Розвиток культури в період незалежності в різних сферах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст.

2. Українська книга доби незалежності

3. Розвиток театрального мистецтва

4. Розвиток кіноматургії

5. Розвиток бібліотечної справи

6. Вплив ЗМІ та їх проблематика в галузі культури України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На мою думку проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення. Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.[4]

Кризова ситуація в Україні вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Сьогодні культурний розвиток України визначаться такими головними чинами:

1. Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як за східноєвропейськими стандартами, але водночас досить закоснілою, технічно т аморально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільній лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня не підготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку

2. 90 - ті роки ( горбачовська «перебудова» та перші часи української незалежності) характеризувалися, з одного боку застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою та помітним збайдужінням посткомуністичних правлячих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів державної інфраструктури, яка, втім охоплює поки що лише окремі її ділянки ( образотворче мистецтво та його ринок, шоу - бізнес, частково освіту, театр та інше) і внайближчому майбутньому не зможе, вочевидь собою державно комунікабельну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об'єктивний та загалом передбачавальний характер, відбувалися здебільшого стихійно, за інерційної часто не послідовної політики держави та практичної відсутності єдиної регіональної політики в україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах правлячих кіл так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то лише серед широких мас, а й у самому культурно - мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням асигнувань, а обоовязок самої культури, полягає в тому, щоб слугувати незалежній українській державі більш - менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.

3. Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, до найкращих зразків фольклору на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, музиці, як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу.

4. Відроджено або створено нові організації громадські установи, покликані ввести просвітницьку роботу, пропогувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім.. Т. Шевченка «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина». Виникають нові форми культурно освітницької і бібліотечно інформаційної справи, пов'язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь, і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів звичаїв.

5. Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, допомагають усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території україни. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних відносин та міжнаціонального спілкування, розвиваються прагнення інших народів до національно - культурної, автономії до утворення власних культурних організацій.

6. Поглиблюються зв'язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікальноо не повторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають виходити у культурне життя народу України, розгортається глобалізація духовної сфери.

Об'єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом його культурної сфери зокрема показує, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культури політики- безперспективна з кількох причин.

Завдяки вибраній темі я б хотіла коротко оглянути розвиток культури в період незалежності в різних сферах, з різних старін.

1. Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст.

Відомо. Що переходову добу культура поводиться вельми не сподівано. Вона стає чутливішою до будь - яких «експериментів» ізсуспільством. Посилюється її здатність до прогнозування. Накопичення нею цінності, які чекають свого часу, культура саме в такі історичні години виймає із своїх засіків, щоб перевірити на міцність, а суспільство на готовність їх сприйняти в такі період культура різко посилює в собі захисні щодо суспільства механізми. Вона перебирає на себе завдання адаптації до ситуації екстреми завдання його збереження. Своєю поведінкю культура « підказує» на які самецінності суспільству потрібно звернути увагу.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. -- доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.[5]

Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.

Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.

У 80-х -- на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко -- єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх -- російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.

Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів -- оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.[3]

Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х -- на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% -- американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.

Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Білаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т. Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання -- Українська автокефальна православна церква -- Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом -- 15.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого -- небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація -- Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.

Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.

2. Українська книга доби незалежності

Розпад Радянського Союзу, зміна державного устрою України вимагали з самого початку від політиків, які перебрали на себе управління уже не радянською республікою, а повноцінною суверенною державою, осмислених дій, спрямованих не тільки на вирішення проблем економічного характеру, а й на формування нового соціального простору, нових соціальних комунікацій, притаманних саме незалежним країнам. Поступове згортання комунікативних зв'язків українців з мешканцями республік-партнерів по СРСР робило нагальним завдання вкладення у свідомість наших спів-вітчизників розуміння нового соціального часу, що йшов на заміну колишньому, напрацювання нової змістовної комунікації між владою і народом, різними прошарками населення і соціальними групами, які стрімко почали виникати у зв'язку з його майновим, а відповідно і соціальним роз-шаруванням.

Тобто йдеться не просто про виконання владою лише якихось певних дій, зорієнтованих на перебудову економіч-ної чи технологічної моделі держави, а про створення інформаційно-знаннєвих умов для ненасильницького формування у свідомості населення нового світосприйняття, розуміння тих змін, що вже відбулись, і напрацювання соціальних комунікацій з новими якісними характеристиками, які б дали змогу в подальшому забезпечити участь переважної більшості громадян країни у свідомій розбудові власної держави, її соціальної, культурної та виробничої сфер, економіки.

Постановка перед собою такого складного завдання, а також його системна реалізація можлива тільки за умови розуміння політикумом того непересічного факту, що рушійною силою всіх процесів, реформ, які відбуваються на теренах держави, особливо тієї, яка тількино розпочала свій шлях у рамках суверенності, гарантом їхньої послідовності, успішності та корисності для держави і народу є людина. Але людина, яка має відповідний рівень культури, освіти, професійних знань та вмінь і не відчуває себе чужорідним тілом у системі горизонтальних і вертикальних соціальних комунікацій, творцем якої вона, власне, і є.

Чинників, які впливають на формування людини як особистості, як суб'єкта і об'єкта соціальних комунікацій, більш ніж достатньо. Але історичний досвід людської цивілізації переконливо свідчить, що найвпливовішим з них була, є і ще довго залишатиметься книга. Саме книга опосередковано через людську особистість найефективніше впливає на змістовне наповнення і якісний рівень соціальних комунікацій у суспільстві, є найліпшим інструментом щодо зміни їхнього формату в умовах історичних, політичних чи економічних колізій, які відбуваються в межах тієї чи іншої держави.

Тому, взявши за відправну точку лише статистику друку вітчизняної книги, що й стало предметом дослідження у пропонованій статті, можна визначити, чи достатній строк -- двадцять років незалежності України для того, щоб когорта українських політиків, яка протягом цих років мала повноваження на керівництво країною, змогла перейнятися цією прописною істиною.

Метою публікації є аналізування стану вітчизняного книговидання за роки незалежності України, ролі та місця націо-нальної книги у системі соціальних комунікацій.

Аналізуючи показники друку українських книг за накладами, варто зазначити, що, починаючи з 1994 року, спостерігається перманентне згортання впливу друкованого слова на процес удосконалення соціальних комунікацій в Україні, а відповідно й зниження якісних характеристик комунікативного порогу основної маси населення. Саме з цього року обсяги видання вітчизняної книги опускаються до рівня одного примірника на жителя держави. В умовах такого "доробку" починається поступовий процес культурної, освітньої та інтелектуальної деградації українців, втрати комунікативних зв'язків у професійних середовищах, між різними соціальними і віковим групами населення, знижує-ться поріг моральної та соціальної відповідальності людини за свої дії перед іншими і суспільством в цілому. Обмін знаннями, інформацією вищого порядку, які раніше грома-дяни отримували саме з книг, за браком чи взагалі відсутністю останніх у більшості жанрових ніш, які найактивніше впливають на моральний, культурний, інтелектуальний розвиток особистості, поступово підміняється обміном банальною побутовою інформацією, почерпнутою із різноманітних друкованих та електронних ЗМІ. За відсутності пропозиції книги наростаючий потік інформаційного, короткоживучого "ширвжитку" заповнює комунікативне поле конкретної людини, змінюючи характер її світосприйняття з культурно-інтелектуального на емоційно-фізіологічний, обмежуючи рівень комунікативних зв'язків лише безпосереднім оточенням. Тобто сімнадцятирічна "стабілізація" вітчизняної видавничої справи в межах видання однієї книги на рік на жителя України (з несуттєвими періодичними відхиленнями цього показника в "плюс" чи "мінус") є наочним свідченням чотирьох- -- п'ятиразового відставання нашої держави від країн Європи не в фізичних обсягах видання книг, а в пи-таннях формування сучасного світогляду нового українця як європейця, "прищеплення" йому нових комунікативних знань, які б дали змогу переважній більшості наших спів-громадян на рівних вести обмін інформацією та знаннями з європейцями з найширшого кола питань від -- проблем політичного і соціального устрою до технічних, технологічних і наукових.

Постійний брак різножанрової вітчизняної літератури, у тому числі й підручників для загальноосвітньої, професійної та вищої школи, мізерні обсяги так званої "ринкової" або загальнодоступної книги, відсутність достатніх бюджетних ресурсів для забезпечення системного поповнення фондів бібліотек українською книгою в обсягах, які б уможливили вільний доступ громадян України до царини сучасних знань, вже фактично назавжди викреслили з комунікативного середовища високих, у тому числі й професійних, категорій мільйони нинішніх українців середнього віку, знизивши їхній поріг соціальних комунікацій до побутового рівня.

