Уявлення стародавніх слов’ян

Щоб дізнатися, яким був пантеон богів, слід звернути головну увагу на першоджерела. Саме вони, максимально наближено то тих часів, описують богів так , як їх бачили тодішні люди. І головне, першоджерела зазвичай не містять особистих висновків, що дає змогу максимально об'єктивно оцінювати інформацію. Звернемо увагу на один з найцікавіших і цінніших пам'ятків історії - це «Велесова книга» [див. дод.5], яка імовірно написана волхвом (книга дуже релігійно забарвленна) Ягайло Ганом з роду Ганов Старгородських, в Новгороді Великому и Києві IX ст.. Книга починається з прославлення Триглава, в якому й перераховуються відомі автору східнослов'янські боги: «Сварог - старший бог Рода Божого.<…>И Громовержцу (кланяться) - богу Перуну, богу битв и борьбы.<…> И Святовиту мы славу рекли. Он есть и Прави, и Яви Бог!.. Святовит - это Свет. <…> Как Сварог и Перун - есть в то же время и Святовит. Эти двое охватывают небо, сражаются тут Чернобог с Белобогом и Сваргу поддерживают, чтоб не был повержен сей Божий Свет. За теми двумя - Хорс и Велес, Стрибог. Затем - Вышень, Леля, Летеница. Затем Радогощ, Коляда и Кришень, каждый - едва ли не Вседержитель. Следом идут Сива, Яд и Дажьбог».[1.1; 8-10]

Вже з цього наведеного ми бачимо певний пантеон, який складався за принципом - від най головнішого до меншзначімого; показані їхні функції, за народними уявленнями про дії богів. Крім наведених богів в книзі називаються ще близько 60 богів різних функцій, пов'язаних так чи інакше з життям населення, його світоглядом. Однак відразу погодитись остаточно з цією класифікацією не можна, але слід брати до уваги. Тут, Дажбог знаходиться наприкінці, хоча як відомо з інших джерел і як стверджують більшість дослідників, цей бог явно займав не найостаннішу позицію, користувався великою пошаною, бо це був бог Сонця, якому поклонявся весь слов'янських світ. Це ще одне підтвердження того, що в давніх слов'ян були різні погляди щодо певних богів, в окремому регіоні - свій власний варіант пантеону.

Наведемо інший приклад певної класифікації богів за «Синопсисом»: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмар дощових.<…> Другий ідол був Волос, бог скоту. Третій - Позвізд; інші ж прозвали його По хвостом, а деякі - Вихром, сповідуючи як бога повітря, погоди і непогоди. Четвертий ідол - Ладо. Сього мали за бога веселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, яки готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду. П'ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому…подарунки і жертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога і досі по деяких сторонах руських ще пам'ять держиться. Зібравшись у вечорі, молодь чоловічої, дівочої і жіночої статі, сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опоясуються ними, <…> ще розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, <…> ходять і скачуть і пісні співають. Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють. Окрім тих.. ще й інші ідоли численні були на ім'я: Усляд або Осляд, Корша або Хорс, Дашуба або Дажб, Стриба або Стрибог, Семаергля або Семаргл, і Макош або Мокош».[1.9; 155-156] На цьому прикладі ми знову бачимо дещо відмінну «класифікацію». Подається тут і матеріал, який характеризує певні обряди, ритуали, пов'язані з цими божествами.

З приводу питання про пантеон язичницьких богів, професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: «князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога»,простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювали завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога». [2.5; 327] Таке ствердження дещо пояснює проблемну ситуацію: у кожного з завойованих народів був власний пантеон богів - не схожий з «князівським», бо їх пантеон мав бути підлеглим щодо князівського Перуна, виходить в них такого бога або не було або був нижчий за рівнем. Кожен визнавав тих богів, які були найбільш вигідні для його діяльності. Наприклад, воїни будуть покланятися богу війни, а не землеробства і вважатимуть за головного найбільш значимішого для них, інші боги будуть нижче - ось вже і новий пантеон. Як ми бачимо київські князі намагалися створити єдиний пантеон аж до Володимира Великого, до прийняття ним християнства, але цей процес обірвала світова релігія.

