Полтавщина у ХІХ ст.

Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника, що дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі довічне і почесне місце серед класиків світової літератури. Це сталося завдяки ідеологічно нав'язаному і свідомо спрощеному сприйняттю його творчого доробку. Тільки останнім часом нам вдалося відкрити для себе справжнього М.Гоголя -- великого мислителя, публіциста, аскета, духовного подвижника. Життя Миколи Васильовича Гоголя ще з найраніших дитячих років мало чітко визначене духовне спрямування. Середовище, в якому довелося йому зростати, було дуже сприятливим для цього. Мати, Марія Іванівна, завжди відзначалася особливою побожністю. Прадід по батьковій лінії був священиком; дід закінчив Київську духовну академію; батько -- Полтавську семінарію. Поняття про Бога запали в дитячу душу і знайшли навіть не зацікавлення, а палку віру. Згодом, в одному з листів до матері, він напише: «...Благословляю тебе, священна віро! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і втолюю свої печалі!.. Прилиньте так, як я прилинув до Всемогутнього». Родина Гоголів не була винятком у тогочасному українському суспільстві. У середині XVII століття Павло Алеппський, побувавши у наших краях, так описував свої враження: «По всій землі козаків ми помітили чудесну рису, що покорила нашу уяву: всі вони, за незначним винятком, навіть більшість жінок і дівчат, уміють читати і знають порядок церковних служб, церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не лишають їх тинятися вулицями напризволяще». Тільки знаючи найголовніше, внутрішнє, визначальне спрямування творчості великого письменника, можна належно поцінувати все ним зроблене, по-новому поглянути на моральні уроки, не кажучи вже про загальне сприйняття всього масиву творчості. «Гоголь -- перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури... він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви і перебудові всього життя в її дусі», -- так важає В.Зеньковський. Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус. Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом... і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини...» Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час. Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини. «Та хай не думають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, -- навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим», -- так писав про нього С.Аксаков. Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовніш-ні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній. Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу. Актуальні питання буття -- від побутових до духовних -- М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій. Прагнення зробити людину людиною у вищому, горньому розумінні цього слова стало для нього питанням питань. З цим пов'язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості. «Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою... Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе. Геніальний митець допомагав, допомагає і, безсумнівно, допомагатиме нам у справдженні цієї істини.

Микола Іванович Гнєдич - автор першого перекладу на на російську мову Гомерових "Іліади" та "Одісеї". Народився в Полтаві 1784р., перші 25 років життя прожив на Україні. Помираючи, а помер і похований у Петербурзі, Микола Гнєдич заповів своєму рідному місту бібліотеку, що налічувала півтори тисячі книг.

Василь Васильович Капніст (народився 1758 р. у с. Обухівці Миргородського повіту - помер і похований 1823 року в рідному селі. В.Капніст - автор знаменитої сатиричної комедії "Ябеда", яка за словами І.Франка була першою політичною сатирою, а автор - "попередником геніального Гоголя". У відповідь на покріпачення Катериною II українських селян В.Капніст написав "Оду на рабство".

...Исчезли сельськие утехи,

Игрива резвость, пляски, смехи,

Веселых песней глас утих;

Златые нивы сиротеют;

Поля, леса, луга пустеют;

Как туча скорбь легла на них.

В Обухівському маєтку В.Капніста бували Гаврило Державін, батько і син Гоголі, Микола Гнєдич, Іван Котляревський, декабристи Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Микола Лорер. А надгробок В.Капніста в Обухові промовляє до нас словами , що написав сам поет:

Капнист сей глыбою покрылся,

Друг муз, друг родины он был...

Не можна не згадати ім'я ще одного нашого земляка - російського письменникаВасиля Трохимовича Наріжного (народився 1780 р., с. Устивиця, Миргородщина), який перший у російській літературі звернувся до української тематики, а його твори, як сатира на кріпосницький лад Росії були заборонені цензурою.

Умови розвитку української літератури І половини XIX ст.

