Місто Рівне

Майдан магдебурзького права

Пам'ятник загиблим за Україну. Скульптор Василь Джабраїлов, архітектор Леонід Закревський (1994 р.)

Молодіжний парк

Пам'ятний знак загиблим у локальних війнах. Скульптор Микола Сівак у співавторстві з Володимиром Пєтуховим. Архітектори Віктор Бичківський та Олександр Ткачук

Перехрестя вулиць Ів. Мазепи та С. Петлюри

Пам'ятний знак "Жертвам Чорнобильської катастрофи". Архітектор Л. Закревський (2001р.)

Новий Двір (вул. В'ячеслава Чорновола)

Пам'ятний знак односельцям, загиблим в роки Другої світової війни 1939-1945 рр. Скульптор М. Сівак, архітектори Л. Закревський та М. Пасічник (2002р.)

6. Видатні діячі міста

АНДРУХОВ ПЕТРО ( 1924 - 1996 )

Історик, краєзнавець, дослідник. Народився в м. Острозі в родині службовця. Закінчив Острозьку школу при учительській семінарії, Львівський педагогічний інститут. З 1944 по 1945 роки воював на фронтах Другої світової війни. В післявоєнний період працював в школах м. Острога та району. Був директором Острозького музею. Багато зусиль доклав до відновлення у 1994 році Острозької Академії. Перший почесний професор Академії. Керівник духовного центру вивчення спадщини Острозької Академії, голова Острозького науково-краєзнавчого товариства “Спадщина” ім. кн. Острозьких.

Стояв біля витоку Острозького осередку Українського історичного товариства ім. М. Грушевського (США), Кавалер шести орденів та медалей “За бойові заслуги”, “За відвагу”, “Відмінник народної освіти”. Автор науково-популярних книг: “600 імен історії Великої Волині”, “Волинська земля” , “Волинь в легендах і переказах”, “Волинь події, імена, джерела”.

КОЛЬБЕРГ ОСКАР ( 1814 - 1890 )

Вчений фольклорист, етнограф, мовознавець.

Народився у м. Присуха неподалік Радома (Польща), в родині інженера-топографа. Згодом сім'я переїхала до Варшави. Закінчив ліцей, працював викладачем музики. Досліджував фольклор Зарічненського, Радивилівського районів. Окремими збірками побачили світ дослідження про український народ, про його матеріальну і духовну культуру “Покуття” (1882-1889), “Казки з Полісся” (1889), “Весільні звичаї та обряди з Полісся” (1889), “Волинь” (1907). Опублікував понад 40 томів етнографічних праць.

Похований у Кракові.

ЛИПСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІПОЛИТОВИЧ (1863-1937)

Народився в с. Самостріли Корецького району на Рівненщині. У 1887 р. закінчив Київський університет, у якому працював протягом 1887-1894 рр. У 1894-1917 - співробітник Ботанічного саду в Петербурзі. 1921-1922 - віце-президент, 1922-1928 - президент АН УРСР. У 1928-1937 - в Ботанічному саду в Одесі (1928-1933 - директор). Здійснив численні подорожі та експедиції в Середню Азію, Молдавію, на Україну, Кавказ, у країни Західної Європи, Африки, Америки. Основні праці присвячені питанням флористики, систематики, географії рослин, принципам організації ботанічних садів тощо.

Ім'ям В. Липського названо 47 нових видів рослин, одну з вершин Паміру.

НОСАЛЬ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ (батько) (1886-1950) - священик, травник, природознавець.

Михайлу Андрійовичу Носалю судилося прожити на цьому світі 64 роки, з яких 40 літ бути священиком на Холмщині, Могильовщині, Волині. Останні 20, аж до кончини у 1950 р. - на Рівненщині. Бог покликав Михайла слугувати церкві й дав йому дар глибинного розуміння природи, кожної рослинки і квіточки, що має бути в єдиній гармонії з людиною Все свідоме життя Носаль вивчав рослини і їх цілющі властивості та мріяв подарувати людям книгу.

Народився М.А.Носаль 12 квітня 1886 р. в с. Розлопи Люблінської губернії (тепер Польща) в українській селянській православній сім'ї. Закінчив у 1903 р. духовне училище у Варшаві, а згодом православну духовну семінарію у Холмі. Отримав сан священика в 1911 р. і парафію в с. Ольховець, а потім в с. Лу­ковськ Холмського повіту.

З початком Першої світової війни родина Носалів змушена була евакуюватись в глиб Росії, де в с. Високий Борок Могильовської губернії до 1922 p. М. Носаль був священиком і одночасно наполегливо займався вивченням, збором і сушінням лікарських рослин, створюючи відповідні артілі із сушарнями.

Повернувся М.Носаль у 1922 р. на Волинь - спочатку служив у церквах сіп Пулемець і Бубнів Волинського воєводства, а з 1929 р. - у Свято-Іллінській церкві м. Дубна. М.Носаль разом із дружиною Катериною дали життя чотирьом дітям, які зростали в домі, де панувало добро, любов до книг, інтелігентність і мудрість батьків.

З лютого 1935 р. протоієрей Михаіл Носаль був призначений настоятелем Свято-Успенської церкви в Рівному. Родина оселилася в будинку неподалік церкви (нині вул. Шевченка, 117). Старожили вул. Шевченка з глибокою теплотою І вдячністю згадують батюшку Носаля і його родину.

До священика і травника М.Носаля звертались сотні людей за допомогою і ніхто не залишився поза увагою його доброго серця і мудрості знавця народної медицини. А ще Носаль у передвоєнні часи викладав в школі Слово Боже і встигав із школярками до Почаєва поїхати, і піти з ними на околиці Рівного, щоб навчити зілля лікарське збирати.

