Основні типології політичних систем

У своїй статті Матц, відштовхуючись від висунутого у 1968 р. Е.Шилсом припущення “застосування поняття ідеології до системи переконань такого типу, який закономірно виходить на авансцену під час серйозних суспільних криз”, приходить до констатації: “Епоха кризової свідомості співпадає з “віком ідеологій”, тобто цих великих політичних світоглядів Нового часу, які ми звично позначаємо у цілому як ідеології і в наступі кінця яких якраз і переконуємося в даний момент”. Німецький професор припускає, що європейська культура разом зі своїми ідеологіями у ході дальшого розвитку зберігає регіональне, тобто в першу чергу європейське значення. На його думку, ідеології - не структурно-функціональна необхідність відкритого суспільства, а результат історичних випадковостей. Він пише: “У фазі світоглядних криз вони подібно до милиць підвернулися під руку і як такі перетворилися у домінантний елемент політичної культури”.

Матц зауважує, що у новий час ідеології набувають здатності впливу завдяки тому, що пропонують у перспективі історичної свідомості епохи модерну свою орієнтацію в середовищі історичного процесу. Ця орієнтація може бути прогресистська, реакційна чи консервативна. Як і у Мангейма, марксизм стає у XIX ст. лише однією з можливих точок зору, виступаючи в рамках загальної боротьби різних соціальних груп за свою інтерпретацію світу, часткову істину, отриману від однієї з можливих у даний історичний період точок зору.

Матц приходить до такого визначення ідеології нового часу: “Ідеологія є, по суті, картина світу, яка склалася у ході систематичного редуціювання складності дійсності”. Відмінні ознаки ідеології цілком очевидно характеризують її як вищою мірою специфічний феномен серед усього того, що складає область переконань, які мають силу віри. Вихідним пунктом ідеології, по суті, служить деяка “ідея”. Вона розвивається в інтелектуальному середовищі і веде до виникнення інтелектуальних рухів, які більш чи менш сильно впливають на всю суспільну свідомість або навіть виливаються також у масові політичні рухи.

Загалом можна констатувати, що жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. Політична ідеологія проходить три стадії в своєму розвитку: І - стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій, рівень ідей, рівень дій; ІІ - стадія післяреволюційного відчуження; ІІІ - стадія зародження нової ідеології. Оскільки політична ідеологія є духовним утворенням, яке спеціально призначене для цільової та ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:

теоретико-концептуальний - на ньому формуються головні положення, які розкривають інтереси й ідеали класу, соціальної верстви, нації, держави;

програмно-політичний, на якому розробляються програми, маніфести, гасла, що складають ідейно-політичну основу для прийняття політичних рішень, орієнтування та стимулювання політичної поведінки мас;

актуалізований - визначається ступенем засвоєння громадянами цілей і принципів ідеології, характером їх втілення у різних формах політичної участі.

Кожна політична ідеологія виконує кілька основних функцій:

освітньо-виховну - оволодіння масовою політичною свідомістю, впровадження в неї заданих критеріїв оцінки сучасного та майбутнього розвитку суспільства, певних цілей і завдань, за якими люди мають орієнтуватись у політичному просторі;

інтегруючу - згуртування суспільства на базі інтересів будь-якої соціальної або національної групи (середнього класу) чи на ґрунті свідомо сформульованих цілей, що не зорієнтовані на конкретні групи населення;

пропагандистську - створення позитивного іміджу політичної лінії, що проводиться або пропонується населенню, її відповідності інтересам певного класу, нації, держави.

Основними політичними ідеологіями, на основі яких виокремлюють ідеологічні політичні системи необхідно розглядати консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, комунізм і соціал-реформізм (соціал-демократизм), фашизм і неофашизм, радикалізм і націоналізм, анархізм і анархо-синдикалізм.

Консерватизм - ідейно-політичне вчення та політична течія, орієнтована на збереження та підтримку форм державного і суспільного життя, насамперед його ціннісних підвалин, втілених у власності, релігії, сім'ї, науці тощо. Оформлення консервативної ідеології пов'язане з виходом есе Е.Берка “Міркування про Французьку революцію” (1790 р.) і заснуванням Шатобріаном у 1815 р. журналу “Консерватор”.

Неоконсерватизм - політична реакція з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого та правого напрямів, що проявилася у ліберально-технократичному визнанні значення традицій і соціокультурних факторів суспільного розвитку. Ідеологія неоконсерватизму свідчила про зближення позицій традиційного консерватизму з лібералізмом. Ідеологом неоконсерватизму вважається професор Цюріхського університету Г.Люббе, а її яскравим практичним проявом стала політика тетчеризму в Англії та рейганоміка в США.

Лібералізм - політична ідеологія, що проголошує свободу особистості й інші громадські та політичні права індивіда, обмеження діяльності держави. Ліберальна ідеологія знайшла оформлення у працях і публічних виступах француза Бенжамена Констана (1767 - 1830), англійця Ієремії Бентама (1748 - 1832), росіянина Миколи Сперанського (1772 - 1839).

Неолібералізм - сучасна політична концепція, яка виражається в захисті вільного ринку, дотриманні мінімального державного втручання у справи особистості та в негативному трактуванні свободи (за своєю суттю, це економічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Ідеологія лібералізму активно розвивалася в ХХ ст. представниками західної науки та політичної думки, зокрема Ф.Науманом (серединно-європейська концепція), Дж.Гелбрейтом (теорія конвергенції), К.Поппером (теорія “відкритого суспільства”), О.Тоффлером (концепція “хвиль цивілізації”).

Комунізм (марксизм) - політична ідеологія та практична доктрина, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва та розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ'я, розподілу матеріальних і соціальних благ “за потребами”. Принципи та теоретичні засади комуністичної ідеології були розроблені впродовж середини ХІХ - початку ХХ ст., насамперед К.Марксом, Ф.Енгельсом і В.Леніним (Ульяновим).

Соціал-реформізм (соціал-демократизм) - соціально-політичне вчення і течія, орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом поступових реформ. Батьком сучасної соціал-демократії вважається Едуард Бернштейн (1850 - 1932). Вона знайшла своє втілення у програмі та діяльності створеного у 1951 р. Соціалістичного інтернаціоналу.

Радикалізм - політична ідеологія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії та політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.

Націоналізм - система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних (етнічних) вартостей щодо усіх інших.

Анархізм - соціально-політична ідеологія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної та духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети. Одним із засновників та теоретиків ідеології анархізму вважається російський революціонер-анархіст Микола Бакунін (1814 - 1876).

Анархо-синдикалізм - ідеологія, прихильники якої вважають себе складовою частиною соціалістичного та робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів.

Фашизм - правоекстремістська ідеологія, заснована на доведених до істерії войовничому антидемократизмі, расизмі, шовінізмі, і спрямована на обстоювання сильної тоталітарної держави; для зовнішньої політики характерна агресія проти інших країн і народів. У рамках конкретно-історичного тлумачення характеристика фашизму безпосередньо пов'язується з описом різного роду націоналістичних і особливо тоталітарних режимів. Зокрема, французький теоретик С.Пейн описує фашизм як “форму революційного ультранаціоналізму”. Німецький історик А.Меллер досліджує його як “персоналістську форму тоталітаризму”. Інший французький учений П.Мілза у своєму дослідженні “Що таке фашизм” (Полис. - 1995. - № 2) запропонував навіть враховувати кілька етапів у розвитку й еволюції фашизму: І - фашизм існує як форма кризи екстремістських рухів, що захопили частину дрібної буржуазії, яка виступала проти капіталізму та крайніх лівих сил; ІІ - фашизм набуває форми союзу між великим приватновласницьким капіталом і дрібною буржуазією для захоплення влади; ІІІ - фашизм стає специфічним політичним режимом; IV - стадія повного тоталітаризму, яка водночас супроводжується повним становленням фашизму з точки зору політичної ідеології. Ідеологами фашизму були Артур Шопенгауер (1788 - 1860), Фрідріх Ніцше (1844 - 1900), Карл-Густав Юнг (1875 - 1961), Адольф Шикльгрубер (Гітлер) (1889 - 1945).

Неофашизм - сучасна система політичних поглядів, для якої характерна переважна відсутність ідеї етнічного месіанства, але присутня нетерпимість до філософії лібералізму, переважають ідеї “патріотизму” і “народного ґрунту”, що знаходяться в основі “природної держави” з “нещадним урядом”. Неофашистська ідеологія ґрунтується, зокрема, на теорії “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М.Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій; концепції Ернста Анріха, що розглядає людину як нікчемність, яка не має самостійного значення, а держава віддає незаперечні рішення всім громадянам.

8. Інтеграційні (цивілізаційні) політичні системи

Для цивілізаційного підходу основне значення має розуміння цивілізації як групи культурно-споріднених народів (С.Хантінгтон), цілісної суспільної системи, якій відповідає певного типу політична система суспільства. Такий підхід зафіксований у теорії культурно-історичних типів цивілізації М.Данилевського, А.Тойнбі, О.Шпенглера, С.Хантінгтона. Данилевський налічував 13 типів або “самобутніх цивілізацій”, Тойнбі - від 6 до 13 (на перших порах - майже 100), Шпенглер - 8, Хантінгтон - 7. Останній у 1993 р. у полемічній статті “Зіткнення цивілізацій?” виділяє такі цивілізації: західно-християнську, східно-християнську, ісламську, буддистсько-конфуціанську, японську, латиноамериканську, африканську.

Основні риси цивілізаційного підходу, які характерні для історичного та політологічного аналізу, наступні:

універсальний характер, орієнтований на пізнання історії суспільства, політичних процесів і явищ із врахуванням поліваріантності та багатолінійності розвитку, специфіки країн і регіонів;

цілісність і єдність історії та політики в рамках великих груп країн або регіонів (цивілізацій), що зумовлює цілісність і єдність багатоманітного полікультурного світу;

особливо важлива роль в історичному процесі, формуванні та розвитку політичних систем відводиться ідеологічним, духовним та інтелектуальним факторам.

У контексті цивілізаційного підходу виділимо наступні типології політичних систем.

1. Типологія американського соціолога Д.Белла. Автор праць “Кінець ідеології” та “Постіндустріальне суспільство” головною рушійною силою суспільного розвитку вважав науково-технічний прогрес. Він поділив історію людства на доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство. Постіндустріальна стадія розвитку, на його думку, має такі риси: домінування економіки обслуговування; панування науково-технічної еліти; контроль суспільства над технологіями; створення нових ресурсо-, енерго- та працезберігаючих технологій; широке використання комп'ютерів. Вирішальним у постіндустріальному суспільстві буде не власність на засоби виробництва, а рівень компетенції, знання, професіоналізм. Головним буде не конфлікт між працею та капіталом, а між знанням і компетенцією та незнанням і некомпетентністю. Такому типу суспільства повинна відповідати гнучка і рухлива політична система, до того ж зорієнтована на конвергенцію, яку Белл вважав вповні реальною, між капіталістичною та комуністичною системами в рамках постіндустріального суспільства.

Подібної точки зору дотримується російський філософ В.Федотова, яка виділяє три основні стадії розвитку людства: предсучасна (предкапіталістична, предіндустріальна); сучасна (капіталістична, індустріальна, західна); постсучасна (постіндустріальна, інформаційна, посткапіталістична). Причому перехід до останньої стадії означає, що з'являються нові шляхи розвитку - на власній основі та з використанням високих технологій, які створюють нові центри розвитку.

2. Теорія американського економіста, соціолога, політичного діяча Уолта Уїтмена Ростоу. У низці праць, зокрема “Політика і стадії росту”, разом з Р.Ароном сформулював один із варіантів теорії індустріального суспільства. Виступив автором концепції “стадії економічного росту”. Запропонував вирізняти в історії суспільства 5 етапів (стадій), які відрізнялися за рівнем технологічного розвитку. Визначальними чинниками кожної стадії були техніко-економічні, окрім них провідну роль відігравали також політичні чинники, насамперед реагування на зовнішні подразники системи. Важливими факторами політичних змін були й зміни в політичній свідомості та політичних цінностях, що все разом детермінувало політичний курс суспільства.

Стадії суспільного росту за Ростоу такі:

1. Традиційне або аграрне суспільство;

2. Перехідне суспільство, коли створювалися передумови індустріальної революції;

3. Суспільство промислової революції;

4. Стадія зрілості індустріального суспільства;

5. Постіндустріальне суспільство - ера високого масового споживання.

Відповідно до стадій економічного росту змінювалися і форми держави та суспільно-політичного устрою, а також відповідні їм типи політичних систем. Спочатку найбільш поширеними були деспотії, потім централізовані держави і, нарешті, обмежені монархії та республіки, парламентська плюралістична демократія характеризувала насамперед розвинені держави західного світу.

3. Політична концепція американського мислителя-футуролога Олвіна Тоффлера. Свою концепцію він виклав у трилогії “Футурошок”, “Третя хвиля” та “Зміщення влади”. “Футурошок” - це шок, що його викликає зіткнення людини з майбутнім. Політичним наслідком для суспільства має бути розширення демократії, визнання плюралізму головним принципом організації усіх сфер суспільного життя.

Тоффлер представив історію у вигляді “хвиль цивілізації”, які послідовно змінюють одна одну. Усього виділив три хвилі: перша призводить до встановлення сільськогосподарської цивілізації, друга - до індустріальної, третя - до інформаційної. “Третя хвиля” характеризується використанням наукових досягнень у всіх без винятку сферах суспільного життя. На думку американського футуролога, поширення інформаційних технологій призводить до якісної переоцінки значення знань, перетворює їх у реальну виробничу силу, вирішальний засіб суспільних перетворень. Володіння знаннями, уміння використовувати їх стають не лише визначальною виробничою силою, а й могутнім інструментом влади. Власне та країна, яка буде здатна найповніше акумулювати знання і найефективніше їх використовувати, претендуватиме на місце лідера цивілізації. Тоффлер вважав, що проаналізовані ним кардинальні зміни дають підставу говорити про нові підходи щодо поділу існуючих на планеті суспільств: поділ на підставі здатності систем до навчання (вирізняв “швидкі” та “повільні” системи).

4.Типологіяполітичнихсистемросійськогофілософа А.Панаріна. Він виділяє два основних типи політичних систем - традиційні та посттрадиційні. Для традиційних політичних систем характерним було майже повне підпорядкування людини традиції та авторитету старших. Лояльність і довготерпіння людини значною мірою базувалися на уявленнях про непорушність світобудови. У традиційних суспільствах більшість місця займала не політика, а церква, віра, традиції, сімейний авторитет. Крім того, суспільну стабільність забезпечує держава як центральна ланка політичної системи, яка впорядковує та врегульовує суспільно-політичні стихії.

У посттрадиційному суспільстві людина відкриває розуміння своєї власної свободи. Політика займає все більше місця не лише тому, що менше місця залишається церкві, традиції, сімейному авторитету. Політики стає більше, бо енергія особистостей, яка звільняється від традиційної опіки, підлягає регулюванню за допомогою особливих політико-правових технологій. Це не означає, що всі види соціальної енергетики, вивільненої у результаті краху традиціоналізму, потрапляють у сферу власного політичного регулювання. Між політичною системою і системою громадянського суспільства розгортається свого роду стратегічна гра, у якій ролі та позиції партнерів постійно змінюються. На думку Панаріна, порівняльний аналіз різних посттрадиційних суспільств доводить наявність кількох типів такої гри. Вони відображають як особливості культурно-цивілізаційного простору, так і особливості історичного часу.

Цим взаємозв'язкам між державою і суспільством відповідають свої типи посттрадиційних політичних систем:

1) класична ліберальна або представницька;

2) модернізаційна;

3) постмодерністська.

5. Типологія політичних систем Г.Алмонда. У цивілізаційному вимірі він виокремив три типи політичних систем:

англо-американська (характерні риси - прагматизм і раціоналізм, основні цінності - свобода особистості, індивідуалізм, безпека, добробут);

континентально-європейська, яка характеризується взаємодією політичних субкультур із модернізованими інститутами;

доіндустріальна або частково індустріальна, що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;

тоталітарна, яка відзначається концентрацією влади в руках бюрократичного апарату, монополією правлячої партії, заідеологізованістю суспільно-політичного життя.

Література

1. Абетка українського політика: Довідник / М.Томенко (керівник авторського колективу). - К., 1997.

2. Абетка української політики: Довідник / М.Томенко (керівник авторського колективу). - К., 2001.

3. Айзенштат Я. От тоталитарного государства к правовому. - М., 1990.

4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993.

5. Атлас світу. - К., 1999.

6. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К., 2000.

7. Бердяев Н. О сверхдемократии. - М., 1994. 8. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч. посібник. - К., 1997.

9. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з франц. - К., 1995.

10. Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу //

Віче. - 2001. - № 7.

11. Гаджиев К.С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы

философии. - 1992. - № 2.

12. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. - К., 1999.

13. Давид Р. Основные правовые системы современности: Пер. С франц. - М., 1988.

14. Джилас М. Лицо тоталитаризма. - М., 1993.

15. Дискусія про авторитаризм // Віче. - 1993. - № 7, 10; 1994. - №3

Размещено на Allbest.ru