- І половина XIX ст. характеризується початком українського національного відродження, яке відбувалося переважно в сфері розвитку культури, а насамперед у розвитку літератури;

- перебування України під владою Російської і Австрійської монархій, утиски, переслідування української культури, мови, традицій народу; політика русифікації в Наддніпрянській Україні; невизнання української мови як офіційної в обох імперіях;

- національно-мовний розкол українського суспільства; зневажливе ставлення частини українського панства до рідної мови, як до "вимираючої", "мужицької". "Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хохлами не тільки від великорусів, але, навіть, і малоросів вищого класу", - писав Микола Костомаров;

- перехід значної частини української панівної верхівки на службу російському самодержавству, сприйняття нею всеросійської державної ідеології, що давало можливість зробити службову кар'єру;

Віктор Кочубей: "Хоч і народився я хохлом, я більше росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усіма дріб'язковими міркуваннями". Про таких новоспечених російських дворян, що поповнювали лави столичного чиновництва, Т.Г.Шевченко у поемі" Сон" писав:

От і братія сипнула

У сенат писати

Та підписувать - та драти

І з батька, і з брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По - німецькій, а то тепер

І кисни в чорнилах!

- частина передової української інтелігенції подалася до Петербурга, де влаштувалася на дрібні чиновницькі посади. Такими були І.П.Котляревський, Є.Гребінка, В.Наріжний. Прославляли російську літературу і інші наші земляки М.Гоголь, М.Гнєдич, В.Капніст;

- не дивлячись на ці несприятливі для розвитку української літератури процеси, І половина XIX ст. дала світові плеяду талановитих українських письменників: основоположника нової української літератури І.П.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітку -Основ'яненка, П.Куліша; наших земляків: Є.Гребінку, К.Пузину, Л. Боровиковського, А.Метлинського та інших. Розвиток української літератури І пол. ХIХ ст. йшов під впливом творчості Т.Г.Шевченка, який неодноразово відвідував наш край;

- І пол. XIX ст. характеризується початком політизації українського національного руху. Цей процес стосувався насамперед літератури. Антикріпосницьке, антисамодержавницьке спрямування творів, славне історичне минуле українського народу, ідеї незалежної, соборної демократичної України стали головними мотивами в творах передових українських письменників цього часу;

- частина передових українських літераторів були активними учасниками нелегальних політичних організацій, таких як "Руська трійця","Кирило-Мефодіївське братство". Тривали репресії проти членів політичних товариств, заборона, вилучення їх творів;

- встановлено жорстокий цензурний режим, що мав на меті вилучити з творів ідеї незалежності України, не допустити "переваги любові до батьківщини" над "любов'ю до вітчизни"; створено Особливий комітет, що слідкував "за духом і напрямком книгодрукування";

І все ж І пол. XIX ст., не дивлячись на несприятливі умови для розвитку національної культури,- була періодом становлення нової української літератури. І в цьому особлива роль належить нашому землякові І. П. Котляревському.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати

І спів той виглядав на жарт не раз

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Іван Франко.

Друга половина ХІХ століття - період реалізму, розвитку народницької літератури, етап появи психологічної прози - пов'язується з ім'ям братів Рудченків: Івана Білика (1845-1905) та Панаса Мирного (1849-1920). Вони стали авторами першого соціально-психологічного роману в українській літературі. Твір „ Хіба ревуть воли, як ясла повні?” - не єдиний приклад мистецької співпраці братів: повість „ За водою ”, написана Рудченками у 80-х роках, змальовувала безвихідь українських кріпаків після селянської реформи в Російській імперії.

Панас Мирний належав до кола демократично налаштованих інтелігентів - членів полтавської Громади, підтримував зв'язки з Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Марією Заньковецькою та іншими. Найбільша заслуга Панаса Мирного в тому, що у своїй прозі він не тільки розкрив причини державного занепаду України, а й змалював духовне прозріння представників народу, показав їхні провідні суспільно-психологічні риси.

Розвиток реалістичної літератури представлений також творчістю Дмитра Марковича (1848-1920), Олени Пчілки (1849-1930), Кесаря Білиловського (1859-1938), Михайла Старицького (1840-1904) та інших уродженців Полтавщини.

Славу нашого краю примножив Михайло Драгоманов (1841-1895) - публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громадський діяч. Всеєвропейське визнання він здобув доповідями на захист переслідуваної владою української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також виступами на європейських наукових форумах, участю в написанні багатотомної праці Ж.Реклю „ Земля й люди. Нова всесвітня географія ”.

