Проблеми соціалізації в контексті соціального виховання

На берегах річки Самари в Подніпров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча - скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і старих вояків Запорізької вільної республіки - шпиталі[20, с. 56].

Багато українських міст у Литовський період отримали Магдебурзьке право, яке давало городянам значну самостійність і незалежність від державної влади. Міська рада порядкувала всіма справами міста, громада обирала бургомістра. Ремісники кожного фаху об'єднувалися в громаду, що звалася «цехом» або «братством». Кожне братство керувало справами своєї громади і мало свою скарбницю, з якої надавали допомогу своїм членам і брали гроші на спільні справи. У наступні століття міщани почали формувати на зразок цехових релігійні православні братства. Вони були специфічним різновидом громад, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об'єднання були органічно пов'язані з церквами. Організаційно вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окремих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від господарсько-торговельної діяльності. З давніх-давен вони мали тільки релігійне призначення, а згодом набрали й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, братства відкривали школи, шпиталі, допомагали бідним і старцям.

Найстаріше Львівське братство було створено 1439 р. Згодом вони з'явилися в Острозі, Галичі, Кам'янці-Подільському, Києві, Кременці, Немирові, Луцьку, Вінниці та багатьох інших містах України. Спочатку це були замкнені осередки заможних міщан, а згодом привернули на свій бік українські шляхту, духівництво і простий люд. Важливу роль вони почали відігравати з другої половини XVI ст.[2, с. 57].

Братства приділяли значну увагу і питанням соціальної допомоги та підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утримувало «шпиталі», де жили бідні старезні, немічні братчики, закладали "шпиталі" (притулки) і для міської бідноти. У передмістях Львова місцеве братство відкрило чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і «шпиталь для людей вбогих, скалічених, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських». З братських кас надавали допомогу зубожілим міщанам, тим, хто не міг сплатити борги, позичали значні суми під заставу цінних речей, утримували бідних, учнів. Брали участь у похованні померлих, оплачували службу Божу за їх душі. Крім членських внесків, до фондів братських надходили кошти й у вигляді прибутків від господарсько-торгової діяльності, добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, а також пожертвування української знаті - нащадків князів, гетьманів. Поширювали свою діяльність і на школи, які відрізнялися від інших своєю демократичністю - тут мали можливість навчатися діти батьків різних майнових станів, у т. ч. сироти. На братські кошти утримувалися й опікувалися бідні діти.

Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєднали більшу частину України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, існувала започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом та іншими лихами. Ця традиція всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою; численних прихильників вона мала і серед людей різних станів, чиє матеріальне становище давало їм змогу особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих. З другого боку, у міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 року наказав споруджувати шпиталі, щоб "надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було".

Петро І, прагнучи викорінити псевдожебрацтво, заборонив подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це у шпиталях та інших подібних місцях. Цар доручав Священному синоду і державним адміністраціям, розпочати облаштовувати лікарні, богадільні, сирітські притулки, будинки для опіки за незаконнонародженими немовлятами, для людей, що марно вештаються, та інших. Цей напрям розвитку громадської опіки як найбільш цивілізованої форми благодійності під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набув поширення і державної підтримки.

Так, Катерина II 1 вересня 1763 р. видала Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в законодавчому порядку встановила державну систему опіки "для всіх цивільних прошарків". Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хворих, для божевільних, виправлення аморальних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама Катерина II віддала для цього 150 тис. руб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. руб. Вона заснувала Товариство виховання благородних дівиць (1764 р.), а також інші благодійні установи -- будинки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, школи, їхня мережа, що розширювалася, у 1854 р. була об'єднана у "Відомство імператриці Марії". Опікунство бідних мало свої відділення в Києві та інших містах України[16, с. 261]. У діяльності благодійних товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало на меті знаходити людей, які насправді потребували допомоги, особливо тих, хто соромився просити милостиню. Для працездатних відкривалися ремісничі класи та школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом. "Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського, який наприкінці XVIII ст. допомагав полоненим і цивільному населенню без поділу на "своїх" і "чужих". Відомий хірург М. Пирогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації "Суспільна користь" розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цивільному населенню. У Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров'ї та інших містах. Під час воєн вони відкривали сотні шпиталів. Наприкінці XIX ст. у Росії, переважно в європейській частині, у тому числі в Україні, налічувалося 14 854 благодійних товариства і заклади, 37,5 % з них були приватними.

Основний тягар лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їхнього життя. В Україні довго зберігало своєрідне значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського й суспільного життя розвинулася в селянській громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні міжособистісні зв'язки, залежність і взаємодопомога людей на основі спільних інтересів. Водночас громада була волевиявленням індивідуальних свобод, люди об'єднувались у неї для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: скривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. Аж до XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була й громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше, ніж 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їхня подальша доля. Якщо сироти не мали родичів, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За відсотки від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоч це траплялося не часто). При потребі громада шукала кошти з внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву[6, с. 48].

На відміну від Росії, де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державців, а залишалася «справою громади». У ХУІІІ ст. вона набуває характеру демократичної установи. Матеріально церква живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їх оплатою. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь.

