20

Вміст

Вступ

1. Українська музична культура як складова культури України ХІХ століття

1.1 Українська музика ХІХ столітті

1.2 Загальна характеристика музичної культури ХІХ століття

1.3 Музична культура ХІХ століття на прикладі її найяскравіших представників

2. Українська тема в зарубіжній музиці ХІХ

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

За часів відродження української культури необхідним є і знання тих звичаїв і культурних досягнень, що мали місце минулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих випробувань, що їх зазнавала Україна, і є невід'ємною частиною державної незалежності України.

Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула собі визнання в цілому світі. Подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним тріумфом слов'янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із кращих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів кінця XVIII та початку XIX ст.

1. Українська музична культура як складова культури України ХІХ століття

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX століття особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII--XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства -- національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

1.1 Українська музика ХІХ столітті

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Вiють вiтри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповiт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорницi» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого -- страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка -- великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

1.2 Загальна характеристика музичної культури ХІХ століття

На рубежі двох століть --XVIII і XIX -- накреслився досить ясний шлях для нових творчих звершень у галузі музики. Маємо на увазі передусім хорову творчість визначних композиторів -- Березовського, Веделя і Бортнянського. З'явився ряд опер (Березовський, Бортнянський), кілька симфоній (Бортнянський, невідомий автор початку XIX ст.), камерно-інструментальна музика Але через царські утиски й свідоме занедбання властями учбових закладів у першій половині XIX ст. на Україні не було можливостей для розвитку демократичної культури. Дальше покріпачення селянства загострило класові суперечності, спричинилося до ряду стихійних народних повстань (наприклад, боротьба селян під проводом Устима Кармалюка у 30-ті роки на Поділлі).

Важливу роль у боротьбі за нове, прогресивне суспільство, за скасування кріпацтва відіграло повстання декабристів на Сенатській площі у 1825 році. В. І. Ленін високо оцінив діяльність декабристів, назвавши її першим етапом революційної боротьби в Росії. Відомо, що «Південне товариство» декабристів гуртувалося в Чернігові й Василькові (біля Києва) і мало важливе значення для революційного руху на Україні.

Проте селянські виступи проти поміщиків, повстання декабристів та діяльність Кирило-Мефодіївського братства тільки розхитували кріпосницький лад, але не ліквідували його. Звільнення селян у 1861 році відбулося без надання їм землі, і їхнє становище фактично не поліпшилося. Проте реформа 1861 року відкрила шлях для утвердження й розвитку більш прогресивної форми суспільного устрою.

У першій половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки Деякі великі землевласники, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та Інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Артистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів з-за кордону.

Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збагатили її.

Найбільші міста України -- Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса -- мали свої музичні традиції. У першій половині XIX ст. їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60--70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали свої перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. В цьому процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.

Засновником нової української літератури став Іван Котляревський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, були написані мовою, близькою і зрозумілою народові і розповідали про долю простих людей. В них звучали народні пісні, музика. Це були перші паростки нової демократичної культури. Котляревський підсумував багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудожні, класичні твори. «Наталку Полтавку» автор назвав народною оперою.

Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Чи не першим обробив кілька пісень з «Наталки Полтавки» А. Барсидський. Пізніше, у 1883 році, М. Лисенко написав увертюру до «Наталки Полтавки», антракти до дій, супровід до пісень -- словом створив справжню оперу.

На початку XIX ст. з'явилася Симфонія соль мінор невідомого автора. Шкода, що її виконання на честь відкриття Одеського оперного театру в 1809 році було чи не єдиним. В наступні 150 років вона вважалася загубленою. Були певні успіхи в розвитку камерної, зокрема інструментальної, музики. Досить згадати інструментальну музику братів Лизогубів, М. Маркевича.