Драгоманов - один з перших українських професійних літературних критиків, він систематично аналізував тенденції та явища літературного життя в Україні, „ сприяв співробітництву й взаємодії з культурами інших народів ”

Його сестра Ольга Драгоманова-Косач (1849-1930) - Олена Пчілка - посіла чільне місце в українському письменстві 70-90-х років ХІХ століття. Її багатогранна художня спадщина - поезія, проза, драматургія, переклади - відіграла значну роль у національно-визвольній боротьбі українців.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Позитивне ставлення до театру було у генерал - губернатора Полтави Я. Лобанова - Ростовського. Хоча вистави, що відбувались в його домі на початку 19 століття, мали й розважальний характер, душею домашніх прем`єр був там Іван Петрович Котляревський, що само по собі вже говорить про гарний смак та зацікавленість губернатора. За спогадами примадонни цього театру Катерини Нальотової (яка, між іншим, перша виконувала роль Наталки-Полтавки в п`єсі письменника та драматурга) , у виставах брала участь місцева інтелігенція з різночинців і, насамперед, сам Котляревський.* Він талановито виконував комедійні ролі у п`єсах Княжніна "Сбытенщик", "Без обеда домой еду".

Аматорський театр користувався великим успіхом. Ліберально настроєний губернатор відкрив широкий доступ на вистави, що відбувались у спеціально збудованому будинку.

Ось з цього будинку і починається історія професіоналізму в Полтавському театральному мистецтві. Я.І. Лобанов - Ростовський був одним з перших передових культурних діячів - новаторів, якого театр на Полтавщині турбував по-справжньому. "По тогдашнему времени постройка его обошлась городу в 20 тысяч руб. ассигнациями. Это был большой каменный трехъ этажный дом, крытый дранью, довольно удобный и поместительный". А збудували його в 1810 році біля німецької колонії, яка розташовувалась в ті часи на вулиці Балакіна, 2. Але це приміщення не займали лише актори, бо то було б дуже розкішно для невідомих ще тоді людей. "В нем были приспособлены помещения собственно для театра и почтальонов, так как вблизи театра находилось здание почтоваго ведомства, построенное с ним одновременно. Як на мою думку, цей будинок мав велике значення для починаючих акторів і режисерів.

Він був ніби підтримкою у складні часи зародження мистецтва гри в Україні. Тут з'явилися такі зірки - твори української драматургії, як "Наталка - Полтавка", "Москаль - Чарівник", працювали найосвіченіші і талановитіші люди ХIХ століття: Котляревський, Щепкін, Пряженківська... Так, будівництво приміщення - це був перший вірний крок у розвитку мистецтва, потім так сподобавшогося полтавцям.

Директорами першого в місті театру стали І.П.Котляревський та А.О. Імберх. Генерал-губернатор Лобанов - Ростовський практично весь вільний час присвячував театру. Спочатку з аматорськими виставами пана був зв`язаний оркестр з 23 чоловік, найнятий у поміщика Раковича (Прилуцкий повіт) . Багато з музикантів були одружені, але сім`ї їх залишалися жити в селі. Коли ж помер їх володар, його спадкоємці залишили сім`ї музикантів без утримання. Але вже наступний губернатор міста - князь Рєпнін, продовжуючи добру справу, почату Лобановим - Ростовським вжив заходів до покращення їх становища.

Цей "вільний театр" несподівано народився в Полтаві, і як стверджує Лазорський, першим його засновником був "...ніхто інший, як наш люб`язний Іван Петрович Котляревський". Тут і розпочалась його творча діяльність. Якщо раніше Котляревський тільки розважав, виконуючи волю хазяїна, то тут йому вже належить ініціатива по створенню професійного театрального мистецтва. Він, як і його наступники (Квітка, Писаревський, Кухаренко та ін.) , певною мірою використав досвід російської комічної опери, створивши реалістичні п'єси, які змальовували багатогранні характери, накреслив характерні для того часу соціальні конфлікти. Саме тому його п'єси увійшли до скарбниці класики української драматургії, особливо це стосується "Наталки-Полтавки".

Але навіть така діюча та життєрадісна, енергійна та працездатна особа, як Іван Петрович, нічого не зробила б без матеріальної допомоги. Ії, зі свого боку, завжди надавав найголовніший театрал, банкір, громадський і політичний діяч Полтави - князь Рєпнін.

У 1818 році (а до цього театр лише існував, а не працював, тому й відомостей зовсім немає) на запрошення Рєпніна до Полтави з Харкова приїхала трупа Штейна. Ця подія дуже вплинула на подальшій розвиток мистецтва на Полтавщині.

