необхідно з'ясувати місце, час, спосіб відчуження майна, особу продавця та покупця, наявність дружніх, родинних чи інших відносини продавця та покупця майна до моменту продажу. Добросовісний набувач - це дуже не чітке, не конкретизоване поняття. Іноді дуже важко встановити чим керувалась особа при придбанні майна, чи знала вона на той момент про те, що продаж майна здійснюється протиправно та чи могла особа взагалі знати про це. Поняття «знала» і «могла знати» не є тотожними. Так, на момент придбання майна особа -- покупець не знала про те, що річ продається особою, яка не має права її продавати, але суд може встановити, що особа-покупець могла про це знати і тоді вже вона буде недобросовісним покупцем, а отже майно може бути витребуване від неї за будь-яких обставин.

В Науково-практичному коментарі Цивільного кодексу України ст.388 ЦК України [8] зазначено, що якщо майно було загублене власником, викрадене в нього чи вибуло іншим шляхом поза його волею, то воно підлягає поверненню власнику, хоча б добросовісний набувач і придбав річ оплатно. Це ж правило діє і тоді, коли річ вибула з володіння особи, якій власник передав її за договором. Стаття, яка коментується, передбачає не тільки втрату чи розкрадання як підставу для захисту інтересів власника, але й інші випадки, хоча закон їх не перераховує. Головне, щоб майно вибуло з володіння власника не з його волі (пожежа, повінь та інші стихійні явища, у зв'язку з якими річ вибуває з володіння власника фактично поза його волею).

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням (він може передати її на зберігання), власник несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала довіри, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Визначившись з законодавчими підставами, необхідними для повернення майна з чужого незаконного володіння, слід обрати правильний підхід до захисту свого права в суді: застосувати двосторонню реституцію чи звертатись з віндикаційним позовом.

В узагальненні судової практики Верховного суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що ст. 330 ЦК[2] чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі.

Цей позов був відомий ще в римському цивільному праві (vindico -- вимагати, action rei vindication -- віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України -- віндикаційний позов виражається такою формулою: «Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним». Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння власника.

Віндикаційний позов характеризується такими ознаками:

позов може бути вчинений лише стосовно індивідуально-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена парасолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;

власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ зберігається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом подання віндикаційного позову;

захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збереглося в натурі;

майно, яке перебуває у незаконного володільця, підлягає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Якщо ж віндикаційний позов не задоволено та майно не може бути витребуване від добросовісного набувача колишній власник речі може звернутись до суду з позовом про відшкодування завданих йому збитків особою, яка здійснила відчуження майна. Власник майна також має право вимагати від недобросовісного набувача, передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Отже, враховуючи все вище викладене, проаналізувавши норми чинного законодавства та врахувавши практику судів в даній категорії справ, можна прийти до висновку, що в кожній окремій ситуації слід обирати свій підхід до вирішення проблеми. В одних справах може бути застосовано двосторонню реституцію та визнання угоди недійсною, в інших справах такий позов не матиме успіху і слід звертатись до суду з віндикаційним позовом. В одних справах правочин, щодо незаконного відчуження майна є недійсним в силу закону і не потребує визнання незаконним в судовому порядку, в інших же справах встановити недійсність правочину може тільки суд.

3.2 Витребування грошей і цінних паперів на пред'явника

Гроші виступають засобом обігу, засобом платежу та мірою вартості на території відповідної держави. Гроші в цивілістичній літературі розглядаються як речі, наділені родовими ознаками. Але в окремих випадках вони можуть бути певним чином індивідуалізовані, наприклад, шляхом їх позначення або переписування номерних знаків при передачі їх у позику чи за іншою цивільно-правовою угодою.

Неможливість витребування грошей від добросовісного набувача обумовлюється їх родовим характером, тому право власника грошей має бути захищене за допомогою іншого цивільно-правового засобу захисту.

Що до витребування грошей та іменних цінних паперів, то вони, відповідно до статей 387 - 389 ЦК [2] можуть бути витребувані в усіх випадках, але в порядку, передбаченому для віндикаційного позову, - лише в разі їх індивідуалізації. В усіх інших випадках ці об'єкти можуть бути повернуті за допомогою зобов'язально-правових засобів захисту.

