2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація”

Переломним моментом “нормалізації” стала зміна партійного керівництва країни. 17 квітня 1969 р. ЦК КПЧ на своєму засіданні звільнив з посади першого секретаря ЦК КПЧ
О.Дубчека. Президія ЦК КПЧ обрала на цю посаду Г.Гусака - одного з ініціаторів “нормалізації”.

29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого:

1. повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ;

2. відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;

3. припинення економічних реформ й віднов-лення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;

4. відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;

5. забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.

Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік³¹.

Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.

2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини

Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму³². Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити³³.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про-котилася по західному світові, знову зменшилася чи-сельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не запе-речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло-ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.

Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині.

Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче -стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”³⁴

Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід'ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”³⁵ Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями

Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами - учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою³⁶. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати - якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій - який нерідко пов'язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури

Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар'єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.

Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори - автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”³⁷.

Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію - ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.

Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас - номенклатура не повинна бути об'єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов'язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.

РОЗДІЛ 3

3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”

Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньо передував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, а наприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історії Чехословаччини був дуже суперечливим.

З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний крок вперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів у машинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускати нові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічної допомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980 році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччина увійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексного обладнання для атомних електростанцій³⁸. Продукція чехословацької промисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії, Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічно більш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та інших країн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині 80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотків чехословацького експорту.

Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство, держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшила асигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку 80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництва сільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, але деякі вироби почата експортувати³⁹. У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність з одного гектара зросла до 50-52 центнерів.

Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони ще більшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинно відставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хоч невеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевидний спад практично в усіх галузях народного господарства.

Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, в період п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостій п'ятирічці - уже 20 відсотків, в сьомій - лише 9⁴⁰. Приріст продуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до 7 відсотків - у 1981-1985 роках"⁴¹.

Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в 2,7 рази, а споживання населення - в 5 разів. Дедалі нижчою ставала ефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалося впровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою була продуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧ зволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискорення науково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словах говорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгал змушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки, ніж сучасною індустріальною країною³⁴.

У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чи не найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічних добрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-х років на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яка значно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великі тваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільське господарство дуже дороге, а економічно малоефективне³⁵.

Внаслідок невмілих форм господарювання, посилення командних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в 1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвинених країн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася на 40-му місці. За рівнем продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції Чехословаччина набагато відставала від розвинених країн Західної Європи. Національний дохід на душу населення становив усього 60 відсотків порівняно з ФРН і 40 відсотків порівняно з Австрією⁴². Це яскравий приклад невмілого господарювання, яке проводила КПЧ. Догматизм, притаманний її діяльності, відмова від проведення радикальних реформ гальмували розвиток Чехословаччини, яка серед країн РЕВ посідала провідне місце після НДР.

Навіть в період так званої перебудови М.Горбачова в СРСР, коли дух реформування механічно поширювався на всі країни РЕВ, у Чехословаччині лише говорили про реформи, а не здійснювали їх. Це викликало незадоволення в більшості населення країни, сприяло росту опозиції.

Зростали нарікання населення на рівень життя, якість соціального забезпечення, відставання соціальної інфраструктури, упущення в галузі освіти й культури. Якщо в 50-х роках Чехословаччина за середньою тривалістю життя знаходилася серед кращих країн Європи, то у 80-х роках опинилася на нижчих щабелях. На той час практично припинився природний приріст населення країни. Серйозно загострилася екологічна ситуація в Чехословаччині в середині 80-х років. Одна третина населення країни проживала в екологічно забруднених районах. У критичному стані з точки зору екології знаходилося близько 35 відсотків чехословацьких лісів.

Екологічна ситуація оцінювалася як критична. Призвели до цього невмілі методи господарювання, застаріла технологія на металургійних, а особливо хімічних заводах і фабриках. Ускладнили екологічну ситуацію радянські військові, полігони.

Загострилася ситуація в зовнішніх відносинах. Чехословаччина дедалі більше потрапляла в залежність від СРСР. Вигода від зв'язків з Радянським Союзом була безперечною. За рахунок імпорту з СРСР Чехословаччина покривала на всі 100 відсотків свою потребу в нафті та газі, на 95 відсотків - в залізній руді, близько 60 відсотків - в бавовні, 50 відсотків - в лісоматеріалах⁴³. Поставки радянської сировини і енергоносіїв в умовах зростання цін на дані види продукції на міжнародному ринку мали для Чехословаччини важливе значення. Але таким же безперечним був і факт тиснення на Чехословаччину з боку СРСР. Брежнєвська доктрина «обмеженого суверенітету» негативно позначалася на зовнішній діяльності Чехословаччини в першу чергу. Уряд СРСР і його численні радники в Празі не забували весни 1968 року і прагнули тримати під контролем кожен крок чехословацьких лідерів. У кінці 80-х років на СРСР припадало майже 50 відсотків зовнішньоторгового обороту Чехословаччини, а на всі країни РЕВ - понад 75 відсотків. Внаслідок однобокого розвитку зовнішніх економічних зв'язків і спаду виробництва Чехословаччина втрачала завойовані нею колись позиції у світовій торгівлі. Якщо на початку 70-х років Чехословаччина посідала в світовій торгівлі 1.21 відсотка, то у 1987-1988 роках її доля знизилася до 0,92-0.93 відсотка⁴⁴.

