Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Варто зауважити, що проблема візантійських впливів на розвиток українського суспільства та Церкви, зокрема, політична кардинально відмінними підходами вчених щодо її значення. Скажімо, М. Грушевський стверджує, що руська церква ніколи не була самостійною і завжди знаходилась під владою константинополького патріарха, що проявлялось у призначені митрополитів без попереднього узгодження з київськими князями. [ 96, C.358-359 ] Однак, М. Грушевський не заперечує при цьому загальновідомі факти обрання собором руських єпископів митрополита Іларіона ( період правління Ярослава Мудрого ) та митрополита Климентія (в часи правління Ізяслава Мстиславича ). [ 96, C. 359 ] Зауважимо, що обидва митрополити були обрані без згоди на те Патріарха Константинопольського. Таким чином, наведені факти ставлять під сумнів визначальний, а тим більше, абсолютний вплив Візантії на Українську Церкву. Нам більше імпонує точка зору М. Чубатого, що “церковний візантизм, як виразна опозиція до русько-українського Києва” виникає дещо пізніше, а саме, у другій половині XII ст. з початком зміцнення північних князівств [ 269, C. 269 ] та набирає концептуального виразу у тезі “Москва -третій Рим. Подібну думку висловлює і А.Великий, який, говорячи про церковний розкол 1054 р. зазначає, що він не мав жодного значення для Української Церкви та ніяким чином не порушив її церковного нейтралітету. І лише в другій половині XII ст. Візантії вдалося розповсюдити свій вплив на Українську Церкву і дещо похитнути її нейтральну позицію, однак, при цьому не спровокувавши Церкву на антиримську пропаганду і полеміку. [ 66, C. 198 ]

Варто зауважити, що в період середньовіччя релігія була справою серйозною, оскільки, не відчуваючи на собі впливу лібералізму чи сучасного індиферентизму, виступала в ролі основного чинника, що характеризував ступінь цивілізованості держави. Саме тому юридично-правові основи державно-церковних стосунків у Київській Русі формування на засадах розподілу влад та знайшли вираження у тезі “Свобідна Церква в свобідній державі ,” [269, C. 270] що, на нашу думку, свідчить не на користь Візантійської теорії “симфонії влад.” Підтвердженням сказаного служить організація політично-релігійної системи, що відображала тогочасну середньовічну структуру держави західного вінця з притаманною для неї автономією обох сфер влади. Київська церква користувалась повною самоуправно, власним судом та власним майновим забезпеченням, основою якого стала десятина [256, C. 9]. До речі, остання була запозичена Володимиром Великим з церковно-правової практики Заходу і не була характерною для Візантії. [66, C. 152] Стосовно державного утримання духовенства т. зв. “уроків,” можемо твердити, що така практика існувала лише в період впровадження християнства. Тут ми погоджуємося з думкою М. Грушевського, що це було необхідно до того часу укорінення нової релігії у свідомості народу [96, C. 370] та вичерпало себе вже в XI столітті з утвердженням християнства в Київській Русі. Таким чином, викладений вище матеріал дає нам змогу зробити певний висновок, а саме - вже в ХІ столітті в Київській Русі було звершено процес творення та організації Української Церкви, яка повністю відповідала політичним та релігійним потребам української держави.

Зі зміною політичної ситуації у Європі, результатом якої став занепад та розпад великих політичних конгломератів серед яких була і Київська Русь, традиція української державності та київського християнства продовжилась у державно-релігійній політиці Галицько-Волинського Королівства. Власне політичні чинники, а саме - загроза монголо-татарської навали, зумовили західну орієнтацію галицьких князів. І це не випадково, адже у тодішній політичній структурі європейських держав право визначати легітимність політичної влади прерогативою Ватикану. Останній визнав Данила Галицького та його державу рівноцінним церковним та політичним партнером вже у 1246 р. [ 67, C. 158 ] а логічним завершенням цього процесу стала коронація Данила у 1253 р. [201, C. 200] Таким чином, вперше постало питання, яке згодом стало важливою й постійною темою галицької історії, питання взаємовідносин західних українців з римською церквою, а унія Данила Романовича з Римом 1247 р. стала прообразом Берестейської унії 1596 р. Зауважимо, що в основі обох поєднань стояло питання збереження греко-слов'янського обряду, який виступав в ролі пріоритетного чинника самоідентифікації українського народу. Не зайвим буде нагадати, що визнання за Українською Церквою цілісності східного обряду було гарантоване Ватиканом в обох випадках.

2.2. Розподіл сфер компетенції світської та духовної влади в контексті розвитку державно-церковних взаємин в Україні.

Після смерті Галицько-Волинського князя Юрія II почався період ліквідації останнього заборола княжої української державності. У цей процес активно включилися чотири потуги світового масштабу: Польща, Литва, Московщина та Візантія. Українська сторона, представлена Галицько-Волинським боярством, не маючи ні морального авторитету, ні мілітарної сили, обмежила свої претензії лише прагненням досягнути як найбільших привілеїв та повністю відмежуватись від оборони української державної самобутності. За таких умов доля Української Церкви, що до цього часу виступала об'єднуючим духовним чинником української державності, була приречена на самоплив. Її подальший розвиток визначався окупантами та візантійською церковною імперіалістичною політикою. Практично всередині XIV ст. долю Української Церкви вирішували дві сили: Литва і Московщина з дипломатичним арбітражем Візантії, яка все частіше схилялася на бік Московщини, що була більш сильнішим політичним претендентом. Результатом політичного маніпулювання став розподіл колись єдиної Київської митрополії на дві “литовську” та “київську” відповідно до політичних кордонів між Московщиною та Литвою. [67, С. 241] Цей факт став початком нового курсу візантійської церковної політики стосовно українських земель та Київської митрополії.

На початку XVI ст. очевидним стає факт занепаду Великого князівства Литовського до складу якого входили українські землі. Криза сягнула апогею у 1562-1570 рр., коли Литва змушена була вести тривалу війну з Московським царством. [240, С. 77] Перед загрозою московського вторгнення литовці змушені були звернутися за допомогою до Польщі. Під тиском дрібної шляхти, яка прагнула здобути собі широкі привілеї, та, незважаючи на опір українських та литовських магнатів, 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія [240, С. 77] в результаті якої утворилася нова держава Річ Посполита, до складу якої увійшла більша частина українських земель. Нагадаємо, що Холмщина, Галичина та Підляшшя, ще у XIV ст. були прилучені до Польщі. Після утворення Речі Посполитої до неї увійшли Поділля, Волинь, Київщина, південна Чернігівщина та сучасна Полтавщина. Таким чином, українські землі на початку XVII ст. були об'єднані приналежністю до однієї держави, під “одним спільним правом і режимом”. [106, С. 142]

На непольські провінції королівства з усією силою спрямувались польська колонізація, політичні та національно-релігійні впливи. Українська шляхта, злита з масою польського шляхетства, та живучи під польським правом досить легко піддавались колонізації. Особливо швидкими темпами цей процес ширився на Холмщині та Підляшші. Великий вплив на нього справила дрібна польська шляхта з Мазовії та Малої Польщі, що оселилась в українських землях до підписання Люблінської унії.[ 106, C. 138 ] Україна, об'єднана з Польщею та Литвою поступово втрачає свої стародавні звичаї та права. Унія знищила рештки українських державних традицій, що мали форму автономії у Великому князівстві Литовському. Українці змушені були адаптуватись до нових суспільно-політичних умов в яких вони опинилися. На думку М. Аркаса, після Люблінської унії: “Україна від своїх спільників не бачила… за для себе не то любові, а хоча б крихти правди .”[ 52, C. 163 ] Національно-політичне життя більш не пов'язується з державою, а починає творити нові організаційні форми. Національна організація, в момент загрози повного національного знищення, в значній мірі набирає оборонного характеру, що не могло не позначитись на практиці державно-церковних стосунків.

Особливо, відчутним був наступ латинського духовенства, яке розпочало експансію на схід. Засновані монаші згромадження францисканців, домініканців та єзуїтів ведуть активну пропаганду серед українського народу. Метою діяльності є залучення українців до латинської церкви (як засіб використовується прозелітизм ), до польського національного, і, таким чином, повна денаціоналізація українського суспільства. Така шляхетсько-католицька політика повністю підтримувалась і активно протектувалась державою [140, С. 131], а будь який опір повинен був знищуватись і пригнічуватись.

Найбільш активно польським впливам опиралася незалежна шляхта Галичини, Полісся та Київщини, де ще залишились традиції власного державно-політичного життя. Українська шляхта стає в опозиції до Польської держави, висуває низку вимог перед королем та сеймом, інстинктивно шукаючи захисту традицій давньої держави. Однак, незважаючи на певні, проте нечисленні успіхи, досягнуті легально-парламентарним шляхом, ні українська аристократія ні шляхта не змогли отримати реального проводу та ініціативи в національному житті. “Українське панство, - зазначає І. Крип'якевич, - занадто було залежне від польської економічно-соціальної системи, яка втягла його в себе, деморалізувала, примушувала до компромісів і поступок, -так що воно не могло цілковито ангажуватись у національних справах.” [140, С. 133]

Саме в таких умовах значно зростає вплив та значення української Церкви, яка від моменту прийняття християнства (988 р.) мала широку організаційну мережу, що обіймала всю країну. Перед загрозою повного знищення українців як нації зростає роль церкви як національної організації. Вища церковна ієрархія на чолі з Митрополитом вважається представниками всього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації. Церковні собори перетворюються на всенародні з'їзди. Церква, шукаючи допомоги та захисту від польської експансії в самому громадянстві, одночасно наближається до народу, займаючись не тільки його духовним життям, а й світськими потребами.

Доктор історії церкви Б. Гудзяк виділяє наступні три чинники, що сприяли активізації українського духовенства наприкінці 80-х рр. XVI ст.:

1 - усвідомлення як богословського, культурно-ідеологічного, інтелектуального, так і політичного та адміністративного занепаду Київської Церкви;

2 - неможливість Царгородського патріархату адекватно реагувати на потреби руської православної спільноти;

3 - протестантська Реформація, Контрреформація та Католицька Реформа, що становили загрозу церковній, богословській та інституційній тотожності Київського християнства. [100, С. 108]

Таким чином, ієрархія української Церкви опиняється перед дилемою: або повністю підпорядкуватись політиці Польщі у релігійній ділянці і втратити свою самобутність та авторитет, або шукати шляхи виходу з кризи. Серед представників духовної та світської еліти визріває ідея необхідності порятунку української Церкви шляхом поєднання її з римським Престолом при збереженні давніх традицій візантійського обряду - ідея унії. Зауважимо, що як це не дивно, спроба православних налагодити більш тісні контакти з Римом викликала спротив польської ієрархії, яка єдиним шляхом до об'єднання вважала пряме навернення православних у католицизм, що виявлялось в абсурдній вимозі перехрещувати православних українців та протиставлені останніх християнам, якими розумілися лише римо католики. [105, С. 41] На нашу думку, така позиція Польщі щодо православних українців була наслідком не тільки польського шовінізму, а й недосконалості тодішньої еклезології з її непоміркованими ексклюзивістськими тенденціями. З об'єктивного процесу об'єднання церков Польща прагнула отримати суб'єктивну користь, розглядаючи унію лише як перший крок на шляху до повної латинізації та ополячення українців. Саме тому заходи щодо унії українського духовенства на початку отримали певну підтримку з боку Польщі. Однак, зауважимо, що надії польської сторони не виправдались. В лиці УГКЦ польська держава та церква знайшли те, що намагалися знищити, а саме: духовну опору державництва й оплот його національної самобутності.

Доконаним конкретно-історичним результатом Церковної унії 1596 р. була поява в Європі церкви нового типу - візантійської за формою та римської за суттю. УГКЦ стала якісно новим, вищим щаблем у розвитку української Церкви. Таким чином, у польській державі кінця XVI ст. появляється нова структура яка ставить перед собою завдання не лише духовного спрямування, а й національно-патріотичного характеру, творячи унікальну духовну інфраструктуру через яку залучає широкі маси українського населення до національно-культурного життя, до процесу формування української нації, та, зрештою, до усвідомлення необхідності боротьби за українську державу.

