Чоловік і жінка в коханні-суперництві: варіації моделей відносин у творчості В. Домонтовича і К. Гамсуна

Митець удається до прописування певного слова, а іноді й цілого виразу з метою підкреслення концептуальності даних вербальних одиниць, важливості їх вживання як у певному фрагменті твору, так і в романі загалом. Так, курсивним написанням лексем “подібності”, “правдоподібне” та “подібне” в романі “Дівчина з ведмедиком” письменник прагне зосередити увагу читача на принциповому для Зини Тихменєвої питанні, ідеї, що зумовила її життєвий вибір. Цілком ймовірно, що, за авторським задумом, усі події твору мали великою мірою сприйматися реципієнтом крізь призму даних курсивів.

Аналізуючи діалогічну модель автор-читач романістики В. Домонтовича, ми виходили з вимоги, продиктованої текстовою реальністю, до співучасника творчого процесу як до особистості відповідно підготовленої, до певної міри інтелектуала. Досліджуваний твір звернений як до читача-сучасника, так і до читача-наступника, можливо, навіть далеко більшою мірою до прийдешнього покоління: тільки майбутній співтворець зможе підтвердити чи спростувати авторські прогнози та передбачення, дати оцінку, максимально наближену до безсторонньої.

Схожої позиції дотримується і К. Гамсун, який прагне показати зовсім іншу людину, протилежну тогочасному суспільному устрою - вільну, яка дихає лише життям і природою [32, с. 15]. Норвезький письменник посідає одне з почесних місць як поет кохання, митець, що відкрив і зобразив нові відтінки цього почуття, показав його складний характер, суперечності між його життєдайною і руйнівною силами. Вчинки героїв у романі К. Гамсуна “Пан” визначає через кохання. Головний герой роману лейтенант Глан живе відлюдником у лісовій сторожці. Саме тут він почуває себе вільним і щасливим. Серед людей йому незатишно, навіть задушливо. Він має душу, відкриту красі і коханню, душу, яка цурається дріб'язковості, бо може осягнути вічне: циклічність природи, її весняне відродження, літній розквіт, осінній сон. Він нудьгує серед товариства, що збирається у домі місцевого багатія Мака. Розмови, що точаться тут про буденні речі, не цікавлять героя, адже він розуміє сутність людей, розуміє інстинктивно, як звір. Невипадково в романі його погляд називають "звірячим". Цей погляд допомагає йому відчути ілюзорність багатьох цінностей і прагнень людського суспільства.

Образи, створені в романах “Дівчина з ведмедиком” та “Пан”, містять у собі такі елементи нової модерністської традиції, як усвідомлення самотності власного існування, туга, почуття ірраціональної вини, пригніченості, зневіра в гуманістичних цінностях. Самотніми, недоречними серед жорстокого світу, винесеними за його рамки постають майже всі без винятку герої романістики В. Домонтовича та К. Гамсуна - інженер Варецький, лейтенант Глан, який тікає від культурної вульгарності та фальші, від великих міст в чудове відлюдництво [32, с. 15.]. Нудьга незримо, проте відчутно обплітає всі створені письменниками персонажі. У літньому спекотному Києві нудиться Варецький. Нудьгує Зина, що прагнула в коханні знайти визволення від рутинності засмоктуючих буднів, і не знайшла. Едварда, яка то нудиться на прийомах, то із великим захватом реагує на оточення, вірить у кохання, а потім знецінює його.

Художній світ В. Домонтовича позначений тяжінням до відтворення урбаністичного пейзажу, що можна витлумачити як ще один із проявів дискурсу модернізму. Герої існують виключно на тлі міста, яке часто не приваблює, а радше підсилює песимістичний підтекст романів, допомагаючи письменникові довершити творення атмосфери невисловленої, але тим не менш очевидної приреченості героїв. К. Гамсун же навпаки переносить основні події у розвитку й гальмуванні відносин головних героїв (Едварди і Глана) на тло природи, що докорінно змінює сприйняття читачем експозиції: “Я бачу час по квітам…по листю… Я живу у лісі, я син лісу” [32, с. 18].

У цілому мотив абсурду в романах В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” та К. Гамсуна “Пан” реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів (“відчуженість”, “самотність”, “свобода”, “самогубство”). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованих творів дозволяє заглибитись у їх складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського та норвезького письменників.

В. Домонтович обирає для свого роману переважно тип інтелектуала-науковця - педанта, раціоналіста, нудного сірого чоловіка із проблемами в особистому житті, нездатного спілкуватися з жінками, жити нормальним сексуальним життям і утворити сім'ю. У процесі аналізу головного чоловічого образу досліджуваного твору ми спостерегли, що Іполіт Варецький значною мірою відбиває риси, притаманні вченню психоаналізу в класичному його варіанті, тобто у викладі Зиґмунда Фройда. Психопатологічні явища побутового характеру, які спостерігаються в Іполіта Миколайовича після від'їзду родини Тихменєвих на відпочинок, - скрізь і всюди, у випадкових перехожих дівчатах та жінках йому починає ввижатися Зина. Внутрішній світ цього персонажа постає як арена постійної боротьби між “Воно”, силою неусвідомлюваних бажань на рівні інстинктивних потягів та “Я” - свідомістю, що силкується привести ці бажання у відповідність до прийнятних суспільних норм. Герой послідовно пригнічує у собі один із основних, за теорією психоаналізу, інстинктів - сексуальний. Варецький довгий час заперечує, намагається не помічати власні почуття до своєї шістнадцятирічної учениці, пояснюючи їх інтересом до оригінального стилю її поведінки, задиркуватої, бунтарської вдачі дівчинки-підлітка.

Автентичність особи поставлено під сумнів, адже її приховують численні маски, що вносять інакшість в ідентичність людини. Маска - це одна з ключових ознак експериментальної прози 20-х років ХХ ст. У контексті прозопису В. Петрова-Домонтовича модифікація характерів топосом маски є основним засобом образотворення. Ідейно-творчою рисою персонажів В. Домонтовича є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв, які опинилися перед проблемою “вільного” вибору. Наприклад, Зіна, “падіння” якої можна розглядати як наслідок невдалого користування своєю свободою. Подарована людині абсолютна свобода передбачає абсолютну відповідальність за свої вчинки, а тому перехід межі, за якою свобода переростає у сваволю, нерідко призводить до фатальних результатів. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності. Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви: неврівноваженій, емансипованій, прямолінійній Зині, сповідниці антипатріархальності, протиставляється спокійна, скромна, тактовна Леся, яка прагне вийти заміж, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка, тобто виконувати традиційно закріплену за жінкою соціальну роль. Одна з форм самовираження персонажів В. Домонтовича - протест. Зина Тихменєва не вписується в норми доброчинних звичаїв свого середовища, бунтує проти традиційно усталеної моралі щодо шлюбу. Її бунт за суттю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. У всіх своїх романах В. Домонтович протиставляє образи нової жінки й патріархальної старосвітської володарки родинного вогнища.