Отже, музичну культуру України першої половини XIX ст. характеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демократичні засади Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фольклор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав Микола Лисенко. Фольклором займався і Петро Сокальський, який створив наукову працю «Руська народна музика...». Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Боян» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, а потім у Києві). Звичайно, за самодержавства українське мистецтво не мало необхідних можливостей для свого розвитку. Але передові російські діячі всіляко підтримували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі стосунки між С. Гулаком-Артемовським і М. Глинкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку цілого ряду музичних жанрів дав український театр, який у 70--80-ті роки минулого століття досяг високого професіоналізму. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. КарпенкоКарим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема, М. Лисенко.

Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.-- Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піаніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджував фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх художніх вершин.

У другій половині XIX ст. на музичному обрії поряд з Лисеня ком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розвинути свій талант так повно, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послідовників.

Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький написав ряд хорів і серед н»х -- монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський -- свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській основі. У 1867--1869 роках він -- студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова -- професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів -- класиків і романтиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.

Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники -- згаданий уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка -- «Вечорниці», її автор -- Петро Іванович Ніщинський (1832--1896).

«Вечорниці» -- це вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Зупинімося на хорі «Закувала та сива зозуля», найбільш популярному номері «Вечорниць». Він приваблює слухача героїко-епічною образністю, драматичним сюжетом і соковитою музичною мовою Тут у кількох розділах хору ведеться хвилююча оповідь про невольників-запорожців, їхню важку долю, звучить протест проти насильства, прагнення до волі, мрія про повернення на батьківщину.

Хор «Закувала та сива зозуля» побудовано на образних контрастах; динамічні й епічні розділи чергуються з лірико-пісенними. Сонячним блиском пройняте тенорове соло «По синьому морю» (четвертий епізод) та світло-лірична інструментальна постлюдія. Обидві ці розділи написані в до мажорі на відміну від інших -- мінорних розділів. «Закувала та сива зозуля» -- яскрава сторінка української хорової музики другої половини XIX ст., справжня хорова класика.

Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на початку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів -- К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.

Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджується головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкладом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втрачали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській музичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з примусової кріпацької праці стає вільнонайманим -- професією. Поряд з поширенням домашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького життя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів.

Поступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, головним чином, приватні вчителі або вона викладалася в загальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.

Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів -- як творчих, так і виконавських,-- викликала появу різноманітних музичних і хорових товариств.

До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи приватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний проміжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки виховання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організацій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.

Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.

В університетській друкарні друкувався ряд журналів та альманахів, в яких вміщувалися твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших українських письменників, тексти народних пісень, дум, народні оповідання.

В 1841 році вийшла надзвичайно цікава і цінна праця Г. Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове», що не втратила своєї науково-пізнавальної цінності й досі.

В альманасі «Утренняя звезда» за 1833 рік опубліковано три пісні з «Наталки Полтавки» в обробці для голосу з фортепіано А. Барсицького -- перша публікація музичного супроводу популярної п'єси. Спеціальних музичних журналів у Харкові в той час не існувало. Періодично статті, рецензії та замітки про концерти і спектаклі вміщувалися в газетах та журналах, як, наприклад, «Украинский Вестник», «Украинский Журнал», «Харьковские Губернские Ведомости» та ін.

1.3 Музична культура ХІХ століття на прикладі її найяскравіших представників

Одним з видатних українських композиторів був Микола Лисенко. Беспосередні учні і послідовники Лисенка не виходили за межи тих, зрештою, провінціальних кордонів вокальної музики, в яких мимоволі замкнув українську музику Лисенко. Але українскі музики з цим обмеженням очевидно не могли миритися. Коли безпосередні учні Лисенка ще містилися в межах вокальної музики, то їхні сучасники, але учні інших чужинних шкіл, виразно вважали потрібним ті межі вокальності переступити. Засвоїти українській музиці побіч вокальних осягнень також інструменталізм, а разом із тим засвоїти побіч малих і великі форми, всі роди симфонічної та камерної музики -- фортепіанові та оркестрові,-- одним словом, вивести українську музику на широку дорогу творчості у всіх галузях української музичної продукції, стало головним завданням сучасності.

