Правові аспекти вирощування та реалізації зерна в Україні

У 1991--2000 pp. сільське господарство України переживає досить складний період, який характеризується глобальними перетвореннями в системі виробничих відносин і деградацією продуктивних сил. На відміну від інших, ця галузь найбільше реагувала на економічні потрясіння в країні, на відсутність державної підтримки і чіткої перспективи функціонування. У вирішенні виробничих і соціальних проблем сільське господарство практично залишилося сам на сам, досить обмеженим в економічному плані в правах і свободі дій.

Наприкінці 1993 р. в Україні налічувалось 9288 колективних сільськогосподарських підприємств, 2359 державних сільськогосподарських підприємств, 354 сільськогосподарських кооперативів, 89 сільськогосподарських акціонерних підприємств, 27 739 селянських (фермерських) господарств. [28;290]

Досить активно процес трансформації форм організації сільськогосподарського виробництва відбувався у 1993--1995 pp. У результаті на 1 січня 1996 р. за даними Міністерства сільського господарства та продовольства близько 96% колгоспів було перетворено на асоційовані господарства, в кожному з яких функціонувало 9--15, а подекуди навіть і більше асоційованих підрозділів. Зауважимо, що пришвидшених темпів цей процес набрав у західному регіоні України і повільніших -- в східних та південних областях. [28;301] Проте, незважаючи на таку досить містку виробничу структуру, обсяги виробництва сільськогосподарської продукції в першій половині 90-х років і пізніше зменшувались.

В Україні спостерігалися різкі стрибки в обсягах виробництва найважливіших видів сільськогосподарської продукції -- як рослинного, так і тваринного походження. Особливо різкий спад стався в 1991 p., коли абсолютний рівень виробництва зерна і цукрових буряків виявився нижчим, ніж у 1985 p.: зерна -- 38,7 млн. т проти 39,0 млн. т. [28;312] Ця небезпечна тенденція до зниження виробництва продукції двох провідних культур у республіці супроводжувалася й надалі посиленням деформування економіки, що негативно позначалося на забезпеченні населення продуктами харчування, а легкої і переробної промисловості -- сировиною.

Відбувався спад виробництва майже з усіх видів продукції сільського господарства і харчової промисловості, загрожуючи продовольчій безпеці країни. Так, у середньорічному обчисленні в 1991--1993 pp. виробництво зерна становило 40 945 тис. т. Це на 581 тис. т менше порівняно з 1976--1980 pp. [28;324]

Валовий збір зерна після його обробки у 1994 р. становив 35,5 млн. І т. У рахунок державного замовлення в тому самому році надійшло 10,8 млн. т зерна, з них 5,2 млн. т пшениці. Одержано лише 28 млн. т цукрової сировини, або по 202 ц з 1 га, що на 30% менше, ніж у 1993 р. Виробництво цукру скоротилось до 3,7 млн. т. [28;235]

На Всеукраїнській нараді з питань агропромислової політики, яка відбулася в Києві 26--27 грудня 1995 p., зазначалося, що, незважаючи на фінансову скруту і кризу неплатежів, хлібороби України у 1995 р. зібрали зернових близько 36 млн. т, а це відповідає рівневі 1994 р. [28;237]

Проте не можна ігнорувати і той факт, що аграрний сектор є найбільш інертним в економіці країни і потребує докорінних змін та глибокого реформування. Про свідчить хоча б той факт, що в 1994--1998 pp. неорганізованість у завершенні збирання врожаю дуже негативно позначилося на аграрному виробництві. Через відсутність пального та мастильних матеріалів залишились не зібраними в полі цукрові буряки на Вінниччині, Черкащині, Хмельниччині, соняшник -- на Луганщині, Кіровоградщині, Запоріжжі. Оцінка такого становища однозначна: коли вирощений урожай залишився в полі, то це заслуговує на різке засудження тих, від кого це залежало.

Викривлені економічні відносини у сільському господарстві, що особливо негативно проявилися у першій половині 90-х років, довели село до критичної межі. Діючий економічний механізм, банківська і фінансова системи, цінова політика стали головними причинами деградаційних і деструктивних явищ не лише в аграрній, а й у інших сферах господарювання в цілому. Вони не стимулювали, а гальмували виробництво. Інакше чим можна пояснити той факт, що в сільському господарстві вартість окремих компонентів видатків (пальне, електроенергія тощо) вища за вартість виробленої сільськогосподарської продукції?

Непоганий врожай ранніх зернових у 1995 р. виростили працівники колективного сільськогосподарського підприємства «Мир» Котовського району на Одещині. З кожного гектара одержано близько 40 ц пшениці. Сподіваючись на поліпшення фінансового становища сільгосппідприємства, його керівництво не стало зволікати з продажем зерна державі. [Розраховували за тонну одержати 73 долари в перерахунку на карбованці -- таку ціну визначено на пшеницю третього класу, яку продавали впродовж багатьох років. Та, на жаль, зерно зарахували п'ятим класом. А це значить -- втрата 11 доларів на кожній тонні зерна, хоча за вмістом клейковини воно відповідало навіть другому класу. [28;237] Таким чином, колективне сільськогосподарське підприємство втратило близько 1 млрд. 700 млн. крб. Виручених грошей вистачило лише на розрахунки за пальне і виплату працівникам заробітної плати за попередні місяці.

У такій ситуації опинилось багато господарств України. Встановлена державна ціна була настільки низькою, що пшеницю було вигідніше згодовувати худобі. Це одна з причин того, що сільськогосподарські виробники не поспішали продавати зерно державі. Так, на 10 серпня 1995 p., коли збирання зернових завершувалось, в Одеській області було продано 250 тис. т з 620 тис. т зерна відповідно до контракту з державою.[28;238]

Відсутність належної уваги до села з боку держави, зокрема, далася взнаки у 1995 р. при укладанні контрактів на продаж їй сільськогосподарськими підприємствами зерна. Так, на Вінниччині того самого року врожайність зернових виявилася кращою, ніж у 1994 р. Перші намолоти давали в господарствах у середньому по 35 ц з га. Держава встановила області контракт на 750 тис. т, а господарства уклали з нею контракт лише на 450 тис. т. Врешті-решт таке становище спричинила сама держава, оскільки за 1993--1994 pp. вона не розрахувалася за продане їй господарствами області зерно.[28;239] Тому сільськогосподарські підприємства пішли на крайній крок -- ухилились від підписання з державою контракту на продаж їй зерна. Такі факти не були винятком, оскільки мали місце в багатьох господарствах України.