Таким чином, актуальним є застосування до героїв В. Петрова-Домонтовича означень на кшталт “персонаж-симптом, персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Подібні характеристики героїв прозопису В. Домонтовича є інформаційно місткими. Це спричинює розвиток персонажа в цілому.

Одним з найбільш продуктивних засобів існування нестандартних героїв серед стандартів є модифікація характерів топосом маски. Власне, маска - це наслідок розриву між внутрішнім і зовнішнім “я” героя, що “дає змогу і перевтілитися, і лишитись собою водночас”. Функціонально процес маскування може відбуватися в різних модифікаціях. Велика увага приділяється В. Домонтовичем та К. Гамсуном діалектиці маски й обличчя, зокрема функціям ідентифікації та відчуження. На нашу думку, можна виокремити наступні функціональні види масок у їх прозописі:

1) безпосередній вияв маскування - прагнення героя до зміни зовнішності, одягу, що є свідченням особистісної невизначеності й прагненням приховати це від оточення;

2) маска-люб'язність \ грубість спричинена бажанням персонажа утримувати свій авторитет на тому рівні, який уже прийнято суспільством і який реалізується через намагання персонажа бути невідповідним загальноприйнятому. Цей вид маскування яскраво втілений у образах Варецького (маска-люб'язність) і Зини Тихменєвої (маска-грубість);

3) маска-слово \ маска-мовчання слугує способом самоствердження героя в соціумі. Слова перетворюються в такі самі маски, як і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати прихованої істини чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитися до почутого. Цей вид маскування виявляється на прикладі образу Зини Тихменєвої та Едварди;

4) маска-дія \ вчинок, в результаті якого може відбуватися зміна ролей. Цей тип маски, який реалізується в грі, - характерна риса більшості героїв В.Домонтовича та К. Гамсуна, котрі виступають носіями активного ігрового потенціалу. Наприклад, Зина Тихменєва, керуючись думкою, що “роль дружини і матері вбиває свободу жінки”, своїми вчинками (відмова від шлюбу з Варецьким і від шлюбу взагалі як від акту поневолення) продукує маску-вчинок - стає повією. Цей вчинок не носить демонстративного характеру, а проектується на ймовірність контроверсійного аналізу повії: “з одного боку, це парадигма жінки як іншого, як об'єкта експлуатації. З другого боку, вона, як і чоловік, котрий вдається до її послуг, є експлуататором. Адже чоловіки потребують її, і вона використовує цю потребу”;

5) маска-стосунки властива більшості персонажів. Вона функціонує в творах через формування суб'єкт-суб'єктних або суб'єкт-об'єктних взаємин. Прикладом цього виду маски є такі моделі стосунків: Зина - Варецький; Варецький - Марія Іванівна, Едварда - Глан.

Крім зазначених, у текстах В. Домонтовича та К. Гамсуна присутні й більш ускладнені види масок, як результат роздвоєння особистості, спричиненого кризою її ідентичності. Герой здатен продукувати в собі себе-іншого, і цей “…інший” спроможний виривати людину з її особистої субстанції, переносячи її “Я” на інший рівень, на якому “двоосібне “Я” бачить себе з погляду іншого”.

Останнім часом літературознавці дедалі частіше відмовляються від пошуку єдино правильного значення, якого текстові надав автор, і намагаються знайти “сліди” значень, сліди несказаного, напівусвідомленого, про що автор міг навіть не здогадуватися. Звичайно, така позиція дає змогу текстові виявити свою багатогранність і зумовити множинність інтерпретацій, що, безумовно, є його найвищою цінністю, однак, на нашу думку, немає підстав повністю заперечувати будь-яку присутність автора у творі, адже окремі аспекти авторської свідомості, глибинного авторського “я”, так чи інакше відображені в літературному тексті.

Аналізуючи твори В. Домонтовича К. Гамсуна можна стверджувати, що поява певних деталей не випадкова: якщо автор і не спеціально вводить ті чи інші образи в текст, то вони принаймні активно функціонують на рівні підсвідомості письменника. Роздвоюючись на я-для-себе і я-для-іншого, особа стає внутрішньо суперечливою, фрагментарною та мінливою. Її ідентичність більше не зводиться до глибинного, сталого в часі “я”, а тому запитання “хто я? ” дедалі частіше залишається без остаточної відповіді.

Дехто з критиків відзначав цікаву побудову сюжету “Дівчини з ведмедиком”, вдале розташування персонажів, визнавав за письменником хист психолога. Стверджують, що фабула твору “досить примітивна” й “повторює сюжетну схему не одного любовно-психологічного роману” [14].

Екзистенційна невизначеність світу, беззмістовність людського існування, неприйняття навколишньої дійсності, що стали визначальними принципами світосприймання людини XX століття, знаходять своєрідне осмислення в художніх творах В. Петрова-Домонтовича і К. Гамсуна нудьгу. Однак екзистенційний характер їхньої прози виявляється навіть не так у віддаванні належного мистецьким тенденціям епохи, як у “потребі і здатності непересічної вдачі себе ословити”, свідомо чи несвідомо спроектувати власний внутрішній світ і свою “біографічну ситуацію” на художній текст. Відповідно, у творах письменників можна знайти низку ключових образів, які відтворюють настрої приреченості, відчуження та страждання, а отже, відіграють роль маркерів психічного стану суб'єкта. Домінантні поняття, здебільшого закорінені в традиціях світової культури, в її “вічних” образах і мотивах, утворюють певне семантичне поле, в якому “працює” думка автора, і дають змогу читачеві вловити відповідний ритм, що пронизує глибинні пласти значень цієї прози, а отже, несуть на собі її печать.