Наступ Польщі на Греко-католицизм почався практично вже у XVII ст. Прихильники унії, що сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства відчули глибоке розчарування. Єпископи УГКЦ не отримали права засідати в Сенаті, незважаючи на те, що Папа особисто звертався до короля з проханням надати їм таке право. Не дивлячись на правовий статус Української Католицької Церкви в Польській державі по суті вона, за впливом Н.Полонської-Василенко, залишалася тільки “терпимою.” [201, С. 392, 394] Польська влада намагалася знищити УГКЦ з середини шляхом дискредитації та дискримінації духовенства, “проштовхування” у вищі ієрархічні структури “своїх людей,” а навіть доходило до того, що польські магнати заставляли українських священиків відробляти панщину. [188, С. 14]

Єдиною інституцією, що стала на перешкоді організаційному знищенню УГКЦ в Польщі була Апостольська Столиця, у сфері духовної юрисдикції якої перебувала польська держава. [188, С. 14] Однак, її оборона УГКЦ була малоефективною. Навіть на незначні поступки Річ Посполита погоджувалась лише під тиском політичних реалій. Так, перед загрозою союзу православних з протестантами, у 1607 р. сейм змушений був визнати існування “грецької релігії” та право посідати церковні маєтки для тих, хто її сповідував. На цьому ж сеймі було підтверджено права братств. [259, С. 93]

Особливої гостроти набуло питання зрівняння українського духовенства з латинським плюром. Нагадаємо, що ще до підписання Берестейської унії єпископат Київської митрополії у своїх “Артикулах” домагався, щоб Руська церква мала у Польській державі такі ж права, що й Латинська. Ієрархія вимагала звільнити духовенство та церкву від усяких податків та поборів (привілей, якими користувалась Католицька Церква), а також надати можливість руському духовенству підлягати лише церковному судові. Однак, навіть після втручання Конгрегації пропаганди віри яка доручила нунцієві обороняти імунітет Церкви, та, незважаючи на неодноразові звернення митрополита Руського до Риму, політичних змін не сталося. Причиною цього був суспільно-політичний устрій Речі Посполитої. [230, С. 62-63]

Домагання Греко-католицької Церкви створити для неї становище рівноправне з Латинською Церквою стикалось з ворожим і зневажливим ставленням до цієї вимоги з боку римо-католицького духовенства. Протягом 1643-1644 рр. синоди латинської ієрархії прийняли низку ухвал у яких, по суті закріпили статус меншовартості УГКЦ. Так, у 1643 р. українське духовенство було позбавлене прав та прерогатив, якими користувались священики латинського обряду, а у 1644 р. католицькій молоді було заборонено здобувати освіту в уніатських школах; латинському духовенству - служити Святу Літургію в українських Церквах і, навпаки, священикам греко-католикам у костелах. [201, С. 493]

Наступ Польщі на українську церкву продовжувався і досягнув апогею на початку XVIII ст. Замостський Синод 1820 року узаконив деякі латинські практики у богослужіннях, а навіть було знехтувало артикулами Берестейської угоди, зокрема, про вживання “Філіокве” та інші. Це, на нашу думку було не лише поступкою перед тиском польської влади, а й до певної міри дегенерацією обряду Східної Церкви, щоб зробити еклектичну мішанину від якої перехід до латинства не становитиме труднощів. Ми погоджуємося з думкою Ю. Федорова про те, що: “Коли б отці Замостського Синоду були поставили справу обрядової непорушності, невтручання в обрядові справи латинників з правом наступності прав нашої Церкви, які вона завжди мала, то навіть, коли б їхні вимоги не були перейшли через латинські фільтри, був би лишився бодай важливий історичний документ, на який ми нині могли б покликуватися.” [255, С. 64] Здавалось, що негативні тенденції які знайшли відображення в ухвалах Замостського Синоду ставлять під сумнів його значення в історії церкви. Однак, ми мусимо констатувати, що певні позитивні моменти мали вирішальний вплив на подальший розвиток церкви. Власне, у після соборний період УГКЦ остаточно оформилася як замісна церква українського народу. [188, С. 14] Особливо корисними були постанови Синоду, в яких мова йшла про церковну дисципліну й освіту духовенства. Опіку над шкільництвом та просвітою взяв у свої руки Василіанський чин. Його видання писалися народною (українською) мовою.

Більш ніж сторічне існування УГКЦ зміцнило населення у думці, що вона є їх єдиною національною церквою, заборолом їх національної ідентичності. Духовенство плекало східний обряд як свого роду національну святиню. І справді, це була єдина спадщина, котру вдалось зберегти колишнього багатого спектра самостійного культурно-національного життя українського народу. Ця спадщина послужила вихідною точкою для його подальшого розвитку і для його відродження у пізніші часи, зокрема в Галичині. Як зазначає Д.Дорошенко: “… коли щось зберегло українську народність у Галичині від повної асиміляції з елементом польським, то це його Греко-католицька Церква з її східним обрядом. Цей обряд служив для неї і мостом, що злучав галичан-уніатів із їх східними братами, які залишилися при своєму старому православ'ю. В той час як на українських землях, які по розділах Польщі відійшли до Росії, негайно ж із стихійною силою почався рух на повернення до православ'я, в Галичині і духовенство і народ залишились вірні унії, вважаючи її за свою національну церкву. Це забезпечило уніатському духівництву в Галичині на довший час становище провідної верстви, яка відіграла особливо значну роль в національному відроджені XIX ст.” [106, С. 492]

В середині XVIII ст. особливо відчутним стає занепад Речі Посполитої. На українських землях, які входили до складу Польщі причини політичного, соціально-економічного та релігійного характеру привели до вибуху народного протесту. Проте, ні гайдамаччина, ні рух опришків не мали впливу на зміну долі українського народу. [106, С. 490] Складна внутрішня ситуація змусила найдосвідченіші та найбільш патріотичні елементи польського суспільства схилитися до розуміння необхідності реформи в царині політичного, суспільного та релігійно-національного життя. Однак, всі їх зусилля залишилися марними. Вже у 1772 р. Росія, Прусія та Австрія провели перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина, частина Волині та Поділля відійшли до складу Австрійської імперії. Українські єпархії: Львівська, Перемишлянська, частина холмської (без Холма) та частина Луцької опинилися в сфері юрисдикції Австрії. [187, С. 117]

Полоцька, Луцька та Берестейська єпархії увійшли до складу Російської імперії, політика якої була спрямована на знищення східного католицизму, зокрема в Україні. Процес ліквідації УГКЦ носив поетапний характер і завершився т. зв. “Синодальним актом 1839^-го року ” [ 187, С. 117 ].