Загалом у 90-ті роки значно зменшилось постачання селу тракторів, вантажного автотранспорту, комбайнів, особливо зернозбиральних, механізмів для внесення добрив і хімічного захисту рослин, обладнання тваринницьких ферм. Недостатнє забезпечення запасними частинами, пальним і мастильними матеріалами призвело до різкого погіршення стану сільськогосподарської техніки. Машинно-тракторний парк зносився до критичного рівня (60--75 % на початку 1999 p.).[28;239] Особливо негативно це позначилося на збиранні зернових культур: мали місце великі втрати врожаю. До того ж значна частина сільськогосподарської продукції гинула при збиранні за відсутності вчасної її переробки. До споживача, таким чином, не доходило ЗО--40% вирощеного врожаю.

Різко зменшилися поставки і внесення мінеральних добрив та засобів захисту рослин. Наприкінці 1994 р. господарствами внесено на гектар ріллі лише 26 кг мінеральних добрив у перерахунку на діючу речовину, що в 5,5 раза менше ніж у 1990 p., і в 13 разів менше, ніж у країнах з розвиненою економікою. [28;240] Внесення органіки на поля було надзвичайно недостатнім. До того ж не вистачало техніки для її вивезення. Нестача названих засобів призвела до зниження родючості ґрунтів та значного недобору врожаю, а відповідно й продукції тваринництва. На селі практично виявились зруйнованими торговельна і культурно-побутова сфери. Спорожніли сільські магазини, а створені у 80-х роках з великими труднощами побутові майстерні, приймальні пункти, а також сільське комунальне господарство фактично розвалилися. Якщо в 1990 р. на центральних садибах лише у 20% господарств не було стаціонарних побутових підприємств, то в 1991--1999 pp. значну частину цих підприємств у сільській місцевості була закрито. У результаті відбулося зниження рівня надання побутових послуг на селі на 80%. Отже, стан сільської сфери побуту став катастрофічним і наблизився до критичної межі.[28;242]

З метою удосконалення аграрних відносин Президент України в 1998 р підписав спеціальні укази: «Про фіксований сільськогосподарський податок», «Про підтримку сільськогосподарських виробників», а також «Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998--2000 роки». Ці документи фактично визначили політику держави в аграрному питанні до кінця XX ст.

Отже, на українських землях з давніх часів хліборобство було основною галуззю народного господарства. Природно-кліматичні умови забезпечували високу врожайність зернових культур на всіх історичних етапах. З розвитком сільського господарства постійно удосконалювались знаряддя праці, що сприяло його продуктивності. Варто зазначити, що в Київській Русі хліба вирощували не лише для власних потреб, а й для експорту в інші країни. Завдяки ефективному господарюванню на землі та вдалій державній політиці Русь була однією з наймогутніших країн світу.

Природні багатства України - чорноземи приваблювали загарбників в усі часи. Проте, як бачимо, загарбницька та експлуататорська політика держав в аграрній сфері заважала інтенсивному розвитку нашої країни. В сільському господарстві протягом 17-19 ст.ст. використовувались екстенсивні методи господарювання. Невдала політика пануючих держав призводила до занепаду зернового господарства.

За часів Радянського Союзу, коли державна влада взяла повністю під контроль сільське господарство, рівень виробництва зерна в Україні різко зріс. Але не можна ідеалізувати тоталітарні методи господарювання. Досить згадати до яких наслідків призводила політика примусової колективізації: голодомори, репресії. Людину не можна позбавляти власної ініціативи в праці. Держава повинна лише регулювати аграрні відносини, а не втручатись в приватне господарство.

В перші 10 років незалежності українська промисловість та сільське господарство різко знизили рівень виробництва. Причиною цьому, на мій погляд, була неефективна правова база (відсутність належного законодавства щодо регулювання державою процесів виробництва, приватизації землі, здачі в оренду, сплати податків тощо), відсутність належного механізму регулювання ринку зерна та цінової політики на ринку, корумпованість чиновницького апарату, безвідповідальність та бездіяльність місцевого апарату влади щодо розвитку аграрного сектору.

Таким чином, розглянувши закономірності історичного розвитку зернового господарства, можна з впевненістю сказати, що роль правового регулювання, механізму здійснення аграрної політики є досить важливими для розвитку України.

Розділ 2. Особливості вирощування та стандартизації зернових культур в Україні

2.1 Характеристика зернових культур

Озимі зернові культури

Пшениця - найважливіший хлібний злак земної кулі. В нашій країні пшениця - основна продовольча культура. Пояснюється це тим, що в її зерні багато білка та інших поживних речовин, необхідних для нормального розвитку організму людини.

Пшениця (особливо її висівки, солома та полова) представляє велику кормову цінність. Пшеничні висівки - висококонцентрований корм для всіх видів сільськогосподарських тварин. Вміст перетравного протеїну в них у 1,5 рази більший, ніж в зерні ячменю. Солому в подрібненому і запареному вигляді або оброблену хімічними речовинами добре поїдають велика рогата худоба та вівці. В 100 кг соломи міститься 0,5-1,0 кг перетравного протеїну, 20-22 кормові одиниці. [29;20] Солома використовується також як будівельний матеріал, для підстилки тваринам, виготовлення паперу та ін. Добрим грубим кормом для тварин є полова.

Пшенична мука широко використовується в хлібопеченні та кондитерській промисловості. Пшеничний хліб відрізняється високими смаковими, поживними властивостями і доброю перетравністю. Зерно пшениці також використовується для виготовлення круп, макаронів та інших продуктів.

