Проблеми охорони історико-культурної спадщини Києва в період незалежності України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

пам'ятка охорона культурний спадщина

Київ - це столиця України, місто, що було центром утворення цивілізації східних слов'ян, а пізніше стало політичним, духовним і культурним центром України. Його історія від початку заселення місцевості на Дніпровських пагорбах нараховує близько 1500 років (оцінка дається на основі ряду історико-археологічних досліджень). Легендарна традиція пов'язує заснування міста на схилах Дніпра з іменами братів Кия, Щека й Хорива та їх сестри Либідь. Київ поєднав у собі пам'ятки історії від початку заселення місцевості осілим населенням до сьогодення, збереження котрих є питанням надзвичайної важливості для громадськості.

В свою чергу збереження національної культурної спадщини, значну частину якої становлять нерухомі пам'ятки історії та культури, є важливим напрямком державної політики України в сфері культури. Охорона національної культурної спадщини проголошена в статті 54 Конституції України обов'язком держави.

Пам'ятки історії - один із видів історико-культурної спадщини, що включає в себе розташовані просто неба матеріальні об'єкти (будинки, споруди, поховання, природні утворення) та їх комплекси, а також локалізовані території (пам'ятні місця природного та антропогенного характеру), які є реальними свідками історичних подій і явищ, життя та діяльності відомих діячів і носіями інформації загальнолюдського й етнонаціонального значення про всі сфери суспільно-політичного, економічного, культурного й духовного розвитку народів і кожної країни - державний устрій і громадсько-політичне життя, соціальні й національно-визвольні рухи, історію воєн і війська, виробництва і техніки, науки, освіти, культури, релігійного і церковного життя.

Кількість виявлених і взятих на державний облік пам'яток, що є нерухомими об'єктами історичної спадщини, постійно збільшується. За даними Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації, станом на 2003 р. на обліку в Києві перебувало 1629 пам'яток історії Києва, у т. ч. нововиявлених - 236. Більше половини об'єктів культурної спадщини складали пам'ятки некрополів - 1030. Станом на 2008 р. кількість поставлених на облік пам'яток історії збільшилася до 1780, тобто на 151 об'єкт. Кількість нововиявлених пам'яток історії станом на 2011 р. складала 290 більше на 54. Нових пам'яток - поховань поставлено додатково на облік 90, загальне число їх - 1120.

На сьогоднішній день чимало потенційних пам'яток історії в Києві не мають відповідного статусу, що свідчить про недостатню інформованість органів державної влади про стан історико-культурної спадщини міста. Важливу функцію виконує «Звід пам'яток історії та культури України», том «Київ» котрого є науковим реєстром історичних пам'яток столиці України, а фахівці, що займаються підготовкою матеріалів до публікації, беруть участь в оцінюванні історичного значення конкретних об'єктів. Загалом у трьох частинах тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України описано 2455 об'єктів історико-культурної спадщини міста всіх видів і типів, з них пам'яток історії - 1221, з яких поховань - 146, однак ще кілька тисяч пам'яток міста не описані авторами «Зводу», а, відтак, держава не має юридичних підстав опікуватися ними. Втім, не лише органи державної влади визначають стан справ у сфері охорони пам'яток історії Києва, так як Софійський собор та архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і ними опікуються відповідні структурні підрозділи Організації об'єднаних націй.

Українська держава декларує збереження і примноження національних культурних надбань пріоритетом внутрішньої політики, підтвердженням чому є, зокрема, відбудова собору Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври і Свято-Михайлівського Золотоверхого собору однойменного монастиря в Києві. Однак, разом із цим в Києві спостерігаються значні труднощі в сфері збереження історичної спадщини, пов'язані передусім із руйнуванням цінних споруд, хаотичною та, часто, незаконною забудовою історичних районів міста, зміною екстер'єрів та інтер'єрів історичних пам'яток тощо.

Актуальність даної роботи полягає у спробі аналізу сучасного стану історико-культурної спадщини Києва, приверненні уваги до нагальних питань у сфері її охорони та збереження, наголошенні на необхідності оптимізації та вдосконалення нормативно-правової бази та механізмів державного впливу на існуючий стан речей.