Відповідно до ст. 194 ЦК[2], цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником, та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. При цьому передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, здійснюється шляхом вручення цінного паперу цій особі, тобто передбачається вільний обіг цінних паперів на пред'явника.

Стаття 389 ЦК передбачає неможливість витребування цінних паперів на пред'явника від добросовісного набувача у зв'язку з відсутністю в них ознак, що індивідуалізують такий об'єкт цивільного права, адже, відповідно до ст. 387 ЦК, витребувані можуть бути лише індивідуально визначені речі. При цьому зазначена норма встановлює заборону на віндикацію грошей і цінних паперів на пред'явника незалежно від підстав їх вибуття з володіння власника (відплатно чи безвідплатно, незалежно чи залежно від волі власника). [2]

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред'явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього. Гроші та цінні папери на пред'явника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача. Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на пред'явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

До обмеження віндикації відноситься правило про неприпустимість витребування у добросовісного набувача грошей і цінних паперів на предґявника. При цьому не має значення, чи вибуло майно (гроші, цінні папери) з волі чи поза волею власника або тієї особи, якому власник передав майно у володіння, або майно надійшло до набувача безоплатно. Добросовісність набувача є достатньою підставою для відмовлення в позові власнику про витребування зазначених обґєктів. Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гроші і цінні папери на предґявника навіть якщо власник записав номери грошових купюр, акцій, облігацій тощо. Зазначена норма пояснюється тим, що гроші і цінні папери на предґявника є засобом обігу, у звґязку з чим потрібно забезпечити їм підвищену довіру з боку учасників цивільного обороту. Кожен його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на предґявника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його право власності. Положення ст.389 не розповсюджується на іменні цінні папери, так як вони не можуть бути передані шляхом простої передачі. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст. 388 ЦК. [2]

3.3 Захист прав власників від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не обов'язково пов'язано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. “У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним”. [14]

У ст. 391 ЦК України "Захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння" формула негаторного позову набуває такого вигляду: "Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном".[2]

Таким чином, негаторний позов - це позов володіючого власника про захист права користування і (або) розпорядження майном. Тобто предметом негаторного позову виступає сама вимога позивача про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні майном. Негаторний позов характеризується такими ознаками. По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає зазвичай в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо) або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладання договору суборенди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).

Так, судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам колишні землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створювали штучні перешкоди в землекористуванні.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом.

Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом. По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носятьнеправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо сусідський будинок зведено відповідно до затвердженого проекту, із додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей будинок затінює земельну ділянку й вікна будинку сусіда, останній, як власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред'явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном здебільшого звертаються громадяни. Це пояснюється тим. що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем).

Зазвичай власник звертається з негаторним позовом, щоб усунути перешкоди в користуванні належним йому майном. Але негаторний позов може бути і засобом захисту права розпорядження власністю. Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису. Проте немає єдиної думки щодо того, до якої категорії позовів відноситься цей позов. Одні класифікують його як негаторний позов, другі - як різновид віндикаційного позову, треті - як самостійний речово-правовий позов.

З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи в силу договору (наприклад, отримала в заставу, на зберігання тощо).

За наявності достатніх підстав про спричинення злочином матеріальної шкоди орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд зобов'язані вжити заходів щодо забезпечення цивільного позову шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які за законом несуть відповідальність за їх дії.

Майно, на яке накладається арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємства, установи чи організації, членам сім'ї обвинувачуваного або іншим особам.

Певні обмеження права власності можуть виникнути також при забезпеченні позову при розгляді цивільної справи. Так, ст. 151 ЦПК України передбачає, що суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. [3]

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов навіть до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права власності.

Відповідно до ст. 152 ЦПК позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов'язку вчинити певні дії;

4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання;

5) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.[3]

На вимоги про виключення майна з опису поширюється загальний трирічний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з того дня, коли зацікавлена особа дізналася або повинна була дізнатися про внесення в опис належного їй майна.

Можливі випадки, коли при проведенні опису майно вилучається у власника і передається на зберігання іншим особам. За таких обставин йдеться про пред'явлення не негаторного, а віндикаційного позову.

