Теорія держави і права

Може мати як офіційний так і не офіційний характер;

Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;

Має різноманітну юридичну силу;

Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;

Інкорпорація існує у двох різновидах:

І. Офіційна - упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.

В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:

Хронологічна - упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);

Тематична - поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).

ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб'єктів без спеціального доручення правотворчого органу.

Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.

71. Поняття, аспекти та вимоги законності

В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»

Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:

Законодавче закріплення державно-владних повноважень;

Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;

Прийняття владних рішень на основі закону;

Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.

Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:

Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;

Покладання конституційно закріплених обов'язків;

Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;

Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.

Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:

Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;

Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;

Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.

Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб'єктами права. Змістом є:

Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;

Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов'язків;

Єдине розуміння та застосування правових приписів;

Поширення правових приписів на всіх без виключення суб'єктів.

Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності - основні начала, що характеризують її зміст та значення.

Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;

Єдність законності - наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб'єктів;

Реальність законності - досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;

Доцільність законності - вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.

72. Гарантії законності

Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.

Гарантії законності - система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.

Гарантії законності поділяють на дві групи:

Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;

Спеціально-юридичні гарантії - спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.

Вказані гарантії класифікують за п'ятьма критеріями.

І. За суб'єктами застосування:

Парламентські;

Президентські;

Судові;

Адміністративні;

Контрольні.

ІІ. За характером юридичної діяльності:

Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;

Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;

Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;

Діяльність суду як гаранта захисту законів;

Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;

Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.

ІІІ. За напрямками:

Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;

Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.

IV. За змістом:

Розвинутість системи права;

Непротирічність законодавства;

Ефективна система нагляду за законністю;

Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.

За статусом:

Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;

Охоронні - передбачені законом заходи примусового впливу;

Каральні - реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.

73. Поняття, необхідність та значення тлумачення

Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.

Тлумачення - діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.

Уяснення змісту відбувається суб'єктом (для себе), а пояснення - для інших.

Необхідність тлумачення викликана:

Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;

Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;

Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);

Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об'єктивних змін в життєдіяльності суспільства.

Значення тлумачення.

Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб'єктами права;

Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;

Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;

Дає можливість заповнити прогалин в праві.

74. Способи тлумачення

Способи тлумачення - це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.

Основними способами тлумачення є:

Граматичний - уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв'язки та значення граматичних знаків;

Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв'язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов'язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;

Логічний - надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;

Історичний - визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;

Спеціально-юридичний - надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;

Функціональний - визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.

75. Види тлумачення

Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.

І. За обсягом:

Буквальне - зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;

Поширювальне - зміст норми є ширшим її словесного виразу;

Обмежувальне - зміст статті вужчий її словесного виразу.

ІІ. За суб'єктами:

Офіційне - здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов'язковий характер в процесі застосування права.

В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб'єктів, на:

Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;

Легальне - засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов'язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;

Нормативне, що є обов'язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах…);

Казуальне, що є обов'язковим при розгляді конкретної справи.

Неофіційне тлумачення - здійснюється посадовими та фізичними особами, які не мають права на офіційне тлумачення і є необов'язковим для органів, що застосовують норми. Існує у двох різновидах:

Доктринальне, що визначається як науковий аналіз статей закону (науково-практичні коментарі);

Повсякденне, що здійснюється в процесі адвокатської практики, консультування та громадянами.

76. Принципи права

Принципи права - це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін.

Принципи права:

Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність;

Координують функціонування механізму правового регулювання;

Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян;

Формують правове мислення і правову культуру;

Цементують систему права.

Форми існування принципів права різноманітні:

У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій;

Я к правові орієнтації суб'єктів права;

У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань;

У вигляді вимог правового регулювання;

У вигляді правових цінностей та ін.

Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:

Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.).

Залежно від функціонального призначення і об'єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.

Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів).

Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на:

Загальноправові принципи:

Принцип гуманізму - домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини;

Принцип рівності громадян пред законом - всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов'язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

Принцип демократизму - право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;

Принцип законності (правності) - здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов'язками людини;

Принцип взаємної відповідальності держави і особи - не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов'язані взаємними правами і обов'язками.