Усе говорило про те, що Чехословаччина була заведена КПЧ в глухий кут, з якого треба було шукати вихід. Країна відставала від світових стандартів розвитку. Старі догматичні методи управління економікою потрібно було міняти.

Складною була і внутрішньополітична ситуація в Чехословаччині в кінці 80-х років. Насамперед почата переживати не кращі часи сама КПЧ, що була провідною силою суспільства. Авторитет КПЧ падав як серед рядового її членства, так і особливо серед населення країни. Відданість КПЧ догматизму, гегемонізму викликала загальне обурення, а кожен крок політики КПЧ сприймався суспільством критично. Досвід 70-80-х років показав, що КПЧ, дотримуючись старих ортодоксальних методів керівництва, продемонструвала нездатність забезпечити динамічний розвиток економіки, політичного життя, зовнішньої діяльності країни. Чехословаччина опинилася в глибокому протиріччі з потребами суспільства, з тенденціями світового і європейського розвитку. Результати соціологічних досліджень середини 80-х років засвідчили, що коли в 1986 році на підтримку керівної ролі КПЧ висловилося 58 відсотків опитаних, то навесні 1988 року - уже тільки 33 відсотки. Одна з причин полягала в тому, що КПЧ формально погоджувалася з необхідністю реформ, демократизації, перегляду оцінки подій «празької весни», а насправді жодних кроків у цьому напрямку не робила.

Варто зауважити, що не тільки в країні ніяких реформ не здійснювалося, але й сама КПЧ виявилася неготовою до самореформування, зміни своєї діяльності відповідно до вимог життя. Вершиною деградації КПЧ було те, що на грудневому 1987 року пленумі ЦК КПЧ замість Г. Гусака генеральним секретарем ЦК партії було обрано М.Якеша - людину консервативніших поглядів, ніж його попередник. Це ще більше посилило кризу в КПЧ. Дедалі партія і особливо її керівництво відривалися від маси комуністів, віддалялися від вирішення наболілих питань. Майже кожних 2-3 місяці відбувалися пленуми ЦК КПЧ, на яких піддавалися критиці теорія і практика роботи. В ухвалених рішеннях аналізувалися недоліки, але змін до кращого не було видно ".

Словацькі дослідники справедливо пишуть про те, що чим більше керівники КПЧ говорили про перебудову і демократизацію, тим більше переслідувалося все прогресивне. На петиції та заяви трудящих КПЧ і уряд не реагували, збори і мітинги опозиції розганяли силою. Події в Чехословаччині в другій половині 80-х років стали яскравим прикладом «псевдоперебудови», що мала місце не лише в Чехословаччині, але і в ряді інших країн Центральної Європи.

Авторитет КПЧ дуже похитнувся з подіями 1988 року, а саме: у 1988 році відзначалися три ювілеї в історії Чехословаччини, на які суспільство давало різні відповіді, робило з них різні висновки. Перший за хронологією ювілей - це 40-річчя лютневих подій 1948 року, коли до влади прийшла КПЧ, вірніше, коли комуністи на чолі з К.Готвальдом одержали перемогу над опозицією, яку очолював президент Е.Бенеш. З лютого 1948 року минуло 40 літ, багато чого в умовах розвитку демократії стало відомим громадськості і напрошувалася теза нової об'єктивної оцінки перевороту в лютому 1948 року. Значні кола громадськості сподіваєшся, що таємне, яке привело комуністів у 1948 році до влади, стане явним. Але ЦК КПЧ категорично відкинув ідею перегляду оцінок лютого 1948 року⁴⁵. Відзначення лютневих подій відбуваюся з позицій виправдання всього, що було зроблено в 1948 році. Через це від КПЧ відсахнулися значні кола інтелігенції, передова частина робітників, селян, всіх, хто знав хоч малу правду про події лютого 1948 року, коли грубо порушувалися демократичні права, насильно рвалася до влади КПЧ, яка встановлювана свою диктатуру. У 1988 році ніхто не вимагав розправи над .комуністами, а просто бажали відновити історичну справедливість і зробити КПЧ однією з політичних сил країни замість провідної сили⁴⁶.

Друга політична подія, яка мала місце в історії Чехословаччини у 1988 році і на яку не було єдиної відповіді в країні. - це 20-річчя введення в Чехословаччину військ п'яти країн ОВД на чолі з СРСР. Минуло двадцять років з часу придушення реформ «празької весни». Двадцятирічний досвід розвитку Чехословаччини після серпня 1968 року показав, що відновлена з допомогою штиків і танків адміністративно-командна система, очолювана КПЧ, не може вивести країну на європейський рівень розвитку. Чехословаччина відставала від світових і європейських стандартів у всіх сферах життя⁴⁷. Суспільство чекало, що КПЧ в умовах реформування перегляне оцінку. подій 1968 року, самокритично скаже правду про двадцятирічний шлях і зробить належні висновки. Громадськість вимагала, щоб КПЧ скасувала схвалену в грудні 1970 року постанову «Уроки кризового розвитку...», в якій вся вина покладалася на саму Чехословаччину: тут, мовляв, діяла контрреволюція, країні загрожувала небезпека громадянської війни, створювалася небезпека «соціалістичним завоюванням» і т.п. Документ виправдовував інтервенцію і події, які наступили після неї. Це принижувало гідність чехів і словаків, тих демократичних сил, які боролися за реформування Чехословаччини на нових засадах.

Громадськість вимагала назвати все своїми іменами: не інтернаціональна допомога, а грубе втручання у внутрішні події Чехословаччини; не всебічний розвиток країни в 1971-1988 роках, а поступове сповзання з позицій 70-х років; не стабілізація обстановки в 1969-1970 роках, а грубе порушення демократичних прав і розправа над десятками тисяч громадян як членами КПЧ, так і безпартійними, з профспілковими активістами. Але КПЧ і на це питання не готова була дати нові відповіді з позицій горбачовського «нового політичного мислення». Ні Г.Гусак як президент Чехословаччини, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ, з їх оточенням, не хотіли переглядати старі догматичні оцінки подій 1968-1969 років. У 20-х числах серпня 1988 року газета «Руде право» - орган ЦК КПЧ опублікувала серію статей, в яких відстоювалася стара точка зору. Це відштовхувало від КПЧ не лише широкі кола громадськості, а навіть частину активу КПЧ. Преса широко обговорювала ці проблеми, але єдиної, історико-об'єктивної оцінки не знаходила. Керівництво КПЧ, підтримане лідерами комуністичних і робітничих партій країн соціалізму, відстоювало стару точку зору, а громадськість вимагала об'єктивних оцінок. У цих умовах, як показують соціологічні дослідження в Чехословаччині, сильно падав авторитет КПЧ серед широких верств населення, яке виступало проти її керівної ролі, тобто проти диктатури однієї партії⁴⁸. У ході дискусії правдиві слова висловив О.Дубчек: наш народ і сьогодні все ще хоче того, чого він домагався у 1968 році.

Дискусія навколо оцінки подій 1968 року набрала широкого міжнародного звучання. СРСР продовжував підтримувати старе керівництво Чехословаччини і дотримувався угоди між КПРС і КПЧ про те, що основою оцінок є документ КПЧ «Уроки кризового розвитку...», схвалений у грудні 1970 року. В СРСР з критикою інтервентів послідовно виступав академік А.Сахаров, доктор історичних наук, науковий працівник інституту історії США і Канади Ю.Давидов, редактор «Літературної газети» Ф.Бурлацький та ряд інших учених і громадських діячів. Вони високо оцінювали реформи «празької весни», діяльність О.Дубчека, засуджували інтервенцію, вимагали сказати правду народу про події літа 1968 року, відкрито вибачитися перед чехословацьким народом за провину. Газета «Известия» засудила радянських прихильників «празької весни» і висловила жаль з приводу того, що в СРСР є ще такі люди. Така позиція офіційних кіл була зумовлена тим, що в КПРС переважали прихильники інтервенції в Чехословаччині. М.Горбачов, будучи в Чехословаччині на початку 1987 року, жодного слова не сказав про інтервенцію в 1968 роді, про перебування радянських військ у Чехословаччині⁴⁹. Як керівник КПРС, М.Горбачов закликав підтримувати політику Г.Гусака, висловив сподівання, що реформи в Чехословаччині будуть прискорені. Пізніше керівник КПРС з розумінням поставився до обрання Генеральним секретарем ЦК КПЧ М.Якеша. Особливо підтримували політику старого керівництва КПЧ і стару оцінку подій 1968 року такі члени політбюро ЦК КПРС, як Є.Лихачов та інші керівники. Влітку 1988 року, коли виникла дискусія навколо подій 1968 року, КПЧ одержувала підтримку з бою. КПРС. Це посилювало незадоволення чехословацького суспільства політикою СРСР і КПРС.