При розгляді справи про виключення майна з опису після виконання вироку про його конфіскацію суд, визнавши позов обґрунтованим, виносить рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про повернення майна в натурі в тому випадку, коли воно було передане безоплатно фінансовими органами відповідній організації. За цих умов повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно безоплатно. Коли ж майно було реалізоване фінансовими органами, воно або його вартість повертаються цими органами.

Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних стосунках. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов'язального права.

Так, при самовільному заселенні житлового приміщення, що належить конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самоуправно зайняла це приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення договору найму житлового приміщення наймач відмовляється виселитися з нього, то позивач повинен посилатися на норми зобов'язального права, оскільки відповідач порушує умови укладеного договору найму житлового приміщення.

Негаторний позов може бути пред'явлений поряд з іншими засобами захисту: так, вимога про виселення із самоуправно зайнятого приміщення може бути поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.

Суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом. Однак таке положення не означає відсутність у власника можливості подання позову про заборону порушення права власності, що можуть мати місце у майбутньому. Така можливість надається власнику ч.2 ст. 386 ЦК.[2]

власність право цивільний захист

3.4 Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Порушене право власності власник не завжди може захистити речово-правовими позовами. Проте це не означає, що порушене право не підлягає захисту взагалі.

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце посідають зобовґязання, що випливають із порушення договору та зобовґязання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Законодавець зобовґязує особу, яка порушила договір чи спричинила шкоду, відшкодувати шкоду в повному обсязі. Порушені зобовґязання повинні бути виконані в натурі, а тому при вчиненні шкоди особа, яка відповідає за вчинену шкоду, зобовґязана відшкодувати її в натурі (тобто надати річ такого ж роду, такої ж якості, виправити недоліки речі тощо), або у випадку, коли цього неможливо зробити, повністю відшкодувати збитки.

Особа може укласти цілу низку цивільно-правових договорів, за якими в її власність (оперативне управління, повне господарське відання) може переходити майно (купівля-продаж, міна, бартер, контрактація, поставка тощо). За договором поставки продукції при поставці продукції, яка не відповідає стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) чи умовам договору, якщо хоча однією із сторін виступає субґєкт господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення повґязане із виконанням державного контракту, замовник має право стягнути з постачальника штраф у розмірі 20 % від суми неякісної продукції, а також має право вимагати заміни продукції чи відмовитися від її прийняття і оплати, а якщо вона оплачена - вимагати повернення сплачених сум.

За договором підряду підрядник відповідає за правильне ви¬користання матеріалу замовника. Він зобовґязаний своєчасно надати замовнику звіт про використання матеріалу і повернути його залишки. З метою захисту інтересів замовника встановлені відповідні норми витрат матеріалу і строки повернення його залишків. Підрядник також зобовґязаний вживати всі заходи до збереження переданого йому замовником матеріалу і відповідає за будь-які упущення, що спричинили втрату або пошкодження матеріалу.

За договором застави заставодержатель зобовґязаний вживати заходів, потрібних для збереження предмета закладу, і відповідає перед заставодавцем за втрату чи недостачу предмета закладу в розмірі втраченого майна. [5]

За договором майнового найму наймодавець, захищаючи своє право власності, має право вимагати дострокового розірвання договору, якщо наймач використовує майно не за призначенням, не виконує своїх зобовґязань щодо його ремонту, умисно чи з необережності погіршує стан отриманого в найм майна. Таким чином, застосування цивільно-правових засобів захисту прав власника у вигляді зобовґязальних позовів залежить як від предмета договору, порушеного договірного зобовґязання, так і від конкретного виду договору. Цивільне право забезпечує захист права власності, передусім, шляхом витребування власності з чужого незаконного володіння в натурі, а якщо це неможливо, то заміною його майном, рівноцінним і такого ж роду. З цією метою, як вже згадувалося, застосовуються як речові, так і зобовґязальні позови (речові - про повернення майна власнику з чужого незаконного володіння, договірні - про повернення індивідуально-визначеного майна, договірні і недоговірні - про поновлення речового складу майна).