Пережив і важкі 40-і воєнні роки, слугуючи церкві та людям. У 1942 p. M.Носаль звертається до видавництва «Волинь» з переконливим проханням видати окремою книгою його багаторічне надбання про лікарські рослини і способи їх застосування в народі. Книга тоді не вийшла, але журнал «Сільський хлібороб» у декількох номерах друкував матеріали М.Носаля «Скарби Волині - лікарські рослини».

М.А.Носаль помер у 1950р. Його останнім прихистком стало кладовище на околиці с. Тютьковичі. Світлій пам'яті великого травознавця і священика у серпні 2001 р. біля дзвіниці Свято-Успенської церкви у Рівному було урочисто відкрито й освячено пам'ятний знак.

НОСАЛЬ ІВАН Михайлович (син) (1913-1996) - агроном, травник, науковець, викладач, продовжив батьківську справу природолюба і травознавця.

Іван Михайлович Носаль народився 26 квітня 1913 р. в с. Луковськ Холмського повіту. Перше осмислення світу і природи розпочалось у Чернігівському повіті, куди була евакуйована сім'я Носалів. З поверненням на Західну Україну, підліток Іванко разом із батьками поринав у царину волинської природи, його зачаровувала краса Шацьких озер і дарували ліси луки нові знахідки цілющого зілля.

У 1933 р. І.М. Носаль закінчив Дубнівську гімназію. А вищу освіту здобував у Львові, закінчивши у 1939 р. аграрно-лісовий факультет Львівського політех­нічного інституту. На «відмінно» була оцінена його дипломна робота «Популярні серед населення лікарські рослини Волинського воєводства».

Після закінчення інституту і до кінця життя І.М.Носаль жив і працював на Рівненщині. Молодий агроном вирішував проблеми хмелярства на Сарненщині, а з 1959 р. пов'язав свою долю з педагогічною діяльністю: спочатку на загальнонауковому факультеті КДУ, а згодом у Рівненському інституті культури.

В середині 50-х pp. щасливий випадок звів І.М.Носаля з ученим-мікробіологом АН УРСР В.Г.Дроботьком, який високо оцінив рукописи Носаля-старшого і запропонував Івану Михайловичу готувати до видання книгу. І саме завдяки В.Г.Дроботьку перша книга батька і сина Носалів «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» вийшла у 1958 р. в Держмедвидаві УРСР. Ця книга одразу знайшла читачів і стала настільною для тисяч людей, які цікавляться травознавством і шукають у рослині порятунок.

І.М.Носаль посилено займався науково-дослідницькою діяльністю, продовжуючи вивчення лікувальних властивостей трав. Він публікує десятки статей на ці теми у науковій та періодичній пресі, бере участь у конференціях, наукових семінарах, Про Носаля пишуть академічні часописи, створюють наукові фільми, запрошують на наукові форуми за кордон.

Останнє десятиріччя свого життя І.М.Носаль віддав написанню оновленої і доповненої переосмисленої своєї книги «Від рослини - до людини», що вийшла в київському видавництві «Веселка» за рік до його смерті.

Життя обірвалось 17 серпня 1996 р. Його останній прихисток - цвинтар в с. Тютьковичі, де спочивають члени родини Носалів.

Рівняни увічнили пам'ять одного з фундаторів народного цілительства на Волині, назвали вулицю, на якій він жив останні десятиліття, ім'ям Носаля.

Династія Носалів - цілителів травознавців, - не обірвалося: син Івана Михайловича, Костянтин Іванович Носаль живе у Рівному і продовжує славну справу свого батька і діда.

БУХАЛО Гурій Васильович

(31.111.1932, с.Дермань Здолбунівського району Рівненської області) - український історик, краєзнавець, музейник. У 1949 р. закінчив Здолбунівську школу № 1, потім - Рівненський державний педагогічний інститут. Працював учителем у Річицькій і Ніговищанській школах Зарічненського району, директором Малатинської і вихователем Тучинської школи-інтернату Гощанського району. З 1963 р. - у Рівненському краєзнавчому музеї. У 1980 р. захистив кандидатську дисертацію. Зараз - професор Рівненського інституту слов'янознавства. Автор книг "Рівненський краєзнавчий музей" (1978, у співавторстві), "Круг містечка Берестечка" (1993), "Холмський край наш український" (1994), "За незалежну і самостійну Україну" (1996), довідника "Рівне: вулиці, проспекти, майдани" (2000, у співавторстві) тощо, численних буклетів, публікацій у газетах, журналах, колективних збірниках.

7. Народна творчість міста

Станом на 01.01.2007року в області діє 2593 колективи аматорської творчості, в яких нараховується 28043 учасників, з них: вокально-хорових - 905, музично-оркестрових - 207, хореографічних - 248, театральних - 319, фольклорних - 213, інших колективів аматорської творчості - 701.

Почесне звання “народний аматорський колектив” носить 218 колективів, 58 - “зразковий аматорський колектив”, з них народних аматорських вокально-хорових - 89, зразкових - 10, відповідно музичних - 48 - 13, хореографічних - 10-19, драматичних - 20-1, фольклорних - 59-13, кіно-фото - 5, інших - 1(дитяча студія естетичного виховання “Ладоньки” Рівненського міського Палацу культури).