Взагалі, рівень вистав полтавського театру був вищий, ніж у Штейна. Причина, за словами Абрама Семеновича Щепкіна - брата актора, хоч одна,але дуже вагома: життям театру керував Котляревський. Саме тут Михайла Щепкіна було викуплено з неволі. Окрім того, розраховуючи на талант актора, Іван Петрович спеціально для нього написав "Москаля - Чарівника" та роль виборного в "Наталці - Полтавці"

"З прибуттям трупи до міста Полтави, - розповідає у своїх спогадах А.С.Щепкін,- як скоро почались вистави, місто помітно оживилося, почалися розмови про артистів та про спектаклі, і майже скрізь стали говорити про театр."

Щодо саміх акторів, іх було небагато. "Полтавская труппа в то время была незначительна: она состояла из 15 человек. В числе актеров, кроме Щепкина, здесь были Барсов (полтавский Тамбурини) , и Угаров, отлично игравший роли стараго векаподъячих; у Щепкина не было своего амплуа - ему приходилось играть все без разбору".

Трупа тоді розділилась: ті з артистів, які повинні були брати участь у драматичних виставах і балетах, залишились в Харкові, а п`ятнадцятеро кращих переїхали до нашого міста.

Від князя Рєпніна дана була повна свобода артистам в управлінні, як вони самі визнають зручнішим. Виділено три особи, які повинні були складати щось на зразок дирекції, а саме: режисер П.Барсов і його два помічники - Щепкін і Городенський. Але керували всім, звичайно, Котляревський з Імберхом.

В основі репертуарної лінії Полтавського театру підкреслювалась чітка соціальна спрямованість - сатиричні п'єси, в яких гостро засуджувалось кріпосне право, тупість самодурів панів ("Недоросль") , викриття злочинних дій царських чиновників ("Ябеда") , гостре висміювання панів-голоманів ("Урок дочкам") , сатиричне зображення пороків дворян ("Хвастун", "Чудаки") . Ця репертуарна лінія Полтавського театру свідчить, що керівники його прагнули зробити театр дійовим засобом художнього виховання глядача.

Ще з початку, по прибутті трупи, Іван Петрович дбайливо поставився до потреби акторів, допоміг їм влаштуватись на квартири.

Та й далі письменник акуратно відвідував репетиції, "... як тільки потрібно було переробити або змінити яке небуть нове місце в п`єсі, він зараз же придумував нові розмови або вирази, які цілковито заміняли ті незручні місця, особливо у віршах, він дуже добре володів версифікацією." Як бачимо, директор театру допомагав акторам не тільки як адміністратор, але і як письменник, стиліст, та й людиною він був незвичайною. З першого знайомства Котляревський приваблював серця, з усіма тримав себе як рівний з рівним, був душею кожної компанії. Вмів серйозно розповісти про розумні речі, дотепно пожартувати, доречно навести цитату з якогось твору...

В той час на полтавській сцені визнавались кращими артистами Павлов і комік Іван Федорович Угаров. Вони були по своєму самовпевненому характеру майже неможливі, тому незабаром залишили сцену. Доказом цього самолюбства може служити такий приклад: коли Павлов хотів дебютувати на московській сцені в ролі Мейнау з комедії "Ненависть к людям и раскаяние" і під час проб використовував звичайну розмовну мову, якою він досконало володів, то директор зауважив йому, що така вимова на сцені неможлива, що тут конче потрібна декламація. Павлов сказав: "Ваше сіятельство, щоб судити про мистецтво, для цього мало генеральського чина". Зрозуміло, що після таких слів його не допустили до дебюту. Можна сказати, це був черговий спалах національної самосвідомості в акторському середовищі. І його підтримував як міг Котляревський. Вже саме те, що його найвідоміші твори написані українською, і це все - в часи ії прямого ігнорування, свідчить про хоробрість та любов драматурга до батьківщини.

Були й не менш талановиті, ніж Барсов і Угаров: Щепкін, Нальотов, Медведєв, Климов та інші. А з актрис перше місце посідала, безперечно, Тетяна Гнатівна Пряженківська, за якою негайно став "упадати Іван Петрович Котляревський". Не все в театрі було гладенько. Були часи, коли заклад знаходився на межі розпаду...

