Виникнення права

Причини і умови виникнення держави і права, теорії їх походження. Юридичні джерела формування права у різних народів світу. Зародження класового устрою в східних слов'ян. Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 01.01.2013
Размер файла 68,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Теорія насильства.

Теорія насильства пояснює виникнення держави з як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін. Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку соціолога Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу. Внаслідок цього панування виникає рабство, рабство в свою чергу веде до виникнення приватної власності і класів. Державна влада, за Гумпловичем, виникає з фізичної сили: панування племені, яке основане спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем`ям. [6] К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна -- панує, інша -- гнобиться. Виникає апарат примусу для управління переможеними - держава. Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство -- боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США. Але все ж таки не варто абсолютизувати роль насильства в історії, тому що велика кількість держав і правових систем створювались і створюються не в результаті завоювання ззовні або іншим насильницьким шляхом.

Психологічна теорія.

Психологічна теорія держави і права виникла в середині ХІХ століття. Широке розповсюдження вона отримала в кінці ХІХ-першій половині ХХ століть. Найбільш відомий її представник - російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867-1931 рр.). Прихильники психологічної теорії визначають суспільство як суму психологічних взаємодій людей і різноманітних їх об`єднань. Суть даної теорії полягає в ствердженні психологічної потреби людини жити в межах організованого суспільства, а також в відчутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні потреби суспільства в певній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини. Основоположник теорії професор Л.І. Петражицький пояснював виникнення держави особливими властивостями людської психіки, а точніше прагненням людей до пошуку авторитету, видатної особистості, якій можливо було б підкорюватись і вказівкам якого наслідувати в повсякденному житті. Таким чином, держава і право були породжені не матеріальними умовами життя, а особливими властивостями людей, їх емоціями, переживаннями. Петражицький, наприклад, також стверджував, що без правових переживань людей неможливо існування стійких соціальних груп, а також суспільства і держави. Причиною виникнення держави є особливий стан психіки людей: постійна залежність людей первинного суспільства від авторитету вождів, страх перед їх магічною силою привели до виникнення державної влади, якій люди підкоряються добровільно. Народ є інертною масою і нездатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Психологічною теорією також керувались вчені Г.Тард (США), англійський етнограф Д.Фрезер (кінець ХІХ - початок ХХ століть), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.[7] Але пояснити причини виникнення і функціонування держави тільки з психологічної точки зору навряд чи можливо. Зрозуміло, що всі суспільні явища базуються на основі психічних актів людей і поза ними немає нічого суспільного. В цьому сенсі психологічна теорія пояснює велику кількість питань суспільного життя, які залишаються поза уваги економічної, договірної, органічної теорій. Однак спроба звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології - таке ж саме перебільшення як і багато інших уявлень про державу, суспільство і право.

Расова теорія.

Найбільший розвиток і поширення расова теорія набуває в кінці ХІХ - першій половині ХХ століття, вона лягла в основу фашистської політики і ідеології. Зміст цієї теорії складали тези про фізичну і психологічну нерівноцінність людських рас, положення про вирішальний вплив расових відмін на історію, культуру, державний та суспільний устрій, про розділення людей на вищу і нижчу раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликаними бути володарями в державі і суспільстві. Інші не здатні не тільки до створення, а й навіть до засвоєння сформованої цивілізації. Їх доля - сліпе і безперечне підкорення. За допомогою держави і права вищі раси повинні володарювати над нижчими. Один із засновників расової теорії, француз Ж. Гобіно (1816-1882) оголосив арійців «вищою расою», покликаною володарювати над іншими расами. До нижчих рас були приписані семіти, слов`яни та інші. На расовій основі складалась особлива система цінностей «души раси», «чистоти крові», «вождя нації» та інш. Вищою метою арійця оголошувалось збереження чистоти крові. Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових питань оголошувалась війна. Для їх обґрунтування використовувались положення, висловлені відомим філософом Ф.Ніцше (1844-1890 рр.): «війна для держави така ж необхідність як раб для суспільства» та інш. Расова теорія призвела до практики «законного» винищення цілих народів, національних меншин та інших прошарків населення. Історично расова теорія була повністю дискредитована після другої світової війни. Вона не використовується зараз ні як офіційна, ні як напівофіційна ідеологія. Але як наукова, академічна доктрина вона має деяку популярність і понині.

Органічна теорія.

Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави. Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології. Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава - це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами - людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада - це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей. Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу). [8]

Соціально-економічна теорія.

Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Матеріалістична теорія виходить з того, що держава виникла в силу економічних чинників - суспільного поділу праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з різними економічними інтересами. Як об`активний результат цих процесів виникає держава, яка спеціальними засобами пригнічення і керування стримує протиборство цих класів, забезпечуючи інтереси панівного класу. Суть теорії полягає в тому, що держава прийшла на зміну родоплемінної організації, а право - звичаям. В матеріалістичній теорії держава не нав`язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов`язаного з розкладом родового устрою, виникненням приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновим цензом (на бідних і багатих), - інтереси різних соціальних груп стали суперечити одні одним. В нових економічних умовах родоплемінна організація стала неспроможною керувати суспільством. З`явилась потреба у керівному органі, який здатен був би забезпечувати економічні інтереси панівних членів суспільства. Тому суспільство, яке складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, яка підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою організацією стала держава. Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма - класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма - держава виникає як результат завоювання великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може - як наслідок виникає держава. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів. [9] Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники -- психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

Інші теорії та концепції.

Серед альтернативних теорій виникнення держави також вирізняють іригаційну теорію. Цю теорію пов`язують з іменем німецького вченого К.Віттфогеля. В своїй праці «Східний деспотизм» він пояснює виникнення держави необхідністю побудови гігантських іригаційних споруд в аграрних районах. І дійсно, в перших містах-державах - Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю діяли процеси створення великих іригаційних систем. У зв`язку з цим сформувався прошарок управлінців, які знали як підтримувати роботу цих споруд, забезпечувати судоходство, розподіляти воду, ремонтувати споруди та інш. Ці роботи, на думку Віттфогеля, потребували жорсткого централізованого управління, розподілу і т.п. Ця теорія відображала деякі реальні процеси, які мали місце у східних регіонах, але в дійсності процеси виникнення держави і ведення іригаційний робіт йшли паралельно, хоча створення держави було первинним, оскільки саме держава була здатна вести такі гігантські роботи як побудова зрошувальних систем. Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна і технократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації. Суть технократичної теорії виникнення держави начебто полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці.

1.5 Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі -- це норма, що стала звичкою, норма -- звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу -- це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав -- це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

-- загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

-- спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв -- «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини -- вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно -- продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

-- об'єктивне юридичне право -- система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

-- суб'єктивне юридичне право -- правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єктивні права взагалі -- безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

* природні права людини -- норми об'єктивного права --> суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 «Правовідносини. Юридичний факт»).

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного).

Походження права

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати -- значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил -- зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї -- правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право -- система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були «мононорми», тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу» -- обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя -- витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами.

1. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

4. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов'язано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу -- нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві

Норми первісного суспільства (норми-звичаї)

Норми держави (норми права)

* за способом виникнення:

- виникають поступово в процесі спільного життя

встановлюються державою

* за вольовою спрямованістю норм:

- виражають волю роду або племені

- виражають державну волю

* за формою зовнішнього вираження:

- знаходяться у свідомості людей, існують у неписаній формі

- знаходять зовнішнє вираження в письмових правових актах

* за часом набрання чинності:

- виникають і відмирають поступово

- набирають сили чи припиняють дію в суворо встановленому порядку, офіційним шляхом

* за способом забезпечення виконання:ф

- здійснюються внаслідок традицій; у разі порушення примус виходить від роду

- забезпечуються примусовою силою держави

Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Можна виділити два шляхи формування права:

-- через норми, що виходять від держави;

-- через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право -- система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові прецеденти -- рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права -- Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) -- у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) -- традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один -- романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) -- у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у формі закону. Другий -- англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-германському типі правової системи (див. розділ V «Основні типи правових систем світу (Загальне порівняльне правознавство»).

Розділ 2. Зародження класового устрою в східних слов'ян. Формування державності

право держава теорія норма

Слов'яни -- одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як умови становлення державності . До середини І тис. н.е. слов'яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'явилися східні, західні та південні слов'яни .

В писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит .

Складаючи в I ст. н.е. єдиний, стійкий і один із найчисленні-ших в Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі Європи територія їх розселення досягала Лівобережжя Прип'яті, а на півдні -- рубежів Лісостепу і Степу. Венеди вели осідлий спосіб життя і займалися орним землеробством. У них було розвинуте ремесло, в тому числі видобуток і обробка металів, що сприяло значному вдосконаленню знарядь землеробства. Розвиток господарства у слов'ян зміцнював зв'язки між їх племенами.

