Організація та методологія наукових досліджень

75. Рівень знань здобувача оцінюється за чотирибальною системою: "відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно".

76. На кожного здобувача заповнюється протокол кандидатського іспиту (додаток 2), до якого вносяться прізвища членів комісії, присутніх на іспитах, з обов'язковим зазначенням їх наукового ступеня, вченого звання і посади.

Протоколи засідання комісій з приймання кандидатських іспитів зберігаються за місцем складання кандидатських іспитів протягом десяти років.

77. Допуск здобувачів до складання кандидатських іспитів здійснюється за наказом керівника (заступника керівника) вищого навчального закладу, наукової установи.

Вищий навчальний заклад, наукова установа, де приймаються кандидатські іспити, повідомляють осіб, зазначених у наказі, про допуск до складання кандидатського іспиту, про час і місце проведення кандидатського іспиту не пізніше ніж за місяць до його проведення.

У разі неявки здобувача на іспит з поважних причин він може бути допущений керівником вищого навчального закладу, наукової установи до складання кандидатського іспиту протягом поточної сесії.

Рішення комісії з приймання кандидатського іспиту може бути оскаржене керівнику вищого навчального закладу, наукової установи здобувачем у терміни, встановлені приймальною комісією вищого навчального закладу, наукової установи.

78. Кандидатські іспити приймаються організовано, два рази на рік у формі сесій. Терміни проведення сесій встановлюються керівником вищого навчального закладу, наукової установи, де приймаються кандидатські іспити. У разі подання здобувачем до спеціалізованої вченої ради дисертації до захисту кандидатський іспит може бути прийнятий поза сесією.

79. Після складання кожного кандидатського іспиту видається посвідчення встановленої форми (додаток 3), а за місцем складання останнього кандидатського іспиту ці посвідчення замінюються на єдине посвідчення (додаток 3).

80. Іноземці та особи без громадянства складають кандидатські іспити на загальних підставах.

81. Керівникам (заступникам керівників) вищих навчальних закладів, наукових установ складати кандидатські іспити за місцем основної роботи не дозволяється.

82. Приймання кандидатських іспитів в аспірантів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, проводиться за рахунок коштів вищого навчального закладу, наукової установи, а в аспірантів, підготовка яких здійснюється поза державним замовленням, на компенсаційній основі.

83. Відповідальність за дотримання встановленого порядку проведення кандидатських іспитів несе голова відповідної приймальної комісії і керівник вищого навчального закладу, наукової установи.

84. Кандидатські іспити, прийняті з порушенням вимог цього Положення, вважаються недійсними.

85. У разі порушення встановленої процедури приймання кандидатських іспитів Міносвіти та Президія Національної академії наук можуть позбавити вищий навчальний заклад, наукову установу права подальшого приймання кандидатських іспитів з відповідних дисциплін.

Загальновідомо, що міжнародна система підготовки і атестації вищих наукових кадрів - людей з вищими науковими ступенями, - не має єдиних стандартів у галузі вищої освіти взагалі. Незаперечно і те, що вщент розкритикована за усі роки після розпаду СРСР колишня, та ще й нинішня, ваківська система, з її вкрай забюрократизованою і корумпованою технологією присудження вчених ступенів, давно потребує зміни. Це - потреба не лише України, а й будь-якої іншої пострадянської держави. Приєднання до Болонського процесу до того ж вимагає переходу до принципово інших докторських програм, технологій їх підготовки, відмови від двоступеневої системи (кандидат і доктор наук) та переходу до одноступеневої (доктор філософії). Нагадаємо, що нині в Європі працює близько півмільйона докторів філософії і в середньому вони становитимуть від 0,75 до 1,5 - 2% економічно активного населення (OECD Education Database 2003). В Україні ці показники набагато менші, і це цілком зрозуміло й об'єктивно.

