Таїнство Хрещення і його сутність

Після закінчення співання псалма: «Блаженні, кому прощено беззаконня», відповідно до встановленого нині чину, на похресника вдягається білий одяг, що на практиці, здебільшого, обмежується лише обкутуванням білою матерією. Такий звичай дійшов до нас з самої давнини, принаймні з другої половини ІІІ століття. В той час новоохрещені вдягалися в білий одяг, який носили протягом восьми днів. Про це свідчать мученицькі акти св. Генезія (+286).

У IV і V століттях цей звичай був уже загальновідомий. Св. Кирило Єрусалимський говорить про це так: «Знявши з себе старі ризи і вдягнувши духовні білі, необхідно бути завжди вдягнутим у біле» [35, 331]. Такий білий одяг новоохрещені носили протягом семи днів. Церква забороняла їм в цей час роздягатися і тим паче обмиватися. У восьмий день вони приходили до храму, де священик роздягав їх.

Окрім співання 31-го псалма і вдягання в білі одежі, нам відомі й інші древні акти, які містилися в завершальній частині хрещення і які належить хоча б коротко розглянути. Перший серед них - це покладання нагрудного хреста на новоохрещеного. Воно здійснювалося відразу після облачення в білий одяг. Про древність цього акту свідчить св. Іоан Золотоустий. Осуджуючи деяких жінок за марновірство, яке виражалося в тому, що вони на новоохрещених дітей вдягали різноманітні амулети, він говорить: «Не можна покладати на дітей нічого, окрім спасительного хреста» [21, 220-221]. Початком такої практики можна вважати саме IV століття, бо до цього часу ще не існувало монументального хреста, який здебільшого зображався у вигляді різноманітних монограм. Після того, як на новоохрещеного вдягали нагрудного хреста, йому давали в руки запалену свічку. Про древність такого звичаю свідчить св. Гигорій Богослов, коли говорить: «Лампади, які тобою (похресником) запалюються таємно, зображують небесне світоводство, з котрими ми - світлі і цнотливі душі - зі світлими свічками вийдемо на зустріч жениха Христа».

Покладання на похресника нагрудного хреста і тримання ним запаленої свічки - акти, які існують і до сьогоднішнього дня, лише змінено час виконання цих дій. Але в Древній Церкві існували ще й такі обряди, які вже не використовуються в сучасній нашій практиці. До таких обрядів, передусім, відноситься вдягання на голову новоохрещеного вінка. Вказівку на цей звичай можна вбачати зі слів св Григорія Богослова: «Засвідчи себе хрещенням: прийми собі цього друга і товариша життя, шануй його, щоб він прикрасив тебе і заплів благодатний вінок на твоїй голові і покрив тебе вінком радості». Такий вінок, здебільшого, робився із квітів, пальмових гілок та інших благовонних рослин і символізував собою славу і перемогу над гріхом і початком нового святого життя. Як і читання похресником молитви Господньої, цей обряд існував лише до часу введення у всезагальну практику хрещення дітей.

За євхологієм Гоара завершальна частина хрещення мало чим змінювалася впродовж періоду, який він розглядає (VIII - XVII ст.). У ХVІ столітті вона набуває сучасної форми і складається з потрійного співу 31 псалма, вдягання одежі зі словами: «Одягається раб Божий (ім'я) в ризу праведності»; і співання тропаря; «Ризу подай мені світлу».

Древньоруська практика в розвитку частини хрещення, яку ми зараз розглядаємо, була тотожна до грецької. У требнику святителя Петра Могили закінчення чину хрещення є однакове з сучасним українським. Однією лише особливістю требника 1646 року є те, що після облачення в білі одежі і співу тропаря «Ризу подай мені світлу», священик подає новоохрещеному запалену свічку зі словами короткої молитви: «Прийми свічку цю запалену…» Далі йде таїнство миропомазання, яке починається з мирної єктенії [49, 60-61].

Розділ IV. Істoричний рoзвитoк чинoпoслідувань таїнства Хрещення. Таїнство Миропомазання

IV.1 Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення

Розглядаючи історичний розвиток таїнства хрещення, не можна обминути увагою ще одне таїнство, яке тісно пов'язане з хрещенням. Таким таїнством є миропомазання. Таїнство миропомазання знаходиться настільки в тісному зв'язку з хрещенням, що у сучасній літургічній практиці ці два сакраменти є нероз'ємними і складають єдиний богослужбовий акт. І хоча такий зв'язок є дуже міцний, та все ж таки миропомазання є окремим самостійним і повноцінним таїнством. Без миропомазання хрещення не має закінченого вигляду і завершеного духовного значення.

У даному розділі ставиться за мету дослідити у догматичному та історичному ракурсі самостійність миропомазання і його спільність із таїнством хрещення та прослідкувати, яким чином і чому ці два таїнства складають одне єдине літургічне чинопослідування.

За своєю суттю таїнство миропомазання є відмінним від таїнства хрещення і водночас є, так би мовити, його продовженням, другим етапом у духовному житті людини, яка стала християнином. Хрещення, як вже було зауважено вище, є таїнством, яке відкриває людині двері до царства Христового, таїнством, через яке людина народжується в життя духовне і стає членом християнського суспільства. Але, щоб стати достойним членом християнського суспільства, не достатньо мати лише один доступ до нього. Людина стає членом Церкви Христової для здійснення відомої мети - досягти спасіння. І щоб виконати цю мету, християнин повинен мати певні духовні сили, і сили не звичайні, а благодатні, бо і царство Христове є благодатним царством. Ось ці благодатні сили і надаються кожному новому члену Церкви через друге таїнство - таїнство миропомазання. Тому миропомазання серед інших Церковних таїнств, за порядком його звершення, займає друге місце.

У догматичному визначенні миропомазання є таїнством, через яке новоохрещеній людині подається Дух Святий. А якщо докладніше, то це таїнство, через яке християнину, під час помазання частин його тіла освяченим миром з виголошенням слів «Печать дара Духа Святого», надаються благодатні сили, які необхідні для його укріплення і зростання у духовному житті. Отже, за своєю суттю таїнство миропомазання подає охрещеній людині сили для повноцінного християнського життя, сили які необхідні для досягнення спасіння.

Таїнство миропомазання, як і інші церковні таїнства, є Боговстановленим. Але, на відміну від інших таїнств, які мають певний момент свого встановлення і підтверджувальні слова у Святому Письмі Нового Завіту, для миропомазання такого конкретного часу встановлення немає. Однак, сумніватися у Боговстановленості таїнства миропомазання не має сенсу, бо про нього свідчив наш Спаситель Ісус Христос. Св. Євангеліст Іоан Богослов у своєму Євангелії говорить так: «В останній же великий день свята стояв Ісус і голосно говорив: хто спраглий, нехай іде до Мене і п'є. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім'я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 37-39). Безсумнівно, що цими словами Ісус Христос говорив саме про таїнство миропомазання, яке подасть людям, які вірять у Нього, Духа Святого. Деякі православні богослови вбачають у цих словах Спасителя момент встановлення таїнства миропомазання. Але з тексту цієї цитати видно, що Духа Святого ще ніхто не прийняв, бо, як пояснює євангеліст, «Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 39). З цього логічно випливає, що час встановлення таїнства миропомазання може припадати лише на час земної слави Спасителя, тобто на час після Його воскресіння з мертвих і до моменту Його вознесіння на небо. Отже, підтвержуючи цю думку думкою преосвященнішого Філарета, дане місце Святого Писання можна вважати не моментом встановлення, а «обітуванням про встановлення таїнства миропомазання» [97, 242].

Така думка ще більше підтвержується тим, що наступні свідчення про миропомазання, які знаходяться в писаннях апостольських, вже говорять про миропомазання як встановлене і всім відоме таїнство. У Діяннях Апостольських ми читаємо: «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім'я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 14-17). З цих слів видно, що апостоли, звершуючи «рукоположення», а за сучасною термінологією - «миропомазання», над самарянами робили цю справу, як цілком відому і утверджену. Це і свідчить про те, що апостоли були раніше наставлені щодо цього таїнства.

Отже, проаналізувавши всі ці свідчення та думки богословів, можна зробити висновок, що час встановлення таїнства миропомазання має припадати на той самий період діяльності Ісуса Христа, на який припадає і встановлення таїнства хрещення, тобто на період сорока днів, які пройшли між Воскресінням і Вознесінням Спасителя.

Дослідник церковних таїнств проф. О. Алмазов, визнаючи, що в період земної слави Спасителя не має прямих свідчень про встановлення миропомазання, припускає, що словами встановлення таїнства хрещення Господь встановив і миропомазання [56, 356-357]. Таке припущення О. Алмазов базує на словах Ісуса Христа: «Якщо хто не народиться водою і духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. 3, 5). Розуміючи під народженням від води - хрещення, а від духа - миропомазання, О. Алмазов у встановлюючих словах хрещення «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19), цілком справедливо припускає і встановлення миропомазання, бо Сам Христос у розповіді про народження від води і духа (Ів. 3, 5) показав спільність цих таїнств, без яких людина не може стати членом Царства Божого. Хоча сам професор таке рішення питання, яке ми розглядаємо, називає припущенням, але зовсім не сумнівається у тому, що саме в цей період земного життя Спасителя, між Воскресінням і Вознесінням, таїнство миропомазання було встановлене. Формою таїнства миропомазання є помазання частин тіла освяченим миром. І хоча ця форма затверджена у догматичному визначенні таїнства, напочатку було не так.

Першим визначним фактом здійснення таїнства миропомазання є низпосилання Святого Духа апостолами Петром та Іоаном на самаритян. Апостоли «поклали руки на них (охрещених самаритян.), і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 17). З цього факту випливає, що формою таїнства миропомазання у часи апостолів було не помазання миром, а покладання рук на похресника. Так само і ап. Павло охрестив учнів Іоанових у Єфесі і низпослав їм Духа Святого лише через покладання на них своїх рук, а не через якусь іншу форму (Діян. 19, 2-6). Пояснення такої розбіжності між формами миропомазання у апостольські часи і теперішні ми знаходимо у наступному. Насправді, таїнство миропомазання в історії своєї зовнішньої форми пережило те, чого не випало на долю інших таїнств. Сучасна його форма не є саме тією формою, яка практикувалася у зародку таїнства, а є заміною першопочаткової форми, яка складалася з покладання рук.

Заміна форми в таїнстві миропомазання відбулася ще у апостольські часи. Про це свідчить саме Новозавітне Писання. У першому посланні від Іоана ми читаємо: «Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все… Помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і нехибне» (1Ів. 2, 20; 27). Подібно цьому ап. Павло у посланні до Коринтян говорить: «Той, Хто утверджує нас із вами у Христі і Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші (2 Кор. 21-22). В обох випадках у грецьких текстах використовується слово «», що означає якусь речовину, яка намащується. Коли саме відбулася зміна форми миропомазання, достеменно не відомо. Але, зважаючи на те, що перші свідчення про форму помазання миром містяться у пізніх за часом написання книгах Нового Завіту, можна зробити висновок, що така заміна відбулася у другій половині першого століття. За думкою Ф. Смирнова, апостоли спочатку вживали просту форму низпосилання Духа Святого - покладання рук; але з часом, коли богослужіння почало приймати певні визначені риси, замінили його на помазання освяченим миром. Важко визначити, чим була викликана така переміна форми подання дарів Святого Духа похресникам. Новозавітні писання апостолів на це нічим не вказують, і тому можна лише вдаватися до припущень. Преосвященний Макарій говорить про цю проблему так: «Із книги Діянь Апостольських видно, що низпосилати Святого Духа могли одні апостоли (Діян. 8, 12-18); це й було для них зручно при початку християнства, коли похресників було небагато. Але згодом, з надзвичайним розповсюдженням святої віри, коли стали звертатися до неї у всіх країнах світу, як самі апостоли, так і їх безпосередні приємники єпископи, не могли з'являтися повсюди, щоб відразу після хрещення низпослати на всіх похресників через покладання рук Святого Духа. А тому, можливо, і благозволилося Духу Святому, Який перебував на апостолах, замінити покладання рук апостольських на похресників іншою, більш зручнішою дією - миропомазанням, так, щоб освячення мира було здійснювано самими апостолами, а після них єпископами, а право помазання освяченим миром похресників надавалося б усім пресвітерам». [79, 271-272].

Погоджуючись з такою думкою, ми можемо допустити тут і інше припущення, висловлене Ф. Смирновим. Його припущення полягає у наступному. Нам відомо, що рукоположення вживалося і при посвяченні на ієрархічні посади, зокрема на єпископа. Останні у свою чергу отримали від апостолів право рукопокладати пресвітерів. З цього випливає, що якщо не за самих апостолів, то вже після них, могло виникнути природне питання: у чому мусить бути різниця між рукоположенням, як посвяченням у священство, і рукоположенням, як низпосиланням благодатних дарів похресникам? При завбачливості апостолів не можна очікувати, щоб вони самі не врегулювали таке непорозуміння, або, принаймні, не дали відповідь на подібне питання [94, 397-398]. Так уявляє собі Ф. Смирнов причину зміни форми у таїнстві миропомазання.

Заміна зовнішньої форми миропомазання не вплинула на сутність самого таїнства. Апостоли завжди діяли під впливом і керівництвом Святого Духа, і тому таїнство низпосилання дарів Святого Духа на похресників, як у своїй першій формі - формі покладання рук, так і в останньому вигляді - помазання миром, має Божественне походження.

На запитання, чому саме була вибрана форма помазання миром, а не якась інша, відповідає св. Кирило Єрусалимський: «Треба знати, що прообраз миропомазання знаходиться у Старому Завіті. Бо коли Божественне повеління Мойсей передавав своєму брату і поставив його у первосвященики, то після, як омив його водою, помазав його, і останній став називатися «помазаником». Так само і Соломона, при возведенні на царство, архієрей помазав після омиття в Гіоні. «Це було за приклад для нас» (1 Кор. 10, 6). Вам же це має бути за приклад, бо ви від Святого Духа істинно помазані». З такою думкою св. Кирила Єрусалимського згідний і преосвященний Макарій, коли говорить: «Саме миро, а не якась інша речовина, могло бути вибрано у цьому випадку, бо і у Старому Завіті вживалося помазання миром, як видимий засіб низпосилання на людей Святого Духа». [79, 272].

Розглянувши таїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичний огляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чину хрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням Православної Церкви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразу після хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святий Сакрамент (Миропомазання) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чи дорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала - Хрещення й Миропомазання» - говориться у катехизисі св. Петра Могили [75, 163]. Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свого звершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.

Практика апостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку. «Почувши це, вони хрестилися в ім'я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тих же єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать у день відкуплення» (Єф. 4, 30) - тобто, печать Святого Духа була покладена на них у день їхнього охрещення.

Таке поєднання акту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи було цілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя, дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнє вважалося недостатнім і незакінченим.

Мужі апостольські для вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим, що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісному зв'язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву - «хрещення», називаючи саме хрещення - «хрещенням водою», а миропомазання - «хрещенням Духом Святим».

Починаючи з ІІІ століття ми знаходимо цілий ряд свідоцтв на підтвердження того, що церква й далі трималася тієї ж практики у даному питанні, яка існувала в апостольські часи. У Апостольських Постановах, приміром, прямо говориться, що той, хто здійснює таїнство хрещення, після того, як охрестить людину, повинен відразу звершити над ним таїнство миропомазання [11, 291]. У творі «Про церковну ієрархію» говориться, що після здійснення хрещення: «похресника одягають у світлі одежі… Здійснення ж помазання миром робить похресника благоуханним, бо священно здійснене богонародження з'єднує похресника з богопочатковим Духом» [16, 43]. А отці Лаодикійського собору (близько 364 р.) 48-м правилом постановили: «Необхідно просвіченим після хрещення бути помазаними помазанням небесним» [7, 170]. «Після того, як ви вийшли із купелі священних вод, - звертається до похресників св. Кирило Єрусалимський, - над вами було здійснено помазання. Не думайте, що це просте миро, ні, видимим миром намащується тіло, а душа освячується святим і животворчим Духом» [35, 325-326].

Такої ж самої практики у даному випадку дотримувалася і древня Західна Церква. Свідоцтва західних церковних письменників ясно говорять на підтвердження цього. «Вийшовши із купелі хрещення, - говорить Тертуліан, - ми помазуємося благословенним помазанням». [45, 11-12]. «Необхідно, - повчає св. Кипріян Карфагенський, - тому, хто отримує хрещення, бути і помазаному, щоб, прийнявши помазання миром, він міг зробитися помазаником Божим і мати у собі благодать Христа». [34, 364].

Необхідно зазначити, що у древній західній практиці миропомазання здійснювалося безпосередньо за хрещенням, так само як і на сході. Але з часом практика Західної Церкви у цьому питанні набула змін і миропомазання почали здійснювати не відразу після хрещення, а через декілька років, коли похресник ставав здатним свідомо вчитися християнської віри. У зв'язку з цим, нині миропомазання на Заході у Римо-Католицькій Церкві здійснюється здебільшого тоді, коли дитина досягає 7-12 літнього віку, і вже свідомо може сповідати християнську віру. Така практика здійснення миропомазання окремо від хрещення утвердилася на Заході після ІХ століття. До ІХ століття Західна церква притримувалася древньої церковної практики, про що свідчать самі західні вчені. Один з них, наприклад, вказує на два рукописи ІХ століття, з яких прямо видно, що практика одночасного звершення обох таїнств існувала на Заході ще і в той час. Пояснення виникнення такої практики Римо-Католицької Церкви можна пов'язати з хибним вченням, за яким таїнство миропомазання повинно звершуватися виключно єпископами, а не пресвітерами. Таке вчення отримало назву «конфірмація». Українська Церква у даному випадку перейняла практику Східної Церкви та здійснювала таїнство миропомазання разом з хрещенням. На Володимирському соборі (1274р.) було постановлено, щоб при звершенні хрещення, після погруження похресника в купелі, відразу помазувати його миром. Так само і у всіх стародавніх требниках, які дійшли до нас у вигляді рукописів, чин миропомазання знаходиться у безпосередньому зв'язку з чином хрещення. Отже, безсумнівно, що по всій Східній Церкві чинопослідування миропомазання завжди звершувалося разом із хрещенням. Завдяки поєднанню з чином хрещення, чинопослідування миропомазання є дуже простим і нескладним актом. Таким воно було завжди і у своєму здійсненні являло собою немов би одну частину хрещального чину. На закінчення необхідно відзначити, що, не дивлячись на тісний зв'язок, у якому перебувають миропомазання і хрещення, перше завжди складало особливе, відмінне від хрещення священнодійство та було таким же необхідним для кожного віруючого, як і хрещення. Церква розрізняє ці два таїнства і вважає їх повноцінними та окремими одне від одного. Мч. Кипріян Карфагенський говорить про це так: «Хрещення і миропомазання є два окремі акти хрещення, хоч і поєднані тісним внутрішнім зв'язком, що немов утворюють єдине ціле і нерозривне щодо їхнього звершення». [74, 348]. Таку ж думку підтвержує автор твору «Про церковну ієрархію», у якому ясно говориться про миропомазання, як про особливе і відмінне від хрещення таїнство. Виклавши суть таїнства євхаристії, автор твору продовжує: «Є й інше, рівносильне цьому, священнодійство, котре наші наставники іменують «таїнством мира»… Таке помазання миром надає тому, хто сподобився цього святого таїнства, відродження низпосилання Богопочаткового Духа».

IV.2 Молитви на обмивання та постриження волосся

У сучасній богослужбовій практиці існують два чини, які дуже тісно пов'язані з таїнством хрещення. Це чин омовення у восьмий день після хрещення і постриження волосся похресника. Спершу слід зупинитися на чинопослідуванні, яке більшою мірою відноситься до миропомазання, ніж до самого хрещення. Під актом омовення у восьмий день ми розуміємо той акт, сутність якого полягає в омовенні частин тіла похресника, які були помазані миром і зняття білих одеж, або ж крижми, які були вдягнені при хрещенні. У сучасному чинопослідуванні таїнства хрещення цей чин складається з трьох молитов та акту окроплення і обмивання похресника чистою водою. І хоча сьогодні цей акт стоїть у тісному зв'язку із хрещенням і виконується відразу після читання Апостола і Євангелія, але не у такому, за часом, відношенні до хрещення цей акт був завжди. Перші свідчення про існування даного чинопослідування відносяться до IV - V століть. У цей час, як відомо, похресники носили білий одяг, у який були одягнені при хрещенні протягом семи днів, на знак того, що через таїнство миропомазання вони стали спільниками семи дарів Святого Духа. На восьмий день вони приходили до церкви і священик знімав з них білі одежі і клав їх на збереження у ризницю, на пам'ять того, що новоохрещені вже не можуть зректися того сповідання віри, яке вони висловили у церкві.Але, чи звершувалося при цьому омовення, невідомо. Перші ясні свідчення про дане чинопослідування відносяться до VIII століття. У цей час, базуючись на дослідженнях Гоара, для омовення водою існувало особливе чинопослідування, яке називалося «Молитва на омовення». Сладався цей чин тільки з однієї молитви: «Владико Господи, Ти святим хрещенням визволення від гріхів рабу Твоєму подав…» [56, 467].

Повного розвитку цей чин набув у X столітті, коли з'явилися окрім першої молитви друга молитва «Владико Господи Боже наш, Ти через купіль охрещуваним небесне сяйво подаєш…», і третя молитва «Той, що зодягнувся в Тебе», яка промовлялася про себе священиком після виголосу диякона «Голови ваші схиліть перед Господом» [56, 467].

У XV столітті св. Симеон Солунський подає нам опис сучасної йому практики омовення у восьмий день: «Подавши похреснику причастя, - говорить він, - і подякувавши Спасителеві… архієрей відходить. Охрещений повертається додому у супроводі свічок і співу: «Всі, що в Христа хрестилися». Похресник зобов'язується молитися і носити священні одежі до сьомого дня… і зовсім не митися і не витиратися… А після сьомого дня він повинен прийти у храм до ієрея і від нього отримати омовення. Священик зі священними молитвами омиває його губкою і водою у тих місцях голови і рук, у яких він був помазаний святим миром, а інші частини тіла омиває сам похресник, у достойному для цього місці, щоб що-небудь від тих святинь - води хрещення й мира, упавши, не були потоптані ногами». [4, 71-72].

Згідно вказівок Гоара, акт омовення, особливо при хрещенні немовлят, вже у XVI столітті почав здійснюватися нерозривно з актом хрещення, як це практикується і тепер. У древній практиці Київської Митрополії акт омовення звершувався так само як і у грецькій, тобто, після семи днів після хрещення. У XV столітті послідування омовення у практиці нашої церкви досягло своєї повної зовнішньої форми і являло собою окремий від хрещення акт зі звичайними початковими молитвами. Омовення здійснювалося після окроплення, після чого слідувала сугуба єктенія та особливий відпуст: «Христос, що охрещує, освячує і просвічує Духом Святим молитвами… піклуватиметься і збереже від усіх зол співприємників його і всіх нас помилує і спасе, як Благий і Чоловіколюбний». Сучасне нам чинопослідування вперше зустрічається у требнику св. Петра Могили [49, 70-73]. І хоча цей акт складає у святителя окреме від хрещення чинопослідування, та усі молитви і дії тотожні з викладом цього чину у сучасному нашому требнику. З цього ж XVII століття починає з'являтися практика здійснення омовення відразу після хрещення, на що вказують замітки одного рукописного требника: «Якщо треба омити святе миро відразу після хрещення, тоді початок «Царю Небесний» не говоримо». Подібну практику можна прослідкувати майже в усіх требниках, виданих після 1639 року. Наступне чинопослідування, яке міститься у сучасному требнику після чину обмивання, носить назву «Молитва на постриження волосся». Воно складається з молитви на постриження волосся: «Владико Господи Боже наш, Ти образом Своїм звеличив людину», і молитви благословення: «Господи Боже наш, Ти з Твоєї милости купіллю хрещення освятив тих, що вірують в Тебе», та хрестоподібного постриження волосся похресника в ім'я Святої Трійці. Значення постриження волосся пояснює св. Симеон Солунський такими словами: «Архієрей постригає хрестоподібно волосся на голові похресника частково у знак того, що головою своєю він має Христа і що повинен молитися не з покритою головою, як і ап. Павло вчить, а разом з тим і покладаючи таким чином певну печать, чому і постригається хрестоподібно, щоб він відкинув усякий зайвий помисел… Крім цього, волосся похресника приносяться Христу, як початок і жертва від усього людського тіла». [4, 70-71].

Стосовно того, коли постриження волосся увійшло у хрещальну практику, конкретної відповіді немає. У требнику св. Петра Могили акт постриження волосся знаходиться у чинопослідуванні під назвою: «Послідування омиття новоохрещеного у восьмий день» під заголовком «Молитва на постриження волосся» [49, 73-75]. Усі молитви у даному требнику повністю тотожні із сучасним чином. Отже, як ми бачимо, омовення похресника і постриження його волосся являло собою єдине чинопослідування, яке звершувалося окремо від хрещення через сім днів. Церковнослов'янські требники аж до XX століття вміщували у собі цей чин окремо від чину хрещення. І лише у другій половині XX століття, для більшої зручності, ці два акти стали невід'ємними складовими чину хрещення, що і прослідковується у сучасних требниках.

IV.3 Спільне закінчення таїнства Хрещення і Миропомазання

Таїнства Хрещення і Миропомазання, які поєднані у сучасній богослужбовій практиці, складають єдине цілісне чинослідування. За всіма літургічними правилами у цьому чині є єдине спільне закінчення, яке стосується як хрещення так і миропомазання. Зокрема, воно складається з певних окремих елементів: співу «Всі, що в Христа хрестилися», читання Апостола і Євангелія, молитов на обмивання і постриження волосся, сугубої єктенії та відпусту. Хоча, у древності хрещення і миропомазання закінчувалося співом «Всі, що в Христа хрестилися» і 31 псалмом. Таке просте закінчення пояснюється часом здійснення хрещення, яке майже завжди чинилося перед Божественною Літургією і фактично з'єднувалося з нею.

Чини омивання і постриження волосся, як окремі акти і разом з тим спільні з хрещенням були розглянуті у попередньому підрозділі.

За сучасним чином таїнства миропомазання, після помазання похресника святим миром, священик разом з ним тричі обходить навколо купелі зі співом пісні “Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися” На стародавність вживання цієї пісні при хрещенні вказує те, що вона співається на літургії замість “Святий Боже” саме у ті дні, котрі у древності були визначені для хрещення. Наступним актом у заключній частині хрещення є читання Апостола і Євангелія. Практика читання Апостола і Євангелія в чині хрещення не є древньою і бере свій початок не раніше XVII століття. Такий незначний вік цього акту у порівнянні з іншими актaми хрещення пояснюється тим, що у древності існувала практика здійснювати таїнство хрещення безпосередньо перед Божественною літургією, задля того, щоб причастити похресника відразу після його охрещення. І тому не було необхідності вміщувати біблійні читання у чин хрещення, бо вони читалися на літургії. Після VIII століття, коли хрещення у дитячому віці стало домінуючим над хрещенням у дорослому, час здійснення цього таїнства вже не був настільки прив'язаний до конкретних дат, як це було за існування інституту оголошених. Хрещення почало здійснюватися у будь-який час і поступово відділятися від літургії. Тому і з'явилася практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині хрещення. Як зазначалося у попередніх розділах, таїнство хрещення і миропомазання до VIII століття закінчувалося співом 31 псалма. Будучи поєднаним з літургією біблійних читань, потрійної єктенії і відпусту не було.

З VIII по XV століття заключна частина хрещення вилядала так: після погруження похресника у воду співали 31 псалом, після чого диякон виголошував єктенію (прохання якої невідомі) і співали “Всі, що в Христа хрестилися”. Далі слідувало помазання миром і здійснювалося постриження волосся. Весь чин закінчувався повторним співом 31 псалма. Вказівку на читання Апостола і Євангелія ми не знаходимо, бо далі слідувала літургія. [56, 445]. Про закінчення чину хрещення і миропомазання у XV столітті ми маємо свідчення св. Симеона Солунського. «Перед помазанням після хрещення, коли похресник вдягається у білу одежу, архієрей приносить подяку Богові, прославляючи його за спасіння того, хто відроджується водою та духом... Після помазання постригає хрестоподібно волосся на голові похресника... Архієрей, здійснивши й інші молитви, помолившись про те, щоб постриження слугувало на утвердження почуттів, і про багато чого іншого на спасіння його, і, прославляючи Бога, радісно бере похресника за руку і у супроводі восприємника обходить три рази навколо купелі... і співає разом з іншими: «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, коли співці співають псалом: «Блаженні, кому прощено беззаконня» (31 псалом), він, йдучи перед похресником, приводить його перед жертовник і там подає йому страшне Причастя» [4, 71-73]. Згідно цьому описанню заключної частини хрещення ми бачимо, що і у XV столітті хрещення здійснювалося безпосередньо перед літургією і тому не вміщувало у собі читання Апостола і Євангелія. Також особливістю цього часу було те, що 31 псалом співався не у тому місці, де він знаходиться зараз, а співався у самому кінці хрещального чину. У XVI столітті завершальна частина чину хрещення набула форми, схожої до нашої сучасної. Літургіст А. Алмазов приводить у своєму дослідженні таїнства хрещення уривок з рукописного требника XVI століття. За цим требником після триразового співу, після занурення і 31 псалма слідує миропомазання і облачення у білі одежі зі словами: «Одягається раб Божий». Співу тропаря «Ризу подай мені світлу» немає. Після облачення в білі одежі, здійснюється триразове обходження навколо купелі зі співом «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, як і зараз, здійснювалося постриження волосся, виголошувалася потрійна єктенія, відпуст і наставлення восприємнику [56, 452]. Порівнюючи практику XVI століття із нашою сучасною, видно, що різниця полягає у тому, що як і раніше, заключна частина хрещення не містить у собі Біблійних читань. Повного завершення свого формування заключна частина хрещення і миропомазання набула у XVII столітті, як і у випадку з усіма іншими чинопослідуваннями хрещення. Практика древньої Української Церкви у заключній частині хрещення, як і грецька, була сформована не відразу і містить у собі багато змін.

Перші свідчення про її звершення походять з XII століття. У цей час за настановою єпископа Новгородського Ніфонта чин хрещення після занурення повинен був закінчуватися так: «Надягнувши ризи хресні і вінець, і помазавши святим миром подай йому свічку». Таким чином, заключна частина хрещення у XII столітті складалася з надягання на похресника білих риз і вінця, і подавання запаленої свічки напевно для того, щоб урочисто обійти навколо купелі. Не можна точно визначити, що то був за вінець, про який говорить єп. Ніфонт. Як відомо, у древності білий одяг, який вдягався на новоохрещеного, покривав і його голову. При цьому, верхня частина такого одягу була зшита з іншої тканини і зображала собою вінець новоохрещуваного. Можливо саме це мав на увазі єп. Ніфонт, коли повчав про чин хрещення. У XIV столітті свідчень про чинопослідування, яке розглядається, є більше, які, разом з цим, містять і більше особливостей.

Загальна особливість усіх чинопослідувань хрещення цього часу складається передусім у тому, що співання 31 псалма після занурення немає, а відразу відбувається облачення у білі одежі. Останнє відбувалося без супроводу будь-яких слів і без співу стихири «Ризу подай мені світлу». Після облачення у білі одежі слідувала сугуба єктенія. Після прохання за архієпископа слідували наступні прохання за похресника: 1) «Щоб зодягнутися йому силою Божественною на супротивника миром помазання»; 2) «Щоб бути йому вмістилищем священним на сприйняття благодатного мира»; 3) «Щоб сподобитися йому звання, яким він названий». [83, 267].

Після миропомазання одягався на похресника кукіль зі словами: «Одягається раб Божий у кукіль незлобія». У закінченні відбувалося обходження навколо купелі, виголошувалася сугуба ектенія і відпуст. Читання Апостола і Євангелія тут не було, що пояснюється поєднанням хрещення з літургією. У XV столітті після миропомазання повинно було слідувати облачення похресника у білий одяг. Далі читалася молитва на постриження волосся, відбувалося саме постриження і читалася молитва благословення. Після постриження відбувалося обходження навколо купелі, сугуба єктенія і відпуст. У XVI столітті з'являється практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині чину хрещення. Виникнення цієї практики пояснюється тим фактом, що незавжди була можливість поєднати хрещення з літургією, щоб відразу запричастити похресника. Повного закінченого вигляду заключна частина чинопослідування хрещення одержала у XVII столітті завдяки требника святителя Петра Могили [49, 66-69]. Єдина відмінність требника 1646 року у тому, що він не містить у чинопослідуванні таїнства хрещення і миропомазання чину омивання на восьмий день і постриження волосся, як це міститься у сучасному українському требнику. Св. Петро Могила поєднав ці два чини і вказав на час їх звершення - восьмий день після хрещення [49, 70-75].

Розділ V. Значення хрещення в сучасному екуменізмі

Під екуменізмом звичайно розуміють скерований до єдності рух християн різних конфесій, організаційним центром якого є Всесвітня Рада Церков, заснована у 1948 році в Урехті (Нідерланди). По суті ж екуменічний рух не зводиться до чітко визначених організаційних структур. Слово «екуменічний» (від гр. - всесвіт) [63, 868] увійшло до церковної термінології в перші роки християнства для позначення містичної повноти Єдиної Християнської Церкви[80, 233]. У Новому Завіті слово це зустрічається багаторазово: Мф. 24,14; Лк. 4,5; 21,26; Діян. 17, 31; 19,27; 24,25; Рим. 10,18; Євр. 1,6; 2,5; Одкр.3,10; 12,9; 16,14.

Як рух до єдності, екуменічний рух набагато ширший і глибший за загальновживані визначення. Фактично він існує з XI ст., коли єдина Церква розділилась на Західну та Східну. Разом з трагічними наслідками цього розділення (ослаблення християнства в цілому, що привело до падіння Константинополя) вже з XI ст. з'являються свідчення міжцерковного спілкування, діалогу та переговорів. Спроби об'єднання обох Церков, як відомо, робилися не раз. У XIX ст., у зв'язку з посиленням прагнення християн до єднання, визначення «екуменічний» стали застосовувати до різних міжконфесійних міжнародних конференцій та з'їздів: таким чином виникло поняття «екуменічний рух». Термін «екуменічний» міцно увійшов у мову багатьох західноєвропейських країн у 20-ті роки XX ст. В англійській мові стосовно екуменічних конференцій та з'їздів цей термін не вживається для уникнення плутанини, бо Ecumenical Council означає «Вселенський Собор». Тому в 1948 році, коли було утворено Всесвітню Раду Церков, вона дістала у французькій та німецькій мовах назву «Екуменічна Рада Церков», а в англійській мові - «Всесвітня Рада Церков» (World Council of Churches).

Досліджуючи розвиток російської богословської думки у XIX ст., архієпископ Волоколамський Пітирим зазначає, що питання про єдність Церкви було сформульовано ще у творах А. С. Хомякова, Ю. Ф. Самарина, І. В. Киреєвського, а з академічних богословів - у працях архієпископа (згодом патріарха) Сергія (Страгородського), професора протоієрея Є. Аквілова, професора Володимира (згодом архієпископа Іларіона) Троїцького та інших [85, 213]. «Суть еклезіологічних поглядів цієї блискучої плеяди мислителів та богословів була у визначенні Церкви як живого благодатного організму, в якому відбувається спасіння віруючих не силою авторитарної влади чи, навпаки, лише добровільно-особистісним спілкуванням людини з Богом, а живим спілкуванням любові в єдності благодаті та людської свободи, що проявлялась в конкретній історично-реальній формі. Своїм полемічним вістрям еклезіологія XIX ст. була націлена як проти універсалістських папістських домагань, так і раціоналістичних тенденцій протестантизму на Заході. Проте кінцевий результат цих досліджень породив з новою силою одвічно існуюче екуменічне прагнення в надрах російського релігійного суспільства». [85, 213].

Справжнім виявом цих прагнень була діяльність таких видатних ієрархів як Митрополит Київський Платон (Городецький), Митрополит Московський Філарет (Дроздов), Митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), Архієпископ Алеутський та Північно-Американський (згодом патріарх) Тихон (Бєлавін), а також видатних представників російської богословської науки: архімандрита Макарія (Глухарьова), професора І. Ф. Мансвєтова, професора А. Л. Катанського та інших.

Слов'янофіли Олексій Хом'яков, брати Кириєвські, А. А. Киреєв та інші отримали традиційне православне виховання та освіту. Познайомившись із західноєвропейською культурою та життям Римо-Католицької Церкви, вони належно оцінили духовне багатство та самобутність православного спадку, зуміли мовою релігійної філософії сучасної їм Європи викласти православне вчення про Церкву і тим самим відкрити нову сторінку в історії взаємовідносин між Сходом і Заходом. Переконані в тому, що саме Православ'я володіє повнотою істини, а західні віровизнання страждають від духовної гордості та раціоналізму, слов'янофіли вірили в єдність Вселенської Церкви Христової, «вірили, що повнота церковного життя може бути досягнута лише в соборності, у тому союзі любові та свободи, який відновлює єдність людського роду, старанно охороняючи разом з тим цінність та неповторність кожної особистості». [59, 201].

Богословська думка Заходу була для православних не лише опонентом, але і джерелом багатьох знань. Як визнавав святитель Феофан Затворник, «є багато смиренних письменників-трудівників не лише у католиків, але і у протестантів. Загальнохристиянські істини у них викладені добре. В цьому можна користуватись ними, але все ж не з зав'язаними очима». [37, 209].

Помітне зацікавлення Православ'ям виникло в Західній Європі в середені XIX ст. у зв'язку з так званим «Оксфордським рухом» в Англіканській Церкві. Представники цього руху вважають, що Церква зовсім не є розділеною, що порушено лише видиму єдність; завдання полягає у відновленні призупиненого взаємного спілкування або ж у взаємному визнанні розділених гілок єдиної Вселенської (Кафолічної) Церкви, якими є Англіканська, Римо-Католицька та Православна Церкви. Певні зовнішні фактори надали оксфордському рухові екуменічної скерованості, виявивши, зокрема, прагнення до воз'єднання з Римо-Католицькою Церквою. На ранній стадії оксфордського руху його діячі проявляли порівняно мало інтересу до Православних Церков. Згодом інтерес їхній до Православ'я зріс, що привело до утворення Асоціації Східної Церкви. [59, 202].

В екуменічних діалогах ми вчимося відрізняти другорядне від головного. Є серйозні підстави для розділення православ'я і неправославних християнських груп, а є такі відмінності, котрі не вартують серйозних дискусій і ніяк не можуть виступати в якості мотиву для розділення. [77, 23].

Історія міжконфесійної полеміки минулих століть знала дуже багато випадків змішання дійсно серйозних питань з досить другорядними. Полеміка проти Filioque існувала поряд зі звинуваченням у тому, що католицькі єпископи носять персні. Сьогодні ж для обговорення в богословських діалогах висувають дійсно фундаментальні питання, і, в решті решт, це корисно для виховання нашої власної церковної думки і психології: вміти виділяти головне в своїй вірі і в чужій і розуміти, що необхідним є лише догматично-віронавчальна єдність, а образи благочестя можуть бути різними. [77, 25].

А якщо ми не будемо вміти самі розрізняти головне в нашій вірі від другорядного, іноді навіть випадкового, - то ми і самі втратимо радість євангельського буття, і іншим не зможемо про нього нічого розповісти. Ми дуже часто буваємо зайняті своїми внутрішньоцерковними проблемами. І іноді саме екуменічна зустріч, зустріч з християнином іншої традиції допомагає зрозуміти, що головне - це бути християнином, що Євангеліє важніше Типікона і Книги правил. Існує думка, що екуменізм допомагає зрозуміти, що світ християнства не вичерпується однією конфесією, благодатний досвід доступний людям, які і не знаходяться в межах православ'я. Хоча православ'я і є повнішим за інші духовні традиції, однак же потрібно, напевно, визнати право на існування і за недосконалими духовними станами. Новомученик архієпископ Федор Поздієвський радить пастирю зрозуміти, «що можуть і мають право на існування і нижчі типи духовного стану, завдання вищих - служити нижчим і підносити їх» [96, 163]. Чи завжди фатально впливає неправильна богословська думка на духовне життя? Особливо, така думка, котрої притримуються богослови, але яка зовсім невідома рядовому парафіянину. Про це запитував Олексій Хомяков: «Питання зовсім не в тому, чи позбавляються протестанти і латиняни надії на вічне спасіння? Чи такий жахливий їх гріх, що осуджує їх на вічну загибель? Питання недостойне і вузьке, яке викриває сумнів у милосерді Всевишнього (питання, про котре, однак, часто, довго і гаряче сперечались). Все питання полягає в тому, чи володіють вони істиною? Чи зберегли церковне передання у всій його чистоті? Якщо виясниться, що ні: то чи можлива згода?». Тут важливо уникнути двох крайностей. Одна крайність, котру можна назвати ексклюзивним богослів'ям: за межами нашої Церкви благодаті нема і не може бути. Друга ж - ісклюзивна модель, яка вважає, що православ'я є лише приватний випадок прояву благодаті, і тому Православна Церква не може і не повинна доповнювати своїми таїнствами той повноцінний благодатний досвід, котрий присутній і в інших Церквах-сестрах. Основна лінія православної думки, яка представлена і іменами святих, і іменами авторитетних богословів, притримується серединного шляху. Неправославні християни - також християни. І досвід благодаті Христової може бути їм відомий - але не в такій повноті, в якій цей досвід доступний людині, яка наважилася йти по православному шляху. По-перше, є те, що в православному богослів'ї називається як «закликаюча благодать». Це та дія Божа, котра відбувається поза Церквою, той дотик Богом людського серця, котрий повертає це серце до віри. Оскільки мета цієї енергії - привести до Церкви людину, котра ще поза нею, то це єдиний вид благодаті, котрий діє поза Церквою. Про неї святитель Феофан Затворник сказав, що «закликаюча благодать - всезагальна, ніхто не виключений». [37, 204]. Немає підстав заперечувати наявність цієї благодаті в католицизмі і в протестантизмі, бо «ніхто не може назвати Ісуса Господом, тільки як Духом Святим» (I Кор. 12,3). Описання всього душевного і духовного досвіду католиків і протестантів як суцільної «прелєсті» (хоча моменти такі там іноді дуже яскраві) навряд чи було б коректним і підтвердженим. Визнання того, що повнота дарів Духа Святого є в православ'ї, не вимагає свого доповнення у вигляді негативної формули, яка свідчить, що в неправославному християнстві немає взагалі і сліду Духа. По-друге, можливо допустити наявність доброякісного духовного досвіду і у окремих людей, які стали на шлях подвижництва і поза Православною Церквою. По-третє, в певній мірі церковність притаманна і в сакраментальному житті неправославних громад. «Здається, Церква наша поблажлива до католиків і визнає силу не лише хрещення католицького і інших таїнств, але і священства, що дуже важливо. Тому нам краще утримуватись як від задавання цих питань, так і від їх вирішення. Одного триматись слід, що переходити до католиків не слід, бо в них деякі елементи в ряді сповідання і церковного чину пошкоджені або замінені з відступленнями від древнішого. Більше цього не знаю що сказати» (св. Феофан Затворник ). [37, 202]. В сучасному суспільстві слово «екуменізм» різні люди розуміють по-різному. За своїм власним змістом це слово означає рух за зближення і з'єднання різних релігійних традицій. Але розуміння сенсу, кінцевої цілі і засобів екуменічної діяльності дуже відрізняється. Одні вважають, що екуменічний рух стосується лише християнського світу і що він покликаний об'єднати християн, які належать до різних конфесій. Інші вважають, що екуменічний рух повинен охопити всі світові релігії. Більш того, деякі авторитетні автори і видання роз'яснюють, що, той, хто не приймає участі в екуменічному русі, тим самим викриває свою сектантську сутність. [77, 10]. Деякі вважають, що засобом для взаємного ознайомлення є вивчення текстів і спостереження за релігійною практикою іновірців. А інші - що кращим засобом до екуменічного зближення є активна участь в обрядах і таїнствах екуменічного партнера. Одні вважають, що суть екуменізму полягає в діалозі і взаємному пізнанні різних релігійних традицій; інші вважають, що екуменістичний рух має більш практичну ціль: безпосереднє злиття релігій. Саме тому, що існує багато різних розумінь сенсу екуменістичної діяльності, використання одного і того ж слова швидше обтяжує вияснення реальних позицій людей і релігійних громад. Відразу зазначимо, що далі, коли мова буде йти про екуменічний рух, ми будемо мати на увазі рух за зближення саме в християнському середовищі. Тому що, першопочатково, як такий, цей рух мав на меті об'єднання саме християн в одну спільноту - Церкву Христову.

Ціллю перших екуменічних проектів було укріплення християнської проповіді в язичницьких країнах (перш за все в Африці). Але сьогодні той первинний зміст слова «екуменізм» забутий. І люди, які вживають це слово, частіше всього під екуменізмом розуміють синкретизм, якесь об'єднання всіх релігій. І для чого ж потрібне це об'єднання? А для того, щоб не треба було вибирати, порівнювати, думати, вирішувати.

Так екуменічний рух став чимось прямо протилежним тому, з чого починався. Екуменізм починався як внутрішня, сімейна справа між християнами. Сьогодні з вимогою «думайте екуменічніше» звертаються і коли мова йде про ставлення християн до будизму, юдаїзму або сект.

Екуменізм створювався для того, щоб все в житті християн підпорядкувати Христу і Його Євангелію, щоб, відклавши людські забобони, пристрасті і амбіції, розрівняти все надто людське Словом Божим. Сьогодні ж екуменічна свідомість вимагає перевіряти дії і переконання Церкви за мірками поверхневого плюралізму. Не Євангеліє, а «ідеологія прав людини» повинна тепер вершити суд над діями і переконаннями християн. Саме тому для людини, яка в своєму житті керується Євангелієм, думка про рівноцінне об'єднання в справі спасіння з людиною, яка не визнає його, є просто неприпустимою. За вченням Православної Церкви ми свято віримо, що спасіння поза Церквою неможливе, саме тому говорити про єднання ми можемо лише з іншими членами Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Автором цієї формули: «Extra Ecclesiam nullo salus» (поза Церквою немає спасіння) - вважають св. Кипріана Карфагенського. Біблійне обгрунтування цієї різкої формули у св. Кипріана таке: «Той не може вже мати Отцем Бога, хто не має за матір Церкву. Той, хто знаходиться поза Церквою, міг би спаститися лише в тому випадку, якщо б спасся хто-небудь з тих, що знаходились поза ковчегом Ноя». [30, 297]. Але тут виникає інша проблема - проблема меж Цекви. Дуже важко визначити межі Церкви. Нагадуючи, що Православна Церква приймає інших християн, не перехрещуючи їх, а деяких членів - навіть у сущому їм ієрархічному сані. Отець Георгій Флоровський пише: «Образом своїх дій Церква ніби свідчить, що і за її канонічним порогом ще простирається її містична територія, ще не відразу починається «зовнішній світ». Дуже часто канонічна грань визначає і харизматичну, - і зв'язане на землі затягується нерозв'язним вузлом на Небесах. Але не завжди. Ще частіше не відразу. Не слід обводити останній контур церковного тіла за одними лише канонічними точками... Важливе в розколах те, що в них з Церкви, що і в їх руках залишається насліддям і святинею Церкви і через що вони ще з Церквою». [99, 71]. Також і один з сучасних богословів-каноністів - о.Владислав Ципін, досліджуючи межі Церкви у висновку своєї статті, пише: «І поза православ'ям звершуються благодатні таїнства... Де ж тоді розкольники? Де схизматичні громади? В Церкві чи поза нею? На це запитання не можна дати однозначну відповідь. Спроби дати таку відповідь завжди призводили до спрощення проблеми, до вчень, які суперечать Переданню або до зовсім штучних побудов. Це одне із тих фундаментальних богословських питань, на котрі доводиться давати антиномічну відповідь». [102, 217]. Також постає питання про істинність Церкви, навколо якої б гуртувалися інші Церкви і наскільки це можливо. Західні богослови для вирішення цієї проблеми висувають теорію «церковних гілок». Протоієрей Сергій Булгаков писав з цього приводу: «Згідно з теорією «церковних гілок» (Theory of Branches), єдина Церква реалізується хоч і по-різному, але водночас рівною мірою в різних відгалуженнях історичного християнства (православ'я, католицтво, англіканство), приводячи до висновку, що передання істинної Церкви існує скрізь, але й ніде, тобто повертає нас до тієї «невидимої Церкви», розчиняючи поняття про Церкву в історичному релятивізмі. При цьому багатоманітністю дарів та історичних досягнень християнства в житті заслоняється незмінна єдність та неперервність церковного Передання, що зберігається в Православній Церкві. Звичайно, при цьому виникає ще окреме питання: як же розуміти в такому випадку самоусвідомлення кожної з різних громад, що саме вона і є істинна Церква.