Далеко за межами області та України відомі народні аматорські хорові колективи - Лауреат Всеукраїнського конкурсу ім. П. Демуцького хор Березнівського РБК (керівник заслужений працівник культури України Федір Гощук), дипломанти Всеукраїнського та обласних фестивалів з народного хорового співу хор “Діброва” Корецького (керівник Віталій Сидорчук) та Радивилівського (керівник заслужений працівник культури України Леонід Лісковий) районних будинків культури, Лауреат Всеукраїнського фестивалю ім. М.Леонтовича, дипломант Всеукраїнських та обласних фестивалів народна аматорська хорова капела Дубенського РБК (заслужений працівник культури України Ганна Катанаш).

На Рівненщині активно функціонують, виконуючи культурно-дозвіллєву та виховну функції аматорські театри. Серед них: народний аматорський театр Острозького РБК, режисер К. Руда. Колектив заснований у 1939р., за творчі успіхи - високу художню майстерність вистав НАТ, одному з перших в Україні, у 1959р. присвоєно почесне звання “народний”, колектив є лауреатом багатьох фестивалів і конкурсів часів радянської доби та лауреатом І Всеукраїнського фестивалю-конкурсу аматорського театрального мистецтва у м. Києві (1991р.), лауреатом Всеукраїнського конкурсу “Від Гіпаніса до Борисфена” у м. Очакові Миколаївської області (1997р.). Бездоганно будує свою організаційно-творчу та навчально-виховну роботу народний аматорський театр Рівненського міського Палацу культури “Текстильник” режисер А. Гаврюшенко (присвоєно звання “народний” у 1978). Тільки за роки Незалежності колектив стає лауреатом Всеукраїнських конкурсів: “Театральна осінь” у м. Прилуки Чернігівської області (2005р.), “Від Гіпаніса до Борисфена” у м. Очакові Миколаївської області (1999р.) та лауреатом Міжнародного фестивалю-конкурсу “Рампа Дружби - 2007р.” у м. Євпаторії А.Р. Крим. Колектив систематично обслуговує шкільного глядача. До провідних народних аматорських театрів області відносяться: народний аматорський театр Дубенського РБК (режисер З. Новосад), народний аматорський театр Гощанського районного об'єднання культури і дозвілля (режисер А. Машлай), народний аматорський театр Рафалівського МБК Володимирецького району (режисер Г. Стельмах), народний аматорський театр естрадних мініатюр Радивилівського РБК (худ. кер. В. Гладиш). Вищезгадані колективи є постійними учасниками обласних фестивалів, поліпшують культурне обслуговування населення області.

Серед хореографічних аматорських колективів слід відмітити такі колективи: Заслужений аматорський ансамбль танцю України “Полісянка” Рівненського міського будинку культури (керівник Заслужений діяч мистецтв України Віктор Марущак) - учасник, лауреат, дипломант Міжнародних фестивалів в Канаді, Болгарії, Баварії, Словаччини, Хорватії, Туреччині, Чехії, Польщі, Португалії, Італії, Росії, Білорусії, Литві, Латвії; народний аматорський ансамбль сучасного танцю “Сузіря “Едельвейс” Рівненського міського палацу культури (керівник Заслужений працівник культури України Людмила Супонькіна) - лауреати Всеукраїнського відкритого рейтингу популярності “Колесо Фортуни”, Міжнародного фестивалю-конкурсу “Надії Європи” в м. Сочі, Міжнародного фестивалю “Танцюючий Дельфін” у м. Севастополі, суперфіналіст у програмі “Утренняя звезда” і т.п.; народний аматорський ансамбль танцю “Веселка” Костопільського РБК (керівник Людмила Озарчук) - лауреат обласних фестивалів-конкурсів, дипломант Міжнародних фестивалів в Польщі, Словаччині, Білорусії, Молдові; народний аматорський ансамбль танцю “Калейдоскоп” Радивилівського РБК (керівник Наталія Бортник) - лауреат, дипломант Міжнародних фестивалів Польщі, Молдови, Росії, України, лауреат обласних фестивалів-конкурсів естрадного мистецтва.

З 58-ми “зразкових аматорських колективів” області 18 хореографічних колективів - це зраковий аматорський ансамбль танцю “Полісяночка” Рівненського міського будинку культури (керівник Євгенія Жемчугова) - лауреат міжнародних фестивалів в Німеччині, Литві, Польщі, республіка Білорусь, Словаччини, Італії; зразковий аматорський ансамбль сучасного танцю “Едельвейс” Рівненського міського палацу культури (керівник Олена Присяжненко) - лауреат, дипломант Всеукраїнських, Міжнародних, обласних фестивалів-конкурсів естрадного мистецтва.

Фольклорні колективи беруть участь в обласних мистецьких заходах та Міжнародних фестивалях таких як: Міжнародний молодіжний фестиваль традиційної народної культури “Древлянські джерела” (м. Рівне) - народний аматорський фольклорний колектив “Берегиня” с. Залав'я Рокитнівського району (керівник Валентина Смик), народний аматорський фольклорний колектив с. Хиночі Володимирецького району (керівник Людмила Босик), зразковий фольклорний гурт “Весняночка” м. Рівне (керівник Ірина Сливчук); Міжнародний фестиваль дитячого фольклору “Котилася Торба” (м. Кузнецовськ) - дитячий фольклорно-етнографічний колектив “Веселики Полісся” с. Жовкині Володимирецького району (керівник Галина Ковальчук), дитячий фольклорно-етнографічний колектив “Джерельце” с. Кричильськ Сарненського району (керівник Надія Бородавко), дитячий фольклорно-етнографічний колектив с. В.Вербче Сарненського району (керівник Ніна Добровольська); Слов'янський фольклорний фестиваль “Коляда” (м. Рівне) - зразковий аматорський фольклорний колектив “Терниця” с. Спасів Здолбунівського району (керівник Володимир Рева), фольклорний гурт “Джерело” м. Рівне (керівник Раїса Цапун) та багато інших.

