Нормативно-правові акти

Характеристика нормативно-правового акту: поняття, ознаки, класифікація. Дослідження меж дії нормативно-правових актів: у часі, в територіальному відношенні, по колу осіб. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів. Верховенство закону.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 27.05.2010
Размер файла 87,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

При такому розумінні зворотна сила норми -- це її ревізійна сила, що припускає перегляд (ревізію) вже урегульованих відповідно до раніше діючого законодавства прав і обов'язків. Норма зворотної дії зобов'язує переглянути правозастосувальні акти про розмір виплат, притягнення до кримінальної відповідальності, визнання права власності. Це не зовсім збігається з розумінням, закріпленому у карному законі. Закон, що усуває карність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює карність діяння або встановлює покарання, зворотної сили не має. Проте більш суворий закон поширюється тільки на злочини, скоєні після його вступу в силу, він не може мати не тільки зворотної, але й негайної дії. До речі, в обох названих нормах, що дають легальне визначення зворотної сили, вона зв'язується з датою видання закону. Точніше ж було б сказати, що “має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його вступу в силу”. Відповідно і більш суворий закон можна застосовувати за правопорушення, що мали місце не після його видання, а після вступу його в силу.

Основним принципом чинності закону в часі у нас є саме його негайна дія. Здійснення цього принципу дозволяє в бажані для громадян терміни забезпечити регулювання тих або інших суспільних відносин, і в цьому випадку більш послідовно реалізуються соціальна справедливість і рівноправність. І, навпаки, перспективна дія норми, що розширює права громадян, іноді порушує рівність і є несправедливим.

До речі, не можна не звернути уваги на ще один дуже важливий момент: об'єм дії нових норм визначається не тими, хто їх прийняв, а органом нижчого підпорядкування, відомчим актом, і це один із шляхів не тільки створення відомчого права, але і фактичного обмеження широко оголошених мір.

В умовах розширення прав громадян, більш повного забезпечення їхніх інтересів було б корисно законодавчо закріпити негайну дію як основній принцип дії норми в часі. І відповідно перспективна і зворотна дії норми повинні біти обговорені при прийнятті акту або в спеціальних нормах тієї або іншої галузі. На практиці негайна дія норми в багатьох випадках сприймається як таке що саме собою розуміється.

Винятком із загального принципу негайної дії повинно бути спеціальне загальноправове правило: нова норма, що погіршує правове положення громадян, на них не поширюється, тобто діє перспективно. І даний час перспективна дія існує у відношенні кримінально-правових і адміністративно-правових норм, що встановлюють або посилюють відповідальність. У відношенні кримінально-процесуального закону подібна думка вже давно була висловлена в літературі: “… можуть бути випадки, коли новий процесуальний закон, торкаючись об'єму прав громадян…, ущемляє якийсь з їхніх прав, наприклад право на захист. У цьому випадку, по загальному правилу, справа, почата виробництвом до прийняття нового закону, повинна бути закінчена в порядку, встановленому новим законодавством, але більш широке право на захист, відоме скасованому закону, повинно бути збережене”.

Рекомендується, що в умовах прямування до правової держави негайна, а тим більше зворотна дія норм, що погіршують правове положення громадян, не можуть по загальному правилу припускатися. При цьому варто обмовитися, що винятки з даного правилу можуть тимчасово припускатися при надзвичайних обставинах.

Не галузевим, а загально-правовим повинне стати правило про те, що норми, що встановлюють або посилюють покарання, а також інші міри правового примусу, не мають ні оберненої, не негайної сили. Подібно тому як це зроблено в карному праві й у законодавстві про адміністративну відповідальність, варто встановити, що дисциплінарні, цивільно-правові й інші санкції, що посилюють відповідальність, застосовуються тільки за діяння, скоєні після вступу в силу правових норм, що їх передбачають. Останні можуть цілком відіграти свою виховну роль, забезпечити необхідний вплив на поведінку людей тільки при перспективному застосуванні, а негайна і тим більше зворотна їхня дія не тільки зайва, але і несправедлива.

Негайна дія норм, що погіршують положення осіб, злісно і багаторазово порушуючих закони (наприклад, розширення підстав встановлення адміністративного нагляду з особами, звільненими з місць позбавлення волі, збільшення термінів судимості), може бути, і припустимо, але як виняток із правила.

Таким чином, загально-правовими можна визнати такі принципи дії правових норм у часі:

загальним правилом є негайна дія норми;

норма, що погіршує правове положення громадян (багатьох або навіть деяких), має у відношенні цих громадян лише перспективне значення;

норма, що пом'якшує або скасовує відповідальність за правопорушення, має зворотну силу;

винятки з цих правил припускаються тільки при наявності спеціальної колізійної норми, прийнятої тим же органом, що встановив норму основну.

За останній час виданий цілий ряд законів, по кожному прийнята спеціальна постанова про порядок введення його в дію. Їхній аналіз дозволяє зробити висновок, що норми, що містяться в постановах, конкретизують викладені вище загальні принципи визначення темпоральних меж дії норми.

1.3.2 Дія нормативно-правових актів України в територіальному відношенні (просторі)

Дія нормативно-правових актів у просторі пов'язана з поширенням їх на територію всієї держави або тільки на визначену його частину, що багато в чому залежить від їхньої юридичної сили.

Територія будь-якої держави обкреслена державним кордоном, під яким розуміється лінія і проходяча по ній вертикальна поверхня, що визначає границі території суши, надр, вод, повітряного простору.

