Проблема сенсу життя

Роздуми про сенс життя в історичному контексті. Східний підхід до життя людини. Думки античних філософів та філософів Нового часу. Представники німецької класичної філософії. Філософія слов'янських мислителів і письменників. Проблема життя та смерті.

Рубрика Философия
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 17.01.2011
Размер файла 97,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У цілому для російської філософії характерна тематика сенсу життя, але в російському мисленнєво-історичному процесі це має скоріше іманентне вираження, ніж онтологічно-рефлексивне. Люди цим живуть і не відносять це до основного питання філософії, вони знаходять своє рішення в особистому досвіді, вплітаючи його в свою діяльність, що відображається в їх творчості, в історії, в долях.

Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. І це усвідомлення неминучості смерті ставить перед кожною людиною ряд важливих світоглядних питань. Перше з них: Може бути смерть не неминуча? Може бути інший пласт існування? Чи існує можливість воскресіння з мертвих? Можливість переродження в інші форми існування? Тощо. Релігії світу дають позитивну відповідь на ці питання і в силу цього користуються великою популярністю у людей.

Парадокс полягає в тому, що біологічна сутність людини визначає її кінцівка, ставить об'єктивні межі її життєвим пошукам, творчості, потенціям, переживання. Людина шукає сенс життя в умовах власної смертності, особливо гостро відчуваючи трагізм свого буття в прикордонних ситуаціях, на межі між життям і смертю. Смерть це не просто припинення існування життєдіяльності організму, це щось більше. Адже вмирає не тільки біологічна істота, а й особистість, свідомість. Смерть супроводжує життя, а цінність життя усвідомлюється лише на тлі смерті. Не було б смерті, ми не могли б говорити і про життя, була б просто постійна зміна подій.

2. Проблема життя та смерті

2.1 Що є для людини смерть і як вона її сприймає?

Згідно екзистенціалізму, людина - це тимчасова, кінцева істота, призначена до смерті. Уявлення про смерть як самоочевидну, абсолютну межу будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і в релігії, тільки на відміну від останньої, людині не обіцяється потойбічна перспектива. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінувати все те, що нагадує індивіду про суєтності його практичних починань. Цей мотив яскраво виражений у вченні про "межові ситуації" - межових життєвих обставинах, в які постійно потрапляє людська особистість, і головна прикордонна ситуація - це ситуація перед обличчям смерті, "ніщо", "бути чи не бути".

Екзистенціальна філософія повернула увагу сучасної культури до проблеми смерті. За Хайдеггером сутність людини - ek-sistence - у самотності, у "закинутості" у цей світ, у тузі, у відчаї - оскільки людина ніколи не постає перед самим собою як істота стабільна, завершена, яка володіє собою і речами, а як постійне ковзання, втеча в порожнечу, у небуття. І хоча людина завжди підноситься над самою собою, випереджає саму себе, вона знає свій кінець: смерть. Людина - це істота, яка переступає всі форми буття і випереджає саму себе - в русі до Смерті. Вона є "істотою-для-смерті".

"І подібно до того, як людська істота - завжди незавершеність, завжди "ще не.", вона від початку є і власним кінцем. Цей кінець, що позначається смертю, не робить людську істоту якоюсь кінцівкою, а лише призначенням до цієї кінцівки, не "істотою-кінцем", а "істотою-для-кінця". Смерть - форма буття, яку людська істота спочатку сприймає: ледь людина народиться, вона вже достатньо стара, щоб померти".

Починаючи з Хайдеггера, філософія визначає життя не інакше, як "буття до смерті". У якійсь мірі це вірно - ледь народившись, людина "спрямовується" до смерті. І смерть у будь-який момент може обірвати нитку життя.

А. Камю в "Міфі про Сізіфа" заявив, що місце центрального філософського питання повинна зайняти проблема самогубства - стоїть життя чи не варто того, щоб його прожити. І він бачив свою гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі відчаю, на межі самогубства, зберегти життя.

Але життя у визначенні Камю - це абсурд. З такої констатації він робить два висновки. Перший з них - самогубство, другий - "філософське самогубство". Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає і припинення абсурду. Абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство являє собою затемнення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Також втеча від абсурду являє собою "філософське самогубство" - "стрибок" через "стіни абсурду". У першому випадку винищений той, хто запитує, у другому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсне, світу приписуються людські риси - розум, любов, милосердя тощо. Очевидна нісенітниця трансформується в замасковану, людина примиряється зі своєю долею.

Сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що повністю є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нами. У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на наші питання. Кількість вимірів простору і часу, структури атома і галактики - ці питання при усій своїй значимості для науки не мають ніякого людського сенсу. Ми закинуті в цей космос, в цю історію, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає ніякої відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки.

Чим людині здатна допомогти філософія? У всякому разі, міркує Камю, не благодушно-оптимістичними запевненнями в тому, що життя прекрасне - до них відчайдушна людина, швидше за все, поставиться без будь-якого довіри. Безглузді, аморальні і ті концепції філософії минулого, згідно з якими людина живе в найкращому зі світів. Світ цей абсурдний, заявляє Камю, так само, як абсурдні дії Сізіфа, що піднімає, через покарання богів, камінь на гору, з якої він знову повинен покотитися вниз. І все-таки життя, навіть в ситуації абсурду, - цінність, рівної якій у людини немає. Але це життя, завжди "прикордонне" зі смертю.

Але сама смерть як межова ситуація дає єдину можливість зрозуміти себе як ціле, як завершене і незмінне. Ставити себе-перед-обличчям-смерті - це несвідомий тривалий акт існуючої людини, бути-спрямованим-вперед, по суті, означає "заглядання у смерть", яким екзистенція розкривається як буття, що йде до смерті. У смерті існування стає цілісністю приходить до самого себе, воно і є майбутнє, з якого випливає також тимчасовість, а також історичність і кінцевий характер існування.

Але з абсурдності життя слідує і заперечення універсальних етичних норм. Без ніцшеанського ентузіазму Камю приймає висновок з абсурду - "все дозволено". Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживання. Абсурд не треба знищувати самогубством або "стрибком" віри, його потрібно максимально повно жити. На людині немає гріха, становлення "невинно", і єдиною шкалою для оцінки існування є автентичність вибору.

Якщо Ніцше запропонував людству, яке втратило християнську віру, міф про "вічне повернення", то Камю пропонує міф про затвердження самого себе - з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала, людина повинна нести тягар життя, не підкоряючись йому - самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершин, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів.

"Рано чи пізно настає час, коли потрібно вибирати між спогляданням і дією. Це і називається стати людиною. У цьому всесвіті єдиним шансом зміцнитися в свідомості, зафіксувати в ньому свої дерзання є творчість".

Як би в полеміці з Камю іспанський філософ Ортега-і-Гассет ставить питання інакше - як прожити життя так, щоб воно було того варте. Питання старе як світ. Відповіді домагалися і мудреці, і прості смертні, але впевнено і безапеляційно відповідали лише законовчителі і моралісти. Відповідь же можна звести ледве не до парадоксу: кінцеву відповідь у тому, що саме питання ставиться і вирішується на кожному кроці. Іспанська екзистенціаліст каже: "Життя, дане нам, ми не отримуємо готовим, а повинні зробити його, кожен своїм. Ми повинні внутрішньо виправдати свій вибір, тобто зрозуміти, в якій з можливих дій ми повніше ствердимося, в якій з них більше сенсу, яка з них найбільш наша. Не вирішивши це, ми обдуримо і зрадимо себе, уб'ємо частку нашого життєвого терміну, тим більше, що часу у нас обмаль".

Порада ясна і проста, але трохи небезпечна і на перший погляд штовхає до повної сваволі, оскільки вибрати можна все, чого душа забажає, а вже "внутрішньо виправдати свій вибір" - і зовсім справа нехитра. Але це лише на перший погляд.

Для Ортега життя - це доручення. Тих, хто народжував у муках і ростив в працях і тривогах. Народу, у якому ростемо, переймаючись його культурою та етикою. Людства з його тяжким досвідом боротьби та виживання. Законів живої природи та інших, невідомих, перед якими досвід і знання поступаються місцем вірі.

Життя завжди єдине, це життя кожного, життя "взагалі" не буває. І якщо доручення не виконується, то життя стає лише невдалим самогубством. "Наше життя - стріла, пущена у простір, але стріла ця сама повинна вибирати мішень. Тому ніщо так достовірно не говорить про людину, як висота мішені, на яку націлена його життя. У більшості вона ні на що не націлена, що теж свого роду цілеспрямованість", - говорить Ортега.

А ось що думає з приводу всього цього екзистенціаліст-професіонал Жан-Поль Сартр: "Історія будь-якого життя є історія поразки, абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо". Людина, за Сартром, - даремна пристрасть, закинута в цей безглуздий світ.

Занедбаність означає, що людина ніким не зроблена, не створена. Вона з'являється у світі з волі випадку і йому нема на що опертися. Бога немає, Бог помер - стверджує Сартр. Ні християнська мораль, ані будь-яка інша світська мораль не вкаже людині, як їй діяти, "у світі немає знамень".

"Людина просто існує, а вона не тільки така, якою її собі уявляють, але така, якою вона хоче стати. І оскільки вона представляється собі вже після того, як починає існувати, і після цього прориву до існування, то вона є лише те, що сама із себе робить". "Свобода людини передує її сутності, вона є умовою, завдяки якій остання стає можливою, сутність буття людини підвішена в його волі, яка є нічим іншим, як самим існуванням".

Однак свобода, за Сартром, повинна бути прийнята в самотньому героїзмі, без перекликання з іншими, без допомоги, без метання по сторонах у пошуках засобів порятунку, які звільняють виправдань. У Сартра перед очима позиція давніх стоїків, що чинять опір своїм непохитним байдужістю нападкам ворожого світу і які зберігали навіть у нещасті свідомість своєї переваги.

Люди вільні у виборі засобів для досягнення поставлених цілей. Але якщо людина вчинює вільно, якщо існує свобода волі, вибору і засобів їх здійснення, значить, вона у відповіді і за наслідки своїх дій.

Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії "проекту", згідно з якою індивід не заданий самому собі, а проектує, "збирає" себе в якості такого. Боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво, і "для людини немає алібі".

У своїй "Нудота" Сартр показує, що світ не має сенсу, "Я" не має мети. Тільки через акт свідомості і вибору "Я" надає світу значення і цінність.

Виходячи з такої філософії мета життя - побудувати себе як особистість, не спираючись на суспільство, бо жити в цьому суспільстві, згідно Сартру, як живе в ньому "задоволена собою свідомість", можна лише відмовившись від себе, від особистої автентичності, від "рішень" і "вибору", переклавши останні на чию-небудь анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, сім'ю, інших людей. Але і ця відмова - відповідальний акт особистості, бо людина має свободу волі. Тільки за допомогою свободи і відповідальності кожна людина зокрема створює свою сутність, тільки так можна для себе "розтиснути буття".

Філософія екзистенціалізму покликана дати лише деякі орієнтири для поведінки людини в світі, "висвітлити" екзистенцію і наблизити людину до трансценденції, допомогти зрозуміти абсурдність життя, прийняти цю абсурдність і існувати з нею, створюючи свою сутність, тим самим, наближаючись до "безумовного буття", яке незбагненно для наукового пізнання, але іманентно притаманне людині.

Екзистенціалісти мені близькі запереченням будь-яких кінцевих значущих цілей в житті людини. "Суєта суєт і томління духу" (Старий Заповіт, Еккл.) - Ось що таке життя людини. Вона знаходиться у вільному ширянні, і для любителів істини важливо зрозуміти, що "цілей немає", що "Бог помер", що "для людини немає алібі", що "ми живемо для смерті". Життя порожнє, але його можна легко наповнити, прийнявши все вищезгадане.

Побутове сприйняття смерті людиною однозначно негативне. Стихійне, інстинктивне визнання життя і його цінності викликає у людей реакцію проти смерті. Людська психіка не може змиритися зі смертю. Тому смерть викликає в людей безвихідну печаль, нестерпне страждання.

Та й філософи всіх часів і народів боролися зі страхом перед смертю. "Неминучість смерті - найтяжча з наших прикростей", - стверджував французький мислитель XVII століття Вовенгарг. "Життя є найбільшим благом, дароване Творцем. Смерть ж є найбільшим і останнім злом" - стверджував Бердяєв.

Одним словом, те, що смерть - це погано, - аксіома. Смерть "у плоті" неминуча.

Але чому ж тоді Агасфера в якості покарання позбавили смерті, тобто зробили безсмертним? Чому Соломон відмовився від еліксиру безсмертя?

Візьмуся узагальнити деякі погляди про користь і необхідність смерті.

З наукових об'єктивних позицій - відмова від наших особистих переживань і страхів - смерть представляється регулятором і організатором життя. Всі організми, у сприятливому середовищі розмножуються в геометричній прогресії. Цей потужний "натиск життя" дуже швидко перетворив би земну біосферу в згусток організмів. На щастя одні покоління звільняють арену життя для інших. Тільки в такій схемі сприятливі умови для еволюції організмів.

Страх перед смертю природне і як не парадоксально, корисне у відомому сенсі почуття. Страх перед смертю служить попередженням про небезпеку, що насувається. Втративши його, людина як би втрачає свою захисну броню. Утримуючи людину від вчинків і дій, небезпечних для життя, страх сприяє збереженню людського роду. Але страх одночасно пригнічує, бо людина, замість того щоб остерігатися будь-якої небезпеки, починає боятися всього. Вона усвідомлює, що смерть неминуча доля всього живого.

З релігійних позицій "смерть - не тільки позбавлення від хвороб, вона - позбавлення від всякого роду страждань". Така думка М. Монтеня. У багатьох релігійних традиціях життя людини - це страждання, карма, випробування, покарання тощо. Тому смерть протиставляється як благо, як вічне блаженство, як звільнення. Безсмертна душа покидає тілесну в'язницю і спрямовується в свою вічну оселю. Виникають каверзні питання. Якщо відділення душі від тіла-благо, то навіщо взагалі їх з'єднувати заради недовгого перебування на землі? І смерть немовляти жахливим чином тоді виявляється кращою, ніж смерть старця, який прожив важке життя.