Вже сучасники учнів Лисенка, ті, що не в нього вчилися, зробили рішучий крок у тому напрямі. Це були Яків Степовий (1883--1921) і П а в л о Сениця (род. 1879). Степовий -- родом із Харкова (справжнє прізвище -- Якименко), вихованець придворної капели, до якої попав змалку, а потім -- Петербурзької консерваторії, яку скінчив по класу теорії композиції Римського-Корсакова. В своїй творчості Степовий теж головним чином тримався вокальної музики малих форм із пануванням мінору. Такі його «Барвінки» -- серія солових співів, дуетів і тріо в звичайному для української музики мелодійному стилі, ліричного змісту. Наступний крок у творчості Степового -- це збірник «Пісні настрою» на слова Олеся. Це, власне, продовження «Барвінків», але тут уже замість епіко-ліричної простоти приходять модуляція мелодійної лінії й досить вибагливі моменти гармонії. Далі Степовий написав досить багато романсів і взагалі солоспівів на слова різних поетів. Але, не задовольняючись самою вокальною музикою, в якій він все ж повніше виявився, Степовий дав уже серію фортепіанних творів камерного характеру, а саме невеличкі п'єси, як „Ргеlude”, „Іmpromtu”, „Valse”, „Menuette” тощо. Правда, в цих речах чуються впливи то Чайковського, то Гріга, то різних модерністів, але важливо, що Степовий не залишається чистим вокалістом, хоч із натури мав до того нахил.

Ще рішучіше, ніж Степовий, став на шлях інструменталіста Павло Сениця учень Московської консерваторії, де теорію композиції проходив під керуванням Яворсько, Сениця теж заплатив данину вокальній музиці, написавши більше півсотні романсів та дуетів, тріо, квартетів на слова, різних поетів. Але, коли у Степовою ще головні твори вокальні, то у Сениці більші й характерніші твори вже інструментальні то й іноді у великих формах. Такі його “Українська симфонія” для оркестру, оркестрова увертюра, струнний квартет для фортепіано, для віолончелі, для скрипки тощо. Коли Степовий у своїх фортепіанних творах зраджує ще певний еклектизм то Сениця в своїх інструментальних творах виявляє власну індивідуальність у малюнку мелодій і тематиці твору, мистецьку умілість - у комбінації своїх тем. Сеницю М. Грінченко уважає за найбільш серйозного з усіх композиторів післялисенківського періоду.

Те значення, що в Російській Україні для поворотних точок у сучасній українській музичній творчості мають Степовий і особливо Сениця, в Австрійській Україні має їхній сучасник Станіслав Людкевич (нар. І879), що музичну освіту закінчував у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Людкевич теж платив спочатку данину вокальній музиці, але скоро перейшов до вокально-інструментальних творів, в яких полягає його головна сила, Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах - “Кавказ” - для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич, власне, перший поклав край тому дилетантизмові, що панував у музиці Австрійської України, і, як талановитий художник, уміє провести оригінальні теми тонко, по-художньому, переплітаючи “гармонійні фарби” з “контрапунктичними візерунками мелодії”. Але Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. “програмовою” музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу “Бар-Кохба”.

Молодша генерація композиторів колишньої Австрійської України слідом за Людкевичем свідомо направляють свою творчість у бік інструментальної музики. Особливо між сучасними композиторами Західної України визначаються композитори, що кінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії у проф. Вітезслава Новака.

Також до празької школи належить Нестор Нежанківський (1893 - 1940) - син Остапа Нежанківського, автор фортепіанних творів: прелюд і фуга, варіації, мала сюїта, пасхалія тощо, фортепіанне тріо, полонез та сімфонічна оркестровка. Музичними модерністами є Зиновій Лисько та Микола Колесса (син філарета Колесси), нарешті наймолодші - Роман Сімович та Стефанія Туркевич - Лісовська. Це вже учні празької школи, головним чином Новака, і всі вони є майстрами-інструменталістами озброєними професійною освітою; вони без старого галицького дилетантизму спільно направляють свої зусилля на створення модерної інструментальної музики. Більш-менш в тому напрямі працюють й Астон Рудницький учень берлінської школи. Це - головні творчі сили в Західній в часи її недовгої приналежності до бувшої Польської Речі Посполітої.