За багатьох обставин гостро постає питання, якою має бути нова система підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації, аби забезпечити справді широку і доступну можливість для отримання вчених ступенів (про звання треба говорити окремо) та зробити їх справді вагомими й авторитетними в інтересах і особи, і держави. Перше коло питань: хто і з чийого дозволу має займатися підготовкою вищих наукових кадрів. За рубежем - це, як правило, найбільш авторитетні університети, які відбирають пошукачів вчених ступенів на конкурсній основі. Для вагомості останнього нагадаємо, що щорічно до докторантури відомого Гарвардського університету за конкурсу 8 - 9 осіб на одне місце приймають не більше 25 осіб. Звідси авторитет, вагомість, якість докторантури Rh. D., або доктора філософії. A відтак, зрозуміло, що вищі наукові кадри мають готуватися в тих навчальних закладах, де є науковці вищого фаху, відповідно кафедри, наявна навчально-методична, лабораторна, інформаційна база. Якими мають бути критерії оцінки таких показників - невідомо, хоча усім зрозуміло, що прерогативою нинішнього ВАК це не може і не повинно бути, оскільки відвертий суб'єктивізм тут видно неозброєним оком. Право готувати докторів філософії за рубежем мають авторитетні у громадськості - підприємницької, наукової, викладацької - вищі навчальні заклади. Доктор філософії (Rh. D) - західна, американська вчена ступінь, володар якої завжди має переваги під час працевлаштування, в трудовій кар'єрі. Назва цієї ступені зовсім не пов'язана з філософією, оскільки це може бути фахівець хімії, фізики, психології та ін. Вперше вчену ступінь доктора наук став присуджувати 1130 року італійський Болонський університет. Пізніше, через сто років, - Паризький університет, а нині це роблять багато вищих навчальних закладів Європи, США, Аргентини, Індії, Канади, Мексики, Ірану, Туреччини та інших країн. Доктор наук у таких країнах - єдина вчена ступінь, що справді допомагає і забезпечує певний соціальний статус, успіх, кар'єру. Й отримання її досить просте: співбесіда з поданих документів з уточнення екзаменаційного і докторського комітетів і складання екзаменаційного листка, яким передбачено: вивчення встановлених предметів (лекції, семінари, індивідуальні заняття, публікації; самостійна підготовка семінарів, індивідуальних завдань та складання їх в установленому порядку у формі заліків і екзаменів; захист дисертаційної роботи). І хоча, здавалося б, така система повністю повторює нашу аспірантуру - це не зовсім так, бо наукова робота в межах Rh. D. більш гнучка, демократична, індивідуальна. В ній все залежить від здібностей здобувача і вмілого наукового керівництва. Принципово важливе останнє: якщо у вченого не буде здобувачів вченого ступеня - він просто залишиться без роботи. Тоді як у нас навпаки - аспірант шукає наукового керівника, консультанта. До того ж непідготовка, незахист дисертації підопічним у нас ніяк не позначається на викладачеві. І це, звісно, наочно показує, чому до дисертаційних захистів у нас доходить не більше третини аспірантів, а з окремих наук - і того менше. Навантаження, оплату праці викладачеві у цьому разі вважають зовсім не кінцевим її результатом.

Найбільш відпрацьованою, достатньо простою і досконалою, на відміну від двоступеневої європейської (кандидат і доктор наук), вважається американська система академічних ступенів, яку нині намагаються запровадити більшість країн пострадянського простору. Вона складається з трьох основних ступенів: бакалавр, магістр і доктор філософії (Rh. D. philosophy doctor). Вочевидь, з майбутнім переходом на двоступеневу підготовку (бакалавр, магістр, як того вимагає Болонський процес), принципово передусім постане питання терміну навчання, оскільки нинішня (колишня радянська) система навчання у ВНЗ в середньому була розрахована на п'ять років (у медичних - 7), а та ж підготовка лише до рівня бакалаврів у США займає чотири роки. Економічніше, вигідніше, ефективніше.

