Досить довгий чає існувало уявлення про те, що російська література на знала таких прекрасних і всесвітньо відомих образів кохання, як література Західної Європи (кохання трубадурів, кохання Дайте і Беатріче, Ромео і Джульети). Однак вже у 19 ст. російська література дала глибинне висвітлення феномену кохання, якого не існувало до того часу. У творах О.С.Пушкіна та M.Ю.Лермонтова, Л.Толстого та Ф.Достоєвського, О.Купріна та багатьох інших письменників вимальовувались риси російського еросу, російського відношення до вічної теми кохання.

Очевидним є і той факт, що в багатій філософській літературі 19 ст. ми знайдемо лише декілька вагомих творів на цю тему. Проте з вулканічною енергією кохання вривається в російську літературу кінця 19 - нотатку 20 століття - в публіцистику, художню критику, філософію і теологію. Про кохання пишуть філософи і теологи - В.Соловйов, М.Бердяєв, П.Флоренський, С.Булгаков, М.Лоський, І.Ільїн, поети і письменники: І.Бунін, О.Купрін, К.Бальмонт, О.Блок, М.Гумільов, В.Маяковеький, С.Єсенін, М.Цвєтаєва, А.Ахматова, критики - В.Розанов, Д.Мережковський, історики літератури і літературознавці - В.Жирмунський, О.Веселовський та інші.

За декілька десятиліть в Росії про любов пишеться більше, ніж за декілька століть. При цьому література ця відрізняється глибиною думки, інтенсивними пошуками оригінальністю мислення. Нічого подібного ми не знайдемо у цей час в європейській філософії і літературі.

В Західній Європі домінуючою концепцією в розумінні та інтерпретації кохання став фрейдизм, який поставив біологічні потреби людини над соціальними. У Росії фрейдизм не мав популярності і став предметом різкої критики та полеміки.

На відміну від західних філософів російські мислителі початку: 19 століття розвивали гуманістичну традицію в розумінні природи кохання і, звертаючись до потаємних питань статі, пов'язували сексуальну енергію людини не тільки з продовженням роду, але і з розумінням духовної культури людини - з релігією, художньою творчістю, з пошуком нових моральних цінностей. Філософія кохання є одночасно і етикою, і естетикою, і психологією, осягненням божественного. Цей синкретизм - одна із характерних особливостей російського еросу.

Саме таке своєрідне тлумачення феномену кохання ми знаходимо у великих людей того часу: письменників, літературознавців, критиків, поетів.

Так, наприклад, Лев Толстой вважав, що "основание любви есть сознание каждым человеком единства духовного начала, живущого во всех людях" [50, 270]. Російський письменник О.Купрін писав: "Изжившийся, затасканный мужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже не полюбит крепкой и единственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной" [56, 34].

Так, головним у роботах Василя Розанова була критика моралі, причому не тільки міщанської, повсякденної моралі, але і релігійної етики. Він виявив серйозні протиріччя в християнському вченні, яке з підозрою відносилось до статі, бачило в ній знак гріховності людського роду, і разом з тим, завжди виправдовувало сім'ю та одруження як умову для продовження роду. На противагу християнським ідеологам Розанов прославляв плоть і тілесну любов як джерело життя. Він підходить до проблем кохання як мораліст, залишаючи обабіч філософію еросу. Усе це і дало поштовх до появи праць великого мислителя кінця століття Володимира Соловйова, пізніше - Миколи Бердяева та інших.

На думку В.Соловйова, у, людини кохання носить індивідуальний характер. Якщо у тварин головне - родове життя, то у людини індивідуальне начало переважає над родовим. Кожній людині природньо дивитися на себе як на центр світу і відноситись до оточуючих, виходячи зі своїх власних інтересів та потреб. Єдина сила, яка здатна знищити егоїзм, не знищуючи індивідуальність, а навпаки утверджувати її, - це кохання. Зміст людського кохання, стверджує В.Соловйов, "есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма" [58, 18]. Це відбувається тому, що завдяки любові ми зміцнюємо безумовне значення іншої особистості. Любов - це і є перебудова центру нашого життя, перенесення нашого інтересу на іншу індивідуальність. А егоїзм у В.Соловйова трактується так, що "зло эгоизма не в абсолютном самосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение, человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центром жизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнею и относительную ценность" [58, 19].