Отже, територія держави містить у собі:

частину суши з внутрішнім водним простором у межах кордонів держави;

внутрішні територіальні води в межах 12 морських миль (одна морська миля дорівнює 1852 метрам);

повітряний стовп над територією держави (на висоті до 36 кілометрів);

повітряні і морські судна військового і цивільного флоту, що знаходяться у відкритому морі або повітрі під прапором і гербом держави;

космічні об'єкти (кабіни літальних і космічних апаратів), що знаходяться в атмосфері під прапором і гербом держави;

квазітериторія (територія посольств або консульств, що користуються особливим правовим режимом).

Територіальна дія правових актів служить безпосереднім проявом державного суверенітету України в межах зазначеної території.

Можливо й екстериторіальна дія нормативно-правового акту, тобто поширення дії акту поза межами України, що виявляється в основному у відношеннях з іноземними громадянами й організаціями (фірмами), а також із громадянами України, що мешкають за кордоном. Екстериторіальність виступає у формі імунітету дипломатичних і консульських представників, а також можливості застосування актів кримінально-правового характеру на території держави, де скоєно злочин, незалежно від того, де затриманий і притягнутий до відповідальності злочинець.

Іноземне законодавство не регулює наших внутрішніх відношень і застосовується лише остільки, оскільки припускається законами або угодами з закордонними державами. Дані відношення регулюються нормами міжнародного приватного права, а також угодами України з іншими державами.

Що ж таке територіальний, адміністративно-територіальний поділ в Україні, і як розділяється дія нормативних актів різноманітної юридичної сили в просторі.

Територіальний поділ держави -- це система територіальних складових частин, що складають географічну основу територіального устрою держави.

Територіальний устрій держави -- це її територіальна організація, тобто система взаємовідносин між державою в цілому. (його центральною частиною) і територіальними складовими частинками (їхнім населенням і діючими органами публічної влади).

У відповідальності зі ст. 2 Конституції, Україні -- унітарна держава. Унітарна держава -- це держава, територія якої розділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що, по загальному правилу, не мають якоїсь політичної автономії, хоч окремі х них можуть мати статус територіальної автономії. В унітарної державі діє, як правило, єдина система законодавства, одна Конституція, єдина система органів державної виконавчої влади, єдина судова система. Якщо якась частина держави має статус територіальної автономії, то вона може мати свою Конституцію, своє законодавство, свої власні органи законодавчої і виконавчої влади. Отже, територіальна автономія -- це самоврядна одиниця в складі держави, що має самостійність у межах, встановлених конституцією і законами даної держави. Саме статус територіальної автономії в Україні має Автономна Республіка Крим.

Стаття 134 Конституції України визначає АРК як невід`ємну складову частину України, підтверджуючи і закріплюючи там самим цілісність і недоторканність території України в межах існуючих меж.

Стаття 135 Конституції України закріплює за АРК право мати свою Конституцію, що може діяти тільки на території АРК.

Система адміністративно-територіального устрою України визначається ст. 133 Конституції. Адміністративно-територіальний устрій є трирівневим: вищий рівень територіальних одиниць складає АРК, області, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус; середній рівень -- райони і міста обласного підпорядкування; нижній рівень -- районі в місті, міста районного підпорядкування, селища і села.

Необхідно констатувати, що існуючий територіальний устрій, точніше територіальний поділ, значно застарів і потребує відновлення. У зв'язку з цим Верховна Рада України постійно приймає постанови, що регулюють різноманітні територіальні питання в межах областей, районів і т.д.

Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15 листопада 1996р. № 518/96-ВР “Про затвердження межі міста Миколаєва Миколаївської області” за підписом Голови Верховної Ради України А.Мороза ухвалює:

Включити в межу міста Миколаєва Миколаївської області селища міського типу Велика Корениха, Матвіївка, Тернівка і село Мала Кореніха і затвердити межу загальною площею 25282,6 гектара.

Дана постанова змінює територію міста Миколаєва.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” на території України продовжують діяти закони колишнього Союзу РСР (прийняті Верховною Радою СРСР або З'їздом народних депутатів СРСР), укази Президії Верховної Ради колишнього СРСР, укази Президента колишнього СРСР і постанови Ради Міністрів колишнього СРСР із питань, не урегульованих законодавством України, що не суперечать Конституції і законам України.

Ст. 73 Конституції України говорить: “Винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України”.

Законом визначаються питання, що вирішуються винятково всеукраїнським референдумом, а також питання, що вирішуються місцевим референдумом у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Незважаючи на ці положення закону, у ряді районів, областей, міст України спостерігаються спроби призначення і проведення місцевих референдумів із питань загальнодержавного і загальнонаціонального значення: про державну мову, території, громадянство, що неприпустимо у зв'язку з протиріччям закону. Саме з метою запобігання винесення на місцеві референдуми вищевказаних питань у ст. 73 Конституції чітко визначається, що питання про зміну території України вирішуються винятково всеукраїнським референдумом. У випадку винесення цього питання на референдум місцевого значення, результат вищевказаного референдуму буде являтися недійсним і юридичної сили не матиме.

У юридичній практиці в ряді випадків виникає необхідність вирішення питань територіальної дія нормативних актів, що мають однакову силу, виданих однопорядковими органами. Існує так називане зіткнення (колізія) нормативних актів рівноправних законотворчих органів. Ці розбіжності (колізії) вирішуються у встановленому порядку. От деякі правила вирішення колізій нормативно-правових актів:

при існуванні двох колізійних норм різної юридичної чинності діє норма, що володіє вищою (відповідно до ієрархії нормативно-правових актів) юридичною силою;

при існуванні двох колізійних норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, діє норма, прийнята пізніше;

при існуванні норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, із яких являє загальної, а інша спеціальної, діє спеціальна норма.

Закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України являються обов'язковими для виконання на всій території України.

Нормативно-правові акти міністерств і відомств, а також обласних, міст Києва і Севастополя, районних адміністрацій поширюють свою дію на ту територію, що їм підвідомча.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення. Особливістю актів місцевого самоврядування є їхня територіальна обмеженість і самостійність у прийнятті рішень, що стосуються питань управління муніципальною власністю, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, запровадження місцевих зборів і податків, здійснення охорони суспільного порядку тощо.

Отже, нормативно-правові акти, що мають різноманітну юридичну силу і прийняті різноманітними правотворчими органами, поширюють свою дію і строго визначеному законодавством порядку, але Закони України мають вищу юридичну чинність і обов'язкові до виконання на всій території України і характеризуються неподільністю і винятковістю.

1.3.3 Підстави дії нормативно-правових актів по колу осіб

Дія нормативно-правових актів по колу осіб, по загальному правилу, поширюються на всіх осіб у межах територіальної сфери дії даних актів. Воно визначено, по суті, територіальним аспектом, тому що вони мають силу у відношенні усіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться на тій або іншій території. Чинність закону по особах означає його приналежність до визначеної категорії суб'єктів права (громадянам, юридичним особам, державним органам, громадським організаціям).

Проте з цього правила є винятки. Існують такі суспільні відносини, учасниками яких можуть бути тільки громадяни України (служба в збройних силах, органах внутрішніх справ). Винятки робляться щодо іноземних громадян, що користуються дипломатичним імунітетом. На таких осіб (посли, посланники, повірені в справах, члени сімей дипломатичного персоналу і т.д.) у випадку вчинення ними правопорушень, норми, що встановлюють юридичну відповідальність, не поширюються, дане питання вирішується по дипломатичних каналах.

На всій території України діє єдиний правовий режим. Це означає, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом (ст. 24 Конституції України).

Іноземці й особі без громадянства, що знаходяться на території України на законних підставах, користуються тими ж правами… як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами і міжнародними договорами (ст. 26 Конституції).

Підстави дії актів по фізичних особах різноманітні:

по приналежності особи до держави (по цивільному стану розрізняють стан громадянства даної держави, іноземної держави, стан особи без громадянства);

по ознаці статі;

-- по віковому цензу;

по фаховій приналежності; (військовослужбовці, спеціальні службовці і т.п.);

інші підстави (наприклад, інвалідність і т.п.).

Дія нормативно-правових актів по колу осіб поширюється на юридичних осіб. Стаття 23 Цивільного кодексу України дає наступне визначення юридичної особи “Юридичними особами визначаються організації, що мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнові й особисті немайнового права і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або третейському суді”.

Підстави дії по юридичних особах:

по видах юридичних осіб (ст. 24 ЦК України);

по формах власності (установленим Законом України “Про власність” від 6.03.91 № 885-ХП);

по організаційно-правовій формі (організаційно-правова форма підприємств зафіксована в державному класифікаторі (КОПФГ) організаційно-правових форм господарювання, розробленому відповідно до “Програми переходу України на міжнародну систему статистики й обліку”, затв. постановою КМ України від 4.05.93 № 326);

по видам діяльності (ліцензовані і не ліцензовані).

Всі види діяльності юридичних осіб і фізичних осіб передбачені в класифікаторі галузей народного господарства (ОКОНГ), а види, що ліцензуються, визначаються законом України № 887-ХП від 27.03.91 “Про підприємництво”.

Закон України “Про підприємництво” поширює свою дію на юридичних осіб всіх форм власності, установлених Законом України “Про власність”. Проте, частина 3, 4, 5 статті 2 встановлює обмеження кола осіб (категорій громадян), що не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю, наприклад: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу…. Особи, котрим суд заборонив займатися означеною діяльністю і т.д. даний закон поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб, а також забороняє деяким категоріям громадян займатися підприємницькою діяльністю.

Громадяни України у випадку вчинення злочину за кордоном відповідають по Українських законах; якщо вони понесли покарання, то наш суд може зм'якшити або звільнити від нього цілком.

Хотілося б розглянути дію деяких законодавчих актів по колу фізичних і юридичних осіб. Наприклад, Закон України № 504/96-ВР від 15.11.96 р. “Про відпустки” вводиться в дію постановою Верховною Ради України “Про порядок введення в чинність Закону України “Про відпустки” із 1 січня 1997 року, статті 7, 8, частина перша статті 10 -- із 1 січня 1998 року.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 цього Закону право на відпустки мають:

громадяни України, що знаходяться в трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі по трудовому договору у фізичної особи;

іноземні громадяни й особи без громадянства, що працюють ц Україні нарівні з громадянами України.

Дія даного закону неоднаково поширюється на різноманітні категорії громадян у належності від віку, фахової приналежності і т.д., наприклад, на тривалість щорічної основної відпустки (ст. 6).

Щорічна основна відпустка надається робітникам тривалістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, обчислювальний із дня укладання трудового договору.

Промислово-виробничому персоналу вугільній, сланцевій, металургійній промисловості дається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарних дня зі збільшенням за кожні два відпрацьованих роки на два календарних дні, але не більш 28 календарних днів.

Робітникам, зайнятим на підземних роботах -- 24 календарних дня зі збільшенням на 4 календарних дня при стажі роботи на даному підприємстві 2 роки і більш.

Робітникам лісової промисловості і лісового господарства -- 28 календарних днів за Списком робіт, професій і посад, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам І і ІІ груп дається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи -- 26 календарних днів.

