Передумови та особливості функціонування університетів і шкіл в середньовіччі

Гордістю Іспанії є університет в Саламанці (1227р.). Про створення його остаточно заявлено в грамоті короля Альфонса X в 1243 році. В XIII столітті виникає і маса інших університетів:

1220р. - університет в Монпельє (привілеї університету отримав, правда, лише в кінці 13 століття).

1222р. - Падуанський (в результаті відходу школярів з Болоньї).

1224р. - Неаполітанський, оскільки сицілійському королю Фрідріху ІІ були потрібні досвічені адміністратори.

1229р. - Орлеанський, Тулузький (місцева влада спокусила школярів тим, що можна слухати забороненого Арістотеля і розраховувати на стабільні ціни на вино і продукти харчування).

1347р. - Празький.

1364р. - Краківський.

1365р. - Віденський.

1386р. - Гейдельбергський.

1409р. - Лейпцігський.

До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність яких була сама різна. В Паризькому університеті в середині 14 століття навчалося близько трьох тисяч чоловік, в Празькому до кінця XIV століття - чотири тисячі, в Краківському - 904 студенти.

2.3 Навчальний процес в університеті

університет школа середньовіччя освіта

В середньовіччі не було відділення вищої освіти від середньої, тому в університетах існували молодший і старші факультети. Після вивчення латині в початковій школі школяр (scolarius) в 15-16, а іноді навіть в 12-13 років вступав до університету на підготовчий факультет. Тут він вивчав “сім вільних мистецтв” (septem artes liberals), що складалися з двох циклів - “тривіум” (trivium - “перехрестя трьох шляхів знань”: граматика, риторика, діалектика) і “квадривіум” (quadrivium - “перехрестя чотирьох шляхів знання”: музика, арифметика, геометрія, астрономія). Тільки після вивчення “філософії” надавалося право поступати на старші факультети: юридичний, медичний, богословський.

Подивимося на прикладі підготовчого факультету, що являв собою процес навчання.

Учбові заняття в університеті були розраховані на весь навчальний рік. Розділення на півріччя або семестри з'являється лише в кінці середньовіччя в німецьких університетах. Правда, навчальний рік ділився на дві нерівні частини: великий ординарний навчальний період (magnus jrdinarius) з жовтня, а іноді з середини вересня і до Пасхи, а також “малий ординарний навчальний період (ordinaries parvus) з Пасхи і до кінця червня. Навчальний план, проте, складався на весь навчальний рік. Основних форм викладання було три.

Повний, систематичний виклад навчального предмету, за програмою, викладеною в статутах, в певний час називався lectio. Ці лекції ділилися на ординарні (обов'язкові) і екстраординарні (додаткові). Річ у тім, що в середні віки школярі не слухали курс якоїсь певної науки, скажімо, курс філософії або римського права і т.д. Тоді говорили, що такий викладач читає або такий студент слухає таку книгу. Роджер Бекон XIII столітті сформулював це так: “Якщо хтось знає текст, він знає все, що відноситься до науки, про яку тлумачить цей текст.” Одні книги вважалися більш важливими і обов'язковими (ординарними) для учня, інші - менш важливими і необов'язковими (екстраординарними). Відмінність лекцій зумовила і розділення викладачів на ординарних і екстраординарних. Для ординарних лекцій, як правило, призначався вранішній час (з світанку і до 9 годин ранку), як більш зручний і розрахований на більш свіжі сили слухачів, а екстраординарні читалися в післяобідні години (з 6 до 10 годин вечора). Лекція продовжувалася 1-2 години. Перед початком лекції викладач робив короткий вступ, в якому визначав характер роботи над книгою і не гребував саморекламою. Головне завдання викладача полягало в тому, щоб звірити різні варіанти текстів і дати необхідні роз'яснення. Статути забороняли студентам вимагати повторення або повільного читання. Школярі повинні бути на лекції з книгами. Це робилося для того,щоб примусити кожного слухача безпосередньо знайомитися з текстом. Книги ж у той час були дуже дорогі, тому учні брали тексти напрокат. Вже в XIII столітті університети почали накопичувати рукописи, копіювати їх і створювати власні зразкові тексти. Аудиторій в сучасному значенні слова довго не існувало. Кожний викладач читав певному колу своїх учнів в будь-якому найнятому приміщенні або у себе вдома. Болонські професори одні з перших стали влаштовувати шкільні приміщення, а з XIII століття міста стали створювати суспільні будівлі для аудиторій. Так чи інакше, школярі, як правило, групувалися в одному місці. В Парижі це була вулиця Соломи (Фуар), названа так тому, що студенти сиділи на підлозі, на соломі, у ніг вчителя. Пізніше з'явилося щось на зразок парт - довгі столи, за якими поміщалося до 20 чоловік. Кафедра стала влаштовуватися на піднесенні, під балдахіном [1;1т,320-323].