Традиції благодійності не були забуті навіть після навали татар. Продовжувачами благодійності були видатні люди такі як князі Острозькі гетьмани України Сагайдачний, Дорошенко, Хмельницький, Мазепа та ін. Виникають братства які також зробили значний внесок у розвиток соціального захисту знедоленого населення відкривали школи притулки лікарні. їх діяльність була помітною в історії соціального захисту України. Із приєднанням України до Росії починає формуватися державна система соціального захисту яка зазнавала змін та реформування. Створюються організації які мали безпосередній вплив на розвиток соціального захисту України. Соціальна робота а саме благодійність розвивалася швидким темпами і цьому сприяли різні явища в суспільстві.

3.2 Соціальна робота в незалежній Україні

Однією з особливостей генезису соціальної роботи в Україні є його розірваність і фрагментарність. На початку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії загалом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяльності у соціальній сфері.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внутрішніх справ. Деякі функції соціальної роботи перебирали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи. Однак ця робота вибудовувалася за відомчими й бюрократичними принципами, що знижували її результативність. Суспільству нав'язувалася думка, що соціалістичні відносини є передумовою подолання злочинності, алкоголізму, психічних захворювань, бідності, злиднів. Турбота про матеріальний добробут здійснювалась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового забезпечення, освіти та охорони здоров'я.

За радянських часів система соціальної допомоги була у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проблеми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обмежувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мінімум соціальних гарантій для громадян. Вона була безадресною й ґрунтувалася на патерналістичній моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у країнах із директивною економікою, централізованим розподілом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадянами, цілковитим одержавленням соціальної сфери, не-розвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бюрократизмом[12, с. 55].

Педагоги у школах, лікарі в медичних закладах займалися функціями, які в багатьох країнах традиційно належать до компетенції соціальних працівників. Соціальні стаціонарні заклади не були укомплектовані професійно підготовленими соціальними працівниками. У них не було таких посад, так само як і не було фахової підготовки таких спеціалістів. Не маючи належного науково-теоретичного обґрунтування, система соціального захисту послуговувалася урядовими, партійними постановами, що визначали категорії людей, на яких поширювалося соціальне обслуговування, що надавалось лише у стаціонарних закладах.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із Заходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, посилилася увага до соціально-психологічних проблем і методів їх розв'язання.

На початку 90-х років XX ст. у незалежній вже Україні соціальна робота починає формуватися як фахова діяльність. Україна почала реформування системи соціального забезпечення, створення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отримала належного розвитку, що спричинено недостатньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів професійної соціальної роботи як засобу реалізації соціальної політики держави.

Із проголошенням незалежності України створюються мережі соціальних установ та заклади нового типу. Поштовхом до цього стала економічна криза і стрімке зростання соціальних проблем у суспільстві. Набувають поширення соціальні служби для молоді, які здебільшого орієнтуються на соціальну педагогіку і масову роботу.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодопомоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх родичів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах [2, с. 140].

Об'єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників матеріалізувалася у запровадженні відповідної навчальної дисципліни (1991р.). На становлення соціальної роботи як навчальної дисципліни вплинула реалізація україно-британо-португальського проекту ТЕМПУС-ТАСІС «Соціальна робота в Україні». Завдяки гранту Європейського союзу було відкрито першу в Україні Школу соціальної роботи Києво-Могилянської академії, яка нині носить ім'я її засновника і першого керівника Володимира Полтавця. Підтримка проекту на урядовому рівні сприяла інституціалізації соціальної роботи як навчальної дисципліни. Процес утвердження фахових підходів у соціальній сфері на перших порах відбувався за активної участі західних фондів-донорів. Так, україно-фінсько-голландський проект ТАСІС Європейського союзу «Соціальний захист в Україні» (в 1996--1998 рр.) передбачав розвиток освіти в соціальній сфері. Завдяки йому в Чернігівському юридичному коледжі було запроваджено спеціальність із соціальної роботи. У 1997--2000 рр. тривала реалізація україно-шведського проекту, спрямованого на створення моделі підготовки соціальних працівників базового рівня (пілотні курси було проведено в кількох областях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника для них.

На початку XXI ст. в Україні сформовано кількарівневу систему підготовки соціальних працівників. Однак за відсутності національної фахової громадської організації, яка б опікувалась стандартами освіти, структура і зміст навчальних планів у різних закладах варіюються. Певну координуючу роль в об'єднанні зусиль українських викладачів соціальної роботи відіграв україно-британо-бельгійський проект ТЕМПУС-ТАСІС щодо створення мережі навчальних закладів з підготовки соціальних працівників, який було реалізовано на базі кафедри соціальної роботи Ужгородського державного університету. Чимало старань щодо підвищення кваліфікації і згуртування українських викладачів виявив під час реалізації своїх проектів у співпраці з різними міжнародними організаціями Дитячий християнський фонд[7, с. 36].