Особам у віці до вісімнадцяті років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день

Ми бачимо, що положення даної статті щодо тривалості щорічної основної відпустки поширюється по-різному для різноманітних категорій фізичних осіб робітників) у залежності від фахової приналежності, віку, стану здоров'я. Положення цієї статті не поширюється на фізичних осіб (робітників), тривалість відпустки яким встановлюється іншими законодавчими актами, проте тривалість їхньої відпустки не може бути менше передбаченої частинами першою, сьомою і восьмою вищевказаного закону.

У частині 12 статті 10 цього закону регулюється порядок надання щорічних відпусток у зручний для робітників час для таких категорій громадян (по особах, віку, статі):

особам у віці до 18 років;

інвалідам;

жінкам перед відпусткою в зв'язку з вагітністю і родами або після нього;

дружинам (чоловікам) військовослужбовців;

ветеранам праці й особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною і т.д.

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що даний нормативно-правовий акт детально встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх різноманітним категоріям громадян (працівників).

Існують такі законодавчі акти, що поширюють свою дію тільки на визначене коло осіб, наприклад:

Відповідно до декрету Кабінету Міністрів України № 13-92 від 26.12.92 р. “Про прибутковий податок із громадян” із змінами і доповненнями, а також Інструкції про прибутковий податок із громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України № 12 від 21.04.93 р. із змінами і доповненнями, прибутки іноземних громадян і осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оподатковуються на загальних із громадянами України підставах. На відміну від громадян України, у прибуток іноземних громадян не включаються:

суми компенсації витрат за найом житла;

суми витрат на утримання автомобіля для службових потреб;

суми витрат на відрядження, якщо виплати цих сум передбачені в зовнішньоекономічному контракті.

При цьому додаткові виплати іноземним громадянам, здійснювані підприємствами України повинні оподатковуватися прибутковим податком по ставці п. 7.3 вищевказаної Інструкції.

Що стосується іноземців, осіб без громадянства, то більш детально їхнього основного права, свободи й обов'язки закріплені в Законі України від 04.02.94 р. “Про правовий статус іноземців”. Іноземці й особи без громадянства мають право: займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною й іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими Законами України; володіти правами й обов'язками в трудових відношеннях; на соціальний захист і т.д.

Одночасно іноземці мають визначені обмеження в реалізації своїх прав в Україні. Зокрема, вони не можуть бути членами політичних партій, обирати і бути обраними і органи державної влади і самоврядування, брати участь у референдумах, на них не поширюється загальний військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й ін. Військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

От ще один приклад, поширення закону на деякі категорії осіб, -- Закон України “Про альтернативну службу” говорить про те, що при наявності щирих релігійних переконань, що не дозволяють брати в руки зброю, громадяни України, як відомо, мають право на альтернативну службу, як один із видів загального військового обов'язку. Цей закон поширюється тільки на осіб, що по релігійних переконаннях не можуть брати в руки зброї.

Підводячи результат, можна сказати, що рівність усіх громадян перед законом не виключає поширення окремих правових норм не визначені групи (категорії) населення. Специфічність суб'єктивної дії норм права чітко видно на прикладах службових повноважень, кримінальної відповідальності громадян, військовослужбовців, посадових осіб, пільг, установлених для тих або інших груп (категорій) населення, а також поширення окремих правових норм на юридичних і фізичних осіб, у порядку, встановленому чинним законодавством [9].

2. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів

2.1 Поняття та особливості закону

Закон повинен та реально починає грати якісно іншу роль -- у все більший мірі стимулювати економічні, політичні та соціальні процеси. І закон призваний зайняти провідне місце в правовій системі. А з цим пов'язана зміна змісту законодавчих актів і їх норм як засобів відображення та додання інтересів громадян.

Нові перетворення назріли в правовій сфері. Нові норми буквально уриваються в нашу реальність, а поруч ще зберігаються старі норми і, головне, чимало людей, які звикли діяти по старим юридичним міркам.

Право відображає етап, який досягнутий суспільством в його розвитку, і зараз з тим тенденції руху вперед.

Владу можна визначити як організований засіб впливу на волю, свідомість та поведінку людей. Народне волевиявлення як безпосереднє джерело закону -- загальна платформа діяльності і держави, його органів, посадових осіб та всіх громадян. Саме закон все більш виступає основою взаємної відповідальності держави та громадян, основою нового правового зв'язку між державою та громадянами. Політична система в цілому як механізм народовладдя призначена щодо організації суспільного життя в рамках закону, і в цьому сенсі всі ланки системи є гарантом закону.

Рух до правової держави потребує оновлення законодавства, підвищення ролі закону в демократичних перетворень.

Закон розрахований на багатоваріантну суспільно корисну поведінку, спонукаючи та стимулюючи громадян до активної правомірної поведінки.

Треба насамперед відмітити збільшення стимулювання впливу права в цілому на ті процеси, що зараз відбуваються, на суспільну поведінку. Воно досягається і завдяки його більшого пристосування до об'єктивних умов, що постійно змінюються.

Чим швидше приймаються нові акти, змінюються та відмінюються старі, тим більш ефективним стає випереджаюче правове регулювання.

Зараз, як ніколи раніш, реально зростає роль закону в правової системі як первинного регулятора відношень в суспільному житті, як основного нормативного орієнтира економічних та соціальних процесів.

Закон, як ніякий інших правовий акт, повинен звертатися до максимально широкого кола суб'єктів права, створюючи для них простір в легальному вибору альтернатив правомірної поведінки, стимулювати активно-правомірні дії поведінки [10] .

Громадянин сприймає веління, які приписи закону як вислів об'єктивно необхідних дій, що спрямовані на задоволення інтересів суспільства, держави, особистості.

