Ризики у банківській діяльності

1. Удосконалити процедуру менеджменту ринкових ризиків і відповідні інформаційні системи управління.

2. Зміцнити опірність банку валютному, процентному та іншим ризикам.

3. Установити чи переглянути діючі ліміти (з метою обмеження ризику їх доцільно встановлювати не щодо окремої операції, а щодо клієнта).

Зауважимо, що всі коригуючи заходи мають бути включені до відповідного загального плану дій. Це сприятиме їх узгодженості та спрямованості на чітко визначений кінцевий результат.

Банківський нагляд систематично стежить за тим, яким чином банки контролюють процентний ризик, що передбачає ефективний моніторинг з боку спостережної ради і керівництва банку, наявність адекватної політики і процедур з управління ризиком, системи виміру ризику. У доповнення до цього банківський нагляд має отримувати від банків достатню і своєчасну інформацію, що дозволяє оцінити рівень процентного ризику. Ця інформація повинна враховувати низку термінів платежу і валют, що є в портфелі банку, а також інші чинники. Основними методами зменшення процентного ризику комерційного банку є управління гепом, імунізація портфеля (приведення у відповідність середньозваженої модифікованої дюрації активів та середньозваженої модифікованої дюрації пасивів банку), а також похідні інструменти [41; 48]. Кожен із похідних інструментів використовується, щоб знизити специфічним чином відсотковий ризик, зафіксувати відсоткову ставку за запозиченнями або вкладеннями, а також для регулювання співвідношення запозичень і вкладень за фіксованою та плаваючою процентними ставками у портфелі комерційного банку. Крім того, процентний ризик банку можна зменшувати за допомогою страхування, яке передбачає повну передачу відповідного ризику страховим компаніям.

Керівна ланка банку повинна вести політику по управлінню операційним ризиком або по зниженню гостроти цього ризику (наприклад, за допомогою страхування або планування інших заходів на випадок непередбачених обставин) та розробити і втілювати в життя адекватні заходи стосовно поновлення ділової діяльності всіх систем банку.

Щодо методів зниження функціональних ризиків, то основним серед них є розвиток внутрішнього аудиту, вдосконалення документообігу, розробка внутрішніх методик і техніко-економічного обґрунтування окремих операцій, а також продумане ресурсне (фінансове, матеріально-технічне, кадрове) забезпечення своїх операцій.

Стандарти управління іншими ризиками набувають все більшу важливість по мірі того, як зростає складність фінансових інструментів і техніка оцінки ризиків. Більш того, вплив нових технологій на банківський ринок наполегливо вимагає від багатьох з банків здійснювати повсякденний моніторинг за портфелями операцій і швидко коректувати ступінь ризику з урахуванням ринкових потреб і інтересів клієнта. У цих умовах керівництву банку, інвесторам і, зрозуміло, банківському нагляду потрібна правдива інформація відносно ризикових позицій банку, причому вона повинна бути коректною, вичерпною і надаватися на своєчасній основі. Банківський нагляд сприяє цьому процесу, заохочуючи і зміцнюючи продуману банківську політику і вимагаючи введення банками процедур, які забезпечують наявність такої інформації.

2.3 Облік економічних ризиків банком

2.3.1 Облік спеціального резерву під можливі втрати банків за кредитними операціями

Банки з метою визначення реального результату їхньої діяльності, а також для захисту інтересів кредиторів та вкладників формують спеціальний резерв під можливі втрати банків за кредитними операціями.

Резерв під кредитні ризики банки створюють для відшкодування можливих втрат за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Не здійснюється формування резерву за: бюджетними кредитами; кредитними операціями між установами в системі одного банку; операціями фінансового лізингу, якщо об'єктом цих операцій є нерухоме майно; за коштами, що розміщені банком на умовах субординованого боргу; за позабалансовими зобов'язаннями з кредитування, за якими банк не повинен надавати кошти за першою вимогою контрагента.

При консорціумному кредитуванні резервуванню в провідному банку підлягає тільки та частина кредиту, що надана безпосередньо цим банком.

Спеціальний резерв під кредитні ризики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну заборгованість за кредитними операціями.

Резерви під нестандартну заборгованість формуються за кредитними операціями, класифікованими як: "під контролем", "субстандартні", "сумнівні", а також "безнадійні".

Резерв під кредитні ризики використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

Формування резервів банки здійснюють щомісяця в повному обсязі незалежно від розміру їх доходів за групами ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості станом на перше число місяця, наступного за звітним.

Слід зазначити, що порядок формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків розглянуто із врахуванням постанови Правління НБУ № 411 від 27.08.04р.

Для обчислення обсягу резерву під кредитні ризики банк повинен проаналізувати кредитний портфель за кожною кредитною операцією. Класифікація кредитного портфеля здійснюється за такими критеріями:

* оцінка фінансового стану позичальника;

* стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та процентами;

* рівень забезпечення кредитної операції.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника розробляються кожним банком самостійно на підставі вимог Положення «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».

Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості банк здійснює під час укладання кредитного договору для:

* банків - не рідше ніж один раз на місяць;

* інших юридичних осіб - не рідше ніж один раз на три місяці;

* фізичних осіб - періодичність оцінки їх фінансового стану визначається банками самостійно, але не рідше ніж один раз на рік.

Якщо обслуговування кредитної заборгованості відбувається із простроченням або пролонгацією, то оцінка фінансового стану позичальника-фізичної особи має здійснюватися постійно (щомісяця або щокварталу) протягом періоду несвоєчасного погашення боргу, крім випадків, пов'язаних з поважними причинами (документально підтверджені факти відрядження, хвороба тощо).

За результатами оцінки фінансового стану позичальників здійснюється їх розподіл за класами.

Оцінку стану обслуговування боргу банки зобов'язані здійснювати щомісяця.

Відповідно до стану погашення позичальником-юридичною особою кредитної заборгованості за основним боргом та процентами на підставі кредитної історії позичальників та їх взаємовідносин з банком обслуговування боргу вважається:

* «добрим» - якщо заборгованість за кредитом і проценти (комісії та інші платежі з обслуговування боргу) за ним сплачуються у визначені строки або з максимальною затримкою до 7 календарних днів; або кредит пролонговано без зниження класу позичальника та проценти за ним сплачуються у визначені строки, або з максимальною затримкою до 7 календарних днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника до 90 днів та проценти за ним сплачуються у визначені строки або з максимальною затримкою до 7 календарних днів;

* «слабким» - якщо заборгованість за кредитом прострочена від 8 до 90 днів та проценти за ним сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, але проценти сплачуються в строк або з максимальною затримкою до 30 днів;

* «незадовільним» - якщо заборгованість за кредитом прострочена понад 90 днів; або кредит пролонговано із зниженням класу позичальника понад 180 днів.

За наведеними вище критеріями здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенем ризику та визначається категорія кожної кредитної операції: «стандартна», «під контролем», «субстандартна», «сумнівна» чи «безнадійна», що зображена у таблиці 1 (Додаток 3).

Загальна заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний ризик для кредитора.

При визначенні чистого кредитного ризику для розрахунку резерву сума валового кредитного ризику за кожною кредитною операцією окремо може зменшуватися на вартість прийнятного забезпечення (гарантій та застави майна і майнових прав) або об'єкта фінансового лізингу (рухомого майна).

Сума забезпечення та об'єкта фінансового лізингу береться до розрахунку резервів під кредитні ризики з урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції (табл. 2, додаток 4).

За безнадійними кредитами банк формує резерв на всю суму боргу за кредитом незалежно від наявності застави.

При розрахунку чистого кредитного ризику не враховується застава, предметом якої є акції, випущені банком-кредитором.

При обчисленні чистого кредитного ризику за кредитами, що надані під заставу майнових прав на грошові депозити позичальника або поручителя, враховується вартість застави в розмірі 100% за умови передання цих коштів в управління банку на строк дії кредитного договору.

Періодичність і порядок перевірки стану заставленого майна визначаються у внутрішніх положеннях банку залежно від виду та якості забезпечення. Ураховуючи зміни кон'юнктури ринку, банкам рекомендується щокварталу та у разі кожної пролонгації кредитного договору здійснювати перевірку стану заставленого майна і за потреби переглядати його вартість. Якщо банк не здійснює перевірку стану заставленого майна, а також якщо відсутні документи, що засвідчують наявність і стан забезпечення, то банк зобов'язаний формувати резерв під кредитні ризики на всю суму основного боргу.

На підставі класифікації валового кредитного ризику та врахування прийнятного забезпечення або об'єкта фінансового лізингу (рухомого майна) банк визначає чистий кредитний ризик за кожною кредитною операцією і зважує його відповідно до встановленого коефіцієнта резервування (табл. 3, додаток 5). З метою реальної оцінки доходів і визначення розміру регулятивного капіталу банки зобов'язані формувати резерви незалежно від їх фінансового стану (прибуткової або збиткової діяльності) на всю суму прострочених понад 31 день і сумнівних щодо отримання нарахованих доходів за кредитними операціями, тобто на суму нестандартної заборгованості.

Формування резерву під заборгованість за нарахованими доходами банки здійснюють щомісяця в розмірі фактичної заборгованості за простроченими понад 31 день і сумнівними щодо отримання нарахованими доходами станом на перше число місяця, наступного за звітним.

Фінансовий облік формування спеціальних резервів здійснюється на контрактивних рахунках групи 159 «Резерв під заборгованість інших банків», 240 «Резерв під заборгованість за кредитами, що надані клієнтам», 179 «Резерви під заборгованість за нарахованими доходами за міжбанківськими операціями», 249 «Резерви під заборгованість за нарахованими доходами за операціями з клієнтами». У таблиці 4 (Додаток 5) наведено бухгалтерський облік формування резервів під кредитні ризики.

2.3.2 Облік резервів під можливі втрати від дебіторської заборгованості

Відповідно до вимог Положення 10 та згідно із Законами України "Про банки та банківську діяльність", "Про оподаткування прибутку підприємств" Правління Національного банку України затвердило наступні нормативні акти щодо створення резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями комерційних банків:

* Положення про порядок формування і використання резервів для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості комерційних банків (постанова Правління НБУ №505 від 13.12.2002 р.);

* Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами (постанова Правління НБУ № 629 від 30.12,1999 р.);

* Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (постанова Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р.).

Створення резервів для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості базується на класифікації дебіторської заборгованості за групами ризику.

За природою дебіторська заборгованість може бути такою, що виникла внаслідок операцій з основними засобами і нематеріальними активами та інше.

Класифікаційною ознакою для простроченої дебіторської заборгованості є кількість днів із часу її виникнення на балансі.

У таблиці 5 (Додаток 6) наведено інформацію про розмір коефіцієнта сумнівності (розмір резерву) за групами ризику.

До дебіторської заборгованості, за якою банки зобов'язані формувати резерви, належить заборгованість, що виникла за такими операціями або розрахунками:

* з підкріплення банку готівкою (балансовий рахунок 1811 «Дебіторська заборгованість з операціями з готівкою»);

* з іншими банками (балансові рахунки 1819 «Інша дебіторська заборгованість за операціями з банками», 1880 «Сумнівна дебіторська заборгованість з операціями з банками»);

* з авансування або нестачі попередньо депонованих клієнтами коштів для купівлі-продажу іноземної валюти, дорогоцінних металів та цінних паперів за їх дорученням (балансові рахунки 2800 «Дебіторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти банківських та дорогоцінних металів для клієнтів», 2801 «Дебіторська заборгованість за розрахунками за цінними паперами для клієнтів»);

* з клієнтами банку (балансові рахунки 2809 «Інша дебіторська заборгованість за операціями з клієнтами банку», 2889 «Інша сумнівна заборгованість за операціями з клієнтами банку»);

* з купівлі господарських матеріалів, придбання нематеріальних активів та основних засобів, розрахунків за спецзв'язок тощо (балансові рахунки 3510 «Дебіторська заборгованість з придбання господарських матеріалів і малоцінних швидкозношуваних предметів», 3511 «Дебіторська заборгованість з придбання нематеріальних активів та основних засобів», 3519 «Інша дебіторська заборгованість за господарською діяльністю банку»);

* з купівлі іноземної валюти та банківських металів за власними операціями (балансовий рахунок 3540 «Дебіторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти банківських та дорогоцінних металів за рахунок банку»);

* за цінними паперами для банку та фінансовими послугами, які надані банком (балансові рахунки 3541 «Дебіторська заборгованість за розрахунками за цінними паперами для банку», 3548 «Дебіторська заборгованість за фінансові послуги, які надані банком»);

* з авансування коштів працівникам банку на відрядження, господарські витрати, нестачі та інші нарахування на працівників банку (балансові рахунки 3550 «Аванси працівникам банку на витрати з відрядження», 3551 «Аванси працівникам банку на господарські витрати», 3552 «Нестачі та інші нарахування на працівників банку»);

* за розрахунками з працівниками банку та іншими особами (балансові рахунки 3559 «Інша дебіторська заборгованість за розрахунками з працівниками банку та іншими особами»2, 3580 «Сумнівна дебіторська заборгованість», 3710 «Дебетові суми до з'ясування»).

За окремими видами дебіторської заборгованості, а саме тих, що обліковуються на рахунках 2805 «Дебіторська заборгованість за операціями з грошово-речовими лотереями», 2806 «Дебіторська заборгованість за індексацією грошових заощаджень», 3520 «Дебіторська заборгованість за податком на прибуток», 3522 «Дебіторська заборгованість за податками та обов'язковими платежами, крім податку на прибуток», резерви не формуються.

Фінансовий облік створення і використання резервів під можливі втрати від дебіторської заборгованості здійснюється згідно з «Правилами бухгалтерського обліку формування і використання резервів у банках України», затвердженими постановою Правління НБУ № 268 від 11.07.2001 р.

Резерви під дебіторську заборгованість відносяться до спеціальних резервів.

За принципами оцінки й обережності, що застосовуються при здійсненні фінансового обліку, на суму спеціальних резервів зменшується вартість відповідного активу, тому для обліку вказаних резервів використовуються регулюючі рахунки, опис яких наведено в таблиці 6 (Додаток 7).

Для обліку витрат, пов'язаних із відрахуваннями в резерви, у Плані рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України передбачено окрему групу рахунків 770 «Відрахування в резерви».

Це активно-пасивні рахунки, за дебетом яких обліковуються визнані витрати для відображення реального результату діяльності банку із урахуванням погіршення якості активів; за кредитом - зменшення витрат внаслідок погашення заборгованості.

У межах даної групи балансові рахунки відкрито відповідно до видів дебіторської заборгованості, що залежить від економічного змісту активних операцій банку:

* 7700 «Відрахування в резерв під дебіторську заборгованість за операціями з банками»;

* 7701 «Відрахування в резерв під заборгованість інших банків»;

* 7705 «Відрахування в резерв під можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю та іншими активами банку»;

* 7706 «Відрахування в банківські резерви на покриття ризиків та втрат».

У таблиці 7 (Додаток 8) наведено схему записів у фінансовому обліку щодо створення резервів.

Нарахування резервів під сумнівну заборгованість передує щомісячна інвентаризація дебіторської заборгованості, яка здійснюється на 25 число місяця. Якщо 25 число є вихідним днем, інвентаризацію слід провести в перший наступний робочий день. Під час класифікації дебіторської заборгованості за відповідними групами ризику день виникнення заборгованості не враховується [42; 420]. Для визначення розміру резерву сума дебіторської заборгованості, класифікованої за група ризику, зважується на відповідний коефіцієнт резервування. Сума дебіторської заборгованості, яка віднесена до 1 групи ризику вважається стандартною, безнадійною вважається дебіторська заборгованість за 4 групою ризику.

3. Методи управління банківськими ризиками та шляхи їх вдосконалення

Рівень ризику, зв'язаного з тим або іншою подією, постійно міняється через динамічний характер зовнішнього оточення банків. Це змушує банк регулярно уточнювати своє місце на ринку, давати оцінку ризику тих або інших подій, переглядати відносини з клієнтами й оцінювати якість власних активів і пасивів, отже, коректувати свою політику в області управління ризиками. Кожен банк повинний думати про мінімізацію своїх ризиків. Це потрібно для його виживання і для здорового розвитку банківської системи країни. Мінімізація ризиків - це боротьба за зниження втрат, інакше називана управлінням ризиками. Цей процес управління містить у собі: передбачення ризиків, визначення їхніх ймовірних розмірів і наслідків, розробку і реалізацію заходів щодо запобігання або мінімізації пов'язаних з ними втрат. Усе це припускає розробку кожним банком власної стратегії управління ризиками, тобто основ політики прийняття рішень таким чином, щоб вчасно і послідовно використовувати всі можливості розвитку банку й одночасно утримувати ризики на прийнятному і керованому рівні.

Цілі і задачі стратегії управління ризиками у великій мірі визначаються зовнішнім економічним середовищем (що постійно змінюється), у якому доводиться працювати банкові. Основними ознаками зміни зовнішнього середовища в банківській справі України в останні роки є: зростання кількості банків і їхніх філій; регулювання умов конкуренції між банками з боку Національного банку й інших державних органів; перерозподіл ризиків між банками при участі Національного банку; розширення грошового і кредитного ринків; поява нових (нетрадиційних) видів банківських послуг; посилення конкуренції між банками, випадки поглинання великими банками дрібних конкурентів; збільшення потреби в кредитних ресурсах у результаті зміни структури росту потреби підприємств в оборотному капіталі і зміни структури фінансування убік зменшення банківської частки власного капіталу клієнтів банку; частішання банкрутств у сфері дрібного і середнього бізнесу з одночасним ухиленням від виконання вимог кредиторів: відсутність діючих гарантій по поверненню кредиту.

Банк повинен вміти вибирати такі ризики, які він може правильно оцінити і якими здатний ефективно керувати. Вирішивши прийняти визначений ризик, банк повинен бути готовим керувати ним, відслідковувати його. Це вимагає володіння навичками якісної оцінки відповідних процесів. В основу банківського управління ризиками повинні бути покладені наступні принципи:

* прогнозування можливих джерел збитків або ситуацій, здатних принести збитки, їхній кількісний вимір;

* фінансування ризиків, економічне стимулювання їхнього зменшення;

* відповідальність і обов'язок керівників і співробітників, чіткість політики і механізмів управління ризиками;

* скоординований контроль ризиків по всіх підрозділах і службах банку, спостереження за ефективністю процедур управління ризиками.

Завершальний, найважливіший етап процесу управління ризиками - запобігання (попередження) виникнення ризиків або їхня мінімізація. Відповідні способи разом зі способами відшкодування ризиків складають зміст так називаного регулювання ризиків. Найважливішими елементами систем управління ризиками є:

* чіткі і документовані принципи, правила і директиви з питань торговельної політики банку, управління ризиками, організації трудового процесу і використовуваної термінології;

* створення спеціальних груп управління ризиками, не залежних від комерційних підрозділів банку; керівник підрозділу, що відає ринковими ризиками, звітує перед виконавчим директором банку, керівник підрозділу кредитних ризиків - перед директором по кредитах, тобто перед членами вищого керівництва банку;

* установлення лімітів ринкових і кредитних ризиків і контроль за їх дотриманням, а також об'єднання ризиків по окремим банківським продуктам, контрагентам і регіонам;

* визначення періодичності інформування керівництва банку про ризики. Як правило, така інформація представляється щодня, особливо по ринкових ризиках;

* для всіх типів ризиків створюються спеціальні нечисленні групи по управлінню, не залежні від комерційних підрозділів банку;

* всі елементи системи контролю і управління ризиками регулярно перевіряються аудиторами, що не залежать від комерційних служб банку.

Великі банки звичайно мають два комітети з управління ризиками: комітет із кредитного ризику і комітет з управління активами і пасивами банку [47; 59]. Відповідальність за реалізацію політики, розроблювальної комітетом із кредитного ризику, несе кредитний відділ. Операційний відділ, відділи цінних паперів, міжнародних кредитів і розрахунків, аналізу банківської діяльності, маркетинговий несуть відповідальність за реалізацію політики, розроблювальної комітетом з управління ризиками, зв'язаними з активами і пасивами.

Ефективне управління рівнем ризику повинне вирішувати цілий ряд проблем - від відстеження (моніторингу) ризику до його вартісної оцінки. Рівень ризику, зв'язаного з тим або іншою подією, постійно міняється через динамічний характер зовнішнього оточення банків. Це змушує банк регулярно уточнювати своє місце на ринку, давати оцінку ризику тих або інших подій, переглядати відносини з клієнтами й оцінювати якість власних активів і пасивів, отже, коректувати свою політику в області управління ризиками. До основних засобів (методик) управління ризиками можна віднести:

* використання принципу зважених ризиків;

* здійснення систематичного аналізу фінансового стану клієнтів банку;

* здійснення систематичного аналізу платоспроможності і кредитоспроможності банку;

* застосування принципу поділу ризиків;

* рефінансування кредитів;

* проведення політики диверсифікації (широкий перерозподіл кредитів у дрібних сумах, наданих великій кількості клієнтів, при збереженні загального обсягу операцій банку);

* страхування кредитів і депозитів;

* застосування застави;

* застосування реальних персональних і “мнимих” гарантій;

* хеджування валютних операцій;

* збільшення спектру здійснюваних операцій (диверсифікація діяльності).

3.1 Шляхи вдосконалення методів управління банківськими ризиками

Кожен комерційний банк завжди, і тим більше в умовах кризи банківської системи, зацікавлений у збереженні та розширенні своїх позицій на ринку банківських послуг. Після обвалу фондового ринку основною формою отримання доходу є кредитування. Банки України при виконанні своїх функцій зацікавлені в стійкості та безперебійній роботі банківської системи в цілому. Однією з форм контролю за діяльністю комерційних банків є встановлення Національним банком України економічних нормативів, обов`язкових резервів та здійснення контролю за їх виконанням. Для виконання нормативів банки намагаються збільшити розмір капіталу, зменшити рівень кредитних ризиків, вимагаючи від своїх клієнтів надання різних форм забезпечення повернення кредитів, які передбачені чинним законодавством. При розрахунку процента за кредитами банк вибирає між високою дохідністю, що пов`язана з більшим ризиком, і ліквідністю активу, який дає прибуток і має меншу прибутковість та меншу ступінь ризику. У більшості випадків при розгляді та затвердженні кредитної заявки клієнта першочергова увага звертається на ліквідність застави. Ефективність використання кредитних ресурсів, що мають забезпечити погашення кредиту та процентів по ньому за рахунок виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг, банки практично не розглядають, але першочерговим джерелом забезпечення є виручка від реалізації, а не застава та його ліквідність. Сьогодні основною формою забезпечення кредитних ризиків є насамперед застава. Практика кредитування та судових процесів свідчать про те, що далеко не завжди документація, що підтверджує забезпечення кредиту, збігається з реальною наявністю майна, яке закладалося. У деяких випадках виявлялося, що юридична особа брала в різних банках кредит під заставу одного і того ж самого майна. Оцінка ризику кредиту, що видається банком, була б більш об`єктивною, якщо банк міг би перевірити інформацію клієнта про фактично існуючу його заборгованість іншим банкам за позичками.

Цю проблему можна вирішити за допомогою інформаційної бази даних, куди б потрапляла інформація про розміри кожного виданого кредиту усіма банками та філіями на певній території із зазначенням конкретних одержувачів позики, розміру наданого кредиту, терміну погашення, засобів забезпечення. Інформація має бути оперативною, яка постійно поновлюється. У такій інформації мають бути зацікавлені, перш за все, самі банки та їх філії, які розташовані на одній території. Саме такі бази даних вже існують у розвинених європейських країнах. Така база даних може бути створена і у Національному банку України із забезпеченням конфіденційності такої інформації. Комерційний банк за допомогою електронної пошти щоденно, у міру потреби, може робити запити з приводу того, чи має юридична особа, підприємець чи фізична особа будь-які кредити в інших комерційних банках на певній території. Інформація з бази даних може надаватися тільки про загальну суму кредитів, строки їх надання певному позичальнику, форми та розміри забезпечення без зазначення джерела кредитування і будь-якої іншої інформації, що є комерційною таємницею. Плата за користування цією інформацією має бути мінімальною, що забезпечить покриття здійснених витрат. Рівень технічного забезпечення банків дасть змоги забезпечити отримання цієї інформації та передання її в базу даних. Національний банк України мав би можливість забезпечувати контроль за переданням інформації.

Досвід свідчить про те, що достовірність і повнота інформації про позичальника є одним з факторів, які визначають стійкість комерційних банків, знижують ризик неповернення кредитних ресурсів. Активність банків знижується через збільшення у них активів, які не дають прибуток за загальною структурою активів, затрат ресурсів у зв`язку з проведенням високо ризикованих кредитних операцій. Інформаційна система може знизити ризик, а саме банки матимуть впевненість у наданій інформації. При цьому недобросовісні клієнти втрачають можливість ошуканим шляхом отримати кредит у декількох банках під одну й ту ж саму заставу. Національний банк в у цьому разі матиме змогу забезпечувати економічний аналіз стійкості комерційного банку.

3.1.1 Страхування кредитних ризиків та відповідальності позичальника за непогашення кредиту

Одним із порівняно нових шляхів мінімізації фінансових ризиків є страхування кредитних ризиків. Цей вид страхування відрізняється від інших. Частіше за все це може бути ризик, пов`язаний з неповерненням кредитних ресурсів ( у тому числі і по договорам міжбанківського кредиту), з не оплатою куплених банком векселів тощо. Поступово "приживається" на вітчизняному страховому ринку відоме за кордоном страхування, пов`язане з помилками співробітників банку, що може бути причиною непередбачених виплат та витрат, а також ризиків, пов`язаних з нечесністю персоналу тощо.

Найважливіші моменти в страхуванні: міра відповідальності, встановлення страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Це обов`язкові атрибути страхового договору. За кордоном практикують дві основні форми кредитного страхування:

1. Делькредерне - страхування власне кредитів. В цій формі страхування страхувальник, (як правило, це банк застрахований) безпосередньо захищає власні інтереси, застосовуючи механізм страхування. Відносини сторін характеризуються такими ознаками:

а) страхувальник (банк):

* отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань;

* бере на себе частину відповідальності;

зобов`язується кредити, які страхуються, позичати під звичайні відсотки;

б) страховик:

* застосовує санкції при порушенні страхувальником зобов`язань (аж до повної відмови виплатити відшкодування при страховому випадку);

* пропонує форму договору, як правило, це так зване "загальне покриття" страховим захистом;

* залишає за собою право перевірки самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;

* переймає право регресу до кредитоодержувача.

2. Кауційне - страхування застави під отримані кредити. Ця форма страхування передбачає, що страхувальник-боржник захищає право свого кредитора чи вірителя (які фактично становлять застраховану сторону). У випадку заставного гарантійного страхування боржник є страхувальником, а застрахованим, як правило, виступає кредитор.

Кожна з форм страхування, безумовно, має бути представлена конкретними видами страхування, зміст яких визначають умови надання кредитів, але попри відмінності техніко-організаційного здійснення страхових операцій, їх економічний сенс один: в усіх випадках кредитного страхування йдеться про захист кредиторів від ймовірних втрат.

На українському ринку страхування кредитів практикується порівняно нещодавно у таких двох варіантах:

1. Добровільне страхування ризику непогашення кредитів.

2. Добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів.

У першому варіанті страхувальник банк по укладенні кредитного договору може самостійно застрахувати надану позику, підписавши із страховою компанією угоду про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому випадку сума страхових внесків враховується при встановлені ставки відсотка за кредит. За логікою пов`язаних інтересів ініціаторами таких страхових операцій повинні бути банки як шукачі страхового захисту. За характером ця операція аналогічна страхуванню від нещасного випадку, яким власне, і є для банку неповернення кредиту.

У вітчизняній практиці перший варіант страхування поки що не вельми популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки побоюються використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності. Без страхового аудиту, широкого висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо їх платоспроможності. З іншого боку, через надмірно високі страхові премії підвищуються страхові платежі, а отже, й витрати виробництва, що, врешті, обертається підвищенням цін на товари й послуги. Не сприяє поширенню цього варіанту страхування й ускладнена процедура оформлення страхового договору. Вона потребує від банків як рутинної роботи, так і дуже відповідального аналізу.

Дещо простішим щодо процедури, є страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс розглядається як різновид гарантійного паперу страхової компанії банку за фінансовими зобов`язаннями до його клієнтів-позичальників. Цей варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплати відсотків лише у випадку, коли страхова фірма згодна і спроможна виплатити страхову винагороду.

Недоліком заставної форми страхування є те, що страховик не вступає у безпосередні правові відносини з банком-кредитором, а пов`язаний з ним лише опосередковано. Отже, банк як третя особа втрачає пріоритет при захисті своїх інтересів. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на українському страховому ринку не вироблено загальних умов страхування кредитів, які б охоплювали найсуттєвіші норми кожного виду страхування. Тому в подальшому страхування кредитів, очевидно, розвиватиметься не лише шляхом удосконалення діючих умов страхування відповідальності, на зразок страхування застави (кауцій), а й через поступове його перетворення у страхування делькредерного типу, яке можна буде розглядати як страхування банків-кредиторів від "нещасного випадку" у їхній діяльності.

3.1.2 Ринок ф`ючерсних контрактів

В умовах нестабільної економічної кон`юнктури одним з шляхів мінімізації банківських ризиків є ринок ф`ючерсних контрактів. За своїм призначенням строковий ринок має бути механізмом страхування фінансових ризиків. Приваблює він також тим, що пропонує високоприбуткові інструменти інвестування вільних коштів.

Строковий ринок - молодий сегмент ринкової економіки, який динамічно розвивається, має налагоджену організаційну структуру. Торгівля строковими контрактами концентрується переважно у великих міжнародних фінансових центрах, зокрема, на провідних світових біржах Америки, Європи та Азії. Річні обсяги операцій на цьому ринку обчислюються у сотнях мільярдів доларів.

Строковий ринок України розвивається дуже повільно і має багато недоліків: відсутня обґрунтована законодавча база, яка б відповідала реальній економічній ситуації в Україні, не вирішено питання бухгалтерського обліку операцій із ф`ючерсними контрактами. Але саме через доларові ф`ючерси можуть бути захеджовані ризики, пов`язані з можливою несприятливою зміною курсу гривні щодо долара США. В Україні торгівля ф`ючерсними контрактами здійснюється на Київській універсальній біржі (КУБ). Планується організація ф`ючерсного ринку на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), що дає надії на активізацію ф`ючерсної торгівлі у країні [37; 9].

Необхідність розвитку внутрішнього ф`ючерсного ринку в Україні зумовлена такими основними причинами:

* на міжнародних ф`ючерсних ринках не існує таких типів контрактів, які б відповідали потребам українських хеджерів;

* не існує міжнародних ф`ючерсних контрактів, де однією з валют була б гривня, яка є базовою валютою для українських виробників;

* на міжнародних ринках не створено ф`ючерсних контрактів, які б дозволяли використовувати ці ринки для хеджування "внутрішніх" фінансових ризиків;

* українські хеджери мають обмежений доступ на міжнародні ф`ючерсні ринки.

Саме тому створення і активізація власного ф`ючерсного ринку, який відповідав би потребам і можливостям вітчизняних виробників, є найбільш реальним та перспективним напрямком розвитку фінансових ринків в Україні. У майбутньому такий ринок може інтегруватися в міжнародну систему ф`ючерсної торгівлі.

3.2 Фінансова криза та забезпечення стабільної діяльності банківської системи України

Незважаючи на сукупнiсть факторiв, якi суттєво обмежують можливостi для протидiї кризовим явищам, ситуацiя в Українi в деяких аспектах значно краща, нiж та, що сьогоднi склалася в багатьох європейських країнах. Не секрет, що в основi глобальної економiчної кризи лежать нагромадженi протягом десятирiч проблеми у фiнансовому секторi. При цьому нерозвиненiсть цього сектора в Українi стає плюсом, тому що в цiй сферi насправдi в нас значно менше проблем, нiж багатьом здається.

Британська The Daily Telegraph у серединi лютого 2009 року оприлюднила ряд положень конфiденцiйної доповiдi Єврокомiсiї. З неї дізнаємося, що банки Євросоюзу мають на своїх рахунках таку кiлькiсть знецiнених облiгацiй, що деякi держави ЄС опинилися на межi банкрутства. У пiдготовленому до засiдання мiнiстрiв фiнансiв країн ЄС документi вказувалося, що розмiр заборгованостi з так званих «токсичних» облiгацiй створює небезпеку системної кризи всiєї банкiвської системи Євросоюзу. Експерти Єврокомiсiї також дiйшли висновку, що в разi списання збиткiв за цими паперами їх сума може сягнути обсягiв, зiставлюваних з ВВП низки країн ЄС. Тож деякi держави Євросоюзу не можуть собi дозволити подальшу пiдтримку банкiв за рахунок держбюджетiв. Хоча в доповiдi й не називаються цi країни, проте видання наводить власний список, який охоплює Австрiю, Бельгiю, Великобританiю, Iрландiю, Люксембург, Нiдерланди, а також Швейцарiю, що не входить в ЄС. Частка ВВП, яка формується за рахунок фiнансового сектора, у всiх цих державах досить значна, тому на деякi з них справдi може чекати сумна доля Iсландiї, яка вже перетворилася на банкрута.

На вiдмiну вiд багатьох європейських країн, у яких тiльки проблемнi активи банкiв перевищують ВВП, в Українi весь кредитний портфель банкiв на кiнець сiчня 2009 року становить 722,6 млрд. грн., тобто лише 65-70% вiд ВВП. При цьому слiд зазначити, що забезпеченiсть цих банкiвських активiв об'єктивно значно краща, нiж у європейських країнах, адже бiльшiсть цих активiв - кредити, якi давалась банками пiд заставу нерухомостi чи активної частини основних фондiв (обладнання, транспортних засобiв тощо). У той час як у Європi банки значну частину позик корпорацiям оформлювали через облiгацiї, тобто без забезпечення.

Iз цього можна зробити висновок, що з двома основними проблемами в Українi, пов'язаними з банкiвським сектором, Кабiнет Мiнiстрiв та Нацiональний банк упоратися можуть. У межах спiльних дiй iз проведення грошово-кредитної полiтики як складника економiчної полiтики уряду Кабмiн i НБУ здатнi вiдновити спроможнiсть i готовнiсть банкiв кредитувати клiєнтiв i запустити так званий кредитний мультиплiкатор. Крiм того, вони можуть сприяти покращенню ситуацiї iз забезпеченням банкiв грошовою лiквiднiстю, зменшенням обсягiв прострочених та безнадiйних кредитiв i вiдповiдному полiпшенню фiнансової стабiльностi банкiв i вiдновленню довiри до них з боку фiзичних та юридичних осiб.

Сьогодні українськi банки зіштовхнулися з певними труднощами. З одного боку, у них є зобов'язання щодо депозитiв перед українськими фiзичними та юридичними особами, а також фiнансовi зобов'язання (кредити та облiгацiйнi позики) перед iноземними переважно фiнансовими установами. З другого боку, у них є кредитнi портфелi, якi станом на кiнець сiчня 2009 року складаються з кредитiв юридичним особам - 436,77 млрд. грн. та фiзичним особам - 275,69 млрд. грн. Головна проблема банкiв у цiй ситуацiї полягає в тому, що свої зобов'язання вони мають виконувати вчасно, iнакше їх можуть оголосити банкрутами, а от рiзке падiння курсу гривнi до iноземних валют призвело до того, що бiльшiсть позичальників - як фiзичних так i юридичних осiб, особливо тих, що отримали кредити в iноземнiй валютi, - вчасно розраховуватися за своїми зобов'язанням не можуть. Ситуацiю ще складнiшою зробила панiка серед юридичних та фiзичних особi, якi вживають усiх заходiв, аби забрати свої грошi з українських банкiв та конвертувати їх у iноземну валюту.

У цих умовах варiант допомоги банкам - дороге рефiнансування на строк до одного року, - який обрав Нацiональний банк, вважати вдалим навряд чи можливо. Фактично центральний банк цими дiями заганяє комерцiйнi банки в глухий кут. З одного боку, комерцiйнi банки змушенi брати це дороге рефiнансування НБУ для того, щоб виконати свої зобов'язання перед українськими й iноземними кредиторами, з другого - вони не мають жодних можливостей якимось чином пом'якшити умови з уже виданих кредитiв, надiйнiсть яких у зв'язку з цим рiзко падає. Дарма, що бiльшiсть позичальникiв, особливо фiзичнi особи, якi взяли кредити пiд заставу майна, намагаються будь-що виконувати свої зобов'язання. Проте очевидно, що всi наявнi резерви цих позичальникiв тануть, i вже в найближчi мiсяцi, якщо не будуть здiйсненi превентивнi дiї з боку центрального банку та уряду, почнеться масове прострочення зобов'язань за цими кредитами, що, у свою чергу, зумовить неплатоспроможнiсть бiльшостi українських банкiв.

Нам необхiдно вирiшити три завдання одночасно: покращити ситуацiю iз забезпеченням банкiв грошовою лiквiднiстю, зменшити обсяг проблемних кредитiв, особливо тих, що були отриманi пiд заставу житла, та, вiдповiдно, полiпшити фiнансову стабiльностi банкiв i вiдновити довiру до них з боку фiзичних та юридичних осiб. Для цього, на наш погляд, Нацiональний банк має кардинально змiнити свою iдеологiю рефiнансування. Уряду й центральному банковi потрiбно виходити не з необхiдностi рефiнансування банкiв, а з того, що його потребують фiзичнi особи, тому центральний банк має надати комерцiйним банкам цiльове дешеве (не вище вiд 5-7% рiчних), довгострокове (до 10 рокiв) рефiнансування, а вони, у свою чергу, зобов'язанi видати на тi самi 10 рокiв кредити фiзичним особам з маржею не бiльш як 1,5-2%, з урахуванням усiх комiсiйних позичальникам, якi надали в заставу житлову нерухомiсть. Розмiр таких кредитiв має бути достатнiм для дворiчного платежу (як для оплати процентiв, так i виплати основної суми боргу). У цьому випадку такi кредити не зменшують реальну заборгованiсть позичальникiв, але й не є зашморгом, що лише вiдтягує оголошення ними своєї неплатоспроможностi. Якщо йдеться про кредити в iноземнiй валютi, то фiзичнi особи повиннi будуть тут же в банку її купити й погасити зобов'язання за кредитами за цi два роки. Нацiональний банк у межах такого рефiнансування має продати банкам безготiвкову iноземну валюту за своїм офiцiйним курсом, а банки за цим же курсом продати її вiдповiдних фiзичним особам. Для таких операцiй купiвлi-продажу iноземної валюти немає потреби в готiвковiй валютi. За такого варiанта розв'язання проблеми протягом наступних, найтяжких для економiки країни, двох рокiв, фiзичнi особи-позичальники обслуговуватимуть лише цi свої зобов'язання у гривнях. Зрозумiло, що обсяг зобов'язань iстотно скоротиться, i вони будуть доступними для виконання позичальниками.

Для зменшення навантаження на золотовалютнi резерви та забезпечення цiльового використання коштiв цього рефiнансування НБУ має зобов'язати банки, котрi його отримають, здiйснити декiлька конкретних крокiв. По-перше, вони мають запропонувати фiзичним особам - позичальникам укласти угоди, якi передбачатимуть зниження на цi два роки вiдсоткової ставки за кредитами в iноземнiй валютi до 10% рiчних, у гривнi - до 12% (незначна частина кредитiв пiд заставу нерухомостi була видана банками в гривнях) та розстрочення нинiшньої заборгованостi на строк до 20 рокiв. По-друге, рефiнансування здiйснюватиметься через субкоррахунки банкiв у НБУ, кошти з яких можна буде використати лише в кореспонденцiї з операцiями, що проводитимуться в межах такого цiльового рефiнансування. По-третє, усi банки, якi отримають цiльове рефiнансування заборгованостi фiзичних осiб, номiнованої в iноземнiй валютi, мають вiдкрити в Нацiональному банку коррахунки у валютах цих кредитiв. У цьому випадку вся придбана в центробанку iноземна валюта залишиться фактично в нього. По-четверте, додатковим забезпеченням центрального банку з виданого банкам цiльового рефiнансування мають стати щомiсячнi платежi, якi тi отримуватимуть вiд фiзичних осiб. По-п'яте, банки щомiсячно в межах своїх зобов'язань з цiльового рефiнансування мають повертати вiдповiдну суму центробанку через вiдкритi субкоррахунки. По-шосте, усю iноземну валюту на коррахунках в НБУ банки мають використовувати лише для виконання своїх зобов'язань у iноземнiй валютi. Потім, отримавши оплату за цими кредитами, банки мають весь вiдсотковий дохiд спрямувати на формування резервiв за кредитними операцiями (у зв'язку з чим уряд разом з НБУ мають пiдготувати змiни до законодавства, що дадуть змогу банкам це зробити, не потрапивши пiд оподаткування доходiв). Крiм того, НБУ має спiльно з банками провести переговори з усiма iноземними кредиторами банкiв, аби тi надали вiдстрочку не менш як на 3-5 рокiв щодо зобов'язань, строк погашення за якими настає у 2009-2010 роках.

За статистичними даними Нацiонального банку станом на кiнець сiчня 2009 року загальна сума кредитiв на нерухомiсть, наданих фiзичним особам, становила суму, еквiваленту 102,37 млрд. грн. Крiм того, загальний обсяг споживчих кредитiв на строк понад 5 рокiв сягнув 87,24 млрд. грн. Очевидно, що майже всi цi споживчi кредити насправдi були наданi фiзичним особам пiд заставу житлової нерухомостi. Отже, можемо вважати, що й цi кредити фiзичних осiб потребують рефiнансування на тих самих умовах. Таким чином, маємо близько 190 млрд. грн. кредитiв фiзичних осiб, наданих пiд заставу житлової нерухомостi. За такого розрахунку центральному банку потрiбно одним траншем рефiнансувати три десятих вiд цiєї заборгованостi й потiм продати банкам на цю суму iноземну валюту. Тобто загальний обсяг проданої валюти (при курсi 7,7) становитиме 7,4 млрд. дол. (При наведеному вище алгоритмi кредити фiзичних осiб мають бути розстроченi не менше як на 20 рокiв, а процентна ставка за кредитами в iноземнiй валютi має бути не вище як 10%. Таким чином, фiзичнi особи одним траншем погашають заборгованiсть за два роки, тобто одну десяту вiд загального обсягу заборгованостi, плюс сплачують вiдсотки за два роки з розрахунку 10% рiчних, тобто двi десятих вiд загальної суми заборгованостi). З одного боку, для Нацiонального банку ця сума достатньо значна, хоча й не критична, з другого - центральний банк все-рiвно бiльшу частину обсягiв цiєї iноземної валюти буде змушений продати тим самим комерцiйним банкам для виконання ними зобов'язань у iноземнiй валютi перед фiзичними та юридичними особами та, можливо, частково перед нерезидентами - у тому разi, якщо не вдасться домовиться з ними щодо вiдстрочення виконання зобов'язань. Очевиднi ж позитиви такого методу розв'язання проблеми кредитiв фiзичних такi:

* по-перше, банки одержують номiнальнi доходи й не матимуть простроченої заборгованості;

* по-друге, вони отримають можливiсть саме за рахунок цiєї валюти виконувати свої зобов'язання за iноземними валютними кредитами й за валютними депозитами;

* по-третє, не вiдбиратимуться житловi помешкання фiзичних осiб, тобто не провокуватиметься соцiальна напруга;

* по-четверте, держава нiчого не дарує цим позичальникам, а лише вiдсуває термiни виконання зобов'язань;

* по-п'яте, такий шлях не потребує додаткових витрат державного бюджету, що в наших умовах є досить суттєвим плюсом;

* по-шосте, уряд i центральний банк, реалiзувавши цей план, покажуть юридичним та фiзичним особам, що банки мають достатню лiквiднiсть i спроможнiсть виконувати свої зобов'язання, що формуватиме умови для вiдновлення довiри до банкiв з боку клiєнтiв.

Отже, як бачимо, уряд спiльно з центральним банком можуть вiдновити кредитоспроможнiсть значної частини позичальникiв, полiпшивши таким чином лiквiднiсть та фiнансовий стан банкiв.

Ще однiєю проблемою банкiвського сектора є вiдновлення спроможностi та готовностi банкiв кредитувати клiєнтiв. Вiдомо, що головною причиною майже повного паралiчу кредитування клiєнтiв з боку банкiв є недовiра до них. Банки не вірять, що клієнти зможуть потiм виконати свої зобов'язання i вчасно погасити отриманi кредити. Банки не вiрять, що в клiєнтiв будуть платоспроможні покупці на товари та послуги, якi тi вироблятимуть у тому числi завдяки отриманим кредитам. Тому просте накачування банкiв рефінансуванням чи нарощування їхнiх статутних капiталiв нiчого не дасть. Якщо не вiдновити довiру до позичальникiв, то всi отримані кошти банки так чи інакше спрямовуватимуть на валютнi спекуляцiї.

Iдеологiя високих процентних ставок рефiнансування НБУ коректна в умовах надмiрного зростання економіки та інфляції, що формується за рахунок ажiотажного платоспроможного попиту. Водночас в умовах економiчного спаду та iнфляцiї, яка є наслiдком вимушеного зростання витрат (наприклад, внаслiдок падiння курсу нацiональної валюти та зростання цiн на енергоносiї), високi ставки рефiнансування сприятимуть ще бiльшому спадовi економiчної активностi та зростанню так званої iнфляцiї витрат, у тому числi й у зв'язку з вiднесенням на витрати високих вiдсоткових ставок за кредитами, тобто на сьогоднi керiвництво Національного банку своїми дiями сприяє стагфляцiї - поєднанню спаду виробництва та зростання темпiв iнфляцiї.

Отже, повертаючись до теми вiдновлення кредитування з боку банкiв, хотiлось би наголосити, що перше нагальне завдання - це формування платоспроможного попиту на товари й послуги, якi виготовлятимуть позичальники. Класичним платоспроможним покупцем вважається уряд. Саме вiн може продукувати платоспроможний попит. Зрозумiло, що можливостей в уряду не так багато, тому вiн має, по-перше, чiтко визначити тi сфери, якi приноситимуть найбiльшу користь з точки зору збiльшення обсягiв виробництва та зменшення непродуктивних затрат. Крiм того, важливо, аби платоспроможний попит уряду формував паралельно додатковий платоспроможний попит з боку iнших суб'єктiв економiки. На нашу думку, уряд в умовах обмежених можливостей має зосередитися на фiнансуваннi лише об'єктiв будiвництва, пов'язаних з проведенням Євро-2012, об'єктiв будiвництва загальнонацiонального значення, якi мають 70 i бiльше вiдсоткiв готовностi, та заходiв, спрямованих на енергозбереження в комунальному секторi (капiтальне оновлення систем тепло- та водопостачання, утеплення багатоквартирних будинкiв, установлення iндивiдуальних лiчильникiв на гарячу й холодну воду та колективних лiчильникiв на тепло). Зрозумiло, що кошти уряду мають бути нацiленi на максимальне використання продукцiї українського виробництва. При цьому фiнансування заходiв у комунальнiй сферi необхiдно здiйснювати, лише почавши кардинальну реформу вiдносин у цiй сферi. Потрiбно провести конкурси та передати в концесiю об'єкти водо-, тепло- та газопостачання. Серед головних умов конкурсу мають бути обсяги власних коштiв, якi концесiонер iнвестуватиме в реконструкцiю об'єктiв, переданих у користування, та строки, за якi вiн збирається це зробити. При цьому уряд та мiсцевi органи влади могли б стимулювати iнтерес до зазначених конкурсiв з боку iнвесторiв за допомогою гарантiй спiвфiнансування заходiв реконструкцiї таких об'єктiв.