Об`єктом дослідження є Київ та пам'ятки історії, розташовані в ньому, що є важливими джерелами з міської історії.

Предметом дослідження є нормативно-правова база та державна політика у сфері збереження історико-культурної спадщини Києва, існуючі проблеми охорони, збереження та дослідження пам'яток історії міста.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1991 р. та співпадають з періодом незалежності України.

Метою дослідження є висвітлення сучасного стану сфери охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва. Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

- визначити ступінь наукової розробки проблеми та стан джерельної бази;

- проаналізувати основний пласт нормативно-правових документів, що регулюють державну політику та громадську активність у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва;

- висвітлити основні віхи діяльності органів державної влади та громадського активу в даній сфері;

- визначити участь міжнародних організацій у справі охорони історико-культурної спадщини Києва;

- виокремити основні існуючі на даний час проблеми та труднощі, що існують в охороні окремих категорій пам'яток, а також можливі шляхи їх подолання.

1. Історіографія та джерельна база дослідження

1.1 Історіографія проблеми

У зв'язку з актуальністю тематики охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва як української столиці наявний історіографічний доробок перманентно розширюється та доповнюється новими науковими напрацюваннями.

Початки наукового пам'яткознавства у Києві були закладені ще на межі ХІХ та ХХ ст., у час перетворення історичної науки в міждисциплінарну галузь знань. Так, одним із перших дослідників історичних пам'яток міста був відомий історик В. Іконніков. Закладена наукова пам'яткознавча традиція розвивалася в подальший час, поповнюючи сферу своїх наукових інтересів актуалізованими в ході історичного процесу питаннями.

Оскільки хронологічні рамки дослідження обмежені періодом української незалежності, основний історіографічний пласт з даної теми почав власне формування у 1991 р. і продовжує поповнюватися новими напрацюваннями безперервно.

Найбільш активну роботу в цьому напрямку проводить Інститут історії України НАН України та його структурний підрозділ - Центр досліджень історико-культурної спадщини України. Співробітники даної установи не лише займаються науковою діяльністю, але й усіляко сприяють справі збереження та охорони пам'яток історії та внесення нових одиниць до переліку пам'яток, що знаходяться під опікою держави.

Серед наукових здобутків Центру можна назвати ряд методологічних студій, пов'язаних із написанням статей до «Зводу пам'яток історії та культури України». Видання, спираючись на новітні розробки в галузі пам'яткознавства, надати науково-методичну допомогу регіональним редколегіям «Зводу пам'яток історії та культури України» в підготовці матеріалів про пам'ятки історії.

Інститут історії України НАН України сприяє також публікації спеціалізованих видань з пам'яткознавства. Так, у 2007 р. за сприяння Відділення з історії, філософії та права Інституту історії України було здійснено колективну публікацію праці В. Горбика, В. Денисенка та М. Пархоменка, присвячену визначенню теоретичних питань пам'яткознавства, дослідженню процесів формування системи захисту та збереження пам'яток історії та культури в Україні, концептуальних положень щодо культурного надбання в зарубіжних країнах. На основі сучасних наукових розвідок були визначені принципи відбору, класифікації та систематизації пам'яток археології, історії, науки і техніки, архітектури та містобудування, монументального мистецтва, а також показана роль державних установ та недержавних інституцій у вирішенні актуальних питань комплексного захисту культурної спадщини.

Найбільш ґрунтовною публікацією, що тематично присвячена історико-культурним пам'яткам Києва, є том «Київ» «Зводу пам'яток історії та культури України», виданий у трьох частинах. «Звід» виконує функції наукового реєстру, на основі внесення до котрого визначається історична цінність пам'ятки та необхідність опіки над нею з боку органів державної влади. При підготовці матеріалів «Зводу» до публікації були залучені найбільш відомі фахівці в галузі пам'яткознавства в Україні. «Звід» - це енциклопедичне видання, в якому будуть представлені статті про основні пам?ятки археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва. Така фундаментальна енциклопедична робота дозволила піднести справу охорони пам?яток на новий рівень, скласти державний реєстр збереження пам?яток, значно покращити туристичні можливості. Підготовка «Зводу» розпочалася за рішенням Ради Міністрів УРСР від 3 вересня 1982 р., позитивну роль у підготовці томів «Зводу» відіграли Укази Президентів України видані у грудні 2000 р., в листопаді 2007 р. щодо підготовки і видання «Зводу». На сьогоднішній день роботу з підготовки томів «Зводу» очолює Головна редакційна колегія на чолі з академіком В. Смолієм та Редакційна рада на чолі з віце-президентом НАН України В. Литвином. На сьогоднішній день в Києві триває робота по виявленню, класифікації та внесенню до «Зводу пам'яток історії та культури України» не врахованих раніше пам'яток, що мусить заповнити прогалини в державній політиці з охорони та збереження історико-культурної спадщини Києва.