Охарактеризувати єдиний загальнослов'янський пантеон богів, як ми бачимо практично не можливо, бо його як такого не існувало, але перерахувати і охарактеризувати богів можливо.

Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень про слов'янських богів ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями - волхвами; з їх зникненням зникла і система. Волхв міг набути потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовим словом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відбору осіб, котрі володіли особливим даром слова. Якщо звернути увагу на дощечки «Велесової книги», бачимо що тексти наділені сильним патріотичним зарядом. Як і належить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Також тексти дощечок постійно навіюють у свідомість читачів думку, що найвиразніше звучить і таких словах: «Будете синами своїх богів, і сила їхня прибуде з вами до кінця». [1.6; 45] Автори «Вересової книги» (жреці) тонко нав'язують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Даждьбожі внуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських сил: «Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших». [1.6; 45] Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і справах трудівничих, хліборобських - таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу. Крім того віра в богів - це теж одна з запорук виживання, бо саме віра несе в собі об'єднуюче начало: «А в ті часи у нас не було єдності, І лишилися ми без Велеса як віск». [1.6; 45] Тема єдності народу є наскрізною у «Велесовій книзі». Вимога єдності тут поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином вносився сильний елемент організованості: «Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного і тримайтеся князів своїх». [1.6; 45] З цих прикладів ми бачимо, як волхви впливали на людей і задля чого вони це робили. За допомогою Богів і ораторського мистецтва волхви мали змогу значно впливати на світогляд населення. Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвів існувала своя ієрархічність - були волхви, що в межах невеликої сільської общини були відунами - виконували знахарські функції. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чи не до князівського. З цього приводу, ґрунтуючись на літописах, Б.Рибаков в своїй монографії «Язычество древней Руси» відзначає, що «волхви 980-х років займали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому - православне духовенство - митрополит та єпископат російської церкви…». [2.15; 337] Волхви були найбільш поінформованими і найбільш знаючими людьми. Їх знання стосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії, географії.

Християнство нав'язало людям уявлення про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіїв зла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу. Їх навіть зображували у багатому одіянні білого кольору. Український дослідник Іван Огієнко неодноразово підкреслював, що волхви користувалися в людей великою повагою: люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів. Волхви були носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангелії визначає мудрець. До того ж, літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Населення сприймало богів саме через посередництво волхвів і меншою мірою самостійно.

Сучасні дослідники називають і характеризують наступних богів, шанованих у східнослов'янському світі.

Род і Рожаниці. Род вважався Богом над Богами, творцем всесвіту. Живе на небі, посилає людям і звірам життя, дарує дощ, дає людям долю. Жіночі божества рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню - зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Їм приносили безкровні жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням ритуальної страви куті (каші), на Різдво, батько кидає ложку вгору в святий куток - Покуть, або під стелю. Цей звичай і досі подекуди зберігся. Батько родини ототожнюється зі служителем культу. Коротше кажучи культ Рода пов'язаний з культом предків і водночас з силами родючості, а рожаниці - з людськими долями.

Сварог.[див. дод.6] Прабог, творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. За народними уявленнями від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги - його сини Сварожичі. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили - небесного світла-блиску. Він населив землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім'ї. «У слов'ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків світла, Вогню, Повітря (ефіру), а також Батько зодіакальних сузір'їв, які отримали імена Сварожичів».[2.9; 32-33] Коло Свароже означає річне коло сузірь'їв - тобто календар.[див. дод. 7] Слов'яни називали домашній вогонь Сварожичем (сином Сварога). Вогонь охороняли жреці в святилищах, матері в домі і його ніколи не виносили з приміщення, за виключенням свята літнього сонцестояння , коли його символічно гасили, а потім знов розпалювали. «Можливо, ім'я Сварог співвідноситься з індоєвропейським “svargas” - «сонячне небо» від “svarati” - «блищання». Суфікс log показує, що його ім'я скіфського, тобто іранського походження».[2.4; 198] В Іпатієвському літописі читаємо: « Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (височайше существо, отець свъта), научилъ человека искусству ковати и брачным связям; потомъ царствовал сынь его Дажьбогъ, еже нарицается сонце» [1.7; 88]