Закон є певним носієм інформації і виконує характерну для права роль регулятивного засобу. Поєднання в законі властивостей носію і регулятора інформації дозволяє повніше розкрити його інформаційний зміст. З точці зору інформаційного змісту закон висловлює соціальну оцінку процесів та явищ.

Закон звичайно регулює найважливіші відносини в суспільстві, встановлює відправні початки правового регулювання. Норми, які містяться в актах інших видів, ґрунтуються на нормах законів, що є похідними від них.

Закони, які регулюють переважно окремі сфери суспільного життя, містять концентровані оцінці, нормативи діяльності, поведінки саме в цих сферах. Закон виступає нормативно-регулятивним засобом досягнення загальнодержавних цілей. Неприйняття чи затримка із виданням законів, недостатня обґрунтованість законів та окремих законоположень негативно впливає на їх реалізації.

Як цілісний, структурно-єдиний документ, закон повинен відповідати певним вимогам:

а) визначенність правового регулювання, що потребує чіткості всіх правих положень та запобігання як занадто загальних, так і надто деталізованих приписів;

б) пов'язаність акту загальним змістом;

в) логічна послідовність викладу;

г) відсутність суперечностей в законі;

д) стислість та компактність викладу нормативного матеріалу;

е) точність та визначеність формулювань та термінів, що використаються в законі;

ж) чітке розмежування в законі різних положень, норм;

з) одноманітність та послідовність використання технічних прийомів правотворчості.

Типові обґрунтування видання закону:

1) загальне правило про прийняття законів щодо здійснення функцій вищого органу державної влади та рішення питань державного управління, які віднесені до ведення держави;

2) видання конкретних законів, що передбачено конституцією та законодавством;

3) розвиток законодавства в певній сфері державного та суспільного життя.

У зв'язку з цим обґрунтовуються уявлення щодо шляхах вдосконалення законодавства.

Прийняття нового закону звичайно тягне за собою необхідність відміні чи внесення змін до всіх інших актів щодо врегулювання новим законом питання. Сам же закон може бути скасований лише тією інстанцією, яка цей закон прийняла. Закон, прийнятий на референдумі, має вищу юридичну силу та в йому не потрібно будь-яке затвердження.

Важливою ознакою закону є те, що в ньому містяться юридичні норми, тобто він завжди є нормативним. Цим він відрізняється як від актів інших органів, так і від інших видів актів вищого представницького органу -- постанов, декларацій, послань, звертань.

Закон -- нормативно-правовий акт, що приймається вищим представницькім органом держави в особливім законодавчому порядку, що має вищу юридичну силу, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону можуть бути підрозділені на:

матеріальні -- які характеризують його з точки зору джерела, змісту та значення;

специфічні правові -- які відображають юридичні властивості закону та особливості правотворчої процедури.

По своєму змісту закон є правотворчим актом, тим, що безпосередньо висловлює загальну державну волю. Видання законів входить до виключної компетенції вищих органів державної влади -- Верховної Ради чи безпосередньо всього народу у відношенні законів, що приймаються в порядку референдуму.

По своєму матеріальному змісту закон -- правотворчий акт, що регулює найбільш важливі суспільні відносини. В законах містяться юридичні приписи, в яких закріплюються суспільний та державний лад, принципи організації та форми діяльності державного апарату, загальні права та обов'язки громадян тощо [11].

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру. В законах містяться первинне, початкове право -- юридичні приписи, які є відправними початками всієї правової системи держави. Юридичні приписи, що закріпленні в інших актах, основані на законах; вони носять похідний характер, тобто базуються на тих початках, які встановлені в законі.

По своїм юридичним властивостям закон є правовим актом, що має вищу юридичну силу. Це висловлюється в тому, що:

а) всі останні правові акти повинні бути видані на основі законів та не суперечити ним;

б) як вище висловлення державної влади, закони не підлягають контролю чи затвердженню з боку будь-якого іншого органу держави, крім Верховної Ради;

в) закони можуть бути скасовані чи змінені тільки законами або актами, які мають законодавче значення.

По властивостям правотворчої процедури закон -- це правовий акт, що прийнятий в особливому порядку. Закони приймаються державними представницькими органами влади (Верховною Радою України), а також в порядку референдумів. Додання законопроектів, їх обговорення, розгляд, прийняття або публікування законів підпорядковано суворої процедурі, спеціально регламентованої в особливих нормативних актах.

До законів відносяться всі правові акти, що прийняті у встановленому порядку вищими органами державної влади чи в порядку референдумів та офіційно пойменовані “закони”.

2.2 Співвідношення права та закону

Право є складним феноменом, який складається з комплексу взаємопов'язаних елементів. У вигляді найважливішої прояви права, форми його життєдіяльності виступають нормативні акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожний з яких в концентрованому виді втілює в собі всі властиві праву властивості, притому в специфічній нормативно-структурній формі.

Важлива різниця права та закону як проявлення загального та особливого. Право є складним поняттям. Закон же в певному сенсі є різновидом праву та одним з його елементів. Право і по часу, і по змісту передує як первинному закону, що виступає у вигляді повторного.

Право і закон не можна ототожнювати. Під право треба розуміти не будь-який закон, норму, а нормативно закріплену справедливість.

З'являється питання: з одного боку, чи не зменшуємо ми при такому тлумаченні демократичну цінність закону, з іншого -- чи не припускаємо ми якогось “верховного абстрактного арбітру”, який розсудить, що є законність з урахуванням різних інтересів?