Взагалі, ближче до 20-х років ХIХ століття,соціальне і матеріальне становище акторів було тяжким. Матеріальну скруту переживала часто і знайома нам трупа Штейна. Котляревський, що був посередником між театром і князем, як тільки міг сприяв у поліпшені побутових умов акторів. Про це свідчить лист до нього Рєпніна від 26 травня 1820 року, де він зазначує: "Попечение, которое вы имели о здешнем театре, приобрело ему одобрение публики и необходимо для его благоустройства, почему я прошу вас покорнейше продолжать оное и на будущее время."

Незважаючи на популярність полтавського театру, невеличке місто не могло довго давати трупі достатнього заробітку. В 1818 році головний директор Котляревський доповів Рєпніну: "Сборы по театру здесь так малы, что жалование за сентябрь еще не всем актерам видано. А один вечер в театр пришли только четыре зрителя, взносу сделали 14 рублей и я принужденным нашелся отказать в спектакле."

Далі в цьому листі Котляревський висловлює побоювання, що з приходом осіньої негоди справи можуть вкрай погіршати. "Что же будет с нашим театром, когда сделается ненастье ?"

Певно інтуіція ніколи його не підводила. Він вже тоді хвилювався за своє "дітище", і не даремно... Отже, можна назвати Котляревського "батьком" на тільки сучасної української літератури, але й сучасної української драматургії. Адже вже більше ста років з конів найвідоміших театрів Європи не сходять "Наталка - Полтавка" і "Москаль - Чарівник". І це не просто тому, що вони першими були написані українською, а тому "що це твори високого літературного ґатунку" І такими вони залишаться назавжди. У всі часи подальшого існування народу українського. Бо, як не можна собі уявити життя без сонця, так і нас, українців, без рідних співучих творів.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою -- Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана -- Карпенко-Карий, Миколи -- Садовський, Панаса -- Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Освітньою основою становлення Полтави як осередку духовного життя стали відкриті до середини XIX ст. повітове училище, чоловіча гімназія, інститут шляхетних дівиць, духовне училище при Хрестовоздвиженському монастирі, кадетський корпус, школи садівництва та краснописців, а також губернська публічна бібліотека і газета «Полтавские губернские ведомости». Її неофіційну частину, де публікувалися матеріали з етнографії, археології, історії, економіки, географії краю, літературні твори, тривалий час редагував П. Бодянський (1809-1867) - перший краєзнавець Полтавщини. Його праці „ Достопримечательности Полтавы ” (1849) та „ Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год ” і дотепер є цінними довідковими джерелами, „саме в цьому їх найбільше значення ”

До початку 1860-го р. у місті з 30 тис. жителів, було відкрито також жіночу гімназію, щоденну та 5 суботніх і недільних шкіл. Для них місцеві вчителі видали граматист й український правопис, а Т.Шевченко надіслав 1000 примірників свого «Букваря». В українських Афінах, як називали тоді Полтаву вчилися й формували свій майбутній творчий геній математик М. Остроградський, письменники Л.Глібов, М.Старицький, М.Гоголь, вчений і громадський діяч М.Драгоманов та ін.

Головним здобутком Полтави було нарощування духовного потенціалу: тут оселилися чи періодично працювали такі видатні інтелектуали, як П.Мирний, І.Нечуй-Левицький і В.Короленко, В.Докучаєв і В.Вернадський, М.Вавилов і М.Скліфосовський, М.Кропивницький та ін. Освітні заклади поповнилися учительським інститутом, 6 гімназіями, 5 училищами, 2 духовними, 6 земськими, 27 церковнопарафіяльними та 19 єврейськими школами, 5 клубами і 8 бібліотеками, 4 друкарнями і 2 видавництвами (в яких уперше в Україні побачили світ повне видання «Кобзаря» та різноманітна педагогічна література), Природничо-історичним музеєм Полтавського губернського земства, відділенням Російського музичного товариства з власним симфонічним оркестром і музичним училищем. У Полтаві активно працювали Вчена архівна комісія, Церковно-археологічний комітет. Широкого розголосу набула діяльність чи не найпрогресивнішого в Україні полтавського губернського земства…

У першій чверті XIX ст. творчий геній полтавця І. Котляревського подарував Україні власну літературну мову і нову українську літературу. У 1846 р. полтавські інтелігенти В. Білозерський, Г. Андрузький та інші стали членами заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського братства, притому В. Білозерський став автором його статуту, а Г. Андрузький підготував «Нариси Конституції Республіки».

Размещено на Allbest.ru