Водночас визначення диспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявлення про масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивність необхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститути і всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільш оптимальну форму захисту права.

Таким чином, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12.

4. Співвідношення засад публічності та диспозитивності у регулюванні кримінально-процесуальної діяльності

Суть засади диспозитивності, з вищенаведеного полягає у тому, що сторони судового процесу (учасники процесу з обох сторін) вільно розпоряджаються своїми матеріальними та процесуальними правами, реалізація яких з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів має безпосередній вплив на виникнення, динаміку чи закінчення процесу. Так традиційно, не дивлячись на деякі модифікації, визначається ця засада (принцип) у цивільно-процесуальній доктрині. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- С.152-156

Тож засада диспозитивності характеризує стан, коли фізична чи юридична особа вирішує на власний розсуд, як їй розпорядитися своїм суб'єктивним правом, - реалізувати його чи утриматись, зокрема: звернутися до суду за захистом порушеного права чи утриматися від такої дії; відмовитися від заявленого позову, змінити його, укласти з відповідачем (порушником права) мирову угоду чи підтримувати позов “до кінця”; відмовитися, нарешті, від виконання рішення суду у свою користь, - усе це сфера розгляду суб'єкта, права якого було порушено. Він, за загальним правилом, вільний як у розпорядженні своїм матеріальним правом (правом, що порушено), так і наданими йому як учаснику процесу процесуальними правами в динаміці юрисдикційного (цивільного, господарського, нотаріального та ін.) процесу.

Слід зазначити, що у розд. II Конституції конкретизовані не тільки права і свободи людини (диспозитивність), а й їх обмеження, а також встановлено обов'язки людини (публічність). В Конституції не вживаються такі поняття, як «диспозитивність» та «публічність», проте їх зміст закріплений в ній, зокрема в названих статтях та розділі. Але декларування в Конституції цих засад без їх реалізації в конкретних галузях права, і насамперед у кримінальному процесі як найбільш вразливому для людини, недостатнє для їх функціонування.

Слід звернути увагу на те, що в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України передбачена лише одна із розглядуваних засад судочинства - диспозитивність. Про публічність в КПК не йдеться. Звернімо увагу й на те, що і публічність, і диспозитивність як поняття є складними й неоднозначними. В науці немає раз і назавжди даного їх визначення. В кожній юридичній енциклопедії ці засади розкриваються з певними відтінками, тобто вони мають швидше теоретичне, ніж практичне значення. Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. - Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2012. - С. 153-154

Якщо в основі цивільного процесу лежить засада диспозитивності, то рушійною силою процесу кримінального є засада публічності (офіційності). Суть цієї засади обумовлена насамперед кримінальним правом, яке пронизане засадою публічності, оскільки в ньому держава визначає в інтересах всього народу (публіки) кримінально-правові заборони та покарання за їх порушення.

Слово «публічність», згідно з Юридичною енциклопедією, походить від латинського слова publicum, тобто народ, суспільство. Публічність судочинства - це загальноправова засада, яка зобов'язує державу, її органи, посадових та службових осіб визнавати, дотримуватися, захищати як найвищу цінність права і свободи людини, визнавати, дотримуватись та захищати інтереси держави, громадських об'єднань, соціальних та етнічних груп за обов'язками служби, всупереч можливим будь-яким діям і волевиявленням, які мають інші цілі.

У кримінальному судочинстві засада публічності виявляється насамперед у нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, відповідальних за провадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об'єктивного й усебічного дослідження обставин справи з тим, щоб винний отримав справедливе покарання, а помилково запідозрений та обвинувачений був реабілітований. Тобто публічність судочинства в кримінальному процесі означає, що органи дізнання, слідчі органи, прокурор і суд, кожний в межах своєї компетенції, зобов'язані діяти в цьому процесі в публічних (загальнонародних, загальнодержавних) інтересах.

