Естетичне як соціокультурний феномен (філософсько-історичний аналіз)

У сьомому розділі - „Естетичне у філософії і культурі марксизму” - здійснено аналіз історичної еволюції усвідомлення естетичного з позицій суспільно-історичної практики, презентованого марксистською теорією. Марксизм - одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об'єктивного світу і місця та ролі людини в ньому, показати взаємозв'язок матеріального і духовного світів, об'єктивного і суб'єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й людського мислення. В марксистській філософії принципово по-новому вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. В якості основи суспільного розвитку марксизм декларує спосіб виробництва матеріального життя. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів - продуктивних сил і виробничих відносин - є тим стрижнем, навколо якого об'єднуються всі інші складові суспільного життя.

Вона обумовлена також матеріалістичним розумінням історії, згідно з яким кожній формації відповідає свій тип культури, а класові протиріччя є причиною поділу єдиної культури на “дві культури”, які відповідають двом основним антагоністичним класам формацій. Класовий підхід до пояснення й оцінки культурних явищ у марксизмі абсолютизується. Проте це не означає тотального заперечення спадкоємності культурного процесу. Не заперечує марксизм і загальнолюдського змісту культури, але вважає, що воно підпорядковане класовому началу. На відміну від попередньої філософської традиції, марксизм включає до змісту культури не тільки духовну, але й матеріальну культуру. В межах формаційного підходу до історії марксизм формулює своє уявлення про закономірності буття культури: залежність культури від економічного базису, стихійність, нерівномірність культурно-історичного процесу в антагоністичних формаціях, притаманну тенденцію до витіснення культурою панівного класу духовної культури мас, посилення культурної поляризації суспільства в міру загострення класової боротьби, національна форма культури тощо. Важливе значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики ? на політичні погляди. А от вагомість мистецтва ? у комплексному впливі як на розум, і душу людини, так і на формування цілісної особистості. Водночас вплив мистецтва ? не дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який проявляється як у позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід ? художньо організований, узагальнений, осмислений митцем ? втілюється в естетичному ідеалі. За теоретично оформленою конструкцією ідеалу можна судити про стан наявного художнього мислення. Ідеали ? це форми вираження глибинних конкретно-історичних інтересів як індивіда, тієї або іншої групи (одиниці соціального розшарування), так і всього людства. В них інтереси подані у максимально узагальненому, концентрованому вигляді. Вони немов би увінчують всю систему ідей, притаманних тому або іншому суб'єктові діяльності, інтегруючи в собі все найбільш істотне в його відношенні до світу. Ідеал завжди є духовним втіленням того образу, який відрізняється від повсякденної дійсності і має спонукальну силу до дії. Це той образ досконалості, що вабить, орієнтир, на який рівняється митець у своїй творчості.

Маркс і Енгельс матеріалістично переробили і використали класичні ідеалістичні вчення про ідеал. З їхнього погляду, людина відрізняється від тварини не “мисленням” чи “моральністю”, а працею. Саме в цьому і полягає “справжня природа” людини. Цим історично визначається також і вища мета, або ідеал людської діяльності. Основоположники марксизму дійшли висновку, що справжня свобода людини може бути досягнута лише на засадах комуністичного усуспільнення матеріальних засобів й умов життя і, насамперед, засобів виробництва. З огляду на це, соціалістичний ідеал може бути реалізований тільки через комуністичну революцію, коли ідеал співпадає з назрілою в суспільному організмі масовою потребою, з масовим матеріальним інтересом пролетаріату. Тільки за умови такого збігу ідеал викликає в масах відгук і надихає їх на дію. У цьому сенсі Маркс і Енгельс категорично заперечували тлумачення комунізму як ідеалу.

У восьмому розділі - „Естетичне у філософії і культурі модернізму і постмодернізму” - зосереджено увагу на сучасному розумінні естетичного, його місця і ролі в житті людини ХХ - ХХІ сторіччя. В кінці ХХ ст. - в епоху кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя - філософська думка звертає увагу на ситуацію, коли в свідомості руйнується і зникає система символічних протилежностей, коли принцип опозиції та закон виключеного третього втрачає силу. Закономірно постає питання: чи можливо описати у логічно структурованому тексті, зокрема філософському дискурсі, неструктуровану, розірвану свідомість? Чи правомірно говорити про розумний, раціональний підхід до позараціональних закономірностей?

