Церковне право

Собор у Сардикії (нині Софія) відбувся на границі між західною та східною половинами імперії. Традиційно, спираючись на дані істориків Сократа та Созомена, Собор датували 347 роком. Цей рік зазначений у “Підаліоні” і “Книзі правил”. Але дослідники ХІХ століття (Мансі, Гефеле, кардинал Питра, кардинал Гергенретер), спираючись на новознайдені джерела, прийшли до висновку, що Сардикійський Собор відбувся у 343 чи 344 році. Це датування засвоїли православні каноністи Н.С. Суворов, А.С. Павлов, єпископ Никодим (Мілаш).

Зонара писав про цей Собор: “Сардикійський Собор був за царювання Констанція, сина Костянтина Великого. Він, приставши до єресі аріан, докладав зусиль до перекручення догматів і визначень Першого собору (мається на увазі Нікейський). Довідавшись про це з донесення тодішнього папи, брат його Констант, що володарював у старому Римі, листом загрожував братові війною, якщо він не перестане хвилювати Церкву та хитати православну віру. А той відповідав брату листом, що він шукає точності у вірі та має піклування про те, щоб ця точність була затверджена і щоб мала силу та віра, яка буде ними досліджена. Тому за наказом названих братів та імператорів, у Сардиці, яка нині називається Тріадицею, зібралися єпископи в кількості 341, котрі, розсудивши про Нікейські догмати, підтвердили їх і виклали визначення, яким затверджується святий символ Нікейських Отців і визначається, що він повинен мати силу та перебувати незмінним, а ті, хто мудрує незгідно з ним, відлучаються і піддаються анафемі. Отці цього Сардикійського Собору виклали і правила, що стосуються церковного устрою”.

Серед Отців Собору більшість складали західні єпископи, головував єпископ Кордубський Осія. Собор в усьому виправдав св. Афанасія Великого, проти якого були висунені безпідставні обвинувачення, та видав 20 правил. Ці правила отримали загальноцерковне визнання. На Заході вони якийсь час присвоювалися Нікейському Собору. Канони Сардикійського Собору були складені відразу двома мовами: латинською та грецькою.

Карфагенський Собор був скликаний у 419 р. На ньому були присутні 217 Отців, головував архиєпископ Карфагенський Аврелій. Римського папу представляв єпископ Пікени Потентійської Фавстин і пресвітери Филип і Азелл. Приводом для скликання Собору стало питання про право Римського єпископа приймати апеляції на постанови Соборів Карфагенської Церкви. Собор не визнав за папою такого права.

Отці Карфагенського Собору 419 р. переглянули канони, видані попередніми Соборами Африканської Церкви та затвердили правила 14 Соборів: Карфагенських, а також Іпонійського Собору 393 р. і Мілевитського 402 р. - разом 121 канон. До них Собор 419 р. додав ще 12 своїх нових канонів. Правила Карфагенського Собору ввійшли до всіх канонічних збірників Православної Церкви.

Однак у різних книгах кількість канонів різна, тому що видавці по-різному розділяли та з'єднували тексти окремих правил. Звідси й розходження в нумерації. В “Афінській Синтагмі” 133 канони, у “Кормчій книзі” - 134, у “Підаліоні” - 141, у “Книзі правил” - 147.

До правил Карфагенського Собору в канонічних збірниках відносять також Послання Римському папі Целестину (Келестину), складене через п'ять років після Собору, у 424 р., теми ж Отцями, котрі брали участь у ньому. Привід до появи цього “Послання” був аналогічний приводу, що спричинив скликання Собору в 419 р.: засуджений Собором у Карфагені пресвітер Апіарій звернувся з апеляцією до св. Целестина, і папа взяв його під свій захист, але Африканські Отці у своєму “Посланні” відкинули вимогу папи виправдати Апіарія.

Правила інших Соборів латиномовних церков, у тому числі і Римських Соборів, не ввійшли в канонічний кодекс Вселенської Церкви.

8.2. Декретали

Крім канонів Вселенських і Помісних Соборів, з IV століття важливим джерелом права латинських церков, особливо провідної серед них - Римської, були законодавчі постанови Римських єпископів - декретали (decretales).

На відміну від правил грецьких Отців, що отримали силу канонів після їхнього затвердження Соборами, а спочатку являли собою найчастіше приватні епістолярні поради та роз'яснення, написані у відповідь на неясні питання, з якими зверталися до Отців, декретали, складені папами самостійно чи з залученням римських кліриків і приміських (субурбікарних) єпископів, від самого початку були законодавчими розпорядженнями, обов'язковими для виконання в Церквах, залежних від папи. У Канонічний звід Православної Церкви жоден декретал не ввійшов.

8.3. Західні канонічні збірники IV-VI ст

Перший латиномовний канонічний збірник, укладений у IV столітті, містив у собі правила двох Соборів: Нікейського й Сардикійського. Правила останнього, однак, через непорозуміння приписувалися теж Нікейському та йшли під спільною нумерацією з нікейськими правилами. Цей Нікейсько-Сардикійський збірник не зберігся.

До нас дійшли канонічні збірники V століття, які є перекладами з грецької мови.

Біля середини V сторіччя в Італії був складений збірник канонів, перекладених із грецької на латинську мову невідомим автором. Цей збірник названий однак іменем св. Ісидора, архиєпископа Севільського, котрий жив у першій половині VII століття, тому що саме в цьому перекладі читаються вміщені тут правила в пізнішому збірнику, приписаному Ісидору.

Відомі дві редакції цієї компіляції. До першої ввійшли канони Нікейського, Анкірського, Неокесарійського та Гангрського Соборів, у другій редакції до них додані ще правила Сардикійського, Антіохійського, Лаодикійського, а також II й IV Вселенських Соборів.

В другій половині V століття в Італії був складений ще один перекладний збірник канонів, куди ввійшли всі правила, вміщені у другій редакції Ісидорова збірника (Versio Isidoriana), крім Лаодикійських. Римський абат Дионисій Малий назвав цей переклад “translatio prisca” - “Старий переклад”.

У XVI столітті Пасхазій Кінель видав “Кодекс канонів Римської Церкви” (Codex canonum ecclesiae romanae). Цей кодекс вважається офіційним кодексом Римської Церкви кінця V сторіччя. У ньому вміщені правила Нікейського, Сардикійського, Карфагенського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Халкидонського, Константинопольського, Антіохійського і Лаодикійського Соборів, канонічні послання (декретали) пап, що відносяться до V століття, декілька імперських законів із церковних справ і різні статті релігійного змісту.