Публічність у широкому значенні - це пріоритет суспільних, державних інтересів у взаємовідносинах людини із владою, у той час як диспозитивність передбачає більшу цінність інтересів особи, коли вони вступають у протиріччя з інтересами держави. В публічних інтересах доводиться обмежувати деякі права і свободи особи, а в приватних - удаватися до самообмеження державної влади і вибудовувати систему гарантій прав особи, які б охороняли її від свавілля представників державних органів. Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник -2-ге видання перероблене і доповнене. - К., Либідь. 2012. -С.88-91

Висновки про співвідношення публічності й диспозитивності значною мірою будуються на концепції суспільного договору (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.). На думку Томаса Гоббса, люди за самою своєю природою ненавиділи один одного («людина людині вовк» - homo homoni lupus est), що призвело до «війни усіх проти усіх» - bellum omnium contra omnes. У такій ситуації для спасіння людства існував один вихід - утворення держави, якій люди делегують частину прав для наведення порядку й управління суспільством.

Оскільки норми кримінального права знаходять свою реалізацію у кримінально-процесуальній формі (з допомогою кримінального процесу), то переважність принципу публічності (засади державності) для кримінального процесу є неминучою і доцільною.

Держава не може стояти осторонь того, що нехтуються встановлені нею кримінально карані заборони - вчиняються злочини, якими порушуються встановлений правопорядок (у широкому розумінні) і охоронювані її законами права та інтереси громадян чи їх колективних формувань, і віддавати на розсуд останніх - звертатися до держави (її органів) за захистом порушеного права чи утриматися від цього.

Характер суспільної небезпеки кримінального діяння обумовлює реакцію держави на них - реалізувати своє право на покарання винного, зобов'язавши уповноважені нею органи - прокурора, слідчого, орган дізнання - у кожному випадку виявлення ознак злочину встановити подію злочину та осіб, винних у його вчиненні, і притягти їх до кримінальної відповідальності (ст. 4 КПК), а суд - розглянути і вирішити кримінальну справу (здійснити правосуддя) на основі змагальності сторони обвинувачення і захисту. При цьому названі державні органи застосовують надані їм кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і держави, оскільки вчинення злочину - це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб. Отож, рушійною силою кримінального процесу, за загальним правилом, є засада публічності (офіційності або державності). Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. -- К., 2011. -- С. 26-27.

Проте при вчиненні деяких злочинних посягань на права та законні інтереси фізичних осіб законодавець не може не рахуватися з думкою потерпілого щодо притягнення до кримінальної відповідальності і покарання особи, яка вчинила злочин. У встановлених кримінально-процесуальним законом випадках законодавець вважає можливим обмежити дію засади публічності (державності) і надає можливість потерпілому від злочину на власний розсуд вирішити питання - чи звертатись йому до держави (суду чи правоохоронних органів) за захистом порушеного права, вимагаючи притягти винну особу до кримінальної відповідальності, чи врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємопорузуміння або й взагалі залишити діяння винного без реакції. Тож у встановлених законом випадках у кримінальному судочинстві визначальною є не засада публічності, а диспозитивності. В таких випадках законодавець віддає перевагу інтересу приватному (потерпілому) перед інтересом публічним. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. -- К., 2011. -- С. 26-27.

Дія засади диспозитивності щодо порушення кримінального процесу з метою захисту приватного інтересу має свої особливості. Насамперед її дія у кримінальному процесі не є наскрізною. Вона не знаходить свого прояву у всіх його стадіях. У справах приватно-публічного обвинувачення вона (диспозитивність) вичерпується лише зверненням потерпілого за захистом порушеного права до органів правоохорони, після чого починає свою дію засада публічності. Нарешті, навіть у справах приватного обвинувачення вона може бути нейтралізована державою в особі прокурора, якщо він вважатиме, що справа приватного обвинувачення має особливе громадське значення або що потерпілий через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси. В такому випадку прокурор за чинним законодавством надає і цій категорії кримінальних справ характеру публічності і порушує кримінальну справу, провадження у якій ведеться в загальному порядку і яка закриттю за примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягає. Проте навряд чи є достатньо обґрунтовані підстави обмежувати дію принципу диспозитивності у цій категорії кримінальних справ.