Оскільки перехід до нової системи підготовки науковців вищої кваліфікації є об'єктивно необхідним і фактично процесом незворотним, розглянемо окремі особливості й проблеми, що належить вирішувати в Україні. Про недосконалість радянської системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації - аспірантура, докторантура - йдеться, як згадувалося, усі шістнадцять років незалежності України, хоча багато країн пострадянського простору давно від неї відмовилися, а в самій Україні є чудові приклади альтернативної і більш раціональної системи підготовки докторів філософії з певної галузі знань. Таку систему, зокрема, давно відпрацьовано у Міжрегіональній Академії управління персоналом і… проти неї всі роки новітньої України жорстоко боролися українські МОНи та ВАКи. Боролися до того моменту, коли на догоду Європі, так званому Болонському процесу, вищі освітянські чиновники стали називати двоступеневу систему підготовки наукових кадрів (кандидат і доктор наук) …. серйозним недоліком, що суттєво перешкоджає нашій освітньо-науковій інтеграції у Європу. А до цього українські чиновники кричали: що то за доктори філософії, куди дивиться держава!

Вкажемо спочатку на дві основні тези, які в цьому разі не слід плутати, міняти місцями. Перша: високий рівень наукової підготовки кадрів у колишньому СРСР, в Україні був і залишається назавжди незаперечним, гідним конкурувати з такими системами у будь-яких інших країнах. Друге: більш забюрократизованої, непрозорої, корумпованої системи аспірантури і докторантури, самих технологій і процедур захисту вчених ступенів, ніж є у нас, не відшукати в жодній країні. Про останнє, що суттєво суперечить першому, нівелює і дискредитує його, написано надто багато, тож не будемо повторюватися, оскільки мета цієї публікації зовсім інша: довести, чим же (зрозуміло, і з використанням систем інших країн) однуступенева система вчених звань (доктор філософії) є не лише досконалішою, а й більш життєздатною, раціональною.

Зазначимо і те, що дисертація Rh. D. далеко не адекватна тій докторській дисертації, яку і нині захищають в Україні (450 - 500 сторінок тексту,20 публікацій, монографія тощо). Радше це рівень нинішньої української кандидатської дисертації, хіба що з практичнішим ухилом вирішення обраної наукової проблеми. Погодьмося: вчений ступінь сьогодні - не розкіш, не надто великий привілей, хоча з дипломом кандидата або доктора наук, безумовно, перспектива отримати кращу посаду, заробітну плату, врешті, успішніше влаштуватися на роботу за рубежем у людини є. Водночас вчені ступені в окремих науках (економіка, право, політологія, соціологія) останнім часом стали і специфічним невід'ємним атрибутом політиків, державних, громадських діячів, як свідчення певної вагомості, успішності, статусу. Інша справа, як вони, ті "дисертації" писалися, де і ким захищалися, як ті політики, державні, громадські діячі ставали "професорами". Це вже питання принципового характеру, що максимально має конкретизуватися.

Можна по-різному ставитися до вже згаданого Болонського процесу, але до 2010 року постає завдання реалізувати загальноєвропейський освітній простір шляхом, максимального зближення університетських систем більш як 50 європейських країн. Та чи варто так ейфорійно сприймати цей процес, оскільки він не базується на міжнародних договорах країн - учасниць цього процесу і академічна громадськість долучається до нього тільки на добровільних засадах. Понад те, Болонський процес спрямований не на уніфікацію систем освіти в країнах Європи, а навпаки - має підтримати особливість освіти у кожній окремо взятій країні. Йдеться про міцніші мости між різними системами освіти європейських країн. А коли це так, то варто МОН України подбати про доцільну реалізацію Болонського процесу на міжнародному, національному й інституційному рівнях. І починати тут треба з рівня ВНЗ, з демократизації освіти, з максимальної автономізації, самоврядності ВНЗ.

