Тема кохання в ліриці Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна та Дж. Байрона

Великий російський поет показав, що любов - це джерело внутрішньої свободи і гармонії, джерело творчого натхнення. У вірші «Я помню чудное мгновенье ...», присвяченому Ганні Петрівні Керн, О. Пушкін малює ідеальний, небесний образ кохання. Цей образ далекий від всього земного. У вірші немає жодної конкретної риси коханої ліричного героя. Перед нами образ чистого, ідеального прояву краси. Тільки його явище здатне народжувати в душі поета високі почуття і натхнення:

И сердце бьется в упоенье,

И для него воскресли вновь

И божество, и вдохновенье.

И жизнь, и слезы, и любов [16].

Ми бачимо, що тема кохання в ліриці О. Пушкіна в різні періоди його творчості розкривається по-різному. У ліцейський період - це легке, несерйозне почуття, одна з насолод життя. У петербурзький період любов пов'язана з патріотичними прагненнями поета: це любов до Батьківщини. У період південного заслання О. Пушкін зображує любов як романтичну, спустошують приcтpacть. І тільки в Михайлівському Пушкін приходить до розуміння любові як вищої цінності людини. Любов тепер пов'язана у нього з внутрішньою свободою, здатною будити в поета натхнення і найкращі людські почуття.

5.2 Автобіографізм і адресат пушкінської лірики

Якщо в південній ліриці Пушкіна значну роль відіграє так звана «біографічна легенда», то в михайлівський період ми не знайдемо свідомого містіфікування читача, сприяння автором створенню навколо його лірики ореолу таємничості, романтичності. У ліриці цього періоду присутні лише два інших типи художнього автобіографізму: так званий імперативний біографізм тексту, коли «вірші пишуться як би в розрахунку на те, що читачеві дещо відомо з біографії автора», а також найбільш поширений тип автобіографізму, при якому реальні особисті обставини, в яких створювалося ліричний твір, постають у ньому значно трансформованими відповідно з авторським задумом і літературними моделями, так би мовити «олітературення» [13].

Останній тип автобіографізму ми знаходимо, наприклад, у вірші «Виноград», написаному восени 1824 р. На перший погляд, проблема автобіографізма у зв'язку з «Виноградом» навіть і не постає, однак в дійсності без її вирішення вірш залишиться незрозумілим.

Любовна лірика Пушкіна вкрай багата і багатогранна. У неї є цілий ряд особливостей. Одна з них - позажанрова. Іншими словами, поет порушує існуючі раніше канони і повністю підпорядковує форму змістом (немає чіткого поділу на елегію, послання, романс тощо).

Це стосується всієї лірики Пушкіна, і зокрема любовної. Наприклад, знаменитий вірш «До ***» (Ганні Петрівні Керн), з одного боку є посланням, але з іншого - має певні риси романсу і навіть елегії [13, c. 54].

Окремо стоять ліричні твори, звернені до няні, доброту і теплі відносини до якої поет проніс через все життя. До них відноситься вірш «Зимовий вечір» (1825).

Крім новаторства в галузі форми, Пушкін створює абсолютно нову систему цінностей, і тут він в першу чергу рухається в сторону, протилежну романтизму, відштовхуючись від нього і протиставляючи йому життєву мудрість і гуманізм. Гуманізм Пушкіна проявляється, перш за все, в повазі до предмету свого почуття. Поет визнає за коханою право на вибір, навіть якщо він не в його користь. Характерний приклад - вірш «Я вас любил ...» (1829). Стандартна ситуація, коли виявляється, що обраниця поета розлюбила його, висвітлюється зовсім по-іншому, ніж у романтиків. Для романтиків подібний сюжет - джерело трагедії, що породжує цілий вихор пристрастей, коли противника заколюють на дуелі, а часом і самі жертвують життям. Зовсім інше освітлення ця ситуація отримує у Пушкіна.

Поет не проклинає свою кохану за те, що вона залишила його, він розуміє, що серцю не накажеш. Навпаки, він вдячний їй за те світле почуття, яким вона осяяла його душу. Його любов - це перш за все любов до своєї обраниці, а не до самого себе і свого почуття.

