Загальна педагогіка

Екскурсія - форма організації навчання, спрямована на вивчення за межами школи, але під керівництвом учителя, певних предметів, явищ, процесів шляхом безпосереднього їх сприймання. Завдання екскурсії: набуття знань на основі чуттєвого сприймання, розширення кругозору та збагачення досвіду учнів, закріплення та конкретизація знань. За місцем у навчальному процесі екскурсії поділяють на попередні (вступні), супровідні (проміжні), заключні (завершальні), за часом-короткочасні й тривалі, за змістом - виробничі, біологічні, історичні, краєзнавчі, мистецькі й комплексні тощо. Навчальні екскурсії передбачаються навчальними програмами. При організації комплексних екскурсій завдання даються з різних предметів. Екскурсія має такі етапи: теоретичну і практичну підготовку (оволодіння певним мінімумом знань, підготовка об'єкта екскурсії, екскурсовода); інструктаж (ознайомлення учнів з метою і планом, екскурсії, порядком спостереження ї записів по ходу екскурсії, опрацювання її матеріалів); проведення екскурсії; опрацювання матеріалів екскурсії (звіт, творча робота, виконання поставлених завдань).

Консультація - уточнення незрозумілих питань курсу, розширення і поглиблення знань і умінь учнів з окремих тем чи розділів.

Додаткові заняття (індивідуальні або групові) - заняття я відстаючими учнями з метою попередження і подолання неуспішності, або з сильними учнями для розширення і поглиблення їхніх знань і умінь (наприклад, при підготовці до предметної олімпіади).

Домашня навчальна робота - самостійне виконання учнями навчальних завдань. Вона має на меті набуття учнями навичок, самостійної навчальної роботи, формування у них умінь застосовувати отримані на уроці знання.

Самопідготовка - виконання домашніх завдань у школі під керівництвом учителя (вихователя) в групі продовженого дня (в школі-інтернаті). Самопідготовка має певні організаційні, особливості: домашні завдання виконуються всім класом одночасно у класній кімнаті (при потребі в кабінеті).

29. Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю школярів -невід'ємна складова, частина навчального процесу. Він сприяє виявленню успішності навчання, кожного учня, розкриттю причин недостатнього засвоєння учнями певного матеріалу і пошуку шляхів ліквідації прогалин у знаннях. У широкому розумінні термін „контроль" означає виявлення, вимірювання та фіксацію результатів у вигляді оцінного балу. Звідси, основними компонентами контролю є перевірка -- виявлення знань і умінь, оцінка - вимірювання знань, умінь і навичок, встановлення їх рівня і облік -- фіксація результатів оцінювання у вигляді оцінок у класному журналі, щоденнику, табелі, відомостях тощо.

Мета контролю -- забезпечення ефективності навчання.

Об'єктами контролю у процесі навчання є знання учнями основних понять, правил, принципів і т. д., уміння учнів оперувати знаннями, навчальні навички, діяльність учнів, уміння працювати самостійно, сформований в учнів комплекс компетенцій. Основними принципами контролю є:

- об'єктивність -- оцінювання за встановленими критеріями;

- регулярність -- контроль на всіх етапах навчання;

- індивідуальний характер - контроль за роботою кожного, недопущення групової оцінки;

- гласність - повідомлення учневі результатів перевірки його роботи, мотивація оцінки;

- всебічність - контроль за усіма темами і розділами програми;

- різноманітність форм контролю.

Розрізняють такі функції контролю:

- контролююча;

- освітня (у процесі контролю вчитель стежить за навчальною діяльністю учнів, виявляє її результати);

- діагностична (вчитель виявляє успіхи і недоліки в знаннях, встановлює причини недоліків, визначає заходи для підвищення якості навчання, попередження і подолання неуспішності);

- виховна;

- розвивальна (обґрунтована оцінка, самооцінка і взаємооцінка сприяє розвитку в учнів логічного мислення, пам'яті, мовлення, уміння аналізувати, порівнювати тощо);

- стимулююча (добре вмотивована, і справедлива оцінка успішності є важливим: стимулом у навчанні);

- прогностична (дані контролю використовуються для прогнозування можливих результатів навчання, шляхів поліпшення роботи вчителя).

За місцем у навчальному процесі розглядають такі види контролю:

- попередній - перед вивченням нового матеріалу для виявлення якості опорних знань, умінь і навичок;

- поточний -- в процесі вивчення нового матеріалу для виявлення якості засвоєння учнями знань і умінь з метою їх корекції;

- тематичний - після вивчення теми;

- підсумковий - наприкінці навчальної четверті, півріччя, року, при закінченні курсу;

- періодичний -- здійснюється дирекцією школи або органами освіти за окремим планом.

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю учнів здійснюється у таких формах:

- фронтальна (фронтальне опитування) - система питань до всього класу;

- групова - використовується у тих випадках, коли перевіряється виконання групового завдання;

- індивідуальна (індивідуальне опитування) -ґрунтовне ознайомлення із знаннями, уміннями і навичками, одного учня; при індивідуальному опитуванні вчитель концентрує свою увагу на учневі, який відповідає; щоб залучити до активної роботи в цей час інших учнів, можна використовувати рецензування відповідей учнями, постановку ними запитань до опитуваного, організувати взаємоперевірку;

- комбінована (ущільнене опитування) поєднання фронтального опитування з індивідуальним: кілька учнів виконують індивідуальні завдання біля дошки чи на місцях, з рештою проводиться фронтальне опитування.