Repetitio - це докладне пояснення окремого тексту з різних сторін, з урахуванням всіх можливих сумнівів і заперечень. В Паризькому університеті частіше це була перевірка всіх, що відносяться до певної приватної проблеми джерел по різних рукописах і проглядання відповідних коментарів в різних творах. В німецьких університетах вони проходили у формі між вчителем і учнем. Вчитель задавав питання і по відповідях судив про успіхи учня. Була і ще одна форма - повторення частини прочитаного. В цей же час готувалися до диспутів [14;123-125].

Однією з найпоширеніших форм викладання був диспут (disputatio). Керівництво університетів надавало їм дуже велике значення. Саме диспути повинні були навчити школярів мистецтву суперечки, захисту набутих знань. В них на перше місце висувалася діалектика. Найпоширенішим методом проведення диспутів був запропонований П'єром Абеляром метод “pro et contra, sic et non” (за і проти, так і ні). Кожних два тижні один з магістрів вів мову по можливо більш широкій темі і на закінчення називав тези або питання, які повинні були стати предметом суперечки, потім протягом декількох днів збирав всі “за і проти”.Найцікавішим і найурочистішим був проходячий на підготовчому факультеті диспут “про що завгодно” (disputatio de quodlibet). Теми диспутів були найрізноманітніші. Диспут, проведений Маттео Акваспартою в XIII столітті, на тему “чи робиться необхідне існування завдяки знанню цієї речі або може бути об'єктом інтелекту те, чого немає?”, відобразив боротьбу між двома філософськими напрямами - номіналізмом і реалізмом. Потрібно було довести або спростувати арістотелівський силогізм “Всі люди - тварини. Сократ - людина. Отже, Сократ - тварина”. Чи можна зв'язати заклинанням демонів і сили пітьми? Чи допускається поєдинок і турнір по канонічних законах? Дозволялися і жартівливі питання, але не сороміцького характеру, хоча з погляду нашої моралі вони і можуть здатися такими: про вірність наложниць священикам. Цілком серйозно обговорювалося відношення до такого сюжету: піп відвідав дочку булочника, але вимушений рятуватися від конкурента, забіг в свинячий хлів. Туди ввійшов булочник і запитав: “Хто там?”. Піп у відповідь сказав:”Нікого окрім нас” [23;410-416].

Університетська адміністрація прагнула на диспутах до академізму. Заборонялися різкі вирази, крики і образи. Але, проте, диспути дійсно часто переходили в битви магістрів і школярів. Не рятував і дубовий бар'єр.

Після закінчення навчання студент витримував іспит. Його приймала група магістрів від кожного факультету на чолі з деканом. Студент повинен довести, що читав рекомендовані книги і брав участь у встановленій кількості диспутів ( 6 у свого магістра і 3 загально університетських). Цікавилися тут і поведінкою школяра. Потім його допускали до публічного диспуту, на якому належало відповісти на всі питання. Нагородою був перший ступінь бакалавра. Два роки бакалавр асистував магістру і одержував “право на викладання” (licentio docendi), стаючи “ліценціатом”. Через півроку він ставав магістром і повинен був прочитати урочисту лекцію перед бакалаврами і магістрами, дати клятву, влаштувати бенкет. Такий в найзагальніших рисах учбовий процес в середньовічному західноєвропейському університеті [9;321-324].