Переважно засадою диспозитивності обумовлено право потерпілої від злочину особи пред'явити у кримінальній справі цивільний позов про відшкодування завданої злочином майнової шкоди і компенсації шкоди моральної або утриматися від реалізації цього права, відмовившись від пред'явлення позову взагалі або від підтримання його в повному об'ємі чи в частині (змінити обсяг позовних вимог) під час провадження в справі.

Обмеження засади публічності і розширення диспозитивності знаходить прояв і в інших нормативних положеннях КПК України. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядається у суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Наведена норма дає можливість підсудному зробити свій вибір складу суду - одноособового чи колегіального. Обвинувачений наділений правом вибору і при закритті провадження у справі внаслідок акту амністії чи помилування. Кримінальна справа за названою підставою закриттю не підлягає, якщо проти цього заперечує обвинувачений. За такої обставини (заперечення обвинуваченого) провадження у справі продовжується у звичайному порядку. Аналогічна ситуація із закриттям кримінальної справи на досудовому розслідуванні і щодо померлого обвинуваченого, якщо його родичі наполягають на розгляді справи судом з метою реабілітації. В обох випадках обвинувачений та його родичі роблять свій вибір, розпоряджаючись своїм правом погодитися з закриттям справи на досудовому розслідуванні чи не погоджуватись з таким рішенням. В останньому випадку справа в звичайному порядку має бути розглянута судом, який і вирішить її по суті. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, № 47-48. - С 7-12.

Елементи диспозитивності в кримінально-процесуальному праві можуть бути більшою чи меншою мірою підсилені за рахунок розширення судових процедур, які ґрунтуються на узгоджених діях сторін процесу, а також прийняття судом рішень з урахуванням їх позицій. Прийняті в такий спосіб рішення, якщо й не є у всіх випадках взаємоприйнятними для сторін, проте вони більш гармонійні, ніж імперативні рішення суду, прийняті без урахування їх позицій. Власне, як реалізацію диспозитивності у кримінальному судочинстві необхідно розцінювати законодавче положення про вислухування судом думки сторін з приводу загальних клопотань учасників судового розгляду та врахування її при прийнятті свого рішення - ухвали чи постанови.

Розширення дії диспозитивності у кримінальному процесі є визнанням державою переваги особистого інтересу перед конкуруючим державним інтересом. Однак не лише цим, як видається, обумовлене її розширення. Активізація злочинності за останні роки як у всьому світі, так і в Україні змушує законодавців шукати і знаходити вирішення “кримінальних конфліктів” у розширенні засади диспозитивності, яка знаходитиме свою реалізацію у публічному за своєю суттю кримінальному процесі у різних спрощених формах вирішення кримінально-правових конфліктів та більш широкого використання угод між сторонами обвинувачення і захисту, зрозуміло, під контролем суду. Проте таке розширення повинно мати і свої межі, перехід за які може негативно позначитись на стані контролю за злочинністю, а отже, і на захищеності прав і законних інтересів громадян. Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. - Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2012. - С. 153-154

Своєрідне переплетіння публічності і диспозитивності вбачається у взаємовідносинах «обвинувачений - захисник - держава».

Обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника. Це диспозитивність (право вибору). Проте суд контролює вибір підсудного і може не допустити до участі як захисника особу, яка не здатна за своєю освітою чи іншими даними ефективно здійснювати захист у суді, а якщо він її допускає у справах, де захисник має бути обов'язково, то лише «нарівні з адвокатом». Це гарантія правосуддя (публічність) і в той же час гарантія для підсудного, значення якої він не усвідомлює («латентна диспозитивність»).

В публічних та особистих інтересах у законі зазначені випадки обов'язкової участі в кримінальній справі представника потерпілого, якщо останній є неповнолітнім або недієздатним. Причому відмова такого потерпілого від представника не має бути обов'язковою для слідчого і суду.