30. Оцінка, успішності учнів складається із винесення оцінного судження (словесна оцінка з роз'ясненням позитивних сторін навчальної роботи учнів та недоліків у роботі) та виставлення оцінного балу (цифрового вираження оцінки). Тому ототожнювати оцінку тільки з виставленням оцінного балу не можна.

В історії освіти найдавнішою є словесна оцінка. У Київській духовній академії першої половини XVII століття використовувались такі оцінки: навчання добре, надійно бадьоре, охочеретельне, всенадійне, навчання підле, прекепське, малонадійне. У дореволюційній Росії існувала переважно п'ятибальна система оцінювання. Але у кадетських корпусах, окремих жіночих гімназіях застосовувалась 12-бальна система.

У радянській, потім українській школі існувала 5-бальна система оцінювання, яка перетворилась поступово на 4-бальну (5, 4, 3, 2) і яка не задовольняла вимог до оцінювання. Тому в 2000 році Міністерство освіти і науки України затвердило нову 12-бальну шкалу оцінювання та нові критерії оцінки.

12-бальна шкала побудована з урахуванням підвищення рівня навчальних досягнень учня. Критерії оцінювання ґрунтуються на позитивному принципі, при якому оцінки не поділяються на позитивні і негативні. При оцінюванні вчитель має враховувати рівень досягнень учнів, а не ступінь його невдач, до чого й спонукала 4-бальна шкала. Перевідними і випускними є всі оцінки 12-бальної шкали, які виставляються у відповідний документ про освіту.

Вчитель застосовує попереднє оцінювання, що має на меті виявлення рівня навчальних досягнень учнів, поточне оцінювання, яке є набором різних видів актуалізації досягнень учнів та їх закріплення, воно може здійснюватися як в усній, так і в письмовій формі (виставлення в журнал поточних оцінок не є обов'язковим для вчителя); тематичне оцінювання, якому надається пріоритетне значення, оскільки воно сприяє систематизації і узагальненню знань, спонукає учнів до глибшого і міцнішого засвоєння основних положень конкретної теми, таке оцінювання є обов'язковим і результати його проведення фіксуються в журналі в окремій колонці; підсумкове оцінювання (семестрове та за рік).

Педагогічні вимоги до оцінки - це її об'єктивність, систематичність, гласність та індивідуальний характер. Крім того, оцінка повинна бути диференційованою та умотивованою. При оцінюванні вчитель повинен враховувати рівень навчальних можливостей учнів, здійснювати оптимістичний підхід при висловленні оцінного судження, поєднувати вимогливість з педагогічним тактом,

При оцінюванні навчальних досягнень учнів враховуються:

- правильність, цілісність, повнота, логічність, обґрунтованість відповіді.;

- осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, міцність знань;

- сформованість практичних умінь і навичок;

- оволодіння розумовими операціями;

- розвиток творчих умінь;

- самостійність, старанність;

- переконливість, виразність мовлення.

Залежно від ступеня компетентності учня розрізняють 4 рівні, навчальних досягнень:

- початковий - характеризується дифузно - розсіяним уявленням про предмети і явища, але при цьому учень може відрізнити їх від інших;

- середній -- учень вказує на ознаки поняття, здатний вирішувати найпростіші, завдання за зрізком;

- достатній -- характеризується знанням суттєвих ознак понять (явищ), оперує ними, тобто вирішує стандартні завдання, однак його розуміння пов'язано з одиничним образами, не узагальнене, учень не вміє переносити знання і використовувати їх в інших навчальних ситуаціях;

- високий -- характеризується засвоєнням не лише суттєвих ознак, поняття, а і його зв'язків з іншими, поняття узагальнене, учень здатний використовувати його у знайомій і нестандартній ситуаціях.

Гуманістична, сутність нової системи оцінювання, виявляється в тому, що:

-оцінюється не дитина, а її діяльність;

- оцінюються навчальні досягнення учня;

- враховується його індивідуальність;

- учень може засвоювати тему в оптимальному темпі, проходити тематичну атестацію повторно для підвищення оцінки.

31. Процес виховання (виховний процес) -- невід'ємна частина цілісного педагогічного процесу. Поняття "виховання" і "навчання" тісно пов'язані. У народній педагогіці слова "виховувати"' і "навчати" часто використовувалися як рівнозначні. Спроби ототожнити процеси навчання і виховання мали місце і в історії наукової педагогічної думки. Дехто сьогодні вважає, що достатньо лише добре організувати навчальний процес і всі виховні проблеми знімуться самі собою. Але це не так. Виховання -- явище значно ширше, ніж навчання; воно включає і освіту, і розвиток особистості. Відмінність між процесами навчання і виховання пояснюється особливостями сприймання людиною світу. З одного боку, людина пізнає навколишній світ, а з другого - виробляє до нього ставлення. В основі пізнання лежить активність мислення людини. Ставлення ж до світу залежить від прагнень, переконань, інтересів, смаків, звичок, волі, характеру особистості. В основі вироблення ставлення до дійсності лежать почуття. Якщо в процесі навчання формується і розвивається інтелектуальна сфера, то в процесі виховання -- моральна, вольова, емоційна.

Поняття ''виховання " у денному контексті вживається у вузькому педагогічному значенні як цілеспрямована виховна робота педагогів у загальноосвітній школі з метою стимулювання активної діяльності вихованців по формуванню власної особистості, як процес цілеспрямованого, планомірного, систематичного формування позитивних якостей особистості.