Дані про слов'янські племена Східної Європи у III--V ст. н.е. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський -- візантійський історик, Іордан -- готський історик та ін.), анти -- східна частина слов'ян-венедів -- проживали між Дніпром і Дністром на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осідле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво. В антів існували внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля (з Римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів .

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої по¬ловини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первісно¬общинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Архео¬логами знайдені залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого древні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої соціальної клітинки суспільства -- сільської общини. Це було особливо характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині виділялись окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів общини у вигляді данини.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили перш за все вожді племен. Зарубіжні стародавні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися за своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа -- антського вождя кінця IV ст.Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" -- рада племінного союзу. Можна вважати, що ім'я Божа було відоме авторові "Слово о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова" . Скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організацію. У IV ст. н.е. вони вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 p. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його з синами і "вельможами". Але і на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балкан-ські володіння Візантії. Ці події впливали і на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, формувало у ньому класові відносини. З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. Починаючи з VI--VII ст., у них поширюються такі найменування, як "слов'яни", "склавіни", "склавени".

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючого класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і анти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовнішньо-політичний фактор. На розвиток слов'ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Східнослов'янські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Картину розміщення східних слов'ян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньоруський літописець кінця XI -- початку XII ст. легендарний Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується іншими пам'ятками писемності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Києвом; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'ятю, -- древляни з центром Іскорестенем; на північ від полян і древлян на лівобережжі Прип'яті -- дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу -- бужани і волиняни, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра -- уличі і тиверці; у Закарпатті -- білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, -- сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа -- радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ї Волги, Дніпра і Двіни -- кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни по річці Полоті -- полочани; у районі озера Ільмень -- словени; на самому сході регіону розміщення східних слов'ян -- в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки .

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч¬ної Давньоруської держави -- Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри -- Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю . "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи -- Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої території. За князя Олега (882--912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж¬ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912--945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965--972 pp.) і Володимир (978--1015 pp.) здійснювали походи у землі в'ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході -- до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер¬шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х -- першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку -- етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод¬ження української, російської та білоруської державності.Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержавної", яку уособлювала великоруська народність . Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великоруською . Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою" . Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володи-миро-Суздальському, а пізніше -- у Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою нових відносин в економічних, політичних і суспільних сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави по¬зитивно позначилося на розвиткові східнослов'янських племен.

Висновок

В ідеалі держава повинна служити кожний людині, створювати всі необхідні умови для того, щоб вона могла максимально виявляти і розвивати свої здібності і дарування, тому що людина - вища з усіх світових цінностей. У дійсності відносини між людиною і державою більш складні і суперечливі. Століттями між людиною і державою складалися відносини відчуження і ворожнечі. Для раба і підданого рабовласницька і феодальна держава виступала як далека і ворожа сила. Вони не мали прав, а тільки несли обов'язку перед державою і тому не могли стати особистостями. З початком ери капіталізму, відносини між людиною-громадянином і державою круто міняються. Громадянин стає носієм прав і обов'язків, що додають йому автономний, незалежний від держави статус. На державу ж покладається обов'язок захищати і гарантувати ці права і обов'язки.

На розвиток цивільних прав і обов'язків великий вплив зробила ліберально-демократична доктрина, що акцентувала увагу на особистісному аспекті демократії, на непорушності невідчужуваних прав і воль людини, на обмеженні втручання держави в особисте життя людини, на можливості людини звернутися зі скаргою на державні органи в незалежний суд. Правда, основ ідеалізувати відносини між громадянином і капіталістичною державою не спостерігається. І тут виникали антидемократичні (фашистські й авторитарні) режими, що перетворювали людину в придаток державної машини; не завжди держава захищає людину від убогості, соціальної і національної дискримінації.

Конституція України закріпила такі взаємини людини і держави, що у цілому відповідають сучасному розумінню демократії. У демократичній державі силові органи влади необхідні для того, щоб будь-яка людина була захищеною від сваволі і насильства, відчувала своє достоїнство і виступала, як повноправний партнер держави. Іншими словами, уся міць держави повинна забезпечувати охорону і захист прав особистості.

У Конституції України підкреслюється, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. А тому державні органи, посадові особи зобов'язані будувати свою діяльність відповідно до них.

Використана література

1. Байтин М.Г. Государство и политическая власть. - Изд. Саратовского Университета, 1972.

2. Гегель Г.В. Философия права. - Мысль.- 1990.

3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - М.:1970

4. Основи держави і права: Навч. Посібник / Гусарєв С. Д., Калюжний Р. А., Колодій А.М. та ін.; За ред. Колодія А.М. та Олійника А.Ю. - К.: Либідь, 1997. - 208с.

5. Конституція України. - К:.1996.

6. Лазарев В.В. Общая теория права и государства. - М.: Юрист, 2000.- 500с.

7. Матузова Н. Теория государства и права. - М., 1997. Гл.2

8. История политических и правовых учений. Учебник под ред. Нерсисанца В.С. - М.: юрид. Лит. 1996.

9. Пиголкин А.С. Общая теория права. - 1995.

10. Рабінович П.І. Основи загальної теорії права та держави. - М.,1994.

11. Скакун О.Ф. Теория правового государства в дореволюционной России // Советское государство и право. №2, - 1990.

12. Шмоткін О. В. Право: єдність сутності і відмінності проявлення./ Правова система України. Теорія і прктика. - К.: 1993.

13. Бачило И.Л. Факторы, влияющие на государство // Государство и право. - 1993. - № 2

14. Гулиев В.Е. Российское государство. Состояние и тенденции // Политические проблемы теории государства. - М.: ИГПРАН, 1993.

15. Юридична термінологія: Довідник / В.В. Головченко, В.С. Ковалівський. - К.: Юріком - Інтер, 1998.- 224с.

16. Словник юридичних термінів (російсько-український). - К: Юріком, 1994. - 322с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Основні теорії походження права. Закономірності його виникнення та шляхи формування. Соціальне нормативне регулювання в первісному суспільстві. Особливості виникнення права у різних народів світу. Взаємозв’язок права і держави. Суть психологічної теорії.

    презентация [732,1 K], добавлен 16.12.2015

  • Дослідження сутності, походження та типів держави – особливої форми організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет і здійснює керування суспільством на основі права за допомогою спеціального апарату. Фактори, поняття права та його ознаки.

    курсовая работа [48,8 K], добавлен 12.02.2011

  • Вивчення процесу походження держави і права. Теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, расова, органічна та соціально-економічна теорії виникнення держави. Суспільний поділ праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності.

    реферат [25,2 K], добавлен 08.12.2010

  • Передумови та закономірності виникнення держави та права. Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства. Шляхи виникнення держави та права у різних народів: східний (азіатський) та західний шляхи. Аналіз теорій виникнення держави та права.

    курсовая работа [83,1 K], добавлен 10.06.2011

  • Основні закономірності виникнення держави і права. Початок виникнення державності. Класифікація влади. Традиції, на яких базується влада. Сучасна державна влада. Особливості формування держави різних народів. Різноманітні теорії виникнення держави.

    реферат [30,4 K], добавлен 03.11.2007

  • Вивчення основних передумов, причин виникнення та форм держави і права. Відмінні риси теорій походження держави: теологічної, історико-матеріалістичної, органічної, психологічної, теорії насильства та договірного походження держави (природно-правової).

    курсовая работа [44,0 K], добавлен 18.11.2010

  • Поняття і класифікація соціальних норм. Соціальні норми – загальні правила поведінки людей, колективів, соціальних груп, правила поведінки в суспільстві. Класифікація і види соціальних норм. Форма права - спосіб вираження державної волі. Джерела права.

    реферат [28,7 K], добавлен 01.05.2009

  • Короткий зміст та характеристика основних теорій походження держави: патріархальна, теологічна, договірна, органічна, класова та теорія насильства. Особливості виникнення держави в різних народів світу: європейський та східний шлях формування держави.

    курсовая работа [49,2 K], добавлен 09.01.2014

  • Система соціальних норм, місце та роль права в цій системі. Поняття права, його ознаки, функції, принципи. Поняття системи права як внутрішньої його організації. Характеристика основних галузей права України. Джерела права як зовнішні форми його виразу.

    курсовая работа [60,9 K], добавлен 25.11.2010

  • Основні джерела права: первинне законодавство та похідне законодавство. Похідні джерела права: нетипові акти, додаткове законодавство, зовнішні джерела. Неписані джерела права. Дія норм права ЄС, застосування норм у судовій практиці.

    доклад [22,8 K], добавлен 11.04.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.