Державницькі ідеї Феофана Прокоповича

Визнаючи зверхність світської влади над церковною, Прокопович докорінно розходився у цьому не лише з католицькими теоретиками (Томою Аквінським, Беларміном та ін.), які узагальнювали й обґрунтовували існування папства, а й із поглядами, звичаями й установами російської старовини. Адже в допетровській Росії існувала якщо не зверхність влади церкви над світською, як того хотів патріарх Никон, то, принаймні, паралелізм двох влад, царя і патріарха. А Теофан доводив, що саме світській владі належить верховність (маєстат), а тому всякій іншій владі, зокрема й церковній, належати не може. Отже, церковна влада має юридично підпорядковуватися світській. Апологія юридичного підпорядкування церкви світській владі розвинена Прокоповичем у творі “Розшук історичний...”: “Цар усьому духовному чинові є суддя і повелитель, а вони (всякий чин і патріарх) є підвладні й підсудні, як і інші піддані ”. Це саме бачимо також у “Слові про владу і честь царську ”, де Прокопович спростовує думку, що не всі люди в державі, зокрема священики й ченці, підвладні цареві. “Се терн, - говорить він, - зміїне жало, папежство. Священство - інша справа, інший чин є в народі, а не інша держава ”. Прокопович переконливо доводить, що царська влада встановлена самим богом. Особливо багато уваги мислитель приділив теоретичному обґрунтуванню підпорядкування церкви світській владі, з правом останньої на вільне втручання навіть у внутрішні справи церкви. Цей вияв максимального цезаропапізму з боку архієпископа православної церкви є не чим іншим, як виявом крайньої догідливості цареві Петрові І [20, с. 6].

Отже, теорія освіченого абсолютизму Феофана Прокоповича свідчить про оригінальний характер вітчизняної суспільної думки, зокрема вчення про розвиток суспільства та науки. Він веде постійну боротьбу науки з неуцтвом. Спираючись н а тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції Московського царства, Прокопович створив та обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Петром І, зміцнів за часів Єлизавети й набув розвитку в роки правління Катерини II. Ця концепція стала ідейним підґрунтям державної системи Російської імперії, і не вина Прокоповича, що ніяк не всі російські монархи були справді освіченими та гідними вінця й скіпетра.

Феофан Прокопович виділяє такі форми правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління. Найкращою він визнає абсолютну монархію, що дозволяє зберегти правопорядок в державі та захистити її від недобросовісного правління. Таке бачення ідеальної держави Ф. Прокопович обґрунтовує у своїх творах, зокрема таких як: "Слово про владу й честь царську", "Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні", "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї".

Щодо відносин держави та церкви Прокопович налаштований дуже рішуче та не жаліє критики в їхню сторону. Конфлікти Прокоповича з церковною владою почалися ще в Києві. Продовжилися вони і у Санкт-Петербурзі. Його звинувачували у єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя. Що по суті не було без під ставно, адже Прокопович не любив усе старе що пропонувала російська церква. Особливі наслідки мала участь Феофана Прокоповича у реформуванні устрою Православної церкви Російської імперії. Укладений ним «Духовний регламент» набрав чинності закону, і 1721 року на його підставі Петро I скасував патріаршу кафедру, патріаршество. Тим самим Російська православна церква була повністю підпорядкована світській державі, власне, волі монарха, як це було колись у Візантійській імперії.

РОЗДІЛ 3. Ф. Прокопович про право та закони

Прокопович був переконаним прихильником природно-правової доктрини (з деяким теологічним забарвленням) та ідеї суспільного договору. Першим у Росії він порушив проблему походження держави. Обґрунтовуючи існування природних прав людини та інших природних законів, мислитель не погоджувався з Гоббсом в тому, що людина від природи зла і перебуває у стані війни всіх проти всіх. Людину перетворювали на "неприборкуваного звіра" тільки ті війни, які вдалося подолати завдяки здоровому глузду самої людини і сприянню Бога [10, с. 5].

На думку вченого, найважливішим природним даром індивіда є совість, яка змушує його творити добро. Зло, зовнішні супостати, внутрішні лиходії, здоровий глузд людей і замисел Бога змусив їх згуртуватися, шукати порятунку шляхом передавання своїх прав тим, у кого влада. Основне завдання держави - охороняти природні права людини, насамперед право на земне щастя, гарантувати їй свободи і вольності, охороняти природні закони: боятися Бога, боронити своє життя, бажати незгасності роду людського, не вчиняти іншому, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір. Головний обов'язок громадян - "свято берегти повеління і устави государя, безперечно підпорядковуватись монархові і дотримуватись законів, які творить самодержець для "темної маси", в ім'я "всезагального блага" [18, с. 123].

Національною особливістю народної угоди у Прокоповича виступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мислитель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від самого єства початок», «монархи боги суть», государ «самому токмо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів голова» -- шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує» [11, с. 91].

У своїй науковій діяльності Ф. Прокопович свідомо прагнув звертати увагу на явища громадського життя людей. При цьому, розглядаючи цивільну (світську) і церковну (релігійну) історію, у "Духовному регламенті" він призивав користуватися історичним методом як підзорною трубою, уважно розглядати століття нашого минулого, виявляючи "корінь", "насіння", "основу" буття.

Особливо значимими Прокопович вважав теоретичні принципи "натурального права", "природного складу", "природного закону". Цим порозумівається його постійний інтерес до праць Гобса, Будія, Грація, Пуфендорфа, хоча відомо, що не вони тільки були джерелами його знань про "корені" соціального життя людини (мікрокосму) і суспільства (макрокосму). Він звертався до ідейного багатства мислителів античності, середньовіччя, нового часу. Ф. Прокопович високо цінує і свідчення батьків церкви, часто користується церковними документами Росії, Візантії, Європи. Г.В. [2, с. 66].

Плеханов справедливо підкреслював, що видатний публіцист епохи Петра І, можливо, перший у XVІІІ в. "посилається на природне право". При цьому авторитет Гобса і Пуфендорфа для нього був більш значимою величиною, чим рядка Священного писання: не випадково "ревнителі православ'я вважали його малонадійним богословом". Аргументи від "природного розуму" спонукували Ф. Прокоповича звертатися до людини як суб'єктові історії і "головної статі" суспільства. У роботах "Духовний регламент", "Богословське навчання про стан неушкодженої людини або про те, який був Адам у раї", "Правда волі Монархової...", "Книжиця, у ній же повість про зваду Павла і Варнави...", "Перше навчання отрокам" він неодноразово порушує питання про сутності гобсовської проблеми: який людина до виникнення влади, державної "сили" і "волі". І саме тут він змушений віддати перевагу ідеї "природного стану" ідеї провіденціалистської "зумовленості". Був час, вважав православний ієрарх, коли над людиною не було ніякої влади, крім влади природи. Якщо, по Гобсу, для цього "природного стану" людей характерна війна всіх проти всіх, а по Пуфендорфу, - світ і благоденство, то Прокопович вважав, що в первинному стані суспільства без держави і минулого, війна і світ: ненависть і любов чергувалися, зло змінювалося добром [3, 114].

Пояснював він цей стан волею волі людини, волею вибору - чеснота як дарунок природи тріумфує в силу того, що на своєму досвіді людина переконується, що не можна робити іншому те, що він собі не бажає. При цьому якимсь образом зберігається суверенність прав індивідуумів, що "вільно", тобто з волі суб'єкта, можуть бути передані: по Гобсу, - монархові, на думку Прокоповича, - народу, що взаємодіє з "мудрим монархом", здатним вирішувати всю сукупність світських і навіть духовних (церковних) справ, справ цивільних і військових. "Користь батьківщини", "народна потреба" і "вигода" "волі божої несуперечлива", як і влада освіченого царя [20, с. 2].

Ф. Прокопович - один з найбільш яскравих теоретиків ідей "договірної держави", хоча це не заважало йому багатозначне аргументувати ідеал абсолютистського, авторитарного правління, відстоювати думки про винятковість, навіть "божественності" влади Петра І. Прихильник спадкоємної монархії, мислитель високо цінував діяльність московських князів, що поєднували російські землі в державне ціле: Іван Грозний, думав він, Росію "союзом відгородив і оживив". У "Слові про владу і честі царської" його орієнтація на "самодержавність російського правління" виражений чітко і ємко: цар - владика, володар, усьому суддя і вищий авторитет. "Цар ні канонам, ні законам не підвладний"", - указував Прокопович у "Правді волі монархової". У свідомості церковного ієрарха, суперечачи один одному, зіштовхувалися ідеї про "вола" і "праві", абсолютистський авторитаризм і народний автономизм. Досить декларативним ставало також поняття "природні права", хоча при розборі буття індивідуального і суспільного міркування про них нерідко органічно вписувалися в тканину авторських міркувань [6, с. 37].

Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, противиться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою загальну волю «у віки», він зобов'язаний оберігати «закони і статути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», народ, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою загальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втрачають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокоповича є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна [9, с. 244].

Отже, Феофан Прокопович висловлюючись про право та закони акцентував увагу на природно - правовій доктрині, тобто на природних правах людини, як живої істоти. В своїх працях мислитель обґрунтовує теорію суспільного договору, ідеальної держави та ідеальної форми правління. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Найкращою владою в державі на думку мислителя володіє монарх. При чому влада монарха не повинна бути чимось обмежена. Тільки абсолютна монархія може зберегти державу та захистити її жителів. Можна таким чином заключити, що Феофан Прокопович натхненний реформами Петра I, розвинув у своєму трактаті “Правда волі монаршої ” теоретичну модель зв'язку між поняттями “ воля ”, “ правда ” та “ влада ” у зв'язку який можна вважати характерною рисою російської інтелектуальної та політичної історії.

ВИСНОВКИ

Трапилося так, що одна із найбільш яскравих і значних особистостей в історії двох країн -- України та Росії -- в обох цих країнах залишається, певною мірою, у тіні, принаймні для широкого загалу. І не тільки в тіні, але також -- не зовсім у честі. Йдеться про Феофана Прокоповича -- потомственого киянина, вихованця, а потім професора й ректора Києво-Могилянської академії, одного із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора.

Із наведеного вище переліку стає очевидним, чому ця постать не користалася і не користається шанобливою увагою українців-патріотів. Феофан Прокопович належить до тих «малоросів», які пов'язали свою долю з Російською імперією і служили їй вірою, правдою і своїми талантами. Енергійні честолюбні люди завжди і всюди тяжіли до метрополії, до широкого поля діяльності, до популярності за межами своєї провінції.

Але чому Росія не числить Прокоповича серед своїх кращих синів? Людину, яку називають «архітектором перебудови» Петра I? Однією з причин стало його походження, те, що він був «іноземцем» (так тоді називали вихідців з України), чужаком. Недовір'я до владики Феофана посилювала також його освіченість, яку пов'язували з вільнодумством. Прокопович таким і був. Найбільші претензії мала до Феофана Прокоповича -- ченця, ієрея, потім архієпископа -- Московська церква. Бо він був близько причетний до петровської церковної реформи, яку більшість людей церкви сприйняла негативно. Чимало церковників вважали архієпископа Феофана чи не єретиком, а до того -- уніатом (як побачимо нижче, для цього були певні підстави). Ставлення церкви до фігури Феофана Прокоповича завжди кидало тінь на його пам'ять, впливало на той його образ, який творили дореволюційні російські історики.

Впевнений, однак, що українці не повинні «відмовлятися» від свого земляка Прокоповича, від його багатої наукової та літературної спадщини, його непересічної особистості, сформованої у науково - книжній атмосфері Києво-Могилянської академії. Згадаймо драматичний досвід єврейського народу -- скільки його великих людей стали донорами культури інших народів, діячами чужих держав. Багато хто з них забув свою мову, звичаї предків. Попри все, євреї, однак, пишаються такими людьми, як Ейнштейн, Ойстрах, Фейхтвангер, Левітан та іншими, ніколи не забувають про їхнє єврейство. Тож давайте відсторонимося від упередженого погляду на людину, яка була дитиною свого, а не нашого часу, і будемо пам'ятати тільки те, що він наш земляк.

Велика заслуга Прокоповича полягає в тому, що він відіграв ключову роль при створені Академії наук, до якої входили інтелігентні люди, такі як Брюс, Кантемир і Татищев. Його філософські погляди ґрунтуються на основі цінностей, які внесла європейська культура. Під час свого навчання у Києво-Могилянській академії, єзуїтських школах міста Львів, Краків, в римо-католицькому колегіумі святого Афанасія, значний вплив на подальший розвиток його філософії справив європейський раціоналізм.

Про що можуть свідчити курси лекцій з філософії, які Феофан Прокопович проводив у Києво-Могилянській академії для своїх вихованців. Також слід зазначити, що і на принциповому положенні цього курсу, що є по - перше: утворення матерії і форми, як рівнозначних основ природних тіл, і по - друге: визнання у поняттях нереального якогось розділення сутності та існування. Ідеї мислителя у першу чергу були направлені проти абсолютизації форми (ідея була сформована ще Платоном і Арістотелем), стверджень, що спів падання сутності та існування можливе лише в Богові, проте не в його творіннях.

Пізніше, у богословських ідеях Ф.Прокоповича будуть прослідковуватися впливи ідей видатних філософів, зокрема Бенедикта Спінози, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Георга Лейбніца. Його вважають першим, хто спробував створити системне богослов'я. Прокоповичем було висунуто ідею «наукового богослов'я», на його думку у визначених рамках, богословська апологетика набуває свого роду науково - філософського плану, де філософські ідеї миттєво стають феноменом історично - богословського ряду.

Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705--1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов'я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання.

Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночас він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на ґрунті власних, закладених природою закономірностей.

Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї -- пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.

Не заперечуючи силу Бога, Прокопович говорив про панування «природного закону» цей закон вбирав у себе як любов до Бога, так і повагу до батьків та інших людей. Природний закон знаходився у єдності з розумом. У своїх «роздумах Прокопович зумів поєднати природно-правову теорію з догмами богословґя, приєднуючи до доказів «від природних законів і природного розуму» «непорушне Слово Боже». Мислитель спирався на тих теоретиків природного права, які вбачали в абсолютизмі найдоцільнішу форму держави.

Освічений абсолютизм у перші століття нового часу був явищем загальноєвропейським. Без нього струснути, просвітити і реорганізувати Московське царство, прищепити йому ази західної освіченості у військово-політичному та культурному плані, вивести його на рівень передових європейських країн було б неможливо. Поєднання самодержавної волі з освіченістю та політичним раціоналізмом персоніфікувалось у близькості Петра І та Феофана Прокоповича. У працях Прокоповича ставляться моральні, стичні проблеми. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, Прокопович порівнює добро з багатством, а зло з бідністю. Зло приховує в собі всі ті негативні риси, які закладені в душах людей, тоді як добро концентрує, кращі сторони життєдіяльності членів суспільства.

Навколо творів та реформаторських ідей Прокоповича постійно велася полеміка; найбільш запеклим і впливовим його антагоністом був його колега по Києво-Могилянській академії митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський. Щоб очорнити Прокоповича в очах царя, у хід йшло все -- доноси, пасквілі, анонімки («підкидні листи»). Архієпископ Феофан, треба визнати, також сповідував гасло «Мета виправдовує всі засоби» -- він захищався тими самими варварськими методами, якими користалися його вороги. Тільки набагато розумніше і тому -- значно ефективніше. Прокопович безжально, жорстоко переслідував опозицію реформаторській політиці Петра, неприйняття ідеї абсолютної монархії.

Активна громадська діяльність Прокоповича на російському ґрунті продовжувалася 9 років -- до смерті Петра I. (Відома емоційна промова Феофана Прокоповича над труною царя у Петропавлівському соборі: «Що се? Росіяни, що ми бачимо, що ми робимо? Петра Великого ховаємо!») Після смерті вінценосного покровителя у вихорі владних змін вороги Феофана підняли голови, активізувалися. Він навіть збирався емігрувати до Швеції. І тільки надзвичайна присутність духу і ясний розум, винахідливість, а також неабияка придворна спритність зберегли йому голову на плечах. Феофан Прокопович уцілів, хоча вже ніколи більше не користувався особливим впливом на російський трон. До Києва, однак так і не повернувся.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Г.І. Трофанчук - Історія вчень про Державу та Право.

Історія вчень про Державу та Право - За редакцією проф. Г. Г. Демиденка та проф. О. В. Петришина - С. 111-112.

Історія України в особах: IX-XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, 396 с.

Колодний А. М. - История религии в Украине.

Кирик Д. П. Проблеми пізнання в творах Ф.Прокоповича.

Кирик Д. П. - Ф.Прокопович. Філософські твори. І -- ІІІ тт. -- К.: Наукова думка. -- 1979, с. 35-62.

Коваль Д. П. Ідеї Ф. Прокоповича щодо оновлення богословської освіти в Києво-Могилянській академії.

Мироненко О.М. - Історія вчень про державу і право.

Множинська Р.В.: кандидат філософських наук, м.Київ - «Станіслав Орховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління», 2 с.

Мачин І. Ф. - Історія політичних і правових вчень, 2007р.

Ничик В.М., 1977 - М., «Мысль», 1977.- 192 с.( Мыслители пришлого).

Нічик В. М. - Суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича.

Нічик В. М. - Ф.Прокопович. Філософські твори. І -- ІІІ тт. -- К.: Наукова думка. -- 1979, с. 17-35; с. 77-100.

Огородник І.В. - Історія філософської думки в Україні.

Риторика - Мацько Л. І.

Сергій Сєряков. «Великі українці» і орден Єзуїтів.

Размещено на Allbest.ru