Сучасна педагогіка трактує процес виховання як складне і багатогранне явище. До визначення його суті існують різні підходи.

Відносницький підхід розглядає виховання як формування у школярів системи відносин (ставлень): світоглядних, моральних, пізнавальних, естетичних і ін.

Діяльнісний підхід характеризує виховання як включення школярів у різноманітну діяльність, у ході якої формуються ставлення.

Особистісний підхід бачить процес виховання як розвиток і саморозвиток особистості із врахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку. Особистісно зорієнтований -- як створення умов для. розвитку і саморозвитку особистості.

Системний підхід сприяє побудові цілісної системи виховання як сукупності усіх їх компонентів (явищ, процесів, впливів, етапів), взаємодія яких породжує нову системну якість. Він дає підстави говорити про необхідність створення виховної системи освітнього закладу. Виховна система - це школа як цілісний соціальний організм. Саме виховна система, визначає успіхи в діяльності навчально-виховного закладу. Найефективніше розвивається особистість у тих школах, де виховні системи спрямовані на моральне становлення учнів, формування у них критичного творчого мислення, відповідальності.

Реалізацію системи виховання забезпечує технологічний підхід - проектування способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі, моделювання процесу, кінцевого результату, способів, його досягнення, усієї системи виховання. Технологія - це визначення системи цілей, способів життя учнівського колективу, методів, прийомів, форм роботи, які приведуть до реалізації мети, на основі діагностики, творчості і наукового пошуку.

32. Принципи виховання -- це керівні положення, які відображають закономірності процесу виховання, основні вимоги до його організації.

1. Цілеспрямованість виховання.

Даний принцип витікає із закономірної залежності змісту, форм і методів виховання від його мети. Слід пам'ятати, що мета, сформульована вихователем, тільки тоді буде успішно реалізована, коди вона сприйматиметься вихованцем, як власна мета. Даний принцип вимагає від педагогів уміння ставити різні цілі: колективні й індивідуальні, близькі, середні й далекі, захоплювати ними дітей.

2. Єдність загальнолюдського і національного, народність у вихованні, етнізація виховання.

Закономірний зв'язок виховного процесу з іншими суспільними процесами, залежність його від суспільних потреб ї вимог викликає необхідність формування громадянських і соціальних якостей особистості, в першу чергу, національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, оволодіння рідною мовою; загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності; оволодіння національною спадщиною, а також, надбанням світової культури, причому рух, розвиток має бути під національного і через національне до загальнолюдського. Діти повинні мати можливість навчатись у рідній школі, відчувати причетність до свого етносу.

3. Гуманізація виховання.

Гуманізм - (від лат. людяний) це - системи ідей і поглядів на людину, як найвищу цінність. Він базується на першій статті 3агальної декларації прав людини: "Всі люди народжуються, вільними і рівними у своїй гідності і правах". Психологічну основу цього принципу складає положення про залежність розвитку особистості від характеру ставлення педагога до учня. Якщо це ставлення гуманне, воно викликає позитивну реакцію і стимулює діяльність учня. Якщо стосунки "вчитель -- учень" базуються на авторитарній основі, то тоді педагогічний вплив викликає негативну реакцію учня. Даний принцип, вимагає побудови суб'ект-суб'ектних взаємин вихователя і вихованців, позитивної орієнтації у взаємодії з вихованцями, (орієнтуватись на те, що можна робити, а не на те, чого не можна), гуманного ставлення до них, поваги до їхніх прав і свобод, людської честі та гідності.

4. Демократизація виховання.

Має на увазі розвиток співробітництва вихователя й вихованців, встановлення взаємоповаги і довір'я між ними:, вимагає від вихователя сприймати особистість вихованця як вищу соціальну цінність, поважати його право на. розвиток здібностей і виявлення індивідуальності і, разом з тим, формувати у нього свідоме ставлення до своїх прав і свобод, громадянську відповідальність.

5. Природовідповідність у вихованні, диференціація та індивідуалізація виховного процесу.

Даний принцип будується на закономірній залежності ефективності виховного процесу від врахування вікових, статевих та індивідуальних особливостей учнів. Він вимагає посиленої уваги до кожної дитини, до вивчення її природних особливостей, її інтересів, нахилів, бажань, здібностей, можливостей і побудови виховного процесу на основі цього вивчення. Диференціація - врахування особливостей групи учнів - розглядається як шлях до повної індивідуалізації процесу виховання.

6. Особистісно зорієнтований підхід у вихованні.

Цей принцип можна розглядати як поглиблення попереднього, орієнтацію не лише на зовнішній вплив, а переважно на самовиховання. Він вимагає уміння діагностувати рівень сформованості різних якостей особистості; залучення до діяльності, яка поступово ускладнюється, що забезпечує розвиток особистості; корекцію відхилень у вихованні й розвитку; максимальної опори на активність особистості; поєднання виховання з самовихованням, розвиток самостійності.

7. Культуровідповідність та інтеркультурність виховання.

Означає здійснення виховання в контексті культури, орієнтацію на засвоєння досягнень культури та подальший її розвиток. Принцип вимагає органічного зв'язку виховання з історією народу, його культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, з естетичною, правовою, політичною, духовною, моральною, трудовою, фізичною, економічною, екологічною, інтелектуальною культурою, культурою сімейних стосунків; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь, інтегрованості української національної культури в контекст світових цінностей, у загальнолюдську культуру.