Тільки в тих випадках, коли у відповідача відсутнє майно або його неможливо витребувати, або у встановленому судовому порядку майно недоцільно повернути чи замінити майном такого ж роду, вступає в дію зобовґязально-правовий інститут відшкодування збитків, повґязаних із неправомірним знищенням, використанням або відчуженням майна.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»[7], суд, який вирішує питання щодо грошових стягнень у справах за позовами про захист права приватної власності, повинен ґрунтуватись на такому:

1) вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутності - за дійсною вартістю майна на час розгляду справи. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості. Для їх визначення за потребою призначається експертиза;

2) якщо ж відповідач мав повернути майно в натурі, але з будь-яких причин ухиляється від цього, він зобовґязаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки, зокрема, повернути таку суму грошей, яку необхідно на час розгляду справи витратити для придбання майна, що належало кредиторові і не було повернене боржником.

Якщо виконання рішення суду буде затримане з вини боржника і за цей час ціни на майно зростуть, то кредитор має право предґявити додаткові вимоги про відшкодування збитків.

Відшкодування шкоди, як уже зазначалося, можливе у двох формах: натуральній (повертається родова річ) та відшкодування збитків.

За своїм фактичним і правовим результатом віндикація і надання власникові такої ж речі з родовими ознаками дуже схожі. Різниця полягає в тому, що при віндикації повертається та ж сама річ, а не подібна. Можливе також поєднання речових і зобовґязальних позовів: власникові повертається річ і одночасно боржник зобовґязаний відремонтувати її і відшкодувати збитки, повґязані з несвоєчасним поверненням.

Потрібно вживати всі заходи до того, щоб задовольнити вимоги власника саме в натурі, особливо, коли йдеться про майно, що підлягає розподілу у плановому порядку (певне устаткування, запчастини, сировина). Не можна допускати безпідставного збагачення, коли в умовах дефіциту щодо обґєкта договору замість виконання зобовґязання в натурі боржник сплачує грошову компенсацію.

Якщо повернення майна в натурі неможливе, законодавець у певних випадках застосовує кратний розмір відповідальності боржника. Так, згідно із статтею 1 Закону України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей», настає кратна відповідальність винних осіб (де обґєктом відносин є згадані речі) у таких розмірах:

а) дорогоцінних металів (золото, срібло, метали платинової групи) - у подвійному розмірі вартості за цінами, що діють на день виявлення завданих збитків;

б) дорогоцінного каміння (природні алмази, смарагди, рубіни та ін.) - у подвійному розмірі на день виявлення збитків;

в) огранованого дорогоцінного каміння, ювелірних та побутових виробів з використанням дорогоцінних металів та каміння, - у потрійному розмірі їх вартості на день виявлення збитків;

г) іноземної валюти та цінних паперів у іноземній валюті - у потрійному розмірі валютних цінностей, перерахованих у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення.

Ці збитки підлягають відшкодуванню незалежно від притягнення винних осіб до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

З метою вдосконалення правової бази боротьби з економічною злочинністю законодавчо затверджено порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, псування матеріальних цінностей (окрім дорогоцінних металів та каміння чи валютних цінностей) і встановлено механізм визначення збитків.Так, у разі розкрадання чи загибелі тварин розмір збитків визначається за закупівельними цінами, які діють на момент відшкодування збитків із застосуванням коефіцієнта 1,5.

Порядок визначення розміру збитків, заподіяних природному навколишньому середовищу (незаконна порубка лісу, незаконне полювання, незаконне заняття рибним промислом, забруднення водойм, атмосферного повітря тощо), встановлений природоохоронним законодавством відповідно до такс та методик, що затверджені Міністерством охорони навколишнього природного середовища, Міністерством лісового господарства України, Комітетом України по рибному господарству і рибній промисловості, Міністерством екологічної безпеки України.

Розмір шкоди, заподіяної лісу та природним обґєктам рослинного світу самовільною заготівлею недеревних рослинних ресурсів на ділянках, де це заборонено або допускається за спеціальним дозволом, обчислюється за таксою, затвердженою Урядом.

За порушення законодавства про охорону природи в певних випадках також встановлений кратний розмір відповідальності за заподіяну шкоду. Так, якщо шкода заподіяна незаконним добуванням або знищенням диких тварин на території державного заповідника, державного природного національного парку, державного зоологічного заказника встановлена такса збільшується удвічі.

