Філософький грунт та стиль літературних творів Джеляледіна Румі та Григорія Савича Сковороди. Порівняння, спільні риси.

І нарешті, незважаючи на багатогранність суфізму, одна особливість залишається загальною для всіх суфійських шкіл, що полягає в тлумаченні принципу і суфійського ідеалу любові. Суть його полягає в злитті з Богом через любов, а це потребує, насамперед, любові один до одного і до всього сущого.

2. ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада за Юліанським і 3 грудня за Григоріанським календарем 1722року в українській козацькій сімї в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині. По закінченні сільської школи, де він навчився читати, писати, рахувати, а також оволодів мистецтвом церковного співу, батько послав його до Києва, де він 1734 р. вступив до Могилянської академії, що була побудована на зразок єзуїтських колегіумів і як вища теологічна школа давала не лише духовну освіту, а й забезпечувала здобуття належного рівня світських знань для селянської і шляхетської молоді країни. Викладання у Києві велося латинською мовою.

Тут він здобув ґрунтовні знання у галузі античної, середньовічної і новітньої філософії та літератури. Не завершивши у Могилянській академії своєї філософської і теологічної освіти, Сковорода пішов з останнього теологічного класу і подався за кордон з метою «видеть чужие края». Сковорода вирушив до Буди, Братислави і Відня. Ймовірно, він побував також в Італії та Німеччині. Через два з половиною роки повернувся в Україну і в 1751 році почав викладати поетику у Переяславському колегіумі. Тут він написав свій перший вірш «Рассуждение о поєзии и руководство к искуству оной».

Винятковий педагогічний хист Сковороди виявився під час його викладацької діяльності. Про новий метод навчання повідомляє Ковалинський: «Сковорода начал больше возделывать сердце молодого воспитанника своего и, разсматривая природныя склонности его, помогать только природе в ращении направлением легким, нежным, нечувствительным, а не безвременно обременять разум его науками». Цей новий метод виховання, а також своєрідне розуміння проблем поетичного мистецтва скоро спричинилися до ускладнень стосунків Сковороди з начальством і його звільнення. Залишивши Переяслав, він зупиняється поблизу у Кав раї і стає там домашнім вчителем у родині поміщика Омари. Однак через кілька місяців він втратив і це місце. Подорожує до Москви, де тамтешня теологічна академія докладає зусиль з метою прихилити його до викладацької діяльності. Після цього повернувся в Україну, де він у Кав раї знову посів місце домашнього вчителя.

З повідомлення про звільнення у Переяславі для Сковороди почався час тяжких роздумів і випробувань, що привели його до рішучого повороту у житті.

1759р. Сковорода стає вчителем поетики у Харківському колегіумі; Сковорода жив, як справжній чернець, але він не хотів належати до чернецтва і негативно ставився до відповідних зовнішніх атрибутів.

Через рік Сковорода знову повертається до Харкова, де у колегіумі викладає грецьку мову. Знайомиться з Ковалинським, який незабаром стає його учнем і другом. 1764р. вони обидва подорожують до Києва, де ченці відомої Печерської лаври роблять спробу умовити Сковороду вступити до них у монастир. Повернувшись до Харкова, сковорода більше не поновлює своєї викладацької діяльності. У 1766 році відбулася зустріч з посланцем Катерини ІІ, яка виявила бажання бачити його біля себе у ролі придворного філософа. 1769 р. у Харківському колегіумі виникла конфліктна ситуація із шкільною інспекцією, і Сковорода остаточно відмовився від своєї академічної викладацької діяльності, з того часу надавши перевагу мандрівному житті.

1770р. з ним трапився випадок, що глибоко вразив його і мав вирішальний вплив на його подальше життя. Ковалинський передавав враження Сковороди у його біографії: «встав рано, пошел я в сад прогуляться. Перове ощущение , которое осязял я серцем моим, была некая развязанность, свобода, бодрость, надежда с исполнением. Введя в сие расположение духа всю волю и все желания мои, почувствовал я внутрь себя чрезвычайное движение, которое преисполняло меня силы непонятной. Мгновенно излияние некое сладчайшее наполнило душу мою от котораго вся внутренняя моя возгорелась огнем».

ФІЛОСОФІЯ СКОВОРОДИ

Класична українська філософія, з одного боку, починається із Г.Сковороди, який має таке саме значення для української культури й філософії, як І.Кант - для німецької.

«Весь світ, - наголошує Г.Сковорода, - складається з двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається створіння, а невидима - Бог. Ця невидима натура або Бог, всі створіння пронизує й утримує, скрізь і завжди був, є й буде». Проблема Бога нерозривно пов'язана з проблемою тлумачення Біблії.

Другий метод тлумачення біблійних текстів належить Сковороді. У своєму методі він ототожнює Біблію з людиною. «Як людина, говорять, складається з тіла, душі й Духа, - пише він, так і Писання, дане божественною щедрістю для спасіння людей, також складається з тіла, душі й Духа». Звідси його вчення про три смисли Біблії: буквальний («тілесний»), моральний («душевний») і філософський («духовний»). Біблія на думку Сковороди, є символічний світ.

Свій метод тлумачення Біблії він описує такими словами: «Біблія є справжня ліщина. Зірви з тієї ліщини один горіх, один лиш горіх. Розкуси його і розжуй. Тоді розжував ти всю Біблію. Усі цієї ліщини горіхи шкаралущею ж дуже різняться, а зерном не кажу подібні, а те ж саме».

Власне, цим «горіхом», тобто ключовим символом або, інакше кажучи, ключем розуміння символічного світу Біблії й людини, є для нього серце, тому що й Біблія «вчить про людське серце», і «голова всього в людині - людське серце». Для Сковороди пізнання Біблії й самопізнання одне й те ж саме. «Не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію?», - запитує він. І закликає: «Пізнай же спершу самого себе, тоді й пізнаєш Адама з Євою».

Г.Сковорода використовує не раціональний метод тлумачення Біблії, а алегоричний метод, демонструючи не критичність, по а певну толерантність, довіру до неї. Це пояснюється тим, що Г.Сковорода був не просто філософом. Він виступає в українській філософській думці філософом-теософом.