8. Зв'язок виховання з життям, виховання в діяльності.

Дитина виховується живучи: граючись, працюючи, навчаючись.

А.С.Макаренко недаремно визначав виховання як змістовну організацію життя і діяльності вихованців. Даний принцип вимагає будувати виховний процес як процес життєдіяльності вихованців через залучення їх до різноманітних видів діяльності: навчально-пізнавальної, трудової, художньо-естетичної, ціннісно-орієнтаційної, фізкультурно-оздоровчої, забезпечуючи при цьому її позитивну соціальну орієнтацію.

9. Свідомість і активність учнів у процесі виховання,поєднання педагогічного керівництва з ініціативою й активнністю школярів.

Ефективне формування особистості відбувається лише за умови., що вона проявляє високу активність у діяльності, особливо в тій, яку сама обирає, яка їй подобається. Активно виконана діяльність - це та діяльність, яку учень виконує не завдяки зовнішньому примушуванню, а в результаті внутрішнього потягу, незадоволення собою, прагнення стати кращим.

Даний принцип вимагає так організувати виховний процес, щоб створювати умови для самореалізації та самоствердження школярів, тобто педагогічні ситуації для збудження в них внутрішніх суперечностей, і таким: чином стимулювати їхню активність у різних видах діяльності, формування у них потреб, мотивів і установок як стимулів активності. Для успішного розвитку дитини потрібне мудре керівництво, з достатньою долею свободи і самодіяльності, із наданням можливості свідомо обирати способи діяльності та відповідати за її наслідки.

10. Виховання в колективі.

Процес виховання не обмежується особистою (парною) взаємодією

вихователя і вихованців. Як відомо, в реальному шкільному спілкуванні така взаємодія є багатокомпонентною, і. важливим компонентом тут виступає учнівський колектив. Тому рівень розвитку колективу має чимале значення, для успішного формування кожної особистості. Даний принцип вимагає створення здорового згуртованого колективу вихованців і умілого використання його впливу для різнобічного розвитку учнів. Колектив не має були самоціллю. Основна мета - формування особистості. У колективі учні навчаються враховувати як спільні, так і індивідуальні інтереси й потреби, гармонійно їх поєднувати.

11. Інтегративність - єдність і узгодженість педагогічних зусиль школи, сім'ї та громадськості.

Виховання, як правило, здійснюється не однією, а кількома педагогічними системами; сім'єю, дошкільними дитячими закладами, школою, позашкільними закладами, різними об'єднаннями за місцем проживання, громадськими спілками, самодіяльними об'єднаннями, релігійними організаціями тощо. Цілісність виховного процесу можна, забезпечити лише єдністю, наступністю, узгодженістю у взаємодії усіх цих систем.

Даний принцип вимагає вироблення єдиного підходу до виховання на основі взаємодії усіх виховних систем, причому організуючим виховним центром має бути школа: їй належить координувати зусилля усіх суспільних інституцій, здійснювати педагогізацію мікрорайону.

12. Безперервність, послідовність, систематичність у вихованні, варіативність форм і методів виховання.

Цей принцип вимагає перетворення виховання на процес, що тривав протягом усього життя людини, має свою внутрішню логіку, здійснюється етап за етапом, більш і більш, ускладнюючись, включаючи вихованців у все ширші кола спілкування, ставлячи перед ними нові і нові завдання щодо власного розвитку й формування. Він вимагає від вихователів постійної творчості у пошуку виховних засобів.

33. Зміст виховання - це те, що виводиться із багатства, суспільно-історичного досвіду, культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система знань, переконань, якостей і рис особистості, навичок, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти вихованці відповідно до поставлених цілей і завдань.

В основі сучасної вітчизняної ідеології відбору змісту виховання лежать певні ідеї:

1. Реалізм мети виховання. В умовах економічної, духовної, екологічної кризи суспільства, загальною .метою виховання повинно стати формування соціально активного громадянина демократичного суспільства, який у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими і культурно-національними цінностями, всебічно розвиненого, здатного до саморозвитку.

2. Засобом досягнення цієї мети є засвоєння вихованцем базових основ культури. Базова культура особистості є центральним блоком змісту виховання, культурою життєвого самовизначення. До неї належить економічна культура і культура праці, демократична і правова, моральна й екологічна, художня і фізична, культура сімейних відносин. Засвоєння базових основ культури -- це формування індивідуального стилю життя, виховання ставлень особистості до суспільства, природи, праці, до себе, свого способу життя, свого здоров'я.

3. Національний підхід до побудови змісту виховання. Він передбачає знання рідної мови й. літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій, звичаїв, міфології, фольклору, мистецтва, народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки. Національна основа виховання є важливою умовою соціалізації школярів. Вона актуалізує в дітях, природне, рідне, зрозуміле, створює сприятливі умови для засвоєння основ національної і загальнолюдської культури. Реалізувати національний підхід допомагає народна педагогіка, джерелом вивчення якої є фольклор педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народні виховні традиції, ігри й іграшки, народні молодіжні свята, досвід сімейного виховання.

4. Спільна діяльність вихованців і вихователів. Зміст роботи педагога складає пошук, спільно з дітьми, кращих зразків духовної культури, культури діяльності, формування на цій основі власних цінностей, норм і законів життя. Така, співпраця забезпечує активну позицію учня, самореалізацію в процесі діяльності, в якій виявляються як позитивні риси, так і негативні, здійснюється самоствердження в сфері моралі, розвиваються творчі здібності.

5. Самовизначення. Найважливішим компонентом змісту виховання є культура життєвого самовизначення. Життєве самовизначення - поняття широке. Воно характеризує людину як суб'єкта власного життя і щастя. У гармонії людини з самою собою повинно здійснюватися громадянське, професійне, моральне самовизначення, тобто залежно від рішення "як жити"" обирається оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних .навантажень, спосіб реакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і форми проведення вільного часу. Навчитися жити -значить виробити власну позицію в житті, власний світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища.

6. Особистісна спрямованість виховання. У центрі всієї виховної роботи школи повинні бути не плани, не заходи, не форми і методи, а сама особистість дитини, підлітка, юнака. Вона є головною метою виховного процесу. Рух від найближчих потреб й інтересів до розвитку високої духовності повинен стати правилом виховання. При ньому використовується найширший простір - робити можна все, що не забороняється. Організована система виховання забезпечує поступовий перехід особистості до самовиховання через створення відповідних умов і надання необхідної допомоги.

7. Добровільність. Дітей не можна зобов'язувати "виховуватись". Без власної доброї волі вихованців не може реалізовуватись ідея співробітництва, а значить, і розвитку.

Вільна воля проявляється, якщо вихователі спираються на потребу, інтерес, установку, бажання, намагання. 34. Основні складові змісту виховання - це формування наукового світогляду, розумове виховання, патріотичне (громадянське), національне, моральне, правове, трудове, економічне, екологічне, естетичне, фізичне, статеве, профорієнтаційна робота, превентивне виховання.

Формування наукового світогляду У формуванні особистості чільне місце посідає світогляд як узагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння сенсу життя. Якісна характеристика світогляду може бути різною в залежності від життєвого досвіду і наукової підготовки людини. В основі народного світогляду лежить людська практика, релігійного - віра в існування Бога, наукового -- теоретичне осмислення суті та причинно-наслідкових зв'язків, які характеризують розвиток природи і суспільства. Основне завдання школи - формування наукового світогляду, тобто створення цілісної системи наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставлення людніш до навколишньої дійсності і до самої себе. Наука визнає те, що піддається вивченню: спостереженню, опису, вимірюванню, аналізу тощо.

Як специфічна форма свідомості, світогляд має свою структуру, яка включає систему, наукових знань, поглядів, переконань, ідеалів. Наукові знання складають об'єктивну частину світогляду, погляди, переконання, ідеали - суб'єктивну. Погляди - це прийняті людиною, як достовірні, ідеї, концепції, теорії, що пояснюють явища природи і служать орієнтиром у поведінці. Переконання - стійкі погляди, впевненість людини у правильності власних думок; сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину, які пережиті емоційно. Почуття допомагають втілювати переконання в практичну діяльність. Ідеали - зразки для поведінки, діяльності, життя. Школа має сприяти перетворенню знань школярів у переконання. Для цього, перш за все, необхідно забезпечувати глибоку наукову доказовість, логічну переконливість усіх теоретичних узагальнень світоглядного характеру; викладати матеріал на основі фактів і їх глибокого аналізу; з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки всіх явищ і процесів, що вивчаються; стимулювати: допитливість, прагнення учнів до самостійного осмислення всіх явищ, що відбуваються в природі і суспільстві.

Процес формування світогляду школярів - складний і суперечливий.

Починається він із засвоєння основних елементів світоглядних ідей ще до школи. В школі учні опановують нові знання, які підводять їх до змісту світоглядних ідей. Погляди на світ, його будову, закономірності розвитку природи і суспільства формуються при вивченні основ наук. Причому це забезпечується не лише змістом навчального матеріалу, а й способом його викладання, методикою організації пізнавальної діяльності учнів.

Основні критерії сформованості в учнів світогляду:

- глибина наукових знань, їх об'єднання: в цілісну систему, що пояснює суть і закономірності явищ природи, суспільства, мислення;

- здатність діалектичного осмислення дійсності, уміння аналізувати явища і події;

- соціальна активність, суспільна цілеспрямованість, діяльність по втіленню в життя ідеалів, їх захисту і пропаганді.

Розумове виховання -- це спільна діяльність, вихователя, і вихованців, спрямована, на розвиток інтелектуальних можливостей та здібностей школярів, забезпечення умов їх самореалізації, вільного вибору світоглядної позиції, соціально-значущих вітчизняних надбань і світової культури, орієнтації у навколишньому середовищі. У процесі розумового виховання нагромаджується фонд знань: факти, термінологія, символи, імена, дати, назви, поняття, зв'язки та залежності.

Зміст розумового виховання складають:

1) виховання культури навчальної праці, що має такі елементи:

- планування, розумової праці (вироблення режиму праці і відпочинку,уміння складати план відповіді, алгоритми виконання домашніх завдань, інших видів навчальних

завдань);

- чітка організація розумової праці (вироблення уміння вибирати оптимальні форми, методи, прийоми діяльності);

- дотримання правил навчальної гігієни (нормативів освітлення, підбору меблів, пауз у навчальній діяльності);

- уміння працювати з книгою (виділяти головне в тексті, складати план, тези, конспект, ставити питання до тексту, виділяти незрозуміле);

- самоконтроль і корекція своїх дій (уміння, перевіряти обчислення оберненими діями, звірятися з відповіддю, аналізувати задачу та її розв'язання);

- самоаналіз результатів розумової праці (робота над помилками, поглиблення знань, відпрацювання певних умінь);

2) розвиток пізнавальних потреб учнів, які лежать в основі мотивів навчання;

3) формування інтелектуальних умінь і розумових якостей школярів (уваги, пам'яті, мислення, уміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати тощо).

Критеріями розумової вихованості якраз і є вищеназвані якості і уміння.

35. Громадянське виховання - це процес формування громадянськості як інтегрованої риси особистості, що дає людині

можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною і захищеною.

Громадянськість -- духовно-моральна цінність, світоглядна і технологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Метою громадянського виховання є формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттям, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Завдання громадянського виховання на сучасному етапі:

- визнання й забезпечення у реальному житті прав людини як гуманістичної цінності;

- усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянської відповідальності;

- формування національної свідомості, почуття патріотизму;

- утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість;

- формування, соціальної активності та професійної компетентності особистості;

- формування політичної й правової культури засобами громадянської освіти;

- розвиток критичного мислення;

- формування уміння визначати форми і способи своєї участі в житті суспільства;

- формування толерантного ставлення до інших культур і традицій;

- виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства.

До змісту громадянського виховання також необхідно віднести розвиток у школярів планетарної свідомості (усвідомлення єдності й унікальності життя на землі), правосвідомості, політичної культури, мотивації до праці.

Критерієм громадянської вихованості є сформованість у людини почуття обов'язку перед Батьківщиною і відповідальності за свою громадянську поведінку.

Національне виховання -- це процес формування національної самосвідомості, громадянських якостей, патріотизму і поваги до інших націй.

До основних національних цінностей професор О.І Вишневський відносить такі, як:

- українська ідея; - державна незалежність України;

- самопожертва в боротьбі за свободу нації;

- патріотизм, готовність до захисту Батьківщини;

- єдність поколінь на основі віри в національну ідею;

- почуття національної гідності; - історична пам'ять;

- громадська національно-патріотична активність;

- пошана до державних та національних символів;

- любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;

- пошана до Конституції України; - підтримка владних чинників у обстоюванні незалежності України та розбудові атрибутів державності;

- орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави і розвиток, народного господарства; - прагнення побудувати справедливий державний устрій; - протидія антиукраїнській ідеології;

- готовність стати на бік народів, які борються за національну свободу;

- сприяння розвитку духовного життя українського народу;

- дбайливе ставлення до національних багатств, рідної природи;

- увага до зміцнення здоров'я громадян України,¹ Основними засобами національного виховання є:

- рідна мова, досконале володіння якою, дозволяє глибше оволодіти надбаннями вітчизняної культури;

- рідна історія, яка є невичерпним джерелом історичної пам'яті та мислення учнів, сприяє глибокому засвоєнню, витоків духовності рідного народу, інших народів, які здавна живуть на території нашої країни;

- родовід - знання дитиною свого генетичного коріння, включення дітей у продовження родинних звичаїв, традицій;

- краєзнавство -- прилучення школярів до героїки минулих епох, трудових подвигів, мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва;

- національна міфологія як вид народної творчості, що сприяє формуванню національного характеру, світогляду, філософського осмислення дійсності;

- фольклор, в якому відображено духовне багатство народу, самобутнє тлумачення явищ природи і людського життя;

- народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, кожна дата якого прилучає до осягнення традицій і звичаїв свого народу;

- національна символіка, яка консолідує націю в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту;

- народні прикмети, вірування, які одухотворяють природу, вчать берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку.

36. Моральне виховання - процес оволодіння соціальними зразками моральної поведінки.

Його метою є засвоєння учнями системи ідей, норм і правил поведінки та діяльності, яка складає життєву позицію особистості. Моральне виховання - це поступальний багатогранний процес, що здійснюється на основі комплексного підходу і вирішує такі завдання: розвиток моральної свідомості; виховання моральних почуттів та. переконань; формування морально-етичних, норм поведінки, звичок, набуття учнями досвіду моральних стосунків.

Моральний розвиток особистості може здійснюватися лише за умови, якщо педагогічна діяльність носить цілеспрямований характер, пропонує еталон, мету і зміст діяльності та поведінки і забезпечує їх усвідомлення, відповідну поведінку і прояв особистісних моральних якостей.

Зміст морального виховання включає в себе формування у школярів системи моральних відносин (ставлень):

- до суспільства і держави; - до праці; - до природи; - до суспільних надбань і матеріальних цінностей; - до конкретних людей; - до себе.

Головний критерій оцінки моральної вихованості -- поведінка учня, ставлення його до праці, навчання, навколишньої дійсності, власності, особистих речей, до старших, до самого себе.

Правове виховання школярів -- процес вироблення, розвитку і закріплення правових переконань, готовності діяти у відповідності до закону. В його основі лежить розуміння учнями правових норм, юридичних прав і обов'язків, законності та незаконності різних вчинків, їхнє ставлення до права, законів, Конституції України, а також правові вимоги, тобто правова свідомість. Метою правового виховання є формування соціально-правової культури громадянина -- усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Основні завдання, школи у правовому вихованні - це розвиток національної правосвідомості: знання Конституції, прав і обов'язків громадян України, національної символіки (Державного Герба, Прапора, Гімну), її історичного походження, розуміння її значущості в житті суспільства, виховання поваги до законів і норм співжиття у суспільстві, попередження правопорушень, запобігання протиправній поведінці школярів, виховання прагнення до участі у зміцненні законності й правопорядку. Зміст правового виховання:

- вивчення державного права (основи організації суспільства і правового становища особи, державного устрою, Конституції України);

- ознайомлення з адміністративним правом (санітарні правила, протипожежні, дорожнього руху, користування транспортом:, поведінка в громадських, місцях, військовий облік);

- ознайомлення з цивільним правам (права громадян і організацій);

- ознайомлення з трудовим, правом (умови прийому на роботу, переведення і звільнення, охорона й оплата праці тощо);

- ознайомлення з кримінальним правом, (знати, що таке злочин, яка відповідальність за. скоєння злочину, за співучасть, які бувають покарання);

- формування на, основі цих знань відповідних рис громадянина і ставлень до права і правопорушень.

Рівень правової вихованості школяра визначатиметься рівнем дотримання норм ї правил законів. Естетичне виховання -- це процес взаємодії вихователя і вихованців, спрямований на формування здатності, сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.

Метою естетичного виховання є допомога учням у досягненні високого рівня естетичної культури особистості, здатності, до естетичного освоєння дійсності.

Основними завданнями естетичного виховання є: створення умов для формування естетичної свідомості, школярів, формування у них естетичних почуттів, формування правильної культурної поведінки і залучення до творення прекрасного.

Джерелами естетичного виховання с художня, література, музика, образотворче мистецтво, театр, кіно, засоби масової інформації, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителя, його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон, взаємини між учнями і учителями та ін.

До провідних напрямів естетичного виховання належать:

1) вивчення предметів та курсів художньо-естетичного циклу;

2) залучення учнів до педагогічно організованої художньо-творчої колективної діяльності у загальношкільних самодіяльних об'єднаннях ї колективах, гуртках, студіях і клубах за інтересами, організація масових мистецьких заходів, колективна, групова та індивідуальна робота з учнями поза межами загальноосвітнього закладу;

3) залучення батьків до естетико-виховного процесу;

4) створення педагогічних умов для художньо-естетичної самоосвіти школярів, стимулювання естетичного саморозвитку учнів.

39. Педагогічна діяльність здійснюється за допомогою системи засобів, які використовуються з метою формування особистості вихованців, їх називають формами і методами виховання. Форми служать для: вираження змісту, пов'язують основні його елементи; використання методів виховання підвищує ефективність організаційних форм, допомагає реалізувати цілі виховання. Поняття "метод виховання" і "форма виховання" дуже близькі між собою. Часто одне і те саме поняття може використовуватися як метод і як форма (наприклад, бесіда).

Але у широкому сенсі, форма-це організаційний засіб, а метод -

спосіб досягнення цілі.

У педагогіці метод виховання -- це спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя і вихованців, спрямованої на розв'язання завдань формування особистості вихованців.

Подібно методу навчання, метод виховання в педагогічному процесі розчленовується на складові частини: прийом, дію, операцію. Прийом -- де сукупність дій у структурі методу. Створюючі прийоми (прохання, довір'я, організації успіху та їн), застосовані вчителем, породжують у вихованців позитивні почуття, які сприяють розвитку нових позитивних якостей, думок, мотивів поведінки. Гальмівні прийоми, такі, як погроза, розвінчання, присоромлення, викликають негативні почуття (розчарування, сором, жаль, каяття), які сприяють подоланню негативних якостей.

Найчастіше виділяють такі групи методів виховання:

- методи формування свідомості особистості (бесіда, лекцій, дискусія, переконування, навіювання, метод прикладу), в основі яких лежить слово вчителя;

- методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки (привчання, тренування (вправи), педагогічна вимога, громадська думка, створення виховуючих ситуацій, метод прогнозування), за допомогою яких відбувається формування умінь, вироблення навичок, звичок, створюються умови для формування позитивних внутрішньоколективних взаємин, укорінення елементів морального етикету;

- методи стимулювання діяльності та поведінки, які застосовуються як у процесі формування свідомості особистості, так і в організації діяльності школярів;

- методи самовиховання (самопізнання, самокритики, саморегуляції).

Володіючи системою методів виховання, педагог може в кожному конкретному випадку вибирати ті з них, які, на його думку, будуть найраціональнішими, зважаючи при цьому на такі умови:

- мету виховання в цілому і конкретні завдання, які вчитель має розв'язати на даному етані:

- зміст виховання: способи педагогічної діяльності визначаються, виходячи: із конкретного змісту, сенсу цієї діяльності;

- врахування вікових особливостей дітей, здатності їх. реагувати адекватно на застосовані до них методи;

- врахування статевих та індивідуальних особливостей вихованців;

- стиль педагогічного спілкування; психологічний клімат у колективі;

засоби виховання (наочні посібники, твори образотворчого мистецтва, музика, різні види діяльності, засоби масової інформації), які застосовуються в тісній єдності з методами;

- рівень педагогічної майстерності педагога: він обирає в першу чергу ті. методи, якими добре володіє;

- очікувані результати: педагогічна інтуїція і уміння прогнозувати допоможуть уявити, до чого призведе застосування того чи іншого методу.

37. Трудове виховання - це процес взаємодії вчителя і учнів з метою розвитку у школярів працьовитості.