З позицій публічності і диспозитивності потребує перегляду примусова доставка (привід) підсудного до суду. Підсудний ще до початку судового засідання може офіційно заявити, що давати показання він не буде (це його право) і брати участь у засіданні суду не хоче, зокрема тому, що з позицій презумпції невинуватості перебування задовго до винесення вироку у клітці, встановленій у залі суду, принижує його гідність. Примусова доставка такого обвинуваченого в суд у такому випадку тільки ускладнює правосуддя, тому бажано від неї відмовитися. Це відповідає принципу диспозитивності процесу.

Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого (виправданого), потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.

Диспозитивна засада притаманна правилу про недопустимість «повернення до гіршого» для засудженого (виправданого), який оскаржив вирок. У цьому випадку приватний інтерес (свобода безбоязного оскарження вироку) дорожчий, ніж досягнення істини в кримінальній справі. Однак і в цьому випадку приватні засади «перекриваються» публічними, якщо нарівні зі скаргою захисту є подання прокурора чи скарга потерпілого, які можуть потягти погіршення становища засудженого чи виправданого (переважає публічний характер). Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник -2-ге видання перероблене і доповнене. - К., Либідь. 2012. -С.88-91

Таким чином, пріоритет публічності не означає повного витіснення з нього засади диспозитивності. Їх раціональне поєднання і взаємодія дає можливість гармонічно поєднати інтереси особи (приватний інтерес) і держави (інтерес публічний). Розширення у кримінальному судочинстві України засади змагальності неминуче привело до істотного розширення у ньому засади диспозитивності за рахунок публічності.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Кримінальний процесуальний кодекс України

2. Татаров О.Ю. Досудове провадження в кримінальному процесі України: теоретичні та організаційні засади (за матеріалами МВС): монографія / О.Ю. Татаров // Донецьк : Тов. «ВПП» Промінь», 2012. - 640 с.

3. Янукович В.Ф. Виступ Президента України на урочистостях з нагоди Дня міліції (16 грудня 2011 р.) / В.Ф. Янукович

4. Проблеми реформування кримінально-процесуального та кримінального законодавства України: матеріали міжнар. наук.-практичн. конф. (Харків, 14 жовтня 2011 р.) / МВС України, Харк. Нац. ун-т внутр.. справ : Кримінологічна асоціація України. - ХНУВС, 2011. - 354 с.

5. Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник -2-ге видання перероблене і доповнене. - К., Либідь. 2012. -516с.

6. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. -- К., 2005. -- С. 12-15.

7. Назаров В.В., Омельяненко Г.М. Кримінальний процес України: Підручник. -- К., 2011. -- С. 26-27.

8. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України у контексті європейських стандартів: [монографія] / Маляренко В.Т. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - C. 425-426.

9. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Навч. посібник для підготовки до державного іспиту. - К.: Істина, 2008. - 563 с.

10. Погорецький М.А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. -Х.: Арсіс, 2002. -160 с.

11. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.: А.С.К., 2011. -- 1120 с.

12. Слінько С.В. Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: монографія / С.В. Слінько. - Х.: Нац. ун-тет внутр. справ, 2012. - С. 153-154.

13. Михеєнко М.М. Кримінально-процесуальне право. - К., 2011

14. Грошевий Ю. Проблеми реформування кримінального судочинства // Право України 2010. - №2. -С 4-5.

15. Маляренко В.Т. Про публічність і диспозитивність у кримінальному судочинстві України // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №7(47).

16. Нор В. Публічність і диспозитивність у кримінальному процесі України: суть, пріоритети, взаємодія, сфера дії // Закон і бізнес. - 2004, №47-48. - С 7-12.

17. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. - X.:Консум, Ун-т внутр дел. - 2000. - С. 204-205.

18. Харитонова О. Поняття і ознаки публічних правовідносин // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - №1(28). - С. 40).

Размещено на Allbest.ru