Про оцінку чехословацьких подій 1968 року активно говорилося на сторінках преси Угорщини і Польщі. Тут з'явилися перші статті, в яких введення військ п'яти країн ОВД називалося уже інтервенцією. На засіданні польського сейму опозиція вимагала прийняти з цього приводу офіційне рішення. Це була активна підтримка демократичних сил Чехословаччини⁵⁰. Отже, навколо оцінки подій 1968 року єдналися не тільки демократи Чехословаччини, але зміцнювалась єдність демократичних сил країн Центральної Європи.

Далі, в листопаді 1988 року відзначалося 70-річчя утворення незалежної Чехословацької держави. І на цьому знов зіткнулися дві протилежні точки зору: КПЧ продовжувала твердити, що вирішаль-ними факторами у створенні незалежної Чехословаччини були пере-мога Великого Жовтня, революційна боротьба трудящих, а демо-кратично настроєні інтелектуали доводили, що значну роль відіграв і Т.Масарик та емігрантські кола. Боротьба навколо цього питання торкалася і складних питань демократії, прав людини і націо-нальностей. Відомо, що Чехословаччина після воєнних років на чолі з президентом Т.Масариком і Е.Бенешем була однією з найдемократичніших країн світу, що є гордістю чехів і словаків, усіх народів, які населяли Чехословаччину. Відзначення 70-річного ювілею опозиція хотіла використати для утвердження ідей справжньої демократії, а не диктатури однієї партії. Але КПЧ відстоювала власну стару точку зору, не визнавала демократичних заслуг Т.Масарика, Е.Бенеша, ще раз продемонструвала нездатність до нових підходів життя.

Сімдесятирічний ювілей Чехословаччини загострив увагу ще на одному боці життя країни: рівноправності усіх народів, які її населяють. У 1918 році Чехословаччина виникла як держава чехів і словаків, але словаки не мали в ній рівних прав з чехами⁵¹. У 1945 році після визволення Радянською Армією нова Чехословаччина також стала країною двох братніх народів, але чехи були старшими братами, а словаки - молодшими. Повної рівноправності між чехами і словаками не було і після утворення федерації у 1969 році. Тому в умовах боротьби за реформи загострювалося і питання про повну рівноправність чехів і словаків. Щоправда, в боротьбі проти тоталітаризму; проти диктатури КПЧ ці два народи виступали спільно. Зволікання з вирішенням даних питань також підривало авторитет КПЧ, керівної сили країни.

3.2 Хартія-77 як головна опозиція КПЧ

У кінці 80-х років головна опозиція КПЧ виступала під гаслами Хартії-77. Це була масова організація, започаткована в січні 1977 року, яка висунула програму реформування країни. Автори Хартії-77 вимагали негайно припинити переслідування інакомислячих, провести демократизацію усіх сфер життя країни, змінити характер і напрями зовнішньої політики⁵². Цей документ підписали сотні визначних учених, громадських діячів, творчих працівників. Вона стала своєрідним продовженням тих вимог і реформ, які висунуло чехословацьке суспільство навесні 1968 року, за що було так суворо покаране п'ятьма країнами ОВД. Прийняття нової програми, аналогічної програмі 1968 року, в січні 1977 року було своєрідним подвигом.

Хартія-77 вимагала створення неформального, відкритого демократичного суспільства, у якому б вільно проживали люди різних професій, національностей і різного віросповідання. Народи вільного суспільства повинні користуватися всіма вигодами міжнародних прав людини, зафіксованих в Загальній декларації людських прав ООН. положеннях Заключного пакту Гельсінської конференції. Хартія-77 вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичними інститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглиблення демократичних реформ. Програма вимагала, щоб шляхом спільного обговорення розроблявся проект законів для парламенту, які мають змінити на краще життя всього суспільства Отже, Хартія-77 не закликала до насильницького повалення влади, а діяла в інтересах демократизації суспільства, намагалася розв'язувати назрілі питання мирним, демократичним, конституційним шляхом. Хартія-77 була породжена політикою уряду Чехословаччини і КПЧ, які суворо переслідували інакомислення.