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів. Про це ми бачимо у «Велесовій книзі»: «Слався Перун - Бог Огнекудрий! Он посылает стрелы в врагов, верных ведет по стезе. Он же воинам - честь и суд, праведен Он - злато рун, милосерд!». [1.1; 13] У X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний грецькому Зевсові. Перун оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою. «Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь мають слова перти, уперти, періщити, уперіщіти: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало - метати каміння».[2.9; 33] З цим богом пов'язані деякі географічні назви: Перунова рінь (на Дніпрі), яка називається так тому, що Володимир впроваджуючи християнство звелів знищити ідолів, а Перуна кинути у Дніпро і коли він перетнув пороги він пішов на рінь: «І коли прибув, повелів поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з гори на ручай. <…> І, приволікши його, вкинули в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: «якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь»; [1.3; 49] урочище Перуни (на Черкащині) тощо. Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою).

Світовид - бог Неба, небесного світила, найвищої святості. Ім'я цього Бога походить від - світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмонд у « Слов'янській хрониці» називає Світовида «Богом Богів». Він символізує духовну божественну сутність.

Дажбог.[див. дод.8] Сонячний Бог, має прозоре для народного розуміння ім'я: даждь - «дай» і Бог - близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог - «податель» добра, багатства («Ой дай Боже» - «Ой Дажбоже»). Він той, що дає буття. Хоча Дажбог цілком пов'язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників досить була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки.

Хорс. [див. дод.9] Немає одностайної думки про походження і функції цього Бога. Згадується у «Слові о полку Ігоревім».Переважно вважають, що ім'я Хорс походить з іранського xvar - сяйво, ново перського xurset - блискуче сонце, санскритського bara - вогонь. Хорс пов'язаний з небесним вогнем узагалі. Йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів.

Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів: « Се ветри, Стрибожи внуки, веют с моря стрелами на храбрыя плъки Игоревы». [1.3; 73] Назва цього Бога, як вважають деякі вчені походить від слова страта (знищувати). «Д.Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна - його втіленням у повітрі. Він, як і перун, пов'язаний зі стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру». [2.9; 41] Він є творцем музичних мелодій, адже саме «подих вітру» - дихання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) - створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача - покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував». [2.9; 42] У «Велесовій книзі» читаємо: «А Стрибог также ветрами ярится по Земле». [1.1; 15] «Можливо, його ім'я походить з індоєвропейського кореня “srei” - дути і іранського “sriva” - «красивий», «прекрасний». Це слово є епітетом, який використовували, як по відношенню до вітру, так і для прославлення сонця». [2.4; 201]

Велес (Волос).[див. дод.10] Один з найстаріших богів. Противник Перуна - володар «нижнього світу», водних і земних сил, пов'язаний з померлими предками. Вважається богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби у давнину вважалося символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес - Бог багатства і достатку. Крім того, Велес - опікун купецтва, торгівлі. Також підтвердження цьому ми маємо з «Синопсису»: «Другий ідол Був Волос, бог скоту». [1.9; 155]

Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком»: «Чили въспети было, вещей Бояне, Велесов внуче…» [1.3; 72], вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва. Ім'я Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» - волохатий.

Мокоша (Макош, Мокша). Богиня пов'язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів («сповідників руської (язичницької) віри називали русами, русинами на противагу «християнам» (грекам - не русам)»[2.9;34], то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці стверджують, що ім'я дослівно означає «Матір долі».

Дана. Всеслов'янська Богиня Води, втілення жіночого першопочатку життя. В скіфо-сармацький період перестало бути ім'ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай - назви річок, оспіваних у багатьох слов'янських піснях. Переказ про Богиню Дану записав Геродот, описавши її, як незрівняну красуню, непорочну діву і мати всього живого, Богиню родючості.

Купайло (Купала). Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у дослідженні української міфології пояснює назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може, йод того, що на празник купала люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».[2.9; 47] Інші дослідники припускають, що назва купала близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак нові дослідження довели, що назва Купайло походить від давньоруського коло - круг, колесо, коловорот - або ж грецького polos - полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду Купайло пов'язується з сонячним круговоротом та календарем. Свято Купала ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр - означає яри, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. «Слов'яни уособлювали яр - весну, тобто ярість, мужність; молодість, свіжість - відновлення життя після зими». [2.2;15] Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я - Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині, - все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». [2.9; 48] Ярило - божество, близьке за своєю сутністю до купала, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.

