Особливості сприйняття церковного віровчення віруючими

Він також наголошував, що вірування належать до соціальних фактів, але що стосується тих форм, які приймають колективні стани, передаючись індивідам, то це вже інше явище ; «соціальний факт відмінний від своїх індивідуальних втілень»434. Тобто Дюркгайм обстоював думку, що вірування й догмати, хоча і мають індивідуальні втілення на рівні свідомості, проте не відображають індивідуальну реальність, а є соціальними фактами.

М. Еліаде вважав, що секуляризація була ефективна лише на свідомому рівні, де втрачали сенс старі теологічні ідеї, догми, вірування, ритуали. Але позаяк жодна людина не живе лише свідомим раціональним життям, а слухає музику, читає книги тощо, то про повне викорінення релігійності не може бути мови. Дії закоханого, його слова не раціональні, а ритуальні, він їх повторює багато разів, переживає те, чого не існує у природі. Вчений називає це «досвідом священного»435. Імітація парадигматичних зв'язків надчуттєвої свідомості теж є виявом релігійності - така думка М. Еліаде.

Цікаво, що послаблення релігійності серед представників різних конфесій відбувалося неоднаковими темпами. Найшвидше процес розкладання релігійних уявлень відбувався в православних. Порівняно з віруючими інших конфесій, вони також гірше знали основні релігійні догмати і канони. Поглиблене знайомство із віровченням Церкви ніколи не було характерним для руського православ'я. У 1940-80-х роках парафіяни теж погано знали основні положення православного віровчення і не розуміли змісту християнських свят. Дослідник В. Чертіхін зазначав: «Дедалі вужчим ставало коло віруючих, які змалечку завдяки особливостям дореволюційного виховання докладно познайомилися з віровченням православ'я, з обрядовою стороною православної церкви»436. До того ж ще до революції кількість тих, що мали таку підготовку, була незначною порівняно з основною масою населення внаслідок його неосвіченості чи малоосвіченості.

У четвертому томі «Настольной книги священнослужителя» (1983 року) вказувалося, що більшість парафіян - «це люди цілковито позбавлені систематичних знань про церкву, таїнства та догматику» .

На іншій сторін ці цього видання згадується про незнання основних молитов і «Символу віри», нерозуміння здійснюваних церковних таїнств, а найголовніше - відсутність до всього цього інтересу .

Відвідувачів православних храмів у 1970-80-х роках можна охарактеризувати словами настоятеля Сімферопольського кафедрального собору Г. Северина: «Більше 20 років я служу в соборі. За цей час майже повністю змінився склад парафіян. Є серед них глибоко віруючі люди, переважно похилого віку. Більшість же не мають релігійних знань і ходять до церкви за звичкою, через відсутність іншого місця для спілкування. Якась частина приходить у зв'язку з особистим горем. Є й такі, які приходять лише для того, щоб поставити свічки, подати списки за упокій чи за здравіє»439. Про слабкі знання церковних канонів та правил згадував настоятель Євпаторійського собору Л. Жила. Він також вважав, що через це й самі священики читають коротші та спрощені проповіді .

Багато в чому подібні до відповідей опитаних православних в Україні, які характеризують рівень релігійності віруючих, науковці почули і в Росії, зокрема й у віддалених регіонах, що свідчить про схожість секуляризаційних процесів. Так, мешканець с. Суслово Алтайського краю (77 років) відповідав: «Свята (релігійні) знаю; у ці дні не працюємо. На пасху дружина паски святила. Я раніше і церковну грамоту розбирав, а тепер все забув. Молитви знав - “Достойну”, “Живі в допомозі”, “Вірую”, а тепер пам'ять не та, все забув. Тепер не молюся, але міцну віру маю. У душі в бога вірую - це головне. Хресне знамення роблю. Якби церква була, звичайно, сходив би, послухав, подивився - красиво. Хоча я попам не вірю: грабують і дурять народ. А що вдома молитися? Ікона - це образ, це не бог, це як фотографія. Щодо пекла та раю - сумнів великий. Ніхто звідти не прийшов, не сказав, що це є. Думаю, дух спустив - і все. Так помремо. У нечисту силу не вірю і раніше не вірив»441. Інший житель цього села (58 років) заявляв: «У бога вірю. Як раніше від батьків наших це пішло. Довести не можу, що бог є. Вірю і добре. Якщо немає його, теж погано не буде, що вірю... Молитов знаю багато, але ввечері і ранком молюся не завжди; працюю, забуваю, поспішаю. За їжею зовсім майже не молюся. Рай, пекло - скільки живемо, звідти жодної звістки не було. Може, й кипітиму в казані, хто знає? Душа - здається, є вона в нас. Кажуть: дух вийшов. А є рай чи пекло, так може летіти туди душа тисячу років. Так що тут один раз живемо. Загалом, думаю, нічого цього не буде. Свят дотримуюся: відчуваєш, що свято. Помолишся побільше»442. Як бачимо, відповіді віруючих у далекому Алтаї нагадували отримані в Україні.

Схожа ситуація спостерігалася і в середовищі представників низки інших релігійних течій. В інформації, надісланій уповноваженим у Ворошиловградській області Д. Бабушкіним до Ради в справах релігій при РМ УРСР від 26 вересня 1978 року, зазначалося: «Актив старообрядницької церкви і самі віруючі не знаються на відмінностях у течіях старообрядців»443. Ці слова застосовні не лише до старообрядців, а й до прибічників РПЦ, адже останні загалом знали релігійне віровчення гірше від старообрядців.

Дослідники поділяли думку, що переважна більшість тодішніх віруючих не були знайомі з релігійною догматикою і не виявляли до цього охоти, а елементи релігійного комплексу, зокрема релігійної моралі, у пересічних віруючих були представлені на рівні побутової свідомості. О. Дем'янов відзначав дуже цікавий факт: підвищення освітнього рівня віруючих у СРСР не призводило до підвищення релігійної поінформованості. З усіх опитаних (1970-ті роки) лише близько 10% добре знали Біблію, зміст віровчення та культової практики, понад третина - погано, найчастіше вони отримували якусь поверхову інформацію від інших віруючих. Більше половини зовсім не знали основ Біблії, головних догматів, біблійних моральних приписів, не знали сенсу релігійних свят444. Ці цифри стосувалися лише тих 15-20% населення України, яких визнавала віруючими радянська система. Проте слід завважити, що релігійні знання не завжди сприяли посиленню релігійності, часто бувало навпаки - що менше розуміння релігійного віровчення, то вища релігійність. На цьому неодноразово наголошували й зарубіжні вчені.