Метою трудового виховання є формування у школярів відповідального ставлення до праці. Воно покликане забезпечити:

- теоретичну підготовку, опанування знаннями, які є базовими для організації трудової діяльності; - психологічну підготовку -- виховання розуміння необхідності праці, почуття відповідальності, позитивного ставлення до праці, як розумової, так і фізичної;

- практичну підготовку, тобто розвиток умінь і навичок різних видів праці, розвиток культури праці.

Основними засобами трудового навчання є різні види праці: навчальна праця (розумова і фізична), праця по самообслуговуванню, суспільно корисна праця, виробнича праця.

Зміст трудового навчання визначається навчальною програмою для кожного класу. Учні отримують загальнотрудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з планування, організації своєї праці), загальновиробничу (оволодіння знаннями основних галузей виробництва, основ економіки та організації праці, природи й навколишнього середовища), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням: специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальну підготовку (передбачає формування початкових, умінь і навичок з обраної спеціальності).

Економічне виховання - це процес взаємодії вихователя і вихованців, спрямований на виховання економічної культури школярів.

Важливим завданням економічного виховання є формування

економічної свідомості - розуміння учнями основних законів

розвитку ринкової економіки, підвищення ефективності виробництва, перебудови його структури, вдосконалення виробничих відносин, системи управління та методів господарювання.

Складовою частиною економічної свідомості є економічне мислення, - здатність до осмислення явищ економічного життя країни з урахуванням, досягнень науки і, техніки.

До завдань економічного виховання також належать такі, як:

- розвиток почуття господаря, відповідальності, обов'язку, дисципліни, колективізму;

- формування ділових якостей: підприємливості, активності, ініціативності, прагнення, до оновлення технологічних процесів і. обладнання, продуктивності праці, високої якості продукції;

- розвиток умінь і навичок: планування й організації власного бюджету, доходів і витрат сім'ї, піклування про власне здоров'я, бережливого ставлення до природи і суспільного добра;

- формування здорових матеріальних потреб (важливо, щоб матеріальні потреби не домінували над духовними).

Зміст економічної освіти та виховання школярів визначений навчальним предметом „Основи економічних знань", який дає учням комплекс універсальних економічних категорій і законів, досвід роботи з економічною літературою, уміння робити наукові, економічно обґрунтовані висновки, досвід планування свого професійного життя. Економічне виховання здійснюється протягом усіх років навчання: економічна свідомість та економічна компетентність формується завдяки спільним зусиллям усього педагогічного колективу.

Екологічне виховання - це процес спільної діяльності вихователя і вихованців, спрямований на формування відповідального ставлення школярів до довкілля.

Його метою є формування екологічної культури: школярів, а завданнями. -- нагромадження знань про довкілля, виховання таких почуттів, як любов до природи, бажання її берегти і примножувати формування умінь і навичок природоохоронної діяльності, залученні учнів до активної роботи по збереженню і поліпшенню довкілля.

Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Передумовою розвитку екологічного мислення є наявність в учнів екологічних знань, а наслідком - екологічний світогляд. На основі екологічного мислення формується екологічна культура як єдність глибоких знань про навколишнє середовище, відповідального ставлення до природи та уміння вирішувати екологічні проблеми, брати безпосередню участь в природоохоронній діяльності. У процесі екологічного виховання необхідно враховувати такі його аспекти: національний та регіональний підхід до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування; гуманістична спрямованість і зростаюча роль екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства; збереження фізичного і духовного здоров'я людини; розкриття основних екологічних законів та понять, важливості екологічних знань не лише у виробництві, а й у повсякденному житті.

Рівень екологічної вихованості школяра молена визначити на основі здатності його до активної участі у природоохоронній роботі.

38. Фізичне виховання -- це процес розвитку фізичної досконалості школяра.

Його метою є зміцнення здоров'я учнів, загартування організму, розвиток фізичних можливостей, рухових умінь і навичок.

Формування фізична досконалої особистості передбачає створення умов для забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді, турботу про збереження та зміцнення здоров'я школярів, попередження травматизму, розвиток життєво важливих рухових умінь, правильної постави, формування навичок, особистої та громадської гігієни, виховання бажання самостійно займатися фізичною культурою, отримання знань про особливості організму, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.

Зміст фізичного виховання включає в себе наукове обґрунтування фізичного та психічного здоров'я учнів, пропаганду здорового способу життя (виконання фізичних вправ, залучення до рухливих ігор, правильне харчування, дотримання режиму праці та відпочинку, попередження тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії), формування і вдосконалення рухових навичок, розвиток фізичних якостей (сили, швидкості, витривалості, гнучкості, спритності).

Критерієм фізичної досконалості є сформованість вищезгаданих рис і властивостей особистості.

Статеве виховання - це процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Його мета - формування моральних стосунків між особами протилежних статей, культури, дружби, кохання, інтимних почуттів.

Серед завдань статевого виховання варто виділити такі, як: - формування наукових знань про біологічні і соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дівчат; - ознайомлення з анатомо-фізіологічними особливостями статей; - формування взаємоповаги хлопців і дівчат; - виховання відповідальності за свої дії в статевих стосунках; - виховання прагнення до створення сім'ї.

У процесі статевого виховання необхідно зосередити увагу на розгляді таких проблем, як особливості статевого дозрівання дівчат і хлопців, можливі негативні наслідки ранніх статевих стосунків, впорядковувати інформацію, яка приходить із різних джерел, особливо низькопробну. У спілкуванні з школярами треба значну увагу приділяти медичним аспектам статевого виховання: статевій гігієні, профілактиці венеричних захворювань, запобігання ВІЛ - інфекції.