За шкоду, заподіяну заготівлею ікри осетрових і лососевих риб, стягується сума в розмірі десятикратної вартості заготовленої ікри згідно з діючими роздрібними цінами на ікру вищого сорту.



ВИСНОВКИ

Власність - основа будь-якого суспільного ладу і суспільства. Вона виникла на зорі розвитку людства, виражаючись в індивідуальному присвоєння стародавніми людьми своєї здобичі, а потім і в колективному присвоєння. Охорона економічних відносин власності як матеріальної основи будь-якого суспільного ладу становить найважливіше завдання будь-якої правової системи. Така охорона здійснюється в тій чи іншій формі практично всіма галузями права.

Свої особливі форми охорони даних відносин передбачає і цивільне право. Але при охороні відносин власності різні норми і інститути цивільного права відіграють неоднакову роль. Одні з них охороняють відносини власності шляхом їх визнання, тим самим поширюючи на них захист цивільного закону. Інші правила забезпечують необхідні умови для реалізації речових прав і в цьому сенсі теж важливі для їх охорони (наприклад, правила про державну реєстрацію прав на нерухомість). Нарешті, треті встановлюють несприятливі наслідки для порушників речових прав, тобто безпосередньо захищають їх від протиправних посягань.

Таким чином, в Україні, як і в кожній державі, головним правовим інститутом є інститут власності. В незалежній Україні в результаті економічних та політичних змін вибудовуються нові господарські віднсини на основі різних форм власності.

Об'єктом права власності є матеріальні речі. До них належать об'єкти природи, перш за все, земля та інші природні ресурси, нерухоме, а також рухоме майно.

У приватній власності громадян також можуть бути об'єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці. За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватній власності громадян, обмежується лише законом. Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню та розпорядженню майном, законодавець визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення, а також цивільно-правові засоби захисту права власності.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать: (витребування майна власником з чужого незаконного володіння (віндикація) шляхом пред'явлення позову в суд чи арбітраж (віндикаційний позов); витребування грошей та цінних паперів на пред'явника, особливістю порядку цієї віндикації є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача (захист прав власника від порущень, не поєднаних з позбавленням володіння (це якщо хтось перешкоджає користуватися або розпоряджатися власнику річчю, яка йому належить)); інші засоби цивільно-правового захисту права власності та вимагання відшкодування заподіяної власнику шкоди засоби захисту права інтелектуальної власності, але ці засоби захисту необхідно вдосконалювати, тому що у законодавчому плані вони регулюються тільки частково.

Таким чином, серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нових відносин, видів та форм власності в Україні, найбільше значення мають цивільно-правові закони, які відображають засоби захисту прав власності.

Поняття "захист права власності" охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього.

Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).

У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі індикаційного та негаторного позовів. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном.

Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України/Верховна Рада України: Офіц.вид. - К.: Парламентське вид-во, 2006.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 р., № 40.

3. Процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст. 492; з наступними змінами і доповненнями.

4. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990р № 565-XII.

5. Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р № 2654-XII.

6. Закон України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. № 217/95-ВР.

7. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»

8. Харитонов Є.О. - Коментар до Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 р.

9. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. Підручник. - Київ.: ЦНЛ.2003. - С. 14-20

10. Власова В. М. Основи підприємницької діяльності. Навч. посіб. - М.: 1995. - С. 31

11. К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К. Т. Кривенка. Політична економія: Навч. посібник / -- К.: КНЕУ, 2001.

12. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В.І. Борисова (кер. авт. кол.), Л.М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В.І. Борисової, В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - X.: Право, 2012. -Т. 1.

13. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. -- Вид. 2, перероб. і доп. -- К.: Істина, 2007.

14. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А. Підопригора, Д.В. Боброва, О.В. Дзера та ін.; За ред. О.А. Підопригори і Д.В. Бобрової. - К.: Вища шк., 1992.

15. Вісник Академії адвокатури України, число 2(24) 2012. - К.: ВЦ Академії адвокатури України, 2012.



ДОДАТОК

Размещено на Allbest.ru