Отже, загальні закономірності побудови інтриги у прозі В. Домонтовича і К. Гамсуна обертаються навколо втоми від монотонної діяльності, що стає ще одним різновидом нудьги як химерного настрою, який опановує персонажів. Людина у їх творах постійно стоїть над прірвою, над всепоглинаючою безоднею, а це означає, що в особи непреревно виникає відчуття безвиході, катастрофи, страху перед завтрашнім днем і перед тотальною порожнечею світобудови, яка проникає практично на всі рівні людського існування: конкретної речі, пейзажу, почуттів, свідомості, навіть мови, проте це не завадило письменникам зберегти інтригу у творі.

Одним із важливих засобів побудови інтриги стає слово, яке перетворюється на такі самі маски, які і на обличчях, в маски, за якими не можна прочитати прихованої істини, чи глибини людських почуттів, тому часто співрозмовник не знає, як поставитись до почутого. Персонажі В. Домонтовича та К. Гамсуна усвідомлюють, що можна безліч разів повертатися до сказаного, уточнювати щось, але кожне твердження звучатиме двозначно. Мовчання виступає ілюзією порозуміння. Дуже часто воно сигналізує про важкий психічний стан людини, який не дає їй змоги вести повноцінний діалог. Психологічна тиша зумовлює інтригу й ілюзію того, що відбувається чи може відбутись.

2.2 Кохання-боротьба в творах В. Домонтовича “Дівчинка з ведмедиком” і К. Гамсуна “Пан”

Чимало дослідників сходяться на думці, що в парадигмі романістики 20-х років минулого століття вектор індивідуально-авторського осмислення проблеми “статевої поляризації” (Е. Фромм) помітно зміщується від аспекту фізіологічного / сексуального до екзистенціального. Скажімо, В. Домонтович “ніколи не зображав еротичних сцен і не цікавився життям тіла. Його інтригувало кохання як можливість, як філософська гіпотеза. Крім того, парадоксальне кохання, нездійснене в силу певних обставин життя” [63, с. 225]. Прикметно, що для головних персонажів його роману “Дівчина з ведмедиком” (1928), Зини Тихменевої та Іполита Варецького, кохання не стало досвідом духовного переживання єдності “Я” і “Ти” - єдиного шляху пізнання себе та Іншого. В інтимних стосунках, попри разючу ніби несхожість “позицй і темпераментів”, вони обоє трагічно переживають розчарування і, як справедливо зауважує В. Агеєва, “випадають” зі своєї сучасності” [7, с. 146]. Того ж принципу дотримувався і К. Гамсун, подаючи історію взаємовідносин Глана та Едварди як історію війни між двома закоханими. Для нього кохання - гра, що включає в себе не лише буденність життєвих перипетій, а в першу чергу - сварок та примирень.

У художній інтерпретації В. Домонтовича право на жіноче самовираження і свободу “відвойовує” Зина, обираючи для цього надто нетрадиційний спосіб - втрата цноти поза шлюбом. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти якраз і закривають жінці шлях до свободи. У зв'язку з цим абсурдна свідомість героїні девальвує усталені правила, принципи, норми й мораль з метою знищення всього, що для інших було недоторканим і непорушним. Від кохання дівчина сподівається не поневолення, а звільнення: “Для мене, - говорить вона, - кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини - всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю”. Натомість самоствердження, звільнення від залежності через кохання виявляються для Зини неможливими. Драма її кохання полягає в тому, що воно не приносить очікуваної свободи, прирікає на одноманітність і зашкарублість. “Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбутнього”, але “минув місяць, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину”. Пропозиція законного шлюбу від Іполіта Миколайовича остаточно руйнує ілюзії дівчини, викликає в неї відштовхування, відчуження, ворожнечу. Така з першого погляду абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення у праці “Друга стать” Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, “…шлюб є чимось непристойним, оскільки впроваджує поняття прав і обов'язків у стосунках, в основі яких має лежати вільне поривання” [25, с. 24]. Керуючись подібними міркуваннями, героїня В. Домонтовича усвідомлює, що, по-перше, почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а, по-друге, узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв'язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки - спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Згідно з філософією Сімони де Бовуар, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки підноситься до рідкісної свободи духу. Проте найбільша трагедія героїні полягає в тому, що її облудна незалежність як своєрідна спроба порвати з патріархальною жіночою несвободою є зворотною стороною тисячі залежностей. Шлях до звільнення слід було шукати де інде. [63, с. 15].

Очевидним є те, що головна героїня роману В. Домонтовича та К. Гамсуна втілює в собі образ нової жінки, яка прагне розхитати весь комплекс стереотипів та моральних стандартів патріархального суспільства. Спираючись на трактування архетипу Великої Матері К.-Г. Юнгом, можна стверджувати, що жіночий характер Зини Тихменєвої і Едварди витворюється крізь призму реалізації негативного комплексу матері та гіпертрофію материнського. Зауважимо, що головна героїня перебуває в постійній опозиції до своєї матері: вона (Зина) з епатажною гостротою та відвертістю заперечує засади традиційної родини. Дівчина з ведмедиком прагне зруйнувати владу матері за допомогою бунту проти, на її думку, фальшивих патріархальних цінностей, усталених постулатів материнства. До того ж, як влучно зауважила Віра Агеєва, для Зини неприйнятна наперед визначеність долі “порядної” дівчини з благопристойної родини.

Мабуть, невипадково, В. Домонтович свою героїню Зину Тихменєву також іменує як дівчину з ведмедиком. Найулюбленішою забавкою для шістнадцятирічної героїні є кошлата іграшка. Варто наголосити, що Іполит Миколайович сам визнає, що його серце, як і кумедне ведмежа знаходиться в руках учениці.

За словником, ведмідь символізує воскресіння, нове життя. Ймовірно, саме тому можна припустити, що така, насамперед, внутрішня ініціація відбулася у духовному світі Зини Тихменєвої, що пов'язана із переходом у зовсім іншу гру із рудим ведмедиком, та й сама іграшка стала лише знаряддям. Так само знаряддям у руках вчорашньої дівчинки стає лейтенант Глан, якому вона кидає привселюдно виклик: спочатку освідчується йому у палкому коханні, а потім змушує відчувати його неповноцінною людиною, порівнюючи з хромотою запрошеного гостя. І цього виявляється достатньо, щоб він (Глан) прострелив собі ногу.