Пересічні віруючі не сильно переймалися поганим знанням основ свого релігійного вчення. Це стосується не лише православних, а нерідко і членів протестантських релігійних організацій закритого типу, де вивченню релігійних текстів приділялася значно більша увага, ніж у РПЦ. Наприклад, баптист Крамар казав: «Якщо я чогось не знаю в Біблії, то питаю у братів. Якщо і вони не знають - ну то нехай. І без цього можна полегшити душу».

Однією з причин незнання релігійного віровчення у православних була традиційна пасивність православної церкви в галузі просвіти широких мас. Відомий російський вчений Д. Лихачов писав: «Книжність була доступна народним масам через богослужіння, а у всьому іншому вони були виконавцями і слухачами фольклорних творів»446. Із цих слів напрошується висновок, що релігійні знання широкі народні маси отримували в процесі богослужіння. Однак і цю тезу можна піддати сумніву, адже, як справедливо зауважують автори книги «Культура, релігія, атеїзм», «...Протягом багатьох століть книжність була недоступна народові й через богослужіння, позаяк мова богослужбових книг застаріла і її не розуміли навіть священики, мало того, багато з них були неписьменні, що стало однією з причин відомої реформи патріарха Нікона»447. Церковнослов'янську мову, яка лунала в церкві, віруючі погано розуміли, тому вже в досліджуваний період поміж духовенства ширилися розмови про переклад богослужіння з «мертвої» на розмовну мову, а особливого розголосу вони набули в 1990-х роках. Те саме відбувалося й у католицизмі, де богослужіння почали відправляти не латиною, а національними мовами.

Інша причина обмежених релігійних знань на тлі відносної освіченості населення полягала також у тому, що радянська влада доклала чимало зусиль, аби релігійні знання стали недоступними для народних мас. Дуже проблематично було знайти Біблію, не кажучи про інші релігійні видання. Функціонування різних релігійних шкіл для широкого загалу теж належало до сфери «табу».

Із часу установлення радянської влади по 1956 рік, як указує архиєпис- коп Михаїл (Мудьюгін), у СРСР не було надруковано жодного примірника Біблії, та й потім половину невеличких накладів відправляли за кордон у зарубіжні парафії РПЦ. Не було можливостей випускати іншу церковну літературу, зокрема богослужбові книги. Крім того, знищувалися книги, які залишалися після закриття храмів. Як рідкісне явище можна розглядати видання в кінці 1940-х - 1950-х роках чотиритомовика промов митрополита Миколая (Ярушевича) і чотиритомовика промов Патріарха Алексія (Симанського)448. Влада в такий спосіб намагалася переконати світ у існуванні у СРСР свободи совісті та церковної діяльності. Лише пізніше ситуація з виданням релігійної літератури поліпшилася, однак її наклади були недостатніми для задоволення потреб віруючих.

Голова Ради в справах релігій при РМ СРСР В. Куроєдов у своїй книзі «Релігія і церква в Радянській державі», опублікованій 1981 року, зазначав, що за останні 15 років Біблія тричі видавалася масовим накладом, неодноразово - Новий Заповіт та Псалтир. Друкувалися також Тіпікон, Требник, Служебник та інші богослужбові книги. Був опублікований чотиритомовик праць колишнього Патріарха Московського і всієї Русі Алексія і том праць тодішнього Патріарха Пімена449. Це визнання чиновника свідчило радше проти, ніж за.

Відсутня була й церковна періодика. «Журнал Московской патриархии», єдиний друкований орган РПЦ упродовж багатьох років, почав виходити лише 1943 року.

Позаяк Біблія була недоступна для більшості віруючих (її можна було придбати лише на «чорному ринку» за великі гроші), уявлення, що побутували між людей, часто замінювали знання основ православного віровчення. Не сприяли цим знанням і богослужіння церковнослов'янською мовою. Багато вірян, які часто відвідували церкву і слухали «Символ віри» церковнослов'янською мовою, мало могли сказати про його основний зміст, хоча він і містив основні формули православного віровчення.

Упродовж 1940-80-х років спостерігалися зміни в співвідношенні релігійної, нерелігійної та антирелігійної інформації, яку отримували віруючі: внаслідок дедалі рідшого відвідування храмів обсяг засвоєння релігійної інформації зменшувався. Доступ до релігійних видань був обмежений, а із кожним десятиліттям суспільство ставало секуляризованішим, відтак і оточення віруючої людини ставало дедалі ненадійнішим джерелом релігійної інформації. Водночас віруючі отримували більше нерелігійної та антирелігійної інформації передусім через періодику, радіо, телебачення, вплив яких на свідомість населення невпинно зростав. Цьому сприяло і підвищення загального рівня письменності, що уможливлювало доступ до книг і преси; і розвиток техніки, який спричинив появу майже в кожному домі радіо і, в більшості - телебачення. Віра в Бога під впливом «матеріалістичної» інформації набувала різних відтінків. На зміну віри в Бога- Творця і Вседержителя прийшла віра в щось надприродне і таємне, яка ні до чого не зобов' язувала і не змінювала звичайного, переважно нерелігійного, способу життя. Загалом можна говорити, що в релігійній свідомості багатьох віруючих спостерігався відхід від учення Церкви і наближення до еклектизму та світськості.

Очевидно й те, що в конфесіях, де на знанні релігійного віровчення не акцентувалася особлива увага, пересічні віруючі ставилися до цього як до чогось не дуже важливого. Протилежну позицію часто займали інтелектуали. Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гасет у праці «Бунт мас» писав: «Дивуватися, подивляти - це початок розуміння. Це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Його професійна риса - дивитися на світ розплющеними в подиві очима»450. Звісно, траплялися випадки, коли й малоосві- чені люди зверталися до поглибленого вивчення релігійних текстів. Але це були радше винятки, які, як свідчить історія, інколи призводили до створення дрібних релігійних течій, сект, єресей.

Віра, не підтримувана дієвими соціально-психологічними факторами, зміщувалася у свідомості людей на периферію. Вона балансувала на межі з невірою, не маючи великого впливу на індивіда. Їй притаманний циклічний характер - вона активізувалася під впливом несприятливих для індивіда життєвих ситуацій, а їх зникнення призводило до безрелігійного періоду. Ці проміжки часу впродовж років ставали дедалі довшими.

