Жолдак Богдан Олексійович

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Жолдак Богдан Олексійович (13 лютого 1948 р. - 31 жовтня 2018 р.)



Лівою ногою пишуть графомани й халтурники. Це відомо ще з тих сивих часів, коли було вперше вжито цей вислів. Більшої образи для літератора вигадати важко. Проте коли мова йде про найбільшого письменника України (власна вага ось уже скільки літ - 154 кг) Богдана Жолдака, ця ідіома набуває зовсім іншого значення.

Народився 13 лютого 1948 року в Києві в родині літераторів. Батько -- письменник Жолдак Олесь Іванович, мати -- поетеса Єва Устимівна Нарубіна.

Дитинство не можна назвати легким…Як згадуэ його мати:

«-- Грошей на килими ми не мали, тому Богданчик розмалював стіни фарбами,-- показує намальованого прямо на стіні у повний зріст козака Мамая з конем. На іншій фресці -- униз головою білий птах із синіми цяточками.

Богданчик народився з великою головою, -- скрушно каже. -- Усе мені порвав, а зашивали іржавою кривою голкою. Я кричала від болю й мало не побила акушерку. А вона каже: "Цить, Єво. Це остання голка, яка є в лікарні. Якщо зламається -- залишишся калікою". Коли Богдана понесли обтирати, він схопився рукою за дріт від лампи. Медсестри сміялися: електриком буде! А став письменником.»

Закінчив Спеціалізовану Школу № 87.

Під час навчання у ВНЗ відряджався до військового табору у місті Батурин. Під час відрядження охороняв промислові об'єкти. Закінчив філологічний факультет Київського Національного університету ім. Т. Шевченка (1972).

Після закінчення університету ім. Тараса Шевченка працював учителем української мови та літератури. Потім організував дві дитячі кіностудії. Писати прозу почав іще в 60-і, однак опублікуватися тоді не вдавалося, друкував лише карикатури. 1981-го у столичному театрі ім. Івана Франка вийшла його п'єса "Гопак опери "Конотопська відьма". Після цього влаштувався працювати на київську кіностудію "Рось". Написав сценарії до фільмів "Відьма", "Козаки йдуть", "Іван та кобила", "Дорога на Січ".

2000 року з режисером Юрієм Іллєнком організував курс кіносценаристики в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Відтоді працював його художнім керівником.

Перша збірка прози "Спокуси" вийшла 1990-го. Всього видав 13 книжок.

-- Протягом 20 років за радянських часів не надрукували жодного мого рядка, -- казав Жолдак. -- Таких, як я, було чимало. Хто не спився, знаходили одне одного. Збиралися в майстернях художників, влаштовували читання. Такі збіговиська створювали ілюзію літературного процесу. А коли стіна впала, наше літературне волонтерство вийшло з підпілля.

Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо «Брехи -- літературні зустрічі з Богданом Жолдаком». 2004 року взяв участь у виданні антології Страйк ілюзій, до якої увійшла його п'єса «Чарований запорожець».

жолдак прозаїк сценарист драматург

Працював на кіностудії «Рось» при АТ "Компанія «Рось», викладав сценарну майстерність на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

«-- Я створив нову практичну і теоретичну програму вищої освіти у сценаристиці за пропозицією геніального режисера і педагога Юрія Іллєнка. Він її пробив у 2000 році в міністерстві. Мені робили пропозиції різні виші, але студентів там обирали без мене -- по 50 на майстра. В університеті Карпенка-Карого я набрав із 62 претендентів на держзамовлення шестеро талановитих і працездатних, які через чотири роки зможуть написати дипломну роботу, тобто сценарій ігрового повнометражного фільму..»

Був членом Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України й об'єднання «Кінопис».

Як драматург створив гопак-оперу «Конотопська відьма» (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, 1982), п'єси «Закоханий чорт» (Волинський український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка, 1986), «Глина» (1993, у співавт. з О. Чумаком). За його сценаріями знято кінофільми «Запорожець за Дунаєм» (1986, реж. О. Суярко, студія «Укртелефільм»), «Відьма» (1990, реж. Г. Шигаєва, Кіностудія імені Олександра Довженка), «Козаки йдуть» (1991, реж. С. Омельчук), «Іван та кобила» (1992, реж. В. Фесенко; обидва -- Національний культурно-виробничий центр «Рось»), «Дорога на Січ» (у співавторстві, 1994, реж. С. Омельчук, Кіностудія імені Олександра Довженка).

Один із творців літературного напрямку динамічної прози, для якої характерна стислість і насиченість сюжету, навмисне «натуральна», «приземлена» тематика з елементами фізіологізму та еротики, підвищена виразність, у якій поєднані лірика, іронія й ґротеск, а також мовна імпровізаційність, що виходить за межі словниклвого запасу. Окремі його твори перекладено на англійську, німецьку, хорватську, японську та інші мови. Автор численних прозових творів і лауреат літературних премій.

Богдан був людиною Відродження -- він вмів усе, був усім та в будь-якій галузі виглядав велетнем, на плечах якого, за англійським прислів'ям, ми всі стоїмо. Його оригінальні карикатури, з яких надруковано в радянсько-цензурованому вигляді відсотків зо два, могли б прикрашати найвідоміші європейські виставки сатиричного малюнка, обкладинки «Шпіґеля» чи відповідні рубрики «Нью-Йорк Таймс».

Його жарти та вислови увійшли в узус киян, -- і тих, хто спілкувався з Богданом на щодень, і тих, хто зустрічався з ним принагідно. Його жарти були здебільшого політичного характеру…

Актором він був природним -- при тому, що насправді ніколи не грав, завжди був собою. Чи варто перераховувати фільми, де він зіграв? Їх обмаль. Проте його кінематографічна зовнішність і жест, його трюкове слово, його імпровізаційний геній перетворювали Богдана на людину екрану, хай би де він знаходився -- за обіднім столом, на прогулянці Гідропарком чи на кіно-майданчику.

Богдан Жолдак був неперевершеним у жанрі усної розповіді -- та це, сподіваюся, ще буде оцінено, коли (і якщо) зведуть докупи його доробок як ведучого київських телепрограм. Проте реалізувався він переважно в гротескній прозі на суржику, у жанрі, що необов'язково втілював найсуттєвіші його риси. До того ж він був археологом, знімав кінорекламу за власними украй дотепними сценаріями, виробляв з дерева люльки, був міським фото-рапсодом, себто незмінним фотографом при найважливіших неофіційних київських подіях (себто -- домашніх святах Юрія та Мариші Щербак, Вадима Скуратівського, Мирона та Світлани Петровських), керував підлітковим клубом «Юні моряки», підіймав штангу та здобував чемпіонські титули, а в перервах між першим та тридцятим у списку своїх занять записував анекдоти та занурювався в українську мову та фольклор. Кожна проведена поруч із Богданом хвилина була насичена радістю його щохвилинних, проте ненав'язливих імпровізацій, сміхом від його гострих, але необразливих жартів, подивом від нечуваних легенд з інформаційного радянського підпілля, захопленням його шляхетною поведінкою, почуттям гідности та внутрішньої свободи.

Безпосереднє середовище Богданових київських друзів і було його ВГІКом, бо до справжнього він не потрапив; Спілкою письменників, де б він був персоною нон ґрата; виставковою залою Спілки художників, де його ніколи не виставляли. Богдан реалізувався у колі своїх друзів-киян, розчинився в їхніх жартах, спрямував їхню точку зору, і певною мірою навчив їх не згинатись.

1973 -- одружився з 19-річною Іриною Ковальчук. Із дружиною 63-річною Іриною прожив у шлюбі 45 років. Як він говорив про неї:

«-- Мені поталанило з дружиною -- вона муза, яка мене терпить. Викладає в музичній школі, її учні отримують міжнародні нагороди. У неї дуже вдалі критичні зауваження з погляду композиції музичних творів. У музиці нічого не тямлю, допомагає те, що мої батьки працювали редакторами у видавництвах Києва. Вони читали мої твори, а їхні зауваження були протилежними.»

Друкував в газетах та часописах мистецтвознавчі статті. Окрім того дуже плідно працював в жанрі мистецтвознавчого оповідання. Мав й чималий доробок у специфічному жанрі “мистецтвознавстві-через-пародію”, де предмет дослідження аналізується за допомогою гротесковї пародії на нього. Був учасником Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України.