Закон несе в себе вищий заряд нормативно-орієнтуючого впливу, та його не можна ототожнювати з будь-яким правовим впливом. Розрізнюючи право і закон в нормативному сенсі, ми оцінюємо закон як вищу демократичну форму права, як безпосередній вислів народної волі.

Гостра необхідність подолати розрив між нормою та поведінкою, між правосвідомістю та звичайною свідомістю породила плодотворну концепцію соціального механізму дії права і формування поваги до закону.

Безспірно, визріли економічні, політичні, соціальні та ідеологічні умови щодо іншої оцінки ролі держави в суспільстві. Та, звичайно, це повниш висловлюється в результаті правової реформи.

Розуміння права як мери належного, як мірила, як рівного масштабу дозволяє правильно його застосовувати до різних суспільних відносин та актів поведінки людей.

Під правом (незалежно від того, позначається воно як “природнича справедливість”, “справедливе право”, “природниче право”, “природничий закон” тощо або просто як “право”, по суті мається на увазі щось по часу чи по сенсу те, що є попереднім та визначаючім (первинне, безумовне, необхідне, те, що обумовлює, має пріоритет тощо) по відношенню до закону (офіціальним встановленням, законодавству, “позитивному праву”).

По відношенню до праву закон тлумачиться як щось повторне та обумовлене, що залежить від людського розсуду, рішення та вибору.

Право виступає у вигляді підстави та критерію щодо розсуду про цінність закону, його відповідності своєму призначенню тощо. Оцінка закону дається з точці зору права, тобто чогось необхідного та безумовного. В своєму оціночному відношенні до закону право є концентрованим висловом всіх тих вимог, без відповідності яким закон дискваліфікується: закон, що не відповідає праву -- це свавілля.

Вимоги до закону (”яким повинен бути закон”) є лише наслідком відповідного тлумачення права (”що є право?”).

Сукупність факторів соціально-політичного, суспільно-історичного, етнічного, духовного, психологічного характеру визначають та обумовлюють правові властивості закону, його місце та значення в людському житті [13].

Співвідношення права і закону -- центральна проблема правоведення та праворозуміння. Чи співпадають право і закон, чи ні, чи можна зводити право до законів (та іншим нормативним актам), чи ні -- ці проблеми були завжди в центрі юридичної науці та практиці.

В правової державі право не ізолюється від політики, від діяльності держави. Якщо політика демократична, гуманістична, якщо управління здійснюється в інтересах народу та самим народом, тоді і тільки тоді право в силу своєї демократично-справедливої основи є засобом управління та проведення політики в життя. А якщо політика та управління не відповідають цим умовам, вони не можуть опиратися на право. Не закони -- можуть, а на право -- ні.

Наступна проблема, хоч і витікає з теорії, має суто практичний характер.

Як відрізняти правовий закон від неправового? Від відповіді на це запитання залежить коректність ідеї розрізнення права і закону. При нормативістському або соціологічному розумінні права проблеми немає: право -- це будь-який акт, належним образом прийнятий (закон або рішення суду), незалежно від змісту акту. Ціннісне розуміння права не припускає такого підходу, головним є зміст акту.

Загального та однозначного критерію різниці правового закону від неправового не існує.

Яким би ні був підхід до права, треба визнати, що будь-якій закон, будь-якій, належним образом прийнятий нормативний акт, незалежно від його змісту, належить виконанню. На стадії підготовці та прийняття закону його правова або неправова природа може тільки припускатися, виявляється же вона в ході реалізації закону, в результаті відношення до нього людей. Закон, що відповідає інтересам людей, є для них правовим. Якщо закон відповідає інтересам більшості людей в суспільстві, то він є правовим для суспільства в цілому на даному етапі його розвитку. В цьому сенсі правовий характер закону співпадає з його легітимністю. Один і той же закон може бути правовим та неправовим на різних етапах розвитку суспільства. Конституція колишнього СРСР 1977 р. в ст. 6 встановила конституційне закріплення керівницької ролі однієї партії -- на даному етапі це протиприродньо.

Критеріїв правового або неправового характеру закону багато: облік в ньому інтересів людей; застосованість, реалізуємость закону; відношення до нього суспільного погляду; рівень загальної та правової культури суспільства; наукова оцінка закону тощо.

В суспільстві із різноманітними інтересами однозначна характеристика закону як правового чи неправового неможлива (наприклад, наші закони про приватизацію, про податки, про землю, ідея гуманізації карного законодавства тощо).

Таким чином, запропоноване розуміння права, яке містить різницю між правом та законом, не дає однозначної оцінки правової природи закону, але зазначає фактори такої оцінки. Якщо право -- засіб суспільного компромісу, то все стає на місце: чим більш людей задоволені змістом закону (компроміс), тим більше підстав вважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового та відношення до нього в значної мірі залежать від загальної та правової культури суспільства. Яке саме суспільство, такі і його уявлення щодо права та справедливості. Практичним наслідком розрізняння правових та неправових законів повинно бути утворення механізму визнання законів неправовими та їхньої відміни. Інакше кажучи, утворення механізму контролю за змістом законів, за їх відповідністю щодо первинним людським цінностям.

В більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційного контролю. Суть його в тому, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цієї країні уявлення щодо правах людини, справедливості, рівності, свободі, щодо механізму управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно зазначається, що конституція -- це правовий закон. А все інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається, неправовим та скасовується (або не застосовується).

Абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Конституція -- це те наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Інший, опріч конституції, практичної точки відрахунку щодо зазначення правового або неправового змісту закону просто немає. Теоретичні критерії, теоретичні точки відрахунку можуть бути, але вони частіш всього не мають нормативного закріплення і в практичної діяльності по оцінкі змісту законів їх важко використовувати. Використовувати у вигляді твердої опори можна лише конституцію.