Хартія 77 продемонструвала, що питання, які мали відсто-ювати нові рухи, не обов'язково повинні носити політичний характер. Неформальне об'єднання людей, які вирішили жити за законами правди, не ставить за мету кидати виклик дикта-турі безпосередньо. Перш за все це має бути моральний спро-тив: вони викривають аморальність уряду, невідповідність ви-соких слів і вчинків. Першим актом Хартії 77 став протест проти суду, організованого режимом Гусака над групою моло-дих рок-музикантів Пластичні люди всесвіту⁵³. Захист молодих музикантів, які просто хотіли жити своєю правдою (вона, зви-чайно, відрізнялась від офіційної) уже сам по собі носив політичний заряд. Те, що вони стали на бік рок-музикантів, не мало нічого спільного з естетичними уподобаннями. У такий спосіб вони заперечували право цієї системи визначати межі людської свободи. Кидаючи людей за грати за художню єресь, система заявляла про своє право безперешкодно втручатися у судьби людей. Це була відкрита війна свободі людини. Тому за-хист молодих рок-музикантів означав захист самої ідеї людсь-кої свободи і гідності. Це саме можна сказати і про захист па-цифістів або екологів, яких переслідували за критику міліта-ристського курсу офіційної влади на заподіяну шкоду навко-лишньому середовищу. Як зазначав Гавел, спротив з боку без-правних не має чітко вираженого політичного спрямування. Політика антиполітики полягає саме у цій обережній, не-нав'язливій спробі повернути втрачену людську гідність:

В умовах посттоталітарного правління реальною передумовою для рухів, що поступово переростають у політично значимі явища, не обов'язково мають бути відверті політичні конфронтації між різними політичними силами чи концепціями. Ці рухи, як правило, виникають будь-де, у набагато ширшій "позаполітичній" сфері, де брехня кон-фронтує з правдою, тобто коли вимоги посттоталітарної системи всту-пають у конфлікт із справжньою життєвою необхідністю... Тоді таке протиріччя набирає політичного характеру, не тому що стихійна політична природа цілей вимагає, щоб її почули, а тому, що (врахову-ючи складну систему маніпулювання, на якій тримається пост то-талітарна система і від якої також залежить) кожне волевиявлення лю-дини, кожна спроба жити правдою неодмінно стає загрозою для сис-теми і в результаті перетворюється на політично значиме явище. Перетворення політики на ритуал в офіційній сфері, її знецінення через постійне спотворення фактів, прихід до вла-ди псевдоеліти, чиє просування по службі забезпечено такими гарну освіту або демократизацію культури. Інші розходження прита-манні вже ері тоталітарних диктатур: між прихильниками відкритого і закритого суспільств. У першому випадку соціальний устрій грунтував-ся на самоврядуванні й колективних угодах; у другому -- порядок було досягнуто через репресію і дисципліну.

Хартія 77 у Чехословаччині символізує спробу подолати ідео-логічну сегрегацію через новий підхід, вкорінений у погляді на права людини як на найважливішу основу вільного суспільства. У своєму установчому документі хартисти оголо-сили, що відповідальність за збереження громадянських прав покладена не тільки на уряди, але й "на кожного особисто". Через те, що вони вірили у розподіл відповідальності, хартис-ти об'єднали себе у відкриту асоціацію, чиї зобов'язання щодо захисту прав людини перевищували будь-які ідеологічні, релігійні або політичні розходження серед сторін, які підписа-лися:

Хартія 77 -- вільна, неофіційна і відкрита спілка, в якій співісну-ють різні переконання, релігії і професії. її члени пов'язані бажанням працювати особисто і всі разом для реалізації людських і громадянсь-ких прав у Чехословаччині і всьому світі. Ці права гарантовані заключ-ними узгодженнями Хельсинської конференції 1975 року та іншими міжнародними узгодженнями проти війни, насильства і репресій. Та-ким чином, Хартія 77 заснована на солідарності й дружбі всіх людей, які поділяють викладені ідеї.

Навмисне вільна структура Хартії вказала на антиієрархічну і антиавторитарну орієнтацію групи. Установчі документи напо-лягали, що Хартія не була організацією: "Вона не має жодних статутів, постійних органів або зареєстрованого членства. Ко-жен, хто згоден з її ідеями і працює над їх втіленням, належить до неї".

Хартія ясно давала зрозуміти, що вона не організовувалася як альтернатива існуючій владі, або як політична партія, зацікавлена у владі чи переслідуванні якоїсь власної стратегії. Уникнення політичного характеру було, звичайно, пов'язане з нав'язливими ідеями режиму щодо будь-якої форми критики.

