Бернардини в Житомирі не вперше - в 1760-1844 рр. тут був їхній кляштор. В місто брати потрапили по запрошенню житомирського старости Яна Каетана Ільїнського, який подарував ченцям землю та звів для них дерев'яний храм під титулом Яна з Дуклі. На пожертви бернардини пізніше збудували мурований монастир. Коли дерев'яний костел згорів під час пожежі, меси відправлялися у кляшторних приміщеннях, а до будівництва мурованого храму взялися лише в 1820 р. В 1842 р. костел було зведено. Як він виглядав, можна побачити на гравюрі поруч. Доля зло пожартувала з бернардинів: в тому самому 1842 р. в петербурзі вийшов наказ про те, щоб кляштор було віддано дієцезії. В 1844 р. бернардини покинули монастир, а в приміщення кляштору в'їхали клерики луцько-житомирської дієцезії. Бернардини повернулися в Житомир 17 травня 1992 р. Сьогодні парафія костелу нараховує понад 2 000 вірних. Меси відправляються на польській, українській та російській мовах. Бернардинам було повернуто частину приміщень колишнього кляштору. Там проведено грунтовний ремонт. В самому костелі довелося піти на деякі відступи від канонічних правил: через те, що перед входом до храму в радянські часи було зведено житловий будинок, через який до святині важко зайти, було змінено напрям головного вівтаря: його поміняли місцем з колишнім входом.

Зупинка 2. м. Бердичів

У Бердичеві у костьолі Св. Варвари вінчався Оноре де Бальзак з Евеліною Ганською. Найцікавіші об'єкти туризму - Овруч - резиденція князя Рюрика Ростиславовича ХІІ-ХІІІ ст.; залишки давньоруського городища Х-ХІІІ ст. на Соколовій Горі; меморіальний музей конструктора ракетно-космічних систем С. Корольова; Преображенський кафедральний собор ХІХ ст.; замок і млин Я.Тишкевича ХVІІ ст.; фортеця-монастир кармелітів і костьол ХVІІ ст.; Свято-Ольгинська церква; залишки міських укріплень Х ст.; церква Василя ХІІ ст.; Кафедральний костьол і дзвіниця 1746р.; Магістрат ХVІІІ ст.; літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка; костьол св. Варвари середина ХІХ ст.; Городище ІХ-ХІ ст.; літературно-меморіальний музей Л. Українки; Василівська церква 1190р.; палац з меморіальною кімнатою-музеєм О. де Бальзака ХVІІІ ст.; літературно-меморіальна кімната-музей М.Т. Рильського; палац у с. Турчинівка.

Напівлегенда-напівбувальщина розповідає, що після вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською біля стін костелу Святої Варвари відбулася одна цікава розмова. Старий бердичівський кравець поцікавився, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що мсьє Бальзак пошив сюртук у Парижі, й уточнивши, яка відстань розділяє два міста, старий кравець із подивом резюмував: «Подумати тільки, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно».

Та найдивніше, що в цій пам'ятці усного фольклору нічого неправдоподібного нема. У середині минулого століття Бердичів був великим містом, яке підтримувало економічні та культурні відносини не тільки з багатьма містами України та Росії, а й, як нині прийнято казати, далекого зарубіжжя.

Звернімося до джерел історії міста. Існує кілька версій походження назви «Бердичів». За першою -- воно походить від назви племені берендеїв -- бердичів, переселених на землі Київської Русі. Згодом ця назва видозмінилася і набула сучасної форми. За іншою версією, назва походить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав назву Бердичева. Отже, друге за кількістю жителів місто Житомирщини. Колишня економічна столиця Правобережної України, ярмарковий центр 18 ст. Довго тягнеться одноманітна одноповерхова забудова, аж ось - з-за повороту, прямо в центрі міста виникає укріплений монастир капуцинів, споруда велична і дійсно прекрасна, розташована на Замковій горі, скелястому мисі над річкою Гнилоп`яттю. Саме на цьому клаптику землі розпочиналась історія міста, що своїми коренями сягає в 15 ст. (а, можливо, і набагато глибше). Тут, на річковому мисі, магнати Великого князівства Литовського Тишкевичі заклали першу фортецю. Розквіт Бердичева припав на початок 17 ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки богові за своє визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кармель в Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

Брати чернечого ордену, створеного в 11 ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї не менше, ніж до читання молитовника - такі вже то були часи. Тож святі отці продовжили справу, розпочату родиною Тишкевичів, і невдовзі перетворили свій монастир на справжню фортецю, оточену мурами з бійницями, бойовими баштами та валами з бастіоном. З поч. 18 ст. у оновленій за останнім словом фортифікації твердині весь час перебував військовий гарнізон, озброєний 60-ма гарматами. Оборонні споруди монастиря могли витримати артилерийський обстріл. Дотепер збереглась розгалужена система сховищ-казематів та підземних ходів у товщі Замкової гори. Наріжний камінь нижньої частини монастиря було закладено 2 березня 1634 р., а у 1642 р. його добудовано і освячено. Саме тоді Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію-ікону Богоматері, яка і надала ім`я новоствореному кляштору. Невдовзі Бердичівський образ уславився як чудодійний, і на богомілля сюди приходило безліч прочан-католиків з України, Польщі та Литви. За популярністю Бердичівська Діва Марія не поступалась подібній іконі з Ченстохови. Протягом 17-18 століть монастир зазнав багатьох ворожих спустошень і пережив кілька облог. На поч. 18 ст., під час повстання під проводом козацького полковника Семена Палія проти польської окупації Правобережної України, у бердичівському монастирі перебував з військом тодішній гетьман України Іван Мазепа. У 1768 р. монастир витримав тритижневу облогу російських військ генерала М. Кречетнікова, який намагався захопити одного з ватажків барських конфедератів - Казіміра Пулавського, що з своїми прибічниками зайняв оборону за мурами обителі. Й досі в цегляній кладці головної брами є чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря. Та попри все, розквіт монастиря припав саме на 18 ст. З 1717 р. розпочалися роботи по відновленню старих і спорудженню нових укріплень. У 1739 р. на підвалинах нижнього кляштора почали зводити величний “верхній” храм. Автором проекту був архітектор, комендант Кам`янець-Подільської фортеці, голандець за походженням Ян де Вітте. На бажання старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря архітектор зробив святиню подібною до костелу св. Юра роботи Б. Меретина в Львові. Збудований костел у стилі бароко. Інтер'єри оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом «al fresсo». Розписував храм італійський живописець Фрідеріче Веніаміно, пізніше він працював в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври. 1754 року храм освятили. З 1758 року при монастирі починає працювати друкарня. Вона була куплена в Австрії королем Августом III і віддана кармелітам. Дуже скоро друкарня набула виняткового для регіону значення: у ній друкуються книги на латинській, польській, єврейській, німецькій, французькій і російській мовах. Особливу популярність здобув «Бердичівський календар», тираж якого сягав 40 000 примірників на рік. Була в Бердичеві й велика бібліотека. 1765 року князі Радзивіли виклопотали право проводити в Бердичеві десять великих ярмарків щорічно. Ярмарки мали європейське значення. У Бердичів приїжджали купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії, Туреччини та інших країн. Річний грошовий обіг ярмарків перевищував 20 мільйонів царських (золотих. -- Авт.) рублів. На ті часи гроші колосальні. За кордон продавали коней, биків, мед, віск, сало, пшеницю, а головними товарами вивезення були сукна, полотна й шовкові тканини. Відтоді почала рости і слава бердичівських кравців. Варто згадати, що у 18 ст. кармелітський монастир був не лише значним релігійним, а й культурним та освітнім центром, про що нагадують будівлі бібліотеки, яка нараховувала понад 2000 книг (серед них були і унікальні стародруки 14-15 ст.), друкарні, котра від часу заснування в 1760 р. видала близько 720 книг, як релігійних, так і світського характеру, та школи.

Наступні століття були менш сприятливими для цієї обителі. Двічі, у 1866 та 1926 рр., монастир закривали. Спочатку за рішенням російського уряду, а потім - радянського. У 1992 р. кармелітський монастир поновив свою діяльність. Київські та житомирські реставратори взялися за відновлення пам`ятки архітектури. Нині спільними зусиллями міської та обласної організацій, католицької громади Бердичева, пожертв окремих осіб та закордонних релігійних організацій монастир відроджено з руїн. Я побувала в Бердичеві у жовтні 2000 р., і роботи тоді ще були у розпалі. Верхній храм ще пустий та занехаяний ,його розкішні інтер`єри, на жаль, втрачено, як і сам образ Богоматері, який згорів у 1941 р. 9 червня 1997 р. Іоанн Павло ІІ в Кракові освятив копію загиблого образу, яка посіла почесне місце в нижньому храмі, де проходять богослужіння. В інших будівлях монастиря до цієї пори розміщується дитяча музична школа. В двадцятих роках 19 століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа. У двадцяті роки був збудований костел Святої Варвари, в якому 14 березня 1850 року Оноре де Бальзак повінчався з Евеліною Ганською. Зберігся цікавий документ за 1843 рік -- клопотання про надання містечку Бердичів статусу повітового міста. У ньому, серед іншого, зазначено: «В числе естественных богатств -- полагается природный ум жителей. Он великими успехами принесет пользу государству и частным людям немалую». 1845 року Бердичів стає повітовим містом. Як тільки Бердичів був переведений з категорії містечка в місто, відразу ж почалося «обсуждение мер по приданию ему лучшего наружного устройства». Місто дуже потребувало цих заходів. На той час у місті було 575 кам'яних і 2876 дерев'яних будинків, що належали приватним домовласникам. Чисельність населення становила понад 73 000 осіб.

До 1867 року належить ще один цікавий документ. Бердичівський архітектор проводячи будівельні роботи виявив цілу систему підземних ходів під містом. Про це він повідомив начальнику губернії. Губернатор, враховуючи торговельне значення Бердичева і можливість використання підземель контрабандистами, заснував для дослідження цих ходів особливу комісію. Було відкрито 130 підземних ходів і 78 льохів. Встановлено, що найдавнішому підземеллю під Соборним майданом понад 200 років. Однак обстеження показали, що всі підземелля створені виключно для господарських цілей для зберігання запасів. Слідів перебування контрабандистів виявлено не було. Після 1861 року в Бердичеві швидкими темпами починає розвиватися промисловість. Цьому особливо сприяло будівництво залізниці, яка 1870 року зв'язала з Козятином, а потім із Шепетівкою та Житомиром. Місто упевненою ходою крокувало до світлих далей капіталізму. Але на порозі стояло ХХ століття події якого за насиченістю й драматизмом набагато перевершували всю попередню історію міста Бердичева.

Рис. 4.5. Музей Любові

Можливість доторкнутися до чогось, чого раніше торкалися руки знаменитості, побачити те, що бачили її, знаменитості, очі, підгледіти, неначе дитина у парканну щілинку, приватне, начебто для чужих очей не пристосоване життя славетної людини - могутній імпульс для розвитку не лише бульварних газет, шаленої кулькості папарацці, а й для меморіальних музеїв. Приємно знати: так, славетні теж бували тут, у нашій українській глибинці, вони теж ходили цими стежками, вони милувались пейзажами, які мало змінилися за збіглі десятиліття, а то й століття. Не треба соромитися свого інтересу до чужого життя: принаймні у випадку з меморіальними музеями з цієї цікавості може прорости захопленість рідною історією.

Коли 14 березня 1850 р. з найскромнішого бердичівського костелу святої Варвари безнадійно хворий "кругленький чоловічок на коротеньких ніжках із засмаглим від сільського життя обличчям" вивів поставну, розкішну жінку, віднині - нарешті! - його дружину, кажуть, до нього підійшов один з місцевих кравців. Уважно роздивився елегантний костюм і запитав, де пан наречений його купив. "У Парижі", - була відповідь. "Дивись, так далеко від Бердичева, а так гарно шиють!", - здивувався кравчина. Від історичного анекдоту в цій історії, можливо, лише допитливий бердивчанин. Все інше - правда. Правда про велике кохання великої людини. У наш час Інтернету нікого не здивуєш коханням, що виникло у різних куточках світу завдяки електронній пошті та різноманітним чатам. Не треба вважати "дистанційну" любов вигадкою високих технологій: раніше звичайні листи могли викликати такий самий ефект. Ось вам приклад: автор "Людської комедії", Бальзак, отримує серед інших захоплених епістол послання на дві сторінки за підписом "Іноземка".

Заінтригований Оноре пише відповідь і публікуѕ її в "Газет де Франс". Та цю газету не можна було купити в Російській імперії, тому настирна Евеліна пише ще одного листа і просить опублікувати відповідь у газеті "Котидьєн". Відповідь не забарилась. Так у 1832 році починається листування письменника зі світовою славою та польської шляхтянки Евеліни Ганської. Між читачкою і письменником виникає справжній віртуальний роман. За рік відбувається і перша зустріч у швейцарському Невшателі, яка перевершила всі сподівання Бальзака: його кореспондентка виявилася молодою та вродливою. Густі темні коси, повнувата шия та руки, живі величезні очі, чуттєві вуста... (Цікава деталь: тридцятидворічна на той час Евеліна всіма можливими засобами приховує свій правдивий вік, Бальзак охоче вірить, що його прихильниця має 27 років. Так і надалі - Евеліна раз за разом "забувала", скільки їй "за паспортом", весь час віднімаючи від справжнього віку 5. Як це характерно для красунь усіх часів!) А ще - казково багатою. І романтичною. Все, що було дозволено Бальзаку - один поцілунок під густою кроною паркових дерев, в той час, як Вацлав Ганський був деінде.

Хоча, здається, гроші для загрузлого у боргах письменника зараз не грають ролі. Бажання володіти іншим скарбом - самою Евеліною - значно сильніше за звичайну людську жадібність. І він отримує цей скарб під час наступної зустрічі закоханих, у січні 1834 р. у Женеві. Більше того, Евеліна, жагуча та пристрасна коханка, саме така жінка, про яку Бальзак мріяв все життя, обіцяє йому свою руку! Вацлаву Ганському, авжеж, вже під шістдесят, але ж він ще живий! Кохання засліпило обох, напевно.

З 1833 року письменник живе подвійним життям: одне, на публіку, для всіх - життя-арлекініада, що мусить захоплювати та дивувати натовп прихильників, а інше - цілковито присвячене мадам Ганській. Кажуть навіть, ревна католичка Ганська змінила напрям думок Оноре щодо релігії, "заразила" його своєю родовою містичністю (не забуваймо, Ганська - з роду Жевуських, а там у кожному поколінні повно диваків, алхіміків та ексцентриків).

У грудні 1840р. Бальзак вперше побачить палац у Верхівні: поки що лише на подарованій Евеліною картині-панорамі. "Ви мені не говорили, (...) що володієте цілим Лувром. Все це надзвичайно красиво", - летить у далеку Україну відповідь. Та на власні очі український Лувр письменник побачить значно пізніше, у 1847р. Саме тут у нього - вперше в житті! - з'явиться власний кабінет та всі умови для творчості. Можна не сумніватися, Бальзак був щасливим тут, тут він писав останні свої твори. В основу його "Селян" лягли враження від українського повстання. Тут Бальзак написав п'єсу "Мачуха", працював над "Депутатом від Арсі", "Мадмуазель де Віссар або Франція за часів Конституції", "Дрібними буржуа", "Жінкою-письменницею".

Коли в радянські часи туристи-французи спитали бердичівського школярика, де вінчався Бальзак, той відповів: "А у нашому спортзалі". Дійсно, ще донедавна тут був фізкультурний зал однієї з шкіл, тепер же в храмі молиться греко-католицька громада Бердичіва. На фасаді збереглася табличка, що саме тут 2 березня 1850 р. прибулий з Житомира прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської. Шлюб, який став шоком літературної і навколо-літературної богеми.

Як довго навіть після смерті Вацлава Ганського Евеліна відмовлялася повторно одружитись! Чому? Важко зрозуміти. Хоча були у них і сварки - Бальзак, нарешті отримавши досить коштів, витрачав їх вкрай непрактично і не прагматично, а Евеліні було важко зрозуміти, чому при матеріальній скруті він не економить, а купує новий, прикрашений словоною кісткою ціпок за 600 франків.

Зупинка 3. Верхівня

Палацу у Верхівні пощастило більше, аніж "спортивному" костелу: у графському замку з 1921р. розмістився аграрний технікум. Споруду будували 50 років: розкіш ампіру, сад з рідкісними рослинами, неподалік - каплиця-усипальня, де лякають туриста пусті полиці для родинних гробів. Колись тут покоїлася і дочка Оноре та Евеліни, яка померла при народженні. А яким щастям було очікування цієї дитини для немолодої вже пари коханців! До речі, у Евеліни була дочка від Вацлава, Анна Ганська, її назавжди увіковічив на полотні великий французький майстер живопису доби ампіру О. Енгр. *(Див. її портрет ліворуч). З флігелів до палацу ведуть підземні ходи: сюдою з кухні носили графові сніданки та вечері.

У 1959р., коли світ відмічав 160-річчя з дня народження Бальзака, у Верхівні створили кімнату-музей, яка на громадських засадах діяла до 1995р. Тридцять років по тому відбувається реставрація палацу, а у 1995р. завдяки ініціативі колективу технікуму було обладнано три меморіальні кімнати, які й стали обласним літературно-меморіальним музеєм Оноре де Бальзака.

Подумайте лишень: за цим столом Бальзак писав свої "Лист про Київ", частину повісті "Зворотній бік Історії" з написом на рукописі: "Верхівня, Україна, грудень 1847 р." Саме ці підсвічники давали письменнику світло вечорами. Клавесину торкалися пальці Евеліни. Збереглися камін та палас, менше пощастило бібліотеці: її вивезли до Житомира. А ось і хитромудре пристосування, виготовлене місцевими майстрами для хворого письменника: ціпок, що при потребі перетворюється на розкладний стільчик - аби страждаючий від ревматизму француз міг присісти навіть під час прогулянки парком абощо.

При нагоді завітайте до актового залу технікуму: тут колись шуміли бали, з тих часів збереглася ліпнина на античну тематику. А ще, якщо получиться, спробуйте спуститись у підвали флігелів. Флігеля біля палацу два, і в кожного - свої пивниці, які виконували абсолютно різні функції. Та, що знаходиться під флігелем ліворуч від головного входу, слугувала магнатським кухарям, що носили гарячі страви сюдою у панські покої. А у флігелі праворуч жив управляючий маєтком, а під ним жили нещасні, за ті чи інші провини кинуті в локальну тюрму. Ось так.

Смішно, що бік-о-бік тюремного підземелля стоять зараз парти - тут теж розташовуються приміження аграрного коледжу.

А що ще? А ось що: неподалік палацу, у парку - родинний склеп-усипальня Ганських, що раніше слугував за костел, потім використовувався аграріями, а зараз знову перетворени на храм. Кажуть, він зазнав деяких змін за радянських часів, хоча, як на мене, виглядяє один-в-один як на власному портреті пензля Наполеона Орди, написаному півтора сторіччя тому. Так от, там ТЕЖ є підземелля, а в них - ніші з залізними дверцятами (це ТЕЖ можна побачити на фото ліворуч). Саме тут знаходили вічний спочинок члени роду Ганських.

Студентський фольклор дав назви різним куточкам колись розкішного парку, а чи старовинні перекази, та подорожні минають Алею кохання і Алею розлуки, Лавицю Бальзака і Альтанку Евеліни. А ще в парку росте Дерево Кохання: два стовбури переплелися навічно, тепер їх нероз'єднати. Аналогії з диттям Бальзака та Евеліни напрошуються самі собою.

Хтось з журналістів пропонував зробити тут Музей любові. І справді, місце сприяє таким романтичним планам. Та поки що на цих алеях та галявинах закохуються юні аграрії - а ще починають любити цей край туристи, які знайшли у українському селі версальську розкіш, овіяну славетним іменем Бальзака.

Зупинка 4. Депеші

20 км від обласного центру по Старокостянтинівській трасі. Мекка київських скелелазів, які влаштували тут собі скеледром на берегу мальовничого Тетерева.

Навіть якщо дорогу ви не знаєте, не турбуйтеся - місцеві підкажуть. як потрапити до родзинки Денешів. Тільки обережно, вони цей палац кінця ХІХ (початку ХХ?) століття називають "замком Терещенка".

Рис. 4.6. Замок Терещенків в Денешах

А якщо зір гарний, то й самі побачите його на протилежному березі ріки.

Легенди, що копіюють переказ про графа Бадені і його казкові багатства, можна почути і тут. Начебто Терещенко ну аж настільки не мав куди гроші дівати, що виклав підлогу царськими золотими карбованцями - причому торцями, щоб бува на монарший профіль не наступити.

Цукрозаводчик був бізнесменом і людиною свого часу. Тому для підлоги - та й палацу - він використав відносно новий матеріал - бетон. Які клади в бетоні, ви що? Хоча - легенди теж мають право на життя.

Рис. 4.7. Башта з залібо-бетонним каркасом - центр уваги

Зупинка 7.Червоне

Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так?

Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.

Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.

Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.

На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.

Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.

До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.

Колишня назва Червоного - Старе. Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.

Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає. Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...

Польські джерела підтверджують версію місцевих жителів: село і справді раніше називалося Червоне. Довгі роки ці землі належали найвідомішим польським шляхетським родам. Скажімо, в XVII столітті тут владарювали Тишкевичі, а у XVIII ст. разом з рукою Хелени Лешніцької, що вийшла заміж за Францішка Ксаверія Грохольського, брацлавського земського суддю, перейшло до магнатів Грохольських. Після смерті в 1792р. Францішка Ксаверія Червоним володів його син, Ян Непомуцен, а потім й син сина - Адольф. Саме Адольф Грохольський збудував у селі за проектом невідомого архітектора велику неоготичну резиденцію. Був це симетричний триповерховий палац, в плані - витягнутий чотирикутник з восьмибічною вежею на головному фасаді та двома чотирибічними вежами, прилегаючими до бічних фасадів. Згідно з заповіту Адольфа Грохольського (помер в 1863 р.) Червоне мало дістатися його другій дружині, Ванді з Радзивіллів Грохольській. Але вдова невдовзі після смерті чоловіка виїхала за кордон, а Червоне продала Миколі Терещенку. Далі ви вже знаєте. Терещенки розбудували палац, особливо зі сторони саду, споруда отримала нерегулярний характер.

ВИСНОВКИ

1. Екологічний туризм являє собою широкий напрямок в індустрії туризму, який інтенсивно розвивається. Він не завжди однаково розуміється в різних країнах, його форми динамічні, він проникає в навіть далекі від екологічної орієнтації області туристичної діяльності й обмежувати його занадто строгими рамками й одним єдино вірним визначенням навряд чи розумно.

2. Розвиток туризму ґрунтується на прагненні звести до мінімуму негативний вплив на навколишнє середовищ, та показати величність та багатство територіальних традицій.

3. Розвиток туризму в Україні можна розглядати за декількома напрямками: здійснення екологічного туризму на базі національних природних та регіональних ландшафтних парків; розвиток сільського туризму; розвиток юнацького та молодіжного туризму.

4. На основі узагальнення і аналізу територій і об`єктів, які можна використати для організації туризму на Житомирщині, нами запропоновано еколого-туристичний маршрут, що включає 5 основних зупинок. Житомирщина має багатовікову історію, цікава своїми краївидами, пам`ятками культури та архітектури. На території області значна кількість церковних пам`яток. Досить цікава історія м. Бердичів, тут в монастирі св. Варвари вінчався Оноре де Бальзак, в 19 ст. в замку Антона Радзівіла мешкав Фредерік Шопен.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Пробний підручник для учнів 10 -11 класів. - К.: Либідь, 2000. - 336 с.

2. Бовман Б. // Пропозиції щодо ролі туристичних відділів та управлінь облдержадміністрацій у маркетингу та розвитку туризму. - Львів, 2000. - 37 c.

3. Бондаренко В.Д., Кучерявый В.А., Шудря Ю.В. Ведение хозяйства в рекреационных лесах (на примере зеленых зон городов Тернопольской области): Практ. реком. - Львов: ЛЛТИ, 1986. - 39 с.

4. Высоцкий П.Н. Учение о влиянии леса на изменение среды его произрастания и на окружающее пространство: Курс лесоведения. Ч. II. - М.; Л.: Гослебумиздат, 1950. -104 с.

5. Генсирук С.А., Нижник М.С., Возняк Р.Р. Рекреационное использование лесов. - К.: Урожай, 1987. - 248 с.

6. Герушинський З.Ю. Типологія лісів Українських Карпат: Навч. посіб. - Львів: Піраміда, 1996. - 208 с.

7. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. - К., 1990.

8. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу "Екологія і охорона природи". К., 1990.

9. Закарпаття в цифрах і фактах. // Інформаційно-статистичний довідник . - Ужгород , 1999. - 51 с.

10. Коваль А.П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України. - Киів, 2001. - 89 с.

11. Кондратюк Є.М., Харкота Г.І. Словник-довідник з екології. К., 1987.

12. Кучерявий В.П. Екологія. - Львів: Світ, 2001. - 500 с.

13. Кучерявый В.А. Зеленая зона города. - К.: Наукова думка, 1981. -248 с.

14. Липа О.Л. Визначні сади і парки України та їх охорона. -- Київ: Вид-во Київського університету, 1960. -- 174с.

15. Лісове господарство України. - К.: Держкомлісгосп України, 2003. - 24 с.

16. Лісове господарство України: проблеми та перспективи. - К.: Міжвідомча аналіт.-консультат. рада з питань розвитку продукт, сил і вироби, відносин, 2003. - 178 с.

17. Лісовий кодекс України. - К.: Мін. лісгосп України, 1994. - 56 с.

18. Марчак А.В. Ліс і довкілля. - Вінниця, ВДСТІ, 1998, - 199 с.

19. Мацола В.І. Рекреаційно - туристичний комплекс України. - Львів, 1997. - 259 c.

20. Машинский Л.О. Город и природа. - М.: Стройиздат, 1973. - 227 с.

21. Мінеральні води Закарпаття. Питне лікувальне використання. Ужгород, 1997. - 174 с.

22. Молчанов А.А. Влияние леса на окружающую среду. - М.: Наука, 1973.-360 с.

23. Молчанов А.А. Воздействие антропогенных факторов на лес. - М.: Наука, 1978.-139 с.

24. Осипчук Н. Зелений туризм // Соціальна політика, 2005. 6 червня. - С. 4.

25. Панов И.Н. Экологический туризм. //География. - 1997. - №45. - с. 11.

26. Писарчук Є.А., Кухта А.М. Екологічне виховання учнів: Посібник для вчителя. - К.: Рад. Шк., 1990. - 235с.

27. Родічкін І.Д. Лісопарки України. - К.: Будівельник, 1968. - 188 с.

28. Тарасенок А. Виды экологического туризма. //Туризм и отдых. - 2000. - №21. - С. 5-7.

29. Шеляг-Сосонко Ю.Р та ін. Збереження і невиснажливе використання біорізноманіття України: стан та перспективи. - К.: Хімджест, 2003. - 248 с.

30. Янко М.П. Топонімічний словник. Український словник-довідник. - К.: Знання, 1998. - 429 с.