Сковородинівське поняття «істинна людина» подібне також і до поняття «внутрішня людина» , що у кожній людині є дві людини: «по-перше, зовнішня людина, чуттєва: цій людині служать п'ять чуттів, але вони отримують силу свою від душі; по-друге - внутрішня людина, це сокровенне людини».

Черпає щастя, хто діє й насолоджується активністю, чия увага спрямована всередину себе, - той справді досконалий містик. Перелічені тут ознаки, які характеризують містика зустрічаються у наступному фрагменті сковородинівського тексту: «Щастя твоє всередині тебе, тут центр його закопаний: пізнавши себе, все пізнаєш. Не пізнавши себе, у пітьмі ходитимеш, і лякатимешся страху, де його й не було. Пізнати себе повно, пізнатися й здружитися із собою - це невід'ємний мир, істинне щастя й мудрість досконала». Сковорода не є звичайним містиком.

З усіх технічних прийомів, які застосовуються під час творення молитви особливо виділяє прийом концентрації уваги. «Молитва, - зазначає він, - є ніщо інше, як відчуження від видимого світу. Тому потрібно закривати розум свій в молитві. Де стоїть тіло, там і розум хай буде з нами, не маючи ніякого помислу під час молитви».

Щодо інших технічних прийомів, які використовують техніки дихання, молитовної пози, то вони відходять на задній план і мають допоміжне значення. Один прийом загальнообов'язковий: увагою стояти в серці.

Г.Сковорода дуже високо цінить молитву Ісусову. «Молитва й терпіння, терпіння й молитва, - це є мені межа, і щит, і сила, і надія, і втіха, і мир», пише він. Молитва Ісусова є для нього ознакою істинної людини. Ось Павло , - пише філософ, - визначає здоров'я серця: «Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте!». Коли таке серце є, тоді ти не старий є чоловік і не гроб поваплений, але цілий, нетлінний і новий!

ПІЗНАННЯ ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ ЛЮДИНИ

Проблема людини перебуває у центрі «його філософської системи». Він ставить собі такі основні питання: що таке людина? Яка її природа? Її доля? Що таке сенс її життя?

Як і світ, людина складається з двох натур: 1) із зовнішнього і єдиного фізичного тіла; 2) із внутрішнього світу, що є прошарком поверхні душі, пізнанням зовнішності, психічних рухів, мозку, зовнішнього розуміння.

Внутрішній світ людини - глибокий прошарок реальної істоти, схований у тілі і душі людини, тобто істоти, яку Сковорода називає світом людини. Праця людської істоти, за Сковородою, полягає в перетворенні самого себе на справжню людину. Щоб стати на цей шлях, людина повинна починати з визнання існування розуму в глибинах своєї душі: це результат пізнання самого себе.

ПІЗНАЙ СЕБЕ САМ

Пізнання самого себе вимагає власного цілеспрямованого і постійного зусилля. Сковорода чітко усвідомлює, з чого треба починати. Отже, самопізнання - це початок мудрості. Якщо людина не пізнала себе сама, то пізнання фізичного, зовнішнього світу, навіть пізнання ближнього дає мало і віднині стає навіть неможливим. «Якщо ти не виміряв спочатку всього себе, яку користь ти матимеш від пізнання міри в інших істотах?», «хто може пізнати суть земних і небесних матерій, якщо не зміг спочатку розібратись у своїй плоті?». «Насіння всіх наук заховані в людині, там знаходиться їхнє приховане джерело». «Якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання самих себе і зробимо це відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдасться знайти нашу власну внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді ми змогли б виміряти інших? І якщо ми не можемо зрозуміти себе самих, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?». І, перш за все, чи можливо це. «Одначе, твоєю головною турботою повинна бути ця. Пізнай себе сам». Пізнай себе сам , прислухайся до самого себе, - безперервно повторює це Сковорода. «Прислухайся до себе для того, щоб почути себе», «подивитись спочатку на себе», «виміряй спочатку себе», «повернись до самого себе». «Пізнати себе і пізнати Бога - це одна і та сама праця». Щоб підтвердити свою думку, Сковорода звертається до античності. «древні єгиптяни, іудеї та греки шанували ці слова: « пізнай себе. Ніхто не може пізнати зовнішній світ не пізнавши спочатку свого внутрішнього світу. Отже, необхідно пізнати себе, інакше не пізнаєш інших. Присвяти себе одному: пізнанню самого себе і Бога. Адже «ти нічого не знатимеш про божественну природу, якщо ти не пізнаєш спершу себе». «Ось необхідне слово: пізнай самого себе». « Немає нічого кориснішого для піднесення людського розуму, ніж мистецтво пізнання самого себе» сковорода зазначає, що не можна пізнати Бога не пізнавши самого себе. Люди намагаються пізнати Бога в потойбічному світі, тоді як його треба шукати в самій людині. Пізнати самого себе - це пізнати своє, енергійне «серце». Це шлях, що веде людину до пізнання Бога. Цей принцип пізнання самого себе став для Сковороди як заповідь « коли людина проникає в середину себе», вона «починає бачити Бога». Жити, діяти, вступати у повсякденне життя і бути щасливим - все це також витікає з основної тези Сковороди: пізнай себе. «ви все знаєте і всім володієте, ви лише не вмієте знайти себе, і ви цього не хочете». Людина - це також невеликий світ бажань - «мікрокосмос». Погляд її серця відображає в ній цілий світ. Ковалинський, біограф Сковороди, підводить такий підсумок його міркувань з цього приводу: «я знаю, я знаю, що все те, що є у великому світі, є і в малому, все, що можливе у великому світі, є можливим у малому завдяки гармонії обох і єдності духу, який все доповнює». Людина перебуває на землі для того аби виловити, здійснити і розвинути свої прагнення. Адже людина від свого народження до самої смерті - це істота, що прагне до чогось. Дія і слово також повинні витікати з прагнень серця людини, щоб розвиватись у реальному світі і давати плодотворні для людини результати. Для здійснення своїх прагнень, - підсумовує Сковорода, - людина повинна пізнати саму себе, тобто прислухатись, пізнати і підкоритися рухові свого серця. Пізнання своїх прагнень, своїх задумів і можливості їх здійснення являють собою вище пізнання. Людина - це відображення її звичок, віри і прагнень. Знати, які прагнення реалізувати, і знати як їх розвивати, - це і є мистецтво глибокого самопізнання, тобто пізнання не лише прагнень тілесних, душевних, а й пізнання глибоких прагнень серця, розуму.