Найважливіший із древніх канонічних збірників Заходу укладений римським абатом Дионисієм Малим. Дионисій був родом із Далмації, можливо, слов'янином. Помер після 526 р. Дионисій - найученіший із сучасних йому латиномовних письменників. До укладання збірника канонів він взявся ще в Далмації на прохання якогось пресвітера Лаврентія, котрий мав труднощі в користуванні правилами з так званого “Старого перекладу”, а також за бажанням єпископа Солинського Стефана.

За основу свого перекладного збірника Дионисій узяв Понтійський збірник у розширеній Халкидонській редакції, яка включала правила Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського та II Вселенського Собору - разом 165 канонів. До них він додав 50 із 85-ти Апостольських правил, вмістивши їх на початку, перед Соборними канонами. Дионисій назвав ці правила “так званими апостольськими” (canones qui dicuntur apostolorum). 35 останніх правил Дионисій не переклав. Рукописи з 50 правилами, котрі існували нарівні з повними збірниками, були зручнішими для Західної Церкви через те, що серед останніх правил є такі, якими засуджується римська церковна практика: піст у суботу, обов'язковий целібат духовенства. Вслід за 165 правилами Понтійського збірника в розширеній Халкидонській редакції Дионисій вмістив 27 правил IV Вселенського Собору, без трьох останніх, з яких 28-е правило було особливо суперечливим на Заході. Наприкінці збірника Дионисія Малого вміщені правила Сардикійського та Карфагенського Соборів, що не вимагали перекладу.

За дорученням папи Хормізда (504-523 рр.) Дионисій Малий уклав офіційне видання канонів із паралельними грецькими та латинськими текстами. Цей офіційний збірник до нас не дійшов, але з передмови до нього, яка збереглася, видно, що до нього не ввійшли Апостольські правила, а також канони Сардикійського та Карфагенського Соборів.

Услід за канонічним збірником Дионисій Малий на прохання одного римського пресвітера уклав збірник законів помісної Римської Церкви - папських декреталів. У нього ввійшли декретали восьми пап: від Сириція (385-398 рр.) до Анастасія II (496-498 рр.).

Цей “Збірник декреталів римських первосвящеників” (Collectio decretorum pontificum romanum) незабаром після видання був приєднаний до “Канонічного кодексу” Дионисія Малого (Codex canonum ecclesiasticorum Dionisii Exigui) і разом із ним одержав офіційне визнання на Заході.

У 774 р. обидва збірники як єдине ціле разом з новими декреталами були надіслані папою Адріаном І в дарунок королю франків Карлові Великому, який став згодом імператором. Новий “Збірник Дионисія-Адріана” (Collectio Dionisio-Hadriana) був офіційним канонічним кодексом Франкської держави (Codex canonum).

8.4. Західні канонічні збірники VII-IX ст

У першій половині VII сторіччя був укладений Кодекс Іспанської Церкви, який приписується св. Ісидору Севільському ( + 636 р.). Підставою для такої атрибуції є те, що передмова до збірника читається і в “Етимологіях” св. Ісидора. Компіляція складається із двох частин. До першої ввійшли канони Соборів у складі, близькому збірнику Дионисія, але в іншому перекладі. Хоча цей переклад і був виконаний в Італії в V столітті, але оскільки він включений у “Іспанський кодекс”, то одержав назву “Переклад Ісидора” (Versio Isidoriana). До правил, перекладеним із грецької мови, додані, як і в Дионисія, канони Сардикійського та Карфагенського Соборів у латинському оригіналі. Особливість цього збірника полягає в тому, що крім канонів, визнаних Вселенською Церквою, у нього ввійшли правила іспанських і гальських Соборів. Другу частину збірника складають папські декретали: від Дамаса до Григорія Великого.

Важливість цієї компіляції в історії Церкви пояснюється насамперед тим, що вона стала основою для знаменитого збірника Псевдо-Ісидорових декреталів (Collectio canonum Isidori Mercatori). Збірник складається із трьох частин. Перша частина містить у собі 50 Апостольських правил і 60 декреталів 30 римських пап: від священномученика Климента до Мелхіада, попередника Сильвестра. У другу частину ввійшли чотири статті, і серед них так звана дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру, канони Східних Вселенських і Помісних Соборів та деяких Західних - африканських, іспанських, гальських. До третьої частини включені декілька статей і декретали пап: від Сильвестра до Григорія II (†735 р.).

Збірник Лже-Ісидора (або Псевдо-Ісидора) повний фальсифікатів. Фальсифікатом є грамота Костянтина Великого папі Сильвестру, так званий дар Костянтина (Donatio Constantini), у якій говориться, що імператор залишає Рим та Італію і переносить свою столицю до Константинополя, тому що йому непристойно залишатися поруч Римського первосвященика, у дар якому він віддає Латеранський палац, Рим, Італію та весь Захід разом зі знаками імператорського достоїнства. Цей підроблений документ згодом був запозичений у Візантії і ввійшов до нашої “Кормчої”.

Підроблені всі декретали пап трьох перших століть із частини I збірника, а також 35 декреталів із частини III, причому підробка дуже груба, повна анахронізмів. Для довіри цим декреталам потрібна велика недосвідченість щодо церковної історії, яка дійсно панувала тоді на Заході, навіть серед ієрархії та вчених ченців. Папи перших століть у лже-декреталах цитують Біблію по Вульгаті; папа Віктор († 202 р.) листується з Олександрійським єпископом Феофілом († 383 р.); папа Мелхіад пише про постанови Нікейського Собору, хоча він помер за 11 років до нього; папа Анаклет (I ст.) говорить про сан митрополита та Патріарха, які з'явилися в Церкві сторіччя по тому.

Збірник був укладений у ІХ столітті (847-852 рр.) у Франкській імперії. Це доводиться тим, що перші посилання на Лже-Ісидорів збірник зустрічаються в актах Суассонського Собору 853 р. У другій половині ІХ століття на цю компіляцію посилався папа Миколай І в суперечці з Константинопольським Патріархом Фотієм.

Про те, що батьківщиною Лже-Ісидора є Франкська держава, свідчить мова, якою написаний збірник: латинь тут рясніє галицизмами. Як відзначав А.С. Павлов, “та обставина, що Лже-Ісидор узяв для своєї фабрикації не місцевий, або, краще сказати, не загальноприйнятий на Заході канонічний кодекс, яким був тоді збірник Дионисія Малого, а менш відомий Іспанський збірник, легко пояснюється бажанням автора приховати свої підробки та пов'язати їх із авторитетним іменем св. Ісидора Севільського, якого шанувала і Франція”.

Мета збірника полягала в церковно-юридичному обгрунтуванні обмеження влади світських государів у Церкві. А для цього ведеться лінія на посилення влади єпархіальних єпископів і пап. У багатьох місцях підроблених декреталів не визнається право сітських государів і їх чиновників судити духовні особи з цивільних і кримінальних справ, чітко проводиться думка, що єпископи, в обхід митрополитів і примасів, повинні безпосередньо підкорятися папам, тим самим підривається помісний лад церковного управління. У лже-декреталах відкидається інститут хорєпископів. Не тільки єпископам, але й усім клірикам надається право апелювати до папського престолу, а папі - безмежне право скасовувати будь-які вироки церковної влади всіх інстанцій.

За словами Н.С. Суворова, “особа справжнього автора підробки... не встановлена наукою, хоча майнцький диякон Бенедикт Левита (якщо це не псевдонім) підозрюється в авторстві чи причетності до укладання цього збірника”.

Лже-Ісидоров збірник протягом багатьох століть визнавався Заході справжнім і був основою церковного права. Граціан, який уклав систематичний кодекс західного церковного права - “Декрет”, черпав свої матеріали з Лже-Ісидорова збірника.

Тільки в XV столітті почали висловлюватися сумніву з приводу справжності деяких декреталів, що приписувалися першим папам. Перше друковане видання Лже-Ісидорова збірника було піддане нищівній критиці реформаторським ученим Блонделем (1629 р.) Після цього і католицьким ученим було важко доводити його справжність. У XVIII столітті брати Баллеріні, католики, довели несправжність деяких статей зі збірника Лже-Ісидора, які ще продовжували вважатися справжніми. Нині вже ніхто не сумнівається в тому, що компіляція Лже-Ісидора переповнена фальсифікатами, і загальноприйнятою його назвою стала “Збірник лже-декреталів Псевдо-Ісидора” (Collectio falsarum decretarum Isidori Mercatori).

Дещо раніше появи Лже-Ісидорової компіляції, у 827 р., абатом Ансегизом був Укладений Збірник капітулярій Франкських імператорів Карла Великого, Людовика Благочестивого та Лотаря.

Збірник складається з 4 частин, дві перші містять закони імператорів із церковних справ, дві останні - з цивільних. Близько середини ІХ століття майнцький диякон Бенедикт Левіта, можливий укладач “Лже-Ісидорових декреталів”, уклав три додаткові книги капітулярій, нібито пропущених абатом Ансегизом. Насправді ж це - лжекапітулярів, які містять у собі різнорідний матеріал, узятий з римського та німецького звичаєвого права, зі Священного писання і творінь Отців Церкви, з канонічних збірників, причому з фальсифікованими доповненнями і змінами.

Як і на Сході, на Заході отримали поширення збірники правил про покаяння, так звані пенітенціали, подібні до грецьких канонаріїв. Уперше вони з'явилися в Ірландії і Британії. Грек Феодор із Тарса, надісланий папою Віталіаном у VII столітті до англо-саксів і поставлений на Кентерберійськую кафедру, взявся за пристосування грецьких і латинських покаяних правил до особливостей Британії. З цієї його діяльності виникла ціла група англо-саксонських пенітенціалів. Із Британських островів пенітенціали були перенесені у Франкське королівство ченцями Колумбаном і Куммеаном, створивши тут нову групу так званих франкських пенітенціалів.

9. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ВІЗАНТІЇ X-XV СТОЛІТЬ

9.1. Постанови Соборів, Патріархів і єпископів

Імператорські закони. Каноністи початком нового періоду в історії церковного права вважають час видання “Номоканона” за редакцією Патріарха Фотія - 883 р. У цю епоху відбулося відокремлення Римської Церкви від Вселенського Православ'я. Вселенські Собори вже не скликаються. Правові визначення Помісних Соборів, навіть якщо вони й отримують загальцерковне визнання, не включаються до основного канонічного кодексу Церкви, котрий розглядається як уже завершений, його складає “Синтагма” Фотієвого “Номоканона”.

Константинопольська кафедра залишалася головною на православному Сході, але розгром Візантії хрестоносцями (1203 р.), територіальне зменшення імперії, що тісниться турками, кількаразові спроби укласти унію з Римом підривають її авторитет в очах православних негрецької національності. У цей період народжуються Православні Церкви в слов'янських народів - росіян, болгар, сербів, що одержали хрещення від Византії.

Оскільки нові правила, що видавалися Помісними Соборами, вже не ввійшли до канонічного зводу, а в зв'язку з обставинами церковно-політичного життя, що повсякчас змінюються, необхідність у церковній правотворчості не відпала, особливо важливого значення набувають тлумачення канонів. Навіть постанови Соборів цієї епохи набувають характеру тлумачень древніх правил.

Головною законодавчою установою Православної Церкви в розлядуваний період, коли Помісні Собори скликалися нерегулярно й рідко, став Синод ендимусу Константинопольського Патріархату, так званий домашній собор, учасники якого відбиралися з архиєреїв, що випадково опинилися в столиці.

Серед найважливіших постанов Константинопольських Синодів - “Томос єднання”, виданий у 920 р. за Патріарха Миколая Містика. Цією постановою визнавався дійсним четвертий шлюб імператора Льва Філософа, і одночасно підтверджувалася канонічна заборона четвертого шлюбу. Назва постанови пов'язана з тим, що завдяки їй відновлювався мир між церковною та державною владою, порушений незаконним шлюбом імператора.

За Патріарха Луки (1156-1169 рр.) було винесено декілька постанов церковно-правового характеру: про заборону священикам займатися справами, які принижують їхнє достоїнство; про те, що для низложення єпископа необхідне скликання Собору не менше 12 архиєреїв; про обов'язок єпископа, який прийняв постриг, чекати на рішення Синоду щодо того, чи може він надалі здійснювати єпископське служіння; про заборону кліру привласнювати собі церковні речі.

За Патріарха Михайла III (1169-1177 рр.) були видані постанови про те, що мирськими справами не можуть займатися не тільки священики та диякони, але й читці та взагалі всі церковнослужителі; а також про те, що без відома Синоду жоден єпископ не вправі вирішувати важливі справи. За Патріарха Теодозія I (1178-1183 рр.) була видана постанова, відповідно до якого монастирськими настоятелями не можуть призначатися особи, котрі не мають пресвітерського сану. У вересні 1186 р. за Константинопольського патріарха Василія II, у присутності Патріархів Антіохійського та Єрусалимського й 40 митрополитів, Синод постановив, що дружина того, хто готується до єпископської хіротонії, безумовно зобов'язана вступити до монастиря і прийняти постриг.