В Україні перейти до нової системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації не є можливим, якщо не поєднати навчання і наукові дослідження, що забезпечили свого часу в Берлінському, а затим Оксфордському, Паризькому, Кембріджському та інших так званих дослідницьких університетах. Таких університетів не так вже й багато. Так, у США з 3941 інституту вищої освіти до "дослідницьких університетів" зараховують лише 261 університет (6,6% загальної кількості ВНЗ), які визначають як сучасні, провідні наукові центри. До речі, такі університети дорого коштують - і для того, хто вчить, і для тих, хто вчиться. Так, річна вартість навчання в університетах Гарвардському, Пристонському, Уельському, Стенфордському та ін. - від 4 до 25 тис. доларів. Конкурс в ці університети - 10 - 12 осіб на місце. Саме обсяги фінансування цих навчальних закладів дають змогу одному викладачеві навчати всього 8 - 10 студентів, хоча щорічні витрати на підготовку одного студента в Токійському чи Кіотському університетах Японії нині становлять близько 10 000 дол. За усієї різниці у термінах і особливостях підготовки докторських робіт (Rh. D) є найбільш характерні і спільні риси цього процесу. Так, залежно від рівня освіти, підготовки пошукача вченої ступені, його наукових напрацювань, термін докторантури сягає від 3 до 5 років, хоча більшість пошуковувачів готують роботи і виходять на захист за 1 - 3 роки. Що ж до терміну навчання, підготовки дисертації, то він майже в кожному університеті поділяється на кілька етапів, серед яких три найголовніші: підготовка певної курсової роботи (1 - 2 роки); завершення навчання та складання кваліфікаційного екзамену; написання (завершення) і захист дисертації. До того ж за час навчання в докторантурі пошуковувач повинен прослухати кілька обов'язкових і факультативних курсів, взяти участь у низці семінарів, конференцій, інших наукових заходів. В окремих ВНЗ, зокрема Світовому інформаційно-розподільчому університеті (WiDU) в США, докторант повинен набрати необхідну кількість балів (credits) - 70 - 120. Якщо врахувати, що середній семестровий курс на одному занятті оцінюється зазвичай в 2 - 3 бали, а за успішний захист дисертації нараховується 25 балів, то в підсумку вийде 15 лекційних курсів і семінарів. Вважається, що цього досить і для набуття досвіду науково-дослідницької роботи, і для підготовки і захисту дисертації. Вартість навчання у докторантурі є різною, залежно від додаткових умов і особливостей, однак у середньому - 5 000 дол. на рік, що для вартості навчання і фінансових можливостей докторів-українців є досить високою. Інша справа, що науковий консультант докторанта за рубежем, на відміну від свого колеги у ВНЗ пострадянського простору, справді відпрацює свої кошти, найперше індивідуально науково-консультаційною роботою з докторантом.

Принципово має змінитися і сама процедура (технологія) захисту наукових дисертацій. Так, на відміну від колишніх і нинішніх ваківських спеціалізованих рад із захисту дисертацій, Ради із захисту дисертацій докторів філософії не є незмінними, архаїчними. Залежно від специфіки, тематики роботи, що розглядається, до них можуть включатися (для разового захисту) вчені інших галузей і профілів знань. Такі ради, зазвичай, невеликі - голова, 3 - 4 члени ради. Голосування здійснюється відкрито, а рішення підписують усі члени ради. До того ж рішення ради є остаточним. Робота у такий спосіб робить захист дисертації відкритим, демократичним, унеможливлює корупцію, хабарництво.

Як свідчить міжнародний досвід, помітним явищем у підготовці майбутніх докторів філософії є постійне зростання обсягу практичних, тренінгових занять, що завчасно і спеціально орієнтує майбутніх докторів філософії на практичну діяльність у конкурентній галузі, секторі економіки, народного господарства. Так, серед докторантів популярні тренінги: "управління проектами", "складання технічних завдань, написання проектних заявок", "права інтелектуальної власності" та ін. Проблемами вдосконалення системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації переймаються окремі держави, міждержавні структури, міжнародні об'єднання та організації. Існує достатньо пропозицій щодо кардинальних змін такої системи. Так одним з найдієвіших проектів, спрямованих на підвищення статусу, авторитету докторських програм, став проект Європейської асоціації університетів (ЄАУ), розпочатий 2004 року (http://www.eua. be/eua/en/Doctoral Programmes. jspx), в якому взяли участь 49 європейських університетів 25 країн. Мета проекту - максимально вивчити і проаналізувати практику підготовки докторських дисертацій у європейських країнах і зробити такі програми максимально ефективними, взаємовигідними.