ПІЗНАТИ СЕБЕ - ЦЕ ПОЛЮБИТИ СЕБЕ

У своєму творі під назвою «Наркісс» Сковорода звертається до однойменного персонажу, щоб показати різницю між самолюбством, егоїстичною любов'ю і справжньою любов'ю до свого «Я», що витікає із пізнання самого себе. По-справжньому пізнати себе - це значить полюбити себе «любов - це дочка софії, мудрості, це відкриття своєї власної глибокої краси». Сковорода продовжує: «послухай, християнине, з серцем язичника, чи довго ти будеш так принижуватися на цій землі? Чи станеш ти, нарешті, людиною? Чому ти нею не стаєш? Тому, що ти милуєшся своїм тілесним прикриттям. Поки ти не піднімеш свій погляд із землі на небо, тобі не вдасться пізнати справжньої людини» «А коли тобі вдасться її пізнати , ти її зустрінеш. Ти вже пізнав в собі людину з необмеженою силою. Зустрівши її, повір її. Той хто зрозумів таку людину, той її полюбить. Ось чому вираз «полюбити себе» стає синонімом слів «полюбити свою внутрішню суть людини, своє «справжнє я», одним словом, своє «серце». І Сковорода продовжує: «Образ Наркісса проголошує : пізнай себе! Як ніби він хотів сказати: Якщо хочеш бути задоволений сам собою і закохатися в себе, пізнай себе. Уважно роздивись себе. І це справедливо! Як можна закохатись у невідоме?». А вже відомий Олександр Кульчицький так коментує цю думку: «В цьому уривку йдеться про любов, здатну викликати почуття морального задоволення собою, про вчинок, що є достойний любові і морально її заслуговує, тому що наша особистість являє собою цінність, або, швидше сузір'я цінностей, частково реалізованих, а частіше, потенційних, але здатних реалізуватися і розквітнути. Така любов, зумовлена цінностями.

Отже, це не значить любити себе заради самозакоханості. Ця любов до себе не має нічого спільного із самолюбством, а навпаки, вона протиставляється йому. Любов до свого «я» заснована на любові до ближнього, на любові до «я» ближнього. Я люблю себе, щоб любити свого ближнього, тому що я повинен любити свого ближнього так, як я люблю себе самого. Ось основний сенс тези Сковороди, відповідно до якої потрібно пізнати себе, щоб полюбити себе. Але наш філософ іде далі: я люблю свого ближнього таким, яким він є, відмовляючись при цьому бути таким, як він, і навпаки, я відмовляюсь від бажання уподібнити когось собі лише для того, щоб його любити. Я його люблю таким, як він є. «але тепер я твердо переконаний, що люблю Вас, відмовляючись бути Вами». Любити - значить любити серце іншого, хоча воно й відрізняється від вашого. Саме різниця облагороджує красу любові.

НОВА ЛЮДИНА

Тим часом людина може «відродитися», щоб стати справжньою людиною. Сковорода порушує звичайну тему християнської філософії, тему «нової людини». Він висловлює переконання такими словами: «Всякий, хто пізнає вічну і справжню людину, не помре, смерть не має над ним ніякої влади, тому що він має вічну владу, владу пана відносно свого вірного слуги, владу людини, що зняла з себе старе покривало, щоб одягти нове тіло». «пізнавши таку людину, ми відразу перетворюємося». Кожна людина тримає в лабіринтах своєї істоти «дух Бога». Критерії справжньої людини, за Сковородою, однакові для всіх людей. Для справжньої людини характерними э ознаки Бога. Істинна людина - це оновлена людина. Внутрішня, «повна» людина демонструє своїм єством красу, форму і мету. «Існувати - значить народжуватися, їсти, рости. І зменшуватися, а життя означає плодючість, яка є продуктом сімені - істини, яка царює в серцях людей».

Таким чином, людина для Сковороди - це неділима особа, що складається з «тіла та душі», «тіла і серця».

Головне у філософії Сковороди - це пошук справжньої, істинної людини. Ця основна мета і лежить в основі його пошуку: світ, суспільство відійшло далеко від абсолюту, і людина втратила сенс свого покликання. «Прокинься, християнине», - закликає наш філософ. Людина - більше, ніж сума її знань, ніж соціальна структура, яку вона створює і в яку включає себе, бо суть справжньої людини не залежить від її становища видимому світі. Людина - це сума прагнень, здогадок, безконечних бажань усього людства. людина має необмежені можливості серця.

Ось основа, на якій Григорій Сковорода розроблятиме свою філософію серця.

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ

Основна філософська ідея Г.Сковороди сконцентрована навколо поняття «серце» людини. Він вважає, що поняття «зовнішня людина» належить до царини почуттів та психологічної сфери життя людини, включаючи і психологічну діяльність. Те , що більшість людей вкладає у поняття внутрішнього життя, включає в себе діяльність нашого мозку, аналітичні і творчі здібності, які виявляються в аналітичному мисленні та логічному міркуванні. Сковорода охоче з цим погоджується, але він розглядає цю так звану внутрішню активність як дуже поверхневу і другорядну відносно того більш глибокого, що є у людини - основного духовного суб'єкта. Він допускає, одначе, що цю сферу свідомого і духовного життя людини можна назвати загальними словами «внутрішній світ».

Сковорода розрізняє дві зони такого світу людини: психологічну і кордоцентричну. Він бачить у першій «поверхневу» сферу нашого духовного , інтелектуального, свідомого життя, сферу поверхневої свідомості, яка зазнає впливу соціальних умов повсякденного життя і є цариною душі. Поверхнева свідомість - це здатність аналізувати і творити.

Фатальною помилкою є пошук для себе духовних вказівок у психологічній площині, тому що вона є площиною багатьох умов, а не єдиного розуму. Сковорода характеризує другу сторону внутрішнього життя людини,»глибокого» шару, плідного духовного життя, яка існує поза безпосереднім психологічним досвідом і яку він називає «серцем».це найвища площина серця - площина ідей, площина внутрішнього вибору, єдиного розуму, загальної свідомості. Це також царина глибинного розуміння на відміну від поверхневого розуміння внутрішнього життя

.