Причому головною силою, яка здатна усунути вроджений егоїзм, є статева любов, тому що саме вона зберігає рівність між людьми, які кохають один одного. Всі інші види та типи кохання так чи інакше засновані на відомій вже нерівності між людиною, яка кохає, і людиною, яку кохають.

Визнаючи важливість статі, статевої любові, Соловйов говорить про необхідність одухотворення плоті. Фізична сторона кохання є важливою, проте вона не є головною метою. Істинне кохання буває і без фізичного з'єднання, а фізичне поєднання буває і без любові. Іншими словами, якщо фізіологія стає ціллю, то вона знищує кохання.

Відзначимо, що Соловйов бачив у коханні два начала: природнє та ідеальне, а тому процес кохання включає як піднесення, так і спад. Саме тому в кінцевому результаті у любові відроджується образ Божий. Втілення в індивідуальному житті цього начала створює проблиски величного блаженства, яке знайоме кожній людині, яка коли-небудь кохала.

Отже, можна стверджувати, що в основі філософського вчення Соловйова лежать платонізм, але разом з тим глибше та оригінально переосмислений, який поєднується з принципам християнської етики. Цікавими також є погляди ще одного філософа - Льва Карсавіна. Написаний ним оригінальний філософський трактат "Петербурзькі ночі" повністю присвячений аналізу філософської моральної і етичної суті любові, в основі трактування якої знаходиться діалектична ідея - про "двоєдність" кохання. Діалектична природа кохання полягає в тому, що вона являє собою двоєдність життя та смерті, вільної особистості і абсолютного буття. Таким чином, Карсавін визначає кохання пантеїстично, як непереможну живу стихію. В коханні людина знаходить саму себе, свою особистість. В ній народжується едина, істинна індивідуальність, якої не існує в тваринному світі. Ідеал любові, за Л.Карсавіним, являє собою "двоєдність" тіла і духу, насолоди і розумного обмеження, розуму і почуття, мужності і жіночності.

Таким чином, філософи Соловйов і Карсавін, а також поетеса Зінаїда Гіппіус, яка приєдналася до них пізніше і у своїх статтях аналізувала феномен кохання у творчості російських та зарубіжних письменників, представляли собою єдину лінію в російській філософії кохання, пов'язану з обгрунтуванням ідеї неоплатонічного еросу, - спробами просвітлення і возвишення чуттєвості, з захистом індивідуального, особистого кохання, з відхиленням аскетизму та розумінням зв'язку еросу і творчості.

Друга лінія в цій філософії - це ортодоксально-богословський напрям, представлений іменами П.Флоренського, С.Булгакова, І.Ільїна. Вони орієнтувались на середньовічний "каритас" і пов'язаний з ним комплекс ідей християнської етики, яка в свою чергу нерозривно поєднана з сім'єю та одруженням. Флоренський розглядає кохання як спосіб пізнання божественної сутності. У нього любов не стільки індивідуальний акт, а родовий процес, процес злиття усіх, які кохають з божественною сутністю. Це і було висновком християнського вчення про любов.

Лінію Флоренського продовжив і розвинув інший релігійний мислитель - Сергій Булгаков. Одна з його праць пов'язана з коментуванням біблійних текстів, відродженням уявлень, згідно з якими стать - гріховне начало в людській природі.

Отже, в російській філософії ми знаходимо дві лінії розвитку філософії кохання. Між ними відбувається достатньо гостра полеміка. Ці два напрямки повинні були б якимось чином зійтися один з одним, створити якийсь новий філософський принцип, однак цього не відбулося. Процес відштовхування переміг процес протягування. Тому-то в області філософії любові ми бачимо тільки паралельні лінії, які не перетинаються у даному історичному просторі.

Необхідно відмітити, що російська література, публіцистика і літературна критика постійно звергалися до теми кохання, настійливо намагалися зрозуміти її філософський і моральний смисл, її зв'язок з явищами світової і вітчизняної культури. Кохання розуміли широко та багатозначно - перш за все, як шлях до творчості у пошуках духовності. Концепція еросу являє собою єдність філософії і мистецтва, і тому вона так тісно пов'язана зі світом літературних образів.

Праці відомих російських філософів не мають аналогу в західно-європейській думці. Саме тому внесок російської культури у світову традицію надзвичайно великий та цінний.

3.2 О.І.Купрін - яскравий представник російської літератури кінця ХІХ - середини XX ст.

У російській літературі проблема взаємовідносин людини з навколишнім світом займав важливе місце. Час, в якому жили і творили відомі літературні діячі, філософи, критики, ставив перед ними важливе завдання - осмислити і відстояти свою людську гідність, гідність особистості, яка полягає у вільному самопізнанні, волевиявленні її творчості. Саме феномен людини, феномен її буття в світі, через який світ сам себе розкриває і дивиться на себе очима людини, був для кожного митця чи не найважливішим у його творчості. У цьому - витоки згоди та єдності, витоки любові, її індивідуалізації, визнання за іншим його абсолютного значення. Кохання містить у собі різноманітні аспекти: біологічні, соціально-правові, духовні. Але як пов'язані вони між собою? Можливо, пошуки їх правильного співвідношення приведіть до торжества істинної любові, допоможуть зрозуміти зміст життя, і разом з тим знайти основу не тільки для взаємної спорідненості, але І для активного» збагаченого спілкування. У вирішенні цього питання є традиція, яка сягає у глибину віків. Цим займалися філософи Сократ, Спіноза, Соловйов, Карсавін, Розанов, про це писали у своїх творах письменники О.С.Пушкін, М.Ю.Лермонтов, Л.Толстой, О.І.Купрін на інші. Вони у своїх творах піднімали людину до усвідомлення і переживання безкінечного духовного багатства цього феномену. Природне у коханні наповнюється новим, духовним змістом. Саме таким постає кохання у творчості російського письменника Олександра Івановича Купріна.

Обдарованість письменника виявилась з особливою силою в зображенні навколишнього світу, його повноти і незвичайності, у точній передачі звичаїв, побуту, ситуацій, утвердженні радості, сили, краси, кохання, тобто всього того, чим був сповнений він сам. І хоч, як правило, його оповідання і повісті закінчуються сумно і навіть трагічно, в душі читача завади залишається відчуття чогось великого, світлого і прекрасного,

Формуванню Купріна-художника, перш за все, сприяли його любов до життя, його невичерпна допитливість. Великий російський письменник прожив цікаве і надзвичайно складне життя. "Самая трудная профессия, выпавшая на мою долю, - говорив письменник, - заключалась в знакомстве с жизнью" [23, 74]. Його творчість - де віддзеркалення справжніх подій його життя та світогляду.

Досконало володіючи даром зацікавити читача, О.І.Купрін сміливо вводить його в коло зображуваних подій, змушує напружено слідкувати за долями героїв, співчувати одним і ненавидіти інших.

Визначі письменники Росії цінували талант Купріна "за меткую, истинно русскую речь, за простоту и свободу повествования, за преданность живой жизни" [23, 4]. Несхильний до вихваляння своїх сучасників, І.Бунін захоплювався оповіданнями Купріна, а саме їх "разнообразными достоинствами...., тем, что преобладает в них: свободой, силой, яркостью повествований, его метким и без излишества щедрым языком..." [9, 3].

Купрін відважно переборював складнощі життя. Не дивно, що він покладав великі надії на особистість, яка здатна протистояти дійсності. На думку письменника, "...истинная история нашей культуры - история, основанная на том, что человек вместо того чтобы в развитии своих бесконечных сил пойти по пути, достойному вселюбящего и прекрасного Бога, пошел по пути нищего" [17, 35]. А вихід з такого страшного становите полягає у розвитку людьми їх внутрішніх світлих позицій, про що митець натхненно говорив у всіх своїх творах.

Саме такою світлою силою було кохання, яке здатне змінити світ. Кохання завжди приваблювало Купріна. "Олеся", "Гранатовий браслет", "Суламіф" - у всіх цих творах глибоко і щиро писав він про найвище інтимне почуття. Письменник створює дивовижні за красою і силою зразки ідеального кохання, відправляючись для цього в глибину віків ("Суламіф", забираючись у лісові хащі Волинської губернії ("Олеся"), зазираючи у квартиру закоханого романтика у жорстокому і цинічному світі ("Гранатовий браслет"). Письменник торкався різних граней цього тонкого і ніжного почуття, яке потребує від особистості духовної обдарованості, душевної мудрості. О.І.Купрін свято вірив у кохання. У його творчості воскресає високий пафос почуттів, який був притаманний творам більш ранніх письменників, котрі створили чудові гімни любові. Справжньою силою людини, яка здатна була протистояти негативному впливу цивілізації, для О.Купріна було чисте і самовіддане кохання.

Поєднання яскравого природного таланту, величезного запасу життєвих спостережень, різке критичне зображення буржуазної дійсності з любов'ю до людини, бажанням бачити її вільною і щасливою є основою його ідейних та естетичних пошуків. Герої Купріна прагнуть кохання і краси, але заволодіти прекрасним в житті, де панують вульгарність і духовне рабство, вони не можуть. Багато з них не знаходять щастя або помирають у зіткненні з ворожим середовищем. Але вже своїм існуванням, своїми мріями вони утверджують думку про можливість щастя на землі. В таких творах, як "Олеся" і циклі оповідань про армійське життя зображено любов до людини і величної краси природи, захоплення якою набуває характеру пантеїстичного поклоніння.

Різке протиставлення двох світів, світлого і темного, - важлива риса творів А.І.Купріна. Проте, заперечуючи реальне, він шукає ідеал волі і краси не в борцях за щастя народу, а в людях, яких не зачепила цивілізація. Глибина соціальних думок Купріна приводила його до висновків, близьких поглядам Ж.-Ж.Руссо. Письменник зображає свого героя в типових обставинах, викриває недоліки суспільства, побудованого на основі соціальної ієрархії, суспільства, в якому простій людині важко жити. У творах Купріна подається зображення людини з нормальною психікою, яка опинилася в ненормальних життєвих умовах. Письменник не може змиритися з усіма видами деспотизму, найменшими утисками природних прав людини.

Це проявилося у розробці вічної теми, яка цікавила Купріна. Він показує, що кохання стає трагічним, тому що воно змушене протистояти експлуататорському суспільству. Ця тема давала художнику можливість глибше показати згубний вплив ненормальних суспільних відносин на людську душу. Тема кохання для Купріна протистояла всьому незмінному, меркантильному, цинічному, вона не могла не зацікавити великого і духовно здорового художника, який вірить в людину, в силу і красу людського духу. Купрін і в розробці цієї теми був законним спадкоємцем російської літератури XIX століття.

Що ж таке "любовь, которая крепка, как смерть, которая вершит чудеса, заставляет трепетать и плакать? " [31, 15].

Кохання - інтимне і глибоке почуття прихильності до особи іншої статі, внутрішній духовний потяг до чого-небудь; почуття глибокої сердечної прив'язаності до кого-, чого-небудь [27, 135].

В стародавній міфології і поезії кохання - космічна сила, схожа на силу тяжіння. Платон вважав, що "любовь - побудительная сила духовного восхождения, в обыденном словоупотреблении "платоническая любовь" - любовь, свободная от чувственного влияния [44, 61]. Перед красою високого і чистого кохання Олександр Купрін схиляв голову до останніх днів свого життя. Ця тема є основною в його творчості. Письменник возвеличує людей, які здатні вирватися із потоку буденності і насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпить користі, охоплює людину повністю, і найщасливіший готовий служити коханій, не задумуючись. Він здатен пожертвувати усім, що у нього є, для нього не має значення, взаємне це почуття, чи ні. "Любви Куприн посвятил в своих произведениях огромное количество строк - лирических и патетических, нежных и исступленных, мудрых и пошлых, гневных и благословляющих, бунтующих и примиряющих, - самых разных, самых неожиданных и никогда не о равнодушных" [6, 116]. Про кохання Купрін змушує розмірковувати своїх героїв, змушує говорити про нього дійових осіб своїх творів, говорить від свого імені, пише у своїх інтимних листах. Іноді ці роздуми про кохання так і залишалися в листах, не переходячи в художні твори.