За сприяння Інституту історії України періодично публікуються також окремі монографії та наукові статті, присвячені окресленій тематиці. В цьому руслі працює ряд співробітників Інституту (В. Горбик, В. Даниленко, Г. Денисенко, Т. Катаргіна, О. Кубальський, Л. Федорова), котрі спільними зусиллями видали монографію, присвячену проблемам охорони та збереження об'єктів історичної спадщини Києва. У виданні висвітлюються напрями діяльності державних інституцій, громадських організацій з охорони культурної спадщини Києва, розглядаються всі види пам'яток - археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва.

У своїй науковій діяльності Інститут історії України НАН України тісно співпрацює з іншими науковими установами, котрі займаються пам'яткознавчими студіями. Однією з таких установ є Українське товариство охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), громадське наукове товариство, що веде свою історію ще від 1966 р. УТОПІК посприяло відновленню видання науково-популярного журналу «Київська старовина» у 1992 р. Спільними зусиллями Інституту та УТОПІК 23 травня 1991 р. був створений Центр пам'яткознавства при НАН України. Однією з помітних публікацій Центру стало видання каталога-довідника, присвяченого пам'яткам історії Києва. Він містить довідникові матеріли щодо об'єктів культурної спадщини м. Києва - як узятих на державний облік, так і нещодавно виявлених. Каталог-довідник пам'яток історії та культури м. Києва впорядкований за адміністративно-територіальним принципом та містить систематизовану інформацію про об'єкти історико-культурної спадщини в українській столиці. Дослідники Центру також займаються розробкою теорії та методології пам'яткознавства, розробляючи практичні рекомендації щодо виявлення, дослідження та каталогізації пам'яток історії та культури.

Окремі наукові праці тематично стосуються сучасних напрямків державної політики у сфері охорони пам'яток історії та культури в Україні, труднощів на шляху до формування чіткої державної концепції у пам'яткоохоронній сфері.

Серед останніх публікацій, присвячених темі дослідження, охорони та збереження історичних об'єктів Києва слід виділити монографію «Історико-містобудівні дослідження Києва», видану під редакцією В. Вечерського у 2012 р. Праця розробленню науково-проектної документації, яка включає коригування історико-архітектурного опорного плану, визначення меж та режимів використання зон охорони пам'яток, а також територій історичних ареалів. В ній узагальнено напрацювання Науково-дослідного інституту пам'яткоохоронних досліджень щодо розроблення такої науково-проектної документації по Києву у 2009-2011 рр. Було проаналізовано також стан справ в охороні та дослідженні окремих категорій історико-культурних пам'яток Києва.

Інтенсифікація контактів між Україною та ЮНЕСКО призвела до появи наукових досліджень з даної тематики, в котрих розглядаються існуючі проблеми та протиріччя у співпраці України зі світовим співтовариством в пам'яткоохоронній сфері.

Поряд із академічними дослідженнями розвивається також науково-популярне пам'яткознавство. Серія періодичних журналів «Пам'ятки України: історія та культура» є флагманом даного напрямку. Видання є друкованим органом Міністерства культури України та веде свою історію від 1969 р.

Таким чином, наявний історіографічний доробок з даної тематики постійно розширюється та дозволяє історикам-науковцям провести ґрунтовне дослідження.

1.2 Стан джерельної бази

Джерельна база дослідження з проблем охорони історико-культурної спадщини Києва передусім репрезентується документами нормативно-правової бази, діючої в Україні в даний час, що регулюють державну політику у сфері збереження та охорони історичних об'єктів в Україні загалом та в Києві зокрема.