АСПЕКТИ БОГОПІЗНАННЯ У Г. СКОВОРОДИ

БУДУЮТЬСЯ ТІЛЬКИ НА ХРИСТИЯНСЬКИХ ПРИНЦИПАХ

З точки зору шляхів богопізнання сенс філософія Сковороди полягає у використанні ідей всесвітньовідомих попередників та досконалому знанні мови Біблії, спробі поглибити розпочатий ще у стінах Києво- Могилянської академії процес переорієнтації філософії з логічної форми тлумачення шляхів богопізнання на символіко - метафоричну форму, що за своєю природою спричинює поглиблення інтересу до проблем людинознавства.

Метод пізнання, тобто спосіб розуміння того, як осягаються істини буття, в межах християнської традиції є досить однотипним. «кто может разуметь что-либо со всех видимых и невидимых тварей, не разумея того, кой всему голова и основание? Начало премудрости - разуметь Господа. Если кто не знает Господа, подобен узникам, поверженным в темницу. Таков что может понять во тьме? Главнейший премудрости пункт есть знание о Боге. Не вижу его, но знаю и верую, что он есть», - каже Сковорода вустами Памви у діалозі «Наркисс».

Безмежність Бога спричинює безмежність засобів його можливого пізнання, потребу винайти метод богопізнання, що спирається на безмежну природу людини. Між людським пізнанням та Богом існує надзвичайно напружений смисловий простір, подолання якого і становить остаточну та неминущу мету людського буття.

Метафори стику «мандрування» надзвичайно яскраво та повно представлено у творах Г.Сковороди. смислове напруження пролягає тут у напрямку протиставлення «зовнішнього» та «внутрішнього» « мандрувань» «если кто странствует по планетам, бродит век свой по историям, кто может знать, что делается в сердце»

Спрямованість не на зовнішні ознаки, а на внутрішні смисли становить характерні риси пізнавання християнських мислителів.

ІДЕЯ САМОПІЗНАННЯ

Зв'язок між самопізнанням і формуванням смислу життя є істотною проблемою історії всесвітньої психології. У встановленні цього зв'язку Г.С. Сковороді належить одне з чільних місць в історії психологічної та філософської думки.

Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає сам себе) завершується з'ясуванням сенсу буття, і цей сенс є головною мотиваційною підоймою вчинкових дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від визначення сенсу буття людина встановлює спосіб життя; визначає відповідну стратегію дій. Сенс буття, взятий у його ідеальному виразові, вступає в суперечність з реальною поведінкою людини, і вона вносить певну корекцію у свої вчинки. Цим вона себе вдосконалює і більш ґрунтовно утверджує в житті.

Сенс життя у вченні Сковороди виявляється у самопізнанні, розкритті людиною самої себе, тобто передбачає повернення до глибинних підстав її існування. Верховною метою життя Сковорода вважає пізнання людиною Бога, який через людину бачить себе самого. Проміння Господа є світло очей людських.

Скородь у зв'язку з цим наводить афоризм: «мудрого очі - в його голові, а безтямний у пітьмі ходить».

Розкриваючи ідею єдності людини і світу, або - у стародавніх термінах - мікро- і макрокосмосу, Сковорода намагається розуміти сенс життя у відношенні до його мети. Він висловлюється так: «Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливе у малому світі, те можливе і в великому у зв'язку зі схожістю будови.

Цей спосіб бачення, саморозкриття Бога(через життєвий шлях Христа) сповнений великого трагічного змісту. Людині, як і Христові, доводиться розлучатися з тим світом, у якому вона опинилася. Цей світ неістинний, і він лише вказує на вигадані цінності, які виключатимуться з основи формування сенсу життя через самопізнання. Людина, за Сковородою, як і в неоплатонізмі, через екстаз повертається до своєї безсмертної вітчизни. Як певної, окремої істоти Христа не було і немає саме тому, що кожна людина в собі - Христос. Чи розуміє вона це? І Сковорода, можна й так гадати, вчить про шлях, що веде до такого розуміння.

Людина має життєве призначення, сенс життя - перейти від зовнішнього, неістинного, до внутрішнього, істинного. Це справа не якогось окремого акту пізнання, а всього життєвого шляху. Людина зі «сліпою» стає «омитою». Сковорода дає нове тлумачення. «сліпий» означується Сковородою як сліпий до вищих цінностей: він не бачить пишності храму, світу в цілому. «омитий» пропонує йому: «піди додому і вирий зіниці твої, поховані в міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді обновиться тобі храм цей і відчуєш блаженство, сповнишся насолодою».

Сковорода розкриває велику силу духу. Перехід людини від «буденної свідомості» до «філософської» піднімають людину з буденності до філософського прозріння. Преображення переходить у воскресіння, коли людина звільняється від тягаря «обниклого» світу і бачить нову істинну. Сковорода розуміє преображення як найважливішу подію в житті людини. І вона знаходить і розуміє чудове царство Боже, яке містить у своїй глибині. Преображення є повернення людини до самої себе. Сковорода не раз розповідає притчу про блудного сина, тлумачачи її як життєву дорогу такого повернення.

Страх, любов, почуття чудесного, розуміння світу як символу, а зрештою, простота бачення - внутрішні умови прозріння, стежка, яка веде до філософської мудрості.

Опановуючи чуття вічності, людина здійснює своє друге народження. Завдання Біблії - сприяти цьому. Треба пізнати насамперед самого себе, угледіти приховану у своєму тілі вічність і наче іскру в попелі своєму вирити. І світло премудрості тоді входить у душу, коли людина розрізняє два своїх єства - тлінне і вічне.

Ідея, сюжет про блудного сина вказують на блукання кожної людини по світі речей і про повернення додому - до себе. Тоді наступає примирення. Після ран, отриманих у житейському блуканні, народжується нове серце, а попереднє серце вже нікуди не годиться. Поява нового, чистого серця є, за Сковородою, другим народженням людини.

Два етапи бачить Сковорода у життєвому шляху людини якщо вона повноцінно реалізує своє призначення. Стан великого піднесення духу, екстазу вступає як межа цих етапів. Екстаз є результатом найширшого і найповнішого узагальнення, якого тільки може досягти людина, коли все, що її оточує, зливається в якусь точку безмежного смислу і стає напрочуд проясненим.

М. Ковалинський розповідає про цю найважливішу подію на життєвому шляху свого вчителя зі слів самого Сковороди: «Вставши рано, пішов я в сад прогулятись. Перше відчуття , яке я сприймав серцем моїм була якась розв'язаність, свобода, бадьорість, надія з виконанням. Увівши в цей настрій духу всю волю і всі бажання мої, відчув я в собі надзвичайний рух, який переповнив мене незрозумілою силою. Відразу ж якийсь найсолодший потік наповнив душу мою, від якого вся вона запалала вогнем, і, здавалось, що в жилах моїх полум'яна течія колооберталась. Я почав не ходити а бігати, неначе мене носило якесь захоплення, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але начебто я весь був із вогненного складу, який носився у просторі виповненого буття. Увесь світ зник передо мною: одне почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полились із очей моїх ручаями і розлили якусь розчулену гармонію по всьому моєму єству. Я заглибився в себе, відчув неначе синівське любові запевнення і з того часу присвятив себе синівській покорі духові Божому».

ПСИХОЛОГІЧНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ САМОПІЗНАННЯ

Сковорода - вдумливий психолог, обдарований глибокою інтуїцією, завдяки якій він умів проникати в душу людини й розпізнавати з першого погляду її внутрішню вартість. Мандрівний спосіб життя дав йому змогу збагачувати свій життєвий досвід і пізнавати людей різних суспільних прошарків.

Про його психологічну проникливість свідчить хоч би таке місце з діалогу «Алфавіт миру»; «Ото я бачу перед собою двох людей, що роблять одне й те саме діло. Ця людина дрібною послугою втішає, а та й дорогим подарунком прикро вражає. Ця особа може гніватися, насміхатись і навіть лякати, одначе все це приховує в собі щось миле, а в тієї навіть ласкавість дише таємною відразою. Осуд цієї людини дає більше насолоди, ніж хвала тієї» сковорода збагнув, як бачимо, харизматичні властивості особистості, тобто ті вольові й емоційні властивості, якими дана особа притягує до себе очаровує своє оточення кожним своїм словом і порухом.

Особливу увагу приділив Сковорода проблемі так званої «сродности», під якою він розумів те, що ми сьогодні назвали б психологічною структурою людини. Говорячи про «сродность», він мав на увазі природжену обдарованість людини, дані їй «зроду» нахили і здібності.

Мислитель відчув у собі велике покликання перевиховати суспільство, що опинилося в лещатах російського самодержавного бюрократизму. Відгороджені від джерел вільної творчості та громадської активності провідні кола українського суспільства підлягали дедалі більше процесові суспільно-моральної деградації й розкладу. Формалістична російська ортодоксія глушила правдиве релігійне життя. Козацька аристократія, перетворена на чолобитне дворянство, втрачала свою громадську гідність у гонитві за «чинами» та матеріальними вигодами. Сковорода спостерігав, як «дух неситості» і «жадоба почестей, срібла, волостей» сковували людські душі. Вимогливий у найвищій мірі до себе самого, мислитель ставив високі вимоги до тих, що хотіли відігравати провідну роль в суспільстві, і суворо засуджував усіх, хто діяв усупереч своєму життєвому покликанню. Бо ж покликання - це голос душі, який спрямовує людину на поле діяльності, відповідне до її природжених нахилів і здібностей. Тільки той, що йде за голосом покликання, може знайти відповідне місце в житті. Як часто в житті люди нехтують вимогою самопізнання, а тому вибирають невідповідні професії. Той, що був би добрим хліборобом або гончарем, хоче бути не менше як полководцем чи першосвященником. «Буває, - каже Сковорода, - що на чолі військової частини стає той, хто повинен сидіти в оркестрі». Таке саме діється в духовних колах, де забувають, що «пастух, який пасе вівці чи свині згідно з своєю природою, є в сто разів блаженні ший, ніж священик, який чинить опір Богові».

Отож, найперше завдання самопізнання - пізнати свої природжені нахили та здібності, щоб збагнути своє покликання і вибрати відповідне поле діяльності. Вибір професії, яка не відповідає психічній структурі даної людини, і для суспільства. «Несродность» розкладає всяку професію. «хто вносить мертвечину в науку й мистецтво? - питає Сковорода й відповідає: - Несродность. Хто знеславив чин свячений і чернечий? Несродность». «Багато хто, за приказкою, не родився для священства, а вліз у ризи і не бувши грибом, вліз у козуб». « Не один був би вмілим куховаром, якби не встряв у чернецтво, де один, що бореться з природою, більше накоїть спокус, ніж п'ять чесних можуть загладити». «Не буде мати успіху лікар, що не має покликання, хоч би й здобув технічну вправність, а такий же вчитель не потягатиме за собою учнів, незважаючи на своє знання предмету».

Сковорода був свідомий того, що люди керуються при виборі професії не тільки матеріальними спонуками, а й у дуже значній мірі - честолюбністю. Вибирають професії гідні пошани, оскільки людина справляє свої діла згідно з покликанням. «Не дивися на те - каже він, - що вище, а що нижче, що ви значніше, а що менш визначне, що багатше й бідніше, а дивися, що тобі сродне. Як я сказав, - без сродности все - ніщо». « Я вчив завжди зважати на свою природу, коротко кажучи - пізнавати себе самого, до чого хто родився, бо нікого Бог не скривдив».

Мислитель зясовує психологічні й етичні моменти, завдяки яким «сродна праця» має перевагу над «несродною». Працю, яка відповідає психічній структурі, хоч би та праця була важка, людина виконує з охотою, вкладає в неї всю душу. Вона є джерелом життєрадісності. Пригадується Сковороді, між іншим, праця бджоли, до якої він любив придивлятися. «як розкошує, - каже він, - бджола своєю працею, збираючи мед! За мед їй відбирають життя, але вона не перестає трудитися, доки живе. Солодкий їй мед, але ще солодший труд».

Якщо йдеться про оцінку людини з погляду її суспільної вартості, Сковорода вказує на те, що вона повинна бути використана для суспільства. Діючи за сродністю, каже він, «будеш для себе й для братії твоєї корисним». Він звертається із закликом до хлібороба: «Збирайся орати землю, заготовляти їжу для людей і худоби, плекати стада або бджоли, або що твій Господь у тобі покаже тобі… Цього очікує від тебе батьківщина».