За останнє десятиріччя налагоджено випуск україномовної фахової літератури, наукових і науково-популярних періодичних видань. З 1997 р. виходить журнал «Соціальна політика і соціальна робота», згодом було засновано журнали «Практична психологія і соціальна робота», «Соціальна робота в Україні: теорія і практика». Міністерство праці та соціальної політики України випускає відомчі видання «Україна: аспекти праці», «Охорона праці», «Соціальний захист».

У 1999 р. Указом Президента України встановлено професійне свято -- День працівника соціальної сфери (перша неділя листопада).

Правове й законодавче закріплення соціальної роботи як фаху в Україні відбулося завдяки ухваленню законів «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001 р.), «Про соціальні послуги» (2003 р.), внесенню відповідних посад до державного класифікатора професій, розробленню стандартів надання соціальних послуг.

Наприкінці 2003 р. ухвалено Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України, який мають засвоїти соціальні працівники. Процес професіоналізації соціальної роботи не може обминути етап затвердження етичного кодексу професії, ратифікації міжнародної Декларації етичних принципів і стандартів соціальної роботи. Без цього неможливе самоусвідомлення соціальних працівників як представників окремого фаху[12, с. 60].

З огляду на етапи становлення фахової соціальної роботи (перетворення діяльності на основне заняття для групи людей; організація профільних навчальних закладів; формування професійної асоціації), Україна повторює той шлях, який розвинуті країни подолали майже сторіччя тому. На рубежі XX--XXI ст. в Україні почали свою роботу фахові утворення (Асоціація соціальних педагогів і працівників соціальної сфери, Ліга соціальних працівників України, координаційна рада «Хесед-У країна» та ін.), однак поки що не створено єдиної національної організації, чий авторитет визнавали б представники фаху, органи державної влади, громадські організації.

Загалом соціальна робота в Україні перебуває на етапі становлення, як і вся система соціальних служб, правове забезпечення соціальних гарантій та громадянське суспільство, частиною якого вона є.

Соціальний розвиток у XXI ст. супроводжується в більшості країн світу нагромадженням гострих проблем життєдіяльності людей і пошуками шляхів і можливостей їх розв'язання. Спроби реформувати українське суспільство, що в цей історичний період здійснюються непослідовно, волюнтаристськими методами, спричинюють невиправдано різкий злам соціальних відносин. Це призводить до ускладнення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За таких умов потрібно як теоретично, концептуально осмислити нові суспільні реалії, так й ініціювати технологічні, методичні розробки для адекватної соціальної політики.

Із розповсюдженням проблем різного характеру в Україні розгортається соціальна робота -- як самостійна наука, навчальна дисципліна і напрям професійної діяльності. На етапі становлення для кожної теорії і пов'язаної з нею практичної сфери принципове значення має розробка її методологічних засад, з'ясування зв'язків зі спорідненими галузями наукового знання, визначення власного об'єкта, предметних аспектів, змісту й методики. У процесі інституціоналізації важливу роль відіграють, зокрема, формування, уніфікація і правильне вживання категоріально-понятійного апарату кожної науки. Не претендуючи на його узагальнений концептуальний аналіз, розглянемо стисло лише окремі основоположні конструкції та вузлові терміни, що виражають суттєві властивості й специфіку соціальної роботи і є "східцями" в пошуках, систематизації та застосуванні втілюваних нею знань, досвіду [6, с. 59].

Соціальна політика -- це один із головних напрямів внутрішньої політики держави, що має забезпечити відтворення тих соціальних ресурсів, із яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи. Окрім держави, соціальну політику в громадянському суспільстві здійснюють й інші його інституції (церква, партії, асоціації, благодійні фонди тощо); вона реалізується як у масштабах країни загалом, так і на регіональному рівні місцевими органами самоврядування. Тож коло її суб'єктів досить широке, а зміст, спрямованість складніші. На наше переконання, соціальна політика не повинна бути засобом збереження і функціонування держави, навпаки, держава покликана служити якомога повнішому задоволенню потреб членів суспільства.

Ефективним механізмом реалізації соціальної політики зарекомендувала себе соціальна робота. Цей прийнятий в усьому світі вислів виражає гуманне ставлення однієї людини до іншої. Наприкінці XIX ст. так почали називати професію, що своїм головним змістом має полегшення невдалого пристосування індивіда до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжувалася зростанням міст, посиленням соціальної диференціації і пауперизації населення, поширенням безробіття, злочинності тощо. Загострення соціальних проблем як потенційна загроза стабільності та порядку буржуазного ладу стимулювали емпіричне вивчення соціальних аутсайдерів, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обґрунтування і кадрового забезпечення. Нині соціальна робота стала професійно зрілою, могутньою науковою і практичною індустрією, якою займаються мільйони людей в усьому світі. На Заході існують різні визначення поняття соціальної роботи. У СІЛА, наприклад, переважає розуміння її як системи програм і послуг, що виконуються за допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі сучасних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індивідів, груп людей і товариств. А як наукова дисципліна соціальна робота дедалі більшою мірою використовує комплексний підхід.