Відмінною властивістю сортів пшениці інтенсивного типу є їх висока потенційна продуктивність. Вони ефективно використовують елементи живлення і воду, мають підвищений потенціал продуктивності фотосинтетичної діяльності і при сприятливій зимівлі, оптимальних умовах вирощування формують значно вищу врожайність, ніж сорти екстенсивного типу. Численні експериментальні дані світового землеробства і рослинництва переконливо свідчать, що інтенсифікація зернового господарства найтіснішим чином пов'язана саме з новими високопродуктивними сортами озимої пшениці. Проте високий потенціал продуктивності цих сортів якнайповніші може бути реалізований лише при глибокому знанні біології культури, окремих її сортів або сортотипів, що визначають їх реакцію на агротехнічні заходи, які складають сортову агротехніку. Це забезпечує максимально можливе використовування потенційної продуктивності і здатності формувати зерно відмінної якості.

Озима пшениця - важлива хлібна культура, стійка до морозів. Її насіння проростає при температурі 1-2 С. Досить вимоглива до ґрунтів. Найкраще росте на чорноземах, темно-сірих та сірих ґрунтах, очищених від бур'янів, забезпечених вологою та поживними речовинами.[29;37]

Озиме жито - одна з найважливіших продовольчих та кормових культур. Воно досить стійке до зимових морозів, навіть в безсніжні зими жито витримує температуру до -25 С.[29;45] Добре росте на пісчаних та торф'яних ґрунтах. Але найбільш високого врожаю можна отримати на чорноземах.

Озимі зернові культури на зелений корм та зерно висівають в Поліській зоні після ранньої картоплі, однолітніх трав; в Лісостепу - після ранньої картоплі, багаторічних бобових культур та однолітніх кормових культур; в Степу - після люцерни та однолітніх трав.

Обробіток ґрунту залежить від ґрунтово-кліматичних умов. Чим раніше підготовлено ґрунт, тим більше накопичується в ньому вологи. Не менш важливим етапом підготовки ґрунтів для сівби є внесення добрив. Для важких ґрунтів - 250-300 кг, для легких - 400-500 кг на сотку. [31;15]

Найкращі строки для сівби озимих зернових культур - 3 декада серпня, 2 декада вересня (таблиця 1) [30;79]

Таблиця 1

Строки сівби	Озима пшениця	Озиме жито
Полісся	25.08-05.09	15.08-25.08
Лісостеп	30.08-10.09	20.08-30.08
Степ	05.09-15.09	25.08-05.09

Ярові зернові культури

Кукурудза - універсальне зерно, кормова культура, без якої неможливе утримання тварин. На корм використовують зерно, силос, сухі стеблі, зелену масу. По кормовій цінності 1 кг зерна кукурудзи дорівнює 1,3- 1,4 кг ячменю. А якщо врахувати, що врожайність даної культури перевищує в 2-3 рази врожайність ячменю, то переваги кукурудзи стають більш очевидними. [29;67] Вона краще за інші кормові культури й за продуктивністю та цінністю зеленої маси. В кукурудзі міститься цілий комплекс вітамінів та інші хімічні речовини, які забезпечують нормальну життєдіяльність тварин.

Кукурудза надзвичайно вимоглива до ґрунтів. Добре росте на різних типах ґрунтів - від чорноземів Півдня України до підзолистих ґрунтів Полісся. [29;70] Неможна її висівати на солонцях та важких глиняних ґрунтах, які погано прогріваються.

В Україні вирощують в основному ранньостиглі, середньоранні і середньостиглі гібриди кукурудзи. Кукурудза потребує належного постачання поживними речовинами (400-600 кг добрив на сотку). [29;74] Високий врожай забезпечується добрим доглядом за цією культурою. І згущенні, і зріджені посіви знижують продуктивність рослин. Великої шкоди кукурудзі завдають бур'яни. В середньому через бур'яни втрачається до 30% врожаю за рік.

Овес - ярова однолітня злакова культура, стійка до холоду, але потребує надзвичайно багато вологи, до ґрунтів не вимоглива. Вирощують овес на зерно, зелений корм та сіно. Зерно - добрий концентрований корм для худоби.

За своєю природою овес - культура північних районів України, тому до тепла великих потреб не виявляє. Ранньою весною ґрунти боронують, щоб зберегти вологу, і проводять передпосівну культивацію. Відразу після цього сіють механічним способом вузькими рядками. [29;81]

Просо - одна з найбільш стійких до посухи культур, що надзвичайно вигідно для посушливих районів. Як кормову культуру її широко використовують для годування птиці, а в молотому вигляді - для відгодування свиней, худоби.

Просо вимогливе до ґрунтів. Найбільш придатними для нього є чорноземи та темно-сірі ґрунти. Просо можна сіяти взимку і влітку - пізні строки сівби не знижують урожайність цієї культури.[30;80]

2.2 Динаміка вирощування зернових культур в Україні

Україна володіє найбільшим ґрунтово-кліматичним потенціалом серед інших країн світу для отримання зернових культур. Проте, виробництво зерна в державі останнім часом скоротилося майже вдвічі. Динаміка виробництва наступна: 1930 рік - 49 млн. т, 1995 р. - 34 млн. т, 1998 р. - 27 млн. т, 2000 р. - 25млн.т, 2002 р. - 40 млн. т, 2003 - 38 млн. т, 2004 - 20 млн. т, 2005 - 39 млн. т. [37;21] Така кількість зерна, що виробляється ніяк не може задовольнити потреб України для повноцінного функціонування сільськогосподарських і переробних галузей. Вважається, що загальна потреба країни в зерні складає приблизно 50-53 млн. т, зокрема потреба в зерні пшениці близько 21-22 млн. т, а в зерні твердої пшениці - приблизно 1 млн. т. [29;10]

В цілому в світі виробництво зерна неухильно зростає. Тому основна проблема сільського господарства України полягає в збільшенні виробництва зерна і добитися цього необхідно за рахунок збільшення врожайності.

У 2005 році під озимою пшеницею було зайнято: у Степу 3935 тис. га (в т.ч. в Дніпропетровській області - 515 тис. га), в Лісостепу .2546 тис, га, Полісся 932 тис, га. [37;12] Подальше значне збільшення посівних площ під цією культурою практично неможливе.