У роботі аналізується полісемантична природа поняття “постмодернізм”. Зазначається широкий діапазон його використання в сучасному гуманітарному знанні: від позначення новітніх напрямків у мистецтві та описання відповідного історичного періоду до фіксації тієї філософської позиції, яка спрямована на розвінчання загальноприйнятих в попередній традиції положень про реальність, знання, істину. При цьому пафос постмодерністського мислення є незмінним і передбачає новий погляд на форми, ідеї та моделі діяльності, що залишились від минулої епохи. На відміну від інших спроб “переосмислити минуле”, постмодернізм не намагається замінити одну істину іншою, один еталон краси, естетичного загалом, іншим, старий життєвий ідеал - новим. Постмодерністське мислення ґрунтується на визнанні перманентного і незнищенного плюралізму культур, комуналістичних традицій, ідеологій, “форм життя”, “мовних ігор”.

Проаналізована праця В. Вєльша “Наш постмодерний модерн”, яка побудована на обґрунтуванні плюралістичності підходів, інтерпретацій як фундаментальній характеристиці даного феномену. Показано, що дослідник довершив будівлю, яку задовго до нього почали зводити мислителі, теорії яких перегукуються з концепцією М. Бахтіна. Його ідея діалогу як сутності “слів-буття” культури була перетлумачена як заперечення самої можливості упізнавання в тексті єдиного сенсу. Текст постає як поле безперервно існуючих метафор, оскільки він не може бути цілісним. Адже кожний реципієнт створює власну версію. Неможливим виявляється визнання авторитету лише за певною з існуючих версій та за гіпотетичним оригіналом включно. Вони рівноцінні і авторитет створюється лише їх сукупністю. Більше не існує ані автора, ані “домінантних структур”, ані інтерпретацій, тим більше таких, яким не чужі зазіхання на канонічний статус.

Квінтесенцією постмодерністського устрою і стилю життя є Інтернет. Це той простір, де постмодернізм репрезентований найбільш розгорнуто і за формою найбільш адекватно: увійшовши в Інтернет, людина занурюється в суть постмодерністської епохи у всій її філософсько-світоглядній і антропологічній специфіці. Автором розглянуто основні риси і методологічні принципи постмодернізму, сформулювані його представниками (Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж.Ф. Ліотар, Ж. Лакан, Ю. Кристєва та ін), крізь призму естетичного.

У “проекті Просвітництва” філософія змогла стати тим, що визначає образ доби, а сама доба стала формою реалізації цієї філософії. Проте через два сторіччя після своєї появи Просвітництво знову повернулося, але вже як спосіб усвідомлення західною думкою своїх дійсних можливостей, як спосіб постановки питання про межі розуму.

Сучасна постмодерністська філософія запропонувала цілу низку стратегій виходу з цієї ситуації. Це і тлумачення людини як “бажаючої машини” (Ж. Дельоз), деконструктивізм (Ж. Дерріда), антропоморфізм (П. Козловська), плюралізація раціональності (Ю. Кристєва) та ін.

Філософія постмодернізму, продовжуючи традиції європейського нігілізму, описує глухі кути цивілізації, ковзання по поверхні, розірваність свідомості і, водночас, відмову від стереотипів тоталітарного мислення, багатовимірність творчих можливостей індивіда. Картинка логоцентризму і констатація розпаду об'єктів класичного знання є істотною ознакою загальної спрямованості думки Ніцше, Гайдеггера, Дерріди, Дельоза, Фуко. Втрата авторитарних метафізичних стандартів, що зумовила кризу європейської культури, зробила цих мислителів виразниками “сучасної” і “постсучасної” свідомості.

Естетичний вимір передбачає наведення мостів між “високою”, елітарною і масовою культурами, поворот і зацікавленість традиціями, відтворення в мистецтві специфічної дійсності. Класичні категорії - “естетичне”, “прекрасне” і “потворне”, “трагічне”, “комічне”, “гармонія” і “гротеск”, “піднесене” і “низьке” змінюють наголоси на протилежні, “калейдоскопічно перетинаються і вільно рухаються у певному тексті, на який перетвориться світ”.

Осмислення естетичного у філософії і культурі постмодернізму, як іманентного життєвому світу особистості в усій його багатогранності, відображає сучасний стан людини у світі та пошук нею власної духовності, осягнення людського буття, хаотичності світу у його можливих вимірах. Естетичне, будучи чинником комунікації, поєднує як по горизонталі - через діалог різних культур, долає перешкоди на шляху міжособистісної комунікації, так і по вертикалі - через всю історію естетичного самовизначення людства. “Мова” естетичного виступає як шлях до подолання ізольованості та закритості особистісних світів, як здатність сприйняття Іншого, як можливість поліфонічного діалогу.

У дев'ятому розділі - „Проблема виховання естетичного в українському культурному дискурсі в період глобалізації та інформаційної революції” - аналізуються особливості естетичного відношення людини, зокрема молоді та студентів, до дійсності, залучення їх до системи естетичних цінностей, формування здатності особистості до естетичного сприйняття і переживання, внутрішньої потреби в творчості за законами краси, створення естетичних цінностей як у мистецтві, так і в інших сферах людської діяльності. В дисертації підкреслюється, що розвиток поняття “естетичне виховання”, починаючи з Ф. Шіллера, простежувався на рівні світової та вітчизняної філософської і педагогічної думки. Серйозний внесок у розвиток ідей естетичного виховання зробили українські мислителі В. Вернадський, Б. Грінченко, С. Миропольський, М. Пирогов, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, Леся Українка, І. Франко, Т. Шевченко та ін. У їх роботах простежується динаміка розвитку поняття “естетичне виховання”, що пов'язується з визначенням гармонійно розвиненої особистості, з необхідністю вивчення історії мистецтва, із включенням естетичного виховання до системи як загальної, так і педагогічної освіти. Зразком естетичного виховання в Україні була Києво-Могилянська академія, яка спиралась на досвід європейських вищих шкіл (Віленської, Замойської, Кембріджської, Познанської та ін), недільні школи, братські школи, а з другої половини ХІХ ст. - Ніжинський, Глухівський педагогічні інститути. Показовими тут були не лише навчальні курси з основ естетики та естетичного виховання, але й позакласна діяльність. Функціонування цієї системи передбачає використання творчого підходу до будь-якого виду діяльності учнів та студентів, розмаїття форм і методів пробудження їхнього інтересу до естетичної творчості, а також здійснення педагогічного контролю за соціально-цінною діяльністю учнів у процесі позакласної та позашкільної роботи, організації дозвілля дітей різного віку. В сучасній школі естетичне виховання знаходиться в занедбаному стані. Проведене дослідження різних категорій учнів і студентів дало дуже тривожні результати: із 1652 респондентів лише 9% підтвердили наявність розвиненого естетичного смаку, в той час як абсолютна більшість респондентів не розуміється на смаках, не усвідомлює, у чому полягає краса в мистецтві та природі, не орієнтується у видах та жанрах мистецтва, а відтак - не відвідує виставки, концерти, не захоплюється художньою літературою. Між тим, краса поряд з іншими функціями постає ще й у якості могутнього регулятора людських стосунків, сприяє їх олюдненню, орієнтації на добро і справедливість. У педагогічній літературі існують різні думки про засоби досягнення естетичного розвитку особистості в освітньо-виховному процесі ВНЗ. Традиційно, функція цілеспрямованого формування естетичної культури особистості студента належить предметам естетичного циклу. Деякі дослідники стверджують, що естетичний потенціал містять у собі всі предмети гуманітарного циклу. В той же час предмети психолого-педагогічного та природничо-наукового циклів залишаються досить далекими від естетики в сучасному освітньо-виховному процесі. На жаль, шкільна освіта не виявляє особливої зацікавленості у повноцінній естетичній діяльності учнів і не стимулює дітей до її продуктивного освоєння. Серед багатьох форм організації естетичного виховання студентської молоді найбільш потужними для будь-якого вищого навчального закладу є відвідування музеїв з подальшим обговоренням цінностей мистецтва (кіно, театру, літератури). Студенти наполегливі у своїх бажаннях пізнати нове, розібратися у різних явищах життя, художньої культури. Нерідко вони категоричні у судженнях, не завжди можуть прийти до правильного висновку, погляду на окремі явища культури. Усі засоби та форми естетичного виховання можна використовувати, якщо вони збагачують естетичну культуру студентської молоді, розвивають у неї естетичні смаки, інтереси, творчу активність, допомагають перетворенню знань у переконання. Соціологи вказують на зв'язок естетичного інтересу особистості з об'єктивними умовами життя, а естетичний інтерес визначається як специфічне ставлення особистості до навколишнього світу, викликане активним її бажанням оволодіти конкретними естетичними об'єктами або ж тим чи іншим видом творчої діяльності. Використання цих форм та засобів естетичного виховання у вищих навчальних закладах потребують чіткого виділення основних цілей та завдань на кожний навчальний рік. Значне місце в естетичному вихованні засобами залучення до культури займають екскурсії до культурних центрів, відвідування виставок, колективний перегляд фільмів та вистав з подальшим їх обговоренням. У свою чергу, естетичне виховання у ВНЗ, зокрема використання образно-естетичної складової в лекційному викладанні та навчальних текстах, сприяє посиленню дієвості навчального процесу та поглибленню розуміння, засвоєння навчального матеріалу та його збереженню в довготривалій пам'яті.

ВИСНОВКИ