Не зважаючи на всі свої недоліки, середньовічний університет все ж давав можливість здобути непогану освіту. Університети стояли в центрі культурного життя Європи. Але в XIV столітті університетська схоластика стала гальмом для подальшого наукового і культурного розвитку, від цього часу розвиток суспільства протікав, минаючи університети.

Розділ ІІІ: Освітні процеси в середньовічній Україні

Досліджуючи розвиток європейської освіти в епоху Середньовіччя, недоречним було б обминути особливості динаміки освіти на території України в цей час.

Вітчизняна освіта бере свій початок ще з доби Київської Русі. Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, знайдені в основному у Північно-Східній Русі, написи, зроблені на виробах ремісників, на стінах будівель. Перші школи для дітей “нарочитой чаді” створив ще князь Володимир. Ярослав Мудрий у Новгороді “зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг”. Навчання вели дяки та священники; вони вчили читати і писати, використовуючи богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Довше навчалися кандидати на духовний сан, докладно пізнаючи Святе Письмо [3;45-47].

Щоб мати вищу освіту, доводилося вивчати грецьку мову. За свідченням митрополита Климентія, у середині XII століття її на Русі знали близько 400 чоловік. З інших мов давні русичі знали німецьку та латинську, особливо в західноукраїнських землях. Деякі представники панівних верств, зокрема Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші, славилися як “книжні мужі” та знавці кількох мов.

При Києво-Печерському монастирі існувала також школа вищого типу, де поряд з богослов'ям вивчались філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури. Варто зазначити, що грамоти навчалися не тільки хлопці, а і дівчата.

В часи феодальної роздробленості непоправної шкоди українській освіті і культурі в цілому завдала монголо-татарська навала. З XIV століття Україна перебувала в складі Великого князівства Литовського. Шкільна освіта в цей період тісно пов'язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а і селян та ремісників. Поряд із слов'яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки. Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось в другій половині XV століття, після Флорентійської унії та у зв'язку з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською мовою. Праваславні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Умані, Холмі, Києві.

Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині - греко-слов'яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України першої половини XVII століття. Серед них письменник, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачний. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький, Д. Наливайко. Недарма м.Острог називають “Волинськими Афінами”. Після смерті князя К. Острозького (1608р.), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

І лише сьогодні в нашій незалежній державі нарешті стало можливим відновити наші славетні освітні традиції. На сьогодні це потужний навчальний заклад, що всіляко підтримується державою і має статус Національного, сподіваюсь він гідно продовжить свої традиції.

Висновки

Досліджуючи дану тему, опрацювавши широке коло історичної літератури, я дійшла до ряду нижче поданих висновків.

Одним з найцікавіших історичних періодів існування освіти і педагогіки взагалі не безпідставно вважається епоха середньовіччя . Середні віки датуються більшістю істориків V-XVI століттями. В цей час на зміну рабовлавницькому прийшло феодальне суспільство, в якому вся повнота влади належала світським і духовним феодалам. Епоха середньовіччя в Європі успадкувала від Римської імперії християнську релігію - католицизм. Головною ідеологічною силою, що визначала розвиток культури на ціле тисячоліття, стала християнська церква. Саме релігія в опосередкуванні церкви монополізувала науку, мистецтво і школу. Прибравши до своїх рук керівництво освітою і вихованням, служителі церкви намагалися виховувати народ в дусі смиренності і покірливості, тримати його в «темряві». Церква і духовенство прищеплювали людям релігійність і сліпе підкорення авторитетові церкви («всю істину дано в Святому Письмі»).