Відносно поета до своєї коханої немає егоїзму, його почуття настільки сильне, що він згоден не нагадувати про самого себе, оскільки не хоче її нічим засмутити. Він бажає їй щастя, бажає знайти того, хто буде любити кохати так само сильно, як він.

Поет не бачить у цьому трагедії, він дякує долі за те, що таке чудове почуття було в його житті, оскільки його могло й не бути. Яскравий приклад такого погляду на кохання - вірш «На холмах Грузии лежит ночная мгла…» (1829) [16, c. 43].

Тема кохання, що розкриває широку палітру людських почуттів, відображена у віршах «Погасло дневное светило…» (1820), «Я пережил свои желанья…» (1821), «Сожженное письмо» (1825), «Желание славы» (1825), «Храни меня, мой талисман…» (1825), «К***» (1825), «Под небом голубым страны своей родной…» (1826), «На холмах Грузии лежит ночная мгла…» (1829), «Я вас любил: любовь ещё, быть может…» (1829), «Что в имени тебе моём?...» (1830), «Мадонна» (1830).

У них закладена не лише психологічна правда людських турбот, але й виражені філософські уявлення поета про Жінку як джерело краси та гармонії.

ВИСНОВКИ

У ході дослідження було розглянуто мотиви кохання в творчості поетів епохи романтизму Г. Гейне, М. Лермонтова, О. Пушкіна та Дж. Байрона, ґрунтуючись на наукових працях В. Афанасьєва, П. Вісковатого, С. Гіджеу, А. Дмітрієва, Г. Стаднікова, Г. Макогоненко, Є. Майміна, С. Тураєва та інших науковців.

З'ясовано, що ідеологія романтизму спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього «Я». Так, наприклад, Генріх Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим його критиком. Наслідуючи традиції попередників, Гейне в своїй ліриці широко користувався засобами романтичної естетики, наповнюючи їх реальним життєвим змістом. У той же час у поезіях Г. Гейне відбилися суспільно-політична боротьба в Німеччині, основні протиріччя німецької дійсності. Поет протестує проти потворності морально-етичних «норм» німецького феодально-міщанського суспільства, проти святенницької дворянсько-бюргерської моралі, висміює порядки феодальної Німеччини, закликає до революційних дій («Золотий телець», «Доктрина»,» Стривайте!»). Найбільшим внеском Г. Гейне в розвиток лірики ХІХ ст. стала «Книга пісень», лірична повість, об'єднана однією спільною темою - темою любові. У віршах “Книги пісень” нашли відображення переживання поета, пов'язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Г. Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи.

Було визначено, що у ранній ліриці М. Лермонтова найчастіше мова йде про нерозділене, безнадійне кохання, про зраду жінки, що не оцінила високі почуття ліричного героя. Поет знаходить у собі моральні сили, щоб відмовитися від особистого щастя в ім'я щастя коханої. З роками зміцніла віра Лермонтова в дружбу і любов. Він шукав і знаходив рідну душу («Гляжу на будущность с боязнью…»). У ліриці зрілих років все рідше зустрічається тема самотності, все частіше поет говорить про можливість взаєморозуміння між духовно близькими людьми, про вічність і відданість («Слышу ли голос твой…», «Расстались мы, но твой портрет…»). Дружити і любити, на думку М. Лермонтова, значить бажати добра близькій людині, придушувати в собі почуття недовіри, прощати дрібні образи. В останні роки життя поет часто пише про те, що любов здатна бути сильнішою за почуття самотності. Однак, варто зазначити, що на думку митця, люди його покоління нездатні до справжнього кохання, щедрого почуття.

