Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

Року 1919 проблема України і Східної Галичини в політиці США була пов'язана, передусім, із роботою Паризької мирної конференції, а також діяльністю української дипломатичної місії у Вашингтоні. 18 січня 1919 р. офіційно відкрилися засідання мирної конференції в Парижі. Американську делегацію очолював президент країни В.Вільсон. Від часу унезалежнення Сполучених Штатів це був перший приїзд у Європу американського президента. До складу делегації входили також Р.Лансінг, Е.Гауз, генерал Т.Бліс, дипломат Г.Вайт, а також численні радники й експерти. Від перших днів роботи конференції довелося займатися проблемою Східної Галичини, передусім польсько-українською війною, яка серйозно ускладнювала плани союзників у регіоні. Проблему цілої України формально конференція не розглядала, хоча, як записав у щоденнику помічник Гауза Ст.Бонсал, "українська проблема є найскладнішою з багатьох проблем, що стояли перед конференцією".

Початок мирної конференції у Парижі збігся з подією, якої українці Наддніпрянщини і Наддністрянщини домагалися ще від XIX століття. 21 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.[16;34] Внаслідок об'єднання західноукраїнська держава дістала назву Західної Області УНР (ЗУНР), а її президент Є.Петрушевич, згідно з рішенням Всеукраїнського Трудового конгресу (23-28 січня), увійшов шостим членом до складу Директорії УНР. І хоча повної уніфікації не відбулося (ЗУНР зберігала власну адміністрацію, законодавчу і виконавчу владу, збройні сили, повну самостійність у веденні внутрішньої політики тощо), обидві республіки стали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Подвійність дипломатичних представництв (іще у грудні 1918 р. Петрушевич утворив представництва ЗУНР у Відні, Будапешті і Празі) допускалася лише у тих випадках, коли "сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншої частини", зокрема у Відні, де представники ЗУНР брали участь у роботі Ліквідаційної комісії з розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорщини. Для забезпечення інтересів ЗУНР у кожній місії гарантувалося місце галичанину. Держсе-кретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко став "товаришем" голови наддніпрянського зовнішньополітичного відомства і був призначений заступником голови надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку конференцію. З березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданні Держсекретаріату ЗУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР, було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що "українська дипломатична місія для участі в Мировій конференції є спільною для обох частин України... та заступає на конференції цілість української справи".[11;71]

Проте вже від початку між урядами українських республік існували серйозні суперечності, котрі дедалі більше загострювались. Вони були викликані двома головними причинами. По-перше, різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами, а по-друге, міжпартійною боротьбою. Головну небезпеку для ЗУНР від перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії і, крім того, відчувала постійну загрозу з боку білої Росії.

Велику роль у погіршенні відносин між урядами УНР і ЗУНР відігравала також міжпартійна боротьба. Якщо До складу Ради народних міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, галицький Державний Секретаріат складали члени ліберально-поміркованих національно-демократичної і радикальної партій. Різне розуміння політики й тактики часто призводило до взаємної недовіри і звинувачень. Галичани вважали владу Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії, зі свого боку, гостро критикували владу "буржуазії" Галичини, її "відірваність" од народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Мало того, галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові і воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської досить швидко обернулося неузгодженістю дій і конфліктами всередині української делегації в Парижі. Ініціаторами такого повороту у травні 1919 р. стали галицькі представники на мирній конференції Василь Панейко і Степан Томашівський. Заснувавши окреме бюро без відома Г.Сидоренка, вони фактично діяли самостійно. Коли ж їхня закулісна діяльність стала відомою решті членів української делегації і стала предметом обговорення на внутрішньому засіданні делегації, Панейко прямо заявив, що в галицькому питанні він "має право виступати сам і без делегації". Внутрішні чвари і неузгодженість зовнішньополітичних дій українців перешкоджали діяльності української делегації в Парижі і сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України. Але цей чинник не варто перебільшувати. Конфлікти, протилежні орієнтації та особисті чвари роздирали й інші національно-визвольні рухи. Наприклад, загальновідомою є боротьба між двома гілками польського національного руху - ПНК Р.Дмовського і Ю.Пілсудським. Зокрема, під час Першої світової війни взаємні напади супроводжували діяльність у США Падеревського і представника Пілсудського Є.Сосновського.

