Вплив тривожності на прояви обману у дошкільному віці

Якщо дитині вдається обманути батьків, а батьки не підозрюють, то зовнішнє настає мир. Цей мир тримається на внутрішній віддаленості між батьками і дитиною. Так зручно батькам. Дитина зайнята своєю справою, батьки - своєю. Ніхто нікому не заважає. Тому обман дитини - перша ознака відчуження між дорослим і дитиною.

Навчання обману відбувається в сім'ї з моменту народження дитини, і відбувається поступово і повсюдно. Як зазначає І. Девіна [36, с. 62] причинами дитячого обману є:

1) батьки. З початком усвідомленого спілкування дитини з батьками починаються обманні ігри (дитина отримує перші уроки обманної поведінки). При цьому батьки прагнуть несвідомо використати маніпуляцію, щоб підкорити поведінку або бажання дитини, наприклад, мати або батько можуть використовувати такі фрази: «Не з'їси - не підеш гуляти», «Їж, а то зараз той злий дядько тебе забере»;

2) неконгруентність намірів і вчинків батьків. Дитина змушена доволі часто спостерігати ситуації, в яких її батькам видають себе за нечесну людину, яка прагне отримати власну користь через обман. Дитина досить швидко усвідомлює подібну модель поведінки і бере її за основу як один із ефективних способів отримання бажаного;

3) невиконання батьками обіцянок, як гарних, так і поганих. За провиною може нічого не настати. Отже, діти швидко навчаються, і вже в 5 років вони розуміють, що можна говорити і не робити, можна погоджуватися на певні правила, а потім їх порушувати;

4) жарти, яких діти не розуміють, також сприймаються ними як обман: «Молодець, візьми з полиці пиріжок», - дитина радісно біжить до шафи і не знаходить там ніякого пиріжка, вона приходить зі сльозами на очах, чим викликає вибух сміху та позитивних емоцій у дорослих. У такі моменти дитина вчиться обману, цинізму, черствості;

5) часто дитина чує про батька або маму від бабусі самі невтішні відгуки. У її свідомості все чітко та виразно. Люди поділені на гарних і поганих. І коли «поганий» батько приходе, а мама, що змінила в силу якихось причин до нього своє ставлення, люб'язна з ним, дитина сприймає це як зраду. І в такі моменти вона відкрито висловлює своє ставлення до подій, викликаючи подив дорослих. Або дитина змінює своє ставлення до батька - і вчиться зраджувати.

Свідомість дитини обирає один із алгоритмів:

1. Я гарний, мама гарна - батько поганий настільки, що обманює маму. Я обираю ненависть до батька.

2. Я гарний, мама гарна, і вона може так вчиняти, обманювати, отже, це можна і мені. Я обираю обманювати.

У старшому дошкільному віці дитина повинна навчитися відчувати почуття сорому за свою схильність до брехні та заздрості. Дитина повинна засвоїти, що брехня і заздрість - пороки, які слід подолати саме в дитинстві, коли ці прояви у відношенні з іншими не стали ще рисою особистості [83, с. 223].

Узагальнюючи причини дитячої брехні, зауважимо що вона має одне джерело: прагнення доставити собі задоволення, нерідко через заборони, і уникнути страждання. Брехня через страх, через погоні за ефектом, удавані дитячі хвороби - всі ці види брехні мають на меті доставити брехуну більше задоволень і позбавити його від страждань [59, с. 186].

З цього приводу С. Преображенський писав, що причини обману дітей в наступному [91]:

- у впливі суспільства. Так, у 60-70-ті роки XIX ст., коли у школі навчалися діти дворян, купців і ремісників, на думку автора, був розквіт шкільної брехні, яка полягала в неприйнятній поведінці учнів: вони виходили з класу, прогулювали, а їх батьки випрадовували їх у листах і записках брехливого змісту;

- у сім'ях, де матері захоплювалися суспільними або іншими задоволеннями і залишали своїх дітей напризволяще, де дитині вселяли для практичного життя житейські правила: всім догоджати, а вигоди домагатися лестощами, лицемірством, брехнею, обдурюванням.

Самий небезпечний вид брехні - свідоме введення в оману заради отримання користі. Цей вид брехні В. Смиричинська називає навмисною брехнею і визначає у такий спосіб [106]. Навмисна брехня - це свідоме ухилення від правди в ім'я досягнення корисливого результату. Автор констатує, що брехня, як заздалегідь обдуманий засіб, може мати місце у дітей 5-6 років. Діти цього віку здатні аналізувати не тільки ситуацію, яку вони безпосередньо спостерігають і переживають, а й ту, яка повинна настати в майбутньому.

У дитини, яка має досвід вдалого обману і способів приховування істини, виникає бажання виправдання брехні і намір «відточити» навички брехні. В якості виправдання своєї поведінки така дитина підводить «філософську базу» під брехню: може бути; всі ті, хто говорять, що вони правдиві, насправді просто вміють добре брехати. До ситуацій виправдання відноситься і спроба довести, що всі люди брешуть і, що це закономірна й потрібна поведінка. Іноді вправний брехун лицемірно заявляє, що засуджує тих, хто бреше. Втім, порочна риса, якщо вона з'явилася в дошкільному віці, спочатку не виявляється без особливої необхідності, але поступово індивід звикає застосовувати її в екстрених випадках.

Л. Філонов робить висновок, що в завершальній стадії розвитку якості людина вже не чикає тих або інших обставин, «володіючи потужною спонукальною силою, негативна властивість може стати основою для протиправної поведінки». Відповідна оцінка оточуючих зміцнює у дитини думку про себе, вона починає вважати себе здатною до хитрощів, брехні тощо. Розвиток обману (брехня як намір ввести в оману) на ранньому етапі розвитку дитини неможливий. Межі між вигадкою, доповненням від себе і перебільшенням зазвичай стерті, фантазії і вигадки переплетені. Постійне схвалення з боку оточуючих спонукає дитину звернутися до собі подібних, до того середовища, де негативні якості, навпаки, схвалюються, де вона почуває себе порівняно благополучно.

Дитина усвідомлює прагматичні сторони негативної якості, прагне витягувати з неї користь. Якщо дійшло до цього, тоді можна говорити про стійку деформацію всієї особистості, результатом чого стає асоціальна поведінка.

Розглядаючи соціально-психологічні витоки формування схильності до викривлення інформації, можна передбачити, що основні спонукальні причини, що знаходяться за схильністю до викривлення інформації необхідно шукати як в соціалізації особистості, так і в біологічних і типологічних передумовах структури характеру. З точки зору соціалізації важливі такі аспекти, як витоки формування особистості. Одним із пускових механізмів подібної поведінки є стандартні стратегії поведінки батьків й інших представників референтних (значимих для особистості) груп в різних ситуаціях, що передбачають наявність вибору між щирим і нещирим спілкуванням, а також страх перед дорослими, страх перед покаранням.

Як відомо з вікової психології, дитина вже у ранньому віці проявляє здатність уникати негативних емоцій з боку неприємного для неї оточення за допомогою маскування і пристосування. В. Знаков зауважував, що звертаючись до аналізу психологічних механізмів брехні, нерідко її слід розглядати як зовнішній прояв захисних механізмів особистості, спрямованих на усунення почуття тривоги, дискомфорту, викликаного незадоволеністю суб'єкта своїми взаєминами з оточуючими [52]. Не менш важливим фактором у формуванні схильності до викривлення інформації є «природня слабкість і невпевненість, яких зазнає дитина, коли опиняється в складних ситуаціях.

Відтак, причиною дитячого обману є загальне джерело: прагнення отримати для себе задоволення, нерідко заборонені, та уникнути страждань. Брехня зі страху, брехня від пристосування себе до оточуючих, через гонитву за ефектом, удавані дитячі хвороби - всі ці види і ступені брехні мають своєю метою отримання задоволення брехуном і позбавлення його від страждань [60].

Дитячий обман, зокрема й навмисний, може мати суб'єктивно-особистісний характер і зачіпати глибинні процеси психіки дитини, такі почуття як совість, обов'язок, співчуття та ін., тому корекція дитячого обману вимагає диференційованого підходу. Прямолінійність у виборі засобів і способів викорінення дитячого обману, авторитарна позиція дорослого по відношенню до дитини яка збрехала, може згубно позначитися на її моральному розвитку і психічному здоров'ї, спричинити за собою страхи, агресію, лицемірство, хитрість, пристосуванство.

Необхідною педагогічною умовою корекції дитячого обману є розвиток у дітей уявлень про правдивість і брехливість. Діти старшого дошкільного віку, зазначає В. Смиричинська, не лише засвоюють уявлення про те, що брехати - це погано, а й усвідомлюють причинно-наслідкові зв'язки між власною поведінкою і тим, як вона позначиться на інших [106]. У міру накопичення моральних уявлень і досвіду негативних і позитивних переживань, вони здатні також аналізувати і знаходити вірну стратегію поведінки в ситуаціях морального вибору.

Таким чином, основними мотивами дитячого обману є бажання самоствердитися і страх покарання. Причиною дитячого обману часто є самі батьки, які своєю поведінкою виховують у дитини таку звичку: подуваючи негативний приклад або не залишаючи їй іншого виходу зайвою суворістю, скупістю на похвалу тощо. Так чи інакше, звичка до обману - це звичка жити і діяти в спотвореному, вигаданому світі, що неминуче призводить до руйнування соціальних контактів, відкидання. Якщо дитина часто обманює, є привід занепокоїтися, з'ясувати причину цього і вжити відповідні заходи.

1.3 Особливості дитячого обману

При недостатній сформованості у дитини потреби в правдивому, щирому ставленні до дорослих, при несформованості в неї чесності, як якості особистості, може розвиватися дитячий обман, який з часом може трансформуватися в таку особистісну якість як брехливість. Відтак, визначення причин, що спонукають дитину обманювати, на нашу думку, є актуальним. З цього приводу В. Смиричинська зауважує, що слід формувати у дитини позитивні якості особистості, а не боротися з її недоліками [106]. Адже обман досить часто супроводжує інші вчинки, що позначається на порушенні прийнятих норм і правил у суспільстві.

Якщо діти відступають від ідеалу істини дорослих, але не відступають від власного ідеалу, це не означає, що вони брешуть. Це означає, що у дитини і дорослого два виміри істинного, і дитину неможна звинувачувати і карати за те, що вона все вимірює на свій дитячий аршин, розмірковує про все, як дитина, а не як дорослий. Інакше й бути не може. Це закони життя, а не брехня [59, с. 179].

У роботах (О. Дробницький, А. Гусейнов, І. Кон, В. Печенєв та ін.) висвітлюється правдивість як прояв чесності та як моральна норма, розкривається зміст певних правил поведінки, зокрема, заборона обману. Коли обман стає звичною формою поведінки, він закріплюється і переходе в якість особистості [35].

На думку О. Доценко [37], джерелами маніпулятивної установки дитини є її індивідуальні особливості (слабкість, особливості розвитку й виховання). Демонструють схильність до таких міркувань й вихователі дитячих садочків. Появу дитячих хитрощів і джерела маніпулятивної установки слід шукати не лише ззовні, а й всередині дитини. Так, О. Доценко, описуючи внутрішні передумови маніпуляції, говоре про внутрішню нецілісність, що, з одного боку, змушує людину підкорятися своїм частковостям, а з іншого, робить її вразливою перед інтервенцією з метою заволодіння однією з її частин. Також причиною маніпулятивної поведінки дітей називають незадоволення важливих дитячих потреб. Дитина маніпулює тому, що позбавлена підтримки та уваги дорослих, можливості вибору, прояву самостійності, важливих для неї матеріальних речей [37].

Кризу можна вважати подоланою тоді, коли дитина починає миритися з тим, що якісь з її потреб задоволені не будуть. Вона починає розуміти, що є межі дозволеного і межі її можливостей добитися бажаного. Але ці межі і кордони ще не вивчені нею повною мірою. Дитина знову і знову займається дослідженням цих меж, випробовуючи батьків на «міцність». При цьому вона вперше може вдатися до найпростішого обману [47].

Обман породжує в дитині ті негативні якості, які неприємні для сприйняття їх батьками. Такі якості, як скритність, недовіра, замкнутість, можуть сформуватися у свідомості дитини, якщо з цим не боротися. Якщо батьки вчасно виявили цю проблему у своїй дитині, то це допоможе подолати величезні труднощі у дорослому житті дитини [84].

У дитячій психології існує таке поняття, як «синдром скляного посуду», коли до певного віку дитина переконана, що всі її бажання і потреби відомі батькам просто за фактом. Тобто дитина відчуває себе прозорою, наскрізь «скляною посудиною», з ясними всім намірами, думками і планами. Ось чому маленькі діти ображаються на батьків, якщо вони їх «не розуміють».

Приблизно у 3-4 роки настає момент, коли дитина розуміє, що деякі наміри і бажання вона може приховати, тобто перестає бути «скляною посудиною». Це відкриття збільшує ступінь її свободи і розширює уяву про власні можливості. Тому переростання синдрому «скляної посудини» стає важливим етапом розвитку. Дитина звільняється від психологічного контролю батьків, стає більш незалежною.

Чим важливіше для дитини певний життєвий досвід, тим імовірніше, що вона буде знову і знову відтворювати його в своїй грі. Саме тому те, що виглядає як «вдосконалення брехні», може бути просто грою, випробуванням своїх можливостей, ну, і, зрозуміло, дослідженням можливостей батьків: розпізнають вони обман, відрізнять його від правди? Спочатку «казки» для мами і «вигадки» для тата найчастіше є просто грою, тобто носять цілком нешкідливий характер.

Діти обманюють як би «понарошку», найчастіше не знаючи і не усвідомлюючи, що тим самим ображають батьків і порушують якісь етичні норми. Але в деяких випадках обман батьків може стати постійним способом самоствердження. А це вже ознака розладу і втрати взаєморозуміння у відносинах дітей і батьків. У цьому випадку дитині важливо допомогти знайти більш відповідний спосіб підтримки своєї самооцінки [84, с. 87].

Узагальнюючи отримані дані, М. Мей та Р. Хараш дійшли висновку про те, що діти, у яких наявні достатні здібності, щоб отримати схвалення вихователя на заняттях, або мають гарні оцінки в школі, схильні до обману так само, як і діти, які менш обдаровані (не можуть розраховувати на свої розумові здібності). Не можна стверджувати, що здібні діти менше обманюють - вони менш схильні до обману в ситуаціях, коли їх здібності гарантують успіх або ставлять під сумнів їх авторитет. Тобто чесність ніяк не залежить від інтелекту.

Дещо інші висновки робить В. Оклендер [90]. На його думку серед тих, хто обманює, порівняно з правдивими дітьми, більше тих, у кого коефіцієнт інтелекту нижче середнього. Коефіцієнт інтелекту - це кількісний показник рівня розумової обдарованості, який вираховується на основі результатів виконання психологічного тесту. Його середній нормативний показник - 100%. Більш високий або більш низький коефіцієнт інтелекту свідчить відповідно про обдарованість або відставання в розумовому розвитку. Майже третина дітей з групи з самим низьким коефіцієнтом інтелекту обманювали і шахраювали. З тих дітей, в яких коефіцієнт був самим високим, не обманював ніхто. На основі цих даних В. Оклендер робить висновок, що чим вище коефіцієнт інтелекту, тим діти менш схильні до обману.

За даними П. Екмана, серед дітей, які обманюють, було дещо більше тих, у кого вихователі і вчителі спостерігали ознаки девіантної поведінки, а також дітей, схильних до невротичних реакцій. Дослідження підтвердили, що обман і соціальна непристосованість взаємопов'язані. Вчений констатував, що діти, які мають проблеми з соціальною адаптацією і психічні порушення, обманюють частіше. Серед погано адаптованих дітей майже 90% хлопчиків і майже 70% дівчат обманюють. У більш старшому віці такі діти нерідко демонструють схильність до крадіжок, бійок, вандалізму, прогулів, вживання алкоголю і наркотиків [133].

Коли дитина, знаходиться в періоді вивчення мови, передає будь-які факти, свідком яких вона була, вона може щось передати невірно, може багато обманути, через брак знання мови, не вміючи правильно підібрати слова і поєднати їх.

Діти вразливі, на них сильно діють такі враження, до яких дорослий вже звик і майже не помічає їх. Отже, відношення дорослих і дітей до одних і тих же вражень буде неоднаково: страшне для дитини не страшне дорослому, і навпаки. Відтак, дитина, яка знаходиться під враженням побаченого мультфільму або будь-якої незвичної для неї ситуації може придумати зовсім нової обставини, факті і сама тим самим починає вірити, доказувати свою правоту.

Відмінні властивості дитинства неминуче зумовлюють велику або малу неправильність в засвоєнні вражень, недолік об'єктивності, додача особистих відчуттів, внаслідок чого предмети зменшуються, збільшуються і пов'язуються не так в уяві, як вони пов'язані в дійсності.

До того ж дитина не може ще правильно оцінювати явища, їх значення, їх вплив на власний стан і стан інших людей. Маленька, слабка, незалежна дитина перебільшує в своїй уяві значення і розмір речей.

Обман з корисливою метою сприяє розвитку домагання на визнання. Ситуації, що спонукають до домагання на визнання, мають для дитини особистісний смисл. Ці ситуації часто стають психологічно проблемними, коли дитина повинен вирішити для себе дилему: задовольнити імпульсивне бажання і піти супротив очікуванням дорослого або зберегти добрі стосунки з ним. Саме в таких ситуаціях дитина відкриває для себе ще один вихід - зробити по-своєму і приховати це. Так з'являється обман. Обман може виникнути як компенсація недостатньої вольової поведінки і достатнього рівня розумового розвитку (у виді рефлексії на обман як вихід із проблемної ситуації).

Діти молодшого дошкільного віку використовують немотивований обман. Вони розповідають незвичайні історії, які не мають місця в повсякденному, реальному житті. Саме так дитина бажає надати більшої ваги і значимості своїй персоні, викликати до себе інтерес. Такого роду творіння може бути як свідченням незадоволеності собою, своїм станом у сім'ї, групі, класі, так і ознакою особливої жвавості уяви, схильності до творчості.

Ще однією важливою особливістю дитинства, яка дає привід вважати дитину обманщиком, коли вона і не має наміру обманювати, - відсутність точного і суворого розмежування між різними класами уявлень. Дорослий здатен у повній мірі усвідомити різницю між сном і реальністю, між своїми живими, але фантастичними уявами і образами дійсних предметів, між внутрішніми суб'єктивним і об'єктивним, зовнішнім. У дитини класи уявлень ще не розмежовані з достатньою визначеністю, часто перемішуються, внаслідок цього виникає плутанина, а дитина виявляється обманщиком [2, с. 152].

Досить часто переживання дитини є такими глибокими, що не піддаються усвідомленню, вона може розповісти про них лише через обман. По суті, це не вигадки, а деякий міф, за допомогою якого дитина намагається впоратися з ситуацією і негативними почуттями, які вона викликає. Наприклад, дитина в якої недавно з'явилась маленька сестричка, розповіла в садочку про те, яке в неї тяжке життя. Їй приходиться турбуватися про свою сестричку, заколисувати її, пестити ночами. Вихователька спробувала з'ясувати у батьків, навіщо вони поставили дитину в такі важкі умови. Батьки були дуже здивовані - нічого подібного в сім'ї ніколи не відбувалося. Але з появою молодшої сестрички хлопчик почував себе покинутим і відчував сильні ревнощі. Тому, щоб звернути нас себе увагу батьків і вихователів, він видав себе за дитину, обтяжену непосильними турботами. Дитина ідентифікувалася з дівчинкою і, уявляючи, як він турбується про неї, спробував заповнити те, чого йому не вистачало і викликало заздрість.

Дослідники біологічних передумов формування психіки (В. Бехтерєв, А. Леонтьєв та ін.) справедливо підкреслюють роль біологічних і спадкових факторів, які також визначають розвиток дитини, які, в свою чергу, стають все менш сприятливими в силу погіршення екології і навколишнього середовища проживання людини. Л. Собчик висловила припущення, що існує генетична схильність до альтруїзму та егоїзму. Остання якість багато в чому сприяє прояву нещирості у спілкуванні.

Крім страху «пусковим механізмом» використання обману дитиною є усвідомлення того, що до нещирості, як форми надання впливу на саму дитину і як способу ефективного психологічного впливу на оточуючих, вдаються батьки або інші представники її референтних груп. Включення обману в структуру звичайної поведінки наступає тим швидше, чим менш благополучні умови життя та виховання, причому розуміння того, що обман є нормою для поведінки дорослих, в певних ситуаціях є шоком для дитини, сприяє переосмисленню стратегій власної поведінки. Форми маніпуляцій дорослими, залежно від особистісних особливостей дитини, можуть варіювати від плаксивості й імітації хвороб до агресивності [37, с. 174].

Дещо слід зауважити й відносно такого поняття як формальний обман. Крок до формального обману дитина робить тоді, коли вона фактично порушує заборону, обманює батьків і вихователів, але не говорить про це сама, а батьки, не знаючи про порушення заборони, не спрошують про неї дитину. В таких випадках є фактичний обман, але ще немає брехні словесної. Можливо її не буде зовсім, однак, у дитини не вистачить духу відкрито, в очі, брехати батькам, коли вони спитають про це. Існує різниця в положенні: обман фактичний з умовчуванням про скоєне, і обман словесний, який полягає в рішучому запереченні факту. Другий обман сильніше, повніше і безсовісніше першого. Перший обман свідчить про відсутність почуття сорому, незграбності від скоєного злочину, за небажання говорити і згадувати про те, що було.

Аналізуючи поведінку дітей, В. Зеньковський говорив про те, що під обманом не слід розуміти завідомо брехливі висловлювання з метою будь-кого ввести в оману: тут три основні моменти, однаково необхідні для того, щоб була можливість говорити про брехню, - помилкове (в об'єктивному сенсі) висловлювання, свідомість того, що це висловлювання брехливо, і, нарешті, прагнення надати свідомо помилковій думці вид істини, прагнення ввести когось в оману [47].

Таким чином, для дитини межі між правдою і обманом не явні. Вона настільки ж вірить в свій вимисел, наскільки й усвідомлює, що говорить неправду. Де інколи малі діти за допомогою обману «лакують» дійсність, силою фантазії заповнюючи те, чого їм бракує в реальності. Так, у дитини може з'явитися невидимий для дорослих один товариш, який скрізь її супроводжує. Дитина з легкістю виходить за межі реальності, створюючи собі друга, з яким можна гратися, про якого можна піклуватися, з яким можна розділити відповідальність за вчинки, що викликають невдоволення у батьків. Простір фантазії є для дитини тим рятівним місцем, де вона може отримати те, в чому гостро відчуває потребу і що недоступно для неї в звичайному житті. Маленьким дітям властиво магічне мислення, закони реальності для них неочевидні, а навчатися відокремлювати уявне від дійсності їм ще належить. Поки ж вони мріють. Фантазування для дитини - це і спосіб взаємодії з реальністю, і можливість захищатися від неї.

Висновки до розділу 1

1. Позитивна сторона підсумків огляду стану проблеми в різних галузях знання показує таку картину:

- психологи (П. Екман, В. Знаков, Е. Дімітріус, Г. Доспулов, Д. Дубровський, М. Коноваленко, М. Мазарелла, А. Піз, С. Симоненко, О. Фрай, Ю. Щербатих та ін.) проводили філософсько-психологічний аналіз даного феномену. Виявляли конкретні поведінкові ознаки тих людей, які говорять неправду;

- педагоги (К. Ушинський, Л. Толстой, П. Каптерєв та ін.) акцентували увагу на певній ролі дорослого у вихованні в дітей правдивості, розкривали різні види дитячої брехні, фіксували увагу на тому, що дошкільники часто звертаються до брехні через неправильні педагогічні впливи;

- літератори (М. Гоголь Ф. Достоєвський, І. Ільф, Е. Петров, А. Камю) розкривали моральний аспект неправди;

- соціологи (А. Давидов, А. Мягков, Р. Оленєв) зосереджували увагу соціальному аспекті появи обману.

2. Аналіз наукових джерел із дослідження проблеми брехні свідчить про те, що сьогодні чітко простежуються декілька підходів, за якими здійснюється її вивчення: біологізаторський (З. Фрейд), когнітивістський (Л. Колберг, О. Ліпман), онтологічний (Н. Леонов).

3. У ході наукового пошукування визначено, що причини схильності до брехні знаходяться в індивідуально-особистісних особливостях індивіда: дезадаптованості, екстернальності, ворожості, альтруїстичності, егоїзмі, гіпнабельності, підвищеній тривожності, страхах тощо (В. Знаков, П. Екман, О. Образцова та ін.).

4. Констатовано, що прояви брехні мають багато варіацій, які представлені в різних видах і формах: через поведінковий аспект (конкретні факти використання брехні), афективний (через позитивне або негативне ставлення) і когнітивний (через усвідомлення).

5. До психологічних факторів і джерел, що визначають і зумовлюють появу брехні відносяться: біологічні (К. Бюллер, Дж. Селлі, В. Штерн), соціальні (Л. Колберг, О. Ліпман, Ж. Піаже), особистісні (Д. Брагінські, В. Знаков, Р. Креут, Б. Де Паоло, Дж. Прайс, О. Фрай), ситуативні (Ж. Дюпра, П. Екман, М. Коноваленко, Ю. Щербатих та ін.).

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ТРИВОЖНОСТІ У ДОШКІЛЬНОМУ ВІЦІ

2.1 Аналіз наукових підходів до вивчення проблеми тривожності

На основі теоретичних та емпіричних досліджень можна стверджувати, що, тривожність як складне явище, має різні форми і види, періодичність і ступінь прояву, не піддається однозначній оцінці, тому вона може нести в собі як позитивний (мобілізуючий), так і негативний (руйнівний) вплив на формування особистості дитини.

Незважаючи на велику кількість досліджень з проблеми тривожності, концептуальна розробка центрального для неї поняття «тривоги» в сучасній психологічній літературі залишається недостатньою (Дж. Боулбі, І. Імедадзе, І. Левітт, Г. Прихожан, Дж. Сарасон, Ч. Спілбергер). Багатоплановість і семантична невизначеність поняття тривоги в психологічних дослідженнях є наслідком використання його в різних значеннях. Цим терміном позначають і гіпотетичну «проміжну змінну» (С. Хулл), і тимчасовий психічний стан, що виникає під впливом стресових факторів (М. Базовиц, Б. Басселман, Х. Дельгадо, Р. Лазарус, О. Мауєр, Р. Мей, Ч. Спілбергер, Ю. Ханін), і фрустрація соціальних потреб (І. Імедадзе, Дж. Лінгдрен, Р. Мей, Г. Саллівен), і властивість особистості (Г. Айзенк, В. Білоус, Р. Кеттелл, Н. Левітов, В. Мерлін, Г. Прихожан, В. Суворова, І. Тейлор та ін.). В деяких роботах тривога як властивість особистості розглядається, як хронічна передумова реагувати емоційно навіть в ситуації незначної загрози і напруги (В. Бакеєв).

Цілу низку робіт із проблеми тривожності присвячено встановленню кореляційних залежностей між тривожністю та особистісними, інтелектуальними, психофізіологічними, соціальними особливостями (Ф. Александер, Д. Бірлінгам, Л. Китаєв-Смик, Б. Колодзин, І. Лангмейєр, В. Лейбін, З. Матейчек, І. Мусіна, Г. Саллівен, Ч. Спілбергер, А. Фрейд, Ю. Ханін, К. Хорні, О. Черепанова, Ш. Селесник та ін.). В цілому тривожність особистості досліджено в різноманітних аспектах: як емоційний стан у певній ситуації; як стійку властивість, рису особистості або темпераменту; як деяку тривожність, що неминуче проявляється в той чи інший час, з різною періодичністю, властива будь-якій нормальній людині; як тривожність, яка стійко зберігається, сильна, хронічна або виникає знову і знову, що проявляється не в результаті реального життєвого стресу і вважається ознакою емоційних порушень.

Л. Китаєв-Смик, Н. Левітов, Р. Немов, Г. Прихожан, Ч. Спілбергер та ін. визначають тривожність як емоційний (психічний) стан і як більш або менш стійку властивість, рису особистості або темпераменту, розрізняючи тривожність ситуативну, «ситуаційну» та особистісну, «тривожність характеру» [92; 96].

При розумінні тривожності як властивості темпераменту деякі автори в якості основних факторів назвивають природні передумови: властивості нервової та ендокринної систем, зокрема, слабкість нервових процесів (Н. Данилова, В. Мерлін, Я. Рейковський, Я. Стреляу та ін.).

На думку К. Ізарда, Н. Левітова, важливо враховувати як конкретні особливості тривого формуючих ситуацій, так і всю картину, пат терн різних зовнішніх і внутрішніх складових тривожності, які безпосередньо впливають на поведінкові прояви і психофізіологічні реакції [54].

Події життя стають для людини джерелом її внутрішніх переживань. Почуття - стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає значення цих явищ відповідно до її потреб і мотивів. Почуття виділяють у сприйнятій і уявній дійсності явища, які становлять для людини стабільну мотиваційну значущість. Почуття мають виражений предметний характер, тобто пов'язані з конкретним об'єктом (предметом, людиною, подіями життя тощо). Одне й те саме почуття може реалізуватися в різних емоціях. Це зумовлено складністю явищ, багатоаспектністю їх зв'язків. Наприклад, почуття любові не рідко включає емоції радості, суму, гніву. В одному і тому самому почутті часто поєднуються переходять одна в одну різні за знаком (позитивні і негативні) емоції. Цим пояснюється така властивість почуттів як двоякість, амбівалентність.

Почуття формуються у процесі суспільного розвитку людини і змінюються залежно від конкретних соціальних умов. В онтогенезі почуття проявляються значно пізніше ніж емоції, вони формуються з розвитком індивідуальної свідомості, зазнаючи виховних впливів сім'ї, школи, мистецтва. Виникаючи як результат узагальнення окремих емоцій, почуття стають утвореннями емоційної сфери людини, що визначають динаміку і зміст ситуативних емоційних реакцій.

У процесі формування особистості почуття організовуються в ієрархічну систему, які одні з них здобувають провідне місце, інші залишаються потенційними, нереалізованими. У змісті домінуючих почуттів людини виражаються установки, спрямованість, тобто важливі характеристики особистості.

Переживання почуття виступає як особливий психічний стан, за якого сприймання і розуміння суб'єктом чого-небудь, його знання про що-небудь виступають в єдності з особистим ставленням до сприйнятого - відомого чи невідомого.

Емоції (від лат. Emozeo - хвилюю, збуджую) - особливий клас психічних процесів і станів, пов'язаний з інстинктами, потребами й інстинктами, що відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання (задоволення, радості, страху тощо) значущість діючих на індивіда явищ і ситуацій для його життєдіяльності. Супроводжуючи практично будь-які прояви активності суб'єкта, емоції є одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб [77; 134].

Емоція оцінює дійсність і доводить свою оцінку до організму мовою переживань. Емоції погано піддаються вольовій регуляції, їх важко викликати за своїм бажанням.

Емоційний процес включає три основні компоненти [54]:

Перший - це емоційне збудження, що визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх випадках, коли подія має значення для індивіда і констатується у формі емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та інтенсивністю протікання психічних, моторних і вегетативних процесів. В окремих випадках під впливом таких подій збудливість може навпаки, зменшитися.

Другий - знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як позитивні, негативна - коли вони оцінюються як негативні. Позитивна емоція спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна - дії, спрямовані на усунення контакту з негативною подією.

Треті - ступінь контролю емоцій. Слід розрізняти два етапи сильного емоційного збудження: афект (страх, гнів, радість), за яких ще зберігається орієнтація і контроль; і крайнє збудження (паніка, жах, екстаз, певний відчай), коли орієнтація і контроль практично не можливі. Емоції розрізняють за тривалістю: короткочасні емоційні стани (хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі настрої.

Серед якісних особливостей, які відрізняють одні емоції від інших, суттєве значення має позитивний чи негативний характер переживань. Ці переживання приємні чи не приємні, переживання з відтінком задоволення чи незадоволення.

Визначення якісних відмінностей, що виражаються в позитивному чи негативному характері емоцій, вже давно утвердилось у психології. В науковому аналізі якісних особливостей емоцій велику роль відіграє розроблена В. Вундтом тримірна теорія емоцій. У пошуках об'єктивних показників вимірювання якісних особливостей емоцій Вундт вирізнив три основні якісні відмінності з їх протилежностями: задоволення і незадоволення, збудження і заспокоєння, напруження і розрядка.

У багатьох працях з психології підкреслюється “поляризація”, яка властива емоціям і виражається у тому, що емоції характеризуються позитивним чи негативним знаком задоволення чи незадоволення (радості протилежна журба, веселощам - сум), однак ця “полярність” приписується часто самим емоціям або почуттям, і в цьому виявляється одна з характерних особливостей емоцій [11].

У сучасній психології під позитивними чи негативними емоційними переживаннями розуміється певне ставлення людини до дійсності, до навколишнього середовища, до результатів своєї діяльності. Це суб'єктивне, особистісне ставлення - позитивне чи негативне з відтінком задоволення чи незадоволення певних потреб. Тому виникнення приємних чи неприємних переживань залежить не тільки від характеру зовнішніх впливів, а й від потреб конкретної людини, від її індивідуальних здібностей, інтересів, звичок, стану організму. Так, успіх у якійсь справі нас радує: ми з захопленням займаємося справою, що нас цікавить. Позитивна емоція задоволення викликає у людини, наприклад, коли вона вгамовує спрагу відчуває радість, впевненість, насолоду, бадьорість тощо, все що пов'язане з переживанням задоволення, виражає позитивне ставлення людини до явищ, подій, предметів навколишньої дійсності, з якими вона стикається в процесі діяльності.

Протилежними якостями характеризуються негативні емоції. Вони пов'язані з переживанням незадоволення, невдоволеності. Так, невпевненість у своїх силах, досада у зв'язку з невдачею, почуттям образи на когось через несправедливість, втома від одноманітної діяльності, нудьга, сум, страждання - всі ці почуття характеризуються відтінком неприємного незадоволення. В них виражається переживання негативного ставлення людини до певних явищ.

У житті людини значення позитивних і негативних емоцій однаково важливе. І ті й інші пов'язані з усвідомленням своїх потреб і їх задоволенням. Те, що створює насолода часто змушує нас прагнути цього об'єкта і намагатися виконати діяльність так, щоб здобути задоволення. Те, що пов'язане з неприємними переживаннями, також змушує певним чином організувати свою поведінку, боротися проти того, що викликає незадоволення, неприємні почуття.

Важливою особливістю емоцій є їх безпосередній зв'язок з активацією або послабленням життєдіяльності організму людини. Залежно від того, який взаємозв'язок тієї чи іншої емоції з станом готовності організму людини до дії, розрізняють так звані активні і пасивні почуття, або «стенічні» і «астенічні» (“стенос” від грец. - сила). Одні емоції можуть надавати сили, активізувати діяльність людини, наприклад, радість, впевненість, гнів; інші, навпаки, викликають пасивний стан, наприклад, смуток, невпевненість, сум тощо. Такі якісні особливості емоцій, як напруження і розрядка, збудження і заспокоєння визнаються багатьма психологами як дієві ознаки дієвості емоцій. За С.Л. Рубінштейном, “наявність напруження, збудження або протилежних їм станів вносить суттєву диференціацію в емоції”. Ці ознаки доповняють характеристику емоцій у зв'язку з активізацією чи послабленням життєдіяльності організму. Проте залишається не вивченою ціла низка питань про вплив цих емоцій на готовність людини до діяльності.

Зв'язок між емоціями і діяльністю виражається не тільки в тому, що певні емоційні стани впливають на виконання діяльності активізують і збуджують її, або знижують активність, а й у тому, що виконувана діяльність і умови, в яких вона відбувається впливають на виникнення і протікання емоційних процесів. Відомий американський психолог і філософ І.Джемс відзначав, що людина це капля розуму в океані емоцій. Емоційні стани завжди привертають увагу поетів, філософів, педагогів і психологів. Психологія аналізує природу, сутність, систему механізмів і закономірностей, яким підпорядковується емоційна сфера людини. Емоційний світ людини надзвичайно багатогранний. Величезну роль в системі особистісного реагування на систему зовнішніх впливів мають явища страху, тривоги та тривожності.

Страх - це реакція на певні стимули або ситуації, наприклад, людина може боятися грому і блискавки.

Тривога - емоційний стан людини, який виникає в умовах ймовірних несподіванок як при відстроченні, затримці неприємностей [62]. Тривожний стан людини характеризується стурбованістю, побоюванням, тугою. В сучасній літературі цей стан пов'язують з емоцією страху. В той же час вона має іншу специфіку. На відміну від страху як реакції на конкретну загрозу, тривога є генералізованим, дифузним чи безпредметним страхом. Переважно тривога пов'язана з очікуванням невдач при соціальній взаємодії і досить часто обумовлена не усвідомленням джерела небезпеки.

Функціонально тривога не лише попереджує про можливу небезпеку, а й стимулює пошук і конкретизацію цієї небезпеки, до активного вивчення дійсності з метою визначення джерела загрози. Вона може виявлятися як відчуття невпевненості у собі, безсилля перед зовнішніми факторами, перебільшення їх сили і загрозливого характеру. Поведінковий вияв тривоги виявляється у загальній дезорганізації діяльності, порушенні її спрямованості і продуктивності.

Фізіологічною основою тривоги вважають порушення динамічного стереотипу. Як механізм розвитку невротичної тривоги є виникнення внутрішніх протиріч у розвитку і будові психіки. Причини виникнення тривожного стану можуть бути різні. Вони іноді зумовлені емоційною нестійкістю людини. Одні люди тривожаться з будь-яких причин, вони ніби «настроєні» на цей стан, інші переживають його лише стосовно певних об'єктів, ситуацій. Стан тривоги свідчить про недостатньо пристосованість організму до зовнішнього середовища, неспроможність швидко і адекватно реагувати на них.

Тривожність - це психологічний стан підвищеного неспокою, емоційного напруження людини [82]. Її можна позначити як готовність людини до страху. Це стан доцільного підготовленого підвищення сенсорної уваги і моторного напруження у ситуації можливої небезпеки, який забезпечує певну реакцію на страх. Тривожність може виступати як ситуативний, тобто тимчасовий стан людини чи як стійка риса особистості, яка повторюється в різних ситуаціях.

Тривожність - це схильність індивіда до переживання тривоги, яка характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги. Це одне з основних параметрів індивідуальних відмінностей. В цілому підвищена тривожність є проявом неблагополуччя особистості.

Тривожність - індивідуально-психологічна особливість, що проявляється в схильності людини до частих або інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі його виникнення тривожність розглядається як особистісне переживання і обмеженість темпераменту, обумовлену слабкістю нервових процесів [82]. Тривожний стан людини характеризується стурбованістю, побоюваннями, тугою. В сучасній літературі цей стан пов'язують з емоцією страху [8; 17; 66; 96].

Вперше тривожність була описана З. Фрейдом, який стверджував, що вона виникає внаслідок витіснення потягів [120]. Даний погляд стосувався спочатку виключно сексуального потягу. Якщо розрядка сексуальної енергії натрапляє на перепони, то ця енергія буде породжувати в тілі фізичне і психічне напруження, котре трансформується в тривожність. З.Фрейд розрізнив три види тривоги: реальну тривогу, невротичну і моральну тривогу чи почуття провини [120]. Основний тип - реальна тривога чи страх реальних небезпек зовнішнього світу; від неї похідні дві інші. Невротична тривога являю собою страх того, що інстинкт вийде з-під контролю і змусить людину зробити те, за чим слідуватиме покарання. Невротична тривога - не стільки страх інстинктів, як таких, скільки страх покарання, яке слідує за його задоволенням. Невротична тривога має основу в реальності, оскільки в обличчі батька чи інших авторитетних осіб світ карає дитину за імпульсивні дії. Моральна тривога - це страх совісті. Люди з добре розвиненим super ego схильні почувати провину, здійснюючи щось протилежне моральному кодексу чи навіть думаючи про це. Про них говорять, що вони караються сумлінням совісті. Моральна тривога має реалістичне начало. В минулому людину карали за порушення морального плану, можуть покарати іще раз.

Тривога, з якою неможливо ефективно справитися, називається травматичною. Вона повертає людину до стану інфантильної безпорадності. Якщо Ego невзмозі подолати тривогу раціоналістично, воно вимушене повернутись до нереалістичних методів. Це і є захисні механізми.

Основним моментом теорії З.Фрейда є така теза: суб'єктивний фактор пов'язаний з тривожністю, лежить у наших власних потягах. З. Фрейд писав, що основи тривожності закладаються в ранньому дитинстві [120].

Німецько-американський психолог К. Хорні, реформуючи концепцію З. Фрейда створила оригінальну теорію розвитку тривоги. Вона стверджує, що будь-який потяг (а не тільки сексуальний чи агресивний, як у теорії З. Фрейда), здатний викликати тривогу за умови, що його реалізація (задоволення) означатиме порушення інших життєвих інтересів чи потреб. Лише сильний потяг, що являє собою загрозу іншим потребам (наприклад, який знаходиться в протиріччі з соціальними нормами і загрожує задоволенню соціальних потреб і цілісності особистості) здатний спричинити тривогу.

Згідно з К. Хорні, головне джерело невротичної тривоги обумовлюється переживанням почуття ворожості. Вона вказує, що інтенсивні ворожі імпульси можуть бути безпосередньою причиною тривоги, якщо їх реалізація загрожуватиме цілісності «Я». Ворожі (агресивні) імпульси, які витісняються із свідомості, є головною психологічною силою, яка спричиняє емоційну тривожність. Витіснити ворожість - означає вдати, що все добре і таким чином уникати боротьби. Витіснення породжує (або посилює) почуття безпорадності. Витіснення має місце тоді, коли усвідомлення власних ворожих імпульсів стає нестерпним для людини. У такому разі можливість свідомого контролю практично унеможливлюється.

Можливість свідомого контролю і впливу на те, що витісняється (агресія, ворожість, сексуальний потяг) при витісненні безумовно відсутня.

Існують три компоненти, які відрізняють концепцію К. Хорні від теоретичних поглядів З.Фрейда на тривогу і страх:

1. На думку К. Хорні тривожність виникає не стільки в наслідок страху перед наявними потягами, скільки в наслідок страху перед витісненими потягами.

2. К. Хорні погоджується з З. Фрейдом в тому, що тривожність може виникати в наслідок дії будь-якого внутрішнього спонукання (бажання, потягу). Сексуальні потяги, звичайно, можуть бути такими лише у тому випадку, коли на них накладаються суворі заборони (соціальні табу) і індивід вбачає в них загрозу та небезпеку для себе і свого безпосереднього соціального оточення. К. Хорні, на противагу З. Фрейду, не вбачає в сексуальності причини і джерела тривожності. Вона вважає, що таким джерелом є ворожість, а точніше, витіснена із свідомості ворожість.

3. З.Фрейд припускав, що тривожність виникає лише в дитинстві, а тривожність дорослих людей ґрунтується на інфантильних реакціях, які виникли і залишились з дитинства. К. Хорні ж припускає, що тривожність дорослих може містити у собі елементи дитячих реакцій, однак вони не визначають цілком специфіки тривожності.

Величезну роль у розробці проблеми тривожності відіграли роботи американського психолога Ч. Спілбергера [141]. Він розглядав відмінності між тривожністю як рисою особистості та тривожністю як психологічним станом. Автор тривогу тлумачив як реакцію на небезпеку, що існує об'єктивно чи уявно, це емоційний стан дифузного безоб'єктного страху; тривожність - індивідуальна психічна особливість. Розуміння тривоги і тривожності Ч. Спілбергера визначається наступними положеннями [141]:

1) Ситуації, які мають для людини певну загрозу чи особистісно значимі, викликають у неї стан тривоги. Суб'єктивно тривога переживається як неприємний емоційний стан різної інтенсивності.

2) Інтенсивність переживання тривоги, пропорційна рівню загрози чи значимості причини переживань. Від цих факторів залежить тривалість переживання стану тривоги.

3) Високо тривожні індивіди сприймають ситуацію чи обставини, які потенційно містять можливу невдачу чи загрозу, більш інтенсивно.

4) Ситуативна тривога, що супроводжується змінами у поведінці, мобілізує захисні сили організму. Стресові ситуації, що часто повторюються ведуть до відпрацювання типових механізмів захисту.

Результати досліджень показують, що не можна розглядати тривожність, як деякий окремий, самостійний феномен. Для того щоб зрозуміти і успішно ліквідувати стан тривожності у дорослих і дітей слід зрозуміти які дискретні емоції приймають участь у ньому. Стан тривожності у різних людей може бути викликаний різними емоціями, тому корисна побудова емоційного профілю в кожному конкретному випадку тривожності.

Виділяється стійка тривожність в будь-якій сфері - приватна «зв'язна» (шкільна, екзаменаційна, міжособистісна тощо) і загальна «розмита» вільно змінюючи об'єкти в залежності від зміни їх значення для людини. Розрізняють також адекватну тривожність, котра є відображенням неблагополуччя людини в тій чи іншій ситуації, хоча конкретна ситуація може і не містити загрози, і тривожність неадекватну - в благополучних для індивіда сторін дійсності.

Ч. Спілбергер виділяє два типи тривожності: особистісну і ситуативну [141]. Під особистісною тривожністю розуміється стійка індивідуальна характеристика, що відображає схильність людини до тривоги і передбачає наявність в неї тенденції сприймати досить широкий спектр ситуацій як таких, що містять у собі певну загрозу, відповідаючи на кожну з них певною реакцією. Як схильність особистісна тривожність активізується при сприйнятті певних стимулів, що розцінюються людиною як небезпечні, пов'язані із специфічними ситуаціями загрози самооцінці і самоповазі.

Ситуативна чи реактивна тривожність як стан характеризується емоціями, що переживаються суб'єктивно в даний момент: напруженням, неспокоєм, стурбованістю, нервовістю. Цей стан виникає як емоційна реакція на стрес і може бути різним по інтенсивності і динамічності участі.

Певний рівень тривожності - природна і обов'язкова особливість активної діяльності особистості. У кожної людини існує свій оптимальний рівень тривожності - це так звана корисна тривожність. Оцінка людиною свого стану в цьому відношенні являється для неї істинним компонентом самоконтролю і самовиховання. Однак, підвищений рівень тривожності є суб'єктивним проявом неблагополуччя особистості.

Особистості, котрі відносяться до категорії високотривожних схильні сприймати загрозу своєї самооцінки і життєдіяльності в широкому діапазоні ситуації і реагують досить напружено, вираженим станом тривожності.

Поведінка людей, з підвищеною тривожністю в діяльності спрямованій на досягнення успіхів має наступні особливості:

1. Високотривожні люди емоційно гостріше, ніж низькотривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

2. Високотривожні люди гірше, ніж низькотривожні, працюють в стресових ситуаціях чи в умовах дефіциту часу, відведеного на вирішення задачі.

3. Страх невдачі - характерна риса високотривожних людей. Цей страх у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

4. Мотивація досягнення успіхів переважає у низькотривожних людей. Як правило, вона перевищує побоювання можливої невдачі.

5. Для високотривожних людей більше стимулюючим є повідомлення про успіх, ніж про невдачу.

6. Низькотривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

7. особистісна тривожність схиляє індивіда до сприймання і оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, що несуть в собі загрозу.

Діяльність людини в конкретній ситуації залежить не лише від самої ситуації, від наявності чи відсутності в індивіда особистісної тривожності, але й від ситуаційної тривожності, котра виникає в даної людини в даній ситуації під впливом оточуючих обставин.

Вплив ситуації, власні потреби, думки і почуття людини, властивості її тривожності визначають когнітивну оцінку нею ситуації, що виникла. Ця оцінка, в свою чергу, викликає певні емоції (активізація роботи автономної нервової системи і посилення стану ситуативної тривожності разом із очікуванням можливої невдачі). Інформація про все це через нервові механізми зворотного зв'язку передається в кору головного мозку людини, впливаючи на її думки, потреби і почуття.

Та ж когнітивна оцінка ситуації одночасно і автоматично викликає реакцію організму на загострюючи стимули, що призводять до появи контрзаходів ситуації тривожності. Результат всього цього безпосередньо відбивається на діяльності, котра виконується. Ця діяльність знаходиться в безпосередній залежності від стану тривожності, який не вдалося подолати за допомогою здійснених зворотних реакцій і контрзаходів, а також адекватної когнітивної оцінки ситуації.

Таким чином, діяльність людини в ситуації, що породжує тривожність безпосередньо залежить від сили ситуативної тривожності, дії контрзаходів, використаних для її зниження, точності когнітивної оцінки ситуації.

2.2 Ознаки тривожності в дошкільному віці

Науковці придають велике значення дослідженню тривожності, оскільки висока тривожність є деструктивною особистісною рисою і несприятливо позначається на життєдіяльності людини, знижує рівень розумової працездатності, викликає невпевненість в своїх силах, є умовою формування негативного статусу особистості і конфліктних стосунків, створює передумови для агресивної поведінки (Н. Левітов, Г. Габдреєва, Е. Голубева, Н. Імедадзе, Г. Прихожан, І. Пацявичус, Ю. Ханін, Ч. Спілбергер та ін.). Часте і тривале переживання тривоги як нерівноважного стану формує особистісну властивість - тривожність (Н. Левітов, Г. Габдреєва, A. Захаров, Г. Прихожан, А. Прохоров). Люди, які мають високий рівень тривожності, відносяться до «групи ризику» по неврозам і психосоматичним захворюванням (Н. Жутікова, А. Захаров, А. Кіколов, В. Лебединський, B. Співаковська та ін.). Стан тривожності зачіпає не лише відносно прості, наприклад, сенсорні, а й більш складні - інтелектуальні - процеси [93]. Тривожність може спонукати до активності, конкретизувати можливу небезпеку, а може бути виснажливою; з'являється відчуття безпорадності, невпевненості у собі, безсилля перед зовнішніми факторами. Більшість зарубіжних авторів вважають будь-яку психічну напругу продуктом цивілізації, даниною, яку людина сплачує за прогрес. Тривогу розглядають як початковий етап психічних захворювань [109]. Тому вирішення проблеми тривожності належить до числа актуальних задач психології, бо від своєчасного і об'єктивного розпізнання стану тривожності людини залежить вирішення цілої низки важливих практичних задач.