Ймовірність у подальшому залучення їх до творчого процесу перебудови виробничої бази держави на основі сучасних інформаційних технологій, до свідомої та ефективної участі в забезпеченні динамічного розвитку української культури, освіти, науки без позитивних змін у ставленні української влади до національної книги практично рівна "нулю".

Дехто з дослідників, абстрагуючись від питання обсягів накладів української книги , акцентує увагу на стрімкому зростанні в останні роки кількості книг за назва-ми , оцінюючи його як однозначно позитивне явище.

Безперечно, цей показник свідчить про те, що Украї-ною ще не до кінця втрачено творчий потенціал народу і що прошарок людей, спроможних перетворити бачення світу крізь призму свого власного суб'єктивного світосприйняття в книгу, як основоположний елемент системи соціальних комунікацій , поки що досить суттєвий, однак вплив цього показника на їхній стан і рівень в українському суспільс-тві переоцінювати не варто.

Більше того, невідповідність відсотка зростання кількості назв відсотку збільшення сумарних накладів говорить лише про досить сильне обмеження доступу пересічного українського громадянина до таких необхід-них йому знань. Особливо це стосується технічної, науково-популярної книги, літератури з природничих наук та інженерії, підручників для професійної і вищої школи тощо. Як-що порівняти показники зростання видання книг за назвами і за накладами з 2000 по 2010 рік, то вони виглядатимуть так. У 2000 році було видано 7749 назв загальним накладом у 43 млн 563 тис. примірників. А у 2010 році ці цифри становили відповідно 22 557 назв і 45 млн 57 тис. примірників. Тобто у 2010 році кількість назв порівняно з 2000 збільши-лась у 2,9 раза, а от сумарний наклад за ці ж 10 років -- лише на 1,03%. Навіть якщо взяти позитивно "піковий" з точки зору стану книговидання докризовий 2008 рік і порівняти його з тим самим 2000, то темпи зростання кількості видань за назвами і за накладами будуть співвідноситись таким чином: зростання за назвами у 3,1 раза, а за накладами лише на 33%.

Цей процес можна назвати своєрідною "дифузією", розчиненням книги в соціумі, втратою нею ролі вирішального фактору впливу на свідомість українців, на рівень їхньої моралі, загальної, технічної та технологічної культури, освіти та інтелекту. Якщо у 2000 році кожна нова назва книги, що виходила друком, могла бути доступною 5622 громадянам України, то вже у "благополучному" 2008 лише 2420, а у 2010 всього 1996. Це значить, що 3202 українці, які ще в 2000 році могли розраховувати на те, що вони знайдуть конче їм потрібну книгу, вже у 2008 ні за яких умов отримати цю книгу не змогли б. А ще через два роки кількість таких громадян становила уже 3626. Варто зауважити, що ці цифри подаються з урахуванням накладів підручників для загальноосвітньої школи, де кожна назва зазвичай друкується у кількості 350--450 тис. примірників, а загалом у 2010 році більше половини із 22 557 назв вийшли накладами до 500 примірників, тобто реально українська книга, яка надходить у вільний продаж, у середньому може бути доступною менш ніж 700 нашим співгромадянам. Найгірше, що в категорію найменш доступної літератури потрапили підручники і посібники для вищої школи і наукова книга, середній наклад кожної назви яких коливається від 200 до 400 примірників. При такому стані вітчизняної книги очікування ефек-тивного її впливу на стан соціальних комунікацій в україн-ському суспільстві можуть бути порівняні зі сподіваннями отримати 60 тонн високоякісного тонізуючого напою після потрапляння однієї краплі лимонного соку в залізничну цис-терну наповнену водою.

Тому стрімке нарощування кількості назв при незмін-них чи несуттєво зростаючих накладах аж ніяк не може бути оцінено однозначно позитивно. Скоріше, ця ситуація є про-мовистим свідченням втрати сучасною системою соціальних комунікацій в Україні за рахунок "дифузії" вітчизняної книги свого найвищого з точки зору націє- і державотворення культурного, освітнього та інтелектуального рівня.

Культура читання у державі, стан національної книги і соціальних комунікацій, якість людського ресурсу та спроможність держави до розвитку -- взаємопов'язані й прямо залежні поняття. Тому без докорінної зміни ставлення влади до вітчизняної книги, без рішучих і ефективних заходів, зорієнтованих на забезпечення повномасштаб-ного повернення її в систему соціальних комунікацій як найсуттєвішої складової, будь-які спроби України стати в рівень з європейськими державами у якості повноправного партнера не увінчаються успіхом. Більше того, в усіх сферах життєдіяльності країна і далі буде скочуватись до рівня, який навіть у теоретичному плані не передбачатиме можли-востей її входження в коло цивілізованих держав.

3. Розвиток театрального мистецтва

Театр, як відомо, колективне мистецтво, тому важко виділити в його кінцевому продукті виставі - найголовнішу причину успіху, щоб увінчати його найголовнішою примарою держави .

Чи не тому за 40 років існування Шевченківської премії персональні нагороди в галузі театру призначалися лише трьом видатним акторам? Серед інших Б.Романицькому (1974), мабуть не тільки за епізодичну , по суті роль Граса у виставі «Маклена Граса» М.Куліша, скільки за саму фундацію 1922 р. театру імені М.Занковецької і корифейський внесок в українську театральну культуру.

Н.Ужві було нагороджено (1984) за два роки до смерті, либонь , також не «за виконання ролей у останні роки», бо все це не великі, не завжди вдалі ролі в епізодах і пересічних виставах кон'юнктурних сучасних п'єсах, а за легендарність самої акторської постаті «поетеси української сцени».

Український театр, його режисери, артисти, сценографи, лишаючись сам на сам з глядачем , з усіх сил , з усіх своїх талантів намагалися не брехати, лишатися природними людьми, пізнаваними і щирими. На досить фальшивому, часто не досконалому драматургічному матеріалі вони творили вистави людяні , психологічно вмотивовані, навіть тонкі красиві і поетичні. І кожна з них підносила людину на пєтистал духовності, доброчесності гармонійності. Навіть конюнтурне «Відродження» закінчувалося феєрверком електрозварки, ігри якого прикрашали різдвяними вогнями землю і життя.

Сучасний балетний театр коріння якого сягають у сиву давнину тисячоліть дохрамовських і театралізованих танцювальних видовищ Єгипту, Індії, Греції Риму та Київської Русі, і в третьому тисячолітті продовжує залишатись одним з головних лідерів світової художньої культури, щовечора збираючи переповнені в усіх кращих оперних театрах планети. Проте його розвиток наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть став як ніколи складним, суперечливим і водночас дуже цікавим своїми багатоманітними пошуками й експериментами , несподіваними взаємовпливами і напруженою боротьбою різних мистецьких течій та напрямків. Стрімкий плин часу, що змінює світ, людей, погляди і смаки, спонукав до переоцінки художніх та моральних цінностей до нових поглядів на вічні класичні шедеври мистецтва зокрема балетного. Класичний балет і весь академічний напрямок театральної хореографії поступово втрачає свій пріоритет, авторитарну першість у сьогоденному розмаїтті жанрів і стилів танцювальної культури. Про це все частіше говорять теоретики і практики світового балету, називаючи сучасний стан балету кризовим. І хоча поступ балетного театру в останній чверті ХХ століття проходив у контексті постмодерніської культури й агресивного наступу часто відверто делитантського неоекспресіоніського танцтеатру, класичний танець як естетична вершина сценічної хореографії й як унікальна система професійного виховання артистів і балетмейстерів живе , збагачується й оновлюється, вбирачи й активно перетворюючи здобутки найновітніших художніх течій і напрямків.

Українські колективи дбайливо зберігались у своєму діючому репертуарі світову і класину спадщину, на інтерпретаціях якої зростали і формувалися майстри усіх артистичних поколінь і яка сьогодні не лише прикрашає афішу й шліфує виконавську культуру та високий професіоналізм солістів і кордебалету, а й «годує» у цей економічно скрутний час театри, що виїздять на гастролі за кордон. Столичний театр із тріумфом демонстрував у багатьох зарубіжних країнах прекрасні постановки «Лебединого озера» «Сплячої красуні» та інших.

Театр - 90 - х років ХХ століття - позначено своєрідною диспативністю. Його художні структури репрезентовані для сучасного театрального пошуку - це структури, що засвідчують високий стіпінь нерівноваги, невпорядкованість контекстів, до яких вони належать.

Ускладному і досить строкатому творчому житті балетних колективів України театральний сезон 1990 - 1991 рр, останній сезон напередодні жаданої незалежності та суверенітету української держави був деже напруженим і мало результативним у творчоу плані, віддзеркалюючи загальну кризову ситуацію в художній культурі СРСР, щоруйнувалася під могутніми ударами хвиль «перебудови», гласності, національної самосвідомості народів радянських республік.

Гучні й багатообіцяючі гасла «перебудови» і «театрального експеременту» кінц я 80 - х років обернулися галасливими деклараціями і ні як не сприяли покращенню і оновленню організаційно економічного життя музичних театрів республіки і на сам перед обласних оперно - балетних колективів, які на початку 90 - х років переживали чисельні фінансові труднщі. Перший оперний театр України, який завжди мав особливе суспільне становище і велику бюджетні дотації, зустрівся з байдужістю керівних ідеологічних та деректичних інстанцій до високого мистецтва, із принизливим фінансуванням закладів культури за залишковим принципом.

Особливо потерпали молоді столичні колективи - Київський дитячий музичний театр і Київський театр музичного балету, який у 1989 році очолював відомий танцівник і хореограф В. Ковтун. Вони не мали найголовнішого власної сцени. Незважаючи на величезні труднощі і намагаючись підтвердити назву й художнє спрямування підтримуваного ним колективу, ковтун здійснив у 1989 році постановку «Лебедине озеро» Чайковського з точно відтвориним кордебалетними і сольними хореографічними епізодами Л. Іванова та М. Петіпа і юними солістами двадцятилітніми Я. Гладких та Є. Кайгородовим у складних партіях Одетти - Оділії та принца Зігфріда.

Міністерські чиновники замість допомоги театрам надавали вказівки та рекомендації, серед яких головною була порада самотужки боротися за виживання та збереження колективів. Про утвердження мистецького обличчя і пошуку, які ще не давно підтримували дериктівні інстанції, взагалі не йшлося. Проте балетні групи театрі внамагалися створювати нові вистави не втрачати здобутки , не розгубити свого глядачя.

Театральний сезон 1990 - 1991 рр., позначений напруженою боротьбою столичних та обласних театральних колективів з економічними негараздами і фінановими труднощами за «виживання» в нестабільних соціально політичних умовах, не приніс успішних примєр. Долаючи чисельні перешкоди , музичні театри входили в доленосні для історії України 90 - ті роки ХХ століття , коли боротьба за суверенітет, що охоплювала все ширші верстви суспільства, віддзеркалювалася в складних процесах розвитку національної художньої культури .

Новий театральний сезон 1991 - 1992 років київський оперно - баетний колектив розпочав у суверенній українській державі, яка 24 серпня 1991 року на весь світ проголосила свою незалежність. Над величною спорудою театру гордо замайорів синьо - жовтий прапор. Активізувалася діяльність усіх творчих цехів для відродження і оновлення національного репертуару. Розпочалася копітка підготовка до святкування 125 - річчя постійного оперного театру в Києві, до якого планувалося провести Всеукраїнський фестиваль національних класичних і сучасних опер, деб усі колективи країни показали свої нові постановки. Молода незалежна держава декларувала підтримку оперному театрові, який мав відіграти вирішальну роль у розв'язані дуже важливої і актуальної проблеми - інтеграції української культури в європейській і світовій мистецький процес. Нові політики з гуманітарних питань неодноразово наголошували, що оперний театр завжди був і є важливою вершиною художньої культури нації , свідченням її духовної зрілості і виміром її справжніх здобутків. Однак чисельні актуальні організаційно фінансові і творчі проблеми, які заважали діяльності колективу в останні роки, залишилися не розв'язаними, а до них постійно додавалися нові. Складні питання розвитку й оновлення першого театру України були безпосередньо пов'язані з гострими проблемами становлення молодої незалежної української держави, де багатогранні процеси національного духовного відродження постійно наштовхувалися на чисельні труднощі в економіці і культурі.[7]

Театральний сезон 1993 - 1994рр., розвинув плідні тенденції в діяльності столичного колективу і перезусім таку важливу, як поглиблення півпраці з сучасними українськими композиторами над новими балетами. Премєра балету «Русалка» за мотивами одноіменної казки славетного датського письменника Г.Х.Андерсена відбулася 31 жовтня 1993 року і мала великий успіх насамперед серед величезної дитячої аудиторії, зачарувавши мелодійною, щедро танцювальною музикою з емоційним піднесенням інтерпретовану молодим талановитим диригентам О.Бакланом, багатоманітними, винахідливо поставленими танцями і чудовими мальовничими декораціями самобутнього художника А.Іконникова.

Твори великих хореографів класиків, посідаючи на афішах оперних театрів України значне місце, далеко не завжди позначене високою гармонією іхудожною досконалістю , а часом далекі від хореографічного першоджерела і позбавлені глибокого розуміння їх стильових та жанрових особливостей і тактовно балетмейстерського прочитання. Більшість солістів досить вправно володіють технікою академічного танцю, необхідного для вправного виконання провідних партій, втрачають зміст класичної хореографічної лексики яка для майстрів попередніх поколінь була поетичною мовою почуттів і душевних порухів , а не лише серією стрімких обертань , карколомних стрибків і чітких ліній арабесків із неймовірно піднятою ногою.

Сміливі пошуки , багатоманітні експерименти , натхненна самовіддана праця видатних майстрів й яскраво талановитої , активної творчої молоді відкриватимуть сучасній танцювальній українській культурі нові мистецькі обрії і широкі шляхи в усіх жанрах хореографії ХХІ століття.

4. Розвиток кіноматургії

Відбуваються зміни в українському кіно. Розпочато підготовку режисерів і сценаристів. Створюються україномовні фільми. Наприкінці 80 -- на початку 90-х років в Україні були створені фільми, які здобули широке визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Іллєнка, "Голод-33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах.[10]

У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколай-чука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед яких "Танго смерті" О. Муравйова, "Кому вгору -- кому вниз" С. Клименка, "Козаки йдуть" С. Омельчука, "Ізгой" В. Савельева. Головний приз одержав фільм "Голод-33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Германова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.[8]

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" -- І. Франка, "Царівна" -- О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 р. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Високу оцінку дістало українське кіно на міжнародній арені. На 36-му кінофестивалі у Сан-Ремо фільмові "Ізгой", створеному за мотивами повісті А. Дімарова, присуджено Гран-прі. Успішно представили своє мистецтво кінематографісти України в 1994 р. на кінофестивалі в угорському місті Дьордь. Це форум молодих митців, на якому було репрезентовано понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З 10 призів 4 отримали українські кінострічки: "Кордон на замку" (режисер С. Лисенко), "Хроніка повстання у Варшавському гетто" (режисер Й. Дулевська), "Портрет, пейзаж, натюрморт" (режисер С. Бусовський), "Спілка одноногих" (режисер О. Столяров).

Важливою подією стало створення Спілкою кінематографістів Асоціації молодих кінематографістів України (АМКУ)

Кіно: український арт-хаус, наші в Канні та на Берлінале, фестивалі «Молодість» та Одеський міжнародний, недієвий Закон про «Про кінематографію» і відсутність інституту продюсування

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України

1. 20 років тому в Україні були доволі потужними кіновиробництво, прокат, преса. Уже до середини 90-х усе це розсипалося. А головне -- наше кіно втратило глядача, масову аудиторію, відтак і можливості повноцінного зворотного впливу, зв'язку з соціумом. Тож не дивно, що основні здобутки належать до сфери артхаузного кіно. У першу чергу йдеться про фільми «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські мотиви», «Настроювач», «Двоє в одному» Кіри Муратової. Цікаво працював Михайло Іллєнко, чиї стрічки «Фучжоу» та «Сьомий маршрут» є спробою іронійного переосмислення міфологічного світу українців. А ще фільми Романа Балаяна, Володимира Попкова, Сергія Маслобойщикова, В'ячеслава Криштофовича, Володимира Тихого. Безсумнівною, хоча й далеко не однозначною, подією був фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. У нас одна із кращих у світі шкіл документального кіно, і картини Сергія Буковського, Мурата Мамедова, Романа Ширмана, Юрія Терещенка не раз це посвідчували. Сильною залишилася школа кінооператорства: назву Богдана Вержбицького і Сергія Михальчука. Наш класик Євген Сивокінь і далі наполегливо вирощує нову генерацію вітчизняних аніматорів. Актором світового рівня залишається Богдан Ступка, а за ним -- ціла плеяда акторів високого класу.[6]

2. Ідей було чимало -- як хороших, так і поганих. Здебільшого реалізували погані. До прикладу, передача кінопрокату муніципальній владі призвела до фактичного знищення кінотеатральної мережі. Чимало зусиль було докладено для реформування галузі, впровадження продюсерської системи, які реалізували здебільшого у сфері словесної творчості. Минулорічні зміни і доповнення до чинного Закону «Про кінематографію» давали надію на позитив, одначе потому їх потоплено у Податковому кодексі. Нині Державне агентство з питань кіно впроваджує нову (за основу взято європейські формати) схему конкурсу проектів. Будемо сподіватися, що з цього щось вийде добре. А найбільше шкода втрачених, загублених художніх ідей, а з ними й фільмів. За 20 років устиг вирости цвинтар ідей та надій митців.[4]

Олег Кохан, генеральний продюсер кінокомпанії SOTA Cinema Group бачить перед собою такі факти українського кіно:

1. Той факт, що 20 років тому ми стали самостійними гравцями, серйозно вплинув на український кінематограф. В Україні умов для вирощення нової хвилі режисерів створено не було. У той же час позитивно, що за 20 років ми не втратили найдавніший міжнародний кінофестиваль «Молодість» і реанімували кілька інших; а журі міжнародних форумів відзначають не тільки нові роботи Кіри Муратової та Романа Балаяна, а і дебюти Сергія Лозниці, Ігора Стрембіцького та Марини Вроди.

2. Підтримка кіноіндустрії у нашій країні має сприяти сталому розвитку усіх секторів галузі: від освітніх програм, кінодебютів та соціальних проектів і до регулювання регіональної політики прокату та боротьби з піратством. Має прийти розуміння простої економіки: кіно є бюджетоутворюючою сферою. Але одного фінансування, яке у цьому році суттєво збільшено, недостатньо. Необхідна комплексна реформа, повна реконструкція кіногалузі.

У нас є досвід реалізації кінопроектів як за підтримки державних інституцій (Мінкульту та Агенції з питань кіно), так і у форматі міжнародного виробництва -- копродукції. Але успіхи нашого кіно на міжнародних кінофестивалях відбулися скоріше всупереч, а не завдяки. Досвід Румунії, Туреччини, а перед тим азійського кіно дуже показовий. Кіно роблять люди, які мають постійно бути в кінопроцесі. Ми зацікавлені, щоб наші оператори, режисери і адміністратори брали участь у міжнародних проектах, які зніматимуться в Україні. Як колись зазначав Орсон Уеллс: «Я знімаюсь у чужих стрічках, щоб заробити на власні».

Андрій Алферов, відомий кінокритик, телеведучий, висловив такі думки щодо, кіно в наш час:

1. На жаль, попри появу великої кількості студій і професійного обладнання, кіна в Україні за 20 років не з'явилося. Я маю на увазі кіно як сейсмограф, що здатний не лише фіксувати духовний стан країни, а й іноді передбачати тектонічні зсуви у громадській свідомості і навіть у державному устрої. Ані далекий приклад італійського неореалізму, що підтвердив за рік-два оновлення на Аппенінах, а потім і в усій Західній Європі; ані близький приклад румунської «нової хвилі», де цілий пласт нового кіно з'явився на тлі ще більшого занепаду, ніж в Україні, для нас не стали прикладом. Кіно в Україні за 20 років незалежності так i не народилося. Проте стало ясно, що у цьому не винні ні москалі, ні американці. Проблема українського кіно, як з'ясувалося, -- це самі українці.

Якщо спробувати перерахувати поодинокі здобутки у цій галузі, що сталися протягом останніх двох десятиліть, то варто нагадати, що вийшло останнє, нерівне, проте зворушливе полотно українського поетичного кіно -- скандальна стрічка Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

Ми трохи затвердилися на великих міжнародних кінофестивалях: стрічки Тараса Томенка і Мирослава Слабошпицького пройшли помічено у короткометражному конкурсі Берлінського кінофестивалю. У Канні трофеї у такому ж конкурсі виграли спочатку Ігор Стрембіцький, а потім Марина Врода, спровокувавши таким чином розмови у міжнародних кіноколах про Україну. За доволі короткий термін компанія Sota Cinema завоювала авторитет провідної вітчизняної компанії, стараннями якої Україна у рамках міжнародних копродукцій засвітилася на тих самих великих фестивалях і вперше змагалася за Каннську пальмову гілку: маю на увазі стрічку Сергія Лозниці «Щастя моє». На сьогодні, на моє переконання, це найкращий фільм про сучасну Україну, де, серед іншого, порушується тема національного прокляття.

До головного кінофестивалю країни виросла «Молодість», що починалася як невеличкий форум студентського кіно. І з'явився Одеський міжнародний кінофестиваль як другий полюс національного фестивального руху.

Потихеньку налагоджується школа вітчизняного кінодубляжу. І це все, що мені спадає на думку.[2]

2. Я, на жаль, не так пильно слідкую за усілякими законопроектами щодо кіно - говорив Алферов. Тим більше, що традиційно в Україні далі балачок справа не заходить. Прикро, що за останні 20 років ми спочатку створили, а потім фактично втратили профільну пресу: наразі ми не маємо ані спілки кінопреси, ані видань про кіно. Найголовніший з них -- часопис «КІНО-КОЛО», закрився, здається, років п'ять тому. Після того, як Україна погодилася взяти участь у зйомках фільму Йоса Стеллінга «Душка», а потім чиновники Мінкульту просто відмовилися перераховувати внесок у цю копродукцію, ми завоювали славу таких собі шахраїв на Заході -- людей, що не дотримуються обіцянок навіть за наявності підписаних угод. Ситуацію частково виправляє діяльність компанії Sota Cinema, яка працює із кількома великими західними компаніями і має репутацію надійного партнера.

Дотепер, попри обіцянки чиновників, не видано колекції української кінокласики на DVD. Фільми Довженка і Параджанова простіше придбати за кордоном, у тому числі в Росії, ніж в Україні.

5. Розвиток бібліотечної справи

Коротка історична довідка

3 березня 1866 року - заснована як Київська російська публічна бібліотека

1891 року - підпорядковано міській думі й перейменовано в Київську міську публічну бібліотеку

1923 року - надано нову назву - Київська центральна робітнича бібліотека ім. РКП(б)

з 1934 року - Київська державна обласна бібліотека ім. ВКП (б)

з 1952 року - Київська державна обласна бібліотека ім. КПРС

з 1956 - Державна республіканська бібліотека УРСР ім.. КПРС

У березні 1966 року за заслуги у розвитку бібліотечної справи та у зв'язку зі сторіччям від дня народженого орденом Трудового Червоного Прапора.

1991 року, з прийняттям декларації про державний суверенітет України, реорганізовано в державну бібліотеку України.

Постановою Президії Верховної Ради України від 03.05.1993р.

№ 3158 - ХІІ Бібліотеці надано статус національної парламентської, який підтверджено Указом Президента України від 11.10.1994р.

№587/94 «Про національні заклади культури»

В усьому світі національні бібліотеки володіють ціннім інформаційним і культурно - історичним надбанням держави.Національна парламентська бібліотека України, яка почала свою славетну історію з 1866 року,не є винятком. 140 років тому в Києві зявилася перша загально доступна публічна бібліотека, яка протягом усього періоду існування слугувала не окремим категоріям користувачів, а суспільству вцілому.

Протягом тривалого часу бібліотека розвивалась без суттєвих новацій. Та наприкінці ХХ століття у бібліотечній галузі України розпочинається впровадження нових технологій . нове тисячоліття НПБ Україна встріла зі значними власними інформаційними ресурсами, доступними користувачам завдяки новим комунікаціям. [12]

Процес модернізації українських бібліотек, що розпочинається у 90 - ті роки минулого сторіччя, і нова суспільно - культурна парадигма їхнього розвитку є головними стимулами інноваційних змін у бібліотечній справі Інноваційні перетворення стосуються всіх напрямів бібліотечної діяльності, зачіпають усі сфери функціонування бібліотек , і в першу чергу , комунікативні зв'язки із зовнішнім середовищем. Паралельно із цим здійснюється активне організаційно - технологічне оновлення бібліотечної системи. Сьогодення впливає на функції бібліотеки, трансформує її соціальну роль у суспільстві. Зазнають змін існуючі стереотипи стосункув бібліотек і суспільства дедалі більше на перетворення бібліотечного середовища впливає процес інформатизації.

У нових технологічних умовах бібліотеки є активними суб'єктами цього процесу. Залучаючи широке коло користувачів до роботи у новому комунікативному форматі, у тому числі мережевому використанні інформаційних ресурсів, бібліотеки сприяють поступовому формуванню у різних верств населення інформаційної свідомості. [13]