Боротьба - поняття, яке виступає синонімом до слова кохання - те, що зближає й віддаляє героїв В. Домонтовича і К. Гамсуна. Тому, кохання в романі зображується як непереборна сила, що не підвладна ні розуму, ні моральним законам. Це стихія, яка не вибирає шляхів, яка неминуче приносить жертви. Кохання єднає Єву, дружину сільського коваля, і лейтенанта Глана. Воно перетворює покірну й безталанну Єву в особистість. Кохання дає їй сили, позбавляє страху. Вона нічого не очікує від Глана, не знає, чим закінчаться їхні стосунки, вона просто про це не думає. Єва сповнена довіри і ніжності до коханого. І Глан відчуває чарівність її доброти, що дає йому відчуття щастя, хоча серце і душа Глана належать Едварді. Стихія кохання захоплює Єву і робить її своєю першою жертвою - Єва гине під уламками скелі. У випадку з Едвардом все інакше: боротьба стає невід'ємною частиною спілкування й відносин з Гланом. Простого сприйняття вже не може бути. Все трагічно переплітається. Порох під скелю підклав Глан, бо хотів зробити незвичайне видовище на честь від'їзду барона, нареченого Едварди. Запалив порох Мак, якого мучили ревнощі. Він розрахував час, коли Єва опиниться біля скелі. Людські пристрасті, жорстокість і непримиримість руйнують життя, природу. Фігурка Пана, зображена на порохівниці натякає на те, що мисливець Глан теж під його покровительством. Автор показує схожість Глана з Паном у тому, що він, Глан, володіє тією ж безмежною владою над жінками. І вся ця схожість не підкреслила жодної важливої особливості його натури. Глан - сучасна нервова людина, яка найбільш за все цінує мрію і надію. Бездумне ставлення цивілізації до всього примушує його шукати порятунку у лісі, де він один і може поринути у своє “я”. Герой знаходить там почуття волі, пориває з суспільством. У назві роману є символічний зміст. Людина, вважає Гамсун, - частина природи, яка є в романі в образі могутнього Пана, який живе у кожному з героїв і розпоряджається його долею. Роман Гамсуна “Пан” за словами О.І. Купріна - це моління про красу світу, нескінченна вдячність від серця за радість існування, а також гімн перед страшним і прекрасним обличчям бога любові. Звертаючись до жіночого образу, Едварда - сильна натура, що неспроможна підкоритися коханому. Для неї кохання - боротьба. Тому її стосунки з Гланом нагадують поєдинок, в якому не може бути переможця. К. Гамсун пояснює нелогічність їхніх вчинків силою пристрасті. Ці вчинки часто не розуміють навіть самі герої, але вони сповнені глибокого внутрішнього змісту. Бажання Глана привернути до себе увагу Едварди зрозуміле, ось чому під час морської прогулянки він кидає її черевичок у воду. Шукаючи її співчуття, він навмисне прострілює собі ногу. Ревнощі примушують Глана плюнути у вухо нареченому Едварди. Всі ці вчинки нелогічні, незрозумілі сторонньому спостерігачеві, але вони пояснюються імпульсивністю кохання між Гланом і Едвардою. Але в цій історії не все зрозуміло навіть самому автору, напевне тому він не тлумачить причини цих вчинків. Читач розуміє лише те, що кохання не підвладне розуму, що це сила, яка може керувати людиною.

Таким чином, любов, позбавлена романтичного ореолу; це - певна прагматична категорія, що заперечує традиційно-освячені цінності, природна реакція на зміни, які сталися в суспільстві, і які не може оминути автор, описуючи соціальні зрушення в цілому [13, с. 160].

Розглядаючи образ Зини з цієї точки зору та її погляди на життя стає зрозумілим те, що її світосприйняття не відповідало натурі Варецького, він так і не зміг зрозуміти внутрішній світ дівчини. Дівчину з ведмедиком цікавлять інтелектуальні, творчі чоловіки. Варто хоча б згадати її захоплення київським поетом-деструктивістом Стефаном Хоминським та його ідеєю про істинну неправдоподібність. Уподібнюючись архетипу Артеміди, Зина зображена нетрадиційною жінкою, їй цілковито невластива сентиментальність та розчуленість, що є ознакою патріархальної жіночності. Водночас таке ототожнення формує сильний жіночий характер. У Жінки-Артеміди виявляється потреба приймати виклик і бути залученою у важливі для неї події. Для дівчини з ведмедиком жити в “чоловічому світі”, не зраджуючи собі, є гідним викликом. Так, героїня перед собою поставила єдину вимогу: цілковите ігнорування будь-яких правил та порушення усіх норм добропорядності. Зина ніколи не зважала на умовності, вона завжди висловлювала різкі думки та торкалась гострих тем. Героїня В. Домонтовича наділена аналітичним розумом, що традиційно вважається прерогативою чоловіків. Риси чоловічості її характеру проявляються у мовних та інтелектуальних іграх з оточуючими, у насмішкуватій, іронічній та навіть бравадній манері спілкування. Варто зауважити, що Зина Тихменєва перебирає на себе чоловічі функції навіть у відносинах із Іполитом Варецьким. Архетип богині Артеміди змушує її повністю зосередитися на важливому для неї аспекті та не звертати увагу на потреби інших людей. Одержимість Анімусом дозволяє Зині реалізувати вроджене почуття суперництва та безкомпромісності [14, с. 14].

Боротьба з Іполитом Миколайовичем лише підсилює її збудження від “полювання”. Перекидання гострими уїдливостями захоплювало героїню. Саме тому репетитор Варецький зауважує: “Вона змагалася тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох”. Зосередженість, наполегливість та сміливість допомагають Зині Тихменєвій досягти своєї мети. Цей архетип дає можливість самостійно, без сторонньої допомоги здобути такого бажаного результату. Очевидно, не зайвим буде акцентувати на подвійності, бінарності архетипу Артеміди. Адже з одного боку, богиня рятує жінок від утисків патріархального світу, а з іншого - вона вимагає, щоб жінка принесла в жертву те, що традиційно розглядається як “жіноче начало” - дбайливість, прихильність до близьких та бажання материнства. Така роздвоєність підтверджується Шинодою Болен у її праці “Богині в кожній жінці”: “Ймовірно, що у кожній жінці-Артеміді є якась конкретна частинка, подібна до Іфігенії, - юна, довірлива,прекрасна істота. В образі Іфігенії втілена потенційна потреба жінки в статевій близькості, її уразливість і залежність. Чи зможе вона, не дивлячись ні на що, зберегти цю частину себе? Або ж Іфігенія буде принесена в жертву безпристрасної і непохитної цілеспрямованості Артеміди?” [26, с. 33]. З контексту роману нам відомо, що Зина Тихменєва надала перевагу не сентименталізованій Гетевій Іфігенії, а войовничій Артеміді, яка усвідомлюється лише як “грекиня суворої богині, що їй офірували криваві людські жертви” [26, с. 36]. Варто також зауважити, що культ Іфігенії був тісно пов'язаний із культом Артеміди, і міфологи твердять про їхню первісну тотожність.

