Язичницький пантеон східного слов’янства

Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного („передасоціативного”) з Одиничним ( що емпірично спостерігається, конкретно -- реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає його часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Крім того, просторово позначена модель світобудови проектує естетичне бачення „ космічності ”, що в реальному бутті певним чином виявляється в характерному почутті єдності людини і природи. Згідно з теорією антропокосмізму людина - частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.

Характерну, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до „ центра ”, є „ золотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують із символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символ вогню присутній на археологічних знахідках на території України, починаючи з палеоліту і до прийняття християнства. З космічним мотивом „ золотої середини ” тісно пов'язана метафора „ світла- тіні ”. Інтенції „ світла” повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка „ сонця-золота-вогню ”, наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості давньої української культури.

Видається цікавою світовидча логіка стародавньої людини, розроблена М. Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому : 1)ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначально і безконечно, „з'являється ” і „ зникати ” воно здатне лише на певні ділянці світобудови, в полі зору даної людини ; 2) ніщо не діє: все лише присутнє ( як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння „ приходить і відходить ” зі своїм носієм, а не навпаки : не носій-суб'єкт „ приходить і відходить” через діяння; 3) „ шкода ” не може бути знищена до кінця : її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути як надалі, або „ витягти ” з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і „ користь”, вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводить до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції „користі-шкоди”, а тим більше „добра-зла” серед суб'єктів замовлень іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: „збільшення буття” - це збільшення їхньої „доброї” сполучуваності, „зменшення буття” - це збільшення сполучуваності „лихої”.

Характерна риса дохристиянського світогляду українців - уявлення про низку „світів”, яке пов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як „внутрішня точка зору на простір”, що, в свою чергу, символізує плавну взаємозалежність буття, означених в просторі і співвіднесених з „центром”. Звідси кожний з „світів” має власну систему цінністо-етичних і просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах. Так, в народному середовищі вірили, що, „крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболаків є аж сім, а восьме вже й справді небо”. Або подібна думка, яка ніби „розтягує ” ієрархію підпросторів: „Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під ними безліч. Надра землі складають другий світ”.

Слід визначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов'янством християнської ідеї морального подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов'янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика - це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З агоністичним мотивом пов'язаний образ солярного, або культурного, героя, дії якого крізь призму усно-поетичної творчості детально описує М. Грушевський. Хоч цей образ і набував з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор („смерть”- „відродження”, „верх”- „низ”, „світло”- „темрява” тощо), які були характерні для давньослов'янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов'янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.

Ще одна характерна риса праукраїнської міфосвідомості - її антропоморфність. Ця особливість також перейшла з певними видозмінами наступні століття і була втілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світ спрямований з середини на зовні, від людини до Універсуму. В основі його - непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму у зовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їй самій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що в образі святості центр уваги перенесено на особу - носі святості, святого, котрий на рівні мікрокосмосу, в межах локального соціального світу уподібнюється до Бога як втіленого сакрального начала в масштабах мікрокосмосу.

Під впливом глибинного шару народної культури відбулася певна переакцентація християнського (у візантійському трактуванні) розуміння святості. Формується один з основних принципів давньоруської свідомості - уявлення про святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію. Її розуміють як жертовність. Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Так, Володимир Мономах в своєму „ Поученії ” закликає в усьому керуватися життєвою доцільністю і здоровим глуздом. Праця для Мономаха - найвище мірило богоугодності людини. Все це мало відповідало ортодоксальним вимогам візантійської церкви, але, без сумніву, виражало світобачення і уявлення давньоруського суспільства, яке продовжувало вбирати та випромінювати початки й струмені тисячолітньої української культури.