За даними національної програми "Зерно України" щорічне виробництво макаронних виробів в країні складає близько 290 т. [37;27] Для того, щоб в достатній кількості забезпечити зерном твердої пшениці макаронну і круп'яну промисловості в Україні є всі необхідні природно - кліматичні передумови. Крім того, селекціонерами країни виведені нові високопродуктивні сорти озимої твердої пшениці, такі як: Айсберг одеське, Алий парус, Корал одеський і ін.

Відповідно до потреб в зерні твердих пшениць площа в степових і лісостепових районах повинна бути доведена до 500 тис. га (приблизно 325 тис. га в Степу і 175 тис. га в Лісостепу).

Досягти найбільшої інтенсифікації виробництва зерна можливо тільки при використанні нових високопродуктивних сортів, які мають високу зимостійкість, стійкістю до вилягання і хвороб, здатних формувати високоякісне зерно.[33;59]

Застосування сучасних технологій вирощування озимої пшениці, розроблених з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов, рівня культури землеробства, попередників і сортової агротехніки, є найважливішим напрямом підвищення врожайності і якості зерна.

Цікаві тенденції світового виробництва зерна з твердої пшениці. Визнаним світовим лідером тут є Італія, яка вирощує щорічно понад 4 млн. т цього зерна. Окрім збільшення врожайності цієї культури останніми роками відмічається також збільшення і посівних площ під твердою пшеницею в багатьох країнах. Так, наприклад, у Франції за період з 1966 р. по 1996 р. площа посіву твердої пшениці збільшилася більш ніж на 200 тис. га і складає зараз більше 400 тис, га. [36;37] До України зерно твердої пшениці до недавнього часу завозилося з Казахстану. В даний час великий успіхи вітчизняних селекціонерів у виведенні нових сортів озимої твердої пшениці відкриває можливість повністю задовольнити потреби національної переробної промисловості.

2.3 Стандартизація показників якості зернових культур

Відповідно до Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» [1], якість зерна та продуктів його переробки, що виробляються в Україні або ввозяться на митну територію України, має відповідати державним стандартам та іншим нормативним документам. Якість експортного зерна та продуктів його переробки може відповідати вимогам, що зафіксовані сторонами в експортному контракті (стаття 21). Відповідно до статті 22 даного Закону основними напрямами здійснення державного контролю за якістю зерна є:

- захист прав суб'єктів ринку зерна та споживачів щодо їх забезпечення зерном та продуктами його переробки, якість яких відповідає вимогам державних стандартів, технічних умов, фіто-санітарних і ветеринарно-санітарних та інших нормативних документів;

- встановлення показників якості зерна та продуктів його переробки, методик оцінки їх якості;

- акредитація лабораторій, що здійснюють визначення якості зерна та продуктів його переробки;

- сертифікація зерна та продуктів його переробки;

До групи зернових та зернобобових культур, що вирощуються в нашій країні належать: пшениця, жито, ячмінь, овес, кукурудза, рис, просо, гречка, сорго, горох, квасоля, сочевиця, вика, чина, нут, люпин, боби кормові.

ГОСТ 27186 86 "Зерно, що заготовлюється і поставляється. Терміни і визначення" [26] встановлює, що зерно цих культур, що закуповується державою через державну заготівельну систему - зерно, яке заготовлюється, а зерно, що направляється державною заготівельною системою для продовольчих, кормових і технічних цілей - це те зерно, яке поставляється.

У галузі хлібопродуктів стандартизація розвивається у наступних напрямах:

ь подальше підвищення вимог до якості зерна і продукції, яка виробляється;

ь введення ознак і норм якості, що визначають технологічні властивості зерна і споживчу цінність продукції;

ь розробка вимог до якості зерна у вигляді класів, які базуються на обмеженому числі основних ознак, що визначають технологічні властивості зерна (класи повинні передбачати можливість використання усього вироблюваного зерна, попередньо вирішувати його цільове призначення і бути пов'язаним з оплатою за зерно);

ь розширення асортименту продукції; збільшення випуску продукції високих сортів;

ь скорочення сортності круп'яної продукції і встановлення вимог до її якості на рівні вищих сортів;

ь вдосконалення методів випробувань якості зерна і продуктів його переробки;

ь дотримання принципів комплексної стандартизації, тобто взаємозв'язку стандартів на зерно, яке поставляється і заготовлюється, продукції, що виробляється і методів оцінки, їх якість, подальший розвиток робіт з міжнародної стандартизації, розширення співпраці. [34;135]

Якість зерна визначається як сукупність властивостей зерна, що обумовлюють його придатність задовольняти певні потреби відповідно до призначення.

На зерно всіх зернових і зернобобових культур, що заготовлюється, існують державні стандарти. На окремі культури (пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох) затверджені і діють стандарти технічних умов, окремо на зерно, що заготовлюється і поставляється за цільовим призначенням (для круп'яної промисловості на солод у спиртовому виробництві, до торгівельної мережі, на експорт). На інші культури діють єдині стандарти, у яких встановлено вимоги як на те зерно, що заготовлюється, так і на зерно, що поставляється за певним призначенням.

Показниками якості зерна є: запахи - сажковий, пліснявий, полиновий, затхлий, солодовий, сторонній; домішки - зернова, смітна, мінеральна, органічна, шкідлива, металомагнітна, важко відокремлювана; вади зерна - пошкоджене, зіпсоване, бите, давлене, морозобійне, знебарвлене, проросле, недозріле, пошкоджене шкідниками, сажкою, фузаріозне, рожево забарвлене, а для рису - червоне, глютинозне, пожовтівше; зараженість зерна шкідниками - у явній і прихованій формі; консистенція - скловидне зерно, борошнисте, частково скловидне. Показниками якості, введеними в стандарти, є також вологість зерна, плівчастість, колір, якість клейковини, здатність проростання, життєздатність, зольність, число падіння, вихід зерна з качанів кукурудзи, маса 1000 зерен. [14]

У стандартах на зерно всіх культур встановлено базисні і обмежувальні норми щодо вологості, вмісту смітної і зернової домішки, зараженості шкідниками хлібних запасів, а на пшеницю, жито, ячмінь і овес - за натурою зерна, відповідно до яких проводять розрахунок за зерно, що продається господарствами (табл. 2). [34;136]

Базисні норми характеризують загальний стан маси продукції, що гарантує збереження властивостей зерна в процесі зберігання і нормативний вихід продукції за об'ємами і якістю при подальшому використанні такого зерна.

Таблиця 2

Базисні і обмежувальні норми зерна основних культур України

Культура	Норми показників якості зерна
	базисні	обмежувальні
	натура зерна, г/л	вологість, %	домішка, %	вологість, %	домішка, %
			смітна	зернова		смітна	зернова
Пшениця озима	755	14	1	3	17,18	5	15
Пшениця яра, м'яка	755	14	1	2	17,19	5	15
Жито	715	14	1	1	17	5	15
Ячмінь	630	14	2	2	17	8	15
Овес	460	14	1	2	17	8	15
Просо		13	1	1	17	8	15
Гречка		14	1	1	17	8	15
Кукурудза		22	1	2	25	8	15
Рис		14	3	2	19	5	10
Сорго		15	2	2	17	8	15
Горох		16	1	2	20	8	15
Боби кормові		16	1	2	20	8	15
Чина		16	2	3	20	8	15
Квасоля		20	1	2	23	8	15
Люпин кормовий		16	1	4	20	8	15

Встановлення базисних норм має велике значення для господарства, що постачає державі зерно і зернобобові культури. Зерно, що відповідає за якістю встановленим базисним кондиціям, повністю зараховується в рахунок державного плану закупівлі. Відповідно до базисних норм виробляють грошові розрахунки за якість зерна, що продається. Причому поліпшення якості в порівнянні з базисним заохочується надбавками до ціни, збільшенням залікових мас, а погіршення карається утриманням з ціни і зменшенням залікових мас.

З метою забезпечення придатності зерна, що заготовлюється для використання за призначенням, а також для транспортування і короткочасного зберігання, в стандартах встановлено обмежувальні норми, що гранично допускаються з вологості, вмісту смітної і зернової домішок, зараженості шкідниками хлібних запасів та інші показники, що характеризують стан зерна за його свіжістю (кольору, запаху). [34;137]

Перевищення обмежувальної норми по одному з показників є основою для віднесення всієї партії зерна до нестандартної. Таке зерно приймається згідно зі спеціальним дозволом.

Стандарти встановлюють категорію зерна за натурою, станом вологості і смітної домішки, що дає підставу використати зерно за певним цільовим призначенням (табл. 3).[34;139]

Таблиця 3

Показники якості деяких зернових культур

Назва показника зерна	Значення показників якості для культур
	пшениця	жито	ячмінь	овес	кукурудза
Натура за категоріями, г/л
Високонатурне	785 і вище	730 і вище	Понад 605	Понад 510
Середньонатурне	745-785	700-730	Понад 545 до 605	Понад 460 до 510 вкл.
Низьконатурне	Нижче 745	Нижче 700	545 і нижче	460 і нижче
За станом вологості, %
Сухе	До 14 вкл.	До 14 вкл	До 14 вкл.	До 14 вкл.	До 16 вкл.
Середньої сухості	Понад 14 до 15,5 вкл.	Понад 14 до 15,5 вкл.	Понад 14 до 15,5 вкл.	Понад 14 до 15,5 вкл.	Понад 16 до 18 вкл.
Вологе	Понад 15,5 до 17 вкл.	Понад 15,5 до 17 вкл.	Понад 15,5 до 17 вкл	Понад 16 до 18 вкл.	Понад 18 до 20 вкл.
Сире	Понад 17	Понад 17	Понад 17	Понад 18	Понад 20
За станом смітної домішки. %
Чисте	До 1 вкл.	До 1 вкл.	До 2 вкл.	До 1 вкл.	До 1 вкл.
Середньої чистоти	Від1 до 3 вкл.	Понад 1 до 2 вкл.	Понад 2 до 4 вкл.	Понад 1 до 3 вкл.	Від1 до 3 вкл.
Смітне	Понад 3	Понад 2	Понад 4	Понад 3	Понад 3

Зерно всіх культур, що заготовлюється, повинне бути не нагрітим, у здоровому стані, мати колір і запах, властиві нормальному зерну (без затхлого, солодового, пліснявого та інших сторонніх запахів). При цьому зерно сильної пшениці повинне бути не потемнілим і не знебарвленим, а в зерні твердої пшениці допускається наявність і знебарвлених зерен, що потемніли в такій кількості, щоб вони не порушували світло і темно-янтарного кольору.

При заготівлі ячменю і вівса допускається приймання зерна, що потемніло, що втратило під впливом несприятливих умов свій природний колір, або має кінці, що потемніли. Таке зерно приймається і складується окремо від зерна нормального кольору.

Зараженість зерна, що заготовлюється, шкідниками хлібних запасів не допускається, крім зараженості кліщем кукурудзи.

Різноманіття сортів, що вирощуються в сільськогосподарському виробництві і гібридів зернових і зернобобових культур, що володіють різними технологічними і поживними властивостями, мають різні ґрунтово-кліматичні умови, агротехніку, дози внесення добрив, забезпеченість вологою в період вегетації, умови прибирання і підробітків продукції перед продажем її державі - все це накладає свій відбиток на фактичну якість вирощеної сільськогосподарської продукції.

Продукція поступає на заготівельні підприємства партіями, як правило, неоднорідними за окремими показниками якості (за вологістю, забрудненістю і т. д.).

Оскільки методи визначення окремих показників якості зерна розповсюджуються на ряд культур, то на кожний метод затверджені і діють самостійні стандарти. Нині такі стандарти встановлено на методи відбору проб для аналізу, методи визначення вологості, домішок, запаху, смаку, кольору, натури зерна, типового складу, зараженості і пошкодженості шкідниками, скловидності, кількості і якостей клейковини в пшениці, маси 1000 зерен, виходу зерна з качанів кукурудзи, плівчастості, зольності, кислотності по бовтанці, крохмалю, білку, екстрактивності ячменю, крупності насіння бобового, енергії і здібностей проростання зерна і т д. Для зернових культур, які мають спеціальне цільове призначення і використання, стандарти містять додаткові показники, за якими судять про відповідність їх цим вимогам.

Наприклад, додаткові вимоги встановлено для зерна сильної і твердої пшениці (одержання сирої клейковини і її група), до ячменю для переробки на крупи (натура і вміст дрібного зерна), до ячменю пивоварного (вміст білку і дрібних зерен, крупність, здатність проростання і життєздатність), до ячменю на солод у спиртовому виробництві.

Такі додаткові показники встановлено на всі основні зернові культури.

На зерно пшениці діє ДСТУ 3768-98 "Пшениця. Технічні умови" [15], який розповсюджується на всю пшеницю, що заготовлюється, а також що поставляється на кормові цілі і для вироблення комбікорму. Пшениця, що заготовлюється поділяється на типи: І - м'яка червона яра твердозерна, II - м'яка червона озима твердозерна, III - м'яка біла яра твердозерна, IV - м'яка біла озима твердозерна, V - тверда яра, VI - тверда озима, VII - некласифікований.[15]

Пшениця, що втратила внаслідок несприятливих умов збирання, зберігання і дозрівання свій природний колір, номери підтипу не отримує і визначається як "така, що потемніла" (при наявності темних відтінків) або, як "знебарвлена" з вказівкою міри знебарвлення:

1-ий ступінь - початковий, втрата блиску і знебарвлення зерна з боку спинки (є під час перебування зерна в колосі або на токах при незначному зволоженні);

2-ий ступінь - втрата блиску, знебарвлення зерна в області спинки і боків (при більш тривалому зволоженні);

3-ій ступінь - повне знебарвлення (при тривалому зволоженні зерна як у колосі, так і на токах).[15]

Пшеницю, що заготовлюється, поділяють на класи відповідно до вимог. Пшеницю, що не задовольняє одну з вимог вищого класу, переводять в нижчий.

2.4 Оцінка екологічної обстановки в сільському господарстві України

Однією з глобальних проблем розвитку сучасного суспільства є екологічна криза, що все глибше розвивається.

В результаті розвитку промисловості, впровадження інтенсивних технологій і інших чинників відбувається виснаження природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, яке приводить до знищення флори і фауни нашої планети.

Головною проблемою розвитку сільського господарства є водна і вітрова ерозія ґрунту.

Під впливом економічних і соціальних чинників в сучасних фермерських господарствах запроваджують елементи альтернативної технології обробітку сільськогосподарських культур. Знижують застосування пестицидів, зменшують дози мінеральних добрив - ці заходи дозволяють поліпшити загальну екологічну обстановку.[32;120]

Складна економічна ситуація вимагає жорсткого контролю за використанням мінеральних добрив і пестицидів, тому контроль за використанням цих препаратів здійснюється державою .

Хімізація сільського господарства є чи не найбільшою його екологічною проблемою. І це не випадково, адже саме застосування хімічних засобів у сільському господарстві заподіює велику шкоду довкіллю під час ведення сільського господарства. Саме хімізація створює загрозу для здоров'я людини. І якщо в радянські часи перевагу віддавали хімізації, яка часто здійснювалася непродумано і не давала бажаного ефекту, а навпаки -- тільки отруювала довкілля й сільськогосподарську продукцію, то нині ринкові умови і вибір покупця -- на боці екологічно чистої продукції. Аграрне й екологічне законодавство регулюють хімізацію сільського господарства, що має стати запорукою екологічно обґрунтованого його ведення в Україні. [35;126]

Правовий інститут хімізації сільського господарства є складовою більшого правового інституту захисту рослин, а в частині правового регулювання хімічної меліорації ґрунтів є складовою правового інституту меліорації земель. Важливими нормативними актами, які регулюють хімізацію сільського господарства, є Закони України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", від З0 червня 1993 р. "Про карантин рослин"(в редакції Закону від 3 квітня 2003 p.), особливе значення щодо цього має Закон України від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати".

Згідно із Законом України "Про захист рослин" [2], передбачається захист сільськогосподарських рослин від шкідників, бур'янів І хвороб (зокрема зумовлених наслідками хімічної меліорації). Засоби хімізації сільського господарства мають багато різних назв: пестициди, інсектициди, гербіциди, фунгіциди, інсектоакарициди, десиканти, регулятори росту рослин, родентициди тощо. Але важливо знати, що з точки зору аграрного права всі засоби хімізації сільського господарства, незалежно від назви, поділяються на 2 групи: пестициди і агрохімікати.

Згідно із Законом України "Про пестициди і агрохімікати" [4], пестициди -- це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких уражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічувальних видів риб. Агрохімікати ж визначаються Законом як органічні, мінеральні й бактеріальні добрива, хімічні меліоранти, регулятори росту рослин та інші речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції.

Відповідно до ст. 4 Закону, пестициди й агрохімікати повинні мати високу біологічну ефективність і відповідати вимогам екологічної безпеки. Закон забороняє ввозити на митну територію України, виробляти, реалізовувати, застосовувати та рекламувати пестициди та агрохімікати до їх державної реєстрації. Державна реєстрація пестицидів та агрохімікатів провадиться Мінприроди, згідно з Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. № 295.[19] Державній реєстрації пестицидів та агрохімікатів передують:

1) державні випробування пестицидів і агрохімікатів, які провадяться у 2 етапи: польовий і виробничий;

2) гігієнічна регламентація та державна реєстрація хімічної речовини, яка провадиться згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 420 [17];

3) розробка документації з безпечного застосування засобів захисту рослин;

4) розробка нормативів екологічної безпеки хімічних речовин: гранично допустимих концентрацій, мінімально допустимих рівнів, орієнтовно допустимих рівнів тощо;

5) внесення плати за реєстрацію;

6) проведення санітарно-епідеміологічної, екологічної, біологічно-господарської експертиз;

7) розробка методик визначення залишкової кількості препаратів у сільськогосподарській продукції, природних об'єктах.

Пестициди та агрохіміки реєструються терміном до 5 років. Але в разі надходження нових даних про небезпеку препаратів, Мінприроди може достроково заборонити їх використання. Для поліпшення екологічної ситуації в окремих місцевостях МОЗ або Мінприроди можуть обмежити або й заборонити застосування зареєстрованих хімічних препаратів. Після збігу терміну реєстрації препарати підлягають перереєстрації. Після державної реєстрації засоби захисту рослин вносяться до переліків, які видаються Мінприроди один раз на 5 років із щорічними змінами й доповненнями. Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні, затверджений наказом Мінекоресурсів від 29 грудня 2000 р. [18] Засоби захисту рослин, -що не включені до зазначеного переліку, застосуванню не підлягають. Усі засоби захисту рослин підлягають спеціальному пакуванню й маркуванню, а також сертифікації у вітчизняній системі УкрСЕПРО, відповідно до Закону України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності". [5] Всі препарати мають супроводжуватись інструкцією з їх застосування.

Обов'язковій державній реєстрації підлягають також технічні засоби застосування пестицидів і агрохімікатів. Без державної реєстрації вони не допускаються до виробництва. Вони також підлягають обов'язковій сертифікації, згідно із вимогами Закону України "Про підтвердження відповідності". Порядок проведення державних випробувань та державної реєстрації технічних засобів застосування пестицидів і агрохімікатів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1996 р. № 479. [19]

Згідно з п. 11 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" [6], обов'язковому ліцензуванню підлягає господарська діяльність із виробництва й торгівлі пестицидами й агрохімікатами (органом ліцензування є Мінпромполітики1), а згідно з п. 25 зазначеної статті -- також і проведення дезінфекційних, дезінсекційних (знищення комах) і дератизаційних (знищення гризунів) робіт (ліцензія видається МОЗ України). Пункт 45 названої статті передбачає ліцензування авіаційно-хімічних робіт (ліцензія видається Державним департаментом авіаційного транспорту України).

Екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню в порядку, визначеному Законом України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р). [7]

Непридатні або заборонені до застосування пестициди й агрохімікати, тара від них підлягають вилученню, утилізації, знищенню та знешкодженню в порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 р. № 354. [20] Сільськогосподарська продукція, вироблена із застосуванням засобів захисту рослин має бути екологічно безпечною, інакше вона вилучається і знищується згідно з Порядком вилучення, утилізації та знищення непридатних для використання сільськогосподарської сировини та харчових продуктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р. № 1065 [21]. Відповідно до Методики вилучення, утилізації та знищення сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що зазнали впливу пестицидів та агрохімікатів і непридатні до використання, затвердженої наказом МОЗ України від 7 березня 1996 р. № 5.08.07/306. [22] При цьому мають враховуватися вимоги Закону України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції". [8]

Проте в сучасних господарствах є порушення правил зберігання отрутохімікатів, а саме тара з-під них повинна підлягати знищенню, а вона знаходиться в недозволених для її зберігання місцях, не ведеться облік хімікатів, порушуються правила транспортування тощо.

Для оздоровлення екосистеми і підвищення ефективності вирощування сільськогосподарських культур необхідно раціональніше використовувати органічні добрива. Нині в сільському господарстві розвинена галузь тваринництва, і, окрім основної продукції, такої, як м'ясо і молоко, вона дає побічну - гній. Гній є основною сировиною для органічного добрива і тому для його зберігання і перетворення в перегній необхідно мати спеціальні сховища. У господарствах ж їх недостатньо і частину гною звалюють в купи і не ущільнюють. Все це веде до забруднення гною, а потім і полів насінням смітних рослин і неефективному використовуванню органічних добрив.

Крім всього цього на екологічну обстановку господарств нашого району впливає близькість до великого промислового центру - м. Дніпропетровська. Підвищена концентрація аерозолів в повітрі може впливати не тільки на здоров'я людини, але і на якість сільськогосподарської продукції. Ця проблема залишається актуальною і до цього дня.

У зв'язку з недоліками культури господарювання, різними упущеннями в організації праці існує безліч невирішених питань і проблем, пов'язаних з охороною навколишнього середовища , рішення яких дозволить оздоровити екосистему.

2.5 Правове регулювання охорони ґрунтів у сільському господарстві

Об'єктивно сільське господарство є найбільш природо місткою цариною суспільного виробництва, адже його ведення неможливе без використання ґрунтів та інших природних ресурсів. В Основних напрямках державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року зазначено, що природно-ресурсний потенціал нашого сільського господарства становить 41, 84 млн. га сільськогосподарських угідь ( 69,3% території України), в тому числі 33,19 млн. га ріллі(55%), 7,63 млн. га природних кормових угідь - сіножатей і пасовищ (12,6%) [23]

Екстенсивний спосіб ведення сільського господарства зумовив збільшення сільськогосподарського навантаження на довкілля, яке перевищує допустимі межі. Чинниками деградації природно ресурсного потенціалу сільського господарства нації є:

- безгосподарне ставлення до землі,

- тривала відсутність реального власника,

- недосконалі техніка і технологія обробки землі та виробництва сільськогосподарської продукції,

- не виважена цінова політика,

- недотримання науково-обгрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін,

- внесення недостатньої кількості органічних добрив,

- низький науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації меліоративних систем,

- невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

За своєю природою правовий інститут охорони довкілля в сільському господарстві є складним інститутом одночасно аграрного та екологічного права як комплексних галузей права. Наразі аграрні законодавчі акти з питань охорони довкілля або містять відсильні норми до екологічного законодавства, або приймаються законодавчі акти, які стоять на межі аграрного й екологічного законодавства і можуть бути віднесені як до першого, так і до другого. [39; 435] Наприклад, такими є закони від 2 березня 1995 р. «Про пестициди і агрохімікати» від 14 жовтня 1998 р. «Про захист рослин», від 14 січня 2000 р. «Про меліорацію».

Перший напрямок правової охорони довкілля в сільському господарстві пов'язаний зі встановленням правових вимог щодо охорони ґрунтів, які використовуються для зернових культур.

На жаль руйнівні процеси в цій сфері мають тенденцію до інтенсифікації: якщо у 1960 р. - рівень гумусу ґрунтах становив 3,5% , то у 1996 р. - лише 3,1%, і в 2004 р. -3,0%. [39; 426] Це в свою ергу пов'язано з нераціональним використанням чорноземів. І виною тут перш за все є неефективна державна політика в сфері вирощування зернових культур. Зокрема підвищення попиту на соняшник, який удвічі швидше виснажує ґрунти, в 2004-2005 роках призвело до скорочення посівних площ пшениці. Неефективна цінова політика держави призвела до того, що собівартість вирощених зернових культур перевищує їх вартість на ринках збуту. Тому сільськогосподарським товаровиробникам доводиться економити на мінеральних добривах, що також призводить до нераціонального використання та виснаження ґрунтів. Нині у 2-3 рази знизилася швидкість грунтотворення. Посилений механічний вплив сільськогосподарської техніки призвів до руйнування структури орного шару ґрунтів. [31; 205]

Важливим кроком у розв'язанні проблеми оптимізації агронавантаження на земельні ресурси була розробка системи адаптивно-ландшафтного землеробства. Така система базується на ландшафтному розподілі водозборів і визначенні інтегральних показників трансформації енергії за компонентами: рілля, ліс, луки і пасовища. Агро ландшафт являє собою інженерну споруду, що має проектуватися і будуватися переважно інженерними методами на розрахунковій кількісній основі.

Незважаючи на наявність цікавих наукових розробок фахівців сільського господарства, на жаль, законодавчої системи стимулювання переходу на прогресивні методики ведення сільського господарства поки що не створено. Хоча певні кроки в цьому напрямі вже зроблено. Йдеться, зокрема, про такі важливі законодавчі акти, як Закони України від 19 червня 2003 року «Про охорону земель» і «Про державний контроль за використанням та охороною земель». Прийняті відповідно до положень Земельного кодексу, вони покликані започаткувати нову систему охорони ґрунтів у сільському господарстві.

Передбачається встановлення злагодженої триланкової системи контролю за забезпеченням належної охорони ґрунтів у сільському господарстві: Державна інспекція з контролю за використанням та охорони земель при Держкомземі України, Державна екологічна інспекція Мін природи України і Державна служба охорони ґрунтів Мінагрополітики України.[39;430]

Закон «Про охорону земель» передбачає систему заходів щодо охорони ґрунтів та інших природних ресурсів. [10]. Важливою складовою цієї системи є налагодження повноцінного моніторингу за станом використання земель у сільському господарстві. Передбачається комплекс заходів із сільськогосподарського районування земель, господарське стимулювання грунтоохоронних і ресурсоощадних заходів, установлення системи нормування використання ґрунтів. Передбачається відшкодування збитків заподіяних власникам або користувачам землі у зв'язку з їх використанням для несільськогосподарських цілей. Разом з тим, для ефективної дії Закону необхідно прийняти ряд підзаконних актів різного рівня. Зокрема, державні програми охорони ґрунтів.

Проблема охорони ґрунтів безпосередньо пов'язана з рівнем розвитку рослинництва в Україні. Оскільки ефективне правове регулювання у цій сфері може прямо вплинути на вирощування зернових культур в обсязі, необхідному для задоволення 100% потреб національного ринку зерна, і навіть забезпечити ефективний експорт зерна закордон.

Таким чином, процеси вирощування якісного та екологічно чистого зерна залежать від виваженої державної політики. Держава повинна співпрацювати з сільськогосподарським товаровиробником в усіх сферах виробництва - від регулювання питань користування землею до продажу зерна на внутрішньому та зовнішньому ринках.

По-перше, на етапі оброблення землі необхідно забезпечити належну механізацію аграрного сектору за рахунок державних субсидій, пільг та дотацій. Перші кроки в цьому напрямку В Україні вже зроблені. Проте, фактично, доки не буде налагоджено процес виробництва української сільськогосподарської техніки, зернове господарство розвиватись не буде. Сучасний ринок заполонила японська та китайська техніка. Харківський та Дніпропетровський тракторні заводи в умовах високих податків та закупівлі іноземної сировини випускають досить дорогу техніку та запчастини. Середньому фермерському господарству не по кишені придбати такий товар. Тому й намагаються боротись з бур'янами за допомогою хімікатів. За таких умов говорити про екологічне господарство не доцільно.

По-друге, не менш важливою причиною занепаду аграрного сектору є «старіння села». Відсутність робочих місць, різкий спад народжуваності призводить до урбанізаційних процесів. Зараз в селі найнижча середня заробітна плата. Молодь в пошуках нової роботи намагається виїхати до міст. Фермерські господарства не мають нині змоги забезпечити належний рівень життя своїх працівників. Відсутність техніки обтяжує працю. Все це веде до зниження рівня вирощування зерна в Україні.

Перш за все, державна політика зараз повинна бути спрямована на розвиток села та виробництва сільськогосподарської техніки. Найбільше багатство нашої держави - це земля. Саме аграрний сектор може вивести країну на рівень Європи та забезпечити в майбутньому її вступ до СОТ та ЄС.

Розділ 3. Ринок зерна в Україні

3.1 Закон України «Про зерно та ринок зерна»

Закон України «Про зерно та ринок зерна» від 4 липня 2002 року став важливим кроком в державній аграрній політиці. Положення Закону детально визначають напрямки державного контролю в сфері виробництва, продажу та забезпечення держави зерном.

Даний Закон визначає державну політику щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектора економіки агропромислового комплексу України. Закон спрямований на створення правових, економічних та організаційних умов конкурентоспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу.

Відповідно до Закону зерно - плоди зернових, зернобобових та олійних культур, які використовуються для харчових, насіннєвих, кормових та технічних цілей; зерно продовольче - як зерно, що використовується для переробки та виготовлення харчових продуктів; зерно технічного призначення - як зерно, що призначене для промислової переробки на інші продукти (спирт, крохмаль, медичні препарати тощо); зерно фуражне - як зерно групи фуражних та інших зернових культур, призначене для годівлі худоби та птиці у вигляді комбікормів, дерті тощо.

Ринок зерна - система товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням.