Становленні і розвиток політичної думки в Україні

Яскраву сторшку в icropii політичної думки України XX ст. вписав В. Винниченко. Ядром його полпичної концепції була державницька ідея, сутнють якої він визначае так: "Поки що людство розбите на окремі нацюнальні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя i розвитку кожної нациї є державтсть, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеня нацюнальними колективами, які зв'язують його в компактну спільність, які забезпечують його розвиток у сучасному i майбутньому. Нація без державності е покалічений людський колективний організм. Через те, так жагуче вci так звані недержавні нації прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі чле¬ни їх витрачають сили свої на її здобуття й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто сто¬їть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у по¬каліченому стані.

Будучи справжнім соціаліс¬том, В.Винниченко цілком від¬кидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його ту¬пим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірно¬го страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. До¬ба справжнього соціалізму, со¬ціалізму свободи, веселості, радості ще не настала.

В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму. Його суть в об'єднанні, "себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби про¬дукції на колективну. Не державну, а колективну, це різни¬ця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... органі¬зація кооператорів продукційних, торговельних

Висновки

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божества-ми. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв'язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало то-гочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трак-тати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня до-сягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію най-вищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обгрунтування юридичної термінології тощо.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI--XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв'язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного жит-тя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з'явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії -- першого навчального закладу на східнослов'янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного жит-тя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, гро-мадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загально-національний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип'якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність -- у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезного морального значення й висувала її на провідне місце в ор-ганізації України».

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Консти-туція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, кот-рий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в ос-нову державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьма-ном і народом.

Наприкінці 1845 -- на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як не-обхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами христи-янського заповіту.

Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841--1895). У пошуках реально-го й об'єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

Рекомендована література

1.Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1998.

2.Боровський Я.С. Світогляд давніх киян. - К., 1992.

3.Замалеев А.Ф., Зоц В.Д. Мыслители Киевской Руси. - К., 1981.

4.Толочко А. П. Князь в Древней Руси: вдасть, собственность, идеология. - К., 1992.

5.Великий українець: Зб. праць М.Грушевського. - К., 1992.

6.Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. - К., 1993.

7.Дорошенко Д. Нарис історії України. - К., 1991.

8.Кухта Б. З історії української політичної думки. - К., 1994.

9.Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991.

10.Копиленко О. “Українська ідея” М.Грушевського: історія і сучасність. - К. 1991

Размещено на Allbest.ru