Конфлікти між групою Р.Дмовського і посланцями Ю.Пілсудського тривали й на Паризькій конференції. Це, одначе, не завадило полякам домогтися позитивних для них рішень.

Причина ж зміни курсу галицькими представниками полягала насамперед у тому, що в Парижі стала цілком очевидною безнадійність позитивного вирішення загальноукраїнського питання. Це стало помітним вже з перших кроків дипломатичної місії УНР у Парижі. Українська делегація прибула на конференцію без формального запрошення, так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зносини з іншими делегаціями, її голова Г.Сидоренко, якого Директорія послала до Парижа ще наприкінці листопада 1918 p., майже два місяці не міг дістати візи від французького уряду. Лише 20 січня 1919 р. він, разом із сином Є.Петрушевича - Антоном, приїхав до Франції через Італію. В.Панейко, долаючи перешкоди французьких властей, зміг дістатися Парижа у другій половині березня, а решта членів делегації (С.Томашівський, С.Шелухін, О.Шульгин, В.Дідушок та інші) ще пізніше.[26;70]

Після приїзду Сидоренко одразу порушив питання про визнання УНР і української делегації в Парижі, але зустрів прохолоду і настороженість.

Г.Сидоренко поставив питання про визнання української делегації і перед делегацією США. У звіті до уряду Сидоренко стверджував, що мав з цього приводу переговори з Гаузом, і далі на оптимістичній ноті продовжував: "мені удалось добитися того, що в Раді Чотирьох ініціативу по визнанню України взяла в свої руки Америка... ". Голова делегації УНР від перших днів приїзду до Парижа надсилав Е.Гаузові копії всіх своїх нот і звернень до конференції. Однак у досі неопублікованому, хоч і часто цитованому в історичній літературі, докладному щоденнику Е.Гауза є багато різноманітної інформації про його зустрічі, перебіг конференції, особисті оцінки автора тощо, але нічого немає про українське питання. У найкращому разі представник УНР одержував від помічника Гауза А.Фрейзера відписки із запевненнями, що справу буде уважно розглянуто.

Допомогти українській справі на конференції, зокрема вплинути на позицію урядів Англії, Канади і США, намагалася в міру своїх можливостей українська еміграція на американському континенті. Американській делегації в Парижі надсилалися петиції й телеграми з вимогами зупинити польську агресію в Галичині, визнати делегацію УНР в Парижі і т. ін. До Парижа прибули представники українців США Кирило Білик і конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Геміл. Завдяки посередництву Геміла Біликові вдалося отримати аудієнцію у Гауза, але той погодився на неї лише тому, що Білик був громадянином США. Правда, після тривалих спроб Геміл і Білик змогли влаштувати неофіційну зустріч Сидоренка і Панейка із Гаузом. Вона відбулася 13 травня, але єдина згадка про зустріч у щоденнику Гауза - це його зауваження, що "в окрузі Геміла мешкає багато українців і, привівши до мене українських делегатів, він думав задовольнити своїх виборців".

На загал, конференція була вельми заклопотана подіями в Росії, хоча російське питання також не стояло на порядку денному роботи конференції. Можна не помилившись стверджувати, що тінь Росії висіла над усіма дебатами на конференції. Для великих держав було очевидним, що остаточний мир у Європі навряд чи буде можливий без участі Росії в процесі врегулювання. Проте в Росії тривала громадянська війна, і питання - з якою Росією мати справу - лишалося без відповіді. А діяти треба було негайно, адже небезпека поширення революції на інші європейські країни як ніколи зросла: у березні 1919 р. радянську владу було проголошено в Угорщині, у квітні революційна пожежа перекинулася в німецьку Баварію.[26;99]

Отож українське питання на конференції розглядалося лише в контексті загальноросійських проблем. Як уже згадувалося, взимку 1919 р. плани використати війська УНР у боротьбі проти більшовизму виношували французи. Вашингтон і Лондон від самого початку досить скептично ставилися до цих планів свого союзника. Принаймні посол США у Франції Шарп іще в лютому передавав до Вашингтона, що французьке командування в Одесі переоцінює можливості використання армії Петлюри. У березні 1919 р. франко-українські переговори в Одесі остаточно зайшли у глухий кут. Евакуація урядом УНР Києва і поразки українських військ від Червоної армії звели нанівець значення Директорії для Антанти як можливого фактора у боротьбі з більшовиками.

