Архітектура та містобудування Слобожанщини XVII-XVIII століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність вивчення архітектури Слобожанщини ХVII- XVIII ст. можна пояснити наступним чином: з падінням тоталітарної системи й набуттям Україною державної незалежності актуалізувалася потреба в створенні об'єктивної, вільної від ідеологічних спотворень історії України, історії української культури і, як їх невід'ємної складової, - історії архітектури й містобудування України. Нова історія архітектури й містобудування вкрай необхідна у двох аспектах:- як фундаментальна наукова історія (оскільки всі попередні застаріли не тільки з методологічного, але й з фактологічного боку);- для використання в навчальному процесі при підготовці архітекторів, мистецтвознавців, урбаністів, дизайнерів.

Таке вивчення необхідне для з'ясування шляхів становлення української архітектури, її своєрідності, ролі автохтонних засад та різноманітних впливів, її внеску до скарбниці світової культури і зрештою - визначення шляхів подальшого розвитку архітектури й містобудування та збереження пам'яток архітектурно-містобудівної спадщини.

Актуальність зростає внаслідок того, що за останні десятиріччя українські реставратори здійснили науково-дослідні, проектно-вишукувальні та реставраційні роботи на десятках пам'яток архітектури й містобудування Слобожанщини XVII-XVIII ст., виявили чимало нових фактів та архітектурних особливостей, подали й обґрунтували нові атрибуції деяких пам'яток. Все це вимагає теоретичного осмислення і узагальнення.

Огляд літератури. Для написання даної роботи використовувались різноманітні підручники з історії українського мистецтва. Одним з основних є «Історія українського мистецтва»: у 5 т. / НАН України, І-90 ІМФЕ ім.М.Т. Рильського; голов. ред. Г. Скрипник; ред. т.: Степовик. - К.,2011. - Т.3: Мистецтво другої половини ХVI - XVIII століття. - 1088 с. При огляді особливостей архітектури Харківщини праці А.Ю.Лейбфрейда відіграли велику роль. Це - «Харьков. Вчера. Сегодня. Завтра» - Харків: Фоліо, 2005. - 222 c. та «Харько. От крепости до столицы», - Харків: Фоліо, 2005. - 222 c.

Мета дослідження полягає у зібранні й узагальненні зібраного матеріалу, визначенні причин появи нових стильових особливостей архітектури Слобожанщини ХVII - XVIII ст.

Для досягнення поставленої мети вирішуються такі завдання:

- аналіз стану наукової розробки історії архітектури й містобудування України зазначеної доби, вивчення історіографії проблеми, з'ясування основних концептуальних підходів попередніх дослідників та джерельної бази;

- виявлення особливостей та закономірностей формування і розвитку містобудівних систем, ролі фортифікаційних і монастирських комплексів у формуванні розпланувальної, об'ємно-просторової структури та образних характеристик населених пунктів;

- з'ясування стилістики архітектури цієї доби, її етапів розвитку та місця в загальноєвропейському архітектурному процесі; встановлення ролі і місця архітектурно-містобудівної спадщини Слобожанщини ХVII - XVIII ст. в розвитку архітектури. Завдання дослідження:

- розглянути умови виникнення та особливості архітектурних стилів Слобожанщини ХVII - XVIII ст. ;

- дослідити вплив, архітектури Слобожанщини ХVII - XVIII ст. на становлення української архітектури

- виявити проблеми вивчення, збереження, дослідження та реставрації архітектурних споруд Слобожанщини ХVII - XVIII ст.

- розглянути та систематизувати праці вчених з даного питання

Об'єктом дослідження є архітектура та містобудування Слобожанщини ХVII - XVIII ст.

Предмет дослідження: історичні умови для виникнення архітектурних стилів, особливості архітектурних стилів на Слобожанщині у ХVII - XVIII ст.

Методи дослідження: У дослідженні історії архітектури використовуються різні методи теоретичних досліджень, а саме історичний метод при системному підході, коли об'єкт вивчення - архітектура й містобудування певної епохи - розглядається у виникненні і розвитку. Це дозволяє простежити процеси становлення архітектури й містобудування в хронологічній послідовності з виявленням внутрішніх і зовнішніх зв'язків, суперечностей та закономірностей. При цьому системний підхід полягає в комплексному вивченні об'єкта як певної єдності з узгодженим функціонуванням частин і цілого. Оскільки об'єкт дослідження є складною взаємопов'язаною багатоелементною системою (включає такі ієрархічні рівні, як система розселення, окремі населені пункти, архітектурні комплекси і ансамблі, окремі будівлі і споруди), для його вивчення застосовано методи структурно-генетичного аналізу і синтезу з декомпозицією системи на підсистеми, які досліджуються автономно, з подальшим їх узгодженням ВИА аналізувалися як бібліографічні джерела, так і наявні емпіричні дані у вигляді архітектурних, містобудівних артефактів (пам'ятки містобудування і архітектури). Тому застосовано і методи суто емпіричних досліджень, такі, як спостереження, натурні дослідження, порівняння, статистичний метод та картографування.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ

Ренесансну стилістику на наші землі, які перебували у складі Речі Посполитої, у XVI ст. занесли з Італії тамтешні майстри. На початку XVII ст. під впливом ордену єзуїтів з'явився новий тип великого католицького костелу, що походив від композиції римського храму Іль Джезу і мав риси видозміненої архітектурної стилістики раннього бароко.

Стиль бароко був, напевно, найінтернаціональнішим з усіх стилів, що панували в Європі. Як зазначив І. Грабар, “кожен великий світовий стиль є обов'язково стилем міжнародним. Від незначних, випадкових місцевих стилів різних народів він тим і відрізняється, що втягує в коло свого впливу все сучасне йому людство (ренесанс, бароко)”¹. Так, архітектура України протягом XVII XVIII ст. пройшла ті самі етапи стилістичного розвитку, що й решта європейських держав, ренесанс, маньєризм, бароко, рококо, класицизм. Щоправда, в Україні цей процес відбувався з певною ретардацією, тобто із запізненням щодо країн Західної Європи. Це запізнення було зумовлене географічною віддаленістю українських земель від провідних європейських центрів розвитку мистецтва, а також складними перипетіями соціально-політичної історії нашого краю. Загалом розвиток архітектури в Україні протягом XVІІ ст. був значно ускладнений з огляду на катастрофічні за наслідками війни 1648- 1680-х років [12,с. 312].

Середина XVII ст. ознаменувала найзначніший перелом у всій культурі України. Це було пов'язане з новими геополітичними реаліями. У 1648 році закінчилася Тридцятирічна війна, унаслідок якої населення Центральної Європи зменшилося майже вдвічі. Того ж року в Україні розпочалася національно-визвольна революція - так звана Хмельниччина. Одразу після Хмельниччини земельної проблеми взагалі не існувало: велетенські спустілі латифундії магнатів Наддніпрянщини й Лівобережжя, а також майже незалюднена до того Слобожанщина давали достатньо простору для розвитку нової, революційної форми землеволодіння під назвою “займанщина”. Узаконено її було дещо пізніше універсалом гетьмана Івана Брюховецького 1668 року. Кожному дозволялося захопити скільки завгодно необроблюваної землі, працювати на ній і будуватися. Коли в землю було вкладено працю, вона і все, що на ній знаходилося, ставало законною власністю. Власники великих за площею займанщин, права на які були підтверджені гетьманом або іншим чином узаконені, “закликали слободи”, тобто засновували на цих землях нові поселення. При цьому поселенці отримували багаторічні (до 15 років) економічні пільги. Такі поселення називалися слободами.

Так виник новий край, заселений українцями, - Слобожанщина, що лежала на схід від земель північно-східних полків Лівобережжя та Війська Низового. Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. Масове переселення туди людей з Волині, Поділля, Правобережної Наддніпрянщини і навіть Лівобережжя розпочалося 1652 року, коли після поразки під Берестечком Богдан Хмельницький “повеліл народу вольно сходить з городів, кидаючи свої набутки у Полтавщині також і за границю у Великую Росію, аби там городами осідали. І од того часу стали осідати: Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи даже до річки Дону козацьким народом”. Загалом відомі три великі хвилі масового переселення: 1652 р., 1659 р. і 1663-1687 років ( найтриваліша хвиля пов'язана з трагічними подіями Руїни, коли була знелюднена Правобережна Наддніпрянщина). Освоєння величезних і майже безлюдних теренів колишнього Дикого Поля стало на той час визначним суспільним досягненням українського етносу [1, c.15].

2. МІСТОБУДУВАННЯ СЛОБОЖАНЩИНИ

Український народ століттями вів запеклу класову боротьбу проти феодалів і проти козацької старшини. Ця боротьба обтяжувалася національно-визвольною боротьбою проти польсько-литовських поневолювачів і турецько-татарських загарбників, що досягла в середині XVII ст. своєї кульмінації. У боротьбі загострювалося і гартувалося національну самосвідомість українського народу, розвиток його культури відбувалося під постійним впливом цілющих народних сил.

Протягом другої половини XVII ст. розпланування та будівництво нових поселень на Лівобережжі й Слобожанщині провадилися за проектними планами, які від середини XVII ст. існувати як у піктографічній, так і у вербальній формах. Так, при розбудові Сум використовували "образец городу, чертеж и книги". Методика роботи (зумовлена практичною необхідністю швидко розселити сотні чи й тисячі людей) визначала майже одночасне розпланування таких обов'язкових структурних частин міста, як фортеця, посад і ближні слободи. Цим і пояснюється значна регулярність у розплануванні більшості міст Слобожанщини - Харкова, Сум, Лебедина, Миропілля та ін. [12,с.298].

Методика вибору місця для нового поселення з урахуванням топографічних та інших природних чинників була опрацьована й описана раніше в книзі українця на московській службі О. Радишевського "Устав ратных и пушечных дел..." (1621). Архітектурна форма "града", тобто міста чи іншого укріпленого поселення, була ідеологічно осмислена й канонізована церквою, що засвідчує "Требник" П. Могили (1646). Тут знаходимо чини заснування й освячення новозбудованого града, аналіз яких показує наявність великих колективів "художників ", які зводили нові міста за єдиним задумом у відносно короткий термін з одночасним завершенням найважливіших будівель різних типів - укріплень, храмів, громадських і житлових будинків. У словах молитов, які читали під час указаних церемоній, передано тодішню концепцію поселення - як місця не лише фізичного, а й духовного захисту жителів.

При містобудівному освоєнні теренів Слобожанщини автохтонні традиції розселення, визначальними чинниками яких були торговельні шляхи, річки та рельєф, поєднувалися з тогочасним європейським досвідом. Існували два основні ландшафтні типи нових міст: на високому мисі при злитті річок (Суми, Харків, Білопілля) та на локальному підвищенні в заплаві серед боліт (Охтирка, Лебедин, Недригайлів) [12,c.288].

У перебігу Північної війни з ініціативи Петра І були посилені деякі фортеці Слобожанщини. В Охтирці, зокрема, було значно зменшено площу та периметр міської фортеці з одночасним збільшенням регулярності окреслення й потужності оборонної огорожі, яка мала шість бастіонів і равелін.

Укріплення кінця XVII -- початку XVIII ст. належать до німецької, французької та голландської шкіл фортифікації. Проте на Лівобережжі знаходимо лише їх окремі елементи, що пов'язано з суто прагматичною політикою Російської імперії. Нові способи фортифікації застосовували переважно проти західних, “освічених” сусідів, а на тих теренах України, де головною була татарська небезпека, обмежувалися виправленням старих козацьких фортець, яких лишалося немало аж до середини XVIII ст.

У містобудівній діяльності 2-ї половини XVII -- початку XVIII ст. дуже активною була праця міських і сільських громад щодо окультурення природного довкілля. При цьому оцінювалися всі аспекти -- господарчі, оборонні, естетичні. На картах Боплана біля кожного містечка показані штучні водойми. Це були перегачені річки з млинами на греблях. Такі стави робили поселення неприступнішими з військового погляду, мали естетичне значення й відігравали першорядну роль у масштабах національної економіки, оскільки прибутки з водяних млинів ішли "на гетьманський peґiмeнт". Структура більшості поселень зберігає аж до початку XVIII ст. традиційну тридільність: фортецю оточують укріплений посад і неукріплені слободи, які з початку XVIII ст. стали називати форштадтами. З 80-х років XVII ст. у найбільших містах спрощується загальна структура поселень, укрупнюються їх структурні одиниці: замість кількох укріплених частин створюються єдині загальноміські фортеці площею до 25 га. Нерідко торговельні майдани в міру виростання поселення виносилися на передмістя, іноді займаючи фортечні еспланади. Виробничі будівлі групувалися по берегах річок і ставків. Внаслідок цього до функціональної структури більшості міст входили фортеця, торг, промислові зони й житло [5,с.265].

Композиційні типи структур поселень у ХУІІ-ХУІІІ ст. лишилися тими самими, що й у давньоруський період (напівкруглий, секторний, секторно-замкнений). Проте тепер вони ускладнилися завдяки зростанню сельбища (у тому числі й на протилежних берегах річок). Відбувався перехід до) та лінійних структур з проміжними типами. Фортеці оточувалися сельбищними територіями, залежно від природної ситуації, з одного (Любеч) або з кількох боків. У XVIII ст. ці території значно розрослися. Слободи мали крупні квартали та нещільну забудову, що зумовлюється розвиненим на Лівобережжі будним промислом, який потребував наявності великих територіальних резервів. Оборонні лінії завдяки високим валам, широким ровам та еспланадам композиційно об'єднували центр міста й візуально ізольовували його від оточення [1,с.256].

Розпланування селища залежало від форми укріплень, рельєфу та гідрографії. У центрі завжди була густа вулична мережа, що наближалася до регулярної та відповідала більшій функціональній наповненості середмістя (Суми, Лебедин). Для оптимального зв'язку прокладали радіальні вулиці, орієнтовані на фортечні брами, а також кільцеві вулиці, що повторювали трасування фортечних валів і були паралельними до них (Путивль). У слободах вулиці проходили вододілами і тальвегами, паралельно до пругів рельєфу та берегів річок і ставів [2,с.318].

Узагалі, розпланування було суто функціональним. Основними були порядкова, віялоподібна та гілляста системи. У невеликих сотенних містечках і менших поселеннях домінувала одна із систем: порядкова - у с. Нові Млини, Козельці, Городні; віялоподібна (або секторно-радіальна) - у Пирятині, Ромнах, с. Миропілля, Любечі. У більших містах органічно поєднувалися кілька розпланувальних систем, що відбивало стадійність розвитку міст. У Сумах, Лебедині та Борзні - порядкове в межах укріплень, віялоподібне концентричне - у слободах, з переходом на периферії у гіллясте.

Об'ємно-просторова композиція, що визначалася природною підосновою, укріпленнями, структурою та розплануванням міста, була головним чинником, який формував своєрідність образу кожного міста. Незалежно від рельєфу - рівнинного чи гористого - суворо витримувалась ієрархічність загальної архітектурної композиції. Середмістя (замок, фортеця) з головними архітектурними домінантами (храмами, дзвіницями, вежами) завжди розміщувалося на найвищих точках рельєфу, підпорядковані структури - на нижчих.

Існували два типи композиції. Перший - моноцентричний, властивий меншим містам, де архітектурні акценти були зосереджені в центрі. Другий - поліцентричний (Суми, Путивль), у якому важливу роль відігравали домінанти, що позначали центри розпланувальних районів, а також периферійні монастирі. А з кінця XVII ст. старі дерев'яні домінанти замінювали мурованими, значно більшими за розмірами. Це зазвичай були собори та парафіяльні церкви. При цьому дотримувалися принципу ієрархічності:головні домінанти були масивними, п'яти чи дев'ятиверхими; другорядні - з лапідарними силуетами, одно чи триверхими [4,с.318].

Система орієнтації в місті спиралася на давньоруську традицію. Вулиці й дороги спрямовувалися на архітектурні домінанти у вигляді бічної перспективи. Осьову орієнтацію мали лише головні радіальні вулиці при підході до фортечних надбрамних башт. Важливе значення в забудові зберігали прозори, через які проглядалися архітектурні домінанти. Завдяки цьому зони композиційного впливу небагатьох домінант були дуже просторими [6,с.423].

Масова забудова в XVII--XVIII ст. була садибною, дерев'яною, одноповерховою, з переважанням суто народних типів житла. Як і раніше, будівлі розташовували в глибині ділянок, хоча забудова середмість значно ущільнилася. Траплялися двоповерхові будинки й кам'яниці (Ніжин, Суми, Любеч). Просторі майдани поділялися на дві або три зони. Тут розміщували головні архітектурні домінанти, які зазвичай займали острівне положення, що забезпечувало їхній огляд зусібіч [3,с.198].

Загалом, результатом містобудування цієї доби стало формування національно своєрідного архітектурного середовища, якому була притаманна семантична повнота, композиційна довершеність,естетична багатоманітність, гармонійний зв'язок з природним довкіллям.

3. АРХІТЕКТУРА КУЛЬТОВИХ БУДІВЕЛЬ

Початок зведення кам'яних храмів на Слобожанщині припадає на 1680-ті роки - це час розквіту стилю бароко в архітектурі та мистецтві України. За 100 років панування цього стилю на Слобожанщині було створено 600 храмів, переважна більшість з них були побудовані з дерева, проте близько 50 храмів були кам'яними.

3.1 Народний стиль українського бароко на Слобожанщині

На Слобожанщині мали місце дещо інші політичні та культурні умови, ніж в Гетьманщині, і тому змагання верхівки козацтва (козацьких старшин) з іншою частиною козацького демократичного шару мало тут свої особливості. Отримані на деякий час від держави Московського свободи повністю задовольняли потреби слобожанської посполитої та козацької маси, необжитість краю сприяла консолідації різних верств населення. А самодержавні ідеї Гетьманщини не сприймалися тут тому, що часто в політичній грі того ж Івана Мазепи Слобожанщину намічалося принести в жертву, подібно до того як стали особистими жертвами політичних розрахунків Мазепи Петрік (Петро Іваненко) і Семен Палій. При таких умовах тільки впевненість у власних силах була запорукою можливості вижити [7,с.567].

Слобожанські церкви мають спільні риси, які відрізняють їх від храмів Гетьманщини: це переважання вертикальної компоненти і впевнена опора майстрів на народні традиції дерев'яного церковного зодчества. На Слобожанщині це було викликано необхідністю зберегти спадкоємність принесених з Правобережжя традицій, які задовольняли високим естетичним критеріям, необхідністю утвердитися на новому місці - обжити новий простір, за допомогою каменю усвідомити нові реалії природного і соціального середовища.

Географія церков, побудованих в народному стилі, - це переважно східна Полтавщина і Слобожанщина. Їх конструкція стверджує насамперед перетворювальне рух, безмежність можливостей не тільки Всесвіту і Творця, а й людину. Храм, наче розімкнутий в нескінченність, сповнений внутрішньої динаміки, яка мимоволі захоплює спостерігача, ці споруди як ніби розчиняються в просторі, поєднуючи Жертовного Христа і Христа Переможця - в єдиному гармонійному просторовому втіленні. Практичний аспект храму, як місця збору християнської громади православних, заміщається метафізичним аспектом причетності до загального творення, всеохоплюючої сутності Творця.

Напевно, найбільш виразним пам'ятником, що демонструє синтез трансформованих ідеї і конструкцій слобожанського дерев'яного зодчества в кам'яній архітектурі, був Покровський собор у Харкові.

Цей собор, створений в 1689 р., - один з найстаріших архітектурних пам'яток Слобожанщини. Собор практично дослівно повторює слобожанську дерев'яну церкву бойківського типу. У наземному плані собор представляє собою три з'єднані між собою восьмикутника, найбільший з них за розміром - в центрі. З могутнього заснування, утвореного із глухих ренесансних аркад, виростають три триярусних купола. При цьому кожен ярус, вужчий порівняно з попереднім, виростає з зрізаного барочного підстави, як ніби намагається спрямуватися в небо стрункими світловими прорізами і надзвичайно легкою маківкою. Всі простінки куполів прорізані витонченими вікнами в красивому обрамленні з напівколон і карнизів. За словами дослідника української культури Дмитра Антоновича, "Наче тісно зімкнуті один з одним три свічки тракірія, розділена вона від самої землі на три логічних купола, які гармонійно об'єднані в одне ціле". Немає в українській кам'яній архітектурі іншого такого споруди, де так блискуче був би здійснений прийом висотного розкриття внутрішнього простору. Монументальний і піднесено-величний образ Покровського собору як не можна яскравіше виражає естетичні уявлення народу Слобожанщини.

Дуже близьким за архітектурним висловом до Покровського собору був Миколаївський храм (1682) Святогорського монастиря на крейдяній скелі. Побудований в традиціях дерев'яної народної архітектури, храм був тризрубним і тридольним. Над загальним об'ємом церкви підносяться вздовж лінії схід-захід три купола, центральний з яких зведений у формі триярусного восьмерика. Вівтарна частина храму висічена з крейди. Над вівтарем здіймається декоративна башточка пірамідальної форми з невеликим барабаном і грушеподібною маківкою. Із західного боку над крейдяним виступом влаштовується дерев'яна дзвіниця. Після повторного відкриття монастиря в 1844 р. Миколаївська церква була реконструйована. Замість старої дзвіниці був збудований західний бічний вівтар церкви з цегли і зверху надбудована нова дерев'яна дзвіниця у вигляді восьмерика з великими арочними прорізами. Фасади храму розділені на смуги пасками, кути стін підкреслені пілястрами. Цоколь і карниз прикрашені зубчастим орнаментом, ідентичним "зубчатка" карнизів центрального купола.

Порівняльний аналіз цегляного декору на фасадах церкви показав, що початковий цегляний цоколь Миколаївської церкви цілком аналогічний цегляному цоколю Спасо-Преображенського собору в м. Ізюмі та Покровського собору в Харкові. Цей факт, разом з іншими зауваженнями щодо подібності архітектурних форм, дає підстави віднести Миколаївську церкву до Харківсько-Ізюмської школи будівництва подібних храмів. Більш того, дуже правдоподібним є припущення, що авторами Миколаївської церкви (1682), Спаській-Преображенського собору (1684) в Ізюмі, Харківського Покровського собору (1689) були одні й ті ж майстри. Нами встановлено, що одним з авторів споруди цих храмів з великою ймовірністю був молодий Іван Зарудний, родом з цих країв. Показовим є і той факт, що саме ці три храми збереглися до наших днів, як символ народного генія Слобожанщини.

На Слобожанщині та на східній Полтавщині в народному стилі було зведено близько 20 храмів. Крім згаданих, найбільшу цінність представляють: Воскресенська церква в Сумах (1702), Різдвяна церква у Стародубі (1617), Троїцька церква Охтирського монастиря (1729), Воскресенська церква Хорошевського монастиря (1759), Стара Миколаївська церква в Харкові (1770), стара Троїцька церква в Харкові (1764), Покровська церква в Вільшанах під Харковом (1769) та ін.

3.2 Хрестоподібний козацько-полковий стиль українського бароко Слобожанщини

архітектурний стильовий містобудівний реставрація

Крім загальної вертикальної складової і подоби дерев'яним церквам кам'яні церкви Слобожанщини мають також і суттєві відмінності. Можна умовно розрізняти народний стиль будівництва триголовий і трьох зрубною церкви і козацько-полковий стиль хрестоподібної церкви.

Протистояння козацтва та його верхівки на Слобожанщині було не завжди проявляється політично, часто навіть неусвідомленим, але, поза всяким сумнівом, знайшло своє вираження в мистецтві. Технологія побудови церкви співпадала з внутрішнім відчуттям гармонійних початків людини і суспільства, а громадське життя було неможливе без храму як символу єднання певної суспільної групи, в ідеалі - всіх верств суспільства.

Незгода в суспільстві точною мірою мирило мистецтво. Прикладом протистояння старшини, яка намагалася зламати демократичний дух народу і козацтва, є старий Успенський і Покровський собори у Харкові [15, с.365].

Про старий Успенський собор (1688) ми знаємо, що він був хрестоподібним п'ятибанний з окремою дзвіницею, побудований на кошти наказного полковника Авдія Григоровича Донця з прихожанами. Суттєвою необхідності в будівництві Покровської церкви не було, тому що, як відомо, вона перебувала практично поруч з Успенським собором. Але п'ятикупольний, хрестоподібний, улюблений меценатами з козацької полкової старшини тип соборної церкви не задовольняв народні інтереси. Протистояння старшинського прошарку було настільки важливим, що на "монументальну пам'ятку соціально-політичних змагань харківської козацької черні" - Покровський собор - знаходяться величезні кошти, майстри будують храм міцно, на віки . Покровський собор стоїть і донині, старий Успенський - не простояв і 70 років.

Крім згаданого старого Успенського собору в Харкові найбільше значення має Спасо-Преображенський собор в Ізюмі, який стоїть і донині. Спасо-Преображенський собор (1684-1686) в Ізюмі хрещатий, п'ятибанний, побудований артіллю майстрів, які раніше споруджували Миколаївський собор Святогорського монастиря, а потім і Покровський собор у Харкові. З середнім, квадратним в плані приміщенням межують чотири гранованих рукава. Фасади споруди на рівні хору декоровані аркатурою. Грані обсягів, плоскі ніші і вікна прикрашені напівколонами з поперечиною. Маса собору дуже мальовничі, пластика їх енергійно виявлена, в них послідовно проводиться боротьба вертикальних і горизонтальних ліній, де вертикальні переважають, що надає обсягами споруди витонченість і граціозну легкість. Храм є одним з найкращих хрестоподібних споруд українського бароко. До цього типу церков належать також п'ятибанні храми з хрестоподібним планом - старий Успенський собор Святогорського монастиря(1859--1868), Різдвяна церква в Харкові (1783), Преображенський собор Курязького монастиря (1762) та інші, однокупольний храми з хрестоподібним планом - Благовіщенська церква в Краснограді (1750), Миколаївська церква в Липцях (1794), Різдвяна церква в Липцях (1787), Миколаївська церква у Старому Селі (1753) та ін.

Наступна стадія бароко пов'язана з розвитком в архітектурі загальноєвропейських тенденцій, які впливали на художню культуру Польщі, Московської держави, Україна і, зокрема, Слобожанщини. У той час, коли Московська держава, у своєму релігійному формалізмі, прикривало свою культурну відсталість необмеженими запозиченнями у іноземців, Україні (і особливо Слобожанщина) сприймала від заходу тільки ті ідеї, форми, які не входили в суперечність з їх власним виробленим естетичним світоглядом.[11,с.75]. Зразком синтезу українського, наришкінського і пізнього московського бароко є Успенський собор у Харкові, зведений в 1771 - 1783 рр.. У плані собор мав форму, близьку до квадрату. За своїм типом споруда відноситься до хрестово-купольних церков. За зразок був прийнятий план московського храму Св. Климента папи Римського, побудованого в 1762-1770 рр.. архітекторами А.Евлашевим і Д.Ухтомскім. Центральна головна нава - осьова, найбільш широка частина храму, відокремлена масивними пілонами від північної і південної бічних галерей, - орієнтована згідно православному церковному канону із заходу на схід.

Цей тип церкви можна віднести до типу хрестоподібних у плані, але в яких простір між раменами заповнюється дев'ятикамерний будовами. До цього типу храмів належать також Успенський собор в Охтирці (1737), Успенський собор у Лебедині (1770), Покровський собор в Охтирці (1753-1762), церква Іоанна Предтечі в селі Іванівка Ізюмського району та інші.

Таким чином, за короткий відрізок часу на Слобожанщині було зведено понад 50 кам'яних сакральних споруд. І кожне з них - шедевр архітектури світового рівня. Цей зліт кам'яного будівництва вражає і дивує, оскільки за кілька століть, починаючи з XIII, на Лівобережній Україні не було побудовано жодного кам'яного монументального споруди, будували тільки дерев'яні церкви. Ці досягнення майстрів Слобожанщини повинні бути оцінені по достоїнству.

На питання, як досягла в епоху бароко архітектура Слобожанщини, створена в народному стилі, враження необхідності, можна відповісти одне: воно залежить майже виключно від гармонійних пропорцій. Найрізноманітніші пропорції цілого і частин повинні виявити свою загальну залежність від ідеї єдності, яка лежить в їх основі. Жодна з них не повинна здаватися випадковою, кожна повинна витікати з іншої як з єдино можливою, природно необхідною. Гетьманське бароко позбавлене цих концепцій. Воно не може їх сприйняти. Те, що намагається виразити його мистецтво, не є досконалим буттям, а тільки - буттям виникають, рухом. Тому зв'язок між формами слабшає. Бароко насмілюється давати нечисті пропорції і вносить дисонанс в співзвуччя форм. Бароко пред'являє сплюснені ніші, вікна, що неузгоджені з розмірами стін, фрески, занадто великі для призначених їм площин. Це частини як би інший тональності, інший шкали пропорцій. Художня завдання полягає в дозволі дисонансів. Суперечливі елементи примиряються, з дисонансів народжується гармонія чистих співвідношень. Архітектура стає драматичною: художній твір складається не з ланцюга закінчених прекрасних частин, які мають самодостатнє значення. Навпаки, частини набувають ціну і значення тільки в цілому, і лише цілому притаманна належна завершеність і виразні контури.

Слобожанський стиль має свою ідейно-історичну, культурну основу. Так, існування трьох виразних стилів кам'яного будівництва - гетьманського монументально барокового, хрестоподібного полкового козацько-барокового і народного тризрубного і тридольного з елементами готики і бароко - було зумовлено ідейно-політичними факторами. Технологія побудови церков співпадала з внутрішнім самоусвідомленням народу і з його усвідомленням свого місця в світі.

4. АРХІТЕКТУРА ХАРКІВСЬКИХ САДИБ

Перші садибні споруди Харківської губернії відносяться, ймовірно, до половині XVIII століття. Чи була необхідність споруди маєтків для власників великих необроблених земель в більш ранній час. У всякому випадку, якщо і з'явилися тоді будь-які будівлі, то, чи пізніше знесені, вони абсолютно не збереглися до нашого часу, або були так перебудовані, що їх і не впізнати тепер! Навіть церкви початку XVIII століття вціліли в цьому краї не в дуже значній кількості.

Між тим поміщиками тих часів, ймовірно, побудовано було чимало храмів. Втім, дерев'яні храми в селах Мерефа (дзвіниця), Веселе, Бездрик та ін. відображають цілком все стильові особливості церковних українських трьох і п'ятибанних споруд у стилі «бароко».

Тому, перш ніж торкатися самих садиб, зупинимося на церковних спорудження як найстаріших з уцілілих пам'ятників, що мали відношення до садибного будівництва.

Справді, чарівні купола таких церков, примхливо-вигнуті, з перехопленнями,в кілька ярусів підіймаються над порівняно низьким підставою храму. Такі багатоярусні купола - «лазні» в Харківському повіті не багато в чому поступляться найкращим «пам'ятником »дерев'яної церковної архітектури Чернігівської, Київської, Полтавської або Волинської губерній (церкви м. Короча, сіл. Берізки, Короп). Найбільше схожості у них все-таки з відомими храмами Чернігівської губернії. Наприклад, три яруси банями дзвіниці в с. Мерефа - абсолютно тотожні покриттю середнього купола церкви м. Короча і т. д. Зустрічається і шоломоподібне покриття купола (церква в с. Бездрик) [6,с.68].

Характерною частиною не тільки цих ранніх дерев'яних храмів Харківської губернії, а й більш пізніх, як би за традицією споруджених все в тому ж «бароковому» стилі, є ґанки з боку паперті, з південної і з північної сторін.

Ці ґанки мають вигляд портиків з дуже тоненьких, часто парних колонок з спрощеними капітелями (просто у вигляді чотирикутних дощечок) і базами (у вигляді дощечок, заструганих у вигляді кружечків). Колонки портиків покриті трикутними фронтонами [12,с.54]

Таке, наприклад, ґанки церкви в с. Івани та ін.. Пізніше і в кам'яну архітектури проник цей же елемент, і ми зустрічаємо всюди в самих простих по архітектурі храмах такі своєрідні портики.

В дерев'яній архітектурі, де стіни завжди майже обшиті вертикально поставленими дошками, часто цікава розмальовка: колонки білі, а стіни блакитні, сині або жовті; при зелених дахах «банних» покриттів (ніколи не жовто-зеленого тону, а завжди білясті-бірюзово-зеленого) і золотих верхніх банях, колорит таких споруд не позбавлений приємності.

Церкви Харківської губернії, оточені огорожами (звичайно, часто більш пізніми), з пишними навколо них садами, завжди поставлені вдало на пагорб або взагалі «на відліт» від села, заслуговують бути віднесеними до числа живописних споруд краю [7,с.165].

Перш ніж перейти до кам'яних храмів, не можна не згадати про дерев'яні старовинні будівлі іншого призначення. Тут маються на увазі не садиби, - про дерев'яні поміщицьких будинках мова попереду, - а службові, але не сільські, будівлі. Дерев'яні, побілені хати, у яких збереглися цікаві віконниці,особливо красиво розфарбовані, - нечисленні.

Такий навіс або рід дзвіниці в селі Гречанівка Сумського повіту. Це, мабуть,не селянська будівля, але, звичайно, і не церковна. Тим часом такі, десь серед чистого поля або на краю села, біля виїзду з неї самотньо стоять вежі - дуже характерні, цілком стильні і повинні бути віднесені до садибного будівництва, але може ще додворянської епохи, тобто до ХVII століття?

У рівній мірі все, що сказано про мальовничість і «затишок» церков дерев'яних,можна віднести і до кам'яних храмів Харківської губернії. Справді, якщо ми не знаємо тепер точно, якою мірою були пов'язані вцілілі дерев'яні храми з «маєтком» землевласника, то ж кам'яні церкви,що збереглись, майже завжди знаходяться в місцевій планового зв'язку з садибою. Недалеко від будинку, серед парку , часто навіть більш вдало, ніж самі будинки, поставлені церкви. Лише в деяких випадках церкви, побудовані безсумнівно поміщиками, виявилися серед села(що сильно розрослася за сто років), або в великій відстані від садиби (с. Бурлук). Але й тоді ясно видно з розгляду генерального плану, що місце для храму заздалегідь вибрано було при забудові садиби, знаходиться, наприклад, на головній осі з будинком,або з алеєю, що веде до нього, тобто вибрано так, щоб храм було добре видно з вікон будинку. Часто церкву будували поблизу (Довжик, Константіевка, Михайлівка) в затишному єднанні з будинком, утворюючи з ним безсумнівно цілісний ensemble. Найбільш ранні кам'яні садибні церкви (ми не торкаємося чисто сільських або міських, - звичайно, в Охтирці, у Валках або в деяких селах є храми і ранні і, головне, відмінної архітектури, наприклад собор у м. Охтирці, побудований Растреллі) в межах описуваних п'яти повітів знаходяться в Старому Селі Сумського повіту, в Довжику Харківського повіту і в Матвіївці Богодухівського повіту. Останній храм дуже оригінальний своїм круглим планом [7, c.234].

Церква Старого Села віднести треба до початку XVIII століття за стилем і, ймовірно,(для провінції завжди треба взяти до уваги деяке запізнювання), до половини століття по часу побудови.

І покриття храму, і обробка стін, і малюнок наличників носять певний характер стилю бароко, але не московського «наришкінське» «бароко», а петербурзького, «трезінієвського», хоча, правда, сильно спрощеного.

Тяги карнизів дрібного, дробового профілю, подобу худосочних тригліфів у фризі, перервані високі фронтони з вставленими в тимпан круглими віконцями, наличники вікон з розширеннями нагорі, рустовка пілястр і силует куполів - нагадує церкви Петербурга епохи Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни, тобто епохи, що передувала появі чудового графа Растреллі, що оздобив і робив більш витонченими будівлі свого часу. Після церкви Старого села треба згадати Должіківский храм, теж XVIII ст., побудований раніше нинішньої садиби, ймовірно, разом з раніше існувавшим будинком. Україна, бароко - відчувається в основних формах храму! Паперть оброблена за традицією колонами: може, вона пізня? Восьмикутне ж завершення куба дзвіниці, з переходом шийкою до барочного куполу, звичайно, рання споруда. Особливо це помітно по лиштвам вікон, які вже виразно відображають собою форми московського бароко, але, звичайно, нічого спільного з растреллієвским бароко, як деякі хочуть думати, ця церква не має. Можливо,що самі верхні баньки пізні (ампірні).

Сюди ж віднесемо церкву садиби Старий Мерчик, побудовану в формах початку XIX і навіть кінця XVIII століття.

Церкви самого початку XIX століття не більш численні. Відлуння, правда, далекі, церков, побудованих Фельтеном в Петербурзі в другій половині XVIII сторіччя знаходяться в Бабаях і Константіївці (друга - як би копія першої церкви);ось все те, що можна віднести до 1790-1810 років. Проте 1810-1820 роки дають нам вже відмінні зразки чистого ампірного стилю. Є серед цих храмів і імпозантні і великі споруди. Деякі з них збереглися у первісному вигляді і є прикрасою не тільки краю, а кращою сторінкою історії архітектури Росії. Таких церков, як у Великому Бурлуку, в Славгородке, трохи в усій Росії,і не тільки в поміщицької або губернської Росії, але навіть столичної.

Насправді, особливо перша із згаданих церков, по чистоті стилю і потужності здійснених форм - спорудження, гідне проекту, виконаного рукою майстра: які пропорції ордера, як тонко, ніжно й уміло виконані всі деталі!Яка небачена краса колонади, що з'єднує дзвіницю з самим храмом!

Чарівні і пізніші церкви в стилі empire і в садибі Олексіївка і в Білому Колодязі, і в Гречанівка, і в Графській. Є храми і з відтінком стилю faux gothique [5,c.42].

Садибне будівництво, беручи свій початок в останніх роках XVIII століття, розвивається головним чином в продовження першої чверті XIX століття. Кращі будівлі відносяться до 20-30-х років, причому, як виняток, можна згадати садибу Мерчик, одну з найцікавіших не тільки в області розглядаються нами п'яти повітів Харківської губернії і навіть не тільки у всій цій губернії, - але, сміливо можна сказати, - у всій Росії. Мерчик, очевидно, був побудований в 80-х роках ХVIII століття, в епоху розквіту стилю Louis XVI, тобто початку класицизму, коли на зміну «бароко» Єлисаветинської епохи прийшли нові течії з Парижа і в Петербурзі будівельники Фельтен і Рінальді, а у Варшаві, Вільні - Кубіцький, Мерліні, Мошинський та Цуг.

Та якщо заглибитись у історію виникнення палацово-паркового комплексу "Старий Мерчик" ми дізнаємось,що ця садиба заснована у кінці ХVII - на початку XVIII сторіччя полковниками Ізюмського слобідського козацького полку Шидловськими. У кінці 18-го століття перебудовувалась її власником Г.Р.Шидловським. В 1777-1778 роках Григорій Романович Шидловський на місці старого дідівського палацу побудував новий сучасний палац. В 1881 році садиба була придбавана Є.М.Духівським. Достовірно невідомо хто був автором проекту палацу. Архієпископ Філарет та онука поміщика Є.М.Духівського Єлизавета Рухівська (Дун), вказують на відомого російського архітектора В.В.Растреллі. Архітектор Г.К.Лукомськой вказує на П.А.Ярославського. А визначний радянський мистецтвознавець академік І.Е.Грабарь висловив думку про те, що архітектурний комплекс в Старому Мерчику - твір архітектурної школи В.І.Баженова.

Будинок палацу займає частину палацово-паркового комплексу, який складається з цього палацу, двох павільйонів( один використовувався як бібліотека, а другий - як флігель для гостів) й двоповерхового будинку контори, розташованого проти палацу. Палац стоїть на височині, перед ним схили і ставки. В наш час практично не збереглись тераси та партери перед палацом та з боку ставка.

Двоповерхова будівля палацу - цегляна, поштукатурена, у плані - прямокутна зі заоваленими торцями. Композиція палацу підкреслено індивідуальна : на першому поверсі уздовж південного фасаду розміщувались пов'язані анфіладою парадні приміщення прямокутного та криволінійного обрису. У східному торці - двохосвітленний заовалений зал ( у теперішній час поділений перекриттям на два поверху). На головної осі - головна вітальня, далі - будуар.

Будівля виконана у стилі раннього класицизму, насичена архітектурно-ліпними деталями. Монументальність об'єму досягнуте використанням великого ордеру, міцного антаблементу, переважанням вертикальних членувань понад горизонтальними. Центральна частина палацового фасаду вирішена у вигляді стирчатих канелюрованих стовпів з капітелями іонічного ордеру, оздобленого гірляндами. Між ними три арочних прорізу головного входу.

В оздоблені фасадів використовуються такі деталі, як : пілястри, ліпні гірлянди, кронштейни, горизонтальні тяги, прорізні віконні створи, ниші з вазами. Напівкруглі фасади боків розділені пілястрами на декілька частин, розмальовані наличниками, прикрашені гірляндами. На кожнім фасаді поміщено різні архітектурні мотиви, особливо цікаві елементи схрещення гілок лавра і дуба.

Площа стін фасаду рустована. Ризаліти дворового і садового фасадів оздоблені скульптурними вазами у циліндричних нішах - екседрах, ліпними гірляндами у тимпанах віконних прорізів, на барельєфах, які звисають з капітелей пілястр.

Увінчувальний карниз великого виносу, складного профілю з медальйонами . Інтер'єри парадних приміщень палацу відрізнялись витонченістю і майстерством у проробленні деталей, але в теперішній час, в цілому, зруйновані .

5. АРХІТЕКТУРНА ШКОЛА СЛОБОЖАНЩИНИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ

На Слобожанщині монументальна дерев'яна архітектура розвивалася в тому ж напрямі, що й на Лівобережжі. Слобожанська школа є наймолодшою з усіх регіональних архітектурних шкіл України. Вона виникла лише в другій половині XVII ст. при заселенні цього краю й увібрала в себе характерні риси інших шкіл - наддніпрянської, сіверської, подільської. Для цієї школи характерні особливі форми гранчастих зрубів: це не правильні восьмигранники, а чотиригранні призми зі зрізаними кутами. Через це такий баштоподібний багатозаломний верх, з чергуванням широких і вузьких граней, сприймався активніше окресленим, ніж при геометрично правильних восьмериках. За рахунок цього енергійніше розвиненим у висоту виглядав також інтер'єр храму. Для цієї школи, як і для бойківської, характерна значна кількість заломів у церковних верхах, однак у бойківських храмах і призми, і зрізані піраміди, які утворюють залом, невисокі, а на Слобожанщині вертикальні складові залому дуже розвинені у висоту.

У межах Слобожанщини розрізняють кілька локальних шкіл. На півдні Слобожанщини оригінальною є лиманська школа, названа так С. Таранушенком, тому що багато її пам'яток розташовано довкола с. Лиман. Усі пам'ятки цієї школи хрещаті, однаково скомпонованим планом, у центрі якого - нерівнобічний восьмигранник, до якого за сторонами світу прилягають гранчасті рамена. Верхи цих церков дуже високі, па 4-5 заломів.

Такі будівлі тут споруджували протягом другої половини XVIII ст. Найстаршою з відомих була Троїцька церква в с. Черкаський Бишкін (1751), а наймолодшою - Воздвиженська церква у с. Лиман(1805). Прикметно те, що подібні за характером архітектурних форм храми в інших регіонах України не трапляються.

У північних районах Слобожанщини в 1780-х роках визначилася так звана охтирська школа дерев'яної архітектури. Кілька відомих нам із джерел пам'яток цієї школи, які не збереглися донині, - хрещаті однобанні, наприклад, Георгіївська церква в Охтирці (1795). Пам'ятки цієї школи позначені впливом класицизму, що проявилося в раціональності структури, лапідарності форм, ясності членувань і пропорцій.

У мурованій монументальній архітектурі Слобожанщини ще з 1680-х років розроблялася тема типово українського “верхового” храму, піднесеного на так званий підкліт, за московським взірцем. Це дозволяло максимально компактно об'єднати в одній будівлі дві функціонально відмінні споруди - теплий і холодний храми. Характерними зразками є Покровський собор у Харкові (1689) та Воскресенська церква в Сумах (1702). Аналогічними були кілька парафіяльних мурованих храмів у Путивлі, де збереглася тільки церква Миколи Козацького (1735). Показово, що на Слобожанщині всі двоярусні (на підкліті) храми належать до типу тридільних.

Покровський собор у Харкові - триверхий, двоярусний. Усі компартименти - гранчасті: восьмигранна нава, шестигранні (п'ятистіпні) вівтар і бабинець. Тепла церква на честь Трьох Святителів у підкліті споруди - низька, висотою лише 6 м, перекрита зімкненими склепіннями з розпалубками над вікнами та широкими попружними арками. Підкліт є постаментом для верхньої холодної церкви, якій властиві стрункість пропорцій і висотний характер композиції. Кожен верх - восьмигранний, двозаломний, із двома світловими восьмериками й великими вікнами в кожному з них, завдяки чому інтер'єр добре освітлений. Стіни мають незначний нахил до середини, чим створюється ілюзорне підвищення висоти храму в інтер'єрі. Реальна висота центрального верху становить 24 м, а розміри в плані - 8,5 х 10 м. Загальна висота собору від землі до хреста значна - 45 м. За визначенням С. Таранушенка, “контраст у характері художнього ефекту внутрішності верхнього й нижнього поверхів, діаметральна протилежність емоцій, що будять ці так тісно зв'язані між собою церкви, виявляють у особі майстра Покровського собору неабиякого митця”. У зовнішніх формах собору підкреслено ярусність і висотний характер композиції. Підкліті відповідає аркада, яка несе гульбище з опасанням. На гульбищі проти чолових граней центрального восьмерика влаштовано виступні приміщення на зразок бічних криласів. їхні поперечні стіни слугують контрфорсами для погашення розпору склепінь центрального верху. Яруси основного об'єму та верхів підкреслено масивними карнизами зі смугами поребрика. Ребра граней акцентовано наріжними висячими напівколонами з перехватами. Вікна видовжених пропорцій з лучковими перемичками облямовано пишними наличниками, до яких входять фланкувальні напівколонкп, підвіконна поличка, антаблемент і фігурний багатолопатевий сандрик. Загалом оздоби інтер'єру взято з московської архітектури кінця XVII ст. Елементи фасадного декору набрано з лекальної цегли, сортамент якої в цій споруді дуже різноманітний.

Конструкція заломів та форма верхів відповідають традиціям дерев'яного храмобудування.

У Сумах муровану церкву Воскресіння Христа почали будувати наприкінці XVII ст., а завершили в 1702 році. Вона триверха, двоповерхова, з верхнім холодним храмом Воскресіння Христа й нижнім теплим Святого Андрія Первозванного. З трьох боків перед входами влаштовано прямокутні в плані ґанки- притвори. У середині XIX ст. над північним і південним з них надбудовано другі поверхи, а головний вхід перенесено із західного на північний фасад з прибудовою критих сходів Г-подібного плану, що ведуть у верхню церкву Унаслідок цього композиція споруди набула хрещатого характеру.

Церкву вирішено в стильових формах бароко із застосуванням деталей московської архітектури кінця XVII ст. Такі контамінації характерні для архітектури Слобожанщини кінця ХVII - XVIII ст. На українські корені об'ємно-просторової композиції храму вказують такі риси, як тридільність, триверхість і ярусність побудови верхів. Квадратні в плані вівтар, нава та прямокутний бабинець згруповано вздовж осі схід - захід і увінчано верхами. В об'ємно-просторовій композиції підкреслено панівну роль центрального верху, що має висоту до хреста 35 м. Верхи над вівтарем і бабинцем значно нижчі. Це у поєднанні з пониженими об'ємами двоповерхових притворів створює розвинену пірамідальну центричну композицію з чітко вираженими поздовжньою та поперечною осями, головною вертикальною віссю центрального верху й двома підпорядкованими осями бічних верхів. Усі фасади загалом симетричні. Кожен з трьох основних компартиментів - це баштоподібний об'єм типу “восьмерик па четверику”. Масивні восьмерики увінчано витонченими бароковими ліхтариками з грушоподібними маківками, що мають глибокі перехвати. Дуже пластичні абриси дахів трьох восьмериків. Особливістю цієї пам'ятки є підвищений, порівняно з бічними, середній четверик, причому восьмерики бабинця й вівтаря впритул прилягають до нього, утворюючи монолітну конструкцію. У цьому дослідник пам'ятки С. Таранушенко вбачав вплив архаїчних типів народного монументального будівництва [8,c.165].

Двоповерховість будівлі підкреслена на фасадах широким антаблементом з профільованими тягами на рівні міжповерхового перекриття. Нижня тепла церква перекрита низькими коробовими склепіннями з розпалубками та попружними арками, що підкреслюють глибинно-просторову перспективу, спрямовану в бік вівтаря. Масштаб цього інтер'єру суто камерний. У верхній холодній церкві простір кожного об'єму висотно розкритий до зеніту купола. Перехід від четвериків до восьмериків здійснено за допомогою конічних тромпів. Середня баня вдвічі вища за бічні та має два заломи й світловий ліхтар. Восьмерики вівтаря та бабинця несуть восьмилоткові зімкнуті склепіння. Тут барокова драматургія внутрішнього простору побудована на контрасті приземкуватих затемнених об'ємів притвору, переходу й сходової клітки зі щедро освітленими, висотно розкритими компартиментами, що поєднані широкими арками. Завдяки вертикальній спрямованості підкупольних просторів інтер'єр має героїзований характер. Він справляє і дещо містичне враження через високий рівень освітленості та наявність сильних рефлексів, унаслідок чого відсутні світлотіньові контрасти, а грані форм розмиті, що створює особливий ефект невагомості й нереальності.

Принципи декорування фасадів і низка пластичних мотивів тут такі ж, як і в перших мурованих храмах Слобожанщини (Покровський собор у Харкові). Вони генетично пов'язані з тогочасною московською архітектурою. Зовні грані всіх компартиментів підкреслено на рогах напівколонами або пілястрами. Вікна облямовані ордерними наличниками з розірваними сандриками. До унікальних особливостей екстер'єру належать наріжні пучки напівколон з перехватами та віконні прорізи шестикутних обрисів. Пілястри стін центрального четверика увінчано капітеліями оригінального рисунка. На південному фасаді зберігся єдиний первісний портал, що облямовує вхідні двері до вівтаря теплої церкви. Дверний отвір з лучковою перемичкою фланкують напівколонки з капітелями простого профілю. Портал увінчано високим трикутним фронтоном зі зрізаною вершиною, завершеною шишкою. Усе це спрощено повторює схему двоколонного портика, поширену в Московії кінця XVII ст. Загалом споруда вирізняється стрункими пропорціями, незвичайною вишуканістю форм і деталей. Завдяки високим архітектурно-мистецьким якостям і органічному синтезу різних архітектурних традицій сумська церква належить до найвизначніших витворів слобожанської школи доби Гетьманщини.