Різниця між правом та законом, виділення правових та неправових законів, утворення механізму відміни неправових законів мають гарну перспективу при формуванні правової держави.

Співвідношення права та закону є складним, неоднозначним, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інші справедлива ідея не зазнає нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, що не має обов'язкової сили. Це ще не право. Якщо же справедлива ідея зазнає нормативне закріплення, то вона стає законом і, будучи реалізованою в суспільних відношеннях, стає правом. Таким чином, право більш вузьке, ніж закон, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але й реальні суспільні відносини, норми в житті, і дії.

В основі невиконання законів лежить їхня іллегітимність, байдуже чи негативне відношення багатьох людей до законів, що приймаються. Добровільно закони не виконуються, а час масового застосування примусу на насильництва вже пішло.

Якщо бачити в праві та законах засіб примусу та насильництва, засіб класового панування, то, природно, ні о якої легітимності не може бути і промови. Легітимними можуть бути тільки закони, в яких втілені початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, які проводять ідеї соціальної справедливості. Лише змінив уявлення про право та зміст законів, можна очікувати те, що закони будуть правовими та здобудуть підтримку людей, зможуть набути легітимності.

Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).

Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].

2.3 Державне забезпечення закону

Закон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.

Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.

Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе також визначення цілей та змісту законодавчого регулювання. Законодавчі органи, висловлюючи волю народу, зазначають цілі та зміст законів, характер і межі законодавчого регулювання, сфери їх дії, нарешті, час дії закону.

Істотне значення має і положення про додання в державне забезпечення такого елементу, як встановлення законодавчої процедури. Держава встановлює регламентований процес законодавчої діяльності, в ході якої створюються, змінюються чи скасовуються закони. Причому саме законодавець, тобто вищий представницький орган державної влади або народ безпосередньо визначає час видання нового закону, зміни діючого чи відміни його. Законодавець визначає і форму закону.

Державне забезпечення закону охоплює не тільки його цільову орієнтацію та зміст, процес створення, але й процес дії, виконання закону. Саме тому на цьому етапі ефективність закону в рішучої степені залежить від багатообразної державної діяльності.

Розкриваючи зміст державного забезпечення закону, можна відокремити такі його основні риси.

1. Використання мер державного примусу. Під цім розуміється, по-перше, потенціальна можливість застосування державою, системою його органів різних засобів щодо примусового впливу на громадян із ціллю виконання ними всіх чи деяких положень закону. Далеко не всі норми законів потребують подібного забезпечення; більш того, багато з них зовсім не містять яких-небудь санкцій. Останні при всьому їх різноманітті закріпленні підчас в інших законодавчих актах (відсилочний метод) і навіть актах інших державних органів.

По-друге, коли мова йде про державний примус, треба в повній мірі враховувати його природу, а саме можливість використання мір карного покарання, адміністративного, громадянсько-правового впливу.

2. Забезпечення реального верховенства закону в правової системі. Вищі органи державної влади домагаються підвищення авторитету закону та правильного співвідношення його з іншими видами нормативних актів, контролюють дотримання законності та перевіряють, оцінюють фактичну дію закону. Всі інші органи держави призначені діяти в суворої відповідності із законом, не припускаючи його прямих чи непрямих порушень.

3. Матеріальне забезпечення закону, яке означає створення фактичних умов щодо дії та реалізації. Мається на думці своєрідне “орічевлення” виконання закону, яке досягається шляхом планування, фінансування, розподілу ресурсів, розвитку науки, культури тощо в тих напрямках і в тому режимі регулювання, які передбачені положеннями закону. Які-небудь відхилення свідчать або про недостатню обґрунтованість закону, або про прагнення окремих робітників державного апарату вирішувати практичні завдання з допомогою оперативних актів, що не витікають із закону.

4. Організаційне забезпечення закону. Воно відображаються в орієнтованій практичній діяльності державних органів та організацій, в тому стилі діяльності, який реально підпорядкований реалізації положень закону. До організаційного забезпечення можна віднести і необхідні зміни в системі органів, їх функціях, повноваженнях та взаємовідносинах, в структурі та кадрах, в стилі та методах діяльності.

5. Ідеологічне забезпечення закону. Воно припускає інформацію про закон, тлумачення його положень та переконання в необхідності виконання.

Відзначені види державного забезпечення закону повинні знаходитися в певному співвідношенні. Недооцінка їх комплексного та послідовного застосування і перебільшення одного з них, негативно впливають на фактичні дії, виконання закону.

Якщо законодавче регулювання влади та її інститутів характеризує одну сторону зв'язку суспільства та держави з законом, то державне забезпечення закону відображає іншу сторону їх взаємодії. В кінцевому підсумку підвищуються рівень функціонування державних та інших соціальних інститутів, престиж права як соціального регулятора.

2.4 Верховенство закону

В Україні визначається і дії принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Відображаючи місце і роль права в державі і суспільстві, цей принцип означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів -- органів державної влади та ін., тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Крім того, принцип верховенства права означає співвідношення права та політики, права та економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

До прийняття Конституції України в юридичній науці пропагувалась концепція верховенства закону. Як правильно відзначає В Погорілко, це виправдано лише в тому разі, коли поняття “закон” вживається в широкому (образному) розумінні слова як будь-який нормативно-правовий акт, тобто в нього вкладається той самий зміст, що і в поняття “право”.