Таким чином з 1840 р. практично залишилися католицькими українські землі Холмщини і Підляшшя, Галичини, Закарпаття і Буковини, які попали під австрійське володіння.[ 170, C. 203-206]

На даному історичному етапі УГКЦ, після тривалих відвертих та прихованих утисків з боку польської влади та латинської церкви, перебувала у стані занепаду. Статус меншовартості української церкви у порівняні з римо-католицькою (закріплений, до речі, латинською церквою ) проявлявся навіть у самій назві “уніатської,” що нагадувало про її тривалий відрив від Вселенської Церкви. УГКЦ займала значно нижчий рівень і в плані соціальному (майже всі уніати належали до феодальних підданих). Незважаючи на те, що юридично греко-католицькі священики закріпаченими не були, їхніх дітей це положення не стосувалось. [258, С. 68] надзвичайно низьким залишався і освітній рівень українського духовенства, за винятком невеликого прошарку монахів василіан, привілеєм яких були багатство та освіта. Вони монопольно займали вищі церковні посади і до деякої міри відмежовувались від решти духовенства та віруючих. [258, С. 68]

З поділом Польщі внутрішня слабкість церкви посилилась. Цьому сприяв і той факт, що митрополичий престол УГКЦ залишився “під ворожо настроєною владою царизму”. [258,С. 69]

Радикально покращили становище УГКЦ габзбузрзькі імператори, зокрема Марія-Тереза та Йосиф ІІ. У своїй діяльності вони керувалися як просвітительськими мотивами, так і бажанням відновити порядок на території загарбаної Польщі, а також приборкати польську шляхту. Декрети 1774-1776 рр. заборонили римо-католицькій церкві займатися прозелітизмом, вживати термін “уніат” як у приватних так і в офіційних справах, натомість, замінивши його терміном “греко-католик”. У 1781 р. Йосиф ІІ у своєму Толерантному патенті зрівняв у правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви. Всім, хто належав до цих віросповідань однаковою мірою відкривався шлях до освіти (у тому числі й університетської) та державної служби. Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців. [94, С. 42]

У зв'язку з тим що тодішню систему освіти контролювала римо-католицька церква, релігійні основи були тісно пов'язані з освітніми. Перш за все у 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, що поклало край домінуванню останнього в освітніх закладах. Того ж року було закрито єзуїтську академію у Львові, а через кілька років на її основі було засновано Львівський університет (1784 р.). [94, С. 42] з метою підвищити рівень освіти греко-католицького духовенства Габзбурги відкрили греко-католицьку семінарію (т. зв. Барбареум) при церкві св. Варвари у Відні (1774 р.). згодом він був розпущений та замінений генеральною семінарією у Львові (1783 р.) та конвектум, себто державною семінарською бурсою зі школою для греко-католиків у Відні (1803 р.). [94, С. 42]

Йосифінські реформи до певної міри були політикою модернізації і мали на меті зрівняти у правах різні національності, соціальні та релігійні групи, не порушуючи при цьому станового устрою суспільства. Українське населення якнайбільше скористало з нововведень. Безпосередньо реформи зачепили два класи українського суспільства: селянство та духовенство. Зрозуміло, що реформи Австрії викликали не лише схвалення та підтримку українського духовенства, а й забезпечило його лояльність, що переходила межі формальності, до правління Габзбургів. Таке ставлення набуло стійкого позитивного характеру, що виявлявся у відданості австрійській владі. Воно ще більше зміцніло після відновлення Галицької митрополії у 1808 р. [258, С. 69-70]

Загалом реформи Габзбургів відкривали можливості для культурного та релігійного відродження українців. Поодинокою установою, яка могла здійснювати функцію духовного піднесення народу в зазначений період виступала УГКЦ. перші просвітителі українського народу вийшли з середовища греко-католицьких священиків, що отримали освіту у Віденському Варвареумі. Їх заслугою, передовсім, стало піднесення на вищий організаційний рівень самої установи УГКЦ, внаслідок чого вона могла ефективно здійснювати виховну функцію.

Центром першої хвилі національного відродження в Галичині став Перемишль. Під патронатом перемиського єпископа Михайла Левицького та при активній підтримці членів перемиської консисторії, яку очолював Федір Фединкевич, саме тут було організовано гурток патріотично настроєних греко-католицьких священиків. Їх зусиллями у Перемишлі було створено освітнє Товариство священиків (1816 р.) та вчительсько-дяківську школу (1818 р.), [112, С. 143-144] які стали першими культурно освітніми установами галицьких українців.

Найбільшого розмаху діяльність Товариства священиків до якого увійшли: Іван Могильницький, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін. Набрала у період єпископату Івана Снігурського. Під його покровительством у період з 1818 до 1832 рр. було відкрито близько 400 шкіл, випущено у світ декілька підручників, складених Іваном Могильницьким, перші граматики руської мови Івана Могильницького (1822), Йосифа Лозинського (1833) та Йосифа Левицького (1834). [94, С. 49] Однак, мусимо зауважити, що члени товариства розрізняли народну і літературну мови, що, зрозуміло, можна трактувати як певний недолік. Літературна мова вбачалась ними як суміш місцевих говірки з церковнослов'янською мовою. [94, С. 49] Зауважимо, що питання культурно-мовного характеру на даному історичному проміжку були досить гостри мита актуальними. Саме, розвиток і утвердження національної мови у всіх сферах громадського життя мали об'єктивно суспільно-політичне значення, оскільки мова, поряд з іншими національно визначними чинниками, підривала монополію інонаціональних панівних груп у царині освіти, культури, політики. [87, С. 14]

Поява “Руської трійці”, до складу якої увійшли питомці Львівської духовної семінарії М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич, спричинила початок власне української орієнтації та стала переломним моментом в історії національного відродження. Виданий Я.Головацьким альманах “Русалка дністрова” здійснив революційний розрив з традицією літератури церковнослов'янською мовою та поклав початок запровадженню народної мови у літературу. Аналіз мови галичан та наддніпрянців дозволив членам “Руської трійці” дійти висновку: оскільки між мовами немає суттєвих відмінностей, то українці, що проживають на території Австрійської та Російської імперій становлять єдину українську націю. [94, С. 50]

Як не дивно, сміливі, неординарні ідеї та діяльність “Руської трійці” були засуджені не лише адміністрацією Габзбургів, а й ієрархією УГКЦ, які спільними зусиллями заборонили діяльність гуртка.

Антийосифінська реакція, яка охопила всю імперію вже на початку XIX століття позначилась тим, що у Галичині шляхта поступово повертала собі панівні позиції. Віддаленість Галичини від Відня, кількість проблем, які потребували негайного вирішення робили практично неможливим ефективне управління краєм. Єдиним виходом з проблемної ситуації було рішення австрійського двору передати управління українськими землями місцевій еліті обмін на її лояльність до трону. Оскільки українська еліта обмежувалась лише духовенством, політична влада переходить до рук поляків, які уособлювали політичну еліту. [175, С. 393] Таким чином, де-юре перебуваючи у складі Австрійської імперії, де-факто Галичина знову опинилася під владою польської шляхти. Екстремінаційна політика поляків щодо українців продовжується у територіальних рамках Австрії.

Ніщо інше, як релігія, а швидше обряд, була одним із найусталеніших чинників, який відрізняв українців від поляків. Нагадаємо, що народні звичаї обох народів майже не різнились між собою і були помітні лише для ока фахового етнографа. Не значними були й мовні відмінності, запозичили одна від одної так багато, що стали взаємозрозумілими. На початку XIX століття українська мова взагалі трактувалась як діалект польської. Щоправда, велика відмінність полягала у тому, що українці користувалися кирилицею. В таких умовах саме обряд залишався постійною і недвозначною прикметою національної самостійності українців. Однак, значна частина греко-католицького духовенства, яка б мала берегти та плекати свій обряд, натомість стирала національні відмінності між українцями і поляками, приймаючи польські політичні ідеали та польську культуру. Якщо переїзд особи з села до міста означав прийняття панівної польської культури, то просування по соціальній драбині викликало полонізацію цілого прошарку українського духовенства. [258, С. 75-76] Найбільш полонізованими виявились семінаристи. І це не є дивно, оскільки до 1848 р. мовою щоденного вжитку для вихованців греко-католицької семінарії у Львові була польська. Прикладом може служити той факт, що син українського священика, патріот і історик Галицької Русі Антін Петрушевич у 1840 р. не склав іспиту з руської (української) мови, оскільки не володів кирилицею. [258, С. 76]

У 30-40 -^х рр. ХІХ ст. греко-католицька семінарія у Львові перетворилась на вогнище польського революційного руху. В таких умовах ректор семінарії Венедикт Левицький всіма засобами сприяв вивченню семінаристами української мови, розглядаючи цю акцію як протидію польській революційності. [258, С. 76] Симпатії семінаристів зайшли так далеко що дехто з них приєднався у 1848 р. до польських повстанців на барикадах. Частина українського духовенства належала до Польської Ради Народової, а не до Головної Руської Ради. Указом від 12 травня 1848 р. єпископ Григорій Яхимович змушений був заборонити їм брати участь у діяльності Ради Народової. [258, С. 76]

Чи не найвагомішою причиною відступництва українського духовенства від свого народу під час революції 1848-1849 рр. було значне ополячення кліру в попередні десятиліття, яке особливо далося взнаки в середовищі української молоді, для якої польський рух був привабливий своїми революційно-демократичними лозунгами, ореолом героїзму і романтики. (однак, відрадним є факт, що група полонофілів серед греко-католицького духовенства була досить малочисельною). [248, С. 191] Зрештою, негація українців як нації польськими лідерами призвела до консолідації переважної частини українського духовенства на платформі Руських Рад. До формування своїх національно-патріотичних організацій заохочувало і керівництво УГКЦ. Більшість місцевих Руських Рад виникли у відповідь на куренду Митрополичої консисторії від 12 травня 1848 р. [248, С. 197] Однак, надавши могутнього поштовху до організаційного оформлення структури українського національно-визвольного руху в Галичині, ієрархія УГКЦ і надалі відмежувалась від політичної боротьби та підкреслювала свою незаангажованість у політиці.

Фактором, який спричинив поступову втрату про польських симпатій серед греко-католицького духовенства, стало розчарування в ідеології та практиці польського національного руху, що варто трактувати як: “невід'ємну і органічну складову частину процесу формування української національної свідомості”. [248, С. 196] Саме 1848 р. став поворотним пунктом в українсько-польських стосунках. Українське духовенство починає не просто прохолодно, а навіть вороже ставитись до польського національного руху. Революційна боротьба 1848 р. сформувала нове українське суспільство, вільне від панщини, більш соціально урізноманітнено та політично досвідчене. Однак, фінал цієї боротьби був невтішним для українців, оскільки, у 60^-х роках при реорганізації імперії польська шляхта вибрала собі право політичного контролю над автономною Галичиною. Віддавши реальну владу польській шляхті, австрійський уряд звів нанівець усі здобутки першої хвилі українського національного відродження. Як результат, при підтримці новосформованої інтелігенції: “греко-католицьке духовенство раз і назавжди відмежувалося від польського національного руху”. [258, С. 77] Особливо гостро протистояння між українською і польською спільнотами стало відчутним у ХХ ст., коли українські землі знову опинились у складі новоутвореної польської держави.

Після І світової війни територія Західної України стала дещо більшою, ніж вона була за часів правління Габзбургів. У результаті повного врегулювання кордонів до неї ввійшла частина земель колишньої Російської імперії. Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави. На цих територіях проживало близько 2 млн. українців, [240, С. 371] які в основному належали до Православної Церкви і, в наслідок тривалого перебування у складі Російської імперії, були слабо розвинені політично, соціально-економічно та культурно. Саме тому, вони не викликали особливого занепокоєння польської влади. Зовсім інша справа була з Галичиною, населення якої в основному було католиками східного обряду. Крім того, крім того перебування у складі Австрійської імперії залишило в пам'яті галичан взірці демократичних традицій Австро-Угорщини, які дали змогу Галичині піднести національну свідомість на такий високий рівень, що край став центром загальноукраїнської суспільно-політичної діяльності і перетворився на П'ємонт України.

Зауважимо, що Версальська система, одним з основоположних принципів якої стало право націй на самовизначення, дещо пом'якшила гостроту національного питання у Центральній та Східній Європі. Однак, незважаючи на те, що принцип самовизначення націй отримав загальне схвалення, він застосовувався у практиці не завжди, внаслідок чого не всі нації здобули державну незалежність. Як зазначає О. Субтельний: “Близько 7 млн. українців, в основному колишніх підданих габзбурської монархії, виявились єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності”. [240, С. 369] Західні українці ставши об'єктом дискримінаційної політики Польщі були прийняті прагненням до самоврядування, що мало б вирішити проблеми політичного, соціально-економічного, та культурного характеру. Взаємне невизнання спонукало напружені стосунки між українською більшістю та новою польською адміністрацією у Східній Галичині. Нагадаємо, що влада Польщі, навіть не зважаючи на її перемогу в українсько-польській війні, з точки зору міжнародного права залишалась спірною. Українці відмовлялися визнавати польську державу своїм легітимним урядом. Вони бойкотували перепис 1921 р. та вибори до сейму у 1922 р. [240, С. 369] Проте, незважаючи на опір українського населення, та після запевнення польського уряду щодо надання Галичині автономії, у 1923 р. було визнано суверенітет Польщі над Східною Галичиною. [240, С. 371]

Варто зауважити, що, передбачаючи хід історії, польський уряд вже з 1919 р. діяв у Галичині таким чином, ніби це була споконвічна польська територія. Саме історичні аргументи виступали основою претензій поляків на їх панування у Галичині, оскільки остання входила до складу Речі Посполитої ще у ХVІІ ст. На нашу думку, такі претензії є вкрай абсурдними і штучно вирваними з історичного контексту. Факт існування першої Української держави -Київської Русі та її наступника -Галицько-Волинського Королівства є свідченням того, що українці неодноразово мали свою державу і входили до складу інших лише під тиском політичних обставин.

З моменту утворення ІІ Речі Посполитої, як польські політики, так і церковні єпархи ставлять перед собою чіткі плани перед нової Польщі. В основі їх лежить асиміляція та полонізація не польського населення. Зауважимо, що попри свою дискримінаційну політику Польща була заснована на конституційно-правових засадах. Навіть після перевороту Юзефа Пілсудсько законодавство зберігало свою силу. Таким чином, у законодавчому порядку українці, незважаючи на статус “другосортних” громадян, мали можливість чинити протест, хоч і дуже обмежений, політиці Польщі. Оскільки природу українсько-польських стосунків у міжвоєнне двадцятиріччя здебільшого формував польський уряд, то діяльність українців фактично являла собою відповідь на польські ініціативи. Українці в основному залишалися в опозиції до пануючого режиму, виражаючи це або насильницькими революційними методами, без огляду на наслідки, або ж легальними засобами, що не містили в собі реальної загрози.

Задавалось, що мета спланованої польським урядом полонізації українського народу, яка опиралась на два чинники, а саме: привабливість польської культури та слабкість національно-визвольного руху українців, могла б бути досягнутою. Однак, виявилося, що тогочасна польська влада помилялася у своїх розрахунках. На шляху реалізації цього плану знову ж таки становив східний обряд, який плекала УГКЦ -найбільша та найвпливовіша організація західних українців. Без сумнів вона мала вплив і на Волині та в Холмщині, що створювало умови для поширення на цих територіях католицьких впливів у східному обряді. Таким чином, Польща опиняється перед проблемою унеможливлення, або принаймні зменшення впливу УГКЦ на православне населення. Насамперед польська влада прагне заборонити православним Волині та Холмщини переходити у католицизм східного обряду. Натомість запропонувавши так званий “новий обжондик”, [187, С. 135] що по суті становив суміш українського і польського обрядів. Наступним кроком поляків була заборона греко-католицьким священикам які підлягали юрисдикції митрополита Андрея Шептицького, здійснювати душепастерство поза межами Галичини. Таким чином релігійно-церковна політика Польщі була спрямована на підтримку православ'я в Україні та Росії, а кінцевою метою її вбачалось відмежування населення Галичини від українського населення Східної України. Найкращим засобом для досягнення цієї мети став акцент на “різницю віри”. [225, С. 154-155]

Основою першого обрядового інциденту стали Єпископські свячення о. Йосифа Боцяна, який ще у вересні 1914 р. здійснив митрополит Андрей Шептицький. [225, С. 133] офіційний титул нового архієрея був “єпископ Луцький”. Папа Венедикт XV у 1921 р. офіційно визнав його канонічність. [225, С. 134] Однак, польський уряд, вважаючи територію Волині польською, заперечив папське визнання українського єпископа на Волинь. Основним аргументом висувалось твердження про відсутність узгодження даного питання з польським урядом. Справа набрала щирого розголосу. Питання піднімалось в італійській, французькій пресі. Секретар української делегації у Ватикані Бандінський просив пояснення у секретаріату Східної Конгрегації з приводу відсутності імені Боцяна у Папському Щорічнику “Aunario Pontificio” 1922 р. [225, С. 134] Зрештою, під тиском преси польський єпископат визнав єпископський стан Йосифа Боцяна, однак, заборонив йому підписуватись “Луцький єпископ”. [225, С. 134] Зауважимо, що ще до підписання Берестейскої Унії однією з єпархій Київської митрополії була Луцька, єпископ якої Керило Терлецький підписав у Римі акт злуки Київської Церкви з Римською. Проте як не дивно, до сьогоднішнього дня у Папських щорічних не фігурує Луцька єпархія візантійського обряду не дивлячись на відсутність декрету про її скасування. [225, C. 135]

Не менш цікаві дані стосуються і Перемиської єпархії. На думку Я.Москалика та С.Чайка (Польща) це єпископство виникло ще на рубежі ІХ-Х століть, задовго до утворення Київської митрополії (1037 р.) в часи правління Ярослава Мудрого. [284, C. 240] В історії єпископства можна виділити наступні п'ять періодів:

-від часу заснування до 1596 р. -період тільки православного єпископства Східної Церкви;

-1596-1691 рр. -рівночасна діяльність двох (греко-католицького та православного) єпископів;

-1691-1946 рр. -період цілеспрямованого нищення Української Церкви та території Польської держави, що призвело до практичної ліквідації Перемиського єпископства після акції “Вісла”;

-1946-1991 рр. -період де легалізації УГКЦ в Народній Республіці Польща;

-від 1991 р. -відновлення Перемиського єпископства, піднесення його у 1996 р. до рівня митрополії. [284, С. 240]

Варто зауважити, що офіційно польська влада не ліквідовувала Перемиської єпархії. Польська влада не скликала соборів, які б ставили на меті ліквідацію УГКЦ як це сталося в УРСР, Угорщині, Румунії та Чехо-Словаччині. Взагалі до 1946 р. польська держава визнавала факт існування у Польщі греко-католицької ієрархії та церковної адміністрації. На думку представників польської влади самоліквідацію УГКЦ мало б спричинити переселення українців до УРСР, яке розпочалося у жовтні 1944 р. [183, С. 60-61] Проте, після арешту вищої церковної ієрархії УГКЦ юридичний статус української церкви у Польщі змінився. Римо-католицьке духовенство захопило греко-католицький собор у Перемишлі. Влада конфіскувала єпископську резиденцію та іншу церковну власність, включаючи архіви, бібліотеки та історичні цінності. Критичною точкою став червень 1946 р. З цого моменту Польща перестала визнавати східний обряд як офіційний та легітимно існуючий. Серед восьми неузаконених віросповідань у Польщі на 1956 р. було зафіксовано і греко-католицтво. [183, С. 61]

Як згадувалось вище, у 1946 р. польська влада де легалізувала греко-католицьку Церкву, що на території цієї єпархії проживало 540 тис. українців греко-католицького віросповідання. З 689 церков, які існували у 1939 р. в Польщі на середину 80^-х років 346 (50,2%) були зруйновані, 245 церков (35,6%) перейшли в розпорядження римо католиків і функціонували як костели, 61 церква (8,9%) хоч і збереглися, однак уживалися в несакральних цілях, 9 церков (1,3%) зберігалися як приклади української сакральної архітектури. [120, С. 23] Утому ж таки 1946 р. польські урядові чинники почали активну роботу в руслі приєднання УГКЦ до Української Православної Церкви Московського Патріархату, яка була фаворизована Польською Народною Республікою і користувалась її офіційною підтримкою.

В наслідок встановлення нового польсько-радянського кордону та двосторонньої репатріації з 6^-ти мільйонного українського населення на території Польщі залишилось кількасот тисяч українців. “Ця горстка, -як зазначає М. Трухан, -ніколи не становила для польської держави серйозної проблеми”. [247, С. 1]Зауважимо, що з 744 греко-католицьких священиків, які служили у Польщі в 1938 р. [167, С. 208] на початок акції “Вісла” їх залишилось лише 114. [167, С. 214] Таке значне скорочення священнослужителів не дає нам права погодитись з думкою Е.Пруса проте, що це був “…чималий загін уніацьких священиків”. [288, С. 294] Швидше, це свідчення втрат греко-католицького духовенства, які були наслідком переселень українців до УРСР у 1945-1946рр. Не становлячи радикальної загрози режиму, українці у комуністичній Польщі продовжували відчувати дискримінацію з боку органів влади та польського оточення. Справжня катастрофа для українців розпочалась влітку 1947 р., коли насильно було усунуто з єпископської палати в Перемишлі єпископа Коциловського. [247, С. 164] Запроторення до концтаборів священиків УГКЦ, розпорошення українців внаслідок операції “Вісла”, відсутність власних храмів та націоналізація владою власності церкви на певний період дещо паралізували релігійне життя українців у Польщі. Від 1947 р. на території перемиської єпархії не існувало жодної греко-католицької організації. Однак, попри всі репресії з боку влади, українці все ж домоглися дозволу від Папи Пія ХІІ на біритуалізм [287, С. 229] (права для українських священиків відправляти Святу Літургію у латинському обряді). Нажаль, мусимо констатувати, що цей біритуалізм набрав у даному періоді однобокої тенденційна користь лише латинського обряду.

Боротьба за права Української Церкви у Польщі можемо простежити на прикладі діяльності українського священика Мирослава Ріпницького. Саме він звернувся до Примаса Польщі у Варшаві Кардинала Гльонда з проханням у східному обряді. Однак, у відповідь отримав індульт на відправу у латинському обряді. Одночасно о. Ріпецького було повідомлено, що справа до обрядовості буде передана на розгляд до Апостольської Столиці. Заверненя до папського Візитатора для українців-католиків закінчилось тим, що прохачів було відіслано до Примаса Польщі, оскільки саме він вирішував справи українського греко-католицького обряду. М. Ріпетський, посилаючись на право свободи совісті і віросповідання, що гарантують польською “Малою Конституцією” 1946 р., залишився непохитним у своїх вимогах. [11, С. 265] Духовна влада польської держави теж зайняла тверду позицію. Це протистояння призвело до того, що більшість колег о. Ріпетського скорились, вважаючи за краще стати на бік влади, ніж чинити їй опір. Крім того, Римо-Католицька Церква надавала певний, хоча і дуже обмежений захист українському духовенству. [11, С. 265]

Мирослав Ріпетський неодноразово звертався до цивільної влади з листами, у яких аргументовано доводив право українців мати свою Церкву. В одному із своїх листів до Голови Ради Міністрів Едуарда Охаба о. Ріпетський писав: “Ми, нижчепідписані українці гр.-кат. обряду, громадяни Народної Польщі, просимо всю Раду Міністрів про признання нам гр.-кат. церкви. Як громадяни Народної Польщі ми вчасно і солідарно виконуємо всі обов'язки перед державою. В релігійних та обрядових справах нас принижують у Народній Польщі, хоч наші брати, батьки і сини… а бідні люди невинно терплять, позбавлені свого обряду, який і колись, і нині нікому не шкодить”. [11, С. 127]

Після численних прохань, звернень до польської влади ці змагання завершились довгоочікуваною легалізацією УГКЦ у Польщі. Уряд у постанові від 14 березня 1957 р. дав дозвіл на відновлення греко-католицьких парафій у Польщі, окрім південно-західних територій. [287, С. 231] від цого моменту почалось відродження греко-католицької церкви в Польщі. Цей про це був повільним, проте -невідворотним. Його кульмінацією стали хіротонія Івана Мартиняка у 1989 р., надання йому титулу ординарія у 1991 р. [287, С. 233] та піднесення Перемиської єпархії до рівня митрополії у 1996 р. [284, С. 240] Не менш важливим кроком у розвитку греко-католицької церкви у Польщі було відокремлення Перемиської єпархії від латинської митрополії у Варшаві і підпорядкування її безпосередньо Апостольській Столиці ( 19 червня 1993 р.). [287, С. 234]

На загал сучасні українсько-польські стосунки в Польщі можна було б назвати братніми, якби не ряд прикрих ексцесів, що мали місце в останнє десятиліття. Так скажімо, на зустрічі з Папою Римським Іваном-Павлом ІІ у Перемишлі ( 1991 р.) поляки не прислухалися до голосу найавторитетнішого співвітчизника, коли постало питання про передачу колишнього греко-католицького собору українській громаді. Іван-Павло ІІ змушений був відступити перед стіною шовінізму і надав українцям храм Серця Ісусового. На думку Б.Кушніра, перешкодою нормалізації українсько-польських взаємин є активна робота російських спецслужб, які провокують антиукраїнські настрої у польському суспільстві. [143, С. 26-27] Однак, попри всі непорозуміння, втішним є те, що багато польських вчених з повагою висловлюють своє ставлення до українців та їх Церкви. Серед них хочемо виділити видатного польського теолога сучасності Геслав Бартніка, який називає Унію “Беристейським закликом”, який триває до сьогодні, а уніатів -“вибраними свідками з християнської еклезіогенези”. [283, С. 28]

Варто зауважити, що наступ на УГКЦ відбувався не лише у Польщі, а й у тих каїнах, які після ІІ світової війни під протекторатом СРСР утворили так званий “соціалістичний табір”. Зокрема, акція ліквідації УГКЦ не обминула Переяславщину. У Словаччині українська церква була представлена 2 єпископами, 310 священиками та 320 тисячами вірних, які мали свої духовні і церковні інституції, школи, пресу. У 1946 після створення антикатолицького фронту, почався наступ на УГКЦ, зокрема, на єпископа Павла Гойдича, якого звинуватили у злочинах проти Чехословаччини. 28 квітня 1950 р. було офіційно скасовано УГКЦ на Переяславщині. [146, C.133] Проте, варто сказати, що ще влітку 1948 р. на нараді представників урядів СРСР та Чехословаччини у Карлових Варах було прийняте рішення про ліквідацію УГКЦ на території Чехословаччини. [146, C. 133]

28 червня 1949 р. було проголошено зневажання Ужгородської унії 1646 р. та воз'єднання греко-католицької Церкви на Закарпатті з РПУ. Усі церкви і 283 парафії були передані РПУ, а УГКЦ на території Закарпаття проголошувалася поза законом.[146, C. 133]

1 жовтня 1948 р. на вимогу румунського уряду було скликано з'їзд греко-католицьких священиків. В умовах репресій та під тиском погроз учасники з'їзду ухвалили рішення про зневаження акту унії з Римом 1700 р. та підтвердили своє приєднання до Православної Церкви, [146, C. 134] внаслідок чого українські греко-католики опинилися у сфері юрисдикції Румунської Православної Церкви.

З прикрістю мусимо констатувати, що істотним, а навіть, вирішальним чинником у боротьбі з українською церквою на територіях усіх соціалістичних країн де проживали українці була Російська Православна Церква, що стала знаряддям в руках режиму. Це засвідчує той факт, що влада в СРСР у своїй боротьбі проти українських церков керувалася російськими великодержавними інтересами. Держава, яка теоретично проголосила конституційний принцип відокремлення Церкви від держави, практично втручалася у справи Церкви, перевіряла, регламентувала та контролювала її діяльність.

Від часу встановлення диктатури РКП(б) та утворення СРСР церковно-релігійна політика в Україні була здебільшого калькою політики Росії. [63, C. 132] Варто зауважити, що більшовицька влада задекларувала принцип відокремлення Церкви від держави, що зумовило орієнтацію уряду на секулярну модель, котра теоретично виключала конфронтацію між державою та церквою. [164, C. 167] Проте, практика радянської держави кардинально відрізнялась від “демократичної теорії”, зокрема, і в питанні ставлення до релігійних проблем.

Як відомо, до 1938 р. здійснення церковної політики покладалось на Комісію з культових питань при Президії ЦВК СРСР. З моменту утворення Верховної Ради СРСР комісія була ліквідована єдиною організаційною структурою, що займалася вирішенням церковно-релігійних питань залишився спеціальний Церковний відділ в системі органів безпеки. Відношення владних структур як державних, так і партійних до проблем релігії визначалось твердженням, що “не має і не може бути хороших радянських попів”. [181, С. 142] Все духовенство і, в першу чергу, ієрархія розглядались як явна чи прихована контрреволюційна сила. Будівництво безрелігійного суспільства стало основним гаслом атеїстичної пропаганди. До 1940 р. щорічно публікувалось близько 2 тисяч назв антирелігійної літератури загальним накладом понад 2,5 млн. примірників. [270, С. 13]

Ескалація наступу атеїзму була тісно пов'язана з репресивним більшовицьким тоталітаризмом, який розв'язав справжній “хрестовий похід атеїзму”. Усі без винятку релігії зазнали репресій. Закривались храми, монастирі, недільні школи, заборонялась релігійна преса, знищувались ікони, церковні літописи. У боротьбі “всіх проти всіх” більшовизм не зв'язував себе жодними моральними принципами, які, як відомо, сконцентровані в релігії. Не тільки любов до Бога, а й любов до ближнього проголошувались найнебезпечнішими ворогами комунізму. [74, С. 168] Державна влада, опираючись на силові структури, у тому числі репресії та терор, прагнула здійснити поставлену перед собою мету -трансформувати природу людини, створивши новий тип - homo totalitarus. Відправним моментом концепції нової людини була анігіляція традицій, що завжди виступали своєрідним механізмом функціонування суспільства і забезпечували його прогрес. Одним з проявів анігіляції традицій було методологічне руйнування ідеологами більшовизму історичної пам'яті цілих народів і, в першу чергу, українського, з метою викоріняти людини з етнонаціональної, культурної та релігійної приналежності і спільноти та залишити її віч на віч з всемогутньою державою. [203, С. 181]