Два колективи представляли своє мистецтво за кордоном: зразковий аматорський гурт “Намисто” с. Городок Рівненського району - Естонія (м.Таллін) фестиваль “Зірки Талліна” (на запрошення української діаспори); народний аматорський сімейний ансамбль Кубаїв с. Садове Гощанського району - Польща, фестиваль польсько-українського мистецтва “Підляська осінь”.

Музично-оркестровий жанр Рівненщини гідно представляють на Міжнародних та Всеукраїнських конкурсах і фестивалях зразкові аматорські духові оркестри: “Смига” Дубенської районної державної адміністрації (керівник Заслужений працівник культури України, Відмінник освіти України Василь Гайдайчук), “Олександрія” Рівненської державної адміністрації та районної Ради (керівник Заслужений працівник культури України Володимир Вакулін), народний аматорський ансамбль народних інструментів Острозького РБК (керівник Ігор Федоров), народний аматорський вокально-інструментальний ансамбль “Візерунки” Здолбунівського РБК - лауреат Всеукраїнських фестивалів в м. Хмельницькому, м. Тернополі, Народної Республіки Болгарії (керівник Олександр Стельмащук). Великою популярністю серед глядачів користується народне аматорське інструментальне тріо “Срібна терція” Рівненського міського будинку культури (керівник заслужений працівник культури України Борис Забута), який не одноразово брав участь у міжнародному фольклорному фестивалі в Італії, частий гість Міжнародних фольклорних свят та днів української культури Республіки Польща, колектив - лауреат мистецької премії ім. Германа Жуковського.

Постійним учасником мистецьких заходів області та міста є народний аматорський ансамбль скрипалів “Арієтта” Рівненського міського Палацу культури (керівник Валентина Подолянчук), колектив лауреат IX Міжнародного фестивалю “Старі ноти молодих струн Європи” який проходив в Словаччині.

В області працюють п'ять майстрів, які носять почесне звання Заслужений майстер народної творчості України: Ульяна Петрівна Кот, Ніна Михайлівна Рабчевська (ткалі с. Крупове Дубровицького району), Марія Василівна Шевчук, Орися Іванівна Рябунець (вишивальниці м. Рівне), Василь Степанович Познік (різбяр м. Сарни); 6-ть майстрів носять звання майстер сучасного декоративно-ужиткового мистецтва: Ольга Мякота, Валентина Галапач, Людмила Лисюк (м. Рівне), Петро Онищук (м. Корець), Віктор Дворецький (м. Костопіль), Олексій Литвин (с. Лісопіль Костопільського району).

Висновок

Відмінною рисою динаміки чисельності населення області є те, що до 1996 р. населення в області постійно зростало, і тільки з 1996 р. спостерігається поступове зменшення чисельності населення. Головна причина - те, що в області до останнього часу спостерігався значний природний темп зростання населення, а в останні роки міграційний відхід став перекривати постійно зменшуючи природний приріст.

Віковий склад населення характеризується меншою долею працездатного населення, ніж на Україні в цілому, і більш високою долею осіб молодше працездатного населення. Однак треба відмітити, що в області спостерігається процес старіння населення, тобто з кожним роком збільшується доля осіб старше працездатного віку. Особливо яскраво цей процес виражено в сільській місцевості.

Національний склад населення області відрізняється однорідністю: більш ніж 90% усього населення - українці. У більшості районах області доля українців в загальній кількості населення перебільшує 98%.

Друга по чисельності національність - росіяни, їх доля в загальній чисельності населення складає 5%. Головна зона їх проживання - це міська місцевість. Росіяни мешкають головним чином у Рівному, Кузнецовську, Дубно.

Серед інших національностей виділяються білоруси, хоча ареал їх розселення досить вузький. Більша їх частина (близько 60%) мешкає у Рокітновському районі, який розташований на північно-західна області.

Серед релігійних організацій переважають православні, при цьому необхідно відмітити, що на відміну від багатьох інших регіонів України тут найбільш сильно представлена Українська православна церква Київського Патріархату.

Область відноситься до найменш урбанізованих регіонів України. Більша частина населення зосереджена в пд. частині області, де в лісостепових районах мешкає близько 60% населення. Тут мешкає і основна маса (близько 75%) міського населення. В той же час в Поліській частині області, яка займає значніше більшу площу, проживає відносно менша кількість людей.

В розміщенні сільських населених пунктів спостерігаються наступні закономірності: загальне переважання населених пунктів з чисельністю населення від 250 до 100 жителів; крупні населенні пункти (з населенням більш ніж 1000 жителів) переважають в Поліській зоні; дрібні сільські поселення (с чисельністю населення до 250 жителів) зосереджені головним чином в лісостепових районах.

Список використаних джерел та літератури:

1. Козак Д.Н. Етнокультурна історія Волині (І століття до н.е. - ІV століття н.е.). - К., 1992.

2. Кучінко М.М., Охріменко Г.В. Археологічні пам'ятки Волині. - Луцьк, 1995.

3. Никольченко Ю.М., Киян Э.Ф. Работы Ровенского краеведческого музея. - М., 1973.

4. Прищепа О.П. Вулицями старого міста. «Топологічні дослідження з історії Рівного». - Рівне, 1997.

5. Свєшніков І.К. Пам'ятки культур шнурової кераміки у басейні річки Устя. - К., 1983.

6. Свешников И.К. Работы Ровенской экспедиции. - М., 1972.