Відкидаючи ототожнення з матір'ю, Зина Тихменєва заперечує те, що прийнято вважати жіночим началом - м'якість, сприйнятливість, прагнення до заміжжя та материнства. А тому й переживає відчуженість та прикре відчуття своєї неадекватності як жінки. Тому боротьба загостюється і кохання не може втілюватись у звичному для нього значенні.

Не можна оминути той факт, що роман Кнута Гамсуна “Пан” започаткував психологічну течію в норвезькій прозі. В основі сюжету цього твору - показ кохання на фоні природи, яка повинна служити прикладом гармонії. Однак, на думку письменника, люди не хочуть прислуховуватись до голосу природи та свого розуму, тому самі порушують стосунки між собою. Головний герой роману - лейтенант Томас Глан, який жив на півночі Норвегії у 1955 році в будинку біля моря. Головне в його житті - злиття його душі з природою. Він часто у своїх роздумах спілкується з нею, свої душевні відчуття порівнює зі станом природи. Це свідчить про те, що Глан - людина, яка має багатий внутрішній світ. У нього немає необхідності вести боротьбу з природою, тому боротьба втілюється у стосунках із жінкою - Едвардою.

Томас Глан - мисливець і мрійник. Він живе далеко від людей зі своїм псом Езопом, який став для нього найвірнішим другом. Томас відчуває себе зайвим серед людей, які збираються заради розваг у будинку місцевого багатія Мака. Героя приваблює тільки природа, вона наче зачарувала його. Тільки в лісі лейтенант відчуває себе сильним і вільним від буденних проблем. Томас стверджує, що в людському суспільстві все наскрізь пройнято брехнею, тому лише серед природи він може залишатись самим собою, жити справжнім життям, відчувати його красу. Тільки в лісі він знаходить спокій, утіху для своєї безмежної душі.

Основною роману стає показ кохання, яке існує як непереборна сила, що не піддається контролю розуму. Ця сила не має жодних обмежень, не знає перешкод. У творі автор зображує нові відтінки кохання, влада якого визначає стосунки і вчинки героїв. Томаса кохали одразу дві жінки - Едварда, дочка багатія Мака, та Єва, дружина коваля. Але кохання в творі незрозуміле, божевільне, приречене. Воно захоплює героїв і, як будь-яка природна стихія, дуже небезпечне. Природа підкорила душу Глана, але кохання до Едварди було настільки сильним, що навіть сама природа не змогла перебороти це почуття. З кожним побаченням та розмовою з коханою дівчиною Томас ще гостріше відчуває її красу та чарівність оточуючого світу.

У своєму творі автор намагається показати те, що з Паном герой роману тісно пов'язаний невидимими путами. Бог лісів - це могутня сила природи, дихання якого відчувається і в морській бурі, і в білих ночах із північним сяйвом, і в таємниці кохання, яке нестримно з'єднує людей, тварин, квіти. Кохання на фоні прекрасної природи могло б стати прикладом гармонії, а нехтування одвічними законами ніколи не приводили людину до щастя.

Отже, поява категорії “кохання-боротьба” є результатом порушення одвічних законів суспільної моралі та усталеної, звичної системи сприйняття людьми один одного. Яскравим прикладом такого кохання стали твори В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” та К. Гамсуна “Пан”. Зважаючи на суперечливість образу жінки у творчості цих письменників, робимо висновок: модернізм, представниками якого були ці письменники, не міг показати іншу людину та іншу модель стосунків. Сучасність у стосунках простежує неабияке протиріччя у системі відносин “чоловік-жінка”, а ХХ століття репрезентувало свою модель відносин, зосередивши увагу на коханні як боротьбі за життя. Україна і Норвегія в особі В. Домонтовича і К. Гамсуна представила світові яскравий зразок кохання-боротьби, одвічна спрямованість якого залишається актуальною і у наш час.

ВИСНОВКИ

Любовний дискурс творів В. Домонтовича та К. Гамсуна сприймається як поверхова рецептивна площина, в основу якої покладено цікавий сюжет любовних пригод, інтриг, пікантних подробиць. Романні події, як правило, розгортаються у сфері інтимній, особистій. Письменника насамперед цікавить любов як складний феномен людського життя, філософія почуття. Дію централізує один головний герой, тому композиція романів “Дівчини з ведмедиком” та “Пан” - концентрична. Тобто, всі образи у романі поєднані однією проблемою - неможливість осягнення власної сутності у цьому світі. Кількість персонажів обмежена, оскільки авторський експеримент з людськими почуттями вимагає максимального висвітлення усіх думок, поглядів, позицій, суперечностей. Завдяки низці риторичних фігур (нудьга, тривога, спека, самота, неможливість бачити об'єкт своїх почуттів), синестезійній образності (переплетіння звукових, зорових алюзій, мотивів, міфологем, котрі компенсують недомовленість любовного дискурсу), етапам розвитку емоцій, стану закоханих (1 - захоплення, захват; 2 - пора ідилії; 3 - наслідки, смуга пасток, образ) інтимне почуття оформлюється в любовну пригоду.

Романістика ХХ століття не знала героїв, подібних до Іполита Михайловича Варецького та Глана. У центрі уваги автора - не лише зовнішній конфлікт, а й конфлікт внутрішній - трагедійне роздвоєння, боротьба в душі героя. Екзистенційна приреченість, відчай і зневіра визначають ту кризову, “межову” ситуацію, в якій опинився персонаж В. Домонтовича та К. Гамсуна. Культурно-історичний контекст як стильова риса інтелектуальної прози письменників - висвітлює особливості зв'язку творів автора з мистецькою ситуацією часів написання романів. Оточуюча дійсність проступає на сторінках прози не тільки через художньо осмислені образи, а й безпосередньо, у вигляді алюзій і цитат. Вони не лише розкривають бачення письменника певних культурних аспектів життя сучасного суспільства, а й створюють той жанровий зміст, який дозволяє включити творчість митця до світового інтелектуального дискурсу.