Встановлено, що любовна лірика, створена Дж. Байроном, потребує особливої уваги. В ній зримо зберігається «втрачений рай» романтизму; як і багато чого іншого в поезії Байрона, вона є або залишком, відгалуженням, дериватом романтичної віри, або способом заново повернутися до неї, до нового і більш повного її торжества. Лірика кохання у зрілого Байрона руйнує поетику глухих емоцій, узагальнених осіб та узагальнених положень. На думку поета, ліричне слово повинне мати граничну скромність, не можна розпалювати почуття словами, не можна його загнуздувати, не можна творити грубу легенду переживань, яких в людині не було і немає. Дж. Байрон більше вірить самій емоції, ніж словам, які її позначають. Митець, який буває у своїх поемах за мовою темним, заплутаним, риторичним, у своїх промовах ліричного героя простий, точний, зрозумілий. Слово несе найбільшу відповідальність, коли завдання його - відтворити людське почуття, прояснити його. Почуття виникає через слово, невірне слово приносить йому більшої шкоди, ніж це буває з зовнішніми речами, коли виникають неточності й помилки.

Можемо стверджувати, що всю лірику О. Пушкіна можна представити як нескінченний роман у віршах, головним предметом зображення якого виявляється внутрішній світ ліричного героя з його почуттями, переживаннями і прагненнями, будь то порив пристрасті, передчуття любові або розчарування в ідеалі. Кохання у житті та творчості поета завжди була пристрастю, найвищою мірою, яка втілює відчуття життєвої повноти. Для О. Пушкіна любовна тема у ліриці є однією з основних. У віршах ліцейського періоду він оспівує безтурботну насолоду життям, дружній бенкет, вино. Любов для нього - це теж одна з життєвих насолод, легке, приємне почуття, що стоїть в одному ряду з бенкетом і вином. У подальшій творчості, любов як інтимна цінність у громадянській ліриці О. Пушкіна з'єднується з патріотичними почуттями. Тепер кохання для поета - це, перш за все, любов до Батьківщини. Варто зазначити, що у південному засланні, в романтичний період творчості, кохання для Пушкіна - це вже не «пустощі юних літ», не патріотичне почуття до батьківщини, а глибока, драматична пристрасть. Любов поета-романтика часто безмовна, завжди нещасна. Цей гіркий фінал змушує Пушкіна розчаруватися в романтичному коханні. У Михайлівському він ще раз переосмислює тему любові у своїй творчості, повертаючись до ранньої лірики, до розуміння любові як внутрішньої свободи і джерела натхнення. У віршах Михайлівського періоду Пушкін піднімається набагато вище трактування любові як скороминущої, земної пристрасті. Зрештою, у творчості поета стає ідеальним, вічним почуттям. Вона набуває відтінку жертовності і лицарства.

СПИСОК ВИКОРИСТИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андроников И.Л. Лермонтов. - М.: Советский писатель, 1951. - 317 c.

2. Афанасьев В.В. Лермонтов. - М.: Молодая гвардия, 1991. - 558 с.

3. Белинский В.Г. М.Ю. Лермонтов: Статьи и рецензии/ В.Г. Белинский; Ред. Мордовченко Н. - Л.: Худож. лит., 1940. - 263 c.

4. Браиловский С.Н. М.Ю. Лермонтов: О жизни и творчестве поэта: По поводу столетия со дня рождения (2 октября 1814 - 2 октября 1914 г). - Одесса: [Тип.] Е.И.Фесенко, 1914. - 100 c.

5. Висковатый П.А. Михаил Юрьевич Лермонтов: жизнь и творчество. - М.: Книга, 1989. - 454 с.

6. Гейне Г. Вибрані поезії/ За ред.. Первомайського Л. - К.: Держлітвидал УРСР, 1955. - 380 с.

7. Гейне Г. Стихотворения. Поэмы. Проза: Пер. с нем. - М.: Художественная литература, 1971. - 799 с.

8. Гейне в воспоминаниях современников/ Сост. Дмитриева А. - М.: Худож. лит., 1988. - 574 c.

9. Гиджеу С.П. Лирика Генриха Гейне. - М.: Худож. лит., 1983. - 159 c.

10. Гиджеу С.П. Генрих Гейне: Очерк жизни и творчества. - М.: Худож. лит., 1964. - 238 c.

11. Дейч А.И. Поэтический мир Генриха Гейне. - М.: Худож. лит., 1963. - 445 c.

12. Дейч А.И. Гарри из Дюссельдорфа: Повесть о Генрихе Гейне. - М.: Детлит, 1980. - 303 c.