Коляда. Бог зимового Сонця, який повертає коло Свароже до весни. Згадується в Густинському літописі. Слово коляда багатозначне: Святий вечір, обряд славлення на різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучасне мовознавство пов'язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинським calendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Але в народному уявленні існує також жіноча постать - богиня коляда - не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божища-Коляду - тобто молоде зимове Сонечко.

Лада. [див. дод.11]Богиня материнства, старша Рожа ниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двох першопочатків життя Лелі (води, жіночості - дочка Лади, молодша Рожаниця, Богиня жіночої любові) і Леля-Полеля (Вогню, Мужності).В «Синопсисі» читаємо: «…якихось богів Леля і Полеля шанували». [1.9; 155]

Числобог. Дослівно - Бог Чисел, Бог часу. У східних слов'ян вшановується під час зимового сонцестояння 21-22 грудня, тобто на Різдво Божища, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божища Коляди час «оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. «Велесова книга» нам повідомляє: « И Числобог наши Дни здесь читает. Он говорит свои числа Богам, быть Дню сварожьему, быть ли Ночи». [1.1; 13]

Ось такі були Боги у східних слов'ян, які за класифікацією відносяться до вищого і середнього рівня слов'янської міфології. Синтезом усіх рівнів виступає - дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Особливо вшановувався старий дуб - символ міцності; Ясен присвячувався Перуну; клен і липа - символи подружжя; береза - символ чистої матері-природи. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева - птахи, зокрема, зозуля - провісниця майбутнього; голуб - символ кохання; ластівка - доля людини; ворони - священні птахи; сова - символ смерті та пітьми та інші;сонце і місяць; до стовбура - бджоли; до коренів - хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо з жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу - три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть ( в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формулювало сприйняття цілісної картини світу). В XVIII ст. в Росії Феофан Прокопович опублікував приписання, в якому заборонялось людям «співати молитви перед дубом». В короткому житії Адріана Пошехонського, написаному у 1612 р., говориться о дячка, який поклонявся іконі Ільї - пророка (християнізованому Перуну), яку він закріпив до Ясеня.

Слов'яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності - душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду. З цього питання талановитий володимирський етнограф - священик Олексій Миколайович Соболєв в своїй праці «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям» дає певні пояснення: « Наблюдая явление смерти, предок замечал, что тело умершего в первые минуты остаётся таким же, как было при жизни, но в нем уже недостаёт чего-то, что не есть тело, вместе с чем умерший был прежде живым, мыслящим и сознающим существом. Обращаясь к трупу и живому организму, предок прежде всего замечал, что трупу недостаёт дыхания. Отсюда у него является мысль, что дыхание и есть то нечто, которое делает человека живим, мыслящим и сознающим». [2.18; 48] Підтвердження цього ми знаходимо в слові «душа», як близьке до слів: дух, дихати, дихнути - в імені якої для людини співвідносяться уявлення про причину життя. «Акт смерти открывал человеку, что организм живит отдельное от тела начало - душа, без которой жить организм, или иначе, жить человек, бывает не в состоянии». [2.18; 48] На основі цього у давніх слов'ян складалось уявлення про смерть. Вони спостерігали за природою, розуміючи її по аналогії до себе, вони бачили, що з заходом сонця на ніч денне життя зупинялося, у природі все опинялося у пітьмі і засинало; бачили також, що з зменшенням яскравості промінів сонця зимовими туманами і хмарами починаються морози, небо перестає посилати дощі, природа замирає. Коли ж з'являється весна з теплими проміннями сонця - все оживлюється і починається життя. «Обращаясь к трупу и своему живому организму, предок замечал, что тело живет внутренней силой, теплотой, заключённой в нём, - цепенеет же и лишается деятельности с исчезновением внутренней теплоты, внутренней силы, и у него возникает воззрение, по которому жизнь отождествляется им со светом и теплотой, а смерть - с мраком и холодом». [2.18; 34] Віра в душу і язичницькі уявлення про вічний мир предків пов'язаний з вірою у «багатосторонній вплив предків на земне життя нащадків». [2.3; 10]