В. Петров та К. Гамсун, мають непереборне бажанням висловити свої ідеї, часом немов забувши, що пишуть вони - художній твір. Ці романи нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це пов'язано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань. У контексті української прози це виглядало досить дивно, в контексті європейського модернізму - цілком типово. Адже вік модернізму, на загальну думку, був віком критики: епохою, коли критика почала захоплювати роман, поезію, драму, а скінчила тим, що загрожувала поглинути всі інші форми літератури.

У В. Петрова психологізм придушений інтелектуалізмом, колізія навколо почуття нагадує алгебраїчну задачу, яка в контексті людського життя може бути вирішена правильно, а може й не бути розв'язаною. Герої Петрова та Гамсуна здебільшого правильної відповіді не знаходять. Неспроможність до щастя запрограмована авторською волею, як і лейтмотиви ірраціональності людської поведінки, внутрішньої роздвоєності особи, абсурдності буття, належать до інтелектуальних домінант творчості цих митців ХХ століття. Усі герої переживають цілий спектр екзистенціальних станів, серед яких тривога, нудьга, непевність, навіть невроз.

Найбільше мучить їх нудьга, відчуття марності зусиль, беззмістовності життя. Нудьга їх роз'їдає, про нудьгу вони міркують. Власне, для них (героїв твору) “кохання - символ нашої нудьги” (“нашої” - значить універсальної, всеохопної). Нудьга в Петрова підноситься до самостійного статусу: “Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі... ” Нудьга - символ зайвості, загубленості в житті героїв Петрова і Гамсуна. Частий супутник нудьги - спека, від якої слабнуть нерви героїв.

Слід наголосити на тому, що у сучасному літературно-теоретичному дискурсі проблема автора й авторської свідомості дедалі частіше стає предметом зацікавлення літературознавців. Проблема авторської присутності в тексті набула особливо гострого звучання після того, як теоретики, проголошуючи “смерть автора”, відмовилися від пошуку авторських інтенцій у художньому творі. Ситуація стала доволі напруженою, адже літературознавці часто або принципово не сприймають обмеження авторської “влади”, або цілком заперечують вплив автора на інтерпретацію твору. Тому зосередження уваги на проблемі авторської свідомості стає особливо актуальним, адже різноманітні теорії автора потребують ґрунтовного осмислення й виваженого тлумачення. У даному випадку мається на увазі формування нового змісту поняття авторської свідомості, який урахував би надбання світової та української й норвезької літературно-теоретичної думки і відповідав би особливостям національного письменства. Безліч підходів до розв'язання проблеми автора можна згрупувати в два основні протилежні напрями: з'ясування того, що “хотів сказати” автор, і відмова від єдино правильного значення на користь “мови” тексту й активної співпраці читача.

Ідейно-творчою рисою персонажів В. Домонтовича і К. Гамсуна є їхня нестандартність. Найяскравіше ця риса виявляється в характеротворенні головних героїв. Взагалі, для системи образів прозового доробку цих письменників не є характерним поняття типу. Ці герої наділені індивідуалізованими характерами. Кожен з них - це сповідник особистої моралі, яка так чи інакше є запереченням загальноприйнятих норм суспільства. Як правило, “ «нестандартні” характери зображуються поряд із стандартними з метою увиразнення контрасту. Принцип функціональної довершеності таких пар полягає в тому, що стандарт слугує фоном для нестандартності. Прикладом такої опозиційної пари є сестри Тихменєви (в межах одного твору) та Зина й Едварда (в межах різних творів): неврівноважена, емансипована, прямолінійна, сповідниці анти патріархальності.

У романі “Дівчина з ведмедиком” в осмисленні проблеми жіночої екзистенції відіграє важливу роль образ Зини Тихменєвої. “Відвойовуючи” в “Іншого” право на жіноче самовираження і свободу, Зина як “нова” жінка бунтує проти дотримання усталеного розподілу гендерних ролей у суспільстві. У зв'язку з цим вона заперечує ті віковічні морально-етичні традиції, згідно з якими жінка вважалася “другою статтю”, залежною істотою по відношення до чоловіка. Героїня В. Домонтовича усвідомлює, що почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. Тому, зображення кохання стає можливим лише за умови розкриття його як боротьби, але боротьби палкої, не спрямованої на знищення, проте часто такої, що ранить, зачіпає стійку чоловічу душу й знецінює його роль. Така, на перший погляд, абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення в праці “Друга стать” Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Тож можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки досягає певного рівня свободи жіночої екзистенції.

Одна з форм самовираження персонажів В. Домонтовича й К. Гамсуна - протест. Зіна Тихменєва та Едварда не вписуються в норми доброчинних звичаїв свого середовища, бунтують проти традиційно усталеної моралі. Цей бунт за суттю своєю авангардистський, адже, виступаючи проти старого, героїня не може запропонувати щось нове. Таким чином, актуальним є застосування до цих таких означень: персонаж-симптом, персонаж-діагноз, персонаж-схема, персонаж-тенденція, характер-метафора. Пропоновані означення можуть застосовуватися як стосовно одного, так і кількох героїв. Персонажем-симптомом є Іполит Миколайович Варецький, до групи персонажа-тенденцї і персонажа-симптома належить Зіна Тихменєва та Едварда.

Загалом романи “Дівчина з ведмедиком” та “Пан” - це романи про загадковість, ірраціональність людських вчинків та мотивів людської поведінки. За словами В. Домонтовича, “…люди взагалі страждають тому що їх мучать примари нездійснених фантомів”. Іполит Михайлович Варецький - так звана людина твереза практична, без фантазій - мало не божеволіє від своєї любові до Зіни. Його кохання виливається в “химери”, “фантоми”, “ілюзії”, “фантазії”, “галюцинації”, “маячню”, “ослаблі нерви”! Зина - особа екстравагантна, ексцентрична і для нього та оточення незбагненна - пробуджує в Іполиті Михайловичі розуміння того, що людина не така проста і ясна, як це може комусь здатися. Щось нове, неясне прокидається в самому Іполиті Михайловичі під впливом незрозумілих стосунків із Зиною.