Слід також зазначити, що успіхи радянської влади не були б такі великі, якби населення України було глибоко укріплене у вірі. Багатьом людям поверховий релігійний світогляд легко було замінити на атеїстичний. Дуже влучно про швидку й легку релігійну переорієнтацію неглибоко віруючих осіб висловився сучасний російський богослов А. Кураєв. Він зазначив: «Їм кажуть: “Ви атеїсти”, - і вони згоджуються: “Так, справді. Це попи навмисне від нас приховали, що ми від мавпи походимо”. Потім їм кажуть: “Та що ж ви, забули віру ваших батьків? Ми ж православні!”, - і вони знову згодні: “Як же це ми слухали байки цих комуністів і стали іванами безрідними”. Коли ж їм скажуть: “Та що ви! Християнство - це іноземна релігія, її євреї навмисне вигадали, щоб нашу споконвічну арійську, ведичну віру замінити, щоб примусити нас, слов'ян, замість Кришеня- Крішни служити їхньому Христу!” - натовп знову слухняно обуриться: “Та скільки ж можна від нас ховати нашу рідну екстрасенсорику та магію!”»451.

Впливали на погане знання віровчення й самі процеси, що відбувалися в суспільстві. Під час НТР матеріальне становище людей значно покращилося, і частина за відсутності зовнішніх подразників відчувала свою меншу залежність від Бога, а відтак не бажала отримувати релігійні знання. Е. Фромм у праці «Здорове суспільство» писав: «Наші боги - це машини й ідея ефективності; сенс нашого життя полягає в тому, щоб рухатися, бути попереду, піднятися якомога вище до вершини. Але якщо під релігією ми розуміємо монотеїзм, тоді, звісно, наша релігія - не більш ніж один із предметів споживання, виставлений напоказ» . Ті тенденції, що були властиві американському суспільству, хоч і меншою мірою, але проявилися й у радянському в 1940-80-х роках і притаманні нині, на початку третього тисячоліття, українському.

Процеси секуляризації, обумовлені суспільними тенденціями, освітою, НТР тощо (хоча тут і не проводилася антирелігійна політика з боку держави), в цей період відбувалися і на Заході. Там також кількість людей, які вірять у Бога й основні догмати, значно перевищувала кількість відвідувачів недільних мес. У релігійні догмати в середині 1960-х років у Італії вірили понад 51% населення, у Норвегії - 42%, у Бельгії - 33%, у Франції - 30%453. Тоді як кількість осіб, що регулярно відвідували богослужіння, могла бути нижчою щонайменше удвічі.

На Заході спостерігалася та сама, що й у СРСР, ситуація зі знанням релігійної літератури і біблійних персонажів. У США близько 98% опитаних у 1960 році людей заявляли про свою віру в Бога, проте 51% не могли назвати першу книгу Біблії, 60% не знали, що таке Трійця, 65% не могли вказати, хто виголосив Нагірну проповідь, 79% не знали імені жодного з пророків, згаданих у Старому Заповіті, 40% ніколи не читали Біблії, хоча 83% стверджували, що вона є богонатхненною книгою454. Це при тому, що в протестантських течіях (а в США протестантів було більше, ніж представників католицизму, не кажучи про інші течії. - П. Б.) вивченню Біблії приділялася велика увага.

Щоб краще зрозуміти, до яких наслідків призвело протистояння матеріалістичної науки, освіти й суспільних тенденцій із релігійністю, звернімося до зображення християнського світогляду у книжці Дж. Лінча «Середньовічна церква»: «Християнське уявлення про всесвіт охоплювало геть усе - од вічної мовчанки, що панувала перед початком творіння, до кінця всього сущого. Між сотворінням світу та його кінцем влада Бога над Його всесвітом виявилася у все більшому одкровенні Себе через низку заповітів - угод, що знайшла свою кульмінацію, коли Він послав на землю свого Сина. Було пояснено існування у світі зла і винайдено спосіб рятуватися від нього, звертаючись до Церкви, яка розподіляла Божу ласку, Його благодать. Бог довів, що Він любить людей, коли відмовився покинути напризволяще або знищити людський рід, попри його гріховність. Натомість Він запропонував людям спасіння (або принаймні частині людей) через власні страждання і залишив їм змогу будь-коли знаходити спасіння у Своєму живому тілі, в Церкві. Всесвіт не був мертвою машиною, яким зображує його сучасна наука. Він був полем битви між добрими і лихими істотами, небесними, людськими й демонічними. Християнське пояснення світу навіювало індивідам оптимізм і водночас тривогу. Вони могли сподіватися на прощення своїх гріхів, на допомогу ангелів святих і Бога у своїй життєвій борні, і свою недосконалість вони могли здолати за життя покутою...»455. Людина мала цілісну картину світу, яка визначала її дії, мала надію на божественну допомогу. Колапс віри зруйнував цей світогляд у більшості людей. Він зберігся лише в частини глибоковіруючих осіб.

Аналіз досліджуваної проблеми свідчить, що на рівні буденної релігійної свідомості догматично-канонічні ідеї сприймалися інакше, ніж їх подавало релігійне віровчення. Домінувала тенденція видозмінювати їх, надавати іншого забарвлення, доповнювати догматично-канонічні ідеї іншими складовими. Це було зумовлено багатьма факторами. На сприйняття різних релігійних догматичних ідей впливали ступінь релігійності, психічні особливості індивіда, його конфесійна приналежність тощо. Великий вплив мало соціальне оточення, суспільний устрій і релігійна політика влади. Очевидно, що вплив антирелігійної пропаганди, поширення наукових знань та розвиток освіти, які базувалися на матеріалістичному світогляді, відіграв не останню роль. Віруючі все частіше намагалися поглянути на релігійні ідеї з позицій матеріалістичного світогляду, що не завжди позитивно впливало на всю систему релігійних переконань. Часто наукоподібні атеїстичні посилання виявлялися привабливішими за богословські для нестійких у своїй вірі людей.

Багато віруючих втрачали довіру до біблійної картини світу, причому не лише до буквального її опису, а й до символічного тлумачення. Зазнавало змін і сприйняття потойбічного життя: погляди людей старшого покоління були ближчі до церковних, хоча великою мірою образні, тоді як дедалі більше віруючих молодшого покоління вкладали в них індивідуальний зміст. Це стосується представників усіх релігійних течій.

