Згідно екзистенціалізму, людина - це тимчасова, кінцева істота, призначена до смерті. Уявлення про смерть як самоочевидну, абсолютну межу будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і в релігії, тільки на відміну від останньої, людині не обіцяється потойбічна перспектива. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінувати все те, що нагадує індивіду про суєтності його практичних починань. Цей мотив яскраво виражений у вченні про "межові ситуації" - межових життєвих обставинах, в які постійно потрапляє людська особистість, і головна прикордонна ситуація - це ситуація перед обличчям смерті, "ніщо", "бути чи не бути".

Екзистенціальна філософія повернула увагу сучасної культури до проблеми смерті. За Хайдеггером сутність людини - ek-sistence - у самотності, у "закинутості" у цей світ, у тузі, у відчаї - оскільки людина ніколи не постає перед самим собою як істота стабільна, завершена, яка володіє собою і речами, а як постійне ковзання, втеча в порожнечу, у небуття. І хоча людина завжди підноситься над самою собою, випереджає саму себе, вона знає свій кінець: смерть. Людина - це істота, яка переступає всі форми буття і випереджає саму себе - в русі до Смерті. Вона є "істотою-для-смерті".

"І подібно до того, як людська істота - завжди незавершеність, завжди "ще не.", вона від початку є і власним кінцем. Цей кінець, що позначається смертю, не робить людську істоту якоюсь кінцівкою, а лише призначенням до цієї кінцівки, не "істотою-кінцем", а "істотою-для-кінця". Смерть - форма буття, яку людська істота спочатку сприймає: ледь людина народиться, вона вже достатньо стара, щоб померти".

Починаючи з Хайдеггера, філософія визначає життя не інакше, як "буття до смерті". У якійсь мірі це вірно - ледь народившись, людина "спрямовується" до смерті. І смерть у будь-який момент може обірвати нитку життя.

А. Камю в "Міфі про Сізіфа" заявив, що місце центрального філософського питання повинна зайняти проблема самогубства - стоїть життя чи не варто того, щоб його прожити. І він бачив свою гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі відчаю, на межі самогубства, зберегти життя.

Але життя у визначенні Камю - це абсурд. З такої констатації він робить два висновки. Перший з них - самогубство, другий - "філософське самогубство". Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає і припинення абсурду. Абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство являє собою затемнення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Також втеча від абсурду являє собою "філософське самогубство" - "стрибок" через "стіни абсурду". У першому випадку винищений той, хто запитує, у другому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсне, світу приписуються людські риси - розум, любов, милосердя тощо. Очевидна нісенітниця трансформується в замасковану, людина примиряється зі своєю долею.

Сам по собі світ не абсурдний, він просто нерозумний, тому що повністю є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нами. У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на наші питання. Кількість вимірів простору і часу, структури атома і галактики - ці питання при усій своїй значимості для науки не мають ніякого людського сенсу. Ми закинуті в цей космос, в цю історію, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає ніякої відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки.

Чим людині здатна допомогти філософія? У всякому разі, міркує Камю, не благодушно-оптимістичними запевненнями в тому, що життя прекрасне - до них відчайдушна людина, швидше за все, поставиться без будь-якого довіри. Безглузді, аморальні і ті концепції філософії минулого, згідно з якими людина живе в найкращому зі світів. Світ цей абсурдний, заявляє Камю, так само, як абсурдні дії Сізіфа, що піднімає, через покарання богів, камінь на гору, з якої він знову повинен покотитися вниз. І все-таки життя, навіть в ситуації абсурду, - цінність, рівної якій у людини немає. Але це життя, завжди "прикордонне" зі смертю.

Але сама смерть як межова ситуація дає єдину можливість зрозуміти себе як ціле, як завершене і незмінне. Ставити себе-перед-обличчям-смерті - це несвідомий тривалий акт існуючої людини, бути-спрямованим-вперед, по суті, означає "заглядання у смерть", яким екзистенція розкривається як буття, що йде до смерті. У смерті існування стає цілісністю приходить до самого себе, воно і є майбутнє, з якого випливає також тимчасовість, а також історичність і кінцевий характер існування.

Але з абсурдності життя слідує і заперечення універсальних етичних норм. Без ніцшеанського ентузіазму Камю приймає висновок з абсурду - "все дозволено". Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживання. Абсурд не треба знищувати самогубством або "стрибком" віри, його потрібно максимально повно жити. На людині немає гріха, становлення "невинно", і єдиною шкалою для оцінки існування є автентичність вибору.

Якщо Ніцше запропонував людству, яке втратило християнську віру, міф про "вічне повернення", то Камю пропонує міф про затвердження самого себе - з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала, людина повинна нести тягар життя, не підкоряючись йому - самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершин, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів.

"Рано чи пізно настає час, коли потрібно вибирати між спогляданням і дією. Це і називається стати людиною. У цьому всесвіті єдиним шансом зміцнитися в свідомості, зафіксувати в ньому свої дерзання є творчість".

Як би в полеміці з Камю іспанський філософ Ортега-і-Гассет ставить питання інакше - як прожити життя так, щоб воно було того варте. Питання старе як світ. Відповіді домагалися і мудреці, і прості смертні, але впевнено і безапеляційно відповідали лише законовчителі і моралісти. Відповідь же можна звести ледве не до парадоксу: кінцеву відповідь у тому, що саме питання ставиться і вирішується на кожному кроці. Іспанська екзистенціаліст каже: "Життя, дане нам, ми не отримуємо готовим, а повинні зробити його, кожен своїм. Ми повинні внутрішньо виправдати свій вибір, тобто зрозуміти, в якій з можливих дій ми повніше ствердимося, в якій з них більше сенсу, яка з них найбільш наша. Не вирішивши це, ми обдуримо і зрадимо себе, уб'ємо частку нашого життєвого терміну, тим більше, що часу у нас обмаль".

Порада ясна і проста, але трохи небезпечна і на перший погляд штовхає до повної сваволі, оскільки вибрати можна все, чого душа забажає, а вже "внутрішньо виправдати свій вибір" - і зовсім справа нехитра. Але це лише на перший погляд.

Для Ортега життя - це доручення. Тих, хто народжував у муках і ростив в працях і тривогах. Народу, у якому ростемо, переймаючись його культурою та етикою. Людства з його тяжким досвідом боротьби та виживання. Законів живої природи та інших, невідомих, перед якими досвід і знання поступаються місцем вірі.

Життя завжди єдине, це життя кожного, життя "взагалі" не буває. І якщо доручення не виконується, то життя стає лише невдалим самогубством. "Наше життя - стріла, пущена у простір, але стріла ця сама повинна вибирати мішень. Тому ніщо так достовірно не говорить про людину, як висота мішені, на яку націлена його життя. У більшості вона ні на що не націлена, що теж свого роду цілеспрямованість", - говорить Ортега.

А ось що думає з приводу всього цього екзистенціаліст-професіонал Жан-Поль Сартр: "Історія будь-якого життя є історія поразки, абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо". Людина, за Сартром, - даремна пристрасть, закинута в цей безглуздий світ.

Занедбаність означає, що людина ніким не зроблена, не створена. Вона з'являється у світі з волі випадку і йому нема на що опертися. Бога немає, Бог помер - стверджує Сартр. Ні християнська мораль, ані будь-яка інша світська мораль не вкаже людині, як їй діяти, "у світі немає знамень".

"Людина просто існує, а вона не тільки така, якою її собі уявляють, але така, якою вона хоче стати. І оскільки вона представляється собі вже після того, як починає існувати, і після цього прориву до існування, то вона є лише те, що сама із себе робить". "Свобода людини передує її сутності, вона є умовою, завдяки якій остання стає можливою, сутність буття людини підвішена в його волі, яка є нічим іншим, як самим існуванням".

Однак свобода, за Сартром, повинна бути прийнята в самотньому героїзмі, без перекликання з іншими, без допомоги, без метання по сторонах у пошуках засобів порятунку, які звільняють виправдань. У Сартра перед очима позиція давніх стоїків, що чинять опір своїм непохитним байдужістю нападкам ворожого світу і які зберігали навіть у нещасті свідомість своєї переваги.

Люди вільні у виборі засобів для досягнення поставлених цілей. Але якщо людина вчинює вільно, якщо існує свобода волі, вибору і засобів їх здійснення, значить, вона у відповіді і за наслідки своїх дій.

Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії "проекту", згідно з якою індивід не заданий самому собі, а проектує, "збирає" себе в якості такого. Боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво, і "для людини немає алібі".

У своїй "Нудота" Сартр показує, що світ не має сенсу, "Я" не має мети. Тільки через акт свідомості і вибору "Я" надає світу значення і цінність.

Виходячи з такої філософії мета життя - побудувати себе як особистість, не спираючись на суспільство, бо жити в цьому суспільстві, згідно Сартру, як живе в ньому "задоволена собою свідомість", можна лише відмовившись від себе, від особистої автентичності, від "рішень" і "вибору", переклавши останні на чию-небудь анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, сім'ю, інших людей. Але і ця відмова - відповідальний акт особистості, бо людина має свободу волі. Тільки за допомогою свободи і відповідальності кожна людина зокрема створює свою сутність, тільки так можна для себе "розтиснути буття".

Філософія екзистенціалізму покликана дати лише деякі орієнтири для поведінки людини в світі, "висвітлити" екзистенцію і наблизити людину до трансценденції, допомогти зрозуміти абсурдність життя, прийняти цю абсурдність і існувати з нею, створюючи свою сутність, тим самим, наближаючись до "безумовного буття", яке незбагненно для наукового пізнання, але іманентно притаманне людині.

Екзистенціалісти мені близькі запереченням будь-яких кінцевих значущих цілей в житті людини. "Суєта суєт і томління духу" (Старий Заповіт, Еккл.) - Ось що таке життя людини. Вона знаходиться у вільному ширянні, і для любителів істини важливо зрозуміти, що "цілей немає", що "Бог помер", що "для людини немає алібі", що "ми живемо для смерті". Життя порожнє, але його можна легко наповнити, прийнявши все вищезгадане.

Побутове сприйняття смерті людиною однозначно негативне. Стихійне, інстинктивне визнання життя і його цінності викликає у людей реакцію проти смерті. Людська психіка не може змиритися зі смертю. Тому смерть викликає в людей безвихідну печаль, нестерпне страждання.

Та й філософи всіх часів і народів боролися зі страхом перед смертю. "Неминучість смерті - найтяжча з наших прикростей", - стверджував французький мислитель XVII століття Вовенгарг. "Життя є найбільшим благом, дароване Творцем. Смерть ж є найбільшим і останнім злом" - стверджував Бердяєв.

Одним словом, те, що смерть - це погано, - аксіома. Смерть "у плоті" неминуча.

Але чому ж тоді Агасфера в якості покарання позбавили смерті, тобто зробили безсмертним? Чому Соломон відмовився від еліксиру безсмертя?

Візьмуся узагальнити деякі погляди про користь і необхідність смерті.

З наукових об'єктивних позицій - відмова від наших особистих переживань і страхів - смерть представляється регулятором і організатором життя. Всі організми, у сприятливому середовищі розмножуються в геометричній прогресії. Цей потужний "натиск життя" дуже швидко перетворив би земну біосферу в згусток організмів. На щастя одні покоління звільняють арену життя для інших. Тільки в такій схемі сприятливі умови для еволюції організмів.

Страх перед смертю природне і як не парадоксально, корисне у відомому сенсі почуття. Страх перед смертю служить попередженням про небезпеку, що насувається. Втративши його, людина як би втрачає свою захисну броню. Утримуючи людину від вчинків і дій, небезпечних для життя, страх сприяє збереженню людського роду. Але страх одночасно пригнічує, бо людина, замість того щоб остерігатися будь-якої небезпеки, починає боятися всього. Вона усвідомлює, що смерть неминуча доля всього живого.

З релігійних позицій "смерть - не тільки позбавлення від хвороб, вона - позбавлення від всякого роду страждань". Така думка М. Монтеня. У багатьох релігійних традиціях життя людини - це страждання, карма, випробування, покарання тощо. Тому смерть протиставляється як благо, як вічне блаженство, як звільнення. Безсмертна душа покидає тілесну в'язницю і спрямовується в свою вічну оселю. Виникають каверзні питання. Якщо відділення душі від тіла-благо, то навіщо взагалі їх з'єднувати заради недовгого перебування на землі? І смерть немовляти жахливим чином тоді виявляється кращою, ніж смерть старця, який прожив важке життя.

З гуманістичних міркувань теж можна обґрунтувати необхідність смерті. Це було добре показано Джонатаном Свіфтом на прикладі "обраних" жителів Лапути, "приречених на безсмертя" при досягненні старості і заздрили смерті інших людей похилого віку. З віком "знос" організму приносить людині все менше і менше тілесних насолод, старіння біологічної складової психіки також, як правило, слабшає сприйняття і розумову активність, тобто спілкування зі світом за допомогою тіла поступово згасає, останнє починає обтяжувати дух. Логічним виходом з цієї ситуації є смерть.

Ще один аспект гуманістичного підходу до смерті - демографічний. Мальтузіанський теорії зовсім не антилюдяні. Вони просто констатують той факт, що якщо в театр люди будуть тільки заходити, то рано чи пізно він наб'ється до відмови й користі не буде ні тим, хто всередині (через тисняву вони не зможуть сприймати виставу), ні тим, хто зовні (вони взагалі не потраплять в театр). Тому цілком логічно робити ротацію. Як-то суперечливо виглядають одночасно спроби погасити демографічний вибух на сході і зобов'язання вчених-геронтологів збільшити тривалість людського життя удвічі. Або "еліксир безсмертя" видаватиметься тільки "надлюдини", що можуть повести за собою суспільство?

З аксіологічної точки зору смерть потрібна як обмеження життя людини у часі. Якщо людина не буде знати про кінцівки свого існування, то він і пальцем не поворухне, щоб створити якісь цінності. Життя не буде осмисленою, тому що людина не буде задаватися запитанням: "Навіщо?", бо немає другої складової - смерті. Адже саме наявність неминучість смерті змушує людину думати, творити, любити, страждати - встигнути зробити максимум. Навіщо? Та хоча б з жадібності, егоїзму, людської природи. Якщо смерті немає, то поспішати нікуди, будь-яка мета в нескінченності буде досягнута, тому пропадає інтерес цілепокладання. Людина, в силу влаштування свого процесора, може мислити тільки кінцевими категоріями та величинами. В іншому випадку процесор зависає і вже не працює. Без смерті творчість була б неможливою. Для творчості потрібна напруга, неминучість, страх. Смерть - це суворий екзаменатор: "А що ти встиг зробити?".

"Якщо разом зі смертю, - писав В.М. Бехтерєв, - назавжди перетворюється існування людини, то питається, до чого наші турботи про майбутнє? До чого, нарешті, поняття боргу, якщо існування людської особистості припиняється разом з останнім передсмертним подихом? Не правильно чи тоді нічого не шукати від життя і тільки насолоджуватися тими втіхами, які вона нам дає, бо з припиненням життя все одно нічого не залишиться".

Не можу не погодитися, але в теж час Бехтерєв виходить з позицій альтруїзму. Це добре, але далеко від реальності. Людина живе, працює і творить, керуючись при цьому лише принципом егоїзму. Він може про це і не знати, декларувати братство і альтруїзм, але в основі його життєдіяльності лежить тільки его. Всі благі вчинки виходять тільки з інстинкту самозбереження. І якщо суспільству щось перепадає від творчої діяльності індивіда, то це тільки тому, що інтерес індивіда співпав з інтересами суспільства. Наскільки це випадково - вже інше питання.

У напівзабутого російського філософа М.М. Страхова є оригінальне твір "Світ як ціле", де один із розділів називається "Значення смерті".

"Смерть - це фінал опери, остання сцена драми, - пише автор, - як художній твір не може тягнутися без кінця, але само собою відокремлюється і знаходить свої межі, так і життя організмів має межі. У цьому виражається їх глибока сутність, гармонія і краса, властива їх життя".

"Якщо б який-небудь організм, - продовжує Страхов, - міг удосконалюватися без кінця, то він ніколи б не досягав зрілого віку і повного розкриття своїх сил, він постійно був би тільки підлітком, істотою яке постійно зростає і якому ніколи не судилося вирости. Якби організм в епоху своєї зрілості став раптом незмінним, отже, представив б тільки повторювані явища, але в ньому припинилося б розвиток, у ньому не відбувалося б нічого нового, отже, не могло б бути життя. Отже, постаріння і смерть є необхідний наслідок органічного розвитку, вони випливають із самого поняття розвитку. Ось ті загальні поняття і міркування, які пояснюють значення смерті".

Так, поки людина жива, їй дарований весь цей світ, людині дано розпоряджатися своїм життям, вибирати ті чи інші вчинки, сподіватися на щось розраховувати на щастя. Смерть - це цілковита визначеність, відсутність вибору, коли вже нічого не можна.

Кожен з нас, живих, прагне не тільки пізнання, а й розради. Розуміння блага смерті для тріумфу біологічної еволюції, ефемерної потойбічної вічності або досконалості навряд чи допомагає нам радісно очікувати припинення своєї безцінної, для нас, єдиною на віки віків особистому житті.

2.2 Чи потрібне безсмертя?