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок чого настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Ось читаємо уривок міфу про народження Світу: «В начале времен мир пребывал во тьме. Но Всевышний явил Золотое Яйцо, в котором был заключён Род - Родитель всего сущего. Род родил Любовь - Ладу-матушку и, силою любви разрушив свою темницу, породил Вселенную - бесчисленное множество звёздных миров, а также наш земной мир. Сонце вышло тогда из лица Его. Месяц светлый - из груди Его. Звезды частые - из очей Его. Зори ясные - из бровей Его. Ночи темные - да из дум Его. Ветры буйные - из дыхания… Так Род породил все, что мы видим вокруг, - все, что при Роде, - все, что мы зовем Природой». [1.2; 21]

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Тому міфологія слов'ян пов'язує оживлення з блискавкою. За міфами слов'янський Даждьбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. Продовження роду слов'яни розглядали як священну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.

Перехід слов'ян до осілого господарства привів до прагнення відновити пам'ять про минуле предків, роду, племені, світу в цілому. З'являються міфи про світовий потоп, катастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачалася послідовність і наступність подій. Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня (Оберега) - богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спиратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувались небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам'ять про них. Побутувала також Богиня печалі і скорботи - Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина міфів має історичну зафарбованість, вони тісно пов'язані з культом предків, возвели чування героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться з злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як зародження, зростання, розвиток, деградація, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану - стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру. Існує міф про історію Дніпра, про Славуту - могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою всячиною. «І послав Чорнобог дев'ять велетнів відняти у людей Велику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», - вигукували вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Падуба і вирії, скинув з себе пір'їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорно бог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Біло бог Славу з дна моря і оживив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем». [2.6; 54]

За визначенням відомого дослідника слов'янської культури Мирослава Поповича, в основі міфу - боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижнього світу». Це так званий умовно основний міф. «Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній міфологізованій території, освоєній слов'янами, і в певному часі, прив'язаному до календарних свят». [2.14; 39] За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах - Коваль або два Ковалі, веде боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів - заморожування водойми, в якій ховається змій. У східнослов'янських міфах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі. Також народна пам'ять зберігала уявлення про Карпати як про чародійне місце. «Cхідним рубежем міфологізованого простору був Дон, ця ріка осмислювалась як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих»». [2.14; 49] Саме такими були основні міфи східних слов'ян, які відображали їх світосприйняття, уявлення.

З часом цей процес міфотворення дещо змінився: «З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестає виконувати об'єднавчу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди». [2.22; 276] Гармонійне поєднання двох релігій - сонцепоклонницької, тобто природної, і християнської, завезеної з Близького Сходу, знаменувало собою новий крок у духовному житті слов'янських народів. Язичницька релігія звичайно зветься поганством у християнському світі. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець пага - pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилося найперше по великих містах, а села, паги, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово «селянин - paganus» стало одночасно визначати й неохрещеного, цебто нехристиянина. Були тертя, переслідування державною християнською вірою простонародної язичницької, аж поки віруючі не стали на шлях порозуміння, хоча і часткового. «А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників». [1.6; 46] Саме такою була думка людей про справжню суть християнства. Візантія не дозволяла місцевим єпископам ставати патріархами і митрополитами, а тільки повинні були бути греки.

Таким чином, на основі джерел і праць дослідників, ми охарактеризували основні міфи і релігійні уявлення східних слов'ян, і наблизилися до наступного розділу роботи, тобто до «нижчого рівня» слов'янської міфології, яка була більш близька і зрозуміла населенню регіону.

ІІІ. Демонологічні уявлення та повір'я

Розглядаючи демонологію, ми знову опиняємося у міфічному світі. Демонологія є сукупністю міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження, це були часи міфотворення.

Вживання терміну «демонологія», на думку деяких дослідників, є некоректним по відношенню до релігії предків. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводиться до поняття «злої сили» і вчення про неї. Ранньохристиянське уявлення про демонів пов'язане з образом злої демонічної, бісівської сили. Демон - це узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше) благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини. Дух є безтілесною істотою, яка може показувати людині, оскільки вони перебувають у постійній взаємодії з людиною і визначають її душевний і психічний стан.

У слов'янській міфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, адже Добро і Зло, яке приносять дух, визначається ставленням до них людини. Тому давні слов'яни приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так і зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навіть після прийняття християнства, як за давніх часів, як і через тисячу років, люди готові діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».

Демонологія відноситься до нижчого рівня слов'янської міфології. До нього відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Слов'яни наділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духи були добрими, інші - порочними. У слов'ян вони мали назви богів вітряних, лісових, польових, земляних і водяних. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, а також - вій, вовкулака, лісовик, упир, берегиня тощо. Це основні духи -демони, в яких вірили слов'яни. «Деякі з них були фантастичними істотами - наприклад, чорти, які за демонологією слов'ян становили цілу ієрархію й осмислювалися не лише як «нечиста сила», а й як іпостась домашнього духу (домовики)». [2.10; 242] Прокопій в своїй праці «Історія» зазначає: «Поклоняються (слов'яни) також рікам і німфам, і іншим божествам, і всім ім приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать». [1.3; 45] Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їх антропоморфними рисами. Демонологічні уявлення пов'язані з явищами природи, господарсько-побутовим життям.

Особливих труднощів, як було з вищими найдавнішими божествами, при вивченні цих «демонів - духів» не виникає, оскільки народна пам'ять зберегла про них багато відомостей, бо ще і досі подекуди люди вірять в цих істот, особливо це спостерігається в селах, де добре зберігалася традиційна культура. Однак, варто зазначити, що виникають труднощі пов'язані з трактуванням цих духів з християнської точки зору - чим і «поплутали» людей. З огляду на це, ми й можемо дати певну характеристику цим духам.

Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник) - Божество дому, родини, який походить, вірогідно, від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або під порогом хати. «Домовики - се домашні духи. Вони постали з тих крапель, що чорт, замочивши палець у воду, стріпував позад себе. Вони сидять по хатах і при запаленій страсній свічці їх можна бачити. У багача у шерсти, у бідака лежить голий». [1.8; 389] Домовик невидимий, але іноді він показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе в злагоді із своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству. Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господиня дому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, коли переїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик: «Домовик, Домовик! Ось тобі сани - сідай, їдь з нами!» або й просто: «Хазяїне, ходи з нами до нової хати!» Інакше він образиться, що його не шанують, і буде турбувати людину, а іноді шкодити їй. Тум ми бачимо поєднання добра і зла.

«Існує повір'я, що інколи Домовик «душить» сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не дає дихати. Тоді треба спитати: «На добро чи на зло?» Якщо він теплий - на добро, якщо холодний - віщує хворобу». [2.9; 58]

Залишившись у хаті, з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукає вночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустять чужого Домовика.

Зображують Домовика у вигляді дерев'яної скульптури бородатого дідуся і ставлять на Покуть поруч з іншими Богами.

Русалки - це первісно Діви - Богині природи: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. То є ті самі німфи, про яких згадує Прокопій. «Ся назва походить від кельтського слова рус - (тобто вода), від кореня якого руське слово русло, означає середину річки. Русалка означає жительку русла води». [1.7; 102] Русалок можна вважати етнічними символами української національної демонології. Принаймні в інших народів вони не знайшли такого поширення: у білорусів цей образ має інший вигляд («кикимора»), у росіян він зустрічається, як правило в суміжних з Україною районах. Саме на Україні його опоетизовано в літературних творах, передусім «Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена нею Мавка є, звичайно, художнім образом: науковці ж розрізняють кілька різновидів русалок. Зокрема, Д.К.Зеленін подає такий перелік: купалка, водяниця, жартівниця, лешачиха і нявка (мавка), лоскотуха, криниця, мемодиха - істоти дещо вищого ґатунку. Таке розмаїття назв - не просто локальні етноніми, а, як свідчать зібрані дослідниками матеріали, - різні типи русалок. Це молоді вродливі жінки, котрі живуть у воді (типовий український варіант), у лісі (характерно для білорусів) або в полі (російський варіант) і люблять лоскотати перехожих: «Іноді вчиняють напад на людей і залоскочуть їх до смерті». [1.7; 102] Мавки, на відміну від русалок мали, довге лляне волосся, вони уособлювали дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними. Саме вони своїм співом і привабливим виглядом заманювали хлопців і залоскочуть до смерті. «Русалки - се водні красавиці вони виходять ночами на береги озер, рік, протоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають на траву і чешуть коси або виводять танці». [1.8; 398] У найдавніших слов'янських міфах простежується певний зв'язок Русалок з культом рослин та культом води. Лісові Русалки живуть на деревах, гойдаються на гіллях. Русалки - добрі Божества врожаю, покровительки рослинної сили природи. Русалки не мають на собі одягу, у них біле знекровлене тіло. В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок намітки, а в дівчат сорочки: « Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у жінок намітки: Жінки-сестрички, дайте намітки: Хоч не тоненької, аби біленької. Сиділа русалонька на білій березі, Просила русалонька у дівчат сорочки: Дівчата-сестрички, дайте сорочки, Хоч не білесенької, аби тоненької». [1.4; 343] Русалки задають питання, при відповіді на які вони відпускають дівчину чи хлопця: «Ой, біжить, біжить мила дівчина. А за нею та русалочка: «Ти послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі три загадочки. Як угадаєш - до батька пущу, А не вгадаєш - до себе візьму: - Що росте без кореня? - Що біжить без повода? - А що цвіте без цвіту? Панночка загадку не відгадала, Русалка панночку залоскотала». [1.4; 344] Оберегом від них слугував хрест та полин.

Лісовик [див. дод.12] - Бог лісу, можливо, первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Ому люди-пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому в жертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу. «Імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам'ять про якого була викоренена християнством». [2.9; 59] Фольклористи зібрали лише пізніші уявлення про лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною, не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавши дорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу - тоді повернеться пам'ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі. «Вважалося, що Лісовик буває жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство, створювали сім'ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць». [2.13; 222] Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер, відомий своїми веселощами, який примушує зустрічного чоловіка танцювати, граючи йому на сопілці: «…це заклятий чоловік. Він ходить лісами і ніхто його не вб'є, ані з'їсть, бо так йому «пороблено»…а шкіра його покрита буйним волоссям. Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть. Чоловікові не робить зла, хіба попросить чемно у танець…» [1.8; 391] В російській міфології до нашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркського Шуралє. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна - таке уявлення все позначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: «Усяка нечиста сила боїться липового поліна». Одна казка починається такими словами: «Жив у лісі такий бог лісовий, і було три брати. Пішов один брат до того бога найматися пасти бичка». [1.8; 390] В цій казці лісовик убиває двох братів, бо не додержують угоди, а третьому дає багато грошей.

Водяник - втілення стихії в образі Водяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити, навіть утопити, перевернути човен тощо: «Псує греблі, ломить у млинах колеса, коли недобрий, а як люди наближаються тоді до його царства, купаються або роблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго переляк. Погодяться одначе, й мирно з людьми». [1.8; 392] Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: в давні часи йому приносили в жертву чорну тварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, яка також вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертви Водянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали в річку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).

Згідно з легендами про створення світу, Водяник походить від чорта. «Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і залишився: у воді - водяник, у болоті - болотяник тощо». [2.13; 221]

Вірили, що водяник може показуватися у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінним атрибутом Водяника є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду, щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні риси.

Чорт (біс, диявол, дідько, сатана, щезник) - як духовна постать, і як незвичайна обдарована людина. «Ще в XVII ст. східні слов'яни уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз: Кудесник, Кудес - чорт або чарівник, так писав Самбо Беринга про Чорта у Своєму «Лексиконі…» (1627). [2.9; 63] Таким чином, ми маємо три синоніми як чаклун, відун, відьмак та інші. Слов'яни, як відомо, без особових мук сумління часто зверталися до чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Проблема виникла, оскільки з прийняттям християнства всі давні Боги й духи були віднесені в розряд «нечистих». За християнськими уявленнями, чорт - людиноподібна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, з хвостом і копитами. Митрополит Іларіон зазначав, що «з бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер став зватися Дияволом, Сатаною чи демоном, і йому мали підпорядковуватися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя… всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту». [1.7; 134] вірогідно, вже під впливом церкви виробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає в людині душу і що він так само смертний як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести до духів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, часто називали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, які читали і ворожили за «чертами і різами». Образ чорта в слов'янській міфології докладно описаний переважно з християнської точки зору, бо це було їм вигідно і тому питання залишається малодослідженим з дохристиянської точки зору. Народна мудрість не даремно говорить: «Не такий Чорт страшний, як його малюють!» і в цьому є не тільки велика мудрість, але й велика таємниця.

Перелесник - літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними в ночі й забирає силу та вроду. Уявляється в образі гарного палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима, як писала Леся українка в «Лісовій пісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінок і за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Вважалося небезпечним докоряти жінці за зв'язок зі змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.

Про Перелесника поетично написала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»: «…До неї уночі з'являвся перелесник, Не дияволом з'являвся, не марою, Спадав летючою зорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав… На ранок, як співали треті півні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана , убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида…» [2.9; 64] Перелесник, судячи з імені (від ст.. сл. Прелесть) - спокусник, у християн близьке до прелюбодій - «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок.

Берегиня - Богиня-захисниця народу, відома сьогодні як Богиня народної пам'яті, яка зберігає прадавні звичаї. У «Велесовій книзі» вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчить співами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходили і багатство літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, ані життя свого, - так прорекла їм Берегиня». [1.7; 79] Як бачимо, тут берегиня пов'язана не тільки з водою, співами, але й з віщуваннями.

Упир - найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, яби висмоктувати з людей кров (потинати). Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що Упирі бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим Упирем ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. Наприклад, на волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця. Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті - по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір'я, що, крім мертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити Упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника: «Коли хто хоче позбутися опира, щоб не ходив та не потинав людей, то повинен обнести його довкола села чи міста три рази, а він перестане ходити. Можна також пробити його крізь груди осиковим колом. Найліпше, одначе, викопати, порубати на кусники і забити осиковий кіл у голову. Тоді напевно перестане раз на все ходити». [1.8; 403] Іван Франко в свої розповіді про «Сожжение упырей в с.Нагуевичах в 1831г.» [див. дод. 13]зазначає, що на сторінках «Киевской Старины» з'явилися розповіді, про які він чув ще в дитинстві. Справа стосується спалення кількох чоловік, підозрілих громадою у тому, що вони упирі і були причиною холери, що була в той час. В людей були різні прикмети щодо Упирів, одну з них записала його дружина Ольга Франко: «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, Але не так, як други люде. Вин усе лягае головою до дверей, а ногами до образив - по Тим его и признати можно». [1.8; 513]

Мара - міфічна богиня зла. Пізніше образ мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. «Мислилися страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сону людину, а коли прокидалася, то мара миттю зникала». [2.13; 223]

Вовкулака - надзвичайна напівфантастична істота. Вовкулаки могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим Вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун.

«Також коли чоловік спить із жінкою проти святої неділі і тоді почнеться хлопець, буде вовкулаком. Вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через ту ямку вивертається шкіра і чоловік входить до середини, а на верха виходить вовк, коли прийде не се пора». [1.8; 403] Зачарованими ж Вовкулаками стають ті , яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені ж - живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаку людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та інші. Існує в народі така легенда, в якій мова йдеться про вовкулаку: «Один наймит підгледів раз, що хазяїн перекинувсь через пеньок за гумном, зробивсь вовкулаком і побіг у ліс. Наймит взяв дай перекинувся теж…і побіг у ліс. Довго блукав…і їв усяку падаль. Далі стало йому скучно без людей, да вже не знає, як перекинутися в чоловіка…да й вже насилу хазяїн здогадавсь, що е не вовк, да взяв і перекинув його навпаки через пеньок. Наймит йому в ноги. А хазяїн…- То ж, небоже, - каже, - не роби, чого не знаєш». [1.9; 152]

Вій - демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. «Погляд його може вбити людиною, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворювалися озера або провалля». [2.13; 220] Тут ми яскраво бачимо приклад, як люди пояснювали звичайні природні явища.

Від згубної дії його погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови. Ймовірно, з оповідями про Вія, пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.