Що стосується навмисне неідеологічного характеру Хартії 77, Гавел писав: Можливо, я маю сказати щось більше відносно множинності у Хартії. Це було не легко для кожного -- багато людей мали придуши-ти або подолати їхню давню внутрішню відразу -- але кожен був у змозі зробити це, тому що всі ми відчували, що це було через загальну при-чину, і тому це прийняло форму, яка була історично досить новою: за-родок справжньої соціальної терпимості (а не просто угода між одни-ми, щоб виключити інших, як це мало місце з урядом Національного фронту після Другої світової війни), феномен, який -- незалежно від того, що станеться з Хартією -- буде неможливо стерти з народної пам'яті. Це залишилося б у тій пам'яті як надія на те, що в будь-який час і в будь-якій новій ситуації, тим можна було б скористатися для відповіді⁵⁴.

Та не зважаючи на це все Уряд і КПЧ не хотіли рахуватися з новими ідеями, та оголосили Хартію-77 контрреволюційною організацією, наказували її переслідувати.

Всупереч цьому, авторитет Хартії-77 в усіх усюдах зростав, особливо в другій половині 80-х років. Якщо спочатку організації Хартії-77 діяли лише у великих містах Чехії, де було по кілька вищих навчальних закладів, то пізніше вони створюються скрізь. Крім інтелігенції, в організаціях співробітничають робітники, селяни, широкі верстви демократичної інтелігенції. Наприкінці 80-х років саме навколо Хартії-77 згрупувалися основні сили опозиції. Форми роботи - це письмова і усна пропаганда людських прав. Активісти Хартії-77 самі видавали видання, в яких публікували основні матеріали із Загальної декларації людських прав ООН. уривки з Гельсінської програми 1975 року та ін. Під виглядом відзначення національних ювілеїв у 1988 році (70-річчя утворення Чехословаччини, 40-річчя лютневих подій 1948 року, 50-річчя Мюнхенської угоди, 20-річчя введення іноземних військ) вони проводили вечори, на яких пропагували свої ідеї. Газета соціалістів в кінці 1988 року зазначала, чим більше уряд переслідував прихильників Хартії-77, тим інтенсивніше вона діяла, зростав її авторитет⁵⁵.

Вся трагедія полягала в тому, що уряд Чехословаччини, керівництво КПЧ не бачили і не хотіли бачити цієї опозиції, розгортання її діяльності. Уже в критичні дні літа і осені 1989 року ЦК КПЧ вважав опозицію «жменькою відщепенців», які не мають ніякої підтримки серед народу. ЦК КПЧ відхилив пропозиції спеціальної комісії, яка вивчала ситуацію в країні і пропонувала негайно вжити заходів щодо демократизації внутрішнього життя: дозвіл мітингів, демонстрацій, скасування цензури, діалог з опозицією тощо. Це було великою помилкою, оскільки опозиція набирала дедалі більших сил.

Першою відкритою акцією Хартії-77 були мітинг і демонстрація в Празі 15 січня 1989 року з нагоди відзначення річниці загибелі Я.Палаха, який в січні 1969 року спалив себе на майдані міста на знак протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. Крім Хартії-77, мітинг організували активісти Клубу миру. Незалежного об'єднання демократів та інших організацій. Виступаючі на мітингу засудили введення військ в Чехословаччину в серпні 1968 року як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства; засуджували переслідування інакомислячих, порушення демократичних прав; говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингу резолюція вимагала прискорення демократизації всіх сфер суспільного життя. Такі ж мітинги 15-17 січня 1989 року відбулися майже у всіх великих містах Чехії - Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будійовіце, а також в деяких містах Словаччини. Поліція силою розганяла учасників мітингів. В одних місцях застосовували сльозоточиві гази, в інших - воду, а подекуди і собак. Преса відзначала, що собаки покусали багатьох учасників мітингів.

Виступ у січні 1989 року повинен був стати уроком для КПЧ і уряду Чехословаччини. Але замість аналізу причин виступів населення і вжиття заходів щодо поліпшення ситуації в країні уряд поспішив заявити, що в Празі та інших містах мали місце провокації, організовані іноземними розвідниками⁵⁶. Звичайно, пропаганда проти соціалістичної Чехословаччини, яка проводилася з боку зарубіжних спеціальних і пропагандистських служб, могла мати певний вплив на обставини, але вона не була вирішальною. Внутрішні проблеми в першу чергу викликали і активізували дії опозиції.

Важливі події відбулися в Чехословаччині 21-22 серпня 1989 року. У Празі, з ініціативи керівників Хартії-77, зібрався мітинг протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. За Прагою мітинги пройшли у всіх великих містах, в економічних і культурних центрах країни.

Виступи в серпні 1989 року були більш масовими, ніж у січні. Вони свідчили про дальше зростання боротьби проти тоталітарного режиму. Але поліція скрізь розганяла мітинги, заарештовувала активістів.