Філософсько-педагогічна думка європейського Середньовіччя головним завданням виховання і освіти бачила порятунок душі людини.Основою виховання визнавалось Божественне начало. Разом з тим, освіта була своєрідним сплавом релігійного і світського світогляду. Носіями християнської педагогіки були в першу чергу служителі католицької церкви, ідеалом людини вважалась покірна, віруюча особистість. В практиці виховання і навчання ранього періоду Середніх віків чудернацько переплітались язичницька (варварська), антична і християнська традиції.

Осередками освіти були міські та церковні школи. Основною формою навчального процесу в середовищі ремісників і купецтва було учнівство. Світські феодали, крім шкільного навчання, використовували й інший шлях формування підростаючого покоління - рицарське виховання. Переважна більшість єпископальних і монастирських шкіл давала лише рудиментарну, початкову освіту. В період з XII по XIII століття шкільна освіта поступово виходить за стіни церков і монастирів, формується мережа міських шкіл.

Вінцем середньовічної системи освіти були навчальні заклади вищого типу - університети. Перші університети виникли у XII-XIII столітті на базі деяких шкіл (в тому випадку, коли в школах були видатні професори богослов'я, філософії, медицини і римського права). У XV столітті в Західній Європі налічувалось 65 університетів.

Розвиток університетської освіти відповідав велінням часу. Університети виявились альтернативою схоластиці, яка перетворилась на “науку порожнії слів”. Університети протиставляли схоластиці активне інтелектуальне життя. Завдяки їм духовний світ Європи значно збагатився, отримав поштовх для виходу на якісно новий рівень розвитку в період Нового часу.

Джерела і література

1. Антология педагогической мысли христианского Средневековья: В 2-х т.-М., 1994, т.1-510с., т.2-643с.

2. Западноевропейская средневековая школа и педагогическая мысль. - М., 1989-1990.-Вып. 1-ч.12,270с.

3. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. - М., 1981, 527с.

4. Безклубенко С.Д. Теорія культури. - К., 2002, 324с.

5.Блок М. Феодальне суспільство. - К., 2002, 526С.

6. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. - М., 1990, 395С.

7. Джуринский А.Н. История педагогики. - М., 1999, 432С.

8. Духавнева А.В. История зарубежной педагогики и философия образования. - Ростов-на-Дону, 2000, 479с.

9. Захаров И.В., Ляхович Е.С. Миссия университетов в европейской культуре. - М., 1994, 371С.

10. Зейлигер-Рубинштейн Е.И. Очерки по истории воспитания и педагогической мысли. - Ленинград, 1978, 108с.

11. Иванов К.А. Многоликое средневековье. - М., 2001, 426с.

12. Корнетов Г.Б. Цивилизационный подход к изучению всемирного исторически-педагогического процесса. - М., 1994, 518с.

13. Кравець В.П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996, 136с.

14. Левкінський М.В. Історія педагогіки. - К., 2003, 360с.

15. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури. - К., 1995, 224с.

16. Норман Д. Європа - історія. - К., 2000, 985С.

17. Орлова И.Б. Евразийская цивилизация. - М., 1998, 475с.

18. Селлек Р., Салимова К. Педагогика народов мира. - М., 2000, 568с.

19. Семенов В.Ф. Історія середніх віків. - К., 1958, 527с.

20. Смирнова Е.Д. Средневековый мир в терминах, именах и названиях. - М., 1994, 384с.

21. Тэнас А. Культура и религия. - М., 1975, 252с.

22. История средних веков: В 2-х т., ред. Карпов С.П. - М., 2001, т.1-640с., т.2-432с.

23. От глиняной таблички - к университету., ред. Матулис Т.Н. - М., 1998, 531с.

24. Теорія та історія світової і вітчизняної культури., ред. Погорілий О.І. - К., 1999, 308с.

25. Роуг В. Университет как явление средневековой культуры. //Вестник высшей школы. - М., 1990, № 7,8.//

Размещено на www.allbest.ru