Міжгалузеві принципи - діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом);

Галузеві принципи - притаманні окремим галузям права;

Принципи інститутів - їх дія обмежена предметом їх регулювання.

77. Функції права

Соціальне призначення права, цого місце і роль у системі соціального нормативного регулювання відображується у його функціях - основних напрямках впливу права на суспільні відносини.

Функції права поділяються на соціальні і спеціально-юридичні.

Соціальні функції права - це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так праву притаманні:

ідеологічна;

економічна;

політична функції та ін.

Спеціально-юридичні функції права - це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини. У цьому випадку виділяють:

Регулятивна функція - як об'єкт свого впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом:

закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція);

заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція).

Охоронна функція - спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальнно шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.

78. Правосвідомість

Правосвідомість - це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економічних, політичних, духовних іт.д.), що відображуються також в інших формах суспільної свідомості. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів:

Ідеологічних;

Психологічних;

Поведінкових.

Правова ідеологія - це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокрема, концепцію поділу влад, визнання пріорітету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, теорії правової держави і гросмадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо. Формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Правова психологія утворбється стихійно на основі емпіричного, безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них правові явища. Тому правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права. В структурі правової психології слід виділити такі складові:

Сталі (правові звичаї, традиції, звички);

Динамічні (настрої, почуття, переживання);

Пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

Емоційні (правові емоції, почуття, настрої);

Регулятивні елементи (правові звички, традиції, звичаї).

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб'єктів права, її напрямок, характер.

Функції правосвідомості - це головні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Основними функціями правосвідомості є:

Когнітивна - пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї, суб'єкти набувають правових знань;

Правоутворююча - правосвідомість є джерелом права, правові нормативні акти виступають як форма зовнішнього виразу правосвідомості суспільства і законотворчих органів держави. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

Регулююча - вплив права на суспільні відносини через правосвідомість суб'єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки.

Структуру правової свідомості становлять три складові:

Правові знання. Суб'єкт набуває правових знань у процесі відображення різних правових явищ, включаючи відомості про конкретні норми права, призначення правової надбудови, правового регулювання, ролі тих чи інших правозастосовчих і правоохоронних органів і посадових осіб держави і т. ін.

Правові оцінки. Роль правових оцінних уявлень виявляється у тому, що особа не просто прямо репродукує у своїх діях те, що моделюється у правових нормах, а критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, співвідносить зі своїми поглядами про правове, обов'язкове, необхідне.

Правові установки. Відображують не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ, тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну та оцінну функції правосвідомості. Правові установки особи утворюють ієрархічним чином структуровану систему, яка характеризується:

Наявністю компонентів різної діаметрально протилежної значущості - позитивного і негативного відношення до права;

Акцентуацією поведінкових (регулятивних) аспектів;

Домінуючим значенням елементів обов'язкового, нормативного.

Рівні правових установок відповідають певним структурним елементам правової поведінки - для дій характерні правові звички, операцій - правові диспозиції, поведінки - ціннісні орієнтації.

Правосвідомість виникає не сама по собі, а як результат процесу соціалізації, під яким розуміється входження індивіда в правове середовище, послідовне набуття ним правових знань, його залучення до правових цінностей і культурних надбань суспільства і т. д. Правова соціалізація може здійснюватись в різних формах - стихійного сприйняття права, цілеспрямованих правового виховання і самовиховання, нормативно-регулятивного впливу права, здійснення правової діяльності тощо. Однією з найважливіших форм правової соціалізації є праврве виховання.

79. Правова культура

Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. д.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження в життя.

Показник правової культури - це міра активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.

В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Я кщо статичний (структурний) аспект правової культури це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) - виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на:

правову культуру суспільства;

правову культуру соціальної групи;

правову культуру особи.

Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень:

системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативно-правових актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов'язків;

сукупності суб'єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

режиму законності і правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб'єктів права.

Динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів:

правоутворення;

правового мислення;

правового регулювання, у тому числі правотворчості;

реалізації норм права;

правозастосування;

правомірної поведінки.

Аксіологічний підхід - відображає якісну характеристику правової культури. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються у ході розвитку суспільства і відображують пргресивні досягнення минулого і сьогодення.

Якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес - це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають ступеню визнання загальнолюдських цінностей, таких, як права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожному громадянину.

Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб'єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших правових явищ.

80. Поняття та риси системи права

Система права - це внутрішня будова права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;

диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об'єднань правових норм (галузі та інститути права);

наявністю різних видів зв'язків норм права та їх об'єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв:

І. За характером і змістом впливу норм права на суспільні відносини правові норми поділяють на :

регулятивні ;

та охоронні групи правових норм.

ІІ. За соціальними зв'язками, що регулюють норми права:

координаційні (на засадах рівності суб'єктів);

субординаційні (на засадах підлеглості).

ІІІ. Найбільш поширеним є об'єднання норм права у певні угруповання на основі особливостей предмету і методу правового регулювання. У цьому випадку внутрішню структуру (форму) права складають:

міжгалузеві комплекси;

галузі;

підгалузі;

інститути права.

Міжгалузеві комплекси - об'єднують в собі деякі галузі, підгалузі, інститути права. До міжгалузевих комплексів слід віднести морське, природоохоронне право. Вони об'єднують групи норм цивільного, адміністративного, процесуального, кримінального права та ін.

Галузь права - це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Підгалузь права - це складова частина галузі права, яка об'єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Я к приклад підгалузі цивільного права є авторське і винахідницьке право, фінансового - банківське право.

Інститут права - це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності.

81. Характеристика галузей права

Провідною складовою частиною права є його галузь, яка об'єднує норми права, випливаючи із єдності предмету і методу правового регулювання, властивих цим нормам.

Предмет правового регулювання - це сукупність якісно однорідних відносин певної сфери суспільного життя, врегульованих правовими нормами (майнові відносини, пов'язані з визначенням кари за злочин, управлінські та ін.).

Метод правового регулювання - сукупність засобів впливу права на суспільні відносини. Складовими його є:

характер взаємозв'язків суб'єктів (відносини рівності чи підлеглості);

способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов'язання, заохочення, стимулювання);

юридичні наслідки - винагорода, юридична відповідальність.

Кожній галузі права властивий певний метод правового регулювання, характеристика якого зумовлена природою суспільних відносин, що є предметом регулювання тієї чи іншої галузі права.

Галузь права - це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Систему права України складають галузі державного, адміністративного, фінансового, земельного, цивільного, трудового, сімейного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального та інші галузі права.

82. Поняття та форми реалізації права

Реалізація норм права - це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права. Це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права.

Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права.

Суб'єктивний - виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані у різних формах:

у правовідносинах і поза ними;

з участю державних органів та без них.

Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання, та застосування правових норм.

Додержання норм права - це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб'єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Сутність додержання норм права полягає у тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми - пасивна поведінка суб'єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони.

Виконання норм права - це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Якщо норма права містить обов'язок, то просто утримання суб'єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб'єктів: вони чинять дії, відповідно до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов'язки (батьки утримують неповнолітніх дітей і забезпечують їм певний рівень освіти).

Використання норм права - ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами права. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб'єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб'єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.

Застосування норм права - це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

83. Особливості правозастосування

Застосування норм права характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і використання норм права.

По-перше - це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. Правозастосовчу діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснюється декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здійснюють: органи розслідування - суд - виправні установи.

По-друге, застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування - один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб'єктів і тому є обов'язковим для всіх адресатів.

По-третє, застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані і утоворюють самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне право), в інших - лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т. д.).

По-п'яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.

Отже, Застосування норм права - це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Необхідність застосування норм права зумовлена випадками:

Коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (зарахування до навчального закладу, призов на службу до збройних сил);

Коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);

Коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо);

Коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна);

У випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами.

Отже, в прцесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання:

організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання;

забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами;

б) він повинен бути обгрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обгрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, немотивованість правозастосовчих рішень.

84. Стадії правозастосовчого процесу

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищестоячого органу або за заявами зацікавлених суб'єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об'єднуються у так звані стадії правозастосування.

Доцільно виділити такі самостійні стадії процесу правозастосування.

Перша стадія - це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання або вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, які дії, події відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп:

фактичні обставини, з якими нормами права пов'язано виникнення юридичних наслідків№;

дані, які характеризують особистість суб'єктів, причетних до розгляду відповідної справи;

обставини, що спонукали суб'єктів до певної поведінки (правомірної або протиправної).

При цьому беруться до уваги умови, мотиви юридично значущої поведінки.

По своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути:

дозволені правом;

етичні;

наукові;

ефективні.

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація.

Юридична (правова) кваліфікація - це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити аутентичність правової норми:

упевнитись, що текст норми, яка використовується не був змінений у встановленому порядку;

чи є вона чинною у даний момент.

Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами.

Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід досліджувати в таких напрямках:

чи була чинною нормою права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються;

чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи;

чи чинна вона на території, де розглядається справа;

чи поширюється її чинність на суб'єктів, які пов'язані з цією справою;

чи є текст норми, який застосовується, аутентичним її офіційно встановленому змісту.

На цій стадії застосовуються різні види тлумачення (див. пит. 74,75)

Третя стадія - це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов'язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів (вирок, наказ, рішення і т.д.).

Акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання поведінки суб'єктів в конкретних правових відносинах. Акти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповноваженого органу;

він має обов'язкове значення;

акт застосування завжди має індивідуальний характер;

він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;

це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;

він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);

він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;

він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами;

Акти застосування норм права різняться від нормативних актів за такими ознаками:

нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб, а акти застосування містять індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій;

нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.

Четверта стадія застосування норм права - заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахований до ВУЗу, починає навчання у навчальному закладі.

85. Аналогія права, аналогія закону

Прогалини в праві - це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулювання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язування не передбачено. Наприклад, прогалиною кримінального права можна визнати відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або наркотиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті чи каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалиниу праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права.

Аналогія закону - це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, КПК не передбачена можливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного обвинувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегульовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регулюють схожі відносини, застосовують аналогію права, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ'я і т. ін.).

Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання. Їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільно небезпечних діянь, передбачених законом. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допомогою використання аналогії закону чи права, має значення виключно для даного конкретного випадку.

86. Поняття, риси та види правовідносин

У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб'єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин. Такими ознаками є:

належність правовідносин до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людини;

правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов'язані з нормами права, виникають на їх основі. Реально можуть виникати лише правовідносини, які визначені юридичною нормою. Єдиний виняток з цього правила - виникнення правовідносин у випадку вирішення справи на основі аналогії права;

правовідносини - це особлива форма взаємозв'язку суб'єктів через їх права і обов'язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах завжди є дві сторони - одна, що має суб'єктивні права, і друга - на яку покладені відповідні юридичні обов'язки;

у правовідносинах реалізація суб'єктивних прав і здійснення юридичних обов'язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу;

правовідносини - це вольові відносини між суб'єктами, тобто вони виникають за їх волевиявленням. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (вступ до шлюбу), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).

Отже, правовідносини - це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов'язані суб'єктивними правами та юридичними обов'язками.

Виходячи з того, що правовідносини - це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників. Суб'єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.

Юридичний обов'язок - це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин - це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Існуючі у суспільстві правовідносини, залежно від їх певних ознак, поділяються на декілька видів:

1. За функціональною спрямованістю норм права, на основі яких виникають правовідносини	а) регулятивні, в яких поведінка суб'єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною;
	б) охоронні - виникають з факту неправомірної поведінки суб'єктів як реакція держави на таку поведінку.
2. За рівнем індивідуалізації суб'єктів	а) відносні - в яких точно визначені права і обов'язки всіх учасників як уповноважених, так і зобов'язаних (покупець і продавець, наречений і наречена і т. ін.);
	б) абсолютні - в яких визначена лише одна сторона - носій суб'єктивного права, а всі інші визнаються зобов'язаними не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності, в яких точно визначений власник, а всі інші - зобов'язані не втручатися в його справи).
3. За галузями норм права	Державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-процесуальні і т.ін.
4. За кількістю суб'єктів	а) прості, що відбуваються лише між двома суб'єктами;
	б) складні - між трьома і більше суб'єктами
5. За розподілом прав і обов'язків між суб'єктами	а) односторонні, в яких кожна сторона має або лише права, або лише обов'язки;
	б) двосторонні, в яких кожна із сторін має як права так і обов'язки.
6. За характером дій зобов'язаного суб'єкта	а) активні, в яких зобов'язаний суб'єкт мусить вчинити певні дії;
	б) пасивні, в яких він повинен утриматись від певних дій.
7. За волевиявленням сторін	а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов'язаної сторони (напр. Договір найму);
	б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).

87. Юридичні факти

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Без юридичних фактів правовідносини неможливі.

За різними ознаками юридичні факти поділяються на такі видові групи:

	а) правоутворюючі - на основі яких суб'єкти набувають певних прав та обов'язків (при досягненні певного віку - право брати участь у виборах депутатів);
1. За юридичними наслідками	б) правозмінюючі - що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов'язків;
	в) правоприпиняючі - що ліквідують певні права і обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів.
	а) прості - що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;
2. За складом	б) складні - що являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків
3. За тривалістю у часі	а) одноактні - що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд);
	б) триваючі (або юридичні стани) - тривала у часі ознака (перебування у шлюбі)
	а) події - відбуваються незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо);
4. За відношенням до волі суб'єктів	б) дії - відбуваються по волі суб'єкта: правомірні - відповідають вимогам норм права; протиправні - не відповідають вимогам правових норм.

Правомірні юридичні факти поділяються на:

юридичні акти - дії, що спеціально чиняться з метою виникнення певних юридичних наслідків (подача заяви про прийом на роботу);

юридично значущі вчинки - дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають в силу закону (знахідка скарбу).

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв'язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

Правова презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на:

презумпції, що не можуть бути спростовані - це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);

презумпції, що можуть бути спростовані - це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлено інше (презумпція невинності).

88. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, характеризується соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юридичними наслідками. Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є:

з формального боку - її адекватність правовим нормам;

з погляду правової природи - “правомірність”. Під нею розуміється:

відповідність нормам права, праву взагалі;

одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу;

здатність права регулювати певну поведінку суб'єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов'язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб'єктивних прав і обов'язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації суб'єктивних прав і обов'язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

Правомірна поведінка в механізмі правового регулювання відображується:

у нормах права - як модель;

у юридичних фактах - як конкретні життєві обставини;

у правовідносинах - як суб'єктивні права і обов'язки;

в їх реалізації - як загальна форма і засіб;

в правопорядку - як його зміст

Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об'єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види:

1.	В аспекті юридичних фактів на:	юридичні вчинки та індивідуальні акти: правоутворюючі; правозмінюючі; правоприпиняючі діяння.
2.	У плані реалізації норм права на:	дотримання; виконання; використання; правозастосування.
3.	Як зміст правовідносин на:	здійснення: суб'єктивних прав; обов'язків; законних інтересів суб'єктів.
4.	За зовнішньою формою виразу на:	дії; бездіяльність.
5.	За способом детермінації на:	активну, зумовлену внутрішніми причинами; пасивну, відповідно до зовнішніх обставин.
6.	За способом формування в текстах правових документів на:	Прямо чи безпосередньо передбачену правовими нормами.
7.	За характеристиками суб'єктів на:	індивідуальну; колективну; посадову; професійну та ін.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб'єктивної сторони на:

активно правову;

звичайну;

конформну;

маргінальну.

Правова активність полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, доброму знанні права, всебічної участі у правовій діяльності.

Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб'єкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.

Основу конформної поведінки становить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом “робити так, як роблять інші”.

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб'єкта характеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.

89. Поняття та види правопорушень

Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

Правопорушення - суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести: