Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Під час проведення Конференції учасниками були розглянуті питання щодо вдосконалення форм виховного впливу християнського віровчення на морально-психологічний стан та поведінку військовослужбовців; визначення шляхів та заходів, спрямованих на створення військово-священицької служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; практичної організації душпастирської опіки військовослужбовців; питання впливу християнської роботи на розв'язання соціально-побутових та морально-психологічних проблем у сім'ях військовослужбовців. Учасники Конференції обговорили проблему миротворчості у сучасних військово-політичних конфліктах з позицій християнського віровчення. Обмінялись досвідом роботи серед військовослужбовців і членів їх сімей між релігійними та громадськими християнсько-військовими організаціями з обговоренням шляхів подальшого співробітництва, а також організації паломницьких турів за участю військовослужбовців та членів їх сімей.[164]

Основне завдання - координація співробітництва Церков і релігійних організацій зі Збройними Силами й іншими військовими формуваннями України в питаннях відновлення душпастирської опіки над військовослужбовцями, відродження духовної освіти, виховання військових і членів їхніх родин у дусі християнської моральності, духовно-патріотичного виховання молоді, створення системи спеціальної підготовки священиків, що вже зараз займаються душпастирської опікою над військовослужбовцями, а в перспективі - створення служби військових священиків-капеланів.

Братство проводить цілеспрямовану діяльність по наданню Церквам допомоги в справі підготовки кваліфікованих священиків для роботи з військовослужбовцями. Воно початок дворічний цикл навчання, що пройдуть 150 духовних пастирів, притягнутих Церквями до душпастирському служіння серед військовослужбовців. Братство співробітничає з Державним комітетом України у справах релігій, Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, керівництвом Церков-засновників і керівництвом інших українських Церков, бере участь у наукових заходах, виступає організатором військово-християнських конференцій і семінарів. На міжнародному рівні воно виступає як представник християнсько-військового руху в Україні. [] Релігійним організаціям варто більше уваги приділити розробці чітких концепцій підготовки кандидатів на душпастирську роботу у Збройних Силах та діяльності військових капеланів. Це полегшувало б процес запровадження відповідного інституту. У цьому контексті була б плідною співпраця з вищими військовими навчальними закладами. Форми такої співпраці можуть бути найрізноманітніші: від проведення спільних конференцій, до організації спеціальних курсів для духовних осіб, які хотіли б займатися душпастирською опікою в армії.

Надзвичайно важливою сферою релігійного благодійництва і духовного просвітництва стає опіка над громадянами, що перебувають у місцях позбавлення волі [18; 161-166]. Ще провідний класик пенітенціарії Джон Говард (життя і діяльність якого до речі, тісно пов'язані з Україною) відзначав велику роль і потужні можливості, які має релігія в справі духовного оновлення людини. Тепер на практиці, всього за декілька років, спеціалісти переконалися в тому, що релігія справляє величезний ефект на розкаяння людини у скоєному злочині й в оволодінні нею високосвідомим релігійним життям. А коли засуджені виходять із колоній, через економічні обставини перед ними виникає проблема пошуку роботи. Ще більш широкі можливості щодо духовно-морального оновлення особи має релігія при організації позатюремних форм покарання, а також у період соціальної реабілітації після звільнення. З огляду на це актуалізується питання спеціальної підготовки священнослужителів, проповідників-вихователів для роботи в пенітенціарних закладах. Визначним кроком на цьому шляху, в контексті державно-церковного співробітництва, повинно стати запровадження інcтитуту капеланів пенітенціарних закладів, причому за умов зваженого підходу до організації цього інституту, із застосуванням, зокрема, зарубіжного досвіду, знімається і досить гостре питання конфесійної приналежності конкретного працівника пенітенціарії. Нарешті, моральній рівень і громадянська відповідальність працівників українських правоохоронних органів теж не завжди заслуговують добрих відгуків з боку пересічних громадян. Висока виховна роль Церкви, зокрема в особі капеланів правоохоронних органів, і тут незаперечна.

Цьому питанню було присвячено чергова 6-а конференція Європейського відділення Міжнародної асоціації капеланів, які працюють з в'язнями (IPCA-Europe), що проходила у Таллінні з 1 по 7 червня 2004 р. У ній взяли участь 130 представників 29 європейських держав та керівники світової організації Асоціації. Найчисельніші делегації прибули з Швеції, Нідерландів та Німеччини, були представники також Люксембурга, Грузії, Словенії, Росії, України та ін.

Делегація з України складалась з трьох осіб, що відобразило як основні напрямки християнства в Україні, так і усі її регіони. Представником від протестантства - Анатолій Баранов, пастор Церкви Євангельських Християн-Баптистів із Херсона.

У рамках конференції відбулися лекції, дискусії, обговорення звітів та планів на майбутнє Асоціації, робота в малих групах. Про обсяг тем, які розглядала конференція, свідчать назви цих груп: Служіння у жіночих тюрмах, Запобігання злочинності та опіка після ув'язнення, , Праця з волонтерами, Співпраця Церков, що знаходяться у більшості та в меншості, Служіння серед наркоманів, Структурні відносини між в'язничними капеланами і адміністрацією, Служіння для ув'язнених циганів, Навчання капеланів, які працюють у в'язницях.

Результатом конференції стало прийняття Декларації, в якій визнано прогрес у реформі пенітенціарної системи, що його досягли у багатьох, зокрема постсоціалістичних, країнах. Водночас наголошено, що усім країнам ще слід багато працювати, щоб повністю втілити в життя європейські стандарти поводження з ув'язненими.

Учасники конференції звернулися до усіх країн з пропозицією визнати та підтримати капеланство в'язниць як урядами, так і Церквами, забезпечити можливість отримання духовної опіки в'язнями. [169]

Функціональна взаємодія держави, суспільства й релігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-демократичного устрою. Але релігія, як вже було зазначено, може відновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві "Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов'язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдосконалення демократії", відзначає доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Луїс Де Пьюг [69;67].

Сучасну релігійну ситуацію, яка характеризується станами контакту, зіткнення конфлікту можна вважати кризовою. Можливою причиною цього явища є об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин, що переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин.

Вихід з такого становища можливий становленням міжцерковного діалогу та діалогу між державою і церквою, які будуватися на принципах толерантності, взаємоповаги, порозуміння, дотримання свободи совісті та права вибору. А для цього необхідне створення усталеної світоглядної позиції на засадах релігійного плюралізму, яка орієнтувала б не на феномен релігійної відмінності, а на формування нової цілісності як поліфонії багатоманітності релігії. Лише за таких умов релігія може претендувати на роль рушія суспільно-цивілізаційного розвитку і каталізатора у вирішенні глобальних проблем людства.

5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України

Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на мирські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих. Не випадково члени громад не тільки приймають нові реалії "світу", а й беруть участь у деяких змінах, що відбуваються в житті України. Цю участь бачать у праві вільного й максимально ефективного втілення кожним віруючим священного призначення -- служіння ближньому. Це у протестантизмі традиційно означає не політичну чи ідеологічну, а передусім побутову, прагматичну сферу буття, яка зачіпає інтереси звичайної людини. "Христос учив, що найважливіше -- це людина з її проблемами, а не будівля, проекти і т.п. Небезпека учителя -- приділяти більше уваги предметові, ніж учням, а правителя -- більше уваги проектові, ніж, праці, ніж проблемам людей... У Царстві Божому... на першому місці стоїть людина зі своїми проблемами..." У практичному житті віруючих така позиція найповніше втілена у програмі соціального служіння [28; 21-22].

Програма соціального служіння для більшості протестантських церков, діючих в Україні, -- це, по-перше, підтвердження актуальності Лютерового вчення про "добрі діла". Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного і снування, пошуків найефективніших засобів практичної реалізації християнських заповідей. Програма, по-друге, передбачає й своєрідне : надолуження протестантськими громадами України свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у програмі соціального служіння посідає філантропія -- чи не найтрадиційніша ланка поза-культової практики у протестантизмі. Саме в ній реалізується його ідеал практичного християнства. Незважаючи на багатолітню заборону благодійницької діяльності за умов радянської системи, протестанти намагались проводити її серед єдиновірців. Тепер її спрямовують насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Головний об'єкт філантропії -- люди, котрі потребують невідкладної допомоги. Оскільки жебрацтво у протестантизмі, зокрема кальвінізмі та зв'язаних з ним пізніх течіях, засуджується як вияв лінивства, небажання виконувати Божі заповіді й дотримуватись основних обов'язків перед суспільством, то йдеться передусім про допомогу моральну. Безперечно, протестанти не уникають : матеріальної філантропії, наприклад, жертвують інвалідам, пенсіонерам, малозабезпеченим, тим, хто постраждав внаслідок стихійного лиха тощо. Проте основним є - практична участь віруючого в житті конкретної людини. "Хай це буде найпрозаїчніша праця, однак усвідомлення того, що вона служить на благо людини і народу, перетворює її у щось священне" [60; 186].Крім свідків Єгови, які за віросповідними стереотипами не визнають доцільності соціальної практики, філантропія глибоко увійшла в життя усіх протестантських осередків України. Йдеться, насамперед, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей [79; 17].У п'ятидесятницьких церквах, наприклад, цю ділянку очолює створена при Союзі християн віри євангельської Місія милосердя і благодійництва. Члени Місії на добровільних засадах працюють у пологових і дитячих будинках Києва і Львова, куди передають також безкоштовно медичне обладнання, ліки, одноразові шприци. Члени баптистської громади з Черкас працюють санітарами і прибиральницями у місцевому тубдиспансері.

Особливо активно працюють у медичних закладах адвентисти. При цьому вони виходять не лише із загальних етичних міркувань, а й з особливостей свого віровчення, одне із суттєвих засад в якому посідає санітарна реформа. Прагне максимального втілення реформи Українська уніонна конференція, пов'язуючи її з розв'язанням суспільних проблем: "Ми не можемо вважати себе дітьми Божими, якщо порушуємо Його настанови щодо здорового способу життя. Якщо людина знаходиться у пригніченому, хворобливому стані через неправильне ставлення до свого життя, вона не може почути голос Божий, бути активним членом суспільства." Для практичного здійснення санітарної реформи при церкві створено відділ здоров'я і поміркованості. У 1992 р. відбулася установча конференція лікарів-адвентистів, де оголошено початок діяльності Адвентистської медичної асоціації України.

Протестантська філантропія -- це також й опікування дітьми Чорнобиля, влаштування їхнього відпочинку в Україні та за кордоном. Це і відкриття безкоштовних їдалень при церквах у Києві, Рівному, Дніпропетровську, Львові, лікування сиріт та дітей з малозабезпечених сімей. Окрему ділянку становить робота серед злочинців, наркоманів, асоціальних елементів. У більшості колоній України працюють групи протестантських проповідників, наставників, членів товариств милосердя. У деяких місцевостях створено постійні пункти морально-виховної роботи серед в'язнів, наприклад, у дитячій виправній колонії у Прилуках Чернігівської, або в колонії посиленого режиму в Сокалі Львівської області. Велику увагу при цьому приділяють євангелізації, тобто релігійному впливові на особу, прагненню ввести її до системи общинних відносин. Така конфесійна спрямованість, безперечно, не знижує суспільної та етичної значущості програми соціального служіння - ці дані подає Л. Любащенко у своїй книзі "Історія протестантизму в Україні".

У протестантизмі, відбувається очевидна орієнтація на мирську, насамперед, соціально-етичну проблематику. І не тільки з боку віруючих, так би мовити "знизу" (що цілком природно, оскільки і саме вони -- головний об'єкт впливу секулярного світу), а й "зверху" -- з боку церковного керівництва. Чимало лідерів визнає: церкви сьогодні, опинились в неординарній, навіть дещо несподіваній ситуації, яка відкрила для них оптимістичні перспективи. "Час, який зараз прийшов, розцінюємо як шанс, як можливість зайнятися справою, до якої покликані, -- творіння цінностей, проголошених Святим Письмом, явлених Ісусом Христом у Бозі почув молитви мільйонів віруючих і дав можливість нам жити і працювати у нових умовах... Не скористатися такими можливостями буде Богозневагою. Тому нагайною потребою дня проголошують "нове бачення служіння церкви у сучасному світі".

Останнє означає, насамперед, більшу спрямованість ідейних програм протестантських церков у суспільну проблематику, до якої нещодавно вони ставились обережно, скромно окреслюючи коло своїх позакультових намірів. Це, передусім, проблема участі протестантів у окремих cферах громадського життя. Вона пов'язується з поступовим подоланням багатьма віруючими інфантильності соціального мислення, прагнення до самореалізації, що підтримують протестантські лідери, котрі все частіше пов'язують позарелігійну активність віруючих з виконанням їхньої релігійної місії-- служінню людині та суспільству. Деякі теологи вважають таку діяльність виконанням Божих заповідей: "...Бути в Христі не означає бездіяльного... стану, а навпаки -- активне, пульсуюче, функціонуюче життя", "Особиста віра нікуди не годиться, якщо вона не відбувається на соціальному рівні". Окремі протестантські лідери інтерпретують суспільну активність як свідчення духовного відродження церкви, її невичерпних можливостей, ефективності у сучасній євангелізації.

У центрі подібної просуспільної орієнтації -- осучаснена протестантська концепція соціального Євангелія, дія якої полягає у заохоченні мирської активності віруючих, більшого сприйняття ними суспільних, виробничих, освітніх, культурологічних і навіть політичних сфер буття. Концепція соціального Євангелія, на думку протестантських теологів, повинна допомогти особі у переведенні її християнських етичних переконань у русло конкретних дій на поприщі удосконалення сучасної людини і сучасного світу. Не випадково протестантська література і проповідь окрім релігійно-етичних і власне церковних аспектів звертаються до найрізноманітніших сфер життєдіяльності людини.

Особливий об'єкт їхньої уваги -- моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство -- це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. "Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя -- не матеріальна, а духовна" [84; 90]. Якщо так, то і засоби розв'язання нагальних суспільних проблем -- прерогатива релігії. "Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви -- кинути рятувальний канат тим, хто гине" [41; 231].

З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття -- особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п'ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними, бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини -- це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не повинен втручатись у задуману Богом будівлю Всесвіту і людини, оскільки цей задум єдино правильний, найгуманніший. Віруючі переконані, що кожен несе відповідальність перед Богом за власні вчинки, і зобов'язаний дотримуватися тих заповітів служіння і добра, котрі залишив Христос. У соціальній проекції розуміння добра для багатьох протестантів -- це і вимога абсолютної відмови від алкоголю й куріння, азартних ігор і нездорового способу життя. Причому, вони не тільки засуджують подібну поведінку, а й прагнуть надати практичну допомогу.

Соціально-етичні уявлення протестантів визначають їхнє ставлення до глобальних проблем сучасності: війни і миру, екологічної, енергетичної, демографічної, сировинної, неґативних наслідків НТР, урбанізації тощо. За позицією протестантських церков, віруючі повинні взяти найактивнішу участь у розв'язанні цих проблем. Саме з цього погляду розглядають вони посилення євангелізаційної практики: адже власними зусиллями ніхто не спроможний подолати труднощі, без втручання Бога гідне існування людини, побудова справедливого суспільства неможливі, "Прийди до Христа!" -- це єдиний шлях до індивідуального і колективного спасіння.

З іншого боку, питома вага молодих людей в протестантських громадах майже тотожна питомій вазі осіб між 16-18 роками (коли, як правило, вихідці з протестантських родин приймають водне хрещення) і 29-30 роками (гранична межа, на думку демографів і соціологів, молодіжного віку) у складі населення України. Причому у великих міських громадах питома в молодих людей сягає 25, 30 і навіть 40%. Ці дані наводять у своєму дослідженні науковці Бунечко І.Г. та Пхиденко С.С.

Зростання молодіжного прошарку в протестантських громадах далеко не в останню чергу є результатом реалізації гнучкої й надто ефективної програми релігійного виховання та навчання дітей безпосередньо в родинах, що забезпечило стабільність протестантських традиції за виключно несприятливих умов. Традиції боротьби з перетворення сім'ї у "домашню церкву", "духовну фортецю" сягають ще часів виснажливого спротиву панівній церкві, коли послаблення конфесійного навчання і виховання в сім'ї могло мати наслідком ерозію протестантської спільноти вже за життя наступної генерації. Цей досвід був одним з вирішальних чинників життєздатності протестантизму в радянський час. До того ж, усі протестантські конфесії наполягають на беззастережному виконанні біблійних приписів і категорично відкидають штучне обмеження дітонародження. Висока дітність, неприпустимість її регуляції виступає і релігійним обов'язком, і обов'язком перед одновірцями, і умовою благополуччя всієї спільноти. "Ті, хто піклуються про зростання церкви, - підкреслює адвентистський автор, - не бояться мати великі родини" [10; 126-137]. Коефіцієнт дітності, за деякими дослідженнями, у протестантів набагато вищий за середній, особливо у містах: 348 дітей на сто протестантських сімей, що мешкають у містах, проти 140 дітей на сто середніх міських сімей [87; 39]. Висока дітність кардинально впливає на атмосферу родини, характер наслідування соціального й духовного досвіду її старших поколінь і дуже істотно позначається на забезпеченні безперервності релігійної традиції.

Насамкінець, розглядаючи соціально-демографічну структуру українського протестантизму, можна зазначити, що він є здебільшого міським конфесійним згромадженням. Понад половина євангельських християн-баптистів від їхньої загальної кількості в Україні, переважна кількість прихильників колишньої Ради церков ЄХБ, велика кількість, п'ятидесятників мешкають у містах. Виняток донедавна становили свідки Єгови, більшість яких мешкала у селах Західної України. Ці дані приводить у своїх дослідженнях український науковець, релігієзнавець Єленський В.

Адаптація протестантів до багатополюсного соціокультурного середовища великого міста протягом останніх 60-х років убирає в себе чи не весь драматизм зламу соціально-демографічної структури України, яка відбувалася не еволюційним, а насильницьким шляхом і вимагає спеціального монографічного дослідження. Тут лише зазначимо, що більшість протестантів - сільських мігрантів не відчували себе мігрантами незворотними; їхнє вживлення у міське середовище (через виняткову жорсткість і ворожість цього середовища) більше дезадаптивний, аніж адаптивний процес, формування специфічної субкультури, створення соціально-психологічної ніші, особливої моделі поведінки і взагалі способу життя, що був здатним забезпечити збереження конфесійних цінностей і запобігти їхній асиміляції агресивно секулярним містом. Вивільнення релігійних спільнот від тиску тоталітарного режиму принципово змінило становище протестантських громад у суспільстві. Протестанти, чиє існування в радянську добу наближалося до умов соціально-духовного гетто, чи не найпозитивніше сприйняли вже перші кроки горбачовського керівництва, спрямовані на усунення перешкод у задоволенні елементарних релігійних потреб і взагалі - спроби реформування суспільства.

Соціологічні дослідження, здійснені протягом 1988р. серед молодих протестантів у Волинській, Закарпатській, Дніпропетровській, Чернівецькій областях та м. Києві, засвідчили їхню беззастережну підтримку політики перебудови і прагнення вирватися із накинутої протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. У досить стислий термін євангельським християнам-баптистам, адвентистам сьомого дня і п'ятидесятникам вдалося втілити у життя конкретні і досить значущі милосердницькі та доброчинні проекти, пов'язані із опікуванням людьми похилого віку, хворими, самотніми, сиротами ув'язненими тощо [52; 145]. Протестанти буквально "увірвалися" у суспільство, яке протягом десятиліть зневажало їх, наполегливо,, прагнучи довести йому велику перевагу власних вартостей.

Водночас нова ситуація викликала гостру потребу зосередження богословських і релігійно-інституційних зусиль для адекватної відповіді на її виклик. Відкритість "світові" кардинально змінювала соціально-психологічну структуру вітчизняної протестантської громади, яка дотепер будувалася на обов'язковому виконанні всіх своїх приписів всіма своїми членами, моральної опозиційності до секулярного середовища. Громада надійно контролювала позакультову діяльність своїх членів, а для її мотивації наявність або відсутність санкції одновірців мала дуже часто вирішальне значення. Активне залучення віруючих до соціального процесу вимагало специфічно богословського обґрунтування цієї активності.

Наприкінці 80-х рр. актуалізація богословської думки, спрямованої на вироблення такої моделі світської активності, яка б ґрунтувалась на традиційних віроповчальних і організаційних принципах, стала доволі помітним явищем. Ця модель мала гармонійно поєднати служіння світові із служінням Богові. Адже порушення балансу між цими видами служіння могло призвести до вивільнення соціальної активності протестантів від ідейно-мотиваційного, а можливо й організаційного патронату релігійної спільноти. Водночас становлення такої моделі вимагає відповідного інтелектуального потенціалу і богословської школи, яку українські протестанти просто не могли вибудувати (до речі, слабкість теоретичного базису євангельсько-баптистські лідери визнавали серйозною небезпекою для братства).

Але практична лінія в цій царині керівництва баптистів, адвентистів і п'ятидесятників може бути характеризована таким чином. З одного боку, - це курс на послідовне витіснення сектантських нашарувань, які полягають у беззастережному відкиненні неконфесійної культури, негативних настроях, запереченні екуменічного руху, взагалі відчуженості щодо світу. З іншого, - це входження в "світ", але незмішання з ним, позиція "понад світом" статус "солі землі", спільноти, яка цілком цілеспрямовано впливає на "світ" і ретельно фільтрує його зворотні імпульси. Тому дуже помітні "прориви" в соціальному богослов'ї урівноважуються зверненням до консервативних ідей, старої спадщини. Тим більше, що численні прошарки віруючих, особливо старшого віку, зміни і нововведення сприймають як падіння духовного стану церкви і поступки "світові". Тому у виступах, скажімо, баптистських діячів звучать застереження щодо надмірного захоплення церкви "світськими справами", вимоги не забувати, що для неї головним завжди було і залишається не "горизонтальне", а "вертикальне" служіння: "Колись Господь Ісус Христос висловив докір на адресу горизонтальної активності Марфи і схвалив "вертикальне" споглядання Марії, яка сиділа біля ніг Ісуса Христа", - наголошують протестанські богослови. На 22 з'їзді євангельських християн-баптистів відзначалося: Часто можна почути, що християни запозичують ті чи інші світські нововведення... Скажемо прямо, що підстроювання під світ не потрібне Богу і не приносить благословіння церкві". Досить швидко сприйняли ознаки нового часу і недвозначно оголосили про свій намір плідно використати їх Адвентисти сьомого дня. Адвентистські лідери неодноразово підкреслювали, що вони досить чітко бачать перспективу безболісної висхідної еволюції церкви в суспільстві, де протестантизм не є домінуючою системою поглядів і цінностей, що вони прагнуть якнайшвидшого розриву із уявленнями попередніх часів, які сьогодні об'єктивно заважають цьому. "Вічні обителі, - пишуть вони, - можуть бути довірені тому, хто навчився цінувати, берегти і любити свої земні обителі... Христос ніколи не вчив тому, щоб його послідовники ізолювали себе від оточуючого суспільства й із свого вузького, замкненого кола критично і осудливо дивилися на світ", - пишуть автори-протестанти.

Соціальна діяльність як окремого віруючого, так і всієї церкви, на думку адвентистських богословів, є реалізацією особливого (по суті справи - месіанського) призначення адвентистського руху, який був викликаний Богом у певний час історії для проголошення особливої звістки, для виконання особливо важливих біблійних пророцтв . Тому адвентисти - це "особливий народ..., який має гостре усвідомлення відповідальності за покладену на нього місію" [141; 32]. Суспільство, що мало викривлене уявлення про адвентистів, протестантів взагалі, має зрештою скласти про них неупереджену думку. "Дуже важливо, - відзначають адвентистські богослови, - щоб світ, який в основному вважає християнський шлях життя позбавленим активності, бачив у нас істинний християнський спосіб життя".

Адвентисти взяли серйозний курс на створення привабливого образу церкви на різних рівнях сприйняття: суспільства, локального оточення, окремого індивіда. Вона має виступити здоровим, життєрадісним організмом, який дає не лише есхатологічну, а й земну перспективу. Керівництво Уніонної конференції церкви АСД України накреслило досить конкретну програму свого соціального служіння, яка вбирає наступні елементи: впровадження здорового способу життя; миротворча діяльність; віднайдення плідної моделі співпраці з усіма конфесіями, які вкладаються у рамки загальновизнаної людської моралі і не є небезпечними для суспільства й фізичного та духовного здоров'я особи; віднайдення свого місця у відродженні духовної культури взагалі; піднесення суспільної моралі, масштабна милосердницька діяльність; допомога потерпілим від стихійних лих чи техногенних катастроф; навчання ефективним технологіям сільськогосподарського виробництва тощо.

Значні зусилля для подолання спричинених соціально-політичним тлом попередньої доби замкненості й відчуженості від "світу" докладає керівництво Союзу ХВЄ України. Треба зазначити, що завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки в ній було викорінено гранично несприятливий, перевантажений негативним компонентом стереотип п'ятидесятництва. Так, контекст-аналіз публікацій в республіканських та обласних газетах України, присвячених цій проблемі, дав вельми симптоматичні результати. У 37,7% всіх статей містяться образливі випади на адресу п'ятидесятників; в 28,3% вони оголошуються користолюбними, нечистими на руку; в 35,8% - вони виступають аморальними особами, ще стільки ж змальовують минуле п'ятидесятників та їх керівників у дуже непривабливому вигляді; у 17% статей - вони "бузувіри", у 15% - релігійні екстремісти і лише у 8,6% публікацій визнається, що переважна більшість п'ятидесятників - чесні громадяни й сумлінні працівники.

Багаторічні переслідування, ув'язнення абсолютної більшості єпископів і значної частини пресвітерів, потужний соціально-психологічний тиск не могли не позначитися на груповій свідомості п'ятидесятників. Водночас інституціалізація п'ятидесятницької, спільноти, скасування обмежувально-утискуючої політичної лінії щодо неї, кардинальна зміна соціально-духовного клімату сприяли вельми швидкій розгерметизації п'ятидесятницьких громад. З багатьох позицій, як засвідчили згадані вище дослідження серед протестантської молоді (а саме: ставлення до громадського життя, світської культури, засобів масової інформації тощо), молоді п'ятидесятники практично не відрізняються від своїх ровесників - членів баптистських адвентистських громад і є значно соціально відкритішими, аніж, їх однолітки - свідки Єгови.

П'ятидесятниками налагоджено дієву милосердницько-добродійну діяльність, створено понад 50 місій, що поєднують євангелізацію з соціальною працею. Виняткова увага приділяється підготовці власних кадрів, духовній освіті, релігійному навчанню дітей. Лише в Київському, Львівському і Рівненському духовних навчальних закладах Церкви навчається понад 600 осіб, в Союзі ХВЄ України діє понад 870 недільних шкіл. Ще більш масштабними уявляються програми розвитку духовної освіти, які здійснюються за адекватної допомоги закордонних п'ятидесятницьких центрів.

Дещо осібною від загального процесу соціалізації українського протестантизму виглядає організація свідків Єгови. Вони категорично заперечують "проповідь Євангелія соціальними справами", скерованість релігійних інституцій на реальне вирішення глобальних і локальних проблем сучасності. Свідки Єгови, за доктриною теократичного центру, не є частиною цього світу і не повинні втручатися в його справи. Участь церков у медичному обслуговуванні населення, боротьба за пом'якшення продовольчої, екологічної кризи і особливо миротворчий рух проголошуються не лише безрезультатними, але й шкідливими. Полегшуючи страждання людей, вважають теологи теократичної організації, такий рух відволікає їх від Царства Єгови". Саме у тому, щоб абстрагуватися від "сучасної системи речей, піднести свій погляд над її несправедливостями і недосконалостями на нову, створену Богом систему і полягає, відповідно до приписів Міжнародного товариства центру свідків Єгови, покликання його вірних у цьому світі". Разом із тим, треба зазначити, що єговістська література останніх років дещо пом'якшила глобалістичні побудови, які продукують так званий "тупий песимізм" хоча апокаліптична перспектива, звичайно, залишається в ній - актуальною. З іншого боку, на світосприйняття українських свідків Єгови позитивно вплинула легалізація їхньої організації в країні, котрій передувала тривала і важка праця, багатораудові переговори поміж керівництвом теократичного центру і державними чиновниками. Міжнародні конгреси свідків Єгови, які проходили в 1993 і 2003 роках в Києві під гаслом "Божественне навчання" засвідчили значну динамічність їх організації в країні, великі потенції для висхідного розвитку, високий ступінь адаптивності до кардинально нових соціальних умов. Водночас протиріччя, іманентно закладені у співвідношення між суспільними реаліями і фундаментальною концепцією "суперечливої проблеми універсального суверенітету і світового панування", накладають надзвичайно серйозну відбиток на соціальне обличчя свідків Єгови.

Нова суспільна ситуація виявила в протестантському середовищі досить гострі проблеми, а також створила нові. Природно, що в силу свого генетичного походження протестантські спільноти виявилися чи не найбільш підготовленими до ринкових форм. Вже від самих початків розгортання кооперативного руху об'єднання одновірців-протестантів організують різноманітні кооперативи, насамперед будівельні. Надалі розвиток отримує і підприємницька діяльність, що здійснюється під гаслом: "Заробляти гроші, аби служити Господу". Спираючись на всебічну організаційну, фінансовопосередницьку та консультативну допомогу закордонних одновірців, діяльність водночас має під собою доволі міцний етичний підмурівок, який дозволяє їй уникнути прикрих крайнощів нецивілізованого вітчизняного ринку.

Працездатність і працелюбність протестантів завжди дивувала керівників радянської доби, особливо тих із них, хто займався фізичною працею, (сантехніки, вантажники, опалювачі тощо). Очевидно, однак, що поруч із протестантською традицією тут діяли й інші чинники. В умовах жорсткого тиску секулярного оточення, що відкидав конфесійні цінності, бездоганна праця ставала засобом утвердження вартостей християнського способу життя, свідченням на користь вибору протестантської життєвої перспективи.

Проекціювання чужого досвіду віддалених часів (країни південно-східної Азії) на досить відмінну соціокультурну і суспільно-психологічну ситуації може виявитися неплідним і, до того ж, ставить у незручне становище українських протестантів, які, між іншим, не ініціювали соціальних сподівань у цій сфері. Зрозуміло, що попри відчутний вплив протестантизму на духовний клімат України (який, на думку фахівців, є набагато потужнішим, аніж уважається) [40; 81],він залишається все ж таки локальним явищем конфесійного ландшафту країни. Світовий же досвід вчить, що досягти високого рівня економічного розвитку нація здатна за умов актуалізації сутнісного ядра власної традиції.

Соціальне служіння для більшості протестантів - засіб практичної реалізації християнських заповідей, своєрідне надолуження свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Тепер протестанти спрямовують свою благодійну діяльність насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи її із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Йдеться, передусім, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей, дітьми-сиротами тощо.

Так, наприклад, Міжнародна громадська благодійна християнська організація "Надія - людям", що в місті Рівне, яка утворилася 29 вересня 1993 року, вбачає своє призначення у тому, щоб "робити людей учнями нашого Спасителя, повністю присвяченими Господеві, здатними надалі збільшувати кількість послідовників Христових" (Мт. 28: 19-20). Закономірним підсумком такої роботи є утворення нових церков, що мають місіонерське бачення, здатні чинити духовний вплив на світ, готові до розвитку міжцерковних відносин і створення об'єднань, керованих пресвітерськими радами.

Перше таке об'єднання було створено в Приморському краї в 1997 р. Через два роки, 31 серпня 1999 р., зареєстровано Асоціацію євангельських християн України (АМЦЄХУ).

Зараз МГБХО "Надія - людям" тісно співпрацює з АМЦЄХУ, надаючи всебічну підтримку місіонерським церквам у розробці і впровадженні освітніх програм, в євангелізаційній роботі, проведенні музичних і культурно-просвітницьких акцій, здійсненні соціальних проектів.

Оскільки МГБХО "Надія - людям" - благодійна організація, вона активно займається соціальною роботою. Благодійний фонд розподіляє гуманітарну допомогу закладам освіти, медицини, культури, центрам обслуговування пенсіонерів, малозабезпеченим громадянам тощо. Перші кроки робить Центр соціальної опіки "Шлях додому", діяльність якого спрямована на роботу з важкими підлітками, бездомними сиротами, сім'ями, де батьки позбавлені батьківських прав. Духовно-просвітницька, виховна та благодійна робота ведеться в школах-інтернатах смт. Мізоч та смт. Клевань, дитячих будинках, виправних закладах - Дубенська виправна колонія для малолітніх злочинців. Разом із співробітниками місії в цьому служінні задіяні члени місіонерських церков. МГБХО "Надія - людям" бачить своє завдання також у тому, щоб всебічно сприяти впровадженню предмета християнська етика в школи України, допомагати вчителям християнської етики методичними матеріалами, налагоджувати контакти з батьками, безпосередньо працювати з учнями в позашкільний час. "Це великий привілей - бути учасниками служіння нашого Господа і за Його дорученням іти у світ, проголошуючи Євангеліє благодаті і життя в Ісусі Христі", - говорить про місію президент МГБХО Тарас Приступа.

"Міжнародний благодійний фонд (МБФ) "Дар життя" надає можливість Українській Лютеранській Церкві проповідувати Слово Боже, пропагувати християнську любов та здоровий спосіб життя людям України", - каже керівник фонду Н. Лейнер (м. Тернопіль). Окрім просвітницької роботи місією цієї організації є благодійництво, організація діяльності клініки на колесах, жіночих консультацій, проведення в'язничого служіння [81; 39].

В передмісті Києва, у селищі Петрівське, знаходиться "Отчий дім", саме так називається Міжнародна благодійна фундація, яка є прикладом того, як християнські благодійні установи можуть ефективно працювати в Україні і бути взірцем у виконанні Божої заповіді -- піклування про сиріт та вдів. Це також приклад плідної співпраці недержавної благодійної установи з відповідними державними органами по роботі з дітьми і керівництвом України. Саме співробітникам "Отчого дому" належать законодавчі ініціативи, які привели до суттєвих змін у законодавстві, що стосується діяльності центрів соціальної опіки дитини. Тепер цей досвід, який накопичувався в першу чергу в столиці, втілюється у життя у багатьох регіонах України. Президент Міжнародної благодійної фундації "Отчий пім" є Роман Корнійко .

У фундації є команда вуличного служіння. Крім того є реабілітаційний табір "Острів Скарбів", який розташований на одному з островів на річці Десенка. Кожного літа групу з 35-40 дітей запрошують залишити вулицю та жити в таборі протягом 3-х місяців. Їх забезпечують захистом та любов'ю, навчають правильним взаємовідносинам між собою і дорослими та прививають протилежну нав'язаній вулицею модель поведінки. Звідти, з острову, діти приїжджають на екскурсію в "Отчий дім" і вже на власні очі можуть побачити і отримати реальне розуміння того, де вони можуть опинитися.

Перед тим, як потрапити сюди, діти проходять певні етапи. Як вже було зазначено, спочатку це вуличне служіння, потім -- "Острів скарбів", на який потрапляють ті діти, які вже виявили бажання змінити свій спосіб життя. Третій етап для дітей, які пройшли цей шлях реабілітації і кому немає куди більше йти -- це безпосередньо центр соціальної опіки дитини "Отчий Дім". В центрі діти живуть близько року. В середньому приймають 12-14 дітей на рік у кінці серпня, після закінчення програми "Острову Скарбів". Завдання Центру полягає у тому, щоб підготувати дитину для життя в сім'ї. Після визначеного терміну з цих дітей формується нова сім'я. Зараз вже сформовано 5 сімей по 10 дітей..

Працює відділ, який займається долею випускників. Деяким старшим дітям запропонували вибір: залишитися у сім'ях в якості старших дітей або обрати самостійне життя. Тих, хто відправляється у самостійне життя, підтримують, виділяється окремий бюджет. Якщо вони десь знімають квартиру, то надається допомага у сплаті за житло у розмірі 50 % від його вартості. Щомісячну стипендію надають для дітей з метою забезпечення гідного життя.

До батьків, які мають бажання взяти участь в програмі сімейного виховання ставляться певні вимоги.

Перша вимога -- це мати своїх дітей, тобто мати досвід у вихованні. Друге -- любити дітей. Також передбачена реабілітаційна програма для батьків. Двічі на рік, влітку та взимку, заплановані і виїзди в одне з мальовничих місць країни на період від 10 до 14 днів. Такі виїзди передбачають не тільки відпочинок батьків, але й оновлення відносин між подружжям.

Для кожної дитини час адаптації різний, але всі вони знаходять своє місце в цих сім'ях. Одним треба тільки потрапити у сім'ю, і вони гармонійно себе відчувають там, адже давно мріяли про це. Іншим треба якийсь час потертися, звикнути.

Більшість з біологічних батьків не хочуть міняти своє життя, бо знаходяться у полоні горілки і ніяк не реагують на ті зміни, які відбуваються з їхніми дітьми. Але є випадки, коли через змінених дітей покаялися батьки, стали ходити до Церкви, діти повернулися додому. Через деяких дітей змінили своє життя цілі сім'ї. Тобто долі різні, наслідки різні, але є перші позитивні результати роботи з батьками.

Останні роки у фундації триває досить плідна співпраця з органами державної влади, бо без цього працювати було б досить важко. Це служба у справах неповнолітніх, кримінальна міліція -- ті, хто має безпосереднє відношення до дітей. Влада усвідомлює: щоб вирішити проблему цих дітей, мають працювати не просто благодійні, а саме християнські організації, які не тільки за назвою християнські, а й працюють за християнськими принципами.

Ще до реорганізації міністерства молоді і спорту між їхнім попередником і Фундацією "Отчий Дім" було підписано угоду про співпрацю. Міністерство допомагає знайти спільну мову з місцевими органами влади. Адже були різні випадки, коли посадовці у регіонах протидіяли, заважали християнським благодійним проектам.

На сьогоднішній день існує усна домовленість і найближчим часом буде підготовлений договір про співпрацю із фондом Віктора Ющенка (тепер -- першої леді Катерини Ющенко) "Україна-3000". Разом з цим фондом буде відкрито дитячі центри у регіонах України. Існують партнерські зв'язки з місцевими Церквами, благодійними організаціями. У кожній області України є подібні організації. У Криму, Маріуполі, Новій Каховці та багатьох інших містах" проводять свою роботу організації подібні до "Отчого Дому". [135;4]

Велике занепокоєння викликає ситуація, що складається з випускниками дитячих будинків.

Щороку інтернати поповнюються новими вихованцями, і, на жаль, є тенденція до зростання їх кількості. Нині в Україні є 30000 дітей-бродяг, а також 700 інтернатів, в яких виховується понад 150 000 дітей.

Велику роботу в соціальній сфері з виховання дітей-сиріт та дітей, батьки яких були позбавлені батьківських прав проводять євангельські християни-баптисти. За підтримки закордонних місій та у тісній співпраці з Всеукраїнським християнським сирітським фондом "Струмок" м. Києва створюють дитячі будинки сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу утворили декілька родин з Першої Рівненської церкви ЄХБ-- Зарічнюків, Новосадів, Лебедів. Не так давно навіть світська преса звернула увагу на ці великі самопожертви. І це не дивно, адже таким родинам доводиться співпрацювати з різними державними структурами, а всім відомо, що в більшості випадків це дуже нелегка справа. "В Тамари Олексіївни, -- пише про Тамару Лебідь кореспондент обласної газети "Вільне слово" Петро Пєшков, -- окрім любові до дітей, виявився ще й педагогічний хист -- вона зуміла кожну дитину захопити чимось цікавим і корисним". Розважаючи про цю родину, автор продовжує: "Возлюби ближнього свого". Багато хто знає і повторює цю біблійну заповідь, але, проходячи повз нещасного, і не подумає -- ось нагода "возлюбити". Та йдуть далі, минаючи... Не з таких була сім'я Лебедів..."

Працею серед сиріт, які були, або є вихованцями інтернатів, займається вже більше 10 років Ольга Збирун. Вона взяла на виховання двох дівчаток з мізоцького інтернату -- Наталку і Оксану. А коли в 1997 році рівненській групі (Ольга Збирун, Ірина Курченко, Зоя Наконечна, Надія Рихлюк) довелося працювати в християнському літньому таборі для дітей-сиріт в м. Переяслав-Хмельницькому, то невдовзі після закінчення табору в Рівному утворився "Вулик". Це був притулок для п'ятьох випускниць 21-ого київського інтернату та двох випускниць з Мізоча. За допомогою Хенка та Аліни Брінк, які оплатили оренду квартири та допомогли її умеблювати, була розпочата велика праця. Нині під опікою "Вулика" є біля 25 підлітків. Разом з Ольгою самовіддано працювали Сергій Морочинський та Олена Сіліч. А тепер її помічниками є Наталка Бурмак і Микола Аліферов.

Служіння для таких знедолених дітей -- це робочий день без початку і кінця, без обідньої перерви, без вихідних і відпустки. Саме в цьому знайшла своє покликання-- Люба Нестерук. Люба та її чоловік В'ячеслав стали опікунами двох дівчаток -- Ольги Балюк, Оксани Свідерської та організаторами дитячого будинку сімейного типу "Ноєв ковчег". Але до цієї праці Люба вирішила залучити багатьох і таким чином відділ сестринського служіння, який вона очолює, став опікуном сирітської школи-інтернату села Верба Дубнівського району.

Школа-інтернат у Вербі, що в Дубнівському районі на Рівненщині, вважається показовою серед подібних закладів. Але саме сюди направляють дітей, з вихованням яких не змогли справитись вихователі інших інтернатів, тому між собою вихованці називають Вербський інтернат "виправною колонією для непокірних". В інтернаті с. Верба, крім постійного проведення біблійних уроків, було зроблено чимало інших добрих справ." За допомогою різних спонсорів було придбано дитячий ігровий майданчик, організована стабільна допомога через придбання харчових продуктів, лікарських засобів, предметів гігієни, білизни, одягу. Дітям дарували виплетені власноруч шкарпетки, рукавички, шапочки, організовували випускний вечір, даруючи при цьому випускникам цінні подарунки. Різдвяні та пасхальні подарунки стали вже традиційними. Неодноразово була надана допомога при проведенні ремонтних робіт. Ще одне надбання у роботі -- це канікули, які вихованці проводять у християнських сім'ях.

Служіння серед сиріт не обмежується лише Вербським інтернатом. В Рівному сестринське служіння опікуються також і санаторієм "Новостав", де проживають і лікуються діти, хворі на туберкульоз. За участю спонсорів там було поставлено ігровий майданчик, постійно надається допомога ліками, взуттям, одягом. Проводяться біблійні уроки, гуртки, готуються обіди. На вихідні дітей-сиріт забирають у віруючі родини.

Окремої уваги заслуговує один із останніх проектів який здійснюється за допомоги жертводавців з-за кордону. Цей проект забезпечує підтримку 30 дітей, які втратили батьків і проживають з опікунами або родичами, або які втратили одного з батьків, або ті, що виховуються в багатодітних малозабезпечених сім'ях. Такі діти мають гостру потребу в найнеобхідніших речах. Щомісяця кожна така дитина отримує адресну фінансову допомогу від закордонного спонсора. Крім цього кілька разів на рік діти отримують гуманітарну допомогу у вигляді одягу, взуття, іграшок.[67;15-16]

Однією з форм недержавної соціальної роботи є робота, яку проводять реабілітаційні центри з дітьми вулиці. В наш час гостро стоїть питання щодо дітей тисяч дітей, які живуть на вулицях але батьків яких не позбавлено батьківських прав. Ці діти залишаються "поза законом" -- за них ніхто не несе відповідальності і не опікується їхніми проблемами. В інтернат їх не візьмуть через відсутність певного комплекту документів, а утримувати їх в державному притулку дозволено не більше трьох місяців. Ця проблема актуальна не тільки для України, але і для всіх країн колишнього Союзу. З невеликими відмінностями, ріст кількості соціальних сиріт, недосконалість законів, що захищають їхні права, і відсутність форм роботи з цими дітьми -- усі ці проблеми, у більшій або меншій мірі, стосуються всіх.

Рис. 8 (За даними Державного комітету статистики)

Зважаючи на перераховані проблеми є багато способів служіння таким дітям. Однією з форм такого служіння є соціальні реабілітаційні центри. Першою проблемою з якою стикаються організатори -- відсутність законодавчої бази, яка б пояснила права та обов'язки недержавних організацій, що працюють з соціальними сиротами. Зазвичай це спричиняє натягнуті стосунки з владними структурами, створює перепони в рішенні різних питань. Давайте подивимось на роботу тих організацій які змогли не тільки плідно працювати, але й стали прикладом для державних структур соціальної сфери. "Були часи, коли ми працювали як притулок і приймали в себе дітей, що довгий час жили на вулиці, -- розповідає директор Дитячого соціально-реабілітаційного центра "Дитяча надія" Зоя Павеліца. -- Більшість з них курили, нюхали клей, вживали алкоголь, деякі кололися. Зрештою ми зрозуміли, що повинні шукати інші форми роботи з цими дітьми, тому що одного або трьох місяців, протягом яких наші влади дозволяють тримати дітей у притулку, зовсім недостатньо для того, щоб допомогти їм повернутися до нормального життя".

Сьогодні центр є єдиним у своєму роді, тому що інститут педагогіки АПН України заснував на його базі школу-лабораторію для проведення експерименту, ціль якого -- підтвердити доцільність і необхідність створення й існування подібних установ.

Сам експеримент полягає в тому, що дитина, потрапляючи в центр, проходить комплексну соціальну реабілітацію. Вона містить у собі надання необхідної медичної допомоги, а також навчання екстерном по спеціально розроблених програмах, важливою частиною яких є виховання в традиціях християнської етики і моралі. Також "Дитяча надія" тісно співробітничає з центрами по реабілітації наркоманів і алкоголіків, куди часто направляють на лікування батьків дітей, що знаходяться в центрі. Напрями діяльності реабілітаційного центру розкриті в діаграмі складеній на прикладі центру "Дитяча надія".

Експеримент розрахований на п'ять років, але представники інституту педагогіки, дивлячись на сьогоднішні результати, говорять про те, що він вже удався. Залишається тільки сподіватися, що найближчим часом ця програма буде затверджена на законодавчому рівні і надійде в загальне користування.

Тепер давайте подивимося, що відбувається в інших областях України. Сьогодні ви ніде не знайдете інформації про те, де і скільки існує подібних центрів по реабілітації дітей вулиці. Деякі фахівці, що працюють у цій області, припускають, що їх біля двадцяти. На жаль, через недолік інформації про діяльність більшості з них, а також місця на сторінках журналу, ми не зможемо детально розглянути їхню роботу. Зупинимося лише на служінні -- маріупольського центру соціальної реабілітації "Республіка Пілігрим".