У вітчизняному суспільствознавстві прийнято умовно вирізняти в соціальній роботі теоретичний і практичний рівні, проте переважає соціально-педагогічний. Одним із перших в Україні на початку 90-х років спробував методологічно обґрунтувати соціальну роботу донецький дослідник В. Сидоров. Він визначив соціальну роботу як "професійну роботу з надання допомоги особі, сім'ї, різним віковим і соціальним групам у розв'язанні їхніх - психолого-педагогічних, медичних, правових, економічних інших проблем"; вона реалізується у взаємодії клієнта та спеціалістів "з метою поліпшення чи відновлення здатності перших до життєдіяльності"[15, с. 4].

У цьому визначенні чітко відбито сутність і специфіку соціальної роботи як галузі суспільної практики. Для її теоретичного обґрунтування в умовах суспільства перехідного типу багато зробили барнаульські та московські вчені. Наприклад, очолюваний І. Зайнишевим колектив запропонував розглядати теорію соціальної роботи в широкому значенні як "систему поглядів і уявлень щодо використання чи пояснення явищ і процесів, соціальних відносин, що виникають дід впливом діяльності соціальних служб і органів соціального захисту та допомоги населенню. У вузькому ж, спеціальному значенні соціальна робота, на думку вчених є вищою формою організації наукового знання про найсуттєвіші зв'язки і відносини, що виникають у процесі цієї діяльності.

Група московських учених, очолювана професором П. Павленком, розвиває цільовий підхід до теоретичних засад соціальної роботи на основі американського досвіду, пропонує інтегроване тлумачення цієї категорії. Вона вважає соціальну роботу різновидом людської діяльності, що має на меті "оптимізувати здійснення суб'єктивної лі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпечення й діяльного існування особи, сім'ї, соціальних та інших груп верств у суспільстві"

Дослідник А. Кравченко під соціальною роботою розуміє спеціальну професійну галузь, що є сферою практичного застосування соціологічних і психологічних принципів до розв'язання проблем, які визначають суспільне чи, індивідуальне неблагополуч.

Аналогічного погляду дотримується дослідник В. Жмир. Він визначає соціальну роботу як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави та громадянського суспільства, що спрямована "на окремі соціально неповновартісні групи та на окремих індивідів із метою соціальної адаптації їх до існування в пересічних умовах конкретного суспільства" [ 6, с. 61].

Перелік подібних прикладів можна продовжити. Багатство моделей теоретичного обґрунтування соціальної роботи, як слушно зазначає професор С. Григор'єв, відбивають не лише результати наукових пошуків дослідників різних напрямів, а й суспільну еволюцію, зміни в змісті й формах цієї роботи. Осмислення цих моделей переконує нас у доцільності такого визначення. Теорія соціальної роботи -- це наука про закономірності й принципи функціонування та розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміки під цілеспрямованим впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів при захисті громадянських прав і свобод особи в суспільстві.

Різноманітність підходів до теорії та практики соціальної роботи зумовлюється умовами і можливостями її здійснення. У більшості визначень їхньої суті вихідні положення збігаються. Тому подальші пошуки в цьому напрямі заслуговують на підтримку і поглиблення. Ґрунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здійснив один із перших її дослідників на пострадянському просторі С. Гриґор'єв. Він на основі аналізу загального і специфічного парадигм і статусу вирізняє три групи концепцій соціальної роботи. Першу становлять психолого-орієнтовані теорії (екзистенціальна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористська). Вони переважно мають на меті оптимізацію психосоціальної роботи, надання допомоги на індивідуальному рівні, де домінують психічні проблеми. У другу групу об'єднані соціолога орієнтовані теорії соціальної роботи: системна, соціально-екологічна, радикальна, марксистська (соціалістична), які насамперед присвячені структурній проблематиці. До третьої групи належать комплексно орієнтовані теорії соціально-психологічна, когнітивна, соціально-педагогічна.

С. Гриґор'єв відзначає тяжіння окремих теорій до соціально-педагогічної проблематики. Додамо, що така сама тенденція спостерігається щодо правових механізмів регулювання соціального розвитку взагалі і соціального захисту населення зокрема. Напрацювання останніх ведуться в Харківському університеті внутрішніх справ, Ужгородському державному університеті та деяких інших вищих закладах освіти. На соціальній психології і психіатрії акцентує увагу Школа соціальної роботи Національного університету "Києво-Могилянська академія". Соціально-педагогічний напрям успішно репрезентує колектив науковців Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Процес становлення в Україні соціальної роботи як науки, без сумніву, поглиблюватиметься під впливом суспільних запитів і власного розвитку. Вже нині її розуміють не тільки як традиційну благодійність чи діяльність державної системи закладів соціального забезпечення, а і як різноманітну суспільну практику, перспективну навчальну і наукову дисципліну. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ця спеціальність запроваджується більш як у ЗО вищих закладах освіти країни. З розширенням і ускладненням завдань практики соціального захисту населення дедалі актуальнішим стає її осмислення, наукове і методичне обгрунтування, достатнє і якісне кадрове забезпечення. На жаль, поки що в Україні поширений стереотип, згідно з яким соціальна робота розглядається однобічно, переважно як допомога немічним, тимчасове явище, пов'язане із суспільною кризою і філантропією. Зазвичай у такі періоди її значення зростає. Проте і в розвинених країнах, як свідчить історичний досвід і нинішня ситуація в Західній Європі, роль соціальної роботи не знижується. А оскільки проблеми соціального буття на початку XXI ст. у світі загострюються, соціальні зв'язки збагачуються, потреби та запити людей зростають, збільшуватиметься і кількість та можливості недостатнього адаптування значної їх частини до нових умов, статусів, ролей, ускладнюватиметься процес соціалізації загалом. А отже, підвищуватимуться вимоги до соціальної роботи, її історії, методології, методів, технологій. У зв'язку з цим для України має суттєве значення і становить великий практичний інтерес переклад і введення в науковий обіг зарубіжних узагальнюючих досліджень та кращих Популярних праць.

І до сьогоднішнього дня не втратили цінності праці багатьох спеціалістів минулих десятиліть, які займалися прикладними дослідженнями соціального розвитку, проблемами різних груп населення, діяльністю соціальних інститутів та організацій. Це важливо тому, що теорія соціальної роботи в саморозвитку, як зазначалося, значного мірою спирається на потенціал суміжних дисциплін, їхній категоріальний апарат. Доцільніше й ефективніше надати допомогу представникам цих дисциплін в освоєнні нової науки, ніж готувати спеціалістів з нуля.

Спільними зусиллями належить утверджувати самостійний науковий статус теорії соціальної роботи в Україні, долати притаманну їй поки що невизначеність. Зарубіжний досвід останнього десятиліття переконує, що вона дедалі більше інтегрує сукупні наукові знання, здатні забезпечити» аналіз і оптимізацію життєвих сил людини,;реабілітацію в кризових умовах. Дедалі більше фахівців усвідомлюють необхідність спеціального вивчення факторів і умов виникнення та розвитку соціальної роботи як суспільного явища, потенційного соціального інституту. Таку тенденцію потрібно розвивати і на Україні.

Отже незважаючи на запізнілість і сповільненість цього процесу в Україні, теорія і практика соціальної роботи вже сьогодні; активно сприяє розв'язанню багатьох проблем трансформації нашого суспільства, його самозбереження і стабілізації. У майбутньому вона здатна істотно посилити творчий, гуманістичний вплив на формування громадянського суспільства і правової, демократичної, соціальної держави, яка служитиме людині. Для цього в країні є матеріальні й духовні передумови. Це багаті традиції доброчинності досвід роз'язання найгостріших соціальних проблем багата філософська, педагогічна, етична спадщина. А також потрібні державна воля, справедливі закони, мудра політика й конструктивні зусилля для подолання кризи, розбудови такого суспільства, в якому соціальні проблеми й конфлікти розв'язуватимуться цивілізовано, гуманно, на наукових засадах. Соціальна робота як наука, професійна діяльність сприятиме благородним цілям.

Розділ ІV. Девіантна поведінка дітей та молоді як форма соціальної дезадаптації та боротьба з нею

Кожне суспільство має свою певну систему норм (цінностей), які містять вимоги до поведінки та обов'язків членів цього суспільства. Норма - це явище групової свідомості у вигляді уявлень, які схвалює група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки людей з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови життя. Аналізуючи поняття норми, її можна розглядати як: приписи чи заборони; ідеал, що відповідає вимогам соціального середовища, в якому живе людина; діапазон варіативності поведінки. Деякі з норм мають абсолютні та однозначні критерії, розписані в законах та правилах (правові норми), інші - транслюються у вигляді традицій, вірувань чи сімейних, професійних, суспільних регламентацій (моральні та естетичні норми). Соціальні норми в суспільстві виконують орієнтаційну, регулюючу, інформаційну, корекційну, виховну функції. В них закладені певні способи дій, у відповідності з якими індивіди будують та оцінюють свою діяльність, спрямовують та регулюють поведінку. В теорії девіантної поведінки виокремлюють кілька підходів до оцінки поведінкової норми і девіацій. Соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку чи безпеку поведінки людини. Відповідно до цього до девіантної поведінки відносять поведінку, яка може бути потенційно небезпечною для суспільства чи оточуючих людей.

Отож девіантна поведінка людини - це система вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим в суспільстві нормам і проявляються у вигляді незбалансованих психічних; процесів, неадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального й етичного контролю особистості над власною поведінкою.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників не існує єдиної точки зору на термін "девіантна поведінка". Одні вважають, що мова має йти про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, інші пропонують включати в це поняття тільки порушення правових норм, треті - різні види соціальної патології (алкоголізм, наркоманія, убивства).

Девіантна поведінка завжди пов'язана з певною невідповідністю людських вчинків, дій, способів діяльності поширеним в суспільстві чи групах нормам, правилам, стереотипам, очікуванням, цінностям. При цьому девіантна поведінка може виступати в якості засобу досягнення мети, як спосіб психологічного розвантаження, як самоціль, що задовольняє потреби людини в самореалізації та самоствердженні.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв'язку з конфліктом, деструкцією та саморуйнівною поведінкою особистості. Девіант, відповідно до цього підходу, свідомо чи неусвідомлено прагне зруйнувати власну самоцінність, не дозволити собі реалізувати свої нахили.

В межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як дохворобливі особливості особистості, що сприяють формуванню психічних розладів та захворювань. Під девіацією в цьому підході розуміють психічні розлади, які не в повній мірі досягли психопатологічних якостей. Етнокультурний підхід визначає, що девіації доцільно розглядати з урахуванням традицій певного суспільства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одному соціокультурному середовищі, можуть значно відрізнятися від норм інших груп людей. Тому дуже важливим є врахування етнічних, національних, расових. Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей та норм. Поведінка, що не відповідає віковим стандартам, може бути визнана як девіантна.

Девіантна поведінка має різноманітні динамічні характеристики, може бути стійкою чи нестійкою, мати різну спрямованість та соціальну значущості. Девіантні форми поведінки поділяються на тимчасові і постійні, стійкі та нестійкі. Для тимчасових девіацій характерна обмежена тривалість поведінки, що суперечить певним нормам. Наприклад, підлітки можуть проявляти девіантні форми поведінки лише під час перебування в таборі відпочинку, бути агресивними лише в певній групі тощо. До постійних девіацій відносять такі форми асоціальної поведінки, які мають тенденцію до повторення. Стійкими називають девіації, для яких притаманний лише один вид асоціальної поведінки (наркоманія, дромоманія тощо). При нестійких девіаціях відмічається схильність до проявів різних видів девіантної поведінки (алкоголізм з агресією до ближніх тощо).

Виокремлюють стихійні і сплановані, структуровані (організовані) та неструктуровані (слабоорганізовані) різновиди девіантної поведінки. Стихійні девіації характеризуються спонтанністю та хаотичністю. Вони виникають під впливом зовнішніх обставин і характеризуються тимчасовим характером. їх причиною, як правило, є емоційний стан індивіда та збіг обставин. Найбільш типовими стихійними девіаціями для підлітків є вербальна, фізична агресії, спроби самогубства тощо. Сплановані девіації мають характер регламентованості та чіткої спрямованості. Людина завчасно готується до їх реалізації, нерідко переживає радісне і водночас тривожне очікування певного виду діяльності (наприклад, стан комп'ютерної залежності у підлітків). Структурована девіація - це групова форма поведінки, в межах якої чітко розподілені ролі всіх її учасників. Для неструктурованої різновидності групової девіантної поведінки характерна відсутність ієрархічних взаємостосунків, регламентація вчинків. Девіантні форми поведінки за своєю спрямованістю на себе та інших бувають експансивні, неекспансивні, егоїстичні та альтруїстичні. Експансивні девіації, на відміну від неекспансивних, конфесійних характеристик людини, характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльності оточуючих, здійснення щодо них різних форм фізичного, психічного та сексуального насильства. При неекспансивних девіаціях індивід своєю поведінкою не зачіпає інтереси інших (наприклад, нервова анорексія - стурбованість вагою свого тіла, постійне обмеження себе в їжі). Егоїстичні девіації відрізняються спрямованістю на отримання задоволення чи особистого зиску. Альтруїстичні девіації спрямовані на задоволення інтересів інших людей, нерідко поєднуються зі схильністю до самопожертви та самознищення. Альтруїстичні цілі може переслідувати самогубець, якщо він прощається з життям зарадипорятунку інших.

За рівнем усвідомлюваності та критичності поведінки розрізняють усвідомлені та неусвідомлені девіації. Усвідомлені девіації - це такий вид поведінки, при якій людина усвідомлює, що її вчинки суперечать певним нормам і по відношенню до яких вона може переживати негативні емоції, бажає змінити свою поведінку. Неусвідомлені девіації, як правило, притаманні людям з психічними розладами, які переконані, що їх поведінка носить адекватний характер у порівнянні з вчинками оточуючих, в них відсутнє бажання змінити що-небудь у своїй поведінці.

Розрізняють також первинну та вторинну девіації. Первинна девіація - це власне ненормативна поведінка, яка має різні причини ("бунт" підлітка проти авторитарності дорослих; бажання до самовираження, яке за певних причин не може здійснитися в межах "нормативної" поведінки). Вторинні девіації виникають в результаті свідомого чи неусвідомленого девіантом прагнення діяти відповідно того ярлика, яким оточуючі відмітили його поведінку, що мала місце раніше.

Девіантна поведінка обумовлюється певними причинами. Сьогодні науковці виокремлюють кілька груп детермінантів девіації дітей та молоді. Соціально-економічні:

· зниження життєвого рівня населення;

· майнове розшарування суспільства

· обмеження можливостей соціально схвалених форм заробітку;

· безробіття;

· доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх;

· неконтрольована реклама психоактивних речовин.

Соціально -педагогічні:

· криза інституту сім'ї;

· виховання в неповній сім'ї;

· завищені вимоги батьків до дитини;

· ворожість та конфлікти між батьками, батьками та дітьми;

· критицизм підлітка по відношенню до школи, сім'ї, відчуженість від них;

· низький статус підлітка у класному колективі;

· слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді.

Соціально -культурні:

· зниження морально-етичного рівня населення;

· поширення кримінальної субкультури;

· негативний вплив засобів масової інформації;

· лібералізація статевої моралі;

· домінування серед молоді культу сили.

Психологічні:

· прагнення бути незалежним від дорослих;

· бажання бути визнаним в групі однолітків;

· потяг до самоствердження;

· бажання виглядати дорослим;

· гедоністичні мотивації;

· потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації;

· підвищена тривожність, низька самооцінка;

· підвищений, в порівнянні з однолітками, рівень конформізму;

· акцентуації характеру, психопатії;

· психопатологічні синдроми (депресія, паранойя, мстивість тощо);

· негативні риси характеру (заздрість, лінощі, жадібність).

Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушення тих чи інших суспільних норм виокремлюють кілька видів девіації: делінквентна поведінка, адиктивна поведінка, наркозалежна поведінка, психопатологічна поведінка тощо.

Боротьба з асоціальною поведінкою розпочинається ще з дитинства в батьківській хаті. Але потрібно пам'ятати, що це не є індивідуальна проблема, адже кожна людина є коліщатком єдиного механізму - суспільства, і від її функціонування залежить робота останнього. Можливо, це сказано занадто голосно, та якби протягом усього існування людини-розумної не велася боротьба з ненормативною поведінкою, суспільства як такого могло б і не виникнути. Досягнення ж успіху соціально-економічного розвитку держави сьогодні можливо тільки за умови застосування новітніх, результативних технологій соціального функціонування суспільства та їх змістовного наповнення. Тому можна зробити висновок, що основним завданням технологій соціально-педагогічної роботи є розробка методів та форм соціально-педагогічної роботи як специфічного інструментарію науково-практичних засад роботи у соціальній сфері.

Грецьке слово "метод" означає шлях, спосіб пізнавальної, практичної діяльності людей. Метод розглядають як сукупність підходів, прийомів, операцій практичного чи теоретичного засвоєння дійсності. Нині під методом розуміють найкоротший шлях досягнення оптимальних результатів, що відповідають поставленим цілям. Ми будемо розглядати методи соціально-педагогічної роботи як складову методів соціальної роботи.

Метод у загальній практиці соціальної роботі виконує подвійну роль, оскільки він виступає як спосіб, шлях пізнання і застосування знань, що вироблені в науках про життєдіяльність людини і в соціальній практиці, а з іншого боку - як конкретна дія, що сприяє якісній зміні існуючого об'єкта (суб'єкта).

Цим підходом І.Г. Зайнишева перегукується визначення "метод соціальної роботи", що запропоновано російськими вченими М.В. Ромм та Т.А. Ромм. Вони розглядають метод як спосіб раціонального дослідження і перетворення дійсності, найкоротший шлях досягнення мети. Більшість дослідників проблеми методів в теорії соціальної роботи виділяє дві групи методів: методи соціальної роботи як наукового знання і як практичної діяльності. Методи соціально-педагогічної роботи слід віднести саме до другої групи.

Ґрунтуючись на цих підходах, під методом соціальної роботи ми будемо розуміти спосіб організації соціальної роботи, що призводить до досягнення оптимального результату і забезпечує позитивну динаміку розвитку об'єкта (суб'єкта)соціальної діяльності.

Виходячи з цього, метод соціально-педагогічної роботи ми будемо розглядати як спосіб організації узгодженої діяльності соціальних педагогів та клієнтів (дітей та молодь) з метою оптимізації результатів соціально-педагогічної роботи.

Торкаючись питання класифікації методів соціально-педагогічної роботи, варто зазначити, що цей компонент в спеціальній літературі знаходиться лише в стадії становлення. Але помітною є тенденція класифікацій загальних методів соціальної роботи через призму ступеня спільності, що обумовлено інтегративним характером теорії та практики соціальної роботи. На цій підставі в класичній літературі з соціальної роботи визначають такі групи методів:

1. Загальні (філософські) методи.

2. Загальнонаукові методи, що застосовуються в багатьох галузях суспільної діяльності, в тому числі і в соціальній роботі.

Вони визначають деякі аспекти процесу пізнання і перетворення світу. В сучасній літературі з проблем соціальної роботи найчастіше згадуються такі загальнонаукові методи:

· наукової абстракції;

· аналізу та синтезу;

· індукції та дедукції;

· єдності спільного та особливого;

· історичний;

· пересування від простого до складного;

· єдності якісного та кількісного аналізу;

· генетичний;

· конкретно-соціологічний;

· формалізації;

· аналогії;

· системно-структурний метод.

3. Спеціальні наукові методи - це специфічні способи пізнання і перетворення окремих сфер суспільного життя, що притаманні тій чи іншій системі знань.

У сучасних дослідженнях з проблем соціальної роботи основою для класифікації методів практичної діяльності соціальної роботи виступають як інтереси, потреби індивідів, так і соціальні інтереси управлінських систем. Так, Р.В. Овчарова пропонує класифікаційні ознаки для методів загальної соціальної роботи, а саме визначає: методи соціальної діагностики, соціальної профілактики, соціального контролю, соціальної реабілітації, соціально-економічні і організаційно-розпоряджувальні методи.

У більшості джерел з проблеми класифікації методів соціальної роботи визначаються такі групи спеціальних методів соціальної роботи: організаційні (адміністративні), соціально-економічні, педагогічні та психологічні. На нашу думку, до цього переліку методів у соціальній роботі слід також додати соціологічні методи. Крім того, інноваційна практика соціальної та соціально-педагогічної роботи породжує нові методи соціальної взаємодії, які не підпадають під існуючі класифікаційні ознаки. До таких методів роботи належить вулична соціальна робота та метод "рівний-рівному". Метод "рівний-рівному" - це спосіб надання та поширення достовірної інформації шляхом довірливого спілкування ровесників в межах організованої (акції, тренінги) та неформальної соціальної роботи (спонтанне спілкування), яку проводять спеціально підготовлені підлітки та молоді люди. Нижче додається модель комплексної системи педагогічної профілактики антинормативної поведінки учнів.

Таблиця № 1

Модель комплексної системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів

Зупинимось більш детально на характеристиці педагогічних методів, пріоритетних для практики соціально-педагогічної роботи, і які є різновидами методів виховання. Серед них виділяють: методи формування свідомості, методи організації діяльності, методи стимулювання та методи самовиховання.

Методи формування свідомості спрямовані на формування певних понять, оцінок, суджень, світогляду особистості. Переконання - це спосіб впливу на раціональну сферу особистості за допомогою логічно аргументованої інформації з метою підсилення чи зміни поглядів, установок, оцінок у об'єкта впливу. Навіювання - це спосіб впливу на особистість, заснований на некритичному сприйманні інформації об'єктом впливу. Важливою відмінністю навіювання від переконання є його спрямованість не на логіку та розум особистості, її здатність мислити та розмірковувати, а на емоції людини, її готовність отримати готові інструкції до дії. Приклад - метод виховання, заснований на свідомому відтворенні особистістю певних способів поведінки. Методи організації діяльності - це способи закріплення, формування позитивного досвіду поведінки, відносин, дій та вчинків. Як найбільш типові методи організації діяльності називають методи доручення, соціального навчання та закріплення позитивного досвіду.

Доручення є методом організації соціально-керованої діяльності. За типологією виділяють управлінські та виконавські доручення, постійні та тимчасові (змінні), індивідуальні та групові. В соціально-педагогічній практиці отримав розповсюдження метод чергування творчих доручень. До соціально-педагогічних умов успішного застосування методу доручення слід віднести: наочність, гласність виконання доручення, забезпечення методичної підтримки його виконання, урахування інтересів та соціального досвіду клієнта.

До методів організації діяльності більшість авторів відносить гру як спосіб соціальної взаємодії і розвитку творчої особистості клієнта. Специфіка ігрової діяльності в системі соціально-педагогічної роботи полягає, на наш погляд, в профілактичній, превентивній спрямованості гри як засобу організації змістовного дозвілля, запобіганні асоціальній діяльності клієнтів. У цьому контексті гра є одним з провідних інструментів в арсеналі соціального працівника ще й тому, що її можна застосовувати з метою діагностики, психокорекції міжособистісних стосунків. Крім того, гра сприяє духовному і фізичному звільненню, зняттю напруги, посиленню відчуття радості від подолання певних труднощів, перешкод. Під час гри людина відчуває насолоду від вільного прояву своїх здібностей. Ця ситуація ігрової творчості, що неодноразово повторюється, закріплюється і створює певний "творчий ключ", яким кожний соціальний працівник може користуватись у своїй діяльності.

Досвід застосування ігрових технік в соціальній роботі дозволяє нам запропонувати таку класифікацію ігор:

· за кількістю учасників (з обмеженою кількістю учасників, групові, масові);

· за напрямом виховних дій (музичні, танцювальні, інтелектуальні);

· за видами обладнання, що використовується (естафети, настільні, аукціонні та ін.);

· за ставленням до творчості (репродуктивні, конструкторські, новаторські).

До умов застосування гри в соціальній роботі ми відносимо:

a) визначення творчого потенціалу гри;

b) визначення місця і часу проведення,

c) визначення кількості учасників;

d) забезпечення комфортності і природності гри;

e) урахування вікових та анатомо-фізіологічних властивостей учасників гри;

f) захист людської гідності, морального самопочуття кожного учасника гри;

g) визначення місця ігротехніка під час проведення гри;

h) цілеспрямоване поширення прав учасників гри.

Сьогодні в практиці соціальної роботи активно застосовуються ділові, рольові ігри, тематичні ігрові програми, вуличні ігротеки. Внаслідок цього класичні ігрові форми та техніки набувають сучасного звучання.

Методи стимулювання діяльності спрямовані на стимулювання особистості до покращення чи зміни своєї поведінки розвитку, мотивації на соціально схвалені способи та види діяльності. Серед методів стимулювання визначають: методи позитивного підкріплення, методи негативного підкріплення, методи змагання.