З гуманістичних міркувань теж можна обґрунтувати необхідність смерті. Це було добре показано Джонатаном Свіфтом на прикладі "обраних" жителів Лапути, "приречених на безсмертя" при досягненні старості і заздрили смерті інших людей похилого віку. З віком "знос" організму приносить людині все менше і менше тілесних насолод, старіння біологічної складової психіки також, як правило, слабшає сприйняття і розумову активність, тобто спілкування зі світом за допомогою тіла поступово згасає, останнє починає обтяжувати дух. Логічним виходом з цієї ситуації є смерть.

Ще один аспект гуманістичного підходу до смерті - демографічний. Мальтузіанський теорії зовсім не антилюдяні. Вони просто констатують той факт, що якщо в театр люди будуть тільки заходити, то рано чи пізно він наб'ється до відмови й користі не буде ні тим, хто всередині (через тисняву вони не зможуть сприймати виставу), ні тим, хто зовні (вони взагалі не потраплять в театр). Тому цілком логічно робити ротацію. Як-то суперечливо виглядають одночасно спроби погасити демографічний вибух на сході і зобов'язання вчених-геронтологів збільшити тривалість людського життя удвічі. Або "еліксир безсмертя" видаватиметься тільки "надлюдини", що можуть повести за собою суспільство?

З аксіологічної точки зору смерть потрібна як обмеження життя людини у часі. Якщо людина не буде знати про кінцівки свого існування, то він і пальцем не поворухне, щоб створити якісь цінності. Життя не буде осмисленою, тому що людина не буде задаватися запитанням: "Навіщо?", бо немає другої складової - смерті. Адже саме наявність неминучість смерті змушує людину думати, творити, любити, страждати - встигнути зробити максимум. Навіщо? Та хоча б з жадібності, егоїзму, людської природи. Якщо смерті немає, то поспішати нікуди, будь-яка мета в нескінченності буде досягнута, тому пропадає інтерес цілепокладання. Людина, в силу влаштування свого процесора, може мислити тільки кінцевими категоріями та величинами. В іншому випадку процесор зависає і вже не працює. Без смерті творчість була б неможливою. Для творчості потрібна напруга, неминучість, страх. Смерть - це суворий екзаменатор: "А що ти встиг зробити?".

"Якщо разом зі смертю, - писав В.М. Бехтерєв, - назавжди перетворюється існування людини, то питається, до чого наші турботи про майбутнє? До чого, нарешті, поняття боргу, якщо існування людської особистості припиняється разом з останнім передсмертним подихом? Не правильно чи тоді нічого не шукати від життя і тільки насолоджуватися тими втіхами, які вона нам дає, бо з припиненням життя все одно нічого не залишиться".

Не можу не погодитися, але в теж час Бехтерєв виходить з позицій альтруїзму. Це добре, але далеко від реальності. Людина живе, працює і творить, керуючись при цьому лише принципом егоїзму. Він може про це і не знати, декларувати братство і альтруїзм, але в основі його життєдіяльності лежить тільки его. Всі благі вчинки виходять тільки з інстинкту самозбереження. І якщо суспільству щось перепадає від творчої діяльності індивіда, то це тільки тому, що інтерес індивіда співпав з інтересами суспільства. Наскільки це випадково - вже інше питання.

У напівзабутого російського філософа М.М. Страхова є оригінальне твір "Світ як ціле", де один із розділів називається "Значення смерті".

"Смерть - це фінал опери, остання сцена драми, - пише автор, - як художній твір не може тягнутися без кінця, але само собою відокремлюється і знаходить свої межі, так і життя організмів має межі. У цьому виражається їх глибока сутність, гармонія і краса, властива їх життя".

"Якщо б який-небудь організм, - продовжує Страхов, - міг удосконалюватися без кінця, то він ніколи б не досягав зрілого віку і повного розкриття своїх сил, він постійно був би тільки підлітком, істотою яке постійно зростає і якому ніколи не судилося вирости. Якби організм в епоху своєї зрілості став раптом незмінним, отже, представив б тільки повторювані явища, але в ньому припинилося б розвиток, у ньому не відбувалося б нічого нового, отже, не могло б бути життя. Отже, постаріння і смерть є необхідний наслідок органічного розвитку, вони випливають із самого поняття розвитку. Ось ті загальні поняття і міркування, які пояснюють значення смерті".