У кожній країні існує національна система права, до якої в Україні входять Конституція України, закони України, постанови та рішення Конституційного Суду України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Національного банку України, а також нормативні акти органів місцевого самоврядування. Верховенство права, таким чином, означає панування права (всієї його системи) над усіма іншими інститутами держави і політикою, економікою, ідеологією, над усіма її структурними елементами, діяльність яких спрямована на формування і забезпечення правової системи. Оновлення концептуальних підходів до формування правової системи України полягає в додержанні принципів верховенства права, правового закону, пріоритету людини, її природних прав в побудові на цій основі громадянського суспільства.

З цього впливає, що існує не тільки нормативний, а й соціальний підхід до розуміння права, за яким право -- це не тільки норми права (закони тощо), а й суспільна та індивідуальна правосвідомість, не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, а й реальні правовідносини. Як складне суспільне явище право відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право і законодавство повинні відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, лише тоді закони матимуть правовий характер [15].

З урахуванням цих концепцій В. Котюк розглядає право як систему або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов'язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права та обов'язки суб'єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і спрямовані на розвиток демократії, зміцнення законності та правопорядку.

У демократичній правовій державі, якою стає Україна і правова система якої належить до сім'ї європейської (континентальної) правової системи, принцип верховенства права діалектично поєднується із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у тому, що принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосувальну діяльність, а принцип верховенства права адресовано, головним чином, до законодавця. Правозастосовні ж органи мають можливість користуватись цим принципом тоді, коли вони застосовують відносно визначені за змістом (зокрема, оціночні) норми, які дають можливість обрати за власним розсудом -- в межах норми -- той чи інший варіант рішення.

Конституція набуває верховенства в правовій системі внаслідок багатьох чинників. Вона є насамперед установчим актом, який, якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює найбільш фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права й свободи особи. Внаслідок цього факту норми Конституції набувають значення первинності в системі законодавства.

Конституція як основний Закон закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка має керуватись законом у своїх діях, не може втручатись в сферу законодавчого регулювання, сферу громадських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон має перевагу й над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати і дотримуватись законів.

Принцип верховенства права не означає відмови від виконання вимог закону. Посилання на право не може слугувати причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосувати Конституцію чи той або інший закон, адже одночасно діє й принцип верховенства Конституції та закону України. навіть у разі, якщо закон недосконалий, це не може бути підставою для відмови від його використання [16].

Ієрархічне співвідношення видів нормативних актів є одним з засобів забезпечення законності. Верховенство закону є найважливішим елементом ієрархічної побудови системи джерел права. Верховенство закону як нормативного акту, що приймається представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням (референдумом), є разом з цим і ознакою демократизму політичної системи.

Саме поняття “верховенство закону” складається з ряду елементів, що визначають якість закону як вищого по своєї юридичної силі нормативного акту.


Подобные документы

  • Ознаки нормативно-правового акту. Види нормативно-правових актів, їх юридична сила. Ознаки та види законів. Підзаконний нормативно-правовий акт. Дія нормативно-правових актів у часі просторі і за колом осіб. Систематизація нормативно-правових актів.

    курсовая работа [43,1 K], добавлен 14.11.2010

  • Поняття і ознаки нормативно-правових актів, їх юридична сила, ієрархія. Поняття конституційного та кодифікованого закону. Державна реєстрація відомчих нормативно-правових актів та вступ їх у дію. Особливості систематизації нормативно-правових актів.

    курсовая работа [41,5 K], добавлен 02.01.2014

  • Поняття нормативно-правового акту, його ознаки й особливості. Чинність нормативно-правових актів у просторі. Види нормативно-правових актів, критерії їх класифікації. Підзаконні нормативно-правові акти та їх види. Систематизація нормативно-правових актів.

    курсовая работа [239,3 K], добавлен 04.01.2014

  • Структура та основні елементи нормативно-правового акту, його місце та роль у житті держави, етапи правотворчості. Ознаки та види нормативно-правових актів, його відмінність від інших джерел права. Принцип вступу закону в дію. Зворотна сила закону.

    курсовая работа [73,9 K], добавлен 13.09.2009

  • Закон, його ознаки та види. Поняття Закону та його співвідношення з Законодавчим актом. Види підзаконних нормативно-правових актів. Юридичні властивості нормативно-правових актів. Поняття, підстави і класифікація підзаконних нормативно-правових актів.

    курсовая работа [39,0 K], добавлен 06.04.2011

  • Поняття нормативно-правового акта як форми вираження правових норм. Класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою, за дією цих актів в просторі та за колом осіб. Система законодавства України: аналіз теперішнього стану та шляхи вдосконалення.

    курсовая работа [47,9 K], добавлен 22.02.2011

  • Поняття, властивості, юридична сила та дія нормативно-правового акту. Види нормативно-правових актів за юридичною силою. Юридичні властивості та види законів. Види підзаконних нормативно-правових актів. Забезпечення правомірності використання актів.

    презентация [1,3 M], добавлен 03.12.2014

  • Поняття та класифікація джерел права. Джерела права в гносеологічному значенні. Характеристика, види і форми нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти у часі, просторі, по колу осіб. Джерела права, їх історичний розвиток. Правовий прецедент.

    курсовая работа [37,0 K], добавлен 14.04.2012

  • Поняття, ознаки, ієрархія та головні види нормативно-правових актів. Конституційні, органічні, звичайні закони. Нормативні укази Президента України. Постанови Кабінету Міністрів. Територіальні і екстериторіальні принципи дії нормативно-правових актів.

    курсовая работа [38,4 K], добавлен 15.09.2014

  • Характеристика поняття та ознак нормативно-правового акту, який є основним джерелом права в Україні. Підстави, критерії та сучасна судова практика визнання конституційності та неконституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України.

    реферат [48,7 K], добавлен 27.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.