В урядах країн Антанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху і можливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам. 31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копію меморандуму "Ситуація в Україні", підготовленого Департаментом політичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало, що загальна ситуація в Україні вказує на те, що "жодних надій не можна покладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому рухові закінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою в Україні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російську Добровольчу армію генерала Денікіна". Аналогічну думку висловлювала американська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української влади рапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р. після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директорія є "компетентною" і "ефективною", не робили погоди у Вашингтоні і Парижі.

Навіть після усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймав Директорію та Раду народних міністрів УНР як "лівий уряд", на який не можна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюра і його уряд "ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можна вірити". Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтриги німців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців із Берліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансується тамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: "Посольство не змогло знайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, проте мої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиною метою є створення проблем".[33;41]

У другій половині березня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Париж був змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня в Сибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішним початком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще у грудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представників колишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуванням князя Львова, її завдання полягало в тому, щоб "виражати російські національні погляди" і "підносити голос на захист інтересів Роси". Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПН виділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хоча формально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, на відміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувала великі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі. Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представник Італії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючи східний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицької Росії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.

Отже, починаючи від березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з Радянською Росією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких сил у самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білу контрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на погляди окремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідність надавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першій половині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919 р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним і Т.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорів із чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона - визнання українським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відверто антиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуванням самостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було для українського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною. 18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цього приводу Сидоренку в Париж: "...Правительство непохитно стоїть за суверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительство готове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]

Позиція Вашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною. Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиції Англії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційних зустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленому експертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичині проходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі - Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходу Європи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який став польським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.

Суттєво впливали на формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольські погляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділення делегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі, відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництва в укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалося зупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну, поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям в ультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала по боці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністю контролювала Українська галицька армія (УГА). "Лінія Бертелемі" була набагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерів Вейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лінія фронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала на визначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат - вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНР зазначив, що демаркаційна лінія "відповідає політичним бажанням поляків", і висловив готовність до укладення перемир'я, але "на основі справедливого рішення".

Повернувшись до Парижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Він запропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайного припинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідок компромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направити командувачам українських і польських військ у Галичині генералам М.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайно припинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальших переговорів.

Найважливішим геополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, було врахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу Східної Галичини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючи багато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готові задовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісності Росії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульовані Російською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому й квітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: "Через те, що російське населення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російською вітчизною".

Проте польські війська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому на галицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогу Паризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початок переговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умови Найвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав. Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції, престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичні міркування визначили в другій половині березня -- травні 1919 р. жорстке ставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіх польсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвом американського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планів польського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і в конфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність української сторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуваних Францією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокрема економічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.

1 квітня Лорд і американський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтримані Блісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту з вимогою припинити бойові дії та утворити "неупереджену тимчасову комісію", яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дня на пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальний вплив Великобританії, Франції, США та Італії - "Рада 4-х") ухвалила таке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українського перемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, попри свої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав вину Варшави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинити бої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцери зустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнім посередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори. Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючи вплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинив постачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові в Парижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державу спричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон дав доручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованість Сполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франції польська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті. Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиція конференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданні Ради 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися до польської делегації з вимогою залишити конференцію.

Водночас у квітні американці призначили до Варшави свого посла Г.Джибсона і погодились на транспортування до Польщі армії Ю.Галлера. Така непослідовна політика пояснювалася, з одного боку, прагненням посилити Варшаву перед загрозою війни з Радянською Росією, а з іншого -- небажанням остаточно розв'язувати на користь Польщі проблему Східної Галичини, враховуючи претензії білої Росії та успіхи Колчака на фронті. Останнє обумовлювало тривале зволікання конференції з розв'язанням довгострокової проблеми статусу Східної Галичини і польсько-українського кордону. Відтак питання лишалося відкритим. Разом з тим делегація США та інші держави Антанти були одностайними в тому, що Західноукраїнська республіка не може стати самостійною державою, і такий варіант конференція навіть не розглядала. З огляду на поразки Директорії й армії УНР та на загальне негативне ставлення Заходу до незалежної української державності, фактично відпав варіант прилучення Східної Галичини до УНР. Отож лишалося або віддати Східну Галичину Польщі, або чекати закінчення громадянської війни в Росії і сподіватися на перемогу Росії некомуністичної, аби приєднати західноукраїнські землі до неї.

По приїзді держсекретаря ЗУНР у закордонних справах В.Панейка до Парижа в другій половині березня представники Польщі на конференції дещо втратили свою монополію на інформацію про події на польсько-українському фронті. Галицький уряд покладав великі надії на Конференцію. За словами М.Лозинського, українці вірили, що мирна конференція вирішить справу "згідно з своїми принципами свободи і самовизначення народів" і "вимірить нам справедливість".

12 травня комісія Боти вручила польським і українським представникам свій проект перемир'я, який передбачав демаркаційну лінію, що залишала нафтові райони українцям. Цей варіант практично відновлював січневі пропозиції місії Вейда. Виклавши письмово свої застереження, українська делегація погодилась на умови комісії. Однак, незважаючи на запевнення Боуманом українських делегатів, що "поляків буде примушено до перемир'я", Дмовський відхилив проект комісії, і 14 травня польські війська перейшли в наступ на всьому фронті. Невтішні вістки з фронту і фактична бездіяльність конференції викликали розпач і розгубленість серед членів української делегації. В ноті від 21 травня вона прямо порушила питання, "чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву", і заявила, що вважає "безцільним оставатися довше в Парижі". До такого демаршу делегація, щоправда, не вдалася.

В другій половині травня уряд ЗУНР серйозно розглядав можливість укладення союзу з Прагою. На засіданнях Державного Секретаріату 19 й 25 травня 1919 р. дискутувався проект утворення федерації з ЧСР і відведення на її територію частини армії.[1;64] З травня до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С.Голубовича, в якому уряд ЗУНР пропонував Раді 4-х розташувати у Східній Галичині і на Буковині контингент союзних військ. У разі неможливості цього Держсекретаріат наполегливо прохав, аби Чехословацькій Республіці було надано мандат від імені союзників "на заняття території аж до остаточного вирішення мирною конференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною". Прагу безперестанку відвідували українські делегації, які зустрічалися з Масариком та іншими чеськими керівниками. Представник Є.Петрушевича Т.Окуневський відбув до Парижа, де вів переговори з чехословацькою делегацією про можливість "нав'язання тісних державно-політичних взаємовідносин між Україною і Чехословаччиною аж до українсько-чеського державного союзу (конфедерації)" з подальшим "створенням конфедерації слов'янських держав". Однак такі зусилля уряду ЗУНР та Директорії не зустріли відгуку у Празі.

Фактично доля ЗУНР залежала від розвитку подій на польсько-українському фронті і загальної ситуації в регіоні. Виявляючи певний час негативне ставлення до польського наступу у Східній Галичині, США були неспроможні активно діяти у Східній Європі через відсутність там їхніх військових сил. Тому вони були змушені визнавати "довершені факти" - фактичну окупацію поляками частини Східної Галичини - і підтримувати в регіоні тих лідерів, чия політика найбільше відповідала їхнім власним ідеям. У випадку Польщі таким політиком був Падеревський. Вільсон прямо говорив про уряд Падеревського як єдину гарантію стабільності Польщі і вважав, що його треба підтримувати незалежно від ставлення до політики Варшави на сході. Про можливі негативні наслідки відставки Падеревського слав телеграми з Варшави Джибсон.

А головне, наприкінці травня - на початку червня становище на сході Європи зазнало кардинальних змін. Значно посилившись після прибуття армії Галлера, польські війська зламали відчайдушний опір Української галицької армії і досягли своєї головної мети у Східній Галичині окупували нафтові райони і зустрілися з румунськими військами на Покутті, що забезпечило польсько-румунський кордон. Водночас розпочався відступ Колчака, російська Червона армія окупувала майже всю Україну, а влада Директорії практично не виходила за межі Кам'янця-Подільського. Лише Польща здавалася спроможною протидіяти поширенню революції в Європі, і її вага в очах західних урядів зростала.

Як наслідок, на початку червня 1919 р. стала очевидною зміна позиції Вільсона у східно-галицькому питанні. Американський президент почав дедалі більше солідаризуватися з президентом Франції Жоржем Клемансо. Відповідно, на засіданнях Комісії у польських справах Лорд теж підтримав думку французів, що Львів і нафтові райони мали залишитися Польщі. І хоча на засіданні української делегації 6 червня В.Панейко стверджував, що американці в розмовах запевняли, що "заняття поляками Галичини зовсім ще не передрішає справи приналежності державної Галичини до Польщі", реальна військово-політична ситуація на сході Європи спонукала Вашингтон до підтримки Варшави.

Зміну настроїв у Парижі миттєво вловили представники США у Польщі. Член чергової союзної місії до Східної Галичини лейтенант Р.Фостер і військовий аташе США підполковник Е.Фармен радили своєму керівництву дати дозвіл на продовження польського наступу до Збруча. Фостер повідомляв про "радість", із якою "маси селян" вітали прихід польських військ, котрі, за його словами, встановлювали порядок і захищали цивільне населення від терору. "Український режим тримався, очевидно, лише на силі..." - запевняв Вашингтон американський офіцер. Те саме писав і Фармен, зазначаючи, що "ані мир, ані порядок не може існувати, доки всі українські сили не будуть виведені з Галичини". Напередодні вирішальних засідань Ради міністрів закордонних справ 18 і 25 червня Лорд давав рекомендації Лансінгові, посилаючись саме на ці, далекі від об'єктивності, рапорти Фармена і Фостера.

Зрештою, 25 червня Рада міністрів закордонних справ ухвалила рішення про дозвіл польським військам окупувати Східну Галичину до Збруча і дала Варшаві право на використання всіх збройних сил, включно з армією Галлера. Вирішення питання про остаточний політичний статус Східної Галичини відкладалося на майбутнє. У той самий день Найвища Рада підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ, а через день спеціальною телеграмою повідомила Варшаву про дозвіл на використання армії Галлера в Галичині, чим поляки негайно скористалися, й у першій половині липня наступ польських військ досяг Збруча. Після рішення 25 червня українських делегатів Панейка і Марголіна було запрошено на засідання американської делегації в Парижі і повідомлено про цю ухвалу.[5;51]

Постанови найвищих органів конференції від 18 і 25 червня санкціонували вже здійснені і ще недовершені збройні акції польської армії у Східній Галичині і практично обумовили майбутній статус західноукраїнської території. США, виявляючи, особливо у квітні-травні 1919 p., невдоволення наступом польської армії та ігноруванням з боку польського уряду волі конференції, у тодішній конкретній військово-політичній ситуації на сході Європи виступили за передачу Східної Галичини Польщі і підтримали позицію Франції. Проголошення права націй на самовизначення й абстрактне врахування бажань усіх народів колишньої Австро-Угорщини поступилися перед конкретною ситуацією в регіоні і прагненням до федералізації сходу Європи. Англійські експерти вважали ці рішення провиною американців, котрі, як писав Гедлам-Морлі, "підвели нас у найважливіших питаннях". Секретар Падеревського Цехановський завдячував передусім політиці Франції, а також американцям. Є.Петрушевич надіслав 15 липня ноту протесту Найвищій Раді конференції, в якій наголосив, що "український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників".

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.