У стилі, типовому для Петрова та Гамсуна, знання психоаналізу замасковане. Однак їх психологізм виразно психоаналітичний, позначений глибшим, точнішим, модернішим розумінням людської душі, ніж традиційний психологічний роман XIX чи навіть початку XX ст. Письменників цікавить психологія, цікавлять екстравагантні, ексцентричні типи оповіді.

Інтелектуальний роман 20-их років ХХ століття виявився одним із яскравих феноменів літератури модернізму і має бути ідентифікований як магістральний напрямок, з властивою йому світоглядно-естетичною системою, поетикою, прикметними ознаками якої з позицій рецептивної естетики та теорії гри визнано: комунікабельність, модель співтворення модерністського твору між автором і читачем, актуальну на всіх рівнях тексту концепцію ігрової реальності.

Любовний роман позначений вичерпаністю сентиментального дискурсу, розкриттям філософії почуттів, він же - роман інтелектуальний, дискусивний, “на тему”, “з приводу”, есеїзований, зі стильовою домінантою “неоклассики”, де як експеримент сприймається апробація письменником умоглядних теорій, схем. Важливою організаційною одиницею інтелектуальної експериментальної моделі визнано засіб парадоксу, чинний насамперед на рівні ідей, понять, характерів.

К. Гамсун стверджував, що створює людський характер, який підпорядковується внутрішнім, іноді - фізіологічним, імпульсам. Для К. Гамсуна важливим був не тільки психічний стан, а й фізіологічні відчуття, які разом керують настроєм і навіть думками та вчинками людей. У нього наприкінці XIX століття з'явилися настільки незвичні персонажі, настільки незвичні типи психології, що не враховувати його відкриттів уже не могла література наступних років. Саме тому письменник зображує два протилежних типи жінок: Едварди - жінки, по-гамсунівськи зламаної цивілізацією, егоїстичної, двоїстої, марнославної, котра прагне панувати і водночас бути щасливою, переростає у ряд випробувань і принижень, яких він не позбувається до кінця свого життя. Другою жінкою, з якою доля звела лейтенанта Глана у північній глушині, була дружина коваля Єва. Подружнє життя Єви було сірим, одноманітним, сповненим щоденної важкої праці.

Отже, література України та Норвегії в межах модернізму представила новий тип героя, як жінки, та і чоловіка, залучивши до цього поняття “кохання-боротьба”, як невід'ємну складову побудови напружених відносин між чоловіком і жінкою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамович Н.Я. Кнут Гамсун: (Общий очерк о жизни и творчестве). -- М.: Заря, 1910. -- 50 с.

2. Автор и текст: сб. ст. С.-Петерб. гос. ун-та, Univ.Hamburg / [под ред. В. М. Марковича , В. Шмида]. -- СПб.: изд-во С.-Петерб. гос. ун-та, 1996. -- Вып. 2. -- 470 с.

3. Автухович Т. Е. Риторические проекции авторского “Я” / Т. Е. Автухович // Проблема автора: онтология, типология, диалог. Литературоведческий сборник. - Донецк: ДонНУ, 2006. -- Вып. 25. -- С. 12--31.

4. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму / В. Агеєва. -- К.: Факт, 2003. -- 320 с.

5. Агеєва В. Модерна героїня в романістиці В. Домонтовича / В. Агеєва // В. Агеєва. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. -- К.: Факт, 2003. -- С. 227-- 245.

6. Агеєва В. Олекса Слісаренко: до 100-річчя від дня народження / В. Агеєва. -- К.: т-во “Знання” УРСР, 1990. -- 438 с.

7. Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / Віра Агеєва. -- К.: Факт, 2006. -- 432 с.

8. Агеєва В. Психоаналіз соцреалізму: лірика Максима Рильського періоду зламу / В. Агеєва // Наукові записки НаУКМа. -- К.: Анрар Медіа Груп, 2009. -- Т. 98: Філологічні науки. -- С. 11--24.

9. Андронік А. Загіпнотизований природою, або Нетлінна молодість міфу. Матеріали до вивчення роману К. Гамсуна “Пан” / А. Андронік // Зарубіжна література. -- 1999. -- № 4.

10. Аничков Е. Кнут Гамсун / Е. Аничков // Аничков Е. Предтечи и современники. На Запад / Е. Аничков. -- СПб.: Север, 1961. -- С. 411--444.

11. Баткин Л. М. Автор, оказывается, не умер / Л. М. Баткин // Иностранная литература. -- 2002. -- № 1. -- С. 268--271.

12. Белімова Т. В. Дискурс Ф. Ніцше як один із дискурсів тексту роману Віктора Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” / Т. В. Белімова // Вісник. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. -- Вип. 14. -- К., 2003. -- С. 7--11.

13. Белімова Т.В. Інтертекстуальний опис структурних особливостей текстів філософсько-інтелектуальних романів В. Домонтовича / Т.В. Белімова // Наука і сучасність: зб. наук. пр. Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. -- К., 2004. -- Т. 44. -- С. 157--170.

14. Белімова Т.В. Контекст та метатекст літературного твору (на матеріалі романів Віктора Домонтовича) / Т.В. Белімова // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. -- Вип. 7. -- К., 2005. -- С. 13--17.

15. Белімова Т. Література українського модернізму: “Дівчина з ведмедиком” Віктора Домонтовича / Т. Белімова // Українська література в загальноосвітній школі. -- 2004. -- № 7. -- С. 12--15.

16. Белімова Т. В. Особливості малої прози Віктора Домонтовича (спільні риси з малою прозою Івана Франка) / Т. В. Белімова // Літературознавчі студії. -- Вип. 2. -- К., 2002. -- С. 23--26.

17. Белецкий А.И. Украинская литература послеоктябрьской поры / А.И. Белецкий // Альманах современной украинской литературы. - Л.: Красная газета, 1930. -- С. 5--22.

18. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма / Н.А. Бердяев; [послесл. А.Л. Андреева; примеч. В.Н. Чекалова; репринт. изд.]. -- М.: Наука, 1990. -- 220 с.

19. Бердяев Н.О самоубийстве // Бердяев Н. О человеке, его свободе и духовности: избр. тр. / Н. Бердяев; [ред.-сост.: Л. Новикова, И. Сиземская]. -- М.: Флинта, 1999. -- С. 118--136.

20. Бердяев Н.А. Самопознание / Николай Бердяев. -- М.: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007. -- 447 с.