У боротьбу" проти старих порядків активно включилася і Словаччина. Крім участі в тих заходах, які очолювала Хартія-77, проводилася велика робота під гаслами рівноправності всіх народів, захисту природи. Ініціаторами руху були публіцисти М.Кусий, М.Шімач, Й.Яблонський, Д.Татурко. Як і активісти Хартії-77, вони видавали самвидави, поширювали різну заборонену літературу про право людини, захист природи, як у письмовій, так і в усній пропаганді засуджували введення іноземних військ у Чехословаччину в серпні 1968 року, керівну роль КПЧ; критикували систему тотаіітаризму, схвалюючи «весну відродження» 1968 року і політику О.Дубчека⁵⁷.

Широкого розмаху набрав рух екологів, їx ідеологами були Я.Чарногурський, Ф.Мікловшко, З.Бутарова, Й.Маркуш, К.Гофман та ін. Найбільшим проявом руху протесту в Словаччині була демонстрація прихильників захисту природи 16 березня 1989 року в Братиславі. На берегах Дунаю зібралися тисячі людей. Тут були не лише студенти братиславських вузів, але й робітники, службовці, представники передмість. Під вечір із запаленими свічками вони пройшли по новому мосту, співаючи словацькі національні пісні Поліція розігнала демонстрантів і здійснила арешти, ця подія також була кваліфікована як підступи іноземних розвідок.

Активно діяли в Словаччині групи економістів і соціологів, які включилися в обговорення програми «Словаччина в 2010 році». В опублікованих статтях вони гостро критикували становище Словаччини в складі Чехословаччини, говорили відверто про чеський гніт, викривати режим, який прирік країну на відсталість, відірвав її від Європи і світу, відверто заявляли, що в Чехословаччині назрівав соціальний вибух.

Виступи у 1988-1989 роках були репетицією «ніжної революції». Відбувалося об'єднання молоді з робітничим класом, з усім народом. Створювалися і мужніли сили опозиції, а керівництво КПЧ на чолі з М.Якешем залишалося задоволеним своїм становищем. Вони і не помітили, як під підвалини їх влади закладалися міни. Нові соціальні рухи, які охопили Чехословаччину в кінці 80-х років, були значним фактором суспільного розвитку, боротьби за суспільний прогрес.

3.3 Передумови, початок та хід “Ніжної революції”

Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзор-ними надіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідувати бюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Як і ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинно марксистського вчення. Корені, що псували всю систему, та-ким чином, прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичної системи.

Суть нової моделі влади полягає у передачі значної частини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам; сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючи авангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші га-рантії проти владної монополії прошарку директорів і професійних політиків -- проти бюрократичного апарату¹³.

Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парла-ментській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмежено-го суверенітету. Він визнав, що не існує незмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворення можуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі широко коментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов так висловився з цього приводу:

Те, що держави Європи належать до різних соціальних систем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожного народу на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормального європейського процесу. Соціальний і політичний поря-док в окремих країнах змінювався у минулому, він може змінитися та-кож у майбутньому. Це виключно справа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежити суверенітет держав як друзів, союзників, чи будь-кого недопустимі⁵⁸.

Ця страсбурзька заява не пройшла непоміченою серед політичних діячів Східної Європи, як представників влади, так і опозиціонерів. Можливе виправдання для комуністичних урядів у їхній новій спробі придушити опозицію, аби уникну-ти радянської інтервенції, втратило стримуючий ефект.

Упродовж кількох місяців, що передували заяві, у Східній Європі відбулися грандіозні зміни. В Угорщині комуністична влада вирішила продовжувати лінію на багатопартійну систему -- рішення, про яке ніхто не міг подумати ще рік тому.

Реформаторські рухи у Східній Європі важко було стрима-ти. Логіка змін всередині авторитарних систем показує: коли влада йде на поступки, опозиція неодмінно висуває нові вимо-ги як відображення зростаючих потреб мас. Якщо уряд не ви-конує вимог, зростає соціальний неспокій, і влада змушена йти на нові поступки. Горбачов не виявляв невдоволення, спос-терігаючи за цими змінами. У квітні 1989 року він зустрівся з угорським лідером комуністів Кароєм Гросом. Після обгово-рення подій 1956 та 1968 років, коли радянські війська приду-шили спроби демократизації відповідно в Угорщині і Чехословаччині, він сказав своєму гостю, що "необхідно забезпечити всі можливі гарантії проти втручання зовнішньої сили у внутрішні справи соціалістичних країн".

Новий підхід Радянського Союзу мав неабиякий резонанс у Східній Європі. Він послабив консервативні сили, переважно у комуністичному керівництві Румунії, Східної Німеччини, Чехословаччини та Болгарії. Прихильники твердого курсу відчу-ли небажання Москви підтримувати їхню неосталінську політику. У липні 1989 року в Будапешті відбулась нарада країн Варшавського Пакту. На ній Горбачов кинув виклик прихиль-никам жорсткої політики у блоці і висловився за перетворення альянсу із військово-політичного на політично-військовий. У прийнятому комюніке містилось заперечення універсальної соціалістичної моделі. Після наради міністр закордонних справ Угорщини Дюла Хорн заявив, що давно пора модернізувати соціалізм, аби можна було відповісти на виклики сучасного Світу. Висловлюючи позицію реформаторів у блоці, він сказав: "Ми також заявляли у зв'язку з цим, і я вважаю це надзвичай-но важливим, що минули часи для деяких держав чи альянсу, копи можна втручатися у внутрішні справи іншої країни. Як ми зазначали, минув раз і назавжди період так званої брежнєвської доктрини"⁵⁹. Підсумовуючи, після перших спроб становити нові відносини між країнами блоку, Горбачов за-кликав до толерантного підходу до єдності всередині блоку. Тепер несхожість не лише допускалась, але й заохочувалась.

Не піддаючись на застереження критиків, Горбачов продов-жував активно запроваджувати зміни в структурі блоку. На цьому етапі він намагався допомогти реформаторам з правля-чих комуністичних партій одержати верх та позбутись сталінських Прислужників. Можна здогадатись, що у своїх стратегічних розрахунках Горбачов бачив прихід до влади у всіх країнах Східної Європи ревізіоністських лідерів, котрі приймуть його політичне бачення соціалізму, засноване на закон-ності і повазі до людини. Виступаючи на з'їзді народних депу-татів 23 жовтня 1989 року, міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе сказав, що у Європі відбуваються "істо-ричні якісні зрушення", і що вони вимагають повної відмови від старих готових рецептів: "У деяких із цих країн на політич-ну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди не привів. Вони з'являються там, бо цього хочуть люди"⁶⁰. Як ска-зав радянський речник Геннадій Герасимов, стало очевидним, що на зміну брежнєвському курсу прийшла нова, перспектив-на доктрина, яка поважає право кожної країни йти "своїм шляхом"

Новий підхід Радянського Союзу до змін у політичній та економічній системі, а також заохочення реформ у країнах-учасницях Варшавського Пакту сприяли відродженню давно забутих ревізіоністських тенденцій у владних структурах цих країн та радикалізації масових соціальних рухів.

У кінці 1989 року в Чехословаччині склалася дуже напружена ситуація. Опозиційні скли консолідувалися на основі програми «Хартія-77». Починаючи від Аша - на Заході і Верхнього Німецького та Собранців - на Сході, по всій країні діяли різні громадсько-політичні організації, які вимагали проведення корінних змін в країні. Розширилися їх програми, по-різному вони уявляли собі методи дій, але була у них спільна вимога - повалення влади КПЧ, підрив її гегемонії, перетворення комуністичної партії з провідної сили в одну з рядових партій"². Перший спільний виступ готувався на 17 листопада 1989 року, коли країна відзначала 50-річчя трагічних подій 1939 року, дня пам'яті Я.Оплетала, який помер від ран фашистів⁶¹.

На хід підготовки загального виступу опозиції Чехословаччини значний вплив мали події в СРСР та в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Перебудова і демократизація в СРСР, започатковані М.Горбачовим, друкування радянською пресою матеріалів, що викривали сталінщину, викликали в Чехословаччині великий інтерес. Інформаційна програма «Время», радянські газети «Известия», «Россия» побили всі рекорди популярності. Все, що відбувалося тоді в Радянському Союзі, контрастувало з реаліями тоталітарного режиму М.Якеша і Г.Гусака⁶².

З Польщі йшов потік інформації про активізацію профспілки «Солідарність», поглиблення демократизації, про переговори за «круглим столом» з керівництвом країни. З Угорщини надходили повідомлення про діяльність Демократичного форуму, про перетворення У СРП із керівної сили країни в одну із політичних партій. Розширився потік відомостей про боротьбу за демократизацію в НДР. Восени 1989 року тисячі німців з НДР тікали в ФРН через Чехію. Вони активно спілкувалися з населенням, розповідали про посилення боротьби за демократизацію в НДР, про те, що їх спонукало тікати на Захід⁶³. Блискавично рознеслася по всій Чехословаччині звістка про падіння Берлінської стіни - витвору тоталітаризму. У Чехословаччині це було сприйнято як поштовх до активної боротьби за демократизацію.