В організації музичної освіти, музично-співочих І доброчинних культурних товариств “Просвіта” (1868). “Руська бесіда” (1870), “Торбан” (1870), “Боян” (1890). Товариства “Боян” діяли у Києві (1904. керівники М. Лисенко, О. Кошиць) й Полтаві (1905).

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р.-- Вищий музичний інститут, з 1939 -- державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли дев'ять філій музичного інституту - у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один з найбільших у Свропі (нині у цьому приміщенні -- Український державний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушсльницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалсвич, виконавська майстерність яких набула світового визнання. У 1900 р. розпочав діяльність Великий міський театр (з 1939 р.-- Львівський театр опери і балету, з 1956 -- ім. І. Франка). До здобутків театру належать опери “Золотий обруч” Б. Лятошинського (за повістю І. Франка “Захар Беркут”), “Ернані” Дж. Верді, балети “Сойчине крило” А. Кос-Анатольського, “Створення світу” А. Петрова. До цієї групи належить Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт “Мініатюри” тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний сексет, струнний квартет, сімфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. Дає Барвінський також і вокальні речі з дуже орігінальною обробкою народних пісень. Він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, філософському факультеті Кардового університету (Прага), закінчив Празьку консерваторію. У Львові очолював Вищий музичний інститут і консерваторію. У 1948--1958 рр. зазнав репресій. У творчості В. Барвінського відчутні мотиви імпресіонізму. Композитор плідно працював у різних жанрах. Його творча спадщина -- вокально-інструментальні етнографічні картини “Українське весілля” для мішаного хору, квартету солістів і оркестру, хорові твори а капела (“Шевченкова хата”, “Колосися, ниво” на слова Б. Лепкого), солоспіви для голосу у супроводі оркестру (“Псалом Давида” на слова П. Куліша”, “Ноктюрн” і “Сонет” на слова І. Франка) та ін.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні. жартівливі та ін.) грунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий. Р. Купчинський, Н. Нижанківський, М. Леонтович. Найпопулярніша пісня січових стрільців -- “Ой у лузі червона калина” (1915). Поетичний образ "червоної калини" сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна. Існує вона і в музичних обробках різних композиторів та виконавців.

Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.

Одночасно посилювався ідеологічний контроль над творчістю музикантів з боку тоталітарної держави. Урядовою постановою 1932 р. ліквідована Асоціація Сучасних Музик (АСМ), об'єднання композиторів, які орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні течії (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928--1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 -- 1932), Спілка композиторів України (1932--1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975--1991 рр.-- Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.

Розвиток паралельної культури в Україні при сталінізмі аналізує Вільям Нолл -- дослідник Українського Наукового Інституту Гарвардського університету. На його думку, репресія музичної культури, як і репресії інших культурних елементів, включає і знищення, і створення. Те, що було знищене, це довго створюване цивільне суспільство. Те, що створене, - паралельна культура. Третій тип репресій - створення і підтримка паралельної культури. Цс велика мережа інституцій, які поширювали політичну культуру влади. Музика паралельної культури створена, щоб замінити репресовану музику.

2. Українська тема в зарубіжній музиці ХІХ

Проблема зарубіжного контексту втілення української теми у XІX ст. розглядається в абстрагуванні від упровадження українського компоненту в російську культуру та від творчості представників української діаспори, тобто сфер, в яких відтворення художніх ознак українства закладено специфікою культурної позиції посилання на останнє як “своє” надбання. Зарубіжна ж музика усвідомлюється як автономне утворення в значенні “чужого” по відношенню до стилістики вітчизняного надбання (користуємося термінологією психологізованого подання етнології-історії Л. Іумільовим, природної для сучасних музикознавчих описів.

Від початку викладення відзначаємо три аспекти переломлення української теми в зарубіжному мистецтві XІX ст. Перший -- втілення музики й образів у цілому в професійній композиторській творчості, другий -- виникнення українського квалітету в популярному мистецтві, в явищах маскультури сучасності, третій -- узагальнення творчих ідей у музикознавстві як складової музичного професіоналізму. Два останніх аспекти сформувалися саме в минулому столітті, хоч стимули їх виявлення мають свою історію у попередні епохи.

Українська тема в композиторській творчості від часів віденських класиків вибудовувалася у принциповому її поєднанні з російським національним комплексом, але з акцентуванням спеціальної активності в захисті ідей вольності й Віри, як це співпадало із самовизначенням українців, носіїв гуманітарно-богословського та мистецько-творчого знання, уособлюваного представниками роду Розумовських, композиторськими постатями М.Березовського, Д.Бортнянського, ін. Так вже склалося, що і в сприйнятті їх сучасників український тонус поєднувався з уявленнями про козацтво, що йшло в перших шеренгах російського війська -- пісня “їхав козак за Дунай” стала знаком переможної ходи росіян по Європі і в цьому значенні оброблена була Л.Бетховеном. І у “Російських квартетах” німецького композитора цитування українського фольклору підкреслює дійові моменти розвитку (фінал Сьомого квартету, ор.59, №1). Надалі, у XIX ст., український аспект сенсу асоціювався з активністю, всупереч навіть об'єктивності репрезентації музичної історії. Образ І.Мазепи, заданий віршами В.Гюго, одержав демонічно-монументалізований вигляд у Ф.Ліста, хоча на сторінках популярних музично-просвітницьких видань йшлося про композиторські вміння знаменитого гетьмана, що тяжіли до типової споглядальної лірики української побутової пісенності (про це знаходимо і в публікаціях “Южного музыкального вестника”, в якому з певною часовою дистанцією віддзеркалювалися музично-історичні ідеї, прийняті у столичних колах музичної громадськості).

Наполягаємо на специфіці національних засад музикознавства не тільки з огляду на вітчизняну тематику досліджуваних об'єктів (роботи про українську музику), але і за належністю до мислительно-
типологічних виявлень при розгляді найширшого кола зразків творчості і вітчизняного, і зарубіжного характеру. Подібно до того, як у мистецтві України на рубежі ХІХ-ХХ ст. ствердилася стилістична тенденція монументального (”епічного”) романтизму, створюючи “метастильове” нашарування на сукупність історично-стильових показників традиціоналістичного чи модерністського напрямків, у музикознавстві визначилися квалітети тем і методів, за якими вимальовується ментально-мислительний тип.

Так, в Україні органічно склалися шляхи методологічного переозброєння мистецтвознавства й музикознавства, які від початків зобов'язані картезіанській “логіці силогізму”. Радикальну лінію того оновлення заявив професор Московської консерваторії, одесит за походженням, В. Медушевський, що працює над створенням “Православного музикознавства”, для якого етимологічний підхід П. Флоренського заклав конкретику “синкрезису”, тобто аналітичності, “купованої” цілісною нероздільністю бачення-відчуття гармонії цілого. Даний позааналітичний підхід репрезентує змістовну паралель до так званого “нерозчленовуючого аналізу” Х.Шенкера, праці котрого отримали поширення у всьому світі. І тільки в Україні викарбувалася естетико-феноменологічна версія художнього процесу як “компенсативного доповнення” буття (А.Канарський). Поєднання протилежностей “життєвості” та ідеального її заперечення висуває дещо подібне до музичного механізму “ланцюгового зв'язку” змінних устоїв -- історико-естетичний процес у концепції А.Канарського, який посилався на Б.Асаф'єва, автономізувався в іманентне явище, регульоване “компенсативними” по відношенню до життєвих реалій факторами ідеального порядку. В Одесі і в Одеській консерваторії набули визнання позиції “філософії розпізнавання” А.Василькова, “кібернетичний” метод якої забезпечував позааналітичне “вичленування подібностей”, що, у цілому, мало множинні виходи на сучасний позааналітичний принцип ідентифікації інформаційної цінності стильових прикмет.