7. http://www.city-adm.rv.ua/ - Офіційна сторінка міста Рівне.

рівне місто вулиця пам'ятний

Додаток 1

Краєзнавчий музей

„Зійшлися тут епохи і світи”

(100 років від часу заснування першого музею в м. Рівне)

Тут дух століть і слава поколінь…

Перший у Рівному музей створений 1906 року при сільськогосподарському товаристві. Рівненський обласний краєзнавчий музей створено 1940 р.

Музей розташований в будівлі колишньої гімназії, збудованій 1834-1839 рр. - пам'ятці історії та архітектури.

Рівненський музей, створений на початку XX ст., перейняв естафету музейного будівництва, започаткованого 1896 року у селі Городку (3 км від міста) бароном Ф. Штейнгелем, який створив перший сільський музей на Волині. Музейний заклад Рівного працював при сільськогосподарському товаристві. Його фундатором був В. Окенцький. Подібно до городоцького, він мав чотири відділи: археологічний, етнографічний, нумізматичний та природничий, пізніше створено відділ старовинних книг, гравюр, рукописів. Доля обох музеїв є досить схожою: у горнилі першої світової війни музейні колекції були майже повністю втрачені.

У 1936 році у Рівному починає працювати господарський музей Волині. Ініціатором його створення була промислово-торгова палата у Любліні. В його експозиції були представлені й експонати попередніх рівненських музеїв.

Зі зміною державного підпорядкування і входженням західноукраїнських земель до складу Радянського Союзу змінюється і профіль рівненського музею. В лютому 1940 року на базі існуючого в місті організовано історико-краєзнавчий музей. Перший директор новоствореного музею П.Слабоспицький основну увагу наукових співробітників В. Кубинського, Ю. Шумовського, Й.Панека зосередив на експедиційній роботі, завдяки чому поповнювалась музейна колекція. Під час природничої експедиції 1940 року Й.Панек разом з організатором фітотерапевтичної школи Волині М.Носалем вперше виявив на теренах краю рослину "тризубець морський". У цей період до музею надходило чимало унікальних експонатів, про один з яких - зуби мастодонта - пізніше повідомляв паризький науковий часопис. Цікаві експонати містив мистецький відділ музею, посеред яких твори Я. Матейка та Ю. Коссака. Музей активно провадив виставкову роботу. Остання передвоєнна експедиція рівненського історико-краєзнавчого проходила улітку 1941. Археолог Ю. Шумовський досліджував у Острожці Млинівського району курган V-VI ст. Після окупації Рівного німецькою армією музей на деякий час припиняє свою роботу. Його приміщення зайняла військова частина. Музей переміщено до невеликого будинку по вул. Короленка (тепер район майдану Незалежності). На жаль, на початку 1944 року покинув Рівне директор музею Ю.Шумовський, була переправлена у західному напрямку й колекція.

У післявоєнний час музею було передано приміщення по вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри) з експозиційною площею 175 кв. м. З довоєнних спеціалістів знову тут працював Й.Панек. У 1945 році кількість експонатів складала майже сім тисяч одиниць. У 1948 році було проведено 11 експедицій, під час яких досліджено стоянки первісної людини, місця битв козацьких військ, мінеральні джерела Рівненщини. Експедиції дали можливість поповнити музей новими експонатами, кількість яких у відповідний період складала 10785 одиниць зберігання.

Окрім того, до музейних фондів надходили експонати з інших музеїв України. Львівський історичний музей передав на постійне експонування експонати, серед яких найціннішим була "Острозька Біблія" (1581). Твори мистецтва подарували українські художники, зокрема киянин В.Масик.

У 60-ті роки основну увагу при комплектуванні фондової збірки музей приділяє експедиційній роботі, під час якої поповнилась етнографічна та нумізматична колекції. Найбільш плідними були пошуки у Червоноармійському (тепер Радивилівський) районі, де віднайдено посуд, предмети з дерева та народний одяг. У середині 60-х років до музею надійшли бойові прапори полків, які брали участь у визволенні Рівненщини від фашистських загарбників, бойові нагороди, тогочасна зброя, фото, газети, листівки та інші предмети воєнного часу.

В цей час відкриваються філії Рівненського краєзнавчого музею. Першою з них став Дубенський краєзнавчий музей. У 1966 році обласному музею передано комплекс споруд у Пляшевій - пам'ятник козакам, полеглим у Берестецькій битві (1651). Тут було створено філію - музей “Козацькі могили”. З 1970 року експедиція краєзнавчого музею провадила археологічні дослідження поля найбільшої битви в історії українського козацтва.

Паралельно з розкопками на місці Берестецької битви працюють музейні археологічні експедиції, які досліджують місце розташування літописного Дорогобужа.

У 1993-95 роках археологічна експедиція під керівництвом львівського археолога С.Терського досліджувала літописну Пересопницю.

З метою виявлення та взяття на державний облік сакральних історичних та мистецьких цінностей, протягом 70-80-х років експедиціями музею обстежено православні храми області.

Значні зміни розпочались у музеї з початку 90-х років із здобуттям Україною незалежності. Фондова збірка поповнилась матеріалами з історії Української Повстанської Армії, про репресії, що їх зазнали жителі краю в часи тоталітарного режиму, документами, що розповідають про діяльність земляків-волинян, які проживають в діаспорі. Музей розпочав активну виставкову роботу, основою якої стали як власні фонди, так і співпраця з іншими музейними закладами, культурологічними установами, колекціонерами.

На сьогодні філії Рівненського краєзнавчого музею є окремими музейними закладами, а колишні Дубенський краєзнавчий музей та музей "Козацькі могили" набули статусу заповідників. Філією залишається Сарненський історико-етнографічний музей. Рівненський краєзнавчий музей є методичним центром області з питань музейного будівництва та організаційної роботи.

Окрасою мистецької збірки музею є роботи відомого італійського скульптора Томаша-Оскара Сосновського. Вони виконані з білого мармуру в стилі академічного неокласицизму, відзначаються високою технікою та довершеністю форм.

Із лютого 2005 року Рівненський обласний краєзнавчий музей очолює Булига О.С.

На сьогоднішній день в музеї працюють відділи:

- історії - вивчає, збирає пам'ятки минулого Рівненщини;

- історії релігії і мистецтва - вивчає, збирає сакральні пам'ятки, мистецькі роботи;

- етнографії - збирає та вивчає предмети пов'язані з етнічними аспектами регіону;

- науково-освітньої роботи - організовує проведення екскурсій, лекцій, масових заходів;

- природи - збирає та вивчає пам'ятки природи;

- охорони культурної спадщини - веде облік та охорону нерухомих пам'яток історії, культури та монументального мистецтва;

- фондів - зберігає, обліковує музейні цінності.

- Історико-етнографічннй музей м. Сарни - зберігає та збирає етнологічні пам'ятки Рівненського Полісся;

- літературний музей Уласа Самчука.

Основний фонд музею складає 140502 предметів, науково-допоміжний фонд -112518, всього -253020 одиниць.

Площа експозиційно-виставкова - 1600 м кв. + 376 м2, фондосховища - 354, 4 м2.

В структурі музею є наукова бібліотека.

Партнери: Львівський історичний музей, Волинський краєзнавчий музей, Історико-культурні заповідники м. Острога та Дубна, Історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви".

В музеї діють виїзні та обмінні виставки.

Найцінніші (унікальні) колекції:

- Волинський іконопис ХІII - XVIII ст.

- Стародруки.

- Археологічна.

- Козацькі речі ХVІІ ст.

- Документи на пергаменті.

Основні екскурсії :

- Оглядова екскурсія по експозиції та виставках музею.

- Тематичні екскурсії:

- Природні багатства краю.

- Археологічні пам'ятки Рівненщини.

- Історія Берестецької битви 1651 року.

- Волинський іконопис ХШ-ХVІІI ст.

- Край у роки Другої світової війни.

- Основні заняття, ремесла та побут населення Рівненщини.

- Старе Рівне.

Щорічно у травні, починаючи з 1992 року, на подвір'ї музею проходить фольклорно-етнографічне свято ''Музейні гостини", приурочене до Міжнародного дня музеїв.

Додаток 2

Драматичний театр

Додаток 3

Кіно-палац Україна (після ремонту)

Кіно-палац Україна (до ремонту)

Додаток 4

Пам'ятник Марії Рівненської

Фундаторка Рівного

Йдеться ще не про глибоке науково-історичне дослідження її детального життєпису і навіть не суспільно-політичний портрет Марії Несвізької, які вже офіційно визнані рівнянами навіть у чудовому білому мармуровому втіленні рівненських архітекторів, дизайнерів і будівничих. Вони піднесли свою землячку-волинянку на чесно і сповна правомірно зайнятий нею трон офіційної фундаторки, господині і княгині Рівного. До того ж освяченої у таких високих суспільно-політичних, особистісних і правничодержавних чеснотах вельмишановною громадою міста - як цього високоповажна княгиня Марія сповна заслуговує.

Безперечно, від часу офіційного коронування Марії Несвізької на велелюдному урочистому зібранні Рівненської громади 24 серпня 2007 року з нагоди відкриття на перехресті вулиць Замкової і Полуботка з центрально Соборною магістраллю обласного центру, - науково-історичний життєпис княгині Марії Несвізької не завершиться. А тільки починається у її біографічній ретроспективі і не менш цікавій перспективі "господині Рівного" від початку XXI століття.

Переважна більшість рівняй знають, що всебічно привабливий і суспільно-історично знаковий образ жінки-волинянки, християнки східного православного обряду княгині Марії Несвізької (1) був освячений ще раніш українською православною церквою Київського патріархату. Вірячи, що їй щоденно поклоняються як святині на вдало художньо виконаній картині-іконі на Рівненському Свято-Воскресенському соборі, десятки тисяч рівняй свідомі того, що цей образ вже давно схвально визнаний Рівненською громадою.

Архівно-документальне підтвердження князівського статусу Марії Несвізької Рівненської, як і Федора Острозького, підтверджено генеалогією українських князів, скрупульозно досліджених доктором історичних наук М.Яковенко у її монографічному академічному дослідженні з історії української шляхти.

До речі, у додаткових дослідженнях автор встановив, що обоє вищеназвані князі є вихідцями з одного волинського села Несвіж, яких у найповнішому дослідженні населених пунктів на терені Великої Волині, включаючи і споконвічні українські Волинські землі понад Західним Бугом і Сяном, а також на території сучасної Південної Білорусі, які теж до сталінської адміністративно-територіальної реформи в СРСР у 1923-1925 рр. входили до складу колишньої України, більше 20-ти. Зокрема і у варіаціях Несвіт і Несвіч.

З литовських документів доби князювання у Великому князівстві Литовському Гідеміна (1316-1341 рр.) встановлено, що Федір Кориятович (Федько з Несвіжа - В. Г.), як і Семен Васильович, - обидва з Волинського Несвіжа, обидва брали безпосередню активну участь у збройній боротьбі литовських і українських військових формувань за вигнання з української землі монголо-татарських завойовників. За ці заслуги Федір Куриятович вже після смерті Гідеміна був призначений намісником Великого Литовського князя Ольгерда (1341 -1377 рр.) спочатку у Брацлаві, а після у Крем'янці. За цим одержав у повноправне володіння, причому не в дарунок, а придбав за власну оплату, місто Острог (біля 1442 р.), і був коронований на князя Острозького. Цим і започаткував уславлену династію українських державотворців, політиків і меценатів князів Острозьких-Гідеміновичів.

Шлях до княжого чину у Марії Несвізької був дещо іншим. Її предок Семен Васильович, аналогічно Федору Куриятовичу, також розпочав свою цивільну кар'єру на службі у литовських князів Гідеміна і Ольгерда спочатку намісником у Кременці, Колоденці і Збаражі, за що був удостоєний княжого стану князя Несвізького. Цілком ймовірним є те, що Марія Семеніана і стала дружиною когось зі спадкоємців князя Семена Несвізького, бо в наступному архівному документі вона вже фігурує в парі зі своїм чоловіком князем Г.В. Несвізьким.

Першим архівно-документальним джерелом, в якому вперше зустрічається прізвище та ім'я Марії Несвізької, одна з "хронічок" литовських, підтверджена пізніше архівною довідкою власників міста Славути князів Сангушків про купівлю-продаж населеного пункту Рівне на Волині.

В архівному документі польською мовою про купівлю-продаж записано, що князь Г.В. Несвізький з дружиною Марією Несвізькою (зрозуміло, теж княгинею), купили вотчину у якогось І.В.Дичка 22 грудня 1461 р. разом з населеним пунктом Рівне.

З таких же литовських "хронічок", які в литовську добу писались переважно українською мовою, автор з'ясував, що ставши одноосібною власницею Рівного, княгиня Марія Несвізька розпочала будівництво великого цегляного п'ятиповерхового палацу на насипному острові посеред гарних озер і непрохідних боліт в тогочасній рівненській долині, заселеній селянами, майстрами, міщанами, торгівцями.

В тих же литовських "хронічках" вдалось встановити, що будівництво палацу княгиня Марія Несвізька-Рівненська, але вже з добавкою Любомирська, завершила у 1481 році тобто через 20 років після придбання Рівного. Хронікери підкреслюють величність палацу, і те, що він ще не мав міського князівського герба.

І тільки під 11 липня 1507 року грамотою польського короля Сигізмунда І (Старого) княгиня Марія Семенівна Несвізька-Рівненська одержала королівське повеління, підписане у литовському місті Вільно (сучасний Вильнюс - В. Г.) на купчу, тобто повну власність над містом і замком Рівного. Очевидно саме цей документ, в якому вперше називається Рівне містом, і може вважатись офіційною підставою почати міську хронологію в історії нашого обласного центру від 11 липня 1507 року, як міста, що означало за тогочасним Магдебургзьким судочинством і визнанням за містом Магдебурзького права.

Всі інші зусилля автора з пошуку документів у Львівських, Славутських, Луцьких, Вільнюських архівах й фондах Рівненського обласного архіву та краєзнавчого музею, а також у Варшавському музеї Королівського палацу нічого нового не додали. Саме так, спираючись на вище викладене, автор "на громадських засадах" одинадцять разів переконував почергово міських голів Рівного М.Мороза, вельмишановного В.А.Чайку, багатьох обласних державних службовців в тому, що наше рідне Рівне, як і всі обласні міста України, має свою гідну історію і достойних фундаторів, найпершою з яких на завершальному етапі виступила саме княгиня Несвізька-Рівненська-Любомирська.

Оскільки серед міського Рівненського бомонду, оце вже тепер, довелось двічі чути правничо-кухонні суперечки щодо наявності у міста Рівного реального Магдебургзького права, як і князівства у Марії Несвізької (треба ж бо вже за "національною звичкою" і на сонці пляму шукати), історикокраєзнавець вважає необхідним дещо розширити подану вище аргументацію безсумнівної правомірності рішень міської і обласних рад, як найвищих у краї законодавчих органів, щодо вшанування фундаторки Рівного, як міста спадкоємно Волинської християнки княгині Марії Семенівни Несвізької-Рівненської-Любомирської, не тільки де-факто і де-юре, але й мармуровим пам'ятником на князівському троні.

Між тим рівняни XXI століття, які вже, якщо не всі, то хоч би випускники XI класів, давно мали б знати, що Магдебургзьке право передбачало не тільки якийсь конкретний документ чи правничий акт, а виконання містом цілого переліку вимог, цільну систему практичних дій, правничих законів і судочинства, як тепер при вступі до європейської спільноти. Серед цих передумов були і ряд зовнішніх вимог: громадський водовід, громадські вбиральні (туалети), мощені дороги, тротуари тощо. Вимагалось мати міську ратушу-приміщення громадського самоуправління. Були вимоги мати і такі зовнішні атрибути як міський герб, майдан для офіційних маніфестацій та оголошення ухвал магістрату і вироків суду, оглядову протипожежну вежу, міський годинник з боєм, типове приміщення суду з залом засідань та багато іншого. Зрозуміло, що нічого цього наприкінці XIV - початку XV ст., наприклад так, як це було у Львові, Дубному, Острозі, Корці, Дубровиці і навіть майже у суцільно єврейському містечку Варковичах, Володимирці і Олександрії, тоді в Рівному ще не було.

Відомо ж бо достовірно, що першим, не тільки за нормативами Магдебургзького, але й звичайного судочинства у Російській імперії повітовим суддею у Рівному став переведений з Житомира, перетвореного після 1897 року в губернський центр Волинської губернії, батько відомого письменника Галактіон Короленко.

Меморіальна дошка, що красується на фасаді Рівненського краєзнавчого музею, подає про це переконливу інформацію, як і численні твори Володимира Галактіоновича Короленка про Рівне. Не як про місто з Магдебургзьким магістратом, а як про звичайну міську раду, що функціонує й дотепер, яку рівнянам побудувала не міська громада в її відомому всій Європі класичному стилі з вежею, каланчею для цілодобового спостерігача, і годинником зі дзвоном, і майданом, а звичайною чотирьохповерхівкою хрущовського типу, зведеною вже у 50-ті радянські роки. І, на жаль, без міського майдану, якого в Рівному ніколи не було аж до спорудження спочатку обласного музично-драматичного театру і широкоформатного кінотеатру "Україна" (за радянських часів називався "Жовтень", прим. www.rivne.org) у 1970 р.

У зв'язку з цими вже дуже задавненими пошуками оригіналу Магдебургзького права для Рівного доведеться провести ще один історичний факт безперспективності цих пошуків. Коли після третього поділу Польщі у 1795 році постало питання перед московськими державотворцями підібрати гідне місце для губернського центру Великої Волині, то, зрозуміло, випав вибір саме на Рівне, як на місто, що розташоване у центрі цього найбільшого в Україні краю.

Однак декілька урядових комісій цей варіант відкинули з-за того, що місто не мало не тільки відповідної соціально-комунальної системи, але й елементарних адміністративних установ, властивих містам з Магдебургзьким правом на рівні повітових центрів, таких, наприклад, як Дубно, Острог, Крем'янець, Луцьк, Ковель, про що писалось вище. Через ці немаловажні обставини вибір випав спочатку на місто Зв'ягіль, теперішній Новоград-Волинський, а з 1897 року на місто Житомир. Так вже історично-спонтанно склалось.

І ще гірше склалось в роки обох світових воєн XX ст., які пронеслись над Рівнем спопеляючим смерчем. Не слід скидати з рахунку негативних чинників і той факт, що у 1705 і 1708 роках, у ході російсько-шведської війни, в Рівному "господарювали гірше татарів шведи". У 1915-1916 роках австро-угорці, у 1920-1930 рр. Річ Посполита ІІ-га маршалка Юзефа Пілсудського. А що вже говорити про чотирирічне господарювання в Рівному - "горе-столиці" гітлерівського "рейхс-комісаріату" - Еріка Коха, лютого ката українського і польського народів, який полюбляв сам себе називати "лютим собакою" Гітлера.

За довідкою висококваліфікованого спеціаліста архівної справи Людмили Леонової, начальника відділу державного архіву Рівненської області, аргументовано повідомлялось ще у 70-80-ті роки, що фашистськими окупантами у Рівному було знищене 1 млн. 217 тисяч одиниць архівних збірників і разом з ними було спалено ще цілих 19 тонн не розібраних архівних документів.

Не зупиняючи подальших пошуків архівно-документальної історичної спадщини рідного міста, в тому числі і в сфері його містобудування, автор, з урахуванням вищевикладених достовірних джерел, зокрема про дарування княгині Марії Несвізькій-Рівненській Рівненського замку князів Любомирських з їх офіційно визнаним гербом, вважає, що вже це було рівнозначним визнанню Рівного повноправним містом з його всіма правничими засадами, рівнозначними Магдебургзькому праву.

Саме цими вище обґрунтованими фактами я активно переконував шановних мерів міста Рівного, тогочасних голів міської ради, спочатку М.Мороза, а згодом В.А.Чайку, вважати одержану ними інформацію достатньою, щоб вивісити на фасаді міськвиконкому меморіальну дошку, яка, завжди поновлювана і утримувана в ошатному стані, виконує своє функціональне призначення і дотепер.

Але, щоб музейні букво-законники не мали на майбутнє ніяких підстав для звинувачень, до меморіальної дошки замість розпливчатої дати "століття", можна було б внести конкретну історичну дату- 11 липня 1507 року - дату дарування Марії Несвізькій й княжого замку уславлених князів Любомирських, тісно династично пов'язаних з князями Острозькими і Заславськими. Разом з присвоєння Рівному статусу міста з власним гербом і з відповідними правничими засадами, такими, зокрема, як Магдебургзьке право.

Маловірам порадимо звернутись до "Енциклопедического словаря" Ф.Блокгауза й І.Ефрона. Спочатку до сторінок 349-350, а коли цього виявиться замало, на сторінку 510, де елементарно просто тлумачаться такі правничі поняття, як Магдебургзьке право, яке в свою чергу визначається визначним правничим документом XIII ст. теж Саксонського походження під привабливою назвою "Саксонское зерцало".

Тож і місто Рівне і його господиня, до того ж освячені християнською православною церквою, все-таки мають безсумнівно достовірні права загально європейського визнання на підставі вище означених правничих кодексів, за дотриманням яких у Європі ретельно слідкує відомий Європейський трибунал у стародавньому німецькому місті Страсбург ще з X століття.

Додаток 5

Пам'ятник Уласу Самчуку

Додаток 6

Свято-воскресенський собор

Додаток 7

Свято-Покровський Собор

Додаток 8

Луцьке кільце

Додаток 9

Центр метрології та стандартизації

Додаток 10

Рівне будується

Додаток 11

Рівне з висоти пташиного польоту

Додаток 12

Залізничний вокзал Рівного

Додаток 13

Лебедине озеро

Размещено на Allbest.ru