До високого морального завдання, на думку мислителя, покликаний воїн. Його закликає Сковорода: «Борони хліборобство й купецтво від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. Тут твоє щастя і втіха… Заколювати образу, боронити страждущу й беззбройну невинність, захищати основу суспільства - правду, - це його, воїна, розкішне і снідання і обід, і вечеря».

Є, отже, щось важливіше, ніж корисність, чим повинен керуватися у своїй діяльності громадянин, а передусім воїн, - це правда. Сковорода мав, очевидно, перед очима українське козацтво, його героїчну боротьбу за віру і правду, за «мир хрещений і край веселий», його самовідданість і любов до рідного краю. Ця любов мусила полум'яніти і в серці нашого мудреця. Глибоко збагнув його душу сьогочасний автор, що в біографічній повісті відтворює момент у житті Сковороди, коли на пасіку, де він перебував у той час, приятелі принесли звістку про зруйнування Запорізької Січі. «Григорій весь онімів, і тільки думка сумною чайкою кружляла в небі над запорізьким Великим лугом і квилила скорботно й жалібно. Він розумів, був певен, що це кінець, що більше не буде Січі, як і Гетьманщина та слобідських полків. Віднині скривджений не знайде в світі правди, кріпак не кине панові слова про грізну помсту, а юнаки не будуть марити подвигами своїх дідів і прадідів. Забрали душу, вийняли!.. сковорода молився сам на пасіці. Впав на коліна і цілу ніч молився за рідний край, за свій одурений, ногами попраний і на голгофу виведений святий народ. І плакав. І знов молився. І ніч над ним стояла така сумна, така печально слізна… Від того дня не знав Григорій спокою».

Сковорода високо цінував героїзм, моральні подвиги людини, що вірна собі, не боїться матеріальних утрат, злиднів, огуди, переслідувань - навіть смерть їй не страшна! Така людина вірна собі, бо пізнала себе докорінно.

Позбавити людину можливості діяти згідно з собою - значить позбавити її життєвих соків. «Це її люта смерть».

«Несродна» діяльність із джерелом «смертної науки» - нудьги. Людина нудьгує, коли не знаходить себе. Її душевний стан нагадує стан хворого, якому «вся їжа гірка, послуга немила. А постіль тверда. Жити не може і вмерти не хоче».

Сковорода цінує вагу виховання в процесі пробудження самосвідомості. Виховання, на думку мислителя, доводить «сродність» до завершення, допомагає зрозуміти «таємний кивок блаженного Духа в нашому нутрі», «внутрішній поклик» до самопізнання. Але чого немає в психічній структурі даної одиниці, того вихованням не прищепимо. «Навчання є практикою та звичкою і дочкою натури», а натура - головне. «Пташина може навчитися літати, - не черепаха».

МІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Учення про «сродність» ставить перед людиною завдання пізнати свої психічні задатки, якими вона наділена «зроду», щоб їх відповідно розвинути й реалізувати в житті.

Інший зміст і характер надає мислитель самопізнанню в містичному аспекті. Самопізнання з цього погляду має на меті розкрити перед людиною її глибинну духову суть, , причому людина, розкривши себе, має себе перетворити, або, як каже Сковорода, «вдруге народитися».

Сковорода визнає двоїстий характер єдиного буття: побіч світу видимого - світ невидимий.

Самопізнання, яке розкриває в людині»справжню людину», є моментом її «другого народження», «народження з висот», «народження від Духа». Людина оновлюється, знаходить в собі «нетлінну людину». Вдруге народитися - значить знайти в собі те, що ніколи бути не починало і ніколи бути не перестане, бо воно божественне, інакше кажучи - «знайти в нашому попелі заховану іскру божества». У людині бере верх над її зовнішньою натурою «чисте серце», «глибоке серце», що «приймає в себе зерно вічності».

Сковорода засуджує «зовнішнєлюбців» (матеріалістів), які «бачать тільки зовнішню плоть і всюди її подивляють, описують, вимірюють, а духовну суть, яка криється в плоті, не знаючи її, змішують із плоттю та називають примарою».

Не зважаючи, одначе, на те, що мислитель наголошує важливість «другого народження», він навіть не натякає на особистий досвід із сфери того типу переживань. Адже містики спираються на власний досвід, коли розкривають нам таємницю містичних поривів. Можемо тільки покладатися на свідчення Михайла Ковалинського, улюбленого учня й друга Сковороди, якому мислитель оповів про свої переживання в 1770 році. Сковорода прожив тоді три місяці у монастирі біля Києва. Одного дня він почув внутрішній голос, що остерігав його, щоб не залишався в Києві. Коли ж він вийшов на гору над Подолом, його вдарив нудотний запах трупів, хоч там трупів не було. Отож не зважаючи на намови друзів, які намагалися затримати його, Сковорода покинув Київ, де скоро вибухла морова зараза. По дорозі переночував у монастирі в Охтирці. Вранці вийшов в сад прогулятися. І тут сталося з ним щось дивне. Він почув у собі надзвичайне піднесення, що переповнило його «незбагненною силою». Було то почуття невідомої йому досі легкості і вільності, бадьорості і надії. «все нутро, - як оповідав мислитель, - загорілось огнем, і здавалося, що в жилах моїх переливався полум'яний струмінь. Я почав не ходити, а бігати, ніби несло мене якесь захоплення; я не чув у собі ні рук, ні ніг, ніби я весь складався із самого вогню, що несеться в просторі кругобуття».

Сковорода так описував далі свій тодішній стан другові, перед яким - мабуть, єдиним - звірився зі своєю таємницею: «Увесь світ щез перед мною; тільки почуття любові, спокою, вдячності, вічності оживляло мою істоту. Сльози полились з очей моїх струмками і розлили якусь зворушливу гармонію по всій моїй істоті. Я проник у себе, відчувши синівську любов і відтоді віддав себе з синівською покорою Духові Божому».

Мусив то бути глибокий струс, що мав вирішальне значення для всього дальшого життя мислителя. «Хоч проминуло двадцять чотири роки, Сковорода розказував про нього своєму другові з особливим зворушенням». Можна вважати його за момент його «другого народження». Ковалинський окреслює його коротко і просто: «Серце його досі поклонялося Богові, як раб, а відтоді полюбило його, як друг».

У своєму описі він вирізнив усі важливі моменти містичного переживання: надзвичайне внутрішнє піднесення, просвітлення, почуття вільності й душевного миру, радості й духовного оновлення.

Як же дивиться Сковорода на акт другого народження?

Він вияснює його, звичайно, в дусі містицизму, як продукт просвітлення, що « осяює душу раптом, як блискавка». Потрібна для цього «одна тільки мить». Іншим разом, одначе, мислитель висловлює думку, що людина повинна тривало поглиблювати своє внутрішнє життя і що друге народження приходить як результат довготривалого внутрішнього різьблення чи, каже Сковорода, «очищення серця». Процес же очищування вимагає часу. «Якщо зогрілося серце твоє в тобі, - каже мислитель, - ти повинен, повчаючись, роздмухувати вічно творчу іскру воскресіння, поки не розгориться яскраво це блаженне полум'я і не поглине всю супротивну тлінь… Зогріте серце - це вогненний Духа Святого язик». Та « божественна іскра в серці нашім» приховується в нашій плоті, «ніби промениста іскра в кремінці», щоб «у свій час явитися так, як лілея на ниві і як джерело в безводній пустині».

Ковалинський передає думку Сковороди, що душевний мир - плід другого народження - «підготовляється здалека, росте тихо в глибині душі і дужчає від почуття вчиненого добра».

Доречно буде пригадати на цьому місці, що й Платон указував колись на потребу внутрішнього дозрівання, яке є передумовою пізнання глибинних правд. Це пізнання дається людині після довгого співжиття з предметом і довготривалих роздумів, у результаті яких спалахує світло в душі.

Принагідно, в листі до Івана Васильовича, який ,видно, нарікав на свої страждання можуть бути джерелом моральної кризи та другого народження. «Знай, - пише він, - що після цих ран народиться в тобі нове серце…чисте, правдиве і нове. Це друге наше народження».

Проте він засуджував тих, що шукають страждань. Він уважав радість за найвищу цінність життя. Учив великої мудрості: вміти радуватися. Називав радість «здоров'ям гармонійної душі», гадаючи, що «душа, вражена якою-небудь вадою, не може бути веселою». «Радість - це світ людського життя». Натомість смуток, печаль називає мислитель демоном, що мучить людину страхом смерті та можливих нещасть.

Сковорода нагадує про «вічну веселість боголюбних сердець», указує на те, що й Христос ніс радісну новину, не хотів скорботи, а навпаки, визволяв від скорбот і закликав до себе пригноблених та обіцяв спокій душі. Тим, хто називає Христа «меланхоліком», відповідає: «Христос - то радість і веселість, солодкість, мир і свято».

Радість і душевний мир дають людині «душевну міць», якої «ніщо не в силі захитати й розбити».

Таким чином, радість стоїть ніби в центрі Сковородинівського вчення про людину. Не вагаємося також ствердити спорідненість Сковороди з Тарасом Шевченком, бо ж і в психічній структурі генія-пророка радість посідає центральне місце. Підкреслюємо це тим більше, що Шевченко, як і Сковорода, сягає джерел радості при всьому своєму усвідомленні трагічності буття. Мав рацію Фрідріх Гельдерлін, коли в одній епіграмі писав, що радість промовляє до нього крізь смуток і жалобу, бо вона найглибша тоді, коли осяює смуток і переборює його.

Правдива радість єднає людей. Сковорода збагнув, що людина, досягнувши найвищого щабля самопізнання, повертається обличчям до людини. Тоді досягає й щастя. Природа бо справжнього щастя, на думку мислителя, така, що, здобувши його, людина хоче мати якнайбільше співпричетних у ньому. Ми сказали б сьогодні, що душа цієї людини відкрита для людей і світу.

Друге народження несе із собою почуття вдячності. Ковалинский згадує, що коли Сковорода любив виходити вранці в поле, щоб складати хвалу «разом з усією природою» Вічному Джерелу Буття. Мудрець писав своєму другові, що він «учиться вдячності».

Оповідання Ковалинського про містичні переживання Сковороди у 1770 році з'ясовують виразно злам його в релігійній ділянці. Ми вже навели його думку, що Сковорода до того часу почував себе рабом перед лицем Бога, а після зламу прийняв Бога в серці, пізнав його в любові. Натомість важко встановити, чи і який моральний злам пережив мислитель. Його думка, що в кожній людині борються із собою добрий геній і демон, дає нам змогу зробити висновок, що він має на увазі і себе самого. Але ніхто не засвідчив боротьби в ньому - чи 1770 р., чи іншим разом - із внутрішнім демоном. Його біографи не годні сказати про це що-небудь. Вони вважають його за гармонійну людину від початку й до кінця і не припускають навіть, що в ньому відбулася яказь різка зміна.

Тільки поетові підказала його інтуїція, що мислителеві довелося боротися з дисгармонійними потугами в його нутрі. Перед поетом постає мудрець, що молився в глибокій скорботі:

Мої гріхи препекельні да ж палили очі мої роками,

Серце висохло ожорсточене, мов адамант-камінь…

Ти, що в горах роздверг джерела, гримучі проходи,

Ти, що нагорній верх заткав у буйнющії води,
Дай мені вод цих у душу,

Хай я цю муку розрушу,

Тугу розтрощу -

Сліз в тебе прошу,

Втіш мене, отче!

В тебе сліз благаю слізно, щоб вимити душу від лиха.

Поет збагнув, що пошуки правди й душевного миру мусили виростати з душевної муки, внутрішнього роздору, з великого прагнення гармонії. Адже мислитель був переконаний, що «внутрішня людина» не приходить на світ, як щось готове, що її треба виборювати в собі й перетворити себе.

Важливо підкреслити, що Сковорода поєднує в самопізнанні інтелектуальний акт із вольовим творчим зусиллям. В імперативі «пізнай себе» прихований другий імператив: стань собою, видобудь із себе свою духовну суть, здійсни своє призначення! Самопізнання ставить тут перед собою мету: утворити духову особистість.

Наведемо з діалогу «Наркіс» уривок розмови, яку веде Друг ( тобто сам Сковорода) з Клеопою на цю тему:

«Клопа: Чи кожний має бути справжньою людиною? І яка різниця між людиною доброю і злою?

Друг: Правда, важко вияснити, чому злі люди серце своє, тобто самих себе, втратили…

Клопа: Ти сказав, що серце, думки і душа - то все одне. Як же вони втратили себе?

Друг: Чого не можемо збагнути, того не досліджуймо…

Людина - це маленький світик, і пізнати його так само важко, як важко знайти у всесвітній машині її начаток».

Хоча внутрішній світ людини-мікрокосму і всесвіт-макрокосм приховують у собі незбагненні таємниці, проте мислитель стверджує що їхня сутність одна і що шляхи їх пізнання збігаються чи, точніше кажучи, мають спільну вихідну точку.

Метафізичний аспект

Тією спільною вихідною точкою є самопізнання в метафізичному аспекті, яке веде від розкриття духовних глибин до трансцендентних глибин буття, або від мікро до макрокосмосу, а веде воно тому, що структура мікро й макрокосму виявляють єдність.

Сковорода, за свідченням Ковалинського, твердив: «Я вірю і знаю, що все те , що існує у великому світі, існує і в малім, і що можливе в малому світі, те можливе у великому у зв'язку з їх взаємною спів відповідністю та єдністю Духа, який усе сповнює». Мікро і макрокосмос мають спільну двоїсту сутність: матеріальну й духовну, зовнішню й внутрішню, тлінну й вічну. «Двоє в одному, і одне в двох - неподільно, але без злиття». «Небо, земля, море, й усе, що їх сповнює… вся ця різноманітна плоть, вся ця безмірна безліч явищ стікаються в людині».

Цим виправдовується вихід від людини, коли йдеться про пізнання буття.

«Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, то мусимо насамперед виміряти себе самих, за словами Апостола Павла, своєю власною мірою. Коли ж у собі своєї міри не знайдемо, то чим можемо міряти?... Хто може пізнати план в земних і небесних просторових матеріалах, що пригорнулися до своєї вічної симетрії, якщо не зміг насамперед добачити його в гарній плоті своїй?»,

.

Від самопізнання веде шлях і до богопізнання - найвищого досягнення людського духу.

Людина повинна насамперед «вникнути у свій внутрішній світ, а згодом добратися до видіння Божого… Хочеш збагнути правду? Пізнай себе самого… Знай, що довіку не пізнаєш нічого божественного, поки насамперед не пізнаєш самого себе». «Від самопізнання входить у душу світло видіння Божого».

Людина, як кажуть, має в собі метафізичне вогнище. Так міг би сказати й Сковорода, він уважає за властиве завдання філософа вийти поза видиме й тлінне, щоб досягнути метафізичних глибин буття. Жалюгідним називає він становище людини, яка бачить тільки тлінне без вічності, бачить явне, а не прозирає в таємне, дарма що наше єство спирається на вічне й таємне як на свою «тверду основу».

Несите прагнення вічності й вічної правди, притаманне людському духові. Хто хоче заспокоїти бажання правди, поминаючи вічність, «той сподівається жменею піску закидати безодню океану, а краплиною прохолодити вогненне царство». Така людина замите свою душу, як орла, в тісній печері, не розуміючи, що дух у людині є бездонний, ширший від усіх вод і небес, і його не наситиш довіку тим, чим світ цей нас зачаровує».

Мислитель закликає, щоб не гасити в собі пориву вгору: «Полинь понад стихії, перелити всю повітряну безодню, вилети з усієї тлінні на непорушну твердість вічності».

А втім, душа людська така по своїй суті, що вона не може задовольнитися тлінним. Хоч би ти весь світ здобув, проте «серце несказанними зітханнями кричить усередині, що ще чогось йому бракує, і так, як дивна і неприродна спрага у хворого, не може заспокоїтися», цей «таємний крик серця» вказує на те, що не можна досягти мудрості, не пізнавши Божого єства.

Але духове є «центром» буття. Досягнути його - значить стати «вище над усіма стихіями, вище від самого нашого сонця, дійти до праджерела, до «безпочаткового початку».

Саме тому що єство людини духове, людина, пізнавши себе, може пізнати Бога. Сковорода стверджує тотожність «справжньої людини» і Бога. Серце, чи душа (їх філософ ототожнює), є «коренем, насіння і зерном» у людині так, як Бог є ніби «зерном, у якому закритий увесь світ зі всіма своїми творінням».

Бог є вічність. Збагнути ж вічність може тільки той, хто «насамперед прозирне в приховану в тілі своїм вічність і вигорне ніби іскру з попелу свого». Іскра ця - то « мислена зіниця», яка «прозирає в вічність світів». Вона є джерелом почуття єдності «справжньої людини» з Божественною силою. У тому почутті людина черпає силу, якою перемагає двоїсту природу буття.

Такий шлях показує Сковорода від людини до Бога. Вихід від самопізнання до богопізнання можна назвати вихідною лінією пізнання. Але філософ знає й шлях від пізнання Бога до пізнання людини. Це низхідна лінія пізнання. Пригадується біблійна драбина Якова, по якій виходять на небо і сходять на землю. «Коли ти, - каже мислитель, - новим та правдивим оком добачив у ньому Бога, тоді ти побачив у ньому вже все, як у джерелі, як у дзеркалі». «Час, життя й усе інше в Бозі міститься. Хто може зрозуміти будь-що з видимих і невидимих істот, не зрозумівши того, хто є всьому головою й основою?.. Отже, якщо хочеш будь-що пізнати та зрозуміти, мусиш передусім зійти на гору пізнання Бога».

Мусимо, одначе, підкреслити важливий діалектичний момент: Сковорода усвідомив, що висхідна і низхідна лінії пізнання сходяться. Доводить це таке його твердження: «Пізнання Бога і самопізнання - нерозлучні». Те й те пізнання є світлом, що пронизує водночас душу. «хто вгледів у собі, всередині, головну точку машини - царство Боже, той пізнав себе, бо знайшов у мертвім живе, у темряві - світло». «Знайти Господа - це побачити початки всього; побачити ж початки - це знайти самого себе в собі». «Труд один - пізнати себе, збагнути суть людини, і збагнути Бога».

Отже, пізнати себе і пізнати Бога - це єдиний акт, бо пізнати свою духову сутність - значить пізнати себе в Бозі.

Ця думка живуча! Вона збігається з думкою філософа нашого віку, Макса Шелера, у якого знаходимо ось яке висловлення: «Свідомість світу, самосвідомість і свідомість Бога становлять нерозривну структурну єдність».