31 жовтня 2018р. пішов з життя український письменник, сценарист і драматург Богдан Жолдак.

Митець помер на 71-му році життя.

Про це повідомив голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський на своїй сторінці у Facebook.

“Тяжка звістка... Щойно (після 16-ї години) раптово помер Богдан Жолдак (відірвався тромб)”, - написав він.

Сидоржевський підкреслив, що Україна запам'ятає Богдана Жолдака як потужного майстра слова і неперевершеного життєлюба.

Богдан Жолдак певний час вчителював в школі, потім відкривав дитячі кіностудії. І, звичайно, протягом цього періоду діти надихали його і він писав багато віршів, оповідань для дітей і про дітей.

Казкарик або Казковий інструктор

Звідти

Якщо заплющиш очі посеред дня - темряви не досягнеш. Спробуй заплющити їх уночі - одразу побачиш, яка в тім різниця. Мені потрібна ніч, справжня, безмісячна. Бо є такі речі, які ми можемо лише відчувати, а виявити - й не намагаємося.

Накотило й відкотилося! Чортибатьказнащо. Життя в нас таке, що ми здебільшого його, Оте, й не помічаємо. Ніколи. Або не хочемо. Не вміємо. Ну, так от: мені Воно не дає жити. Доки не з'ясую. Хух, - от я видихнув повітря. А може, я видихнув не лише повітря, а ще Щось?

Коли настає справжня пітьма - тоді я не можу спати. Я - підскакую. Я не знаю, що мене до того змушує і як його назвати. Знаю лише одне: це - нагода. Навпомацки, заплющивши очі, я готую фарби, полотно, беруся за пензлі. Я малюю. Я змішую фарби, знаючи, що не помиляюсь. Якщо я хоч раз помилюся кольором, я не досягну Того. Очі щільно заплющені, щоби досередини анічого не прорвалося, я починаю малювати, я починаю дочуватися, вчуватися: виникає!

Ось Воно. Таке, отаке й таке ось. Я поспішаю, доки не зникло. Бо в мене лише сім фарб. Я беру їх пензлями, мастихіном, я втираю їх пальцями, долонями. Палітра тут ні до чого, бо палітра - це зворотний бік картини зрячого художника. Мені ніколи, я боюся, що почне розвиднюватися там, за повіками. Я не відчуваю часу, лише вболіваю, що не встигну, а Воно може зникнути, відійти, й тоді в мене вийде просто картина й більш нічого. Але я - це не картина. Те, що в мені - це не картина. Мені ж треба чогось іншого, мені щосили хочеться виявити його, бодай окреслити. Рано чи пізно - я влучу.

Одного боюся - моргнути. Бодай кліпну, і тоді я - побачу. Навіть темряву. Якщо я її побачу, це вже буде картина. Я творю з іншої темряви. Мені од світу білого з його світанками, днинами, вечорами й ночами - нічого не потрібно. Там і так усе видно. Навіщо й малювати, ч(і то пак, перемальовувати? Й так усе зрозуміло.

А в цій темряві - є усе, змітано докупи, й ніхто ніколи не намагався розібратися, бодай спробувати, бодай намалювати.

Мені - ніколи. Мені за сорок. Нема вже коли мені вчитися роками, десятиліттями на маляра й писати потім картини, аби пересвідчитися, художник я чи ні. В мене є коротший шлях: влучити або не влучити.

Якщо я нарешті влучу, я тоді дізнаюся. Це може, відбутися вмить, й до чого я мушу бути готовий постійно.

Я чую - близько. Поруч. От-от, ось-ось, я поспішаю фарбами, я відчуваю, що встигаю, встигаю домалювати, встигаю!

І лиш потім я - одкриваю очі.

Я, Анатолій Брус.

Людина споконвічна

Війнув осінній вітер і викотив порожні одеколонні пляшечки. Цей звук вивів Сашка із задуми - помітив, що вже вечір, а сам стоїть чомусь посеред Тарасівської вулиці. Він здивувався з цього, бо здалося йому, наче він щойно вийшов із Академії наук. Куди його, молодого й невідомого науковця, було викликано конфіденціально. Де після довгих, анкетного типу запитань, запропонували відвідати минуле. Сашко здивувався, що комісія подумала навіть: перелякався, й довго заохочувала його погодитися, закликаючи до наукового обов'язку й інших обов'язків, налягаючи на те, що здоров'я й психіка в нього виявилися найміцнішими з усієї археологічної братії (“не п'є”), тематика його досліджень збігається з діапазоном теперішньої машини часу (“палеоліт”) й відсутня упередженість до такої можливості (“писав аматорські фантастичні оповідання”).

Серце йому обтислося. І він щосили закивав головою, що згоден. Потім спромігся сказати про це й словами. Не сказав лише одного - що й життя б охоче віддав, аби хоч одним оком зазирнути в ту машину часу й побачити те, що по крихті вишкрябував, намагаючись робити висновки з одноманітного й ріденького археологічного матеріалу.

-...ця машина працює, не переносячи предмет з одного часу в інший, - пояснював референт, - а зміщуючи всі часи воєдино. Зрозуміли?

Сашко щосили закивав головою, але не надто переконливо.

- Словом: суть часу і його плинності полягає в тому, що точка існує в певному проміжкові його і водночас її там уже немає. Все наше завдання зводиться до того, щоб цю точку максимально розширити. - Референт зазирнув Сашкові в очі, але, окрім згоди, ніякого розуміння там не знайшов. - Бачте, існування в одній точці минулого, теперішнього й майбутнього - ось принцип роботи цієї машини. Таким чином, одна така точка здатна змоделювати цілу вічність. Вічність, бачте, сама по собі- не послідовна, як ми часом намагаємося охопити її розумом. Ми вважаємо, що вона така велика-велика, що аж вічна. Ну, це така властивість притаманна людині: усвідомлювати все послідовно, по черзі, по порядку, переходячи від одного пункту до іншого. А сумістити цілу вічність в одній точці буття людина не здатна. Однак на це здатна машина. Ось ця.

Перше, що його здивувало, коли він із тієї машини вийшов, що пейзаж навколо аніскілечки не змінився. Відтоді, як дев'ятсот тисяч років по тому він провадитиме тут археологічні розкопки.

Тобто зміни в ландшафті деякі є, варто лише уважніше придивитися: наприклад, Чорна гора видається трошки гострішою. Ріка - повноводніша, ліс вищий. Але то все дрібниці, - головне захід сонця такий же самісінько, як і ті, якими полюбляв милуватися, одходячи для цього подалі від археологічного табору. Тим-то він і не відчув себе самотнім посеред цієї урочисто-застиглої природи: синьо-високі пагорби, стрімко-зелена ріка, широко-прозоре небо.

І хоча він відчув, що з'ява його не пройшла повз увагу автохтонів, селище яких він розкопував он на тій горі, тривоги не було. Чому? Сашко шукав слова: тут було затишно.

Колись таке відчуття спіткало його, коли увійшов до глиняної хатки в музеї народної архітектури. Став як укопаний. Що не хотів ніяк звідти йти, доки не збагнув, чому: хотілося там залишитися.

Згодом, аналізуючи ту дивну мить, прийшов до висновку, що то було через глиняні стіни, солом'яну стріху, дерев'яні крокви - вони не тиснули. Таке було відчуття, наче він довго не знав перепочинку і оце лише здобув.

Намилувавшись заходом, Сашко вирішив вечеряти. Зачерпнув похідним казанком з ріки, поставив його на камені. Вийняв із рюкзака крупу, сірники й почав шукати паліччя на березі, коли почув позаду кроки. Не обережні які чи, навпаки, рішучі, а такі, наче сусід ішов до сусіда в гості.

Підходив такий собі звичайнісінький, сказати б, дядечко. Навіть одежа не видавалася дивною - накидка з тонкої шкіри, підперезана зграбно, сиділа на ньому привабливіше, аніж би якась кухвайка чи бушлат. Підійшов і глянув на Сашка так же безжурно, як той щойно дивився на захід.

Кахикнувши, почав говорити словами, які були всі майже зрозумілі, лише Сашко ніяк не міг втрапити в мову, аби перейти ту межу. Доки незнайомець не торкнувся його плеча. Слова були простіші, але інтонації - навпаки. Сашкові навіть здалося, що дядечко здатен варіювати одною тридцять другою тону.

Сашко теж почав говорити, намагаючись налягати на мелодику. Знав, що настане мить, коли той почне розуміти - хотілося, щоб незнайомець осягнув мовлення без дотику. Пригадалося: Сашко увімкнув був приймача, втрапивши на португальську хвилю, однак кілька перших фраз Сашко зрозумів тоді одразу, доки не з'ясував, що то звучить чужа мова. І - пропало!

Тепер він був певен, що не пропаде, якщо вже почалося. Лише треба гомоніти, а не говорити. Якби тоді Сашко не уникав щосили складних слів, то подумав би про гіпноконтакт, телепатію і т. д. Коли все розуміється й так, само по собі, а слова - це просто привід для такого розуміння, наче той дотик долоні.

Спочатку про погоду, про осінь, яка цього року лагідна, про рибу, яка цього року слухняна. Про звірину - яка не дуже. Подалася до чужих племен, туди, де починається ріка. Сашко лише допустився помилки - спробував пригадати дослідження первісних культур і завернути на тотеми-однак вмить втратив розуміння мови. Довелося повертати назад: про плем'я, яке живе у верхів'ї - колись це був один рід, однак з часом утворилося їх три, розійшовшись униз по річці. І ще раз мало так не сталося - коли він згадав про магнітофон, який фіксує цю розмову й ні дідька ніхто з того запису не збагне. Однак, навчений, швиденько навернувся знову на русло бесіди. Розповів, що риба взагалі втратила послух, що у звірів там, звідкіля він прийшов, взагалі ніхто послуху не питає - ловлять, розплоджують і поїдають. А щоб не пішла до чужих племен - огороджують її назавжди, а трави збирають і носять їм на годівлю. На що дядечко засміявся, наче дитина, - так його розважила ідея носити зрізану траву.

Часом Сашкові здавалося, що він підсміюється і з нього - особливо коли той краєчком ока зневажливо зиркав на одежу прибульця - значно гіршу, аніж його, натуральну, з м'якенької, виквашеної шкіри. Тобто:

Сашко не мав аніякої переваги над ним, як би то годилося цивілізованій людині. Мало того - коли б не навпаки. Однак у місцевого вистачало такту оминати таку можливість і терпляче навертатися на усталене мовлення, підтримуване лише йому знаним способом. Сашко вже усвідомив, чому тварини такого слухатимуться. І плазуни, й птахи. От ріка, напевне, ні. Хоча, хто знає, може, той через тактовність не виявляє усіх, сказати б, талантів.

- Звідкіля у вас такі таланти?

- Як це “звідкіля”? Завжди.

Тут би спитати, звідкіля це завжди, так Сашко чомусь пригадав референта з його просторікуванням про оте “завжди” й почав обходити тему подалі.

- Ну, оте, що ви вмієте усе, воно ж не зразу було.

- Чому не зразу?

- Ну, скажімо, коли людина ще - маленька, немічна, вона ж нічого не вміє - зовсім нічого, а потім потроху вміти починає. Звідкіля таке уміння починається?

- Од радості.

- Он воно як. А радість де у вас береться?

- Збираємося, тоді й починається. Чим більше нас збирається, тим її більше. А діти - завжди поруч. От вони й починають уміти.

.Однак Сашка цікавила не педагогічна проблема, його вразило те, що місцевий говорить про радість, як про цілком конкретну річ. Те, що для Сашка особисто стало надто абстрактним, мало того, лише теоретично можливим.

- Примножуючи радість, людина вчиться.

- Чому саме? Чому вона може навчитися?

- Радіти.

Як не намагався Сашко дійти причини тієї радості, йому не сказали нічого. З'ясував він лише, що радість можна почати й посилити, спеціально для цього зібравшись. На свято, сказати б. Що кожен перебуває або намагається перебувати в стані свята, а якщо втрачає його, то всі збираються і навертають його знову. Що це свято розвиває людину, виховує її і “веде”.

- А коли в людини нема можливості зійтися з іншими, де ж тоді брати радість?

- Як де? - щиро здивувався дядечко. - А оно бачиш, скільки її.

І вказав на західне небо. Потім на узлісся, що видихало денне тепло. На перші зорі, які поставали з темного крайнеба. І знову Сашкові здалося, що той тамує посмішку.

- Оно вода, - сказав він. - Ти ж подивися, яка вода.

Сашко глянув на воду і замовк. Нарешті він, археолог, збагнув, що людина селилася тільки в найгарніщих місцях. Те, що здавалося йому раніше чистою випадковістю, перетворилося на аксіому. Колись він сміявся з німців, які приїздили шукати якесь місто, зазначене в їхніх піснях. Оснащені найновішою технікою, яка нашим науковцям і не снилася, вони три сезони впадали у розпач, бо ніяк не могли розшукати поселення. Доки двоє наших не вилізли на дерево, яке росло вище за інші, й звідти, оглянувши ландшафт, подумали: ну де б тут могла оселитися людина? І, нагледівши гарну місцинку, рушили туди й з першого разу влучили лопатою в культурний шар.

Тоді це Сашкові видалося просто: курйозом. Бо він звик, що людина будує собі житло в найнепридатніших для цього місцях. А в найгарніших місцях зводить промислові об'єкти. Ті, хто це робить, також, певно, керуються категорією краси. Хоча в такому забігові Сашкові все частіше вбачалася якась інша, похмура логіка. Усі найгарніші місця, які змалку знав Сашко, були розриті, а потім забетоновані. Таке співпадіння...

- Це не збіг, - почув Сашко.

Він зиркнув на співрозмовника, однак той дивився на ріку й говорити не хотів. Певно, стомився від попередньої розмови і тепер споглядав воду.

“Набирається, - подумав Сашко, - краси”.

Він розумів, чому колись не міг вийти з глиняної хатки. Там ніде не було металу, цегли, бетону.

“Жити без дротів над головою”. Ці атавістичні думки тішили його, а радше - веселили, ба ні - смішили. Бо ніхто ніколи ті дроти не познімає, а лише навпаки - щодня їх збільшуватиметься.

- Чому? - долинуло до нього.

“Тому”, - відповів подумки Сашко й нічого кращого придумати не зміг. Бо пояснити людині, яка живе поза часовими змінами й уявленнями, що таке прогрес...

- Людина прагне змін, - заговорив дядечко. - Однак у собі вони зовсім непомітні. А от навколо - помітні надто. Тому людина й міняє все навколо себе.

- А їй од того здається, що змінюється вона?

- Ні, не здається. Вона таки міняється. Вона не хоче бути одразу усіляка. Їй хочеться бути якоюсь визначеною.

“От і референт таке ж саме казав”, - пригадалося Сашкові. І він одвернувся од ріки.

Там буде кар'єр над річкою, яку згодом назвуть Тисою. Цей кар'єр з часом з'їсть гору, роздрібнивши її на щебінку, якою моститимуть залізничні колії по всій країні. Наче на землі не існувало ніякого іншого андезитового пагорба. Може, й існував. Але - не такий гарний. А потім Сашкові пролетіло в голові щось таке, що йому й не захотілося вичленовувати в думку: що уся та радість, здобута цими, яких зватимуть автохтонами, наче той великий пагорб, буде дрібнитися протягом усіх наступних поколінь - і отак її вистачить на довгі тисячоліття.

Сашкові враз стало сумно.

Він би мусив сумувати за тим далеким світом, який він покинув, а він сумував за цим, що, здавалося, віддалявся немов оте світло за видноколом, - з багряного переливаючись на синє. Однак нічого тут не вдієш - людина мусить опановувати все, що навколо неї лежить, і ніякого іншого в неї шляху нема. Так її “веде”.

- Навіщо так? - одірвався од ріки дядечко.

- Ну як - навіщо? Ну от, взяти, наприклад, вогонь. Ви ж ним користуєтеся?

- Ні.

- Не вмієте?

- Що там уміти. У нас є сонце. Навіщо, маючи його, дмухати на жарини? - зітхнув місцевий.

- А вночі? А взимку? Зігрітися ж треба?

- Бач, зігрітися. Мені зовсім не потрібен вогонь, аби стало жарко, - усміхнувся той трохи, як здалося Сашкові, зверхньо.

- А зварити що -як же без вогню? -Сашко кивнув на казанка, який стояв на двох каменях.

- Зварити, - видихнув той, і посмішка враз зійшла йому з лиця.

І він з такою зненавидою вперся поглядом в металевого казанка, що вода в ньому закипіла вмить.

Неначе квіти

Ясновидіння - це така штука, що її найкраще тренувати за допомогою телефонного апарата. Ось він, клятий, дзвонить. Рано-вранці. У неділю. Ти каламутно дивишся якусь мить на нього, деякий час хочеш гепнути ним об стіну, однак, прокинувшись остаточно, згадуєш, що маєш інтуїцію, яку слід невпинно вдосконалювати. Хто сказав, що він дзвонить однаково щоразу? Ні, зуммер багато чого здатен підказати допитливій людині, якій небайдужі власні приховані можливості та їхнє вдосконалення.

Тому я беру слухавку й кажу:

- Здрастуйте, Юрію.

Той деякий час чортихається.

- Покинь ти ці свої антилюдяні експерименти!

Коли людина шепотить у телефон, то мимоволі відчуваєш і її гаряче дихання. Людина щосили намагається говорити спокійно. Про те, як японці сприймають кольори, бо вони є нащадками тунгусів, яких зараз називають евенками, про свій родовід, який ведеться від них, як вони співають, використовуючи відлуння далекого крутого берега над спокійним озером, де вода така чиста, що її можна брати на чай, а коли чай заварювати дистилятом, то він буде червонуватого кольору і пити його слід негайно... Так то воно так, але чому пошепки?

- Щось трапилося? - здогадуюсь я. Інтуїція - вона не підведе ніколи.

- Не трапилося нічого! - гаряче шепотить Юрій у трубку. - Невже ж ти не розумієш, що, оскільки чайна фабрика зіпсувалася знову, то індійський чай ніде пересипати грузинським чи азербайджанським і вилучувати з них таніни й кофеїн нікому. А коли вже щось трапляється, то це вже не для телефонних розмов, і що слід...

- Ви що, не можете сказати?

- Я тобі вже сто разів пояснюю: чай це суспензія й емульсія водночас і що екстрагування відбувається тільки в перші п'ять хвилин, а далі рідина насичується ефірами, а головне, ідіоте, дьогтем та дубильними комплексіонами, які з організму не виводяться, а вода мусить бути не гарячішою за дев'яносто шість градусів...

- Ви дістали спирт, - вгадую я.

- До чого тут спирт! - лютиться Юрій.

- А, то ви вже розгадали секрет Страдіварі! - здогадуюся я й умить пригадую, що секрет Страдіварі він розгадав ще позаминулої п'ятниці...

Він стомився шепотіти і тому прокричав:

- П'ять хвилин! П'ять хвилин заварюється чай, а воду на вогонь я вже поставив!

- То це я мушу за п'ять хвилин добігти до вас? - роблю я висновок із нашої півгодинної розмови про чай.

- Р-р-р-р! - полегшено гарчить він і кидає слухавку.

“Якщо щось і трапилося, - підказує мені тренована інтуїція, - то тільки з його головою. Отже треба бігти”.

- Дивися туди, - цідить Юрій крізь стиснуті зуби, моргаючи у бік протилежного кутка, - вони там.

Він увесь пашить огидою.

А створіння ті надзвичайно симпатичні - в каптурах і куцих штаненятах, схожі на цуценят. Ні, на мишенят. Вони рухаються вздовж стіни, кумедно тримаючи одне одного за поворозки, з перебільшеним острахом зиркають на Юрія. Кругленькі. Вони простують від шафи до комода.

- Оці? І через них ви мене кликали? - сміюся я, бо звірятка, перечепившись лапками, гепнули одне на одне. - Але я чомусь не бачу чаю.

Юрій бере чайника, і я здогадуюся безпомильно, що зараз він ним трісне мене в лоба.

- У мене теж такі поселилися. Веселі!

- І в тебе?.. - розпач відбирає йому силу. Він знеможено сідає край канапи.

По-дурному починається день, їй-богу. З самого рання мене мучить несподіваний присмак мила в роті. “Сімейного”. Я пошукав очима, знайшов пачку чаю й почав його жувати.

- Де ж ваша знаменита дистильована вода?

- Який ідіот заварює чай мертвою водою. - Мимрить мій старший товариш. - А давно вони в тебе оселилися?

- І в Миколи їх бачив, і в Довганя.

- Давно, я питаю?

- Тижнів зо два. Особливо од зінзюльок радіє Орест - його діти покинули дивитися телевізора. Цілісінький день бавляться з оцима звірятками.

- Ти думаєш, що говориш? - знову прошепотів він.

- А що я страшного сказав? Дуже милі, симпатичні ці зінзюльочки.

- Гм... А я, дурень, думав, що це - лише в мене.

Зінзюльки вже посідали на комоді, звісили лапки в незграбних дерев'яних черевичках й заходилися жувати печиво, яке там лежало.

- Ха-ха-ха, - не втримався я, бо звірята кумедно допомагали одне одному, запихуючи крихти до ротиків.

Таки вони більше скидаються на мишенят, от. А не на цуциків. Та вони ж - точнісінькі Міккі-Мауси! Лише вуса в них задовгі. Я навіть сказав би - довжелезні, як для таких крихітних створінь. Але й це додавало їм чарівливості.

Я почув, як Юрій скрипить зубами.

- Вони гризуть геть усе! - засичав він і пожбурив у них капцем.

Однак ті спритненько ухилилися - їх наче вітро здуло з комода. Похапавшись за рученята, вони дременули за шафу. Мені аж серце защеміло - такий у них був покривджений вигляд.

- Ти тільки поглянь, що вони з нею зробили, - гарчав Юрій, піднімаючи з підлоги пошматовану записну книжку.

- Чому це “вони”? - нарешті обурився і я. - Ви й самі могли її погризти.

- Йолопе!

- Я б вас попросив...

- Йо-ло-пе! Вони ж її гризли на твоїх очах. Сидячи отут, на комоді.

Це в нього така манера - шукати винуватця завжди не там, де треба. І це йому дозволяє зробити винуватцем кого завгодно.

- Я щойно дзвонив тобі, - сичав Юрій. - А книжечку я клав ось сюди! - Він ляскає нею об комод. - А потім ти приїхав.

- І ви за цей час не одходили від комода?

- Як би я відходив, коли тричі тобі передзвонював, думав, що ти ніяк не виберешся. - Він гортав записника. - Чудово! Ану, спробуй, знайди тут свого телефона.

Я пошукав, але марно. Саме та сторінка була геть пожована.

З-за шафи висунулася довга вусина. Вона, ворухнувшись у наш бік, завмерла.

Юрій переможно вмостився у кріслі. На лиці його розповзається усмішка. Він уже збирався перейти на поблажливо-менторський тон. Але враз затуляє собі рота. Хапає мене за руку й тягне на сходи.

- Так от: раніше я теж симпатизував їм. А сьогодні сиджу і їм. І ловлю себе на тому, що їм я плавленого сирка. Уявляєш? Плав-ле-но-го! Я ж їх зроду не купую. Так от: хапаю я того сирка й блискавично вибігаю сюди, на сходи. І як ти думаєш, що виявилося в моїх руках?

Він довго й саркастично сміється, милуючись палітрою відтінків власного голосу.

- Ось оце! - він виймає із кишені шмат погризеного туалетного мила.

- А може, це не ви його погризли?

- Глянь - зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?

Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.

Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з'їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимовол4, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.

- Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? - наїжачується Юрій. - Я собі починаю пригадувати - і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? - заскрипів він зубами. - Я ж нічогісінько вдома не варю...

Він притулився до стіни.

Я також задумався.

З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.

Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.

Зінзюльки, коли з'явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро... Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?

- Але ж як їх люблять діти...

На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.

- Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би - що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги... А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом - мене на ці гримаски не візьмеш, - дожовував він плавленого сирка. - Мене цими гримасками не взуєш! Мені - нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

- Це отут, - кривився він саркастично, - базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

- О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, - він дожував сирка. - І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.

Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?

- Чого ти там завмираєш? - кричу я. - Ти думаєш, я не бачу тебе?!

Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.

Размещено на Allbest.ru