Поетичні крила душі Марії Морозенко

3. . Марія Морозенко. Незвичайні пригоди хлопчика Чока, який шукав Країну Щастя. Казка. - К., 2004.- 32 с.

4. Марія Морозенко. Княгиня Ольга. Поема. - К., 2005. - 92 с.

5. Марія Морозенко. Елегія любові. Поезія. - К., 2005. - 148 с.

6. Марія Морозенко. «Хто це?», «Що це?». Серія пізнавальної літератури. - К., 2006. - 20 книжечок..

7. Марія Морозенко. Пухнаста абетка. - К., 2006. - 32 с.

8. Марія Морозенко. Тварини світу (серія). - К., 2006. - 6 книжечок..

9. Марія Морозенко. Вірші - загадки. Серія «Книжка-картонка». - К., 2006. - 6 книжечок..

10. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. - К., 1951. - в десяти томах.

VIII.Додатки

Кохання

Кохання дарує нам крила

Й бездумно саме їх ламає.

Кохання - незвідана сила,

Що душу вогнем спопеляє.

Кохання всевладне, всесильне

Для серця найважча мука.

Кохання стає безвільним,

Як двох поглинає розлука.

А серце - воно не питає

Чому в очах сльози солоні.

Багряним суцвіттям палає,

Коханому впавши в долоні.

Дощ

Дощ?! Хіба мені потрібний дощ?

Хіба я прагну мокрих поцілунків небес холодних?

Падає на плечі холодний смуток осені:- Не треба...

Але хіба почує мене дощ? Але хіба питає сіре небо

Чи хочу я? - Спинись! - летить у безвість.

Печальний дощ спадає на вуста,

Пекучий поцілунок губить силу.

І почуття, що геть пропахли пилом,

За мить якусь, немов промите скельце.

Осінній дощ болючий спомин губить.

Під ритм дощу так дзвінко б'ється серце.

Ховаються під парасольки люди,

А я лице від крапель не ховаю.

Осінній дощ, тебе благословляю!

Дощ?! О, як мені потрібний дощ...

Коли мене не стане на землі…

Коли мене не стане на землі, -

Не плачте. Безпорадний крик сльози

Не властен цвіт зів'ялий воскресити.

Живіть… Радійте відблиску грози,

І цвіту сонця, і буянню літа,

І зорям в затуманеній імлі.

Всевладності й беззахисності світу.

Живіть… Радійте… В серці біль згасає

Із плином часу. Може, крізь роки,

У мить ясну хоч хтось мене згадає,

Почую голос… Плескотом ріки

І сонячним світанком озвуся,

Росою до землі я припаду,

Весняним буйноцвіттям пригорнуся,

Заплачу соловейком у саду.

Я повернусь, щоб смуток спопелити.

Воскресну… Повернусь, щоб жити.

Прощання

В моїх руках твої ласкаві руки.

В очах блакитних смуток і жура.

Чому?.. Чому так швидко в мить розлуки

Спливає час. Усе, мені пора.

Чекай мене, вернусь я, пил розлуки

Розвіє вітер, понесе удаль.

Держу в руках твої ласкаві руки

І тихо так відлунює печаль.

На моїй долоні поцілунок…

На моїй долоні поцілунок вітру

Стиглий-перестиглий, як серпнева ніч.

Пахощами квіту, пелюстками цвіту

Віяний-завіяний, та не в тому річ.

А біда у тому, що не маю дому,

Ніде прихилитися молодим літам.

А кому відомо, чи кому відомо?

Боляче як в серці осінь розквіта.

Жаба

На камені сидить жабка

І на сонці сушить лапки.

«Ква-ква»- кумкає раденько

Пісню веселеньку.

Лебідь

Лебідь плаває по річці,

Гордо крила розпускає,

У блакитній водичці

Себе розглядає.

Зайчик

Сірий зайчик рано встав

І у поле поскакав

Там зірвав гарненьку

Моркву солоденьку.

Папуга

Це-папуга. Всі це знають,

Диво-птахом називають.

Тим папуга знаменитий,

Що уміє говорити.

Горобчик

Горобчик сіренький

По землі стрибає,

Пісню веселеньку

Радісно співає.

Їжачок

Їжачок пішов у ліс.

Що із лісу він приніс?

Під листком жовтеньким

Знайшов гриб смачненький..

Тигреня

Це смугасте тигренятко,

Наче ніжне кошенятко.

Та насправді все не так.

Це справжнісінький хижак.

Твої очі

Знаю, знаю, хтось мене зурочив,

Сни дівочі купані в журбі -

Муки…Муки…Знову сняться очі,

Очі твої синьо-голубі.

Любий…Любий…Все забути хочу,

Ми чужі-не пара ж я тобі.

Та у світі найрідніші очі,

Очі синьо-голубі.

Плачу, плачу, виплакані ночі,

Сум і сльози-все ношу в собі:

Небо, річка, цвіт барвінку-очі,

Очі твої синьо-голубі.

Знаю, знаю, хтось мене зурочив -

Чи ворожка, чи лихі баби…

Різні люди, різні у них очі,

Та одні лиш синьо-голубі.

Іде весна

На крилах вітер сонце піднімав,

У голубінь заносив, чисте небо.

А хтось казав, я чула, хтось казав:

«Весни такої ранньої не треба».

І що слова? Пора спішить нова,

Зима справляє тризну вже останню.

Іде весна…Іде весна…

Люблю таку-ще сонну, мляву, ранню.

Мене притягує земля…

Мене притягує земля до себе,

Над головою голубіє небо,

І кличе жайвір в неозорий лан.

Лечу у літа зеленаві коси,

Зі сну прим'яті ще п'янкі покоси,

Де відсипався з росами туман

Тятива

Загубила-забриніла пружна тятива,

Стріла полетіла у всесвіт,

А на вістрі кричали-холодні, мертві.

І ще поки гадали, хто зло те наслав,

Половина людей оніміла.

І ще поки стріла залетіла у став -

Білий світ чорна заздрість покрила.

О як ранять слова!

Чи то всім так болить?

Хай на серці осів чорний пил, -

Ми живемо лиш раз,

А життя -тільки мить,

Не пускайте отруєних стріл.

Україна

Україна, омита росами.

Україна, оплакана болем.

Той куток, де ходили ми босими.

Клаптик той, що був для нас полем.

Україна…Іде все тепер в забуття,

Пізно ми відчуваємо втрату,

Догоря, наче свічка, забуте життя…

Вічність!-Падає зірка на хату.

Українці мої, досить, плакала й ту жить,

Невже сили у нас вже немає?

Україно моя! Ти воскресла, щоб жить.

І недоля тебе не здолає.

Усе на світі продається…

Усе на світі продається -

Минулі дні, дні майбуття,

А нитка тчеться, нитка рветься -

Життя, життя, життя.

Найголовніше-не змаліти,

І осягнути в якусь мить:

І як цю землю не любити?

І як цю чисту не любити

Блакить, блакить, блакить?..