Так, поки людина жива, їй дарований весь цей світ, людині дано розпоряджатися своїм життям, вибирати ті чи інші вчинки, сподіватися на щось розраховувати на щастя. Смерть - це цілковита визначеність, відсутність вибору, коли вже нічого не можна.

Кожен з нас, живих, прагне не тільки пізнання, а й розради. Розуміння блага смерті для тріумфу біологічної еволюції, ефемерної потойбічної вічності або досконалості навряд чи допомагає нам радісно очікувати припинення своєї безцінної, для нас, єдиною на віки віків особистому житті.

2.2 Чи потрібне безсмертя?

Жодна із сучасних релігій не обходиться без ідеї особистого безсмертя. В буддизмі ідея особистого безсмертя виступає у формі вчення про перевтілення, згідно з яким суспільне становище людини є результат діяльності її душі в минулих перевтіленнях. У християнстві та ісламі ідея особистого безсмертя виражена більш примітивно і разом з тим більш дієво - у вигляді обіцянки загробного райського блаженства для праведників та вічних пекельних мук для грішників.

Ідея особистого безсмертя, що розвивалася головним чином завдяки релігії, була підхоплена різними ідеалістичними філософськими системами: в XVII-XVIII ст. - Лейбніцем, Берклі, в наш час - персоналістом Хоккінгом, Флюеллінгом та інш. Ними була створена ціла система "доказів" безсмертя душі.

Наприклад Джордж Берклі доводив природне безсмертя душі. За його словами душа здатна знищитися, але не підлягає "погибелі або руйнуванню за звичайними законами природи або руху. Ті ж, які визнають, що душа людини є лише тонке життєве полум'я або система тварин духів, вважають її минущої і руйнівною, подібно тілу, оскільки ніщо не може розвіятися легше такої речі, для якої природно неможливо пережити смерть, яка містить в собі її оболонки. Ми показали, що душа неподільна, безтілесна, непротяжна і отже непорушна. Нічого не може бути ясніше того, що рухи, зміни, занепад і руйнування, яким як ми бачимо, щогодини піддаються тіла природи (і що є саме те що ми розуміємо під ходом природи), не може торкатися діяльної простої і нескладної субстанції, така істота непорушна силою природи, тобто людська душа природно, безсмертна".

При всій повазі до оригінальності і глибинної думки Берклі створюється враження, що в основі його доказів безсмертя душі власні переживання, переконання, бажання. Така установка для нього принципова. І тут з ним важко сперечатися. Дійсно основою наших уявлень про світ є наше власне "я", досвід самопізнання. Однак цей досвід нічого не говорить про невмирущості душі.

Іншим доказом безсмертя душі, стало моральний доказ Канта. Кант міркував так: "Ми бачимо, що вчинки людей в житті зазвичай сильно відрізняються від вічних моральних ідеалів добра, справедливості і т.п. Але як знайти примирення між ідеалом і дійсністю? Ми віримо, що добро реалізується в житті, нехай не відразу, але в нескінченному процесі нашого існування. Таке вдосконалення має бути властиве кожної особистості - адже моральна діяльність є передусім особиста діяльність. Нескінченний процес особистого вдосконалення необхідно припускає вічність безсмертної душі".

Як філософське поняття безсмертя вперше з'явилося у Платона і Цицерона. Є такі спроби доведення безсмертя душі:

1) метафізичне в дусі Платона: рух тіла, яке саме із себе породжує рух, не має початку, а отже, і кінця. "Коли саморух є не що інше, як душа, то душа не має початку і безсмертна" (Платон, "Федр");

2) онтологічне: безсмертя виводиться з розуміння душі як простої нематеріальної субстанції, яка не може бути зруйнована (Декарт, Лейбніц);

3) теологічне: мета, з якою Бог вдихнув душу в особисту істоту, не може бути здійснена протягом його життя на Землі;

4) історичне: підкреслює загальність віри в безсмертя душі;

5) специфічно християнське: виходить з воскресіння Христа і обіцянки вічного життя після смерті;

6) вульгарно моральне: життя після смерті є вимога відновлення справедливості; в цьому світі немає справедливості, тому необхідна (хоча, згідно з принципами етики цінностей, це абсолютно надмірне) винагорода чи розплата, покарання за справи за життя після смерті. Подібним чином міркував Кант, висуваючи безсмертя як практичний постулат.

Проти віри в особисте безсмертя виступили Епікур, Лукрецій, Спіноза, Юм, Гегель, Шопенгауер, Маркс.

Цілком науково проблемами безсмертя, вірніше життя після смерті, займалися не тільки філософи і прихильники містичних сект, але й солідні люди: лікарі, дослідники, журналісти. Широко відомі в науковому світі книги Моріса Ролінгса "За дверима смерті", Реймонда Моуді "Життя після життя", Алана Ландсберга і Чарльза Файе "Зустрічі з тим, що ми називаємо смертю", Лайелла Уотсона "Помилка Ромео".

Висновки

Зусилля вчених спрямовані на максимальне продовження людського життя на основі трансплантації, технології біоніки, генної інженерії. І все ж наука не знімає питання про смертність людського буття. Не може вона довести і його безсмертя.

Найбільш тривалим у питанні тлумачення людини був вплив Старого завіту. Античність і особливо християнство бачили сутність людини в її розумі, або пізнавальних здібностях, у її здатності до створення політичної спільноти. Християнське середньовіччя бачило в ній, з одного боку, подобу Бога, а з іншого - творіння земних демонічних сил. У XVIII ст. в людині розрізняли чуттєве явище і "надчуттєву" розумну сутність. Останнє з названих понять стало потім вихідним пунктом для ідеалу гуманізму, який вчив, що всі люди володіють ідеальною фізично-душевно-духовної здатністю до вдосконалення.

Античне мислення було звернено до космосу і природи, до людині ж лише настільки, наскільки вона пов'язана з ними. У період середньовіччя людина розглядалася як складова частина божественної впорядкованості у світі. У новий час людину затьмарив її власний розум чи навіть абсолютний розум Всесвіту, і людина стала суб'єктом, що пізнає. Починаючи з Шеллінга і К'єркегора, відбувається поворот європейського мислення у бік індивідуальної та історичної конкретизації людського існування та поняття життя. Через Ніцше і Шелера розвиток йшов далі до екзистенціалізму, в якому філософська антропологія знайшла своє тимчасове завершення.

Марксистська філософія, послідовно проводячи становлення філософського матеріалізму, заперечує яку б то не було можливість особистого фізичного безсмертя, не залишає йому надії на "потойбічне життя".

Марксизм виводить сенс життя з об'єктивно існуючих фактів як ідеал, який постійно практично здійснюється. Точніше кажучи, сенс життя стає ідеалом, заснованим на певних відносинах людини з фактами існуючої дійсності. Сенс життя не можна уявити і поза людських відносин. Сенс життя особистості не може бути ізольований від сенсу життя інших особистостей, оскільки поза людських відносин він втрачає будь-який сенс.

Відкидаючи релігійно-містичний сенс життя людини, наявність потойбічного сенсу в історії, марксистська філософія висуває положення про свідомої діяльності людини в ім'я певних цілей.

Але, незважаючи на протилежні вихідні установки, релігіозний і матеріалістичний світогляд визнає неминучість припинення земної форми існування людини. Реальна обмеженість людського існування в часі, усвідомлення своєї смертності здатні втілитися в позицію відповідальності за своє життя, осмислене ставлення до свого часу, На цій основі формується ціннісна позиція людини. А це означає, що з визнання смертності людини органічно випливає проблема сенсу і мети життя. Якщо кожен індивід смертний, заради чого він живе? Заради чого взагалі варто жити? Чи є якийсь сенс людського життя? Релігійний вчення стверджують, що життя на Землі - дуже важливий етап буття індивіда. Воно для індивіда має власне життя, цінність і значення. Але головний сенс земного буття індивіда полягає в тому, щоб підготувати його до життя вічного. Тому кожна людина повинна прожити це життя так, щоб забезпечити собі гідне місце в "іншому житті". У християнство, наприклад, земне життя тлумачиться як час "спасіння душі", подолання спадкового гріха, спосіб з'єднання людини з Богом.

Атеїстичні концепції стверджують, що сенс людського життя в самому житті. Епікурейці, як зазначалося раніше, вчили: "живи, тобто задовольняй свої потреби, забезпечуй біологічне та духовне існування і радій. Перестанеш це робити, значить, тебе не буде, не буде ніяких переживань, ніяких пристрастей. Буде - ніщо або, інакше кажучи, для тебе більше нічого не буде". Така філософська позиція має свої позитивні риси, орієнтуючи людину на самоцінність його життя. Але в ній дуже слабо відображені змістовні орієнтири життєвої позиції, духовно-моральні критерії людського життя. Людини, як правило, мало просто жити. Їй хочеться жити "для когось" і "в ім'я чогось". Безрелігійний вибір змушує людину глибоко і серйозно задуматися про своє місце у світі, в суспільстві, серед людей. Марксистський підхід до людського життя пов'язаний з визнанням її самоцінності і самоцільності. Але на відміну від епікурейської концепції він стверджує суспільну значимість людського буття. Він підкреслює той факт, що людина живе в суспільстві, серед людей: оточуючих, близьких і далеких. І в зв'язку з цими людьми міститься його реальний шанс на безсмертя і стимул надії. В їхньому колі індивіду дана можливість самореалізуватись, знайти вдячність, подяку, пам'ять про себе. Вічно живуть в нашому житті великі вчені, композитори, письменники, поети, борці за свободу і щастя людства. Пам'ять про них вічна. Але пам'ять про себе залишають не тільки великі люди. Все хороше, добре, моральне, що створила людина, залишається з ближніми, не пропадає. Ми продовжуємо жити в наших дітях, внуках, більш далеких нащадках. Людина як особистість, реалізуючи у своїх діяннях свій творчий потенціал, продовжує життя в житті людства.

Список використаної літератури

1. Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии, 1989, №2. - С.17-25.

2. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. М., 1988. - 411 с.

3. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992. - 327 с.

4. Баландин Р.К. Жизнь, смерть, бессмертие?. - М.: Знание, 1992. - 375 с.

5. Введение в философию. Учебник для ВУЗов. - М., 1990. - 636 с.

6. Бердяев Николай. Философия свободного духа М., 1994. - 338 с.

7. Вишев И.В. Проблема личного бессмертия. - Новосибирск: Наука, 1990.

8. Гроф С., Хэлифакс Дж. Человек перед лицом смерти. - М.: Трансперсональный институт, 1996. - 357 с.

9. Домбровский А.И. Рассказы о философах. - М., 1975. - 461 с.

10. Ершов Г.Г. Смысл жизни и социальное бессмертие. М., 1990. - 324 с.

11. Жизнь земная и последующая. - М.: Политиздат, 1991. - 308 с.

12. Жизнь после смерти. / Ред.П.С. Гуревич, - М.: Советский писатель, 1990. - 274 с.

13. Зиммел Г. Созерцание жизни. Четыре метафизические главы. Глава III. Смерть и бессмертие // Георг Зиммель Избранное. Том второй. Созерцание жизни.М., 1996. С.77-116.

14. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки). - К., 1997. - 183 с.

15. Иванова Н.Я. Философский анализ проблемы смысла бытия человека. - К.: Наукова думка, 1980. - 414 с.

16. Калинаускас И. Жить надо! - С. - Пб., 1994. - 328 с.

17. Камю Альбер. Бунтующий человек. М., 1990. - 265 с.

18. Капра Фритьоф. Дао физики. - Текст можно найти по адресу:

19. http://lib. web-malina.com/getbook. php? bid=5008&page=1

20. Карпов М.М. Смысл жизни человека. - Ростов н/Д., 1994. - 297 с.

21. Книга мертвых // Наука и религия - 1990. - №10. С.65-72.

22. Коган Л.А. Жизнь как бессмертие // Вопросы философии. - 1994. - №12. С. - 74-78.

23. Коган Л.А. Цель и смысл жизни человека. М., 1984. - 408 с.

24. Козлов Н.И. Философские сказки для обдумывающих житье. - М., 1996. - 416 с.

25. Красненкова И.П. О жизни и смерти: Достоевский и Джемс - философские параллели. Текст можно найти по адресу:

26. http://www.booksite.ru/fulltext/dos/toj/evs/kii/dostojevskii_f/sbor_stat/48. htm

27. Красненкова И.П. Один на один со смертью. Социально-философские и политико-правовые аспекты феномена суицида. - Текст можно найти по адресу: http://tzone. kulichki.com/religion/tanatos/krasnenkova.html

28. Красненкова И.П. Социально-философские и политико-правовые аспекты феномена суицида // Вестник МГУ. - 1998. - сер.12, №6. С.129 - 136.

29. Красненкова И.П. Философский анализ суицида под углом зрения взаимоотношения человека с искусственной средой // Вестник МГУ. - 1997. - сер.12, №3. С.134 - 139.

30. Купревич В.Ф. Бессмертие сказка? // Наука и религия №9, 1965. С.15-22.

31. Лакс Дж. О множественности человеческой природы // Вопросы философии. - 1992. - №10. С.46-54.

32. Лосев А.Ф. Жизнь // Повести, рассказы, письма. - С. - Пб.: Комплект, 1993. С.99-113.

33. Моисеев Н.Н. Человек во Вселенной и на Земле // Вопросы философии. - 1990. - №6. С.37-48.

34. Мостицкий И. С того света возвратясь. // Шаг. - 1996 - №2-8. С.61-70.

35. Моуди Р. Жизнь после жизни. Перевод с англ. Исследование феномена жизни после смерти тела. - Москва-Рига, 1991. - 401 с.

36. Мунье Э. Введение в экзистенциализмы. - Париж, 1947. - 358 с.

37. Мюгс С., Рогальская П., Эндрюс Т., Сапфен Р., Паркер Э. Кем Вы были в прошлой жизни, - М.: Рипол, 1996. - 512 с.

38. Панцхава И.Д. Человек, его жизнь и бессмертие. М., 1967. - 366 с.

39. Платон. Собрание сочинений в 4-ч тт. - М.: Мысль, 1993.

40. Попович М.В. Рациональность и измерения человеческого бытия. - К.: Сфера, 1997. - 261 с.

41. Проблема человека в западной философии. - М., 1988. - 455 с.

42. Провоторов В. Смерть. - М.: Человек и природа, 1991. - 377 с.

43. Рикёр П. Человек как предмет философии // Вопросы философии, 1989, №2. С.26-31.

44. Розин В.М. Новая концепция происхождения человека и сознания // Социально-политический журнал, 1993, №5-6. С.94-98.

45. Сартр Жан-Поль Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов М., 1989. С.67-78.

46. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. - Л., 1990. - 782 с.

47. Смысл жизни в русской философии. Конец XIX - начало XX века / ред. А.Ф. Замалеев. - СПб., 1995. - 469 с.

48. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М.: Гардарика, 1998. - 946 с.

49. Сумерки богов. (Ницше Ф., Фрейд Э., Камю А., Сартр Ж. - П.). - М., 1989. - 498 с.

50. Тейар де Шарден П. Феномен человека. - М., 1990. - 355 с.

51. Франк С.Л. Смысл жизни // Франк С.Л. Духовные основы общества. М., 1992. - 274 с.

52. Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА-М, 1998. - 1136 с.

53. Хайдеггер Мартин. Письмо о гуманизме // Время и бытие. М., 1993. С.147-152.

54. Хороните? Рановато! // Свободные новости-плюс. - 1994 - № 4.С. - 26-34.

55. Чудновский В.Э. Смысл жизни и судьба. - М.: Ось-89, 1997. - 348 с.

56. Ян Хин-шун. Древнекитайская философия. - М.: Мысль, 1972. - 481 с.


Подобные документы

  • Свідомість як філософська категорія, її властивості та різновиди, значення в становленні людини як особистості. Місце проблеми життя та смерті в світовій філософії. Методика осмислення сенсу життя та шляху до безсмертя через філософські роздуми.

    контрольная работа [17,3 K], добавлен 31.08.2009

  • Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя. Концепції природи людини. Визначення поняття "сенс життя". Шляхи реалізації сенсу життя. Осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя. Питання про призначення людини, значимість її життя.

    реферат [38,3 K], добавлен 26.10.2010

  • Звідки постає проблема сенсу життя людини. Способи осмислення людського буття, життя як утілення смислу. Феномен смерті, платонівський та епікурівський погляди на смерть. Погляди на ідею конечного людського буття як дарунка, що чекає на відповідь.

    контрольная работа [35,7 K], добавлен 15.08.2010

  • Питання про призначення людини, значимість і сенсу її життя в античності, в середні віки, в період Відродження та Нового часу. Щастя як вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства Марксом.

    доклад [20,3 K], добавлен 03.12.2010

  • Життя як первинна реальність, органічний процес, що передує поділу матерії і свідомості, у "філософії життя". Місце "філософії життя" в західноєвропейській філософії ХХ ст. Вчення німецького філософа Артура Шопенгауера як ідейне джерело цього напрямку.

    контрольная работа [20,6 K], добавлен 20.09.2010

  • Характерні особливості та принципи теорії філософії життя, аналіз етичних концепцій її найвідоміших представників, а саме - В. Дильтея, Г. Зиммеля, А. Бергсона, А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше та А. Швейцера. Сутність життєвого досвіду як об'єкта пізнання.

    контрольная работа [32,2 K], добавлен 27.12.2010

  • Головні умови появи "філософії життя" та проблеми, пов'язані з усвідомленням кризи класичного раціонального мислення. Основні етапи у творчості Ф. Ніцше. Позитивістський спосіб філософування та його вплив на абсолютизацію певних рис класичної філософії.

    реферат [18,7 K], добавлен 09.03.2011

  • Одне з основних питань філософії у всі часи була загадка існування людини, сенс, мета, та сутність взагалі життя людини. Індивід, особистість, індивідуальність - основні поняття для характеристики людини як індивідуального феномена. Поняття духовності.

    реферат [23,4 K], добавлен 10.01.2011

  • Філософія та її роль у суспільстві: Антична, Середніх віків, Відродження, Нового часу. Діалектика як вчення про розвиток та проблема людини і буття. Поняття свідомості, процесу пізнання та освоєння людиною світу. Виробництво і політичне життя суспільства.

    курс лекций [339,2 K], добавлен 11.12.2010

  • Людина як біологічна істота, її видові ознаки та расова диференціація, а також співвідношення біологічного й соціального в ній. Характеристика біології людини в епоху науково-технічної революції. Аналіз філософії про сенс життя, смерть і безсмертя людини.

    реферат [27,2 K], добавлен 10.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.