21. Бердяев Н.А. Я и мир объектов. Опыт философского одиночества и общения // Бердяев Н.А. Философия свободного духа / Н.А. Бердяев; [вступ. ст. А.Г. Мысливченко; прим. Р.К. Медведевой]. -- М.: Республика, 1994. -- С. 230--316.

22. Березина А.Г. Герман Гессе / А.Г. Березина. -- Л.: изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1976. -- 127 с.

23. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: моногр. / Н.І. Бернадська. -- К.: Академвидав, 2004. -- 368 с.

24. Бидерман Г. Энциклопедия символов / пер. с нем. / Г. Бидерман. -- М.: Республика, 1996. -- 335 с.

25. Бовуар С. Друга стать: у 2 т. / пер. з фр. / С. Бовуар. -- К.: Основи, 1995. -- Т. 2. -- 391 с.

26. Болен Ш. Богини в каждой женщине / Ш. Болен // Новая психология женщины. Архетипы богинь. -- М.: София, 2005. -- С. 3--73.

27. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю.Косач і В.Домонтович) / І. Василишин // Слово і час. -- 2003. -- № 6. -- С. 70--75.

28. Відлуння самотності: Кнут Гамсун в контексті українського модернізму / упоряд. Ю. Ємець-Доброносова. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській літературі. -- К.: Факт, 2003. -- 472 с.

29. Воронский А. Кнут Гамсун // Воронский А. Искусство видеть мир: Портреты. Статьи / А. Воронский. -- М.: Сов. писатель, 1987. -- С. 335-348.

30. Гамсун Т. Кнут Гамсун - мой отец / пер. с норв. Л. Горлиной, О. Вронской; вступ. ст. и коммент. Н. Будур / Т. Гамсун -- М.: Терра-Книжный клуб, 1999. -- 462 с.

31. Гамсун К. Норвежская литература // Гамсун К. В сказочном царстве: Путевые заметки, статьи, письма / К. Гамсун. -- М.: Радуга, 1993. -- С. 303--324.

32. Гамсун К. “Пан” и другие романы / пер. с норв. / К. Гамсун. -- М.: Эй-Ди-Лтд, 1994. -- 522 с.

33. Ганіч Н.І. Кнут Гамсун “Пан”: матеріали до вивчення / Н. І. Ганіч, О.Ф.Друзь // Всесвітня література. -- 1999. -- № 6. -- С. 43--50.

34. Горбик Р. Знімання масок, або Лист у вічність: Віктор Домонтович і світовий контекст / Р. Горбик // Вітчизна. -- 2001. -- №11--12. -- С. 136-143.

35. Горький М. Кнут Гамсун / М. Горький // Горький М. Несобранные литературно-критические статьи. -- М.: Худож. лит., 1981. - С. 321--325.

36. Гурдуз А.І. Метагерой романів Кнута Гамсуна: динаміка пантеїстичного світосприймання: (Образи Нагеля (“Містерії”, 1892), Глана (“Пан”, 1894) та Ісака (“Соки землі”, 1917)) / А.І. Гурдуз // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. -- 2004. -- № 2. -- С. 54--56.

37. Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі: (Загальнотеоретичні проблеми студіювання) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. -- 2004. -- № 3. -- С. 120--126.

38. Гурдуз А.І. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: моногр. / А. Гурдуз. -- Миколаїв: вид. МДГУ ім. Петра Могили. -- 2008. -- 214 с.

39. Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХХ ст. / Г. Й. Давиденко, Г. М. Стрельчук, Н. І. Гречаник. -- К., 2007.

40. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. / І. О. Денисюк -- Львів: Академ. Експрес, 1999. -- 280 с.

41. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения: пер. с рум. / А. Дима. -- М.: Прогресс, 1977. -- 229 с.

42. Доленго М. До проблеми сучасного романтизму (узагальнення, перспективи, факти) / М. Доленго // Критика. -- 1930. -- № 9. -- С. 49--66.

43. Домонтович В. Дівчина з ведмедиком: роман. Болотяна Лукроза: оповідання та нариси / В. Домонтович. -- К.: Критика, 2000. -- 413 с.

44. Донченко О. Зоряна фортеця // Донченко О. Твори: в 6 т. / Олесь Донченко. - К.: вид-во ЦК ЛКСМУ “Молодь”, 1956--1957. -- Т. 1. -- 1956. -- С. 186--367.

45. Дончик В. Виступ на круглому столі “Проблеми висвітлення української літератури другої половини XX ст.” / Віталій Дончик // Академічна “Історія української літератури” в 10 т.: матеріали засідань наук.-ред. комісії, “круглих столів”, інших наукових обговорень та плани томів / [упоряд. Я. Цимбал]. -- К.: Фенікс, 2005. -- С. 151--159.

46. Дончик В.Г. З потоку літ і літ потоку / Віталій Дончик. -- К.: вид. дім “Стилос”, 2003. -- 555 с.

47. Дюришин Д. Межлитературные общности как конкретизация закономерностей мировой литературы / Д. Дюришин // Проблемы особых межлитературных общностей / под ред. Д. Дюришина. -- М.: Наука: Восточная лит., 1993.

48. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы / Д. Дюришин. -- М.: Прогресс, 1979. -- 320 с.

49. Ингарден Р. Исследование по эстетике / Р. Ингарден. -- М.: Изд-во иностранной лит., 1962. -- С. 528--529.

50. История всемирной литературы: в 9 т. Т. 8 / Рос. АН. Ин-т мировой лит. им. А.М. Горького; редкол.: И.Н. Фрадкин и др. -- М.: Наука, 1994. -- 848 с.

51. Клочек Г. Художнє мислення письменника як формотворчий чинник / Григорій Клочек // Клочек Г. Енергія художнього слова: зб. ст. / Г. Клочек. -- Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007.

52. Куприн А. О Кнуте Гамсуне / А. Куприн // Куприн А. Собр. соч.: в 9 т. -- М., 1964. - Т. 9. - С. 471-477.

53. Лисенко Н.О. Кнут Гамсун і українська література / Н.О. Лисенко, Ю.В. Пелешенко // Язык и культура: 2-я Междунар. конф.: тезисы / Киев. ун-т им. Т.Г. Шевченко, Укр. ин-т междунар. отношений; сост. С. Б. Бураго. -- К., 1993. -- Ч. 2. -- С. 49--50.

54. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: моногр. / Соломія Павличко. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- К.: Либідь, 1999. -- 447 с.