13. Дмитриев А.С. Генрих Гейне: Крит.-биограф. очерк: Пос. Для учителяю - М.: УЧПЕДГИЗ МП РСФСР, 1957. - 110 c.

14. Дмитриев А.С. Генрих Гейне: К 100-летию со дня смерти. - М.: Знание, 1956. - 31 с.

15. Дмитриев А.С. Генрих Гейне (1797-1856)// Иностранные языки в школе. - 2010. - № 4. - С. 105-114.

16. Кузьмина Е.О. Стихотворения М.Ю. Лермонтова «На севере диком...», Г. Гейне «Сосна» и картина И.И. Шишкина «На севере диком...»// Литература в школе. - 2001.- №8. - С.32-33.

17. Лермонтов М.Ю. Стихотворения. Поэмы/ Сост. А.М. Марченко - М.: Дрофа, 2004. - 400 с.

18. Ломунов К.Н. Михаил Юрьевич Лермонтов: очерк жизни и творчества. - М.: Дет. лит., 1989. - 176 с.

19. Матузова Н.М. Генріх Гейне: Життя ы творчість. - К.: Дныпро, 1984. - 175 c.

20. Майнулов В.А. М.Ю. Лермонтов: Жизнь и творчество. - М.: Знание, 1958. - 40 c.

21. Майнулов В.А. М.Ю. Лермонтов: Пособие для учащихся. - Л.: Просвещение, 1976. - 176 с.

22. М.Ю. Лермонтов: Пособие для учителя/ В.И. Коровин, А.А. Шагалов, У.Р. Фохт; сост. А.А. Шагалов - М.: Просвещение, 1976. - 254 c.

23. Михаил Юрьевич Лермонтов: Сборник статей/ Под ред. М.П. Алексеев - Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1979. - 431 с.

24. Макогоненко Г.П. Лермонтов и Пушкин: пробл. преемств. развития лит.: Монография. - Л.: Сов. писатель, 1987. - 400 с.

25. Ніколенко О. Чарівні сни під кригою: Компаративний аналіз поезій Г.Гейне та М.Лермонтова// Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2000.- №4. - С.38-48.

26. Николаева М.Ф. Михаил Юрьевич Лермонтов: жизнь и творчество. - М.: Детгиз, 1956. - 294 с.

27. Соловьев В. Лермонтов// Нева. - 2009. - №10. - С. 230-242.

28. Стадников Г.В. Генрих Гейне: Пособие для учащихся. - М.: Просвещение, 1984. - 127 c.

29. Удодов Б.Т. М.Ю. Лермонтов: худож. индивидуальность и творч. Процессы. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1973. - 699 с.

30. Федоров А.В. Лермонтов и литература его времени. - Л.: Худож. лит., 1967. - 363 c.

31. Фролова О.О. Генріх Гейне - німецький поет-романтик. Збірка поезій «Книга пісень»// Зарубіжна література в школі. - 2010. - № 4. - С. 24-26.

32. Шиллер Ф.П. Генрих Гейне/ Ф.П. Шиллер - М.: Гослитиздат, 1962. - 367 c.

33. Щеблыкин И.П. Лермонтов: Жизнь и творчество. - Пенза: Приволжское книжное издптельство, 1990. - 261 с.

34. Макогоненко Г.П. Творчество А.С.Пушкина в 1830-е годы. - Л.: Художественная литература, 1974. - 464 с.

35. Керн А.П. Воспоминания о Пушкине. - М.: Сов. Россия, 1987. - 68 c.

36. Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика. - М.: Искусство, 1991. - 701 c.

37. Пушкин A.C. Собр. соч.: В 10-ти т. - T.6. - M.: Худ. лит., 1981. - 179 c.

38. Урнов Д. Байрон // История всемирной литературы: В 9 т. Т.6. - М.: Наука, 1989. - С. 100-106.

39. Маймин Е.А. Пушкин: Жизнь и творчество. -- М.: Наука, 1981. -- 209 с.

40. Урнов Д. Байрон // История всемирной литературы: В 9 т. Т.6. - М.: Наука, 1989. - С. 100-106.

Размещено на Allbest.ru