Патріархи та Патріарші Синоди давали часто відповіді на запитання, з якими до них зверталися. Відповіді ці не були законодавчими постановами, проте багато з них згодом одержували загальцерковне визнання як правові норми.

Так, до Патріарха Миколая (1086-1111 рр.) з різними запитаннями зверталися афонські ченці. 11 відповідей Патріарха Миколая набули загальцерковного авторитету та разом із запитаннями були включені згодом до “Підаліону” та “Афінської Синтагми”. Увійшли вони і до нашої “Кормчої”. До “Кормчої” ввійшли також відповіді митрополита Іраклійського Микити, який жив у XI столітті, та 16 канонічних відповідей на запитання архиєпископа Костянтина Кавасили, приписувані єпископу Китрському Іоанові, який жив у першій половині XIII століття, але які належали насправді іншому ієрарху - архиєпископу Охридському Димитрію Хоматину. Від Димитрія Хоматина дійшло до нас близько 150 праць канонічного змісту, мала частина яких включена в канонічні збірники. Архиєпископ Димитрій був ученим із великою ерудицією, чудовим знавцем канонів і цивільних законів.

Досить важливим джерелом церковного права в пізньовізантійську епоху залишалося імператорське законодавство. Імператори вважалися “верховними охоронцями церковного порядку”. Особливої значимості для церковного права набули новели Олексія Комніна (1084-1095 рр.) про церковне обручення та вінчання шлюбів як обов?язкову умову його дійсності.

9.2. Тлумачення канонів. Аристин. Зонара. Вальсамон

Характерна риса церковного права візантійської епохи, як уже було сказано, - тлумачення раніше виданих правил. Тлумачення канонів і законів грецькі юристи називали схоліями, а латинські - глосами.

Спочатку схолії писали на полях рукописів, що містили тексти правил; вони носили характер зауважень і пояснень, які стосуються окремих слів чи місць канону або всього його тексту. Але згодом деякі з найдавніших схолій були приписані до тексту правил або навіть самі ставали самостійними правилами. Наприклад, 60-е правило Лаодикійського Собору - за походженням своїм не соборне правило, а пізніша схолія на 59-е правило. Правила 60 немає в найдавніших списках канонів Лаодикійського Собору. Правило 12 св. Григорія Неокесарійського - це теж, по суті справи, пізніша схолія, складена з 56 та 75 правил св. Василія Великого.

Що стосується давності схолій, то німецький католицький учений Гергенретер знайшов наступне: в одному з рукописів Мюнхенської бібліотеки знаходиться схолія, що належить Патріарху Фотію. Древніми схоліями користувалися у своїх тлумаченнях каноністи XII століття Аристин, Зонара, Вальсамон.

Щодо хронологічної послідовності появи їхніх тлумачень у науці немає єдиної думки. Останньою, безумовно, з'явилася праця Вальсамона: у тлумаченнях на “Номоканон” він прямо називає своїх попередників Зонару й Аристина. Але труднощів завдає питання про те, хто написав тлумачення раніше: Зонара чи Аристин. До XIX століття переважала думка, що праця Зонари передувала праці Аристина. Беверегій відносить час діяльності Зонари до царювання Олексія Комніна. Архімандрит Іоан (Соколов) указує 1120 рік як приблизний час написання Зонарою тлумачень на “Синтагму”. Попередником Аристина вважав Зонару і професор Московської духовної академії А.Ф. Лавров, пізніше архиєпископ Литовський Олексій. Проте у другій половині XIX століття більшість учених почала схилятися до того, що Аристин писав тлумачення на “Синопсис” раніше праці Зонари.

Олексій Аристин - уродженець Еллади. Він отримав юридичну освіту та займав високу горомадську посаду, коли був викликаний до столиці імператором Іоаном Комніном. У Константинополі Аристин у дияконськом сані займав вищі державні посади номофілакса, орфанотрофа, і, нарешті, церковну посаду великого економа Патріаршої Церкви. Помер він після 1166 року. У діяннях Константинопольського Собору 1166 р. серед присутніх на соборі згадується великий економ Олексій.

За дорученням імператора Іоана Аристин склав тлумачення на канонічний “Синопсис” (близько 1130 р.). Через стислість викладу правил у “Синопсисі” у ньому було багато неясностей і неточностей. У тих випадках, коли текст “Синопсиса” ясний, Аристин робить зауваження: “” (ясно), у “Кормчій” - “це розумно”.

У руках Аристина був список “Синопсиса”, у якому викладалася не вся “Синтагма” Фотієвого “Номоканона”: бракувало правил Константинопольських Соборів 861 і 879 рр., а із правил Святих Отців вміщено було лише три “Канонічних послання” св. Василія Великого. У деяких списках Аристина наведені, однак, без тлумачень та викладення ті правила, які не ввійшли в “Синопсис”. На думку А.С. Павлова, доповнення були зроблені самим Аристином.

Для історії російського церковного права “Синопсис” із тлумаченнями Аристина має особливе значення, тому що саме він склав основу нашої “Кормчої”.

Інший знаменитий візантійський каноніст Іоан Зонара за імператорів Олексія й Іоана обіймав посаду великого друнгарія вілли, тобто начальника двірцевої охорони, першого секретаря імперії та віце-голови Імператорського трибуналу, головою якого був сам василевс.

Обтяжений горем про смерть дружини та дітей, втомившись придворними інтригами, він прийняв постриг. Місцем, де Іоан Зонара спасався, був, за одними відомостями, Афон, а за іншими, монастир св. Гликерії. Тут він, удалині від суєти, віддався літературним працям. Іоан Зонара написав тлумачення на недільні канони св. Іоана Домаскіна, канон Пресвятій Богородиці, слово на хрестопоклоніння, житіє св. Сильвестра, трактат по шлюбному праву, трактат про мимовільне осквернення та дві особливо значних праці: Хроніку від створення світу до 1118 р. і тлумачення на повну “Синтагму” Фотієвого “Номоканона”.

Тлумачення на “Синтагму” Фотієвого “Номоканона” були складені, імовірно, у перші роки царювання Мануїла Комніна (1142-1181 рр.). Перед соборними правилами Зонара помістив короткі історичні довідки про Собори. Зонара пояснював зміст канонів із трьох точок зору: історичної, догматичної і практичної. За словами А.С. Павлова, “тому що в “Синтагмі” містився канонічний матеріал, що утворився впродовж багатьох сторіч, то тут було багато чого вже незрозуміло для греків XII століття або набуло на практиці зовсім іншого змісту. Таким чином, тлумачу потрібно був пояснити первісний, історичний зміст правил і тих або інших канонічних термінів та вказувати обставини, що спричинили дане правило. Кінцева мета тлумачень Зонари полягала в тому, щоб через знесення правил, що стосуються одного й того самого предмета, здобути з них загальне положення як канонічну догму”.

Натрапляючи на уявні або дійсні протиріччя у правилах, Зонара прагнув примирити та погодити їх. На його думку, у більшості випадків думка про протиріччя між канонами виникає в читача внаслідок неточності формулювань.

У випадку дійсно непереборної розбіжності у правилах Зонара при рішенні питання про перевагу норми одного з канонів, що узгоджуються, на перше місце ставить Апостольські правила; правилам Вселенських Соборів він надає перевагу перед правилами Помісних, а тим, у свою чергу, надає перевагу перед Отецькими канонами. Крім того, Зонара виходить із юридичного принципу “lex posterior derogat priori” (“наступний закон скасовує попередній”). Він також схильний віддавати перевагу тому правилу, яке “більш чоловіколюбне”, тобто містить більш м'яку санкцію.

Іоан Зонара склав тлумачення тільки на “Синтагму”, а не на першу частину “Номоканона”, у якій уміщені цивільні закони про Церкву. Тому ним докладно не розглядається питання про відношення канонів до законів. Але загальний характер його церковно-правових поглядів ясний: він, безумовно, ставить канони вище законів.

У своїх судженнях про сучасне життя Зонара виявляє рідкісну безстрашність. У поясненні 28-го правила Халкидонського Собору він пише: “Царська влада перейшла в тиранію, а сенат обмежений і втратив своє значення”. У тлумаченні на 7-ме правило Неокесарійського Собору, яке забороняє пресвітеру бенкетувати на шлюбі двоєженця, Зонара зауважує: “Але так на письмі, а ми бачимо і Патріарха і різних митрополитів, котрі бенкетують із царем, що взяв другий шлюб”.

Високої оцінки заслуговує наукова педантичність Зонари. У висновках він завжди обережний, і там, де розв?язання питання через недостатність матеріалу, який він мав у своєму розпорядженні, перевищує його можливості, він відверто зізнається в цьому.

За характеристикою М.Є. Красножена, “мова, якою написані тлумачення (тлумачення Зонари), відрізняється ясністю і простотою, але ця простота не заважає... мові Зонари бути дуже красивою й образною. Іноді Зонара розпочинає тлумачення словами, які є до нього як би епіграфом, любить вдаватися до порівнянь і зіставлень, користується з нагоди навести загальновизнані істини морального характеру, запозичаючи їх іноді в поетів і мудреців, та особливо часто шукає доказу справедливості своїх слів у Священному Писанні”.

Останнім за часом, але ймовірно, найбільш авторитетним каноністом XII століття був Феодор Вальсамон. Він народився в Константинополі, у столиці розпочав і своє служіння Церкві. За імператора Мануїла він уже займав посади патріаршого номофілакса та хартофілакса. Вальсамон прославився як знавець церковного і світського права; і ця його слава сприяла його зведенню на Антіохійський престол у 1193 р. за імператора Ісаака Ангела. Але Вальсамон не залишив Константинополь, бо Антіохія була тоді зайнята хрестоносцями.

Головним спонуканням до цієї праці була невідповідність між законами Юстиніана, що ввійшли до “Номоканона”, та чинним тоді у Візантії законодавством, яке грунтувалося на “Василиках”.

Прямим приводом до цієї роботи став такий випадок. Константинопольський Патріарх Михаїл без згоди митрополита Амасійського Льва, котрий протягом цілого року не заміщав одну єпископську кафедру у своїй митрополії, поставив на неї єпископа, посилаючись при цьому на 1-у главу 123-новели Юстиніана, що ввійшла до 1 титула “Номоканона”. Патріарху заперечили: новела втратила силу, тому що не включена до “Василик”, а Патріарх наполягав, що “Номоканон” - священна книга і тому не може втратити сили. Імператор і сенат висловилися проти Патріарха.

І от у тлумаченнях на “Номоканон” Вальсамон повинен був відповісти на запитання про юридичну чинність законів, що ввійшли до “Номоканона”, але не включених у “Василики”... І Вальсамон визнав їх такими, що втратили силу. Тому у тлумаченнях він повинен був точно відрізняти, який із законів Юстиніана прийнятий у “Василики”, а який не прийнятий.

У поясненні “Синтагми” Вальсамон спирався в основному на Зонару. Часто він дослівно повторював його тлумачення. Але за словами А.С. Павлова, Вальсамон “стає цілком оригінальним у тих випадках, коли потрібно було встановити відношення церковних канонів до державних законів і примирити незгоди, що зустрічаються, між тими й іншими або розв'язати яке-небудь казуїстичне питання, що виникало в сучасній церковній практиці”.

Вальсамон виходить у своїх коментарях із принципу, згідно з яким закони мають поступатися канонам, тому що останні мають подвійну санкцію: від церковних Соборів і від самих імператорів, а перші - тільки від імператорів.

У протилежність Зонарі, котрий завжди спирається на канони і критикує відступи від них у сучасній церковній практиці, Вальсамон скрізь намагається довести, що сучасна йому церковна практика не суперечить святим канонам. Він, безумовно, виправдовує всі дії імператорів у справах церковного керування. Вальсамон енергійно захищає переваги Константинопольського Патріарха в порівнянні з іншими Патріархами (тлумачення на 31 Апост., 10 прав VII Всел., 18 прав. I Всел.), часто вдаючись до натяжок.

Крім тлумачень на “Номоканон у XIV титулах”, Феодор Вальсамон склав 66 канонічних відповідей на запитання Олександрійського Патріарха Марка, що ввійшли до “Афінської Синтагми”.

Тлумачення Аристина, Зонари і Вальсамона, авторизовані вищою церковною владою, злилися з канонічним кодексом Православної Церкви. Вже в XIII столітті некоментовані списки “Номоканона” були визнані застарілими і почали виходити із вжитку.

9.3. Візантійське церковне право XIV сторіччя

У XIV столітті було укладено два нових збірники церковного права, що отримали значне поширення.

У 1335 р. афонський ієромонах Матфей Властар (до постригу він був юристом) уклав чудовий словник із церковного права: до нього ввійшли як канони, так і цивільні закони. Він одержав назву “Алфавітна Синтагма”. Словник складається з 24 відділів - за кількістю букв грецького алфавіту. Під кожною буквою зібрані канони і закони, що стосуються предмета регулювання, назва якого починається з цієї букви. Відділ розділяється на глави; у кожній главі за канонами йдуть цивільні закони.

Матфей Властар часто майже буквально повторює тлумачення Зонари та Вальсамона. Оскільки “Алфавітна Синтагма” є практичним посібником, посилань на цих каноністов у ній немає.

Свою працю автор розпочав із передмови, у якій дав історичний огляд своїх джерел: церковних і світських, у тому числі і древнього римського права. Наприкінці “Алфавітної Синтагми” вміщений скорочений виклад “Покаяного номоканона” Іоана Посника, канонічні відповіді митрополита Іраклійського Микити, правила св. Никифора, канонічні відповіді, приписувані Іоанові, єпископу Кітрському, каталог чинів Константинопольської Великої Церкви, розпис архиєрейських кафедр Константинопольського Патріархату і список латинських термінів, що вживалися без перекладу у візантійських юридичних джерелах.

Сам Матфей Властар говорив, що своєю працею він “скоротив та полегшив шлях, який веде до розуміння правил, і відняв привід для відмовки у тих, котрим не хочеться зайнятися їхнім вивченням”.

Сучасник Матфея Властаря Костянтин Арменопул, номофілакс у Фессалоніках, уклав посібник до вивчення цивільних законів - “Екзавівлос” (“Шестикнижжя”); близько 1345 р. він додав до нього додаток із коротким викладом джерел канонічного права. Цей збірник незабаром після укладання був забезпечений короткими схоліями. Деякі з них присвоюються Патріарху Філофею, але більша частина їх належить самому Арменопулу.

Книга Арменопула була перекладена в Сербії слов'янською мовою, проте мала там незрівнянно менше поширення, ніж “Алфавітна Синтагма” Збірник Арменопула являє собою останній серйозний досвід кодифікації церковного і світського права Візантії.

10. ЦЕРКОВНО-ПРАВОВІ ДЖЕРЕЛА БАЛКАНСЬКИХ ЦЕРКОВ

10.1. Перші слов?янські переклади візантійських “Номоканонів”

Слов?яни одержали християнську просвіту у Візантії. В перші сторіччя християнської історії південних слов?ян їх Церкви знаходились у юрисдикції Константинопольського Патріарха.

Святими Кирилом і Мефпдієм і їх учнями були перекладені слов?янською мовою Біблійські та богослужбові книги, окремі твори Святих Отців. Перекладалися і канонічні збірники. Перший з візантійських канонічних збірників, перекладених слов'янською мовою, - “Номоканон у 50 титулах” Іоана Схоластика (ІХ ст.). Про цей переклад є згадка в Паннонському житії св. Мефодія: “Тоді ж і Номоканон рекше закону правило й отецьких книг преложи”. Зберігся рукопис перекладного “Номоканона”, званий Устюзьким. Цей рукопис російського походження, відноситься до XVІII століття, але являє собою список із більш древнього манускрипту, виконаного ще в Х столітті в Болгарії. Сам же переклад зроблений у другій половині ІХ сторіччя, ймовірно, св. Мефодієм.

Одночасно з ним користувалися і слов'янським перекладом “Номоканона в XIV титулах” у першій редакції. На думку професора А.С. Павлова, “переклад цього “Номоканона” і “Синтагми” зроблений був у нас у Росії при великому князі Ярославі - “книголюбцеві”, про якого відмічено в “Початковому Літописі”, що він зібрав переписувачів багатьох і переклав із грецької мови на російську багато книг, необхідних для просвіти Русі”.

Однак ретельне вивчення мови, якою написана так звана Єфремівська “Кормча”, дало підставу професору А.І. Соболевському датувати її переклад кінцем Х століття, а місцем появи вважати східну Болгарію. Професор С.В. Троїцький, погоджуючись із Соболевським із приводу географічної атрибуції перекладу, відносить його, однак, до епохи більш ранньої. “За новими дослідженнями, - відзначає він, - цей “Номоканон” був перекладений у східній Болгарії в епоху болгарського царя Симеона (892-927 рр.), наприкінці ІХ чи на початку Х століття одним з літературних гуртків”.

10.2. “Кормча книга” святого Савви Сербського

Винятково важливе значення для права слов'янських церков мала “Кормча книга” св. Савви Сербського. Російські вчені професор А.С. Павлов, академік Є.Є. Голубинський вважали, що св. Савва сам підібрав грецькі джерела для свого збірника і переклав їх слов'янською мовою.

Однак ще в XIX столітті хорватський учений Б. Ягич висловив припущення про те, що “Кормчу” переклали російські ченці на Афоні, а св. Савва дав уже готовому слов'янському перекладу сербську редакцію. З цією точкою зору погодилися росіяни вчені - М.Н. Сперанський, А.І. Соболевський, А.В. Соловйов і сербські - Ф. Міклошич, А. Бєлич. Інші сербські автори - єпископ Никодим (Мілаш), Ч. Мітрович - вважають, що св. Савва тільки очолив роботу з укладання й перекладу “Кормчої”, але сам у ній не брав участі.

У Рашському списку “Кормчої” і в деяких інших древніх списках є приписка: “Изыде ж на світло нашої мови Божественне се писання потшанием і любовию многою бажанням із млада освещеннаго благочестиваго і преосвященного і пръвага архиєпископа всее срьбськые землі кир Саввы”.

На думку сучасного дослідника “Кормчої” Я.Н. Щапова, “ступінь участі у створенні “Кормчої” першого архиєпископа Сербії Савви, творця її автокефальної організації, який став її главою в 1219 р., не ясна. Безсумнівна його вирішальна роль у визнанні нового збірника офіційним кодексом права Церкви і поширенні його в країні. Дуже ймовірна його роль як укладача цієї “Кормчої”, але тільки з матеріала, що відстає від часу його роботи приблизно на 50 років і, отже, перекладеного заздалегідь. Питання про переклад самим Саввою окремих частин “Кормчої”, про характер і склад існував до XIII століття “Номоканона” із тлумаченнями до спеціальних лінгвістичних і історичних досліджень залишаються відкритими”.

Місцем складання “Кормчої” є, імовірно, Хіландарський монастир на Афоні. Робота над укладанням цього збірника була продовжена святим у монастирі Філокалі, поблизу Солуні.

У свою “Кормчу” св. Савва включив переклад різнорідного церковно-правового матеріалу. З Фотієвого “Номоканона” він запозичив обидві передмови та систематичний покажчик канонів. У “Кормчу” включені візантійський збірник імператорських законів про Церкву Іоана Схоластика в 87 главах, “Прохірон”, новели імператора Олексія Комніна про шлюб. Але основу “Кормчої” склав “Синопсис” Стефана Ефеського, витлумачений і доповнений Аристином. Однак у деяких місцях, де тлумачення Аристина не задовольняли укладача, він заміняв їх тлумаченнями Зонари. “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, у якому правила наводилися в короткому викладі, св. Савва вибрав заради зручності користування своєю “Кормчою”. Адже цей збірник був призначений для того, щоб з'єднати в собі всі необхідні в церковній практиці правила і закони, і якби в ньому вміщені були повні тексти канонів, він виявився б занадто громіздким.

У Сербії “Кормча” св. Савви відразу після її укладання була розіслана по єпархіях як “Законник Св. Отців” і була головним джерелом не тільки церковного, але і державного права, так що пізніший “Законник” короля Стефана і “Синтагма” Властаря в сербському перекладі вважалися лише доповненнями до основного кодексу - “Кормчої св. Савви”.

У 1221 р. “Кормча” була надіслана в Болгарію, де також одержала офіційне визнання.

10.3. “Кормча книга” на Русі

У Болгарію до напівнезалежного деспота (князя) Якова Святослава (руського за походженням, ймовірно родом з Галичини) звернувся Київський митрополит Кирило з проханням надіслати йому на Русь “Кормчу” св. Савви. У 1262 р. деспот Яків Святослав вислав на Русь список “Кормчої”, супровівши його посланням до митрополита. Цю книгу Яків Святослав назвав “Зонарою”, хоча насправді майже всі тлумачення на канони, вміщені в “Кормчій”, належать не Зонарі, а Аристину. Південні слов'яни назвали збірник іменем, яке у них вслід за греками зробилося загальним для всякого тлумача канонів.

“Кормча” була зачитана на Соборі, скликаному митрополитом Кирилом у Володимирі-на-Клязьмі в 1272 р., і одержала схвалення. Пізніше вона багаторазово переписувалася. Утворилося дві фамілії списків “Кормчої книги”: рязанська та софійська.

Тексти рязанської фамілії ближче до того рукопису, що був присланий із Болгарії за митрополита Кирила. Список із цього рукопису спадкоємець Кирила митрополит Максим послав у Рязань на прохання Рязанського єпископа Іосифа. У 1284 р. він був переписаний тут і покладений на збереження в кафедральному соборі “на уведение розуму і на слухняність вірним і послушающим”. Цей список зберігся. Від нього і пішла так звана рязанська фамілія рукописів “Кормчої”.

Софійська фамілія бере початок від “Кормчої”, написаної для Новгородського архиєпископа Климента одночасно з рязанським списком і покладеної на збереження у св. Софії на “шанування священикам і на послух християнам”. Цей софійський список теж зберігся. Софійська фамілія списків “Кормчої” помітно відрізняється від сербського списку св. Савви. В основу софійської фамілії покладена не “Кормча” св. Савви, а перший слов'янський переклад “Номоканона в XIV титулах”, зроблений у Східній Болгарії на межі ІХ-Х ст., який, однак, зазнав на собі вплив Сербської “Кормчої”. Він виражений у тому, що в софійський список внесені були тлумачення на правила, яких не було в первісному слов'янському “Номоканоні” Патріарха Фотія, і додані правила Соборів 861 і 879 рр., а також деякі інші статті, не відомі попередньому “Номоканону”.

Головні розходження між цими двома розповсюдженими на Русі фаміліями списків “Кормчої” полягають у наступному: по-перше, у списках рязанської фамілії правила дані у скороченні, а в рукописах софійської фамілії наводиться їхній повний текст, по-друге, у збірники софійської фамілії включалися статті російського походження, яких немає в списках рязанської фамілії.

У 1649 р. у Москві за царя Олексія та Патріарха Іосифа було розпочато перше друковане видання “Кормчої книги”. В основу цього видання було покладено рязанську редакцію, близьку до сербського перекладу св. Савви. Друкування “Кормчої” закінчилося в 1650 році.

Патріарх Никон піддав щойно видану “Кормчу” ревізії. Ним було виправлено 50 сторінок книги; у свою чергу в нову Никонівську редакцію були внесені істотні доповнення. У 1653 р. екземпляри друкованої “Кормчої” були розіслані по єпархіях, монастирях, парафіях. Надіслані вони були і на Балкани - у Болгарію і Сербію.

Всупом до друкованої “Кормчої” у Никонівській редакції було декілька історичних сказань: про встановлення автокефалії Російської, Болгарської та Сербської Церков, про хрещення Русі та поставлення в ній Патріархів, про поставлення на царство Михайла Федоровича Романова і на патріаршество його батька Філарета, сказання про 7 Вселенських Соборів, сказання про 16 Соборів (Вселенських і Помісних), правила яких ввійшли до “Кормчої”.

Далі йде “Номоканон” Патріарха Фотія з двома передмовами; до нього включені тільки титули (грані) із зазначенням канонів. Цивільні закони, вміщені в грецькому “Номоканоні” під цими титулами, перенесені в 44-у главу “Кормчої”.

Перша частина “Кормчої” складається з 41-єї глави. Глави 1-37 містять канонічний “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, а в деяких місцях - тлумаченнями Зонари і ще одного невідомого тлумача. Глави 38-41 складають доповнення до “Синопсиса”

З 42-ої глави починається друга частина друкованого видання “Кормчої”, що містить, в основному, закони візантійських імператорів: збірник з 87 титулів Іоана Схоластика (гл. 42); три новели імператора Олексія Комніна про церковне обручення та вінчання шлюбів (гл. 43); цивільні закони з “Номоканона” Патріарха Фотія (гл. 44); витяги з законів Мойсея про покарання за злочини (гл. 45); “Закон судний людям” - болгарська компіляція, в основу якої була покладена “Еклога” (гл. 46); полемічний твір проти латинян Микити Стифата (XI ст.) та інший полемічний твір невідомого автора, спрямований проти латинян (гл. 47-48); “Градський закон” - повний переклад “Прохірона” (гл. 49); “Еклога” Льва та Костянтина зі скороченнями (гл. 50); стаття “Про шлюби” (гл. 51); візантійські статті на тему про незаконні шлюби (гл. 52); “Томос єднання” - 920 р. (гл. 53); канонічні відповіді Патріарха Миколая Граматика (гл. 54); канонічні відповіді Микити, митрополита Іраклійського, що відносяться до кінця XI століття (гл. 55); правило св. Мефодія, Константинопольського Патріарха (IX ст.), про прийняття в Церкву тих, хто відпав від Православ'я, (гл. 56); “правило ієреям, які не облачаються у всі священні ризи...” (гл. 57), витяги з правил Патріарха Константинопольського св. Никифора Сповідника (гл. 58); уривки з канонічних відповідей, підписаних іменем Іоана, єпископа Кітрського, а насправді належних архиєпископу Дмитрію Хоматіну (гл. 59); “Архиєрейське повчання новопоставленому священику”, єдина стаття російського походження (гл. 60); канонічні відповіді Патріарха Олександрійського Тимофія, додаткові до його відповідей, вміщених у 32-ю главу “Кормчої” (гл. 61); правила Василія Великого про монастирі і ченців (гл. 62-65); стаття “Про священні одежі й особи” (гл. 66-69); трактат Тимофія, Константинопольського пресвітера VI століття, про прийом до Церкви єретиків (гл. 70); виписки з “Пандект” грецького ченця Никона Чорногорця, який жив у XII столітті, про важливість церковних правил (гл. 71).

Наприкінці “Кормчої книги”, поза главами, за вказівкою Патріарха Никона вміщені три статті: “Вість” про назву і видання цього збірника, фальшива дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру та “Сказання” про відокремлення Римської Церкви від Східної.

11. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА НА ЗАХОДІ

11.1. Джерела права Католицької Церкви

Після відокремлення Римської Церкви від Вселенського Православ'я (1054 р.) канонічний кодекс Західної Церкви, в основу якого покладено Лже-Ісидорів збірник, де справжні канони і папські декретали поєднані з фальсифікатами, розширювався головним чином за рахунок папського законодавства і соборних постанов.

Папа на Заході одержує статус верховного повновладного й абсолютного законодавця і правителя як у церковних, так і в світських справах, які межували з церковними, у деякому значенні він був сюзереном світських государів, у теорії навіть не тільки християнських.

Загальна назва папських законів, чи декретів, та ж, що й імператорських указів - “Constitutiones” (постанови). Відомо дві форми папських “конституцій”: булли і бреве. Слово “булла” у прямому значенні означає печатку, що з кінця VI століття відтискували на золоті, сріблі або свинцю і привішували до документа. Такі документи називалися “scripta quae sigillis bullata” (запечатані писання). Звідси і виникла названа “булла” для позначення самих документів.

Звичайно для запечатування папських конституцій вживалася свинцева печатка із зображенням апостолів Петра і Павла на одному боці та іменем папи - на іншому. Булли писалися на товстому пергаменті темного кольору латинською мовою, без розділових знаків і заголовків. Перші слова булли - ім'я папи без числового позначення його місця серед одноіменних пап із додаванням “episcopus servus servorum Dei” (єпископ раб рабів Божих).

Назви булл, у тому числі і енциклік, відповідають першим словам, що йдуть за ім'ям і титулом папи.

Бреве (короткі документи) видаються у менш урочистих чи менш важливих випадках, ніж булли. Вони пишуться на тонкому білому пергаменті латинською чи італійською мовою. У заголовку бреве міститься ім'я папи з його числовим позначенням. До бреве привішується печатка, відтиснута, на червоному воску, із зображенням апостола Петра в рибальському човні і ключем у руці - anulus piscatoris (рибальське кільце).

Крім булл і бреве, існує ще такий вид папських законів, як “regulae cancellariae apostolicae” (правила апостольської канцелярії). Це інструкції, котрі новий папа видає для центральних церковних установ - для папської курії. До XV століття вони видавалися заново з початку кожного нового понтифікату, але з тих пір узвичаїлося при сходженні на престол нового папи публікувати від його імені і попередні правила.

Від булл, бреве і правил апостольської канцелярії відрізняються literae apostolicae simplices (прості апостоличні документи), які видаються від імені папи папськими установами.

З XVI сторіччя публікація папських законів через прибитття до дверей Ватиканської і Латеранської базилік їхніх текстів вважається такою, що відбулася, urbi et orbi (місту і світу), якщо в самих законах немає на цей рахунок застережень. У новий час всі папські акти, зрозуміло, почали публікувати в офіційних друкованих виданнях.

Постанови західних, так званих Вселенських, Соборів, як і 7 справжніх Вселенських Соборів, римо-католиками розглядаються теж як одна з особливо урочистих форм папського законодавства. У західних збірниках законодавчі акти Соборів вміщуються під іменами тих пап, за яких ці Собори відбулися.

Крім так званого VIII Вселенського Собору, скликаного в Константинополі в 869 р., Римська Церква нараховує ще декілька Вселенських Соборів: чотири Латеранських (1123, 1139, 1179, 1215 рр.); два Ліонських (1245 і 1274 рр.) - на другому Ліонському Соборі відбулася невдала унія зі Східною Церквою; вона була відкинута православними; реформаційні Собори XV століття: Пізанський (1409 р.), Констанцський (1414-1418 рр.), Базельський (1431 р.), який більшість західних каноністів не визнає “Вселенським”, Ферраро-Флорентійський (1439 р.) - для деяких каноністів Заходу - продовження Базельського; цей Собор увійшов в історію як нова невдала унія; V Латеранський (1516-1517 рр.), який не всіма католиками зараховується до “Вселенських”, -Тридентський (1545-1563 рр.); I Ватиканський (1869-1870 рр.) і II Ватиканський Собор (1959-1965 рр.)

Крім так званих Вселенських Соборів, на Заході скликались і помісні провінційні собори, хоча в середньовіччя і в новий час траплялося це дуже рідко. Постанови таких Соборів визнавалися обов'язковими в межах відповідних регіонів після їхньої перевірки і схвалення Римською курією.

Відповідно до римсько-католицького права законодавча влада в межах єпархій (діоцезів) належить єпископам, а в статуарних корпораціях: капітулах, чернечих орденах і конгрегаціях - також і прелатам, що стоять на чолі їх і не мають єпископського ступеня.

Одним зі своїх джерел римсько-католицьке церковне право визнає і звичай. У декретах папи Григорія IX сформульований принцип, згідно з яким претендувати на обов'язкову юридичну чинність може лише звичай, що існує не менш 40 років.

Що стосується світських державних законів, то в Католицькій Церкві, внаслідок теократичних домагань Риму, виявляється тенденція не визнавати обов'язкової сили навіть за тими державними законами, котрими визначається зовнішнє становище Церкви в державі. Виняток робиться лише для законів, визнаних, засвоєних і канонізованих самою Церквою - “leges canonisatae” (канонізовані закони). Всі інші закони в Римі, щонайменше, донедавна відносили до так званих “leges reprobatae” (відкинуті закони).