Бурхливий розвиток осередків культурологічних розробок у стінах музичних вузів, консерваторій зокрема, засвідчує оригінальний шлях до автономії “музичної культурології” в українському мистецтвознавстві. При відвертих аналогіях до шляхів розвитку культурології-антропології в Росії, при ґрунтовності в музикознавстві й для Росії, і для України позицій асаф'євського інтонаційного підходу, “культурологічний нахил” якого “запрограмований” лінгвістичними (від М.Марра) та формально-історичними (від Г.Вьольфліна) тяжіннями автора інтонаційного розуміння природи музики, -- саме в Україні в межах школи Н.Горюхіної--І.Котляревського вибудувалась інтонаційна музично-історична концепція. І це відповідає генезису асаф'євського вчення, створеного істориком університетської підготовки за фахом і у розвиток заявленого стилістичного аналізу в традиціях Г.Адлера. Але в Росії інтонаційність Б.Асаф'єва осмислювалася переважно як “інтонаційна теорія” (С.Скребков і його послідовники в особах Є.Назайкинського, В.Медушевського, В.Холопової в Москві, К.Руч'євської, Н.Корихалової, Л.Барсової у С.-Петербурзі та ін.). Що стосується розробок інтонаційного підходу в історичному ракурсі у Б.Ярустовського, М.Тараканова, то тут мала місце принципова координація з позиціями українських вчених -- Н.Горюхіної, І.Ляшенка, вищезгаданого І.Котляревського, отримавши продовження у М.Черкашиної, О.Зінькевич, В.Тишко, О.Малозьомової, ін. Історичне, соціокультурологічне бачення інтонаційно-мовних засад музики складало і складає органіку музикознавчих досліджень вітчизняних авторів.

Висновок

Здобутки XIX ст. у всіх сферах культури виявилися колосальними. Цей період вражаючий за гармонійністю розвитку і величезними результатами творчої діяльності людини у найрізноманітніших сферах. Тенденції, закладені епохою Відродження, досягли зрілості, і люди в повному обсязі відчули їх наслідки.

У всій складності і, як тоді здавалося, повноті склалася наукова картина світу.

Змінилося становище науки в суспільстві, її досягнення стали прямо й усвідомлено впливати на рівень виробництва, всього життя. У масову, а в найбільш розвинених країнах загальну перетворилася письменність.

Регулярними стають міжнародні наукові, літературні, художні контакти, тим самим закладаються основи світової науки, світового мистецтва.

В художню творчість прийшли величезна стильова, жанрова різноманітність. Причому всіх великих майстрів при їх яскравій індивідуальності об'єднувало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. Виправдалася пророча думка Стендаля: “XIX сторіччя буде відрізнятися від попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця”.

У надрах культури XIX ст. почалися принципово нові наукові відкриття, були розроблені філософські системи, висунені соціальні теорії, зародилися художні явища, які визначать характер вже наступної епохи.

Світлі гасла свободи, рівності і братерства, проголошені Французькою революцією на початку епохи, успіхи в розвитку культури, які множилися з кожним роком, породжували надії на швидке розв'язання людством всіх соціальних, політичних проблем. Однак цього не сталося, і на рубежі XIX-XX ст. серед творчої, наукової інтелігенції стали переважати похмурі, песимістичні і радикальні революційні настрої.

Список використаної літератури

1. Грінченко М. Історія української музики. - ІМФЕ, ф. 36-3, од. зб. 136.

2. Загайкевич М. Музичне життя Західної України другої половини ХІХ ст. - К., 1960.

3. Кузьмін М. Забуті сторінки музичного життя в Києві. - К., 1972.

4. Мистецтво України: Енциклопедія. - Т.1. - К., 1995.

5. Немкович О. Українське музикознавство: Спроба цілісного охоплення // Теоретичні та практичні питання культурології. - Вип. Х. - Мелітополь, 2002. - С. 4-36.

6. Немкович О. Передумови формування науково-дослідної галузі українського музикознавства у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Українське музикознавство. - Вип. 31. - К., 2003. - С 67-81.

7. Немкович О. Роль міжнародних зв'язків у розвитку українського музикознавства другої половини ХІХ ст. - 1910-х рр. // Матеріали до українського мистецтвознавства. Вип. 2. - К., 2003. - С. 158-165.

8. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.