Початок законодавчому оформленню сучасної системи охорони історико-культурної спадщини України був даний у 1978 р. із прийняттям Верховною Радою УРСР Закону «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», котрий значною мірою дублював відповідний союзний закон. Однак ідеологічні концепції, прийняті в СРСР, залишали вразливими цілі категорії пам'яток історії та культури, передусім пам'ятки, функціонування яких було пов'язано з культами. Відтак для усунення законодавчих колізій 8 червня 2000 р. був прийнятий Закон України «Про охорону культурної спадщини», згідно з яким понятійний апарат пам'яткоохоронної сфери був узгоджений з міжнародними стандартами. Згідно Закону, до культурної спадщини належать лише нерухомі пам'ятки, в той час як справа збереження і охорони рухомих пам'яток регулюється окремими законодавчими актами про музейну та архівну справу.

В подальші роки Верховною Радою України ухвалено низку нових законів України: «Про охорону археологічної спадщини» (2004 р.), «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини»», котрий вводив в законодавчу риторику нову категорію пам'яток - нерухомих пам'яток науки і техніки. Оновлення нормативно-правової бази дозволило розширити сферу діяльності держави в питаннях охорони історико-культурної спадщини та наблизити законодавчі акти до сучасних світових стандартів.

Документом, що визначає історичну та культурну цінність об'єктів, є Державний реєстр нерухомих пам'яток, тобто перелік пам'яток історії, взятий державою під опіку. Реєстр регулярно поповнюється новими об'єктами, цінність яких визнає українське наукове співтовариство. Науковою основою для внесення пам'яток в реєстр може виступати «Звід пам'яток історії та культури України», підготовка якого регулювалася указами Президентів України.

Окрім законодавчих актів України, джерелами вивчення проблем охорони історико-культурної спадщини можуть виступати постанови Кабінету міністрів та інших виконавчих органів влади, судові рішення, постанови та розпорядження міських органів самоврядування тощо. Значний джерельний пласт пов'язаний із прийнятими постановами та рішеннями Київської міської державної адміністрації, чий друкований орган - газета «Хрещатик», займається їх публікацією як в друкованому, так і в електронному вигляді.

Окремою категорією джерел є архіви оригіналів засідань окремих сесій Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, котрі з поширенням комп'ютерних технологій були перенесені на електронні носії інформації та викладені у Світову мережу. Загалом, доступ до більшості документальних джерел є відкритим, що полегшує історикам процес дослідження з даної тематики.

Значну цінність для науковця становлять джерела, котрі за своїм походженням належать громадським організаціям та науково-дослідним установам - УТОПІК, Центру пам'яткознавства, Центру досліджень історико-культурної спадщини України тощо. Серед них є діловодна, проектна документація, доповіді, звіти, а також джерела публіцистичного характеру - промови, відозви тощо, котрі проливають світло на питання проведення наукових досліджень та організації діяльності крає - та пам'яткознавчних товариств та установ.

Особливої уваги заслуговують документи з історії Києва, котрі були досліджені та опубліковані в окремому збірнику колективом вчених Київського національного університету імені Т. Шевченка за редакцією В.Ф. Колесника, А.П. Коцура та Н.В. Терес. Діючі на базі історичного факультету кафедра етнології та краєзнавства і Центр українознавства є одними з фахових установ історико-краєзнавчого профілю, що поставили ряд суміжних дисциплін на академічну основу.

В додатках до даної роботи були використані окремі фотоматеріали, що зображують певні особливості існуючого стану речей в пам'яткоохоронній сфері в Києві. Також подано опитування, що мають продемонструвати погляди деяких киян на проблеми охорони історико-культурної спадщини в Києві.

Загалом, існуюча джерельна база здебільшого доступна для використання в наукових цілях та має суттєве інформативне значення.

2. Участь державної влади та громадських об'єднань у справі охорони історико-культурної спадщини Києва

2.1 Класифікація історико-культурних пам'яток Києва

Для сучасного українського суспільства характерними є тенденції до актуалізації концептуальних питань історії, зростання