Чіткіше проаналізувати проблему сприйняття віруючими догматично- канонічних норм не дозволяє відсутність достовірних джерел. Дані соціологічних досліджень, на які ми спиралися під час висвітлення цього питання, далекі від точності. Це зумовлене як недостатнім рівнем професійності багатьох дослідників, які складали анкети (соціологічні дослідження в СРСР на той час перебували на етапі становлення), хоча звичайно траплялися винятки, так і самою жорсткою методологічною постановкою проблем, яка базувалася на матеріалістичному світогляді. Останній визначав ідею Бога як фантазію, пережиток минулого, тому часто в анкетах не було представлено тих варіантів відповідей, які міг обрати сам віруючий. Крім того, слід зважати й на формалізм окремих «соцопитувань» чи їх можливе складання «у кабінетах», - усе це автор залишив поза увагою, зважаючи на цілковиту очевидність ситуації. Тому наразі ми можемо лише говорити про процеси, які відбувалися у релігійному середовищі і які стосувалися сприйняття догматично-канонічних норм, а не давати точну картину об'єктивної реальності.

3. Ставлення віруючих до виконання релігійних обрядів

Важливим у вивченні релігійної свідомості є дослідження ставлення вірян до здійснення окремих релігійних дій - відвідування храмів, виконання обрядів, святкування релігійних свят тощо. Зрозуміло, що для глибоко віруючих людей ці дії були невід'ємним атрибутом релігійного життя, але люди зі слабкою релігійністю могли думати інакше. Це стосується також невіруючих.

Воєнні лихоліття сприяли зростанню релігійності населення. Під час війни на окупованих територіях спостерігалося відновлення діяльності храмів, закритих у передвоєнні роки. У тих місцевостях, де таких споруд не було, відкривалися молитовні будинки. Релігійне життя активізувалося в багатьох регіонах і після війни. У більшості областей (хоча й не у всіх) кількість осіб, які брали участь у богослужіннях, була значна. В інформаційній доповіді уповноваженого Ради в справах РПЦ за І-й квартал 1945 року зазначалося, що в Сталінській області у звичайні, святкові та недільні дні в містах православні храми відвідують 300-800 осіб, у селищах - 200-600, у селах - 20-50. Серед відвідувачів переважали люди середнього віку обох статей. Молодь і діти складали 8-10%456. Під час великих свят у цьому регіоні окремі храми відвідували навіть десятки тисяч людей. Відповідно до документа, складеного на основі матеріалів уповноважених у справах РПЦ при облвиконкомах (травень 1948 року), в окремих храмах Києва у святкові дні бувало від 3 до 10 тис. осіб, у храмах Львова - до 15-20 тис. У м. Мукачеві під час свята Успіння Пресвятої Богородиці до монастиря на Чернечій горі збиралося близько 30 тис. віруючих457. (Раніше він був греко-католицьким. - П. Б.). Особливо людно в храмах було в такі свята, як Великдень, Різдво, Трійця.

В інформації про святкування Пасхи 2 травня 1948 року, поданій в управління агітації та пропаганди ЦК КП(б)У уповноваженим Ради в справах РПЦ в УРСР П. Ходченком зазначалося, що в цей день усі церкви були переповнені людьми. Храми не могли вмістити у своїх стінах усіх охочих туди потрапити458. Серед відвідувачів було чимало підлітків - дітей шкільного віку, а також військових. За свідченнями уповноваженого Ради в справах РПЦ у Дніпропетровській області Бабасова, на Пасху серед відвідувачів Троїцького собору в Дніпропетровську молодь і діти складали 20-25%, а загальна кількість відвідувачів собору сягала шести тисяч осіб. До Миколаївської церкви діти не лише приходили як відвідувачі, а й приносили паски для освячення .

Уповноважений Ради в справах РПЦ у Харківській області Снєжко стверджував, що великодні служби в православних церквах 1948 року були людніші, ніж попереднього. Він зазначив, що в храмах Харкова багато молоді. Крім того, серед відвідувачів були окремі групи військових - не лише солдати, а й офіцери. Вони хрестилися і ставили свічки460. Про збільшення кількості осіб, які відвідали пасхальні богослужіння 1948 року, повідомляв і уповноважений Ради в справах РПЦ у Сталінській області. Він зазначав, що в церквах регіону тоді побувало понад 500 тис. осіб461. Цифру 300-400 тис. відвідувачів великодніх служб у тому році назвав уповноважений у Чернігівській області462. Уповноважений у Житомирській області повідомляв, що в деяких міських храмах підлітків налічувалося до 30-40%463. Ось як писали про релігійне життя на Житомирщині 1945 року представники ОУН-УПА: «Населення придержується національних звичаїв та строго сповняє релігійні обряди (під час коляд, та Великдень і т. п.). Матері вчать дітей молитися. У хатах багато образів (ікон). Майже немає нехрещених дітей»464. Хоча активізація релігійності була загалом притаманна Україні, проте траплялися і винятки. У деяких населених пунктах змін не відбувалось або, навпаки, спостерігалося зниження динаміки виявів релігійності.

Співвідношення між участю в богослужіннях віруючих у свята та звичайні дні показує статистика в Сталінській області (див. таблицю 2.10)465.

Отже бачимо, що найбільша диспропорція між відвідуванням храмів у великі свята та звичайні дні спостерігалася в містах; у селах та селищах розрив був менший. Однак ця статистика не враховувала даних у окремих великих храмах цієї області, де у святкові дні їх відвідувало більше 10 тис. осіб.

Загалом, орієнтуючись на дані, що фігурують по окремих населених пунктах, можна вважати, що на Пасху в другій половині 1940-х - середині 1950-х років храми РПЦ щорічно відвідували близько 7-9 млн. віруючих усіх конфесій. Менше - на Різдво, Трійцю, коли їх чисельність сягала 6-7 млн. осіб і 1,5-2 млн., а то й менше - у звичайні недільні дні. З-поміж вірних інших конфесій, які відвідували храми чи молитовні будинки в дні великих християнських свят, були католики (римського й східного обрядів), старообрядці, представники ІПЦ, ІПХ, низки протестантських течій.Кінець 1950-х - початок 1960-х років ознаменувався активною антирелігійною політикою. Влада вирішила перейти до наступу на Церкву, щоб назавжди покінчити з «релігійними пережитками». Лише протягом 1960-1963 років в УРСР припинили свою діяльність 3410 православних громад . Це позначилося на зниженні рівня відвідуваності храмів, особливо в містах.

Згідно з документом від 27 травня 1964 року, що його подав уповноважений Ради в справах РПЦ в УРСР Г. Пінчук, у дні великодніх свят у православних церквах, за неповними офіційними даними, побувало понад 2 млн. осіб (у кілька разів менше, ніж 15-20 років тому. - П. Б.). Реальна кількість відвідувачів храмів на Пасху в цей період, на нашу думку, становила 2,5-3 млн. осіб. Храми в Києві, Одесі, Львові, Харкові, Донецьку хоч і були переповнені, однак їх відвідувало значно менше людей, ніж у 1940-50-х роках (слід врахувати, що зменшилася також кількість діючих храмів)467.

Для 1970-80-х років характерний подальший спад відвідування храмів віруючими РПЦ. Великою мірою це було викликано не лише згасанням самої віри, а й закриттям храмів, а відтак і зменшенням загальної кількості учасників богослужінь. Впливали на ослаблення релігійності як атеїстична пропаганда, так і більша довіра населення до матеріалістичної науки і пов'язаної з нею освіти та НТР. Крім того, партійні й комсомольські комітети, а також сексоти відстежували тих, хто відвідував церкви та молитовні будинки. Згідно з оцінками уповноважених Ради в справах релігій, які на наш погляд є заниженими, у православних храмах на великодньому богослужінні 1978 року були присутні близько 1,2 млн. осіб, що на 25% менше, ніж 1977 року468. Молитовні зібрання в невеликих релігійних організаціях закритого типу відвідували в середньому 70-80% усього складу громад . Згідно з оцінками місцевих органів влади, у православних храмах у ніч із 25 на 26 квітня 1981 року (Пасха) перебували 1186 тис. осіб, із них близько 100 тис. молоді (більшість молоді - з цікавості) (за нашими підрахунками до 2 млн. - прим. П. Б.). Це трохи менше, ніж попереднього року. Однак у деяких областях (Донецькій, Кримській, Черкаській, Івано-Франківській) відвідувачів храмів було більше порівняно з попереднім роком470. До цієї кількості слід додати вірних інших релігійних об'єднань, як легальних, так і нелегальних, вірні яких також відвідували храми у святкові дні. Загалом можна зазначити, що рівень відвідування православних храмів знизився упродовж періоду другої половини 1940-х - 1980-х років у 5-7 разів, тоді як чисельність населення республіки збільшилася.

Відвідування богослужінь та виконання релігійних обрядів віруючими, зовсім не означало, що всі їх учасники ставляться до них з відповіднимпієтетом. Частина віруючих відвідувала храми та виконувала обряди доволі рідко. Для цієї групи вірян обрядова діяльність все більше носила формальний характер. Уже в повоєнний період про останній факт неодноразово повідомляли священики. В інформаційному звіті уповноваженого Ради в справах РПЦ в УРСР за січень-травень 1949 року зазначалося, що духовенство жаліється, ніби останнім часом віруючі, якщо й відвідують храм, то здійснюють це з незрозумілих для Церкви мотивів . Священик Сахаров (с. Гола Пристань Херсонської обл.) заявляв: «Дивне якесь ставлення виникло в людей до церкви: заскочила в церкву, перехрестилася, поставила свічку і побігла на базар. Церква порожня, а на базарі тисячі людей». В іншому документі уповноваженого РС РПЦ за 1947 рік вказувалося, що у великі свята храми відвідують не лише молільники, а й інші громадяни, зокрема молодь, бо їй немає куди піти розважитися . Священнослужителям не подобалося формальне ставлення до богослужіння, яке порівняно з довоєнним періодом значно частіше простежувалося з боку віруючих.

Зауважимо, що частого відвідування православних храмів у центральних, південних та східних регіонах не спостерігалося й раніше, особливо в період польових робіт. У «Киевских епархиальных ведомостях» (1882, № 6) священик із Радомишльського повіту писав: «Зайдіть у храм сільський у недільні чи святкові дні з 29 червня по 1 жовтня. Крім десятка хлопчаків та дівчаток та п'яти-восьми старших селян нікого більше не побачите. І це в парафії, яка налічує 700-800 парафіян, а в малолюдних парафіях і тих не буває. Мовчимо вже про дні високоповажні, коли відбувається молитва за государя... коли також дуже рідко збирається народ, за винятком сільських ярмарків». Багато селян замість відвідати церкву в недільні та святкові дні їхали на ярмарок або ж працювали в полі. У кінці ХІХ ст. у с. Паволоч Сквирського повіту на Київщині, де була зразкова за багатьма показниками православна громада, за словами священика, люди, «віддані церкві і православ'ю», на свято Преображення та Успіння Божої Матері замість відвідування храму «таскали снопи» .

В одній із публікацій у «Церковно-общественном вестнике» (1913 рік) зазначалося: «Помічено всюди, що з кожним роком відвідування храму Божого стає все слабше. Храм, повний молільниками, тепер ми бачимо порівняно рідко, хіба в річні свята і такі дні, як Св. Миколая Чудотв., Св. Пр. Іллі, і то думається, зі свідомості народу: не прогнівати б шанованих молитовників! Служби недільних днів, інших шанованих св., здійснюються майже в порожніх стінах храму. Правильно сказав один публіцист, що якось сумно спостерігав, у храмах співають “Хваліте ім'я Господнє, хваліте раби Господа”, а рабів і немає! Якщо ви спитаєте тих, хто не відвідує храм Божий, про причину, то вони завжди цюпричинузнайдуть: немає часу, самотність, вкажуть на бідність, тобто немає пристойного одягу, а в будь-чому совісно. І водночас ці “раби Господні” ніколи не пропустять якогось “бенкету” й бесіди у своїх рідних і знайомих. Для цього завжди знайдеться час, дістануть одяг, нікого не бентежать часто далекість відстані й погода, хоча б і найнесприятливіша» . Боротьба радянської влади з релігією значно поглибила ті секуляризаційні процеси, які спостерігалися раніше, і надала їм більш активної ходи.

Коли воєнні лихоліття відступали в часі, й більш потужних обертів набирав маховик антирелігійної боротьби в останній третині 1950-х - першій половині 1960-х років, тенденції до рідкого відвідування богослужінь і формальне до них ставлення посилювалися в середовищі віруючих. У «Журнале Московской патриархии» (№ 10 за 1959 рік) констатувалося послаблення інтересів до богослужіння. Зазначалося, що нерідко особа, яка перебуває у храмі, «хреститься і кланяється абияк, а не як належить під час здійснюваного богослужіння, часто роблячи це без належної уваги, недбало, стає на коліна, похитає головою, помахає рукою, зображуючи якусь фігуру, але тільки не знамення хреста творить, встане з колін і знову хитання головою і махання рукою, причому думки її далеко перебувають від здійснюваного богослужіння і його внутрішнього змісту»476.

Характеризуючи відвідувачів храмів РПЦ, колишній настоятель Успенської церкви Запоріжжя О. Якушевич зазначав: «Є такі, і їх більшість, які, зайшовши до храму, кілька разів недбало хрестяться, ставлять свічку і поспішають вийти. При цьому вони збентежуються і червоніють, ніби вчинили щось погане»477. Віруюча Р. М-к (18 років, с. Колодязне Берез- нівського району Ровенської області) заявила: їй байдуже, що відбувається у храмі й що вона «більше часу проводить біля церкви, ніж у церкві»478. Така поведінка для багатьох відвідувачів храмів ставала дедалі характернішою із плином часу. Звичайно, не всі віруючі так ставилися до богослужінь. Приміром, одна бабуся, котра не могла стояти в храмі й просиділа всю літургію надворі, сказала: «Як можна не прийти, бог покарає, янгол моє ім'я до книги життя не запише. А на суді божому господь мене покарає»479.

Дослідження 1960-х років на Буковині показали, що майже всі опитані, хто дав позитивну відповідь на питання про віру в Бога, відвідували храм (але це не означало, що відвідування були регулярні, до того ж у цьому регіоні ситуація з кількістю діючих храмів була набагато кращою, ніж у більшості областей УРСР. - П. Б.). Ті ж, хто не бував у церкві, але зберігав релігійні переконання, вказали такі причини невідвідування: «У Бога вірю, але до церкви не ходжу: діти комуністи, і я не хочу їх компрометувати» (5 відповідей), «немає церкви» (26 відповідей), «не відвідую через погане здоров'я» (18 відповідей) і т. ін. Основними відвідувачами храмів булиособи понад 50 років (69%), з освітою не більше 4 класів (75%). Головними причинами, які спонукали до відвідування церкви, були: віра в Бога (205 відповідей), сила звички (159 відповідей), вплив громадської думки (89 відповідей). Існували віруючі, які ходили до церкви тому, що їх приваблювало богослужіння (52 відповідей), інші проводили там вільний час, відпочивали (51 відповідь), деякі відвідували під впливом батьків (8 відповідей)480.

У Ровенській області, яка характеризувалася доволі високою релігійністю порівняно з більшістю регіонів України, на середину другої половини 1960-х років менше 20% віруючих регулярно відвідували храми, близько 70% - відвідували епізодично, по релігійних святах, із них понад 12% - 1-2 рази на рік. Близько 11%, хоча й уважали себе віруючими, до церкви не ходили. Із відвідувачів менше 20% відчували внутрішню потребу в цьому. Інші робили це під впливом традиції, не бажаючи вступати в конфлікт із громадською думкою481. Ще нижчий відсоток віруючих, що відвідували храми, був у центральних та південно-східних областях України.

У Чернівецькій та Івано-Франківській областях, за свідченням релігіє- знавця А. Колодного, у першій половині 1960-х років лише 30% (здебільшого старші 35 років та з початковою освітою або неписьменні) опитаних виконували релігійні обряди й дотримувалися релігійних свят через глибокі релігійні мотиви. 38% (переважно не старші 40 років, із різним освітнім рівнем і здебільшого чоловіки) - щоб урізноманітнити побут, зустрітися з рідними, друзями, знайомими; 18% (переважно люди, не старші 35 років, із освітнім рівнем до 8 класів) віруючих притягувала пишність церковного богослужіння й обрядів; 14% (здебільшого не старші 40 років, освітній рівень - до 8 класів) здійснювали обряди й відвідували церкву під впливом рідних і під тиском громадської думки482. Як бачимо, глибокі релігійні мотиви становили менше половини усіх мотивів обрядової активності віруючих.

Водночас не всі віруючі, що відвідували храми, бували на богослужінні від початку до кінця. Значна частина залишала храм, коли богослужіння ще не закінчилося. Багато віруючих приходили лише поставити свічку, прикластися до ікони. Нерідко так поводилися люди середнього та молодшого віку483, що свідчить про занепад інтересу до богослужіння в молодших поколіннях.

Частина людей приходили у свята до храмів не з релігійних переконань, а з цікавості. Уповноважений Ради в справах РПЦ у Кіровоградській області в довідці про святкування Різдва Христового 1956 року зазначав: «Я не помітив як у Преображенській церкві, так і в соборі, аби хтось із молоді чи дітей шкільного віку молився. Видно було, що вони прийшли подивитися на релігійну обстановку й послухати хор...»484. Відсоток осіб, що приходили до храмів із цікавості, впродовж досліджуваного періоду мав тенденцію до зростання.

Віруючі, які проживали в сільській місцевості, мали більше можливостей святкувати окремі релігійні свята, що припадали на робочі дні, а відтак відвідувати в ці дні богослужіння - вони часто (особливо в Західній Україні) не виходили на роботу. В інформації уповноваженого в справах РПЦ у Тернопільській області У. Краглика від 22 січня 1960 року зазначалося: «...Частина колгоспників у релігійні свята не виходить на роботу, і не тому, що вони дуже релігійні люди, а тому, що так заведено здавна. На підприємствах, фабриках і заводах робітники на релігійні свята прогулів не роблять»485. Уповноважений, акцентуючи увагу на традиції, випускав з уваги той факт, що на підприємствах була значно суворіша трудова дисципліна, і проти працівника, який не вийшов на роботу, були б ужиті значно суворіші санкції, ніж проти колгоспника.

1970-80-і роки стали найвищим піком секуляризаційних процесів в УРСР, хоча порівняно з хрущовською добою для цього періоду характерна більш «м'якша» антирелігійна боротьба. Характеристики, які давали виконанню обрядів віруючими, нагадували більш ранні. У «Настольной книге священнослужителя» (1983) подано таку оцінку особливості нехтування віруючих церковною службою: «Цей гріх найчастіше всього виявляється у відсутності прагнення брати участь у таїнстві євхаристії, тобто довгочасне позбавлення себе Причастя Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа при відсутності будь-яких обставин, що перешкоджають цьому; крім того, це взагалі відсутність церковної дисципліни, нелюбов до богослужіння. Для виправдання зазвичай наводиться зайнятість службовими чи побутовими справами, віддаленість храму від дому, тривалість богослужіння, незрозумілість літургічної церковнослов'янської мови. Деякі доволі акуратно відвідують богослужіння, але при цьому лише присутні на літургії, не причащаються і навіть не моляться під час богослужін- ня»486. Хоча ця характеристика нагадувала ті, що стосувалися більш раннього періоду, слід відзначити, що загальна кількість відвідувачів богослужінь в УРСР різко зменшилася порівняно з попереднім періодом. Якщо в перші повоєнні роки чисельність учасників пасхальних богослужінь, за нашими підрахунками, сягала до девяти мільйонів осіб, а то й більше, то в 1980-х роках не більше двох мільйонів, це при тому, що загальна кількість населення України зросла.

Дослідники в цей період також наголошували на відсутності набожності в деяких осіб, особливо молоді, що інколи відвідували храми. Радянський релігієзнавець М. Гордієнко у своїй праці «Современное русское православие» (1987) зазначав: «Духовенство одноголосно визнає, що молодь найчастіше заходить до храму не з релігійних міркувань, а з цікавості: подивитися на незвичайну обстановку, послухати спів хору»487. Ця характеристика підходила і для деяких відвідувачів храмів старшого віку.

Спостерігалося не лише зменшення релігійності пересічних мирян загалом, а й звуження впливу релігійності на інші аспекти життя. Релігійність охоплює лише сферу внутрішнього життя людини (і то частково) і не поширюється на її професійну та суспільну діяльність. Віруючі дедалі частіше переставали звертатися до Бога. Архиєпископ Кирило (Гундяєв) (тепер Патріарх Московський і всієї Русі. - П. Б.) зазначав, що секуляризація свідомості сучасних парафіян сприяла відособленню релігійного життя, його обмеженню відвідуванням храму в неділю, у кращому разі виконанням церковних приписів488. У «Настольной книге священнослужителя» підкреслювалося: «Перетворюючи православ'я на національну, домашню традицію, набір зовнішніх обрядів, жестів чи зводячи його до насолоди гарним хоровим співом, мерехтінням свічок, тобто до зовнішньої благоподібності, маловіри втрачають головне в церкві - Господа нашого Ісуса Христа»489. Серед більшості парафіян побутувала думка, що релігійність проявляється в зовнішніх показниках: частоті відвідування храму, тривалості перебування в ньому, кількості поклонів і прикладання до ікон, куплених свічок і замовлених треб, поданих записок

із проханням помолитися за здоров я чи за упокій тощо .

Рідкісні відвідування храмів і загальна низька обрядова активність населення в окреслений період були характерні не лише для СРСР. Значне зменшення кількості учасників богослужінь у храмах упродовж ХХ ст. спостерігалося і в західноєвропейських країнах. Приміром, у ФРН 1950 року месу відвідувало 50,6% католиків, а 1970 року - лише 32,4%. Недільні меси, згідно з дослідженнями 1950-1960-х років, у Парижі і його передмістях відвідувало лише 11-12% населення, у робітничих районах цей показник знижувався до 7-3%491. 1967 року лише 36% міського населення відвідували храми в Італії. У Барселоні (Іспанія) недільну месу відвідувало 20% населення, у Лісабоні (Португалія) - 17%. Єпископ Граца Вебер повідомляв 1974 року, що 70% католиків Австрії пов'язані з Церквою формально492.

Така ж ситуація спостерігалася не лише в католицьких, а й у протестантських країнах. Якщо 1851 року в Англії храми відвідувало в середньому близько 36% населення, то 1901 року в Лондоні - до 20%, а на початок 1970-х - не більше 15% населення Англії і Північної Ірландії, 35% ніколи не відвідували і близько 20% - у виняткових випадках. У робітничих районах частка осіб, які відвідували храми, складала 0,5-2,5% тих, що там проживали. Ще гірша ситуація спостерігалася в скандинавських країнах: на межі ХІХ-ХХ ст. храми відвідувало 17% населення Швеції, 1927 року - 5,7%, 1960 року - 3%. У Норвегії 1960 року - близько 2% населення493. Очевидно, ці факти примусять замислитися, чи справді єдиним поборником релігії в УРСР була радянська влада. Як бачимо, у цих країнах теж спостерігався занепад релігійного життя, хоча антирелігійної політики тут не проводилося. Це ще раз підтверджує тезу, що на зниження релігійності, крім боротьби з релігією, впливали й інші фактори. У зазначених країнах спостерігалася втрата монопольного становища релігії в різних сферах духовної культури - науки, філософії, мистецтва. Церква поступово втрачала свій політичний і правовий вплив. Постійні міграції населення, нові соціальні орієнтації робітництва розмивали традиційну релігійність. Парафія переставала бути єднальним началом, центром громади і втрачала багато соціальних функцій. Падінню релігійності сприяла й НТР494.

Зрозуміло, що в УРСР ситуація була дещо інша, і секуляризаційні процеси на зразок тих, що відбувалися в західноєвропейських країнах, тут були інакші. Однак зовсім відкидати наведені вище фактори секуляризації не можна. Ми маємо визнати, що ці процеси відбувалися і в СРСР, хоча багато дослідників їх намагаються не помічати і єдиним агресором релігійної сфери бачать лише антирелігійну радянську політику й пов'язану з нею антирелігійну пропаганду. Це підтверджують і сьогоднішні дані по УРСР. Протягом 1990-2000-х років, коли держава не практикувала дискримінаційної політики щодо Церкви та віруючих, а навпаки - допомагала зводити храми державним коштом, більшість віруючих брали участь у богослужіннях дуже рідко. У другій половині 1990-х років раз на місяць і частіше храми відвідували, за різними даними, 17,8% (Український центр економічних і політичних досліджень - УЦЕПД) і 18,7% опитаних («Aufbruch / New Departures» - (AND))495. Опитування в жовтні 2000 року фонду «Демократичні ініціативи» і фірми «Соціс» (опитано 1200 осіб) показали, що лише 16% виконували основні церковні обряди, а 15% взагалі ніколи не брали участі в богослужіннях496. Отже, навіть у 1990-х роках рівень воцерковленості населення і потреби участі в богослужіннях був мінімальний.

Однією зі складових дослідження релігійної свідомості, виконання обрядів є ставлення вірян до відзначення релігійних свят. Значний інтерес для цього становлять дані опитувань. Першокурсникам Слов'янського педагогічного інституту були роздані 210 анонімних анкет, в яких вказувалося питання: «Які релігійні свята відзначаються у вашій сім'ї?». На запитання 100 студентів (47,6%) відповіли, що в їхніх сім'ях святкуються не лише радянські свята, а й релігійні. 92 студенти (43,8%) назвали не більше трьох свят: Різдво, Великдень, Трійця та деякі інші. Відповіді студентів показали, що їхні батьки погано обізнані з релігійним змістом і походженням цих свят, і відзначають їх під впливом оточення - рідних, родичів, сусідів. Студенти, які вказали, що їх батьки вважають себе невіруючими, зазначали: «Великдень у нашій сім'ї відзначають тому, що в цей день до нас завжди приїжджає бабуся і мої батьки не хочуть робити їй прикрість»; «На різдво і великдень до нас приходять сусіди або ми йдемо до них. Маємо на меті повеселитися, зустрітися, але аж ніяк не з релігійних мотивів».

І лише 18 (8,6%) опитаних студентів зазначили, що мають не лише віруючих родичів, а й батьків. Ці студенти перелічили більшість «дванаде- сятих» свят, які святкувала їх родина, а також свята, призначені окремим святим і храмові дні. Вони вважали себе невіруючими, проте їх приваблював зовнішній бік свят. Так, одна із студенток зазначала: «В сім'ї відзначають великдень, трійцю та інші свята. А мені це подобається. Хіба шкідливо їсти смачну паску або прибирати кімнату зеленою травицею?»498. Таким чином дане опитування показало, що число тих, які вибрали відповіді, яка передбачала віру в Бога становило лише більше 16%, тоді як відповіді з посиланнями на традицію, тиск оточення, бажання розважатися становило понад 76%.

Опитування 583 православних віруючих на Вінниччині товариством «Знання» у 1980-і роки щодо причин святкування релігійних свят дало такі результати: лише 16,3% опитаних заявили, що їх до цього акту штовхала віра в Бога; 29,85% зазначили, що віддавали данину традиції; для 25,22% опитаних осіб ці події були приводом для зустрічей із родичами та друзями, відпочинку, гулянки; 15,43% пояснювали тиском із боку батьків і бажанням уникнути осуду з боку сусідів та рідних; 11,15% заявили про те, що їм подобається святкова атмосфера499.

Багато пересічних віруючих погано розуміли значення релігійних свят. На питання: «Із чим пов' язує православна церква те чи інше свято?» - опитувачі часто отримували такі відповіді: «Я не знаю, з якої нагоди це свято, що воно означає. Я не читала ні Євангелії, ні Біблії»500. Зупинімося на конкретніших відповідях. Приміром, у день Усікновення голови Іоана Предтечі в храмі с. Ласки Народицького району Житомирської області віруючих спитали, що це за православне свято і хто такий Іоан Предтеча? Вони не змогли відповісти, і лише одна жінка заявила: «Хто ж його знає? Кажуть, якась жінка відрубала чоловікові голову. Мабуть, п'яні були»501. У с. В'язівка цього ж району після відправи літня жінка відповіла: «Що було в церкві, й сама не знаю. А що вже гарно і красиво, то нема чого й казати».

Важливим у вивченні релігійної свідомості вірян є їхнє ставлення до виконання релігійних обрядів життєвого циклу: хрещення, вінчання, поховання. Упродовж 1930-х років у зв'язку із жорстокою боротьбою з

Церквою та релігією, закриттям храмів кількість виконуваних обрядів значно скоротилася. Під час війни, коли відбувалося відновлення діяльності храмів і функціонування релігійних громад, спостерігалося пожвавлення цієї діяльності. Ця тенденція зберігалися й у повоєнний період, відтак релігійні обряди виконувалися часто. 1946 року на Волині, за офіційними даними (цифри яких були нижчі від реальних, оскільки не включали певну кількість не облікованих обрядів і часто були занижені), православні священики охрестили 70,7% новонароджених дітей, повінчали 52% усіх зареєстрованих пар молодят і виконали обряд поховання над 78% померлих503. У Жмеринському районі Вінницької області 1947 року було здійснено близько 5 тис. релігійних обрядів (хрещень, відспівувань тощо)504. Навіть 1957 року на Полтавщині, за офіційними даними, із 24 800 зареєстрованих новонароджених дітей 70% було охрещено. За церковним обрядом відбулося понад 40% поховань померлих505. Вагомий рівень обрядової активності спостерігався також у промислових регіонах, де релігійність населення була найнижчою. Зокрема, у Новомосковську Дніпропетровської області 1949 року із 633 народжених дітей було охрещено в церкві 569, 1951-го із 639 - 545506. У Синельниківському районі Кривого Рогу 1946 року було охрещено 45% новонароджених, повінчано - 3,6% пошлюблених, поховано за церковним обрядом 36% померлих; у Васильківському районі цього міста охрещено й поховано відповідно 45,4% і 73%507. У багатьох регіонах, особливо в західноукраїнських областях, показники виконання релігійних обрядів були ще вищі. Це лише зафіксовані виконані обряди життєвого циклу, а були ще й такі, які не обліковувалися, і відповідно не потрапляли в офіційні дані. Поширені ці обряди були і в низці інших конфесій, представники яких проживали в Україні, зокрема католиків (римського і східного обряду). Здійснення хрещення також практикувалося в протестантських течіях.

Зупинімося детальніше на ситуації в окремих населених пунктах. Уповноважений Ради в справах РПЦ Федотов після своєї поїздки по Києво-Святошинському району відзначав: «В с. Михайлівська Рубежівка (Михайлівка-Рубежівка. - П. Б.) всі церковні обряди жителі цього села акуратно виконують, всі хрестять дітей, жодного похорону без священика не буває. Немає жодного випадку в селі, щоб ті, що беруть шлюб, не вінчались у церкві. У 1946 р. хрещень було 63, вінчань - 43, похоронів - 27»508. Тут до виконання релігійних обрядів були причетні і члени партії: комуніст Ковтун (39 років) вінчався у церкві, була охрещена дитина комуніста Дудника, дочка голови колгоспу вінчалася у церкві509. Уповноважений РСРК у Волинській області М. Діденко у звіті за січень 1949 року, характеризуючи релігійне життя с. Пожарки Рожищенського району, писав: «У селі досі немає жодного народженого, над яким не здійснюють хрещення, немає жодного шлюбу поза церковним вінчанням <...>, навіть голова сільради не зміг цього уникнути і хрестив дитину, тому, як він заявив, що якщо залишити дитину не хрещеною, то тоді жити у селі неможливо - засміють»510.

Розповсюдження цих обрядів в Україні мало свою специфіку. Хрещення та поховання були значно поширеніші, ніж вінчання. У їх виконанні домінували західні області УРСР, тоді як південні, східні та центральні відставали. Крім того, жителі сільської місцевості були при цьому більш ревні, ніж городяни.

Як зазначалося раніше, в окреслений період спостерігається також виконання релігійних обрядів над членами сімей комуністів та за їхньої участі.

Як свідчать факти, в період середини 1940-х - середини 1950-х років спостерігалася тенденція до здійснення великої кількості обрядів в УРСР загалом. Це характерно для всіх великих та середніх конфесій. Проте були регіональні відмінності: у західноукраїнських областях виконувалося більше обрядів, ніж у південних, східних та центральних. Серед православних і католиків найпоширеніші були обряди хрещення та поховання.