Драматичний театр та кінематограф Харківщини у ХХ столітті

Реферат

з Харківщинознавства на тему:

«Драматичний театр та кінематограф»

Виконала: учениця 9-А класу

Чуденко Христина

Перевірила: учитель

Запорожченко Людмила Романівна

2007 рік

Зміст

1. Вступ ………………………………………………….…………3

2. Основна частина

1) трупи………………………………………………….……5

2) театр Синельникова……………………………………6

3) Малий театр……………..……………………………….8

4) Театральні студії та гуртки……………………..……9

5) Оновлені театри……………………………….………..9

6) Театр кабаре………………………………………….11

7) Кінематограф…………………………………….…….11

3. Висновок …………………………………………………….14

Список використаної літератури ………………….…………15

ВСТУП

На початку XX століття український драматичний театр розвивався у надзвичайно несприятливих умовах. Численні українські трупи, переслідувані цензурними обмеженнями, гнані матеріальними нестатками, мандрували по Україні та інших регіонах Російської імперії, позбавлені можливості зупинитися десь на постійну роботу. До того ж у цей період українське театральне мистецтво, яке в попередні роки мало визначні здобутки, вже не могло задовольнити потреб нового часу, незважаючи на те що це були здобутки, пов'язані з іменами М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського. Але попри всі негаразди творча інтелігенція України глибоко відчувала дух часу, молоді таланти, спираючись на величезні здобутки своїх попередників, шукали нових шляхів у мистецтві.

Початок XX століття ознаменувався розквітом різноманітних пошуків і експериментів у сфері російського драматично-театрального мистецтва. На межі сторіч в осередку передової художньої інтелігенції Росії виник могутній рух за рішуче оновлення всієї театральної справи. Зрозуміло, що всі новації столичних театрів впливали й на розвиток провінційного театрального мистецтва. До Харкова приїжджали на гастролі Художній і Малий театри, трупа В. Мейєрхольда, Драматичний театр В. Комісаржевської, який з вересня 1902 до травня 1903 р. двічі побував у місті. Харків на початку XX століття належав до «першого ряду» провінційного театру -- сюди тяглися майже всі акторські сили широкої театральної провінції. Державні театри відкривали досить незначну кількість вакансій, у рядового актора потрапити із провінції до столиці було дуже мало шансів. Інша справа -- солідна провінційна антреприза, на яку при сезонних змінах у складі трупи можна було розраховувати. Яким же було організаційне становище провінційного театру? Театральних приміщень, якими б володіли приватні особи, у провінції було мало, більшість належала міському громадському управлінню.

Справами театрів формально відали міські думи, які обирали театральну комісію, що зазвичай отримувала назву «дирекції міського театру». На кожен сезон або на кілька сезонів дума здавала приміщення театру антрепренеру. Так, Харківський театр російської драми утримували понад сімдесят років три покоління антрепренерів Дюкових -- до 1905 року. У сезоні 1906/1907 р. трупу в Харківському міському театрі зібрав антрепренер Линтварьов за участю режисера К. Марджанішвілі. В цей час у Харкові працювала ще одна трупа російської драми професійних акторів антрепренера Соколовського у приміщенні оперного театру. Тут теж був підібраний досить сильний акторський колектив, який створював справжню конкуренцію міському драматичному театру.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Трупи

У 80 -- 90-х роках XIX століття Харків разом з Одесою, а згодом і Києвом, стає надійним пристановищем для багатьох українських мандрівних труп: М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, а також Г. Деркача, О. Суслова, О. Суходольського, Д. Гайдамаки, Л. Сабініна та ін. Безперечно, велику роль у розвитку українського театрально-драматичного мистецтва міста відіграв М. Кропивницький, який з літа 1889 р. купив для себе хутір «Затишок» за 120 верст від Харкова і став частіше навідуватися до губернського центру. На початку століття Кропивницький залишався неперевершеним актором якого критики називали «недосяжним українським Сальвіні». Він однаково був талановитим і в ролях трагедійних, і в побутових, і в комедійних. Актор володів соковитим і виразним голосом, а тому був віртуозним читцем і розповідачем. Незважаючи на глухоту, що прогресувала, Кропивницький не залишав сцени: допомога суфлерів йому не була потрібна, бо він знав усі ролі свого великого репертуару напам'ять.

У Харкові з кінця 90-х років XIX століття починають гастролювати трупи О. Суслова, О. Суходольського, Л. Сабініна. Трупа О. Суходольського довгий час працювала у Харкові, орендуючи театрально-циркове приміщення братів Нікітіних. Цей колектив українська та російська критика вважала «зразковою українською трупою» за її демократичний репертуар та виконавські традиції, спрямовані на задоволення перш за все потреб глядачів з найбідніших верств населення. З часом із трупи О. Суходольського виділилася трупа Л. Сабініна, яка прагнула, за свідченням її керівника, до радикального оновлення репертуару за рахунок творів світової та модерної вітчизняної драматургії. Вже у 1908 р. відбулися прем'єри вистав «Уріель Акоста» К. Гуцкова, «Ревізор» М. Гоголя, «Гетьман Дорошенко» Л. Старицької-Черняхівської, «Лісова квітка» Л. Яновської, п'єс Б. Грінченка. Цікавою сторінкою в історії харківського театрального мистецтва були заходи у 1910--1912 рр. П.

Саксаганського і М. Заньковецької щодо створення в Харкові постійного українського художнього театру на зразок МХТу. Юридичним засновником цього театру повинно було стати Товариство імені Г. Квітки-Основ'яненка. Передбачалося створити при театрі спеціальні вокальні та драматичні класи, залучивши до роботи молодих акторів. Театральна рада, яка займалася влаштуванням нового театру, провела значну організаційну роботу, вирішила чимало фінансових проблем, плануючи вже на другу половину вересня 1912 р. відкриття сезону. Але на початку вересня у місцевій газеті «Утро» з'явилася замітка, з якої стало зрозуміло, що театру, подібного до МХТу, у місті не буде через протидію посадових осіб, що недоброзичливо ставилися до ідеї відкриття українського театру. «Нарешті питання про український театр було закрите, всі починання поховано заживо», -- констатувала газета.

Театр Синельникова

І все ж злет харківської російської драми пов'язаний перш за все з діяльністю видатного актора, режисера і антрепренера М. М. Синельникова. У серпні 1910 р. він приступив до керівництва театром, який незабаром вийшов на почесне місце не тільки в Україні, а й у всій театральній Росії. Режисер з перших днів узяв за мету створити серйозний театр, а тому оточив себе талановитими акторами, художниками, кваліфікованим технічним персоналом. Організовуючи трупу, він залучав до неї, за його словами, «свіжі молоді акторські сили», які ще не були отруєні театральною рутиною, з якими було б легко працювати і здійснювати свої режисерські задуми. Склад трупи, поповнюючись і кристалізуючись, поступово прийшов до незмінного ансамблю видатних артистів: В. Блюменталь-Тамарін, О. Полевицька, О. Шатрова, О. Баров, П. Баратов, І. Пєвцов, С. Кузнецов, Л. Колобов, Б. Путята, В. Петіпа, А. Петровський, М. Тарханов, М. Ходотов, В. Юренєвата ін.

Із 1910 до революційного 1917 р., за свідченням самого режисера, в Харківському міському драматичному театрі було поставлено близько сімдесяти п'єс. На перші спектаклі Синельникова «Марія Стюарт», «Затоплений дзвін», «Остання жертва» одразу ж з'явилися позитивні рецензії в журналах «Театр и искусство» та «Рампа и жизнь». Рецензенти відзначали зіграність акторського ансамблю і особливо тепло відгукувалися про молоді сили трупи.

Як тільки фінансове становище театру покращилося, Синельников зробив досить сміливий крок -- відкрив у 1912 р. Загальнодоступний театр у робітничому районі Харкова в приміщенні колишнього цирку Грікке. Проте у цього театру були досить серйозні конкуренти: опера, міський театр самого Синельникова з першокласною трупою і Театр мініатюр. Тому через матеріальну скруту Загальнодоступний театр не протримався й року.

4 січня 1914 р. в Харківському міському драматичному театрі відбулася видатна подія, яка привернула до себе увагу театральних кіл усієї Росії, -- святкування 40-річного сценічного ювілею М. М. Синельникова. З усіх куточків країни з'їхалися актори та режисери, щоб привітати ювіляра. Це дало можливість скласти незабутню і виняткову щодо акторської майстерності програму.

Роки з 1912 до 1915 стали в історії Харківського драматичного театру періодом найвищого підйому антрепризи Синельникова. В подальшому, як і весь російський театр, вона переживала поступовий занепад. Із початком Першої світової війни криза загострилася. У зв'язку з воєнним часом театр Синельникова втратив кращого свого глядача: молодь була призвана до діючої армії, матеріальне становище населення погіршилося, що одразу ж позначилося на відвідуванні спектаклів. 1 лютого 1915 р. закінчився перший термін оренди Синельниковим Харківського міського драматичного театру. За умовою нового договору з управою антрепренер повинен був узгодити свої плани і дії з театральною комісією, створеною із впливових осіб міста. Утримувати театр у провінції за таких складних умов на тому високому рівні, який встановив сам Синельников, коштувало значних зусиль. У той час, коли репертуар драматичних театрів ставав усе більш дріб'язковим, коли справжнє мистецтво вироджувалося в «танго смерті» або «танго апашів», Синельников залишався серед тих, хто вірив у високу духовну та виховну силу мистецтва.

Малий театр

У 1901 р. в Харкові на кошти титулярного радника Львова за проектом архітектора Цауне на місці старого цирку розпочалося будівництво Малого театру, історія якого є красномовним свідченням того, як у гонитві за прибутками театр від найкращих зразків драматургічного мистецтва поступово скотився до вельми сумнівного кафешантанного репертуару. З самого початку приміщення приватного театру призначалося для спектаклів, концертів, лекцій, гастролей, балів, що проводилися з благодійницькою метою. 25 грудня 1902 р., на Різдво, Малий театр відкрився спектаклем О. Островського «Таланты и поклонники», збір від якого пішов на важливу загальноміську справу -- закінчення будівництва народного будинку Харківського товариства грамотності. Під час сезону 1905 р. в Малому театрі давали спектаклі трупи антрепренерів П. Гайденбурова, Португалова, Товариства любителів драматичного мистецтва під керівництвом Ю. Юр'євського (справжнє ім'я Ю. Алексєєв -- брат К. Станіславського), проходили концерти знаменитої актриси Н. Тамари, що славилася виконанням оперних арій, російських і циганських романсів, гастролював єврейський театр «Унзер Вінкл» («Затишний куточок»).

У 1907 -- 1908 рр. у Малому театрі йшли спектаклі Товариства українських артистів Саксаганського (до речі, усі афіші й оголошення до спектаклів цієї трупи були надруковані українською мовою), працював колектив видатного драматичного актора П. Самойлова. Місцева преса, зокрема газета «Южный край», опублікувала велику похвальну рецензію на виконані П. Самойловим ролі. Цього ж сезону в Малому театрі розпочалися знамениті гастролі режисера В. Мейєрхольда з трупою В. Комісаржевської. Репертуар був досить цікавий і різноманітний: п'єса «Будівельник Сольнес» та велика вистава з трьох відділень, в програмі яких -- «Електра», танці в жанрі А. Дункан (Адда Корвін), «Балаганчик і ліричні сцени за творами О. Блока».

Проте вже в листопаді 1909 р. купець 1-ї гільдії В. Жаткін, скориставшись матеріальною скрутою Малого театру, купив його за 183 тисячі крб. з метою створення тут розважального комплексу з кафешантаном на зразок столичних «Ермітажу» та «Омона». Зрозуміло, що репертуар Малого театру різко змінився. Високе мистецтво було переможене великим підприємництвом. І це, до речі, стало суттєвою ознакою другого десятиріччя XX століття.

Театральні студії та гуртки

Із періодичних видань стало відомо ще про один аматорський колектив. На окраїні Харкова в невеликому приміщенні працював драматичний гурток студентів Харківського університету. Їх спектаклі завжди привертали увагу значної кількості глядачів. На зовсім крихітній сцені студенти поставили комедію О. Островського «Без вины виноватые». Критик відзначав вдумливу роботу режисера, по-справжньому талановиту гру акторів-аматорів. Головну роль Незнамова виконував студент Шостенко і робив це професійно, яскраво, характерно.

Крім того, театральні студії та гуртки створювалися при клубах, у Будинку товариства робітників, побудованому в Харкові в 1903--1905 роках.

Оновлені театри

Як уже зазначалося, на початку XX століття нові стилі, течії і форми в мистецтві та літературі заполонили й театральну сферу, змушуючи акторів, режисерів, а найчастіше антрепренерів, що гналися за довгим карбованцем, працюючи для тієї категорії публіки, яка прагнула тільки розважального жанру, шукати нових сценічних втілень, нової стилістики. Це був час новаторства, пошуків та експериментів. У Харкові, як і в усій країні, з'являється багато професійних і аматорських труп, що ставили короткі драми, фарси і комедії, оперети, інтермедії та скетчі. Життя таких театрів було недовгим: один-два сезони, а іноді припинялося вже після перших вистав. У моду входили театри мініатюр і естради, які працювали в залах кінотеатрів, дерев'яних павільйонах садів, парків, що суміщалися з кафе, казино, кабаре.

Одним із перших капітальних приміщень подібного типу в Харкові, як про те вже йшлося, став Малий театр після того, як його у листопаді 1909 р. викупив купець В. Жаткін, що вже на той час мав чималий досвід діяльності в цій галузі. Вклавши 50 тис. крб. у ремонт Малого театру, він добудував до нього приміщення для кафешантану із залою з похилою підлогою. Тут була сцена, кабінети, великий вестибюль і зимовий сад. У дворі спорудили довгий двоповерховий флігель з номерами для шантанних дів та їхніх гостей, а в саду «Баварія» -- Літній театр із закритою сценою. На Харківській набережній, 5 створився справжній комбінат розваг, якому було присвоєно назву «Вілла Жаткіна». Щоправда, харків'яни продовжували називати театр Малим, а нову назву вживали лише до кафешантану. Про те, якими ж насправді були такі заклади, свідчить відгук члена Державної думи фон Дітмара: «Ніде кафешантани не відзначалися таким відкритим цинізмом, розбещеністю, як у Харкові. Всі ці Жаткіни, Тіволі відкрито розбещують юнацтво -- їх давно час би знищити». Та діяльність жаткінського видовищно-концертно-розважального підприємства продовжувалася майже до революції 1917 року.

Ще один невеликий театр мініатюр та оперети за проектом того ж архітектора Цауне було побудовано в 1915 році. Спочатку його називали Театр мініатюр «Пельцер», а згодом -- Катерининським (розмістився на Катеринославській вулиці). Тут відбувалися концерти, драматичні спектаклі за участю гастролерів і місцевих акторів. Неподалік від Катерининського театру в 10-х роках відкрився ще один театр мініатюр С. Сарматова, де щовечора давали по дві вистави легкого жанру за участю шансонеток і часто лунали зі сцени напівпристойні куплети у виконанні самого власника театру.

Театр кабаре

Більш богемним, вишуканим вважався жанр театру-кабаре. «Щодо кабаре у нас зараз розмах», -- писав відомий тогочасний критик О. Р. Кугель у 1910 році. І він аж ніскільки не перебільшував. Гамірна, бурхлива хвиля дещо модернізованих розваг зненацька заполонила міста Росії саме в 10-х роках XX століття. Слідом за Москвою та Петербургом з блискавичною швидкістю кабаре починають відкриватися і в Харкові. Вони мали незвичні назви і приваблювали місцеву публіку легкими, інколи доволі вишуканими програмами. У таких напівтеатриках-кабаре ставилися невеликі п'єси, скетчі, що не потребували дорогих декорацій і костюмів, не займали багато часу і місця. Перший подібний заклад -- «Голубе око» -- відкрився в 1910 р. у приміщенні Польського будинку прем'єрою «Незнайомка» О. Блока. Театр пробував себе у різних жанрах -- від політичного шаржу до кінематографії, але така розпорошеність успіху не принесла, і театр поступово сам по собі припинив діяльність.

Кінематограф

Нагадаємо, що кіно виникло наприкінці XIX століття: у 1895 р. з'явилися перші фільми французів -- братів О. та Л. Люм'єр, яких вважають винахідниками кіно. Проте ще в 1893 р. механік Новоросійського університету в Одесі Й. Тимченко за участю професора цього ж університету М. Любимова сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. Та за іронією долі всесвітня слава кіновинаходу дісталася братам Люм'єр.

У грудні 1896 р. у Харкові вперше у приміщенні оперного театру відбулася демонстрація небувалого «чуда техніки» -- кінематографа. Харків'яни з газет уже знали про те, що винахід французів братів Люм'єр проник до обох російських столиць, а ось тепер «рухлива фотографія» з'явилася й у провінційному Харкові. Але на відміну від Москви та Санкт-

Петербурга у Харкові в програмі сеансу поряд з іноземними зйомками демонструвалися й кадри, зроблені на місцевому матеріалі й показані А. К. Федецьким -- професійним харківським фотохудожником. На перших своїх кінокадрах Федецький зафіксував урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова та джигітовку козаків Оренбурзького полку на Кінній площі. Кіносеанс Федецького мав небувалий успіх, про що свідчить захоплений відгук рецензентів у місцевій газеті «Южный край». Через деякий час Федецький приступив до нових кінозйомок на залізничному вокзалі. Громіздким кіноапаратом кращої іноземної марки він зафіксував кадри до майбутнього сюжету «Вигляд Харківського вокзалу в момент відходу потяга».

Протягом кількох років Харків відвідували заїжджі гастролери зі своїми кіноапаратами та стрічками. Кінофільми демонструвалися в цирку братів Нікітіних, у садах «Прикажчиків» та «Комерційного клубу», у міських театрах. Зацікавилися кінематографом і власники харківських розважальних закладів. Вони почали закуповувати кінопроектори. І новий атракціон разом з клоунами, шпагоковтачами, ліліпутами та іншими «єдиними у своєму роді артистами» посів чільне місце в кафешантанах, які у свою чергу теж впливали на кінематограф, вимагаючи продукції своєрідного ґатунку. «Пікантні сценки» перекочовували з кафешантанів до кінематографів, де демонструвалися імпортовані з-за кордону, а згодом і вітчизняного виробництва, «фільми для мужчин». Такі напівлегальні нічні сеанси відбувалися й у Харкові. Критика негативно оцінювала подібні фільми «французького жанру» і відзначала, що вони «отруюють уяву, засмічують, забруднюють її ... і зводять усю зацікавленість життям до роздягань та перевдягань». Відомий співак О. Вертинський із цього приводу зазначав: «... Кінематограф тоді мистецтвом не вважали. Це була, на думку багатьох, дуже примітивна розвага, щось на зразок балагану, оснащеного найновішою [на ті часи!] технікою». Урядові структури, Харківське міське самоврядування намагалися боротися з поширенням подібних видовищ, перш за все вдаряючи по кишенях власників розважальних закладів. Спочатку було збільшено податки з кафешантанів у загальнодержавному масштабі, а в 1910 р. Харківська міська дума своєю постановою збільшила збір на користь міста з усіх розважальних і видовищних закладів, звільнивши від сплати цього податку тільки благодійницькі, загальнодоступні навчальні та науково-популярні заходи, а також ті, що влаштовувалися в міському театрі.

ВИСНОВОК

У досліджуваний період завдяки активізації громадського та культурного життя у місті створювалося чимало аматорських колективів української та російської драми. Вагомий внесок у справу залучення народних мас до театрального мистецтва зробили народні будинки та робітничі клуби.

Таким чином, театральне життя як на професійному, так і на аматорському рівні на початку XX століття у Харкові просто-таки вирувало. Театральні діячі брали активну участь у становленні українського та російського модерного драматичного мистецтва, опановуючи творчість молодих драматургів, виховали цілу плеяду талановитих акторів, сприяли розвиткові режисерської майстерності.

Список використаної літератури

1. Багалій Д. І. «История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 год)» - Х. 1994. - т. 2 - С.562-580

2. Станіславський С. К. «Музыкальное и театральное исскусство Харькова в начале ХХ ст.» - Х. 1980 - с. 352-360