Маючи гарний досвід підготовки докторів філософії, МАУП продовжує вдосконалювати систему підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. Йдеться не лише про розширення діапазону спеціальностей, складу спеціалізованих вчених рад, а й всього процесу роботи з докторантами. Зокрема, у січні ц. р. МАУП уклала угоду про співпрацю зі Столичним університетом штату Луїзіана (США), відповідно до якого, серед інших питань співпраці, передбачається організувати підготовку науково-педагогічних кадрів за взаємоузгодженими планами і програмами. З цією метою створено спільну докторантуру та Спільну Раду з правом підготовки докторів філософії та докторів наук. У такій докторантурі матимуть змогу за індивідуальними планами готувати дисертаційні роботи не лише громадяни України, а й іноземні громадяни. Термін навчання - два роки, а для осіб, що мають науковий ступінь, або склали не менше двох (зокрема іспит зі спеціальності) кандидатських іспитів, термін підготовки може бути скорочений до одного року. Громадяни, що мають науковий ступінь кандидата наук, фаховий стаж науково-педагогічної роботи не менше трьох років, видали підручники, монографії, надрукували не менше десяти статей у наукових журналах, можуть виходити на захист докторського ступеня з науковою доповіддю (без складання іспитів та виконання індивідуального плану).

За ініціативою Ради Європи і ЮНЕСКО в Європейському регіоні було створено спеціальну міжнародну програму з розвитку єдиного інформаційного простору - "Міст між Сходом і Заходом". Для її реалізації за ініціативою Бельгії засновано Європейську академію інформатизації (АЕЇ, Belgium), яка реалізовує з цією метою спеціальну програму "Глобальна система освіти". Таку програму й було задумано задля певної уніфікації освітніх систем європейських країн. В її основі - дворівнева підготовка вчених наукових кадрів: докторський рівень (Rh. D), що для нострифікації відповідає рівню кандидата наук, і Гранд доктор Філософії (Grand Rh. D), що відповідає нашому рівню доктора наук.

Оскільки донині в Україні не вирішено питання валідації західних вчених ступенів, то й не можна відповісти на питання, якому рівню - кандидата чи доктора наук - відповідає ступінь доктора філософії - Rh. D. Важко сказати і про те, як бути далі: автоматично зрівняти по статусу кандидатів і докторів наук навряд чи можна. Дається взнаки різний економічний, соціальний статус таких людей, якщо говорити про посади, фінансово-соціальну, пенсійну забезпеченість, соціальний захист тощо. Друге питання, яке має бути предметом розгляду, пов'язане з тим, що є доктори філософії - дослідники і доктори філософії - фахівці. Перші більше зорієнтовані на наукову діяльність, другі - на практичну (технологічну, виробничу тощо). У нас такого поділу, звісно, не існує, хоча реальна соціальна практика цього потребує.

Постає і третє, надто принципове питання: хто має займатися нострифікацією вчених ступенів? У Російській Федерації це робить Вищий Атестаційно-Кваліфікаційний Комітет (ВАКК), зареєстрований 1999 року. В Україні це питання донині залишається відкритим: хто, у який спосіб має нострифікувати зарубіжні дипломи ще треба визначити, оскільки йдеться про відповідні, високопрофесійні нострифікаційні комісії, які навряд чи можуть існувати при тому ж МОН України, яке досі, власне, такою нострифікацією і займається. Радше "нострифікувати" треба ВНЗ, який видав диплом про вчену ступінь, тобто підтверджувати статус такого вищого навчального закладу, його право видавати диплом, що автоматично і буде визнанням правомірності конкретного диплома. А коли це так, то нострифікувати міжнародні дипломи мали б вже не ВНЗ (кафедри, вчені ради), які такі ступені присуджують і є авторитетами з відповідних наукових дисциплін і напрямів.

Отже, щоб робити конкурентні, радикальні кроки у цій надто відповідальній справі, треба: а) зберегти увесь напрацьований в Україні досвід підготовки наукової зміни вищого гатунку; б) максимально врахувати кращий європейський, світовий досвід такої діяльності. Не потребує дискусій лише одне питання: чи необхідно нині в Україні радикально змінювати систему підготовки науковців високої кваліфікації. Треба, і якомога швидше.

Список використаної літератури