Культура, її світ та форми прояву
Поняття "філософія культури" з погляду мислителів ХХ ст. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві. Етнографічне обличчя культури.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.02.2012 |
| Размер файла | 51,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru
РЕФЕРАТ
Культура, її світ та форми прояву
Зміст
- Вступ
- 1. Феномен культури: ідея та реальність
- 2. Поняття „філософія культури” з погляду мислителів ХХ сторіччя
- 3. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації
- 4. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві
- 5. Етнографічне обличчя культури. Православ'я та слов'янська культура
- Список використаної літератури
Вступ
Культура людства багата та багатогранна. Вона виникла на самих ранніх стадіях розвитку суспільства і невідривно пов'язана з його історією. Кожний народ робить свій внесок в загальний фонд світової і вітчизняної культури. На всіх етапах історії культура розвивається на основі суспільних відносин, відображає діалектику загальнолюдських, соціально-групових і класових інтересів та вимог в матеріально-практичній і духовній діяльності людей [8].
Філософія цікавиться культурою не в її окремих емпіричних проявах, а як явищем суспільного життя. Крізь призму філософського світогляду культура розглядається в узагальненому характері як форма, результат, спосіб зв'язку людини з дійсністю, прояв і ствердження суттєвих сил людства, оскільки способом існування людини є праця, саме вона - головне джерело культури. Так, при вивченні історії і прогнозуванні майбутнього філософія вже не може обходитися без урахування культурної складової суспільно-історичного процесу [2].
Найбільш важливою ознакою культури є її всепроникаючий характер, обов'язкове включення в усі сфери життя суспільства і особистості.
В культурі поєднуються традиції і новаторство, непохитність і мінливість, утворюючи нерозривний процес історичного успадкування.
Головне призначення культури в тому, щоб постійно сприяти духовному розвитку людини, повному розкриттю її талантів, здібностей. Яку б сферу культури ми не розглядали - наукові відкриття і технічні винаходи, твори літератури і мистецтва, норми моралі та права, - їх необхідно оцінювати в залежності від того, який вплив вони мають на духовний світ особистості: чи сприяють розвитку гуманності і шляхетності або стверджують ненависть та зло.
Таким чином, культура це складне суспільне явище, що історично розвивається, та за допомогою якого вивчається сьогодення, створюються цінності, реалізується творчий потенціал людини в сфері матеріальної й духовної діяльності [8].
1. Феномен культури: ідея та реальність
У 50-ті роки американські культурологи А. Кребер та А. Клакхон називали 164 визначення поняття культури і здійснили 100 спроб теоретичного обґрунтування культури, як суспільного явища. Згодом, через 20 років, французький культуролог А. Моль наводив вже 250 варіантів визначення культури. У сучасній філософії їх є біля 500. І це не дивно, адже культура - складне і багатогранне явище, а складний предмет передбачає і різноманітні визначення [2].
У філософському енциклопедичному словнику дано таке визначення культури: „Культура є вираженням специфічного людського єднання з природою і суспільством, характеристикою розвитку творчих сил і здібностей особистості" [8].
На думку німецького соціолога М. Вебера, культура - сукупність духовних символів, що не підпорядковуються ніякій утилітарній меті. За Ж. Маритеном, основою всього цінного в культурі є релігія. Французький етнолог-структураліст К. Леві-Стросс вважав основним надбанням культури мову, систему знаків, комунікацію, що можна перекласти і зрозуміти. Значна кількість вчених вважають культуру інтелектуальним аспектом штучного середовища, яке створене людиною в процесі її життєдіяльності (А. Моль та ін.) [2].
Культура розвивається у відповідності до законів діалектики, вона діалектична за своєю суттю, а діалектика є найбільш глибоким вираженням розвитку людської культури взагалі. Без зв'язку з людською культурою не може бути діалектики - вона перетворюється на софістику, на гру пустими поняттями, пласкими абстракціями. У свою чергу культура, відштовхнута від діалектики, вироджується, стає антикультурою [4].
Культура повинна розглядатися як культурна реальність або специфічний людський спосіб буття, що визначає весь спектр практичної і духовної активності людей, їх можливих відносин до навколишнього світу і до самих себе.
Культура представляється як би деякою субстанцією, розлитою в неоднаковій ступені концентрації по всьому полю людської життєдіяльності як суспільному, так і індивідуальному. Але саме ця загальність служить каменем спотикання при її теоретичному пізнанні, бо велика різноманітність людської діяльності, в якій культура здатна бути, є немов би свідченням без'якісності самої цієї субстанції, її „безтурботності" до особливих форм свого буття, яке має принципове значення для наукового розуміння культури та її людиноформуючої ролі.
Особлива діалектика загального і особливого відслідковується в самій історії поняття „культура" та еволюції його змісту. З тієї пори, як в античному Римі слово „культура" („cultura”), яке означало спочатку прозаїчний процес обробки ґрунту, було вжите Цицероном в переносному розумінні, як „обробка людської душі”, почалась нова історія цього поняття, бо для нього була знайдена нова точка відліку. Слово „культура" ще не відображало особливий предмет, вміст, або стан, воно було пов'язане з уявленням про рух, дію, зусилля, направлені на зміни чогось. Дуже скоро з поняттям „культура" почали асоціюватися ті чесноти людини, які виражають ступінь її віддаленості від першопочаткового, природно даного, варварського стану. Культура стала назвою того, що відрізняє римлянина від варвара, пізніше - цивілізованої людини від дикуна, і взагалі всього, створеного людиною і для людини, від самої природи. Ступінь дистанціювання від природи - ось що таке культура у подібному розумінні, і це розуміння було розгорнуте в наступні часи, особливо в епоху Просвіти ХVІІ - ХVІІІ сторіччя. Філософія цього часу, основана на ідеї загального людського розуму та його законів, вона природним способом пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині довершеність та застосування розуму.
Отож, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності, з чого виходить, що культура має єдине джерело та загальнолюдський характер. А різні культурні відмінності між людьми і народами - суть наслідок їхньої різної віддаленості від першопочаткового стану.
У цих висновках є три важливі ідеї світосприйняття - ідея початкової єдності всього людського роду, ідея історизму, як руху суспільства по шляху просвіти, та ідея прогресу, пов'язана наслідковим розвитком історії і накопиченням досвіду [7].
У понятті „культура" розрізняють рівні: повсякденний, науковий та філософський. Повсякденний включає засвоєння людиною культурних норм побуту, праці, відпочинку. Науковий - літературу, мистецтво, театр, морально-естетичне виховання; сюди ж відносяться процеси освіти підростаючого покоління. Філософський підхід до дослідження культури враховує результати її вивчення конкретними науками. Вивчення культури, опосередковане специфічною філософією, полягає в осмисленні дійсності через узагальнений погляд на світ, місце і роль у ньому людини, а також через пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства та мислення.
Культура - процес і результат реалізації у природі людської мети, відповідно до законів природи, сфери опанування природи та її олюднення. Людина виступає суб'єктом, носієм, творцем культури, тому культура - це сфера становлення розвитку соціалізації людини. Культура не тільки дана, але і створена людьми, суспільством, звідси деякий більш загальний теоретичний її аналіз виражається в спробі дати їй визначення саме як продукту людської діяльності, а не лише предметної реальності, даної для споглядання. Такою діяльністю визнається перед усім духовна діяльність, соціально організована у вигляді особливого „духовного виробництва”.
В межах діяльнісного підходу представлені різні погляди на взаємозалежність культури і діяльності. Культура представляється або у вигляді системи певних видів діяльності та її результатів, або як творчий вміст діяльності, або як спосіб діяльності, її технології, або як діяльності в формі загальної праці, або ж як суспільна практика [2; 7].
Світ культури - це світ матеріального та ідеального, духовних цінностей, тобто світ об'єктів матеріального й ідеального, взятих у його відносинах до людини.
Нормальне функціонування культури передбачає безпосередньо життєву реалізацію, відкритість цінностей для людини. Культура стає істинною лише тоді, коли входить до життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності соціальної діяльності, практиці повсякденної поведінки [2].
Культура є необхідною умовою прискорення науково-технічного і соціального прогресу суспільства, ідеологічним забезпеченням реалізації грандіозних планів суспільного розвитку. Культурні пошуки та задачі культурного будівництва не випадково акумулюються як раз там і тоді, де і коли проходять найбільш рішучі зрушення та перебудова людської діяльності і життєдіяльності. Сучасні звернення до поняття „культура" потрібні для надання прискорення, історичної динаміки усім сферам життєдіяльності людей у сучасному світі [7; 8].
Для будь-якої духовної форми культура відкриває конкретну сферу, у якій вона знаходить свою ефективну реалізацію: для права - державу, для релігійності - позитивну релігію, для теоретичності - знання взагалі, для естетичності - мистецтво [4].
Культурна революція в умовах формування демократичної держави, здійсненні економічних і соціальних реформ стає одним із невід'ємних факторів цих процесів. Інтерес до питань теорії культури стимулював розробку філософських проблем культури, що в результаті призвело до створення окремої науки про культуру - культурологію [2].
Теорія культури як самостійна галузь науки складається із ряду пов'язаних між собою частин: історії культури; філософії культури; соціології культури; психології культури. Необхідно відмітити умовність цього розподілу, якій лише дає орієнтир на певні проблеми, що розглядаються в тому чи іншому розділі.
Історія культури розкриває процес спадковості культурного розвитку різних епох, країн і народів. Вона дає багату інформацію про багатогранність культурних цінностей, про вклад народів в світову культури людства, про трудності і протиріччя культурно-історичного процесу.
Філософія культури досліджує суть і структуру культури, її функції та закономірності, співвідношення природи і культури, розвиток засобів масової комунікації, творчий потенціал особистості як суб'єкта культури й інші проблеми.
Соціологія культури вивчає сучасні тенденції культурного розвитку суспільства. Вона допомагає відпрацюванню науково обґрунтованого прогнозу і управління культурним будівництвом в країні.
Психологія культури визначається глибоким взаємозв'язком культури і особистості. Психологія культури дозволяє проникнути в глибинні пласти самосвідомості особистості, вияснити відношення до гуманістичних цінностей, зрозуміти зміни в культурному відображенні і відносинах між чоловіком та жінкою, батьками і дітьми [8].
2. Поняття „філософія культури” з погляду мислителів ХХ сторіччя
Один з фундаторів неогегелівської тенденції, яка виникла на початку ХХ сторіччя і виявилася у так званій соціології культури, К. Мангейм будує концепцію культури за принципами ідеалістичного історизму, що надає духовній силі величезної значущості, проголошує її справжнім носієм світогляду, принципом, який не лише керує всією працею у галузі наук про дух, а й проймає повсякденне життя.
До історичної місії філософії культури звертався Е. Гуссерль. „Філософія як історичний факт” може бути охарактеризована, на думку Гуссерля, як така, що втілює у собі історичні цілі розвитку раціональної культури і перетворює у своєму змісті гуманістичний смисл ідеальних норм для нескінченних завдань культуротворчої діяльності. Гуссерль вводить поняття „інтенціональність” функція якого полягає в тому, щоб трансформувати предметні горизонти сприйняття зовнішньої свідомості світу у внутрішні стереотипи рефлексивної діяльності суб'єкта, у зміст його опредмечування. Інтенціональність - це активність свідомості, що формує зовнішнє для неї буття. Разом з тим під предметним змістом інтенціональності часто розуміють культуру. Слід підкреслити, що ці ідеї Гуссерля відіграли велику роль у подальшому розвитку західної культурології.
Проте найвпливовішим сьогодні у культурології є неокантіанство. Представники цього напрямку критикують гносеологізм при підході до культури, відштовхуючись від кантівського визначення культури як виразу суспільної цінності людини. Людина як суб'єкт культурної творчості розглядається ними як „живе ціле”. Культура при цьому, наприклад у Віндельбанда та Ріккерта, сприймається з точки зору аксіологічного підходу.
Філософія культури, на думку Е. Кассірера, починається з припущення того, що світ культури не є простим додатком до життя розбіжних явищ, це система, органічне ціле. Людина не може минути свого власного досягнення і їй не залишається нічого іншого, як адаптувати умови власного життя; вона вже живе не в суто фізичному, а у символічному Всесвіті. За Кассірером, культура є ключем до розкриття загадки людини. Культура може бути описаною як процес прогресивного самовизволення людини. Мова, мистецтво, релігія, наука складають різні фази цього процесу. Саме у них людина розкриває й апробує нову владу, владу збудувати свій власний світ, ідеальний світ. Філософія не може відмовитися від фундаментальної єдності у цьому ідеальному світі.
Філософія культури є філософією символічних форм, тому що культура завжди символічна. Її завдання полягає у пошуку формотворчого принципу цих символічних форм. Культура породжується новими мовними, художніми та релігійними символами, які розчленовуються наукою і філософією на доступні для розуміння елементи. Культурознавство тлумачить ці символи, розшифровує потаємне значення їх.
Особливий внесок у „соціологію культури” здійснив Макс Вебер, культурологічна концепція якого немов перекидає міст від раціоналістичної до аксіологічної теорії культури. Поняття культури у Вебера є ціннісним поняттям. Емпірична дійсність є культурою, оскільки вона співвідноситься з ідеєю цінності. Культура охоплює собою ті частини дійсності, які стають значущими для нас через це відношення. Для Вебера історичний процес уявляється як типи культури, що надбудовуються один над одним, мають свою власну сутність, форми, ритм розвитку. Відрізняючи у суспільному розвитку „соціальний процес”, „цивілізований процес” і „рух культури”, він вважає, що культурний рух - це сфера душевно-духовних об'єктивацій, а культура - це світ символів та міфів.
У 20-ті роки соціологічний підхід до культури намагається здійснити з позицій феноменології Макс Шелер. Він вважає, що людські дії можуть бути спрямовані як на досягнення ідеальної мети, так і на задоволення матеріальних потреб. Мистецтво, релігія, філософія формують ідеальні цілі, а економіка, держава, родина - матеріальні потреби. Проте як ідеальне, так і реальне містяться у структурі духу людини. Тому за свою передумову соціологія має вчення про людину - філософську антропологію.
Виходячи з того, що явища культури виникають у взаємодії реальних та ідеальних чинників, Шелер намагається відшукати вічний закон цієї взаємодії. Дух, визначаючи зміст культури, не може викликати з самого себе її наявне буття, яке залежить і від комбінації реальних чинників. За думкою Шелера, цінність є мірою волі, дії та моральності індивіду.
Отже, у сучасній філософії культури існують дві тенденції: одна, йде від пошуку „духовності" у людини, інша - від пошуку „об'єктивних підвалин” цієї духовності [6].
3. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації
Погляд античних філософів на культуру та мистецтво: згідно естетичної та художньої концепції Платона, викладеної у його творах „Держава” і „Закони”, мистецтво та культура повинні виходити з вічних законів, що керують світом, та бути або скасованими, або сприяти формуванню ідеальної держави. Тобто культура мала ставати безпосередньо на службу державі - ідеальній платонівській державі. Ідеалізація та спірітуалізація Платоном прекрасного, по суті, заклали основи середньовічного культу трансцендентної, надреальної, божественної краси, які тим самим знецінювали та принижували земну красу - реальну та природну.
Платон висунув ідею, що мистецтва наслідування не можуть вважатися вільними та істинними. На основі того, що „живопис - та взагалі мистецтво наслідування - створює витвори далекі від дійсності, і має справу з початком нашої душі, який далекий від розуму; тому таке мистецтво й культура не можуть бути другом та помічником всього розумного та істинного”. Платон як філософ та державно мисляча людина оцінював витвори культури і мистецтв за відповідністю їх до істини та за впливом на громадян. Так, високі художні достоїнства творів Гомера, Есхіла, Софокла, Еврипіда лише ускладнюють справу, оскільки вони мають величезний вплив на душі людей, розвінчуючи богів, моральні підвалини суспільства і доброчинності, підриваючи основи державності.
З виключною ясністю Платон констатує протилежність та розходження художнього і філософського; ідеального та реального; божественного та людського; художнього і морального; художнього та державного; художнього та релігійного. Таким чином, Платон констатує безсилля мистецтва, не лише мистецтва наслідування - живопису або літератури, але й мистецтва взагалі, оскільки розуміння трансцендентного світу ейдосів (надчуттєвого світу ідей) до снаги лише філософії, релігії, або релігійній філософії. У сконструйованій космології Платона мистецтво, як одна з форм прояву людської культури, не в змозі здійснювати свої позитивні функції: естетичну, гносеологічну, морально-педагогічну, виховну та притаманну йому функцію суспільної сили. Виходу з цієї кризи Платон не знайшов, оскільки він шукав вихід із більш загальної кризи: релігійної, філософської, моральної, із кризи всього античного суспільства. Втім, вироблення ідеальної моделі ідеальної держави Платоном являло саме пошуки виходу із загальної кризи всієї рабовласницької суспільно-економічної формації.
Аристотель на протилежність Платону акцентував свою увагу на дослідженні не прекрасного, а власне мистецтва, яке базувалося на раціональних знаннях та узагальненні конкретного досвіду. Аристотель рівно та поважливо відносився до всіх видів мистецтв, він створив класифікацію мистецтва, засновану на категоріях наслідування, і визначив їх, поєднавши позицію Платона (відтворення дійсності) та позицію піфагорійців (вільне відображення реальності). Аристотель виступав за автономію мистецтва, як по відношенню до моральних законів, так і до природних. Для Аристотеля мистецтво - це річ вельми серйозна, потрібна та важлива, так само як і прекрасне, яке він розумів широко й розмаїто.
Пізніше ці погляди великих філософів античності знайдуть відображення й дістануть нової трансформації у філософсько-естетичних та науково-художніх поглядах генія епохи Відродження - Леонардо да Вінчі [4].
Середньовіччя: культура цього періоду почала свою самостійну ходу з 24 серпня 410 р., коли вестготський король Алярих ступив до Риму, та остаточно утвердилася у 455 р. із нашестям варварів. Таким чином, середньовічна культура Західної Європи - це і продовження, і антитеза античної культури. Пройшло зіткнення двох початків, один одному протилежних. З одного боку, залишки великої художньої культури античності, яка розквітла у прославленні людини, як найбільш гідного об'єкта творчості, світлої за сприйняттям світу. З іншої - художня творчість, породжена не землеробською цивілізацією (як у Єгипті чи Елладі) з її сталим розписом, необхідним для раціонального культивування землі, а сумбурна, нестримна культура диких просторів (культура гунів, кельтів, сарматів). У західно-європейському мистецтві раннього середньовіччя можна відслідкувати, як відлуння античності, пам'ятки якої вражали варварів своєю величчю, так і давню художню спадщину кочівників Сходу з її варіаціями „звіриного” стилю, яка йшла із Передньої Азії, Причорномор'я, Західного Сибіру, Алтаю та навіть Китаю. Сплеск культури середньовіччя („каролінгське відродження”) спостерігався у ІХ сторіччі в епоху Карла Великого, коли виникла велика держава, що поєднала сучасні Францію, Південну і Західну Німеччину, Бельгію, Голландію, Середню та Північну Італію, Північну Іспанію. Нажаль, імперія проіснувала дещо більше сторіччя, але за свій недовгий розквіт каролінгська культура чимало відновила з попелу, чимало взяла з інших культур. Втім, вона так і не створила своєї завершеної системи, хоча й виголосила можливість такого створення.
Культурі ХІ - ХІІ сторіччя була дана назва „романське мистецтво”, саме цим стилем середньовічна Європа вперше сказала вагоме, неповторно виразне слово у світовому мистецтві та культурі. Культурні пам'ятки того часу характеризуються своєрідним синтезом традицій та запозичень, які не зливаючись одне з одним впливали на світосприйняття суспільства та формували національну свідомість європейців. Саме тоді перед лицем арабського світу та вже близької до занепаду Візантії Європа стверджувала свою історичну самобутність і в той же час органічне наслідування культури античності.
У ХІІІ сторіччі на зміну романського стилю прийшла готика, в цей час бурхливого розвитку здобула державність країн (відбувся підйом в економічній, релігійно-моральній, науковій сферах), формувалося громадянське суспільство у своєму середньовічному прообразі. Зрозуміло, що і культура не лишилася осторонь цих прогресивних процесів - мистецтво перейшло у свою нову якість. Втім, переплетення культур спостерігалося і в ці часи - так, в Іспанії народився особливий стиль „мудахар”, який разом створили християнські та мусульманські (мавританські) митці. Готична культура створила родюче підґрунтя для становлення культурного генія у епоху Відродження, недарма хронологічно розрізнити готику і Ренесанс дуже важко, деякі країни відчували вплив готики ще у ХVІ сторіччя. Проте в Італії межа між цими культурними пластами була перейдена раніше за всю Європу. Саме Італія проголосила нову еру в історії європейської культури [12].
Культура епохи Відродження: Творчість Леонардо да Вінчі та ін. титанів епохи Відродження була показовою у протиборстві з естетичними та філософськими концепціями старого часу, які виступали проти розширення та поглиблення зв'язків культури і мистецтва з життям, із дійсністю. Їх повернення до античного мистецтва пояснювалось тим, що його вивчення було рівносильним вивченню самої природи у найширшому значенні цього слова. Від розуміння природи і реального життя залежали особисті якості людини, рівень її майстерності, таланту і культури, без яких неможливо надати думкам загальності, розумності та загальної значимості, які визначають зв'язок мистецтва і художньої творчості із широкими народними масами. У цьому відношенні епоха Відродження унікальна, вона звеличує людину, ставить її на неймовірно високий п'єдестал, називає господарем своєї долі (навіть у античності людина вважалася лише іграшкою року та богів). Культура та мистецтво за того часу стає невідривною частиною суспільного життя, і шедеври митців викликають справжню народну овацію [4; 12].
В епоху Відродження розповсюдженою стає думка про спорідненість різних видів мистецтв. При всій відмінності засобів вираження, якими користувалися художники, поети і музиканти в своїх творах, їм була притаманна загальна впевненість в тому, що прекрасне необхідно шукати в природі і людині. Засоби втілення цієї задачі можуть тепер здаватись наївними чи навіть примітивними, як наприклад, розповсюджений у французькій та італійській музикальній культурі принцип „звукозаписування”. Втім, на той час це був справжній прорив та новаторство у культурі [14].
Епоха Ренесансу була багата на протиріччя - у визнаний вік гуманізму, розквіту науки, поезії та мистецтв небувалих масштабів сягали вбивства, грабіж, міжусобні війни. Гармонія у соціальному устрої ще не була досягнута, й некеровані пристрасті володіли окремими особистостями (римські прелат папа Олександр VІ Борджіа, правителька Мілану Марія Сфорца, Сигізмунд Малатеста та ін.) примушуючи їх діяти не зупиняючись ні перед чим та не замислюючись над наслідками.
Але попри все епоха Відродження (особливо Високого Відродження - чінквеченто) - це золотий вік італійського мистецтва, вік свободи. Якби Відродження подарувало світові лише чотирьох геніїв - Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело та Тиціана, то і тоді б людство залишилось назавжди у неоплатному боргу перед цією епохою, яка вивела його на новий виток розвитку цивілізації, створила потенціал для нових зрушень та досягнень. Адже ці чотири генії - є цілий світ, завершений, досконалий, що увібрав в себе всі знання, всі досягнення попередніх поколінь та підніс їх на східці людині до цього не доступні [4; 12].
Культура сімнадцятого та вісімнадцятого сторіч почала спиратись на принцип етично-виховної ролі мистецтва та на уявлення про мистецтво, як засіб виявлення метафізичної, скритої природи дійсності через уявлення ідеальної красоти, яка розглядається як її ціль і об'єкт; вона прагла ввести мистецтво в живі та конкретні рамки загальної культури. Обидва принципи знайшли свою актуальність у оновленому класицизмі, в якому естетичний раціоналізм й ірраціоналізм зливаються воєдино.
Смисл і значення основних принципів культури у вісімнадцятому сторіччі визначались соціально-політичною ситуацією що склалась, а також розвитком нових течій мистецтва і виникненням необхідності в універсальному критерії для художньої творчості та естетичного судження. Пропозиція і формулювання цього критерію належить картезіанському раціоналізму. Натомість естетичний раціоналізм прагне дослідити структуру художнього твору, встановити його внутрішню рівновагу, його зв'язок з дійсністю, з ідеалом гармонійно послідовної культури. Поряд з раціоналістичним направленням у мистецтві і в естетиці виникає ірраціональне просвітницько-емоційне спрямування.
Саме цьому періоду розвитку європейської культури відповідає концепція культури Гете: „Людська концепція культури має основу у створенні взірцевої значимості кожного аспекту живого, супротив властивості практичних оцінок деформувати його; культурна дійсність створена з форм, згідно яких ця значимість отримує своє конкретне здійснення, а мистецтво є серед цих форм універсальною та найбільш радикально дієвою формою, воно стоїть в центрі культури, як гарантія її актуальності та загальності”.
Пошуки позитивного вирішення проблеми самостійності мистецтва у ХVІІ - ХVІІІ сторіччі, його незалежності від інших духовних форм, особливо від релігії, науки і моральності відкрили нові шляхи і перспективи перед мистецтвом й філософією мистецтва, а також заклали основу для нових антропологічних концепцій. Правда, боротьба за автономію мистецтва була відносною, так як філософи добре розуміли, що ізоляція мистецтва від системи інших культурних цінностей значно утруднить його вплив на розвиток людського духу.
Процес ствердження і розширення естетичної автономії мистецтва обумовив появу у ХVІІ сторіччі великого мистецтва бароко, симфонічної музики та шекспірівської драми. З одного боку мистецтво наближалося до життя, захоплювалось її нескінченими мотивами, з іншого, відновлюючи свою структуру, воно знову встановлювало зв'язки з традицією, надаючи таким чином, естетичної краси новому змісту, універсальності та когерентності новим технічним завоюванням [4].
культура філософія етнографічний масова
4. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві
В ідеалістичній філософії кінця ХІХ початку ХХ віку значного розповсюдження отримали концепції циклічного розвитку культури. Попередником цього напрямку в культурології є італійський вчений кінця ХVІІ початку ХVІІІ сторіччя Д. Віко, який вважав, що кожний історичний цикл культури складається із трьох фаз - дитинства, юності і зрілості. Усі народи світу проходять ці стадії, кожна із яких повторює попередню, але на більш високому рівні.
Кожний культурно-історичний тип у своєму розвитку проходив, за російським філософом Н.Я. Данилевським, ряд послідовних, змінюючих одна одну стадій. Подібно до будь-якого живого організму, культура виникає із безмежно різноманітного „етнографічного матеріалу”, потім вступає в період розквіту та після цього обов'язково прямує до фіналу - старості і смерті. За аналогією з біологічними формами, у культури та сама доля. „Всьому живому, - писав Н.Я. Данилевський, - дається відома сума життя, із закінченням якої вони повинні померти. Народу старіючому - ніщо не допоможе, незалежно від того де він живе - на заході чи на сході”.
Життєвий цикл кожної культури, за німецьким філософом О. Шпленглером, складається із трьох стадій: докультурної, або етнографічної, коли створюються основи майбутнього розвитку; власне культурної, що характеризується розквітом усіх форм; та цивілізації, коли сили культури в'януть і виявляються ознаки кризи й розпаду. На місці монотонної картини поступового розвитку світової історії він бачив велику кількість сильних культур, кожна із яких мала власну форму, оригінальні ідеї, була наділена своєю волею, здатністю сприймати явища та особливим стилем життя. Шпенглер виділив вісім культурно-історичних типів: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполононівську), візантійсько-арабську (фаустовську) та народів майя. Він вважав, що російсько-сибірська культура знаходиться на стадії зародження та її чекає розквіт в майбутньому. Усі названі типи культури мають однакову внутрішню будову, однакові етапи розвитку.
Час існування кожного культурно-історичного типу складає приблизно тисячу років і залежить від внутрішньої життєвої сили. В період зародження культури основне значення мали міфи, релігія; період зрілості пов'язаний з побудовою філософських систем, розвитком наукових уявлень, розквітом мистецтв. Останній етап означав посилення індивідуалізму, поширення технічних винаходів, а заняття мистецтвом витіснялися видовищами, спортом. Цю завершальну стадію Шпенглер називав цивілізацією, яка знаменує собою перехід від творчості до повторення, від героїчних подвигів до механічної роботи, від виняткових цінностей до масового виробництва. Відмінними ознаками стають бездуховність, грубий практицизм, прагнення грошей, багатства, майнової забезпеченості, цинізм у відношенні до ідеалів, нехтування соціальними проблемами добра і зла, рівності та справедливості [8].
Проте сучасна філософія визначає цивілізацію більш прогресивно - як такий ступінь суспільного розвитку, на якому поділ праці, обмін та товарне виробництво досягають повного розквіту і здійснюють переворот у суспільстві. У західній філософії досить поширеним є розуміння цивілізації, як нового стану культури.
Цивілізація - не самоціль, а необхідний базис культурного прогресу: якщо цивілізація виходить з-під контролю культури, вона деградує. До сучасного поняття цивілізації залучається технічний (точніше - технологічний) компонент як наслідок детермінуючого впливу техніки на розвиток сучасного суспільства. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення категорій „цивілізація” і „технологічна культура”.
Технологія - це як би матеріально-практична сторона реалізації взаємодії суспільства (людини) і природи, тоді як культура є духовно-практичною стороною цієї взаємодії. На сучасному етапі розвитку суспільства ці дві сторони взаємно проникають одна в одну і в реальному історичному процесі має місце інтегративний феномен - технологічна культура.
Цивілізація як соціальна організація життя і культури забезпечує їм існування та прогресивний розвиток. З цивілізації починається історія суспільства. У цьому смислі цивілізація постає як спосіб буття культури, хоч при цьому допускається, що виникнення цивілізації вимагало певного рівня культури, проте згодом культура стає залежною від рівня розвитку цивілізації.
У широкому значенні слова культура, як і цивілізація, виражає людський прогрес в цілому, все те, що досягнуто людиною на відміну від тварин, все те, що додала людина до природи, природних сил й утворень. З цієї точки зору культуру і цивілізацію можна розглядати як два пласти людського прогресу. Культура стає цивілізацією, коли з'являються писемність та міський спосіб життя. Відповідно з'являється й політична організація суспільства, держава і врешті-решт техніка, що характеризує культурний рівень виробництва.
Отже, з точки зору філософії „цивілізацію” можна визначити як технологічну характеристику історично визначеного типу суспільства, як матеріально-технічний базис культури.
В одному напрямі прогрес розвивається в процесі підвищення рівня виробництва і споживання (обміну речовин з природою), в іншому - в процесі розвитку сутнісних сил людини. У цьому випадку розвиток, підкорений специфічним людським спрямуванням, цілям і являє собою самоціль людської діяльності [6].
Італійський вчений Антоніо Банфі (1886-1957) звертає увагу на три моменти, які він вважає особливо важливими для розуміння культури та філософії культури, у тому числі і масової культури:
1. Антиномічне відношення між людиною і світом - поле духовного життя або культури визначається не реальним змістом чи ідеальною цінністю, а процесом, що характеризує динамічну проблематику, яка пов'язує різні реальності та сутності;
2. Не існує ідеальної моделі єдності чи абсолютної рівноваги культури - вона формується завжди по різному, в залежності від історичного становлення. Розуміння складної проблематики сутності культури, що характеризується критичним раціоналізмом, відповідає раціональному історизму і драматичному досвіду кризи культури, що почався в новий час і загострився до крайності в наші дні. Банфі відмічає прояви цієї кризи: порушується ідеальна і органічна єдність культури, вихолощується позитивний вміст людських цінностей, твори літератури, мистецтва і культури виражають відчуття подавленого безсилля людини, песимістичну покірність без мужності і повстання без цілі;
3. Філософія культури відкриває не застигле буття, а діалектичний характер процесу, не метафізичний фундамент, а динамічну структуру реального, не синтез вічних цінностей, а систематичний характер проблем, що виникають і зникають в ході самого історичного процесу. Філософія культури не була і не могла бути повчальною. Мудрість великих філософів є або войовничою пристрасністю, як у Платона, або розумінням конкретних проблем у Аристотеля. Що стосується банальної, вульгаризованої, дешевої і розповсюдженої мудрості, якою запихають людину засоби масової інформації, то вона - нікчемна та спесива риторика, відхилення від реальної історичної відповідальності, що повинна слугувати яким-небудь „хазяям" [4].
У ХХ сторіччі науково-технічний процес змінив не лише соціальний, але й психологічний клімат у світі, різко підвищив коефіцієнт інтелектуального початку в усіх сферах життя, так само як і в усіх аспектах самовизначення особистості [10].
Ще на початку ХХ сторіччя російський філософ М. Бердяєв писав: „. Ми постали перед основним парадоксом: без техніки неможлива культура, з нею пов'язане саме виникнення культури і остаточна перемога техніки в культурі, проте вступ до технічної епохи тягне культуру до загибелі. Повернення до природи є великий мотив в історії культури, в ньому відчувається страх загибелі культури від влади техніки, загибелі цілісної людської природи" [1].
Винайдені нові технічні засоби тиражування витворів мистецтва та поява його нових видів, насамперед кіно й телебачення, значно розширили можливості художнього засвоєння життя і збагатили саме естетичне мислення. Збільшена (в тому числі і завдяки цим явищам) роль ідеології і культури з особливою очевидністю підтверджує справедливість афористичного трактування філософії як епохи, схопленої в думці, і мистецтва як епохи, відтвореної в образах.
Паразитуючи на відкриттях високого мистецтва, вихолощуючи, розмінюючи і використовуючи їх у своїх цілях, масова культура одночасно змагається з ним у боротьбі за вплив на свідомість людей у всіх кінцях світу, вона трансформується та розширюється шляхом використання технічних нововведень в засобах культурної комунікації, претендуючи стати одним із вирішальних факторів сучасності [10].
Процес урбанізації Європи, розпочатий ще у ХV-XVI сторіччі поступово видозмінив та навіть спотворив позитивну першооснову масової культури. В минулому багатолюдне свято було одним із головних джерел творчості, двигуном розвитку культури. Адже свято може виникнути тільки там, де є постійні культурні зв'язки між людьми; а сумісне святкування ці зв'язки дуже укріплює. У Древній Греції V-го століття до нашої ери Геродот вважав загальні свята третім наряду з расою і язиком елементом, що обумовлює єдність усіх греків. Відмирання свята в суспільстві збіднює значну частину того ґрунту, на якому тисячоліттями розквітала культура [5].
Французький філософ Монтень ще в шістнадцятому сторіччі підвів межу стану, в якому опинилась особистість після кризи середньовічної культури. Він підкреслював самотність людини в результаті прогресуючого відходу від релігійної віри і несамовитого морального тиску, який має на неї післяфеодальне суспільство. Для позбавлення людини від цього згубного впливу та пустелі самотності Монтень пропонує одну панацею - дозвілля: „Розмаїття завжди полегшує, розморожує і відволікає”.
Важливо, що ще до шістнадцятого сторіччя вже були такі поняття, появу яких дехто відносить до сучасної епохи, як розваги, відволікання і на кінець, самообман, яким характеризується наше сучасне життя.
Відповідь Монтеню з'явилась вже сторіччя потому. Коли була створена комерційна культура та послаблення релігії до і після Реформації відобразилось на способі життя середньої людини. Неспокій, пошуки розмаїття і розрядки відтоді стали розповсюдженим соціальним явищем.
В епоху феодалізму держава і церква регламентували дозвілля за допомогою цілої системи правил, твердо встановлених для кожного суспільного прошарку. Між елітою і масами не було ніяких точок перетину в сфері культурних інтересів; не існувало й „середнього класу" якій міг би ускладнити стан речей. Суперечності виникли саме тоді, коли „два класи" почали контактувати. Художник, насамперед безпосередньо залежний від споживача свого мистецтва, раніше намагався догодити якомусь багатому патрону, тепер почав піклуватися про задоволення смаків швидко зростаючої широкої аудиторії. До середини вісімнадцятого сторіччя в Європі з'явились письменники і драматурги, які спеціалізувались на задоволенні потреб нової аудиторії. Саме тоді і виникло питання про загрозу, яку популярне мистецтво несе цивілізації.
Зміни, що відбулися в світі культурної комунікації у вісімнадцятому сторіччі, призвели до переходу від аматорської ініціативи та обмеженої аудиторії до організованого підприємництва і потенційно безмежної аудиторії. Ці зміни не могли не мати впливу на етику і естетику, на зміст та форму літератури, не кажучи вже про спосіб життя і мислення письменника. Пройшла зміна літературного стереотипу (сентиментальне спрямування, готичний роман та ін.), виникли протиріччя між художником й споживачем популярної культури, почались перші пошуки шляхів примирення мистецтва з популярною культурою [10].
Виною сучасних конфліктів у суспільстві англійський історик, автор монографії „Дослідження історії" А. Тойнбі вважав технічний прогрес, який забезпечує ріст багатства суспільства та вивільнив людей від багатьох незгод. Але на зміну колишнім проблемам прийшли нові. В їх числі - тиск техніки на психіку людей, нервова перенапруга, страх втратити роботу, жорстка організація праці [8].
Під впливом науково-технічного прогресу змінюється місце культури в сучасній цивілізації, характер їхніх взаємин. Створюється новий тип культури, який характеризується насамперед інтеґративними моментами між технікою і так званим духовним життям суспільства. З одного боку, виникає наукове управління культурою (цілеспрямована дія щодо індустрії культури, інтенсифікації творчої діяльності та її оптимізації), з іншого - активізується роль науки як однієї з форм культури, спрямованої на формування такої моделі суспільства, яка могла б подолати історичну обумовленість розвитку суспільства.
На своєрідне протиріччя сучасної духовної культури суспільства звернув увагу і англійський учений Ч.П. Сноу. На одному полюсі - художня інтелігенція, на другому - вчені. „Їх розділяє стіна непорозуміння, а іноді й ворожнечі. Створюється враження, що для об'єднання обох культур взагалі немає ґрунту, а це означає, що пропадають багатющі можливості розумової і творчої діяльності”. Це протиріччя між науковою і гуманітарною культурами характерне й для культури двадцятого сторіччя [6].
Спасіння від загрози духовного зубожіння Тойнбі бачив у релігії, яка - єдина в сучасному світі - може направити души людей на дорогу духовного оновлення. Релігію називав він духовним Одисеєм західного світу. Тільки релігія може стати перепоною на дорозі бездуховної техніки, надією на спасіння людства від самознищення. Релігія майбутнього повинна вивести людство із духовного тупика, бо надихне новими ідеалами, позбавить від ракової пухлини себелюбства та егоїзму, примітивних бажань і бездуховного практицизму [8].
Різні суспільства і суспільні умови оцінюють з точки зору того, наскільки вони відповідають сутності людини, людським сутнісним силам. За рахунок останніх і всупереч їхньому саморозвитку в сучасному суспільстві розвивається індустріальна цивілізація.
Духовне в рамках системи суспільного виробництва є товарним виробництвом тією мірою, якою його продукція набуває „речової форми товару”, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. При цьому духовні цінності самі по собі або жодної вартості не мають, або набувають її лише тоді, коли втягуються у процес одержання додаткової вартості.
У цьому змісті духовне виробництво сучасного суспільства розглядається як індустрія культури. У сфері її, за свідченням американського вченого Ф. Шіллера, робітники виробляють додаткову вартість, яку привласнюють підприємці. Тут духовне виробництво постає як соціальна форма одержання прибутку, капіталу. Проте в умовах сучасного суспільства не тільки „індустрія культури”, а й діяльність „вільних художників” інтенсивно втягуються в економічну систему. Врешті-решт вони теж створюють додатковий прибуток для тих, хто володіє засобами виробництва, засобами розповсюдження і споживання їх продукції (видавництва, кінокомпанії, виставочні зали, театри та інше).
Як відомо, той, хто має у своєму розпорядженні засоби матеріального виробництва, володіє й засобами духовного виробництва. З розвитком засобів масової комунікації („мас медіа”) розширюються можливості безпосередньої і прихованої дії на світогляд та психологію людини в певному ідеологічному напрямі. Телебачення, радіо, масова преса використовуються часто-густо як зброя політичної боротьби і формування громадської думки [6].
Засоби масової комунікації є одночасно і середовищем, і процесом, спрямованим на певні типи виховання. Посилення комунікативної функції культури веде до трансформації її та водночас викликає тенденцію „міфологічного” типу мислення. Культура перетворюється у науково вивірений засіб маніпулювання свідомістю та поведінкою мас. Індустрія культури - це не тільки технічне і наукове оснащення її, це передусім втягування її у виробничо-економічну структуру сучасного їй суспільства. Духовне виробництво перетворюється на аналог матеріального виробництва, а культура -". гарний бізнес.". Тут збігаються інтереси засобів масової комунікації й бізнесу. І зрозуміло: в обох випадках потрібні масовий споживач та широкий споживчий ринок. Тому бізнес активно втілюється у сферу культури, створюючи водночас маркетинг і масову культуру, а реклама формує відповідний тип масової свідомості [18].
У результаті однією з головних функцій масової культури стає тривіалізація суспільної свідомості, тобто створення певного культурного контексту, в якому стереотипізується, стає тривіальною будь-яка ідея, будь-яка цінність.
Науково-технічний прогрес підвів цивілізацію до порогу нової культури - культури комп'ютерної техніки, яка, трансформуючи книжкову культуру, створює новий тип мислення, що орієнтує людину на саморозвиток і формує у неї синтез інтелектуальної образності й чуттєвого моделювання. Основна ознака цієї культури - діалог людини з екраном. Комп'ютер - це явище культури знакових систем - культури, проміжної між „світом речей" і „світом людей" [6].
Основний міф нашого часу можна охарактеризувати так: експлуатація усіх природничих і технічних ресурсів для задоволення матеріальних запитів людини повинна привести до повного благополуччя, до створення самого кращого з усіх світів. Але автоматизація, помножуючи фізичну силу людини, культивує її здатність до безцільної дії, інакше кажучи, її тупості. А здатність людини творити добро відмирає; більшість вважає, що влада людини над матерією і можливість надбання матеріальних благ знищують усі інші проблеми. На справді цей міф - лише прояв форми егоцентризму, корінне спотворення культури. Сама природа людини опинилась тим самим в полоні у світу, влаштованого так, щоб вести його від марнославства до перенасичення, від перенасичення до нудьги.
Повернення до реальності може пройти тільки через відчай і розчарування. Але страждання ці будуть марними, а просвітлення розуму - неможливим, якщо не відбудеться справжнього „відновлення”. Ні метафізичні, ні літературні формули не підкажуть, як вирішити дану проблему. Першим кроком на цій дорозі повинно бути, мабуть, звільнення від прийняття сучасного світу і його ідолів, що перетворюють людину або в спільника, або у в'язня, як би далеко не відривався він від них в своїй уяві [10].
5. Етнографічне обличчя культури. Православ'я та слов'янська культура
„Історія культури є не тільки історія змін, але й історія накопичення цінностей, що залишаються живими та дійовими елементами культури в подальшому розвитку. Національні риси народу існують не в собі і для себе, а для інших. Вони проявляються в здатності обживати, відчувати світ. До народного мистецтва це відноситься в першу чергу як до культури, постійного творення, яка віддає духовний досвід, мудрість культурі професійних художників” [11].
„Без національностей, - писав В.Г. Бєлінський, - людство було б мертвим логічним абстрактом, словом без змісту, звуком без значення. ”
М. Горький також зазначав: „Народ не тільки сила, що створює усі матеріальні цінності, він - єдине та нескінченне джерело цінностей духовних, перший в часі, красі і геніальності творчості філософ та поет, який створив усі великі поеми, усі трагедії землі та величнішу з них - історію всесвітньої культури”.
Народному мистецтву притаманний особливий внутрішній ритм. Він видає найбільш потаємні відмінності в національній індивідуальності, тому що визначає не тільки її залежність від місця, клімату, фактів історії, але в першу чергу від психологічного складу народу. Цей внутрішній ритм відпрацьовується століттями, визначає особливість народного сприйняття світу, в кожному випадку несе своє переживання простору і часу, свою систему відліку цінностей. Усе це в кінцевому рахунку й створює неповторну духовну реальність кожного народу. Вона наглядно виражена в відмінностях культур Сходу і Заходу [16].
Якщо ми проаналізуємо передісторію любої нації, її етнічні властивості, (від грецького ethnikos - племінний, народний), то виявимо зв'язки, які історично склалися між релігією та етнічною специфікою нації (національними особливостями культури і побуту) і навіть національною самосвідомістю (свідомістю представниками даної нації своєї національній спільності, національної належності).
Етноконфесійна специфіка культури представляє собою сплетіння віронавчальних, культових особливостей якогось віросповідального направлення з етнічною специфікою, тобто з особливостями традиційних видів матеріальної і духовної культури (живопис, архітектура, народне мистецтво, звичаї, обряди і інше), які належать певному народу.
Етноконфесійна специфіка культури була однією із характерних особливостей давно зниклих національних релігій. При вивченні таких національних релігій Древнього Сходу і античного світу, як єгипетська, вавілонська, сірійська, фінікійська, іранська, римська та інших ми виявляємо у них етноконфесійну специфіку. Яка проявляється й у тому, що належність індивіда до певної релігії виступала в якості його етнічної належності.
Ранньослов'янська культура є основою, на якій розвивалися культури російського, українського та білоруського народів. Між цими сформованими народами і їх національними культурами йшов безперервний процес взаємного впливу та взаємозбагачення. Кожна із культур цих народів, як і всяка національна культура, являє собою органічний сплав своїх самобутніх елементів із запозиченими, але національно опрацьованими елементами культур інших народів, тобто є органічною ланкою культурного розвитку людства. Кожна національна культура, таким чином, вміщує в себе елементи інтернаціонального значення, якими все більше і більше збагачується в процесі свого розвитку.
Формування етноконфесійної специфіки культури, пов'язаної з християнством, почалось на Русі з часу його офіційного прийняття. Першоступеневу роль в цьому процесі відіграли зовнішньополітичні фактори, яки сприяли створенню національної давньоруської церкви [9].
„Велике переселення народів" різко сколихнуло різноплемінну масу населення Центральної і Східної Європи, що посприяло значному росту етнополітичної активності слов'янських племен. Їх цілеспрямований, далеко не мирний рух на південь, здавалось, повинний був поставити під сумнів сам факт подальшого історичного існування Візантійської імперії. Етнічно юні слов'янські племена були надто безстрашні та енергійні, щоб візантійська державна машина могла зломити їх своїми могутніми військовими засобами. Вони були занадто політично сміливі і безкомпромісні, щоб ромейська державна премудрість могла опутати їх сіткою дипломатичної інтриги. Візантійська імперія не могла відстояти своє право на історичне існування військовою чи політичною боротьбою проти слов'ян. Але Православна Церква Візантії змогла відстояти це право для імперії своєю духовною, молитовною, місіонерською боротьбою за слов'ян. Візантійська Церква зрозуміла це своє духовне та історичне призначення: слов'янське язичництво повинно було поступитися Вселенському Православ'ю, слов'янське варварство повинно було звернутися до візантійської культури, слов'яни і візантійці повинні були стати братами у Христі [13].
Подобные документы
Цивілізація як щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними. Ґенеза і співвідношення культури з цивілізацією. Проблеми протилежності і несумісності культури та цивілізації в умовах сучасного суспільства.
контрольная работа [26,3 K], добавлен 19.10.2012Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної. Виникнення мистецтва як механізму культурної еволюції. Критерії виділення культурно-історичних епох. Поняття "цивілізація" в теорії культури.
реферат [34,8 K], добавлен 26.02.2015Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Принципи утворення національної культури. Археологічна періодизація первісної культури. Знання про світ у первісної людини. Ранні форми релігії давніх людей. Твори первісного образотворчого мистецтва. Шляхи розвитку культури людства у давні часи.
реферат [20,1 K], добавлен 06.05.2010Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Відчуження як риса сучасної культури, виділення різних типів суспільств. Гуманістична психологія А. Маслоу й образ сучасної культури. Особливості вивчення культури й модель майбутнього А. Маслоу, ієрархія потреб. Значення гуманістичного підходу до людини.
реферат [26,3 K], добавлен 12.06.2010Еволюціоністська, функціональна та аксіологічна концепції культури. Різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. Сучасна світова науково-технічна культура, шляхи подолання кризи. Історичний розвиток української національної культури.
контрольная работа [46,1 K], добавлен 21.01.2011Сутність явища культури та особливості його вивчення науками: археологією і етнографією, історією і соціологією. Ідея цінностей культури, її еволюція та сучасний стан. Види і функції культури по відношенню до природи та окремої людини, в суспільстві.
контрольная работа [36,8 K], добавлен 28.10.2013Нерозривність культури і цивілізації. Цивілізація - спосіб виживання людини у світі. Культура як підтримка стабільності суспільства, зміна особи і її мислення про світ. Характеристика міфу, релігії, мистецтва, філософії, науки, ідеології, моральності.
контрольная работа [52,2 K], добавлен 20.11.2010Технологічна культура як філософія нового бачення світу, її зміст та функціональні особливості, значення на сучасному етапі розвитку суспільства, місце особистості. Система технологічної освіти у вихованні технологічної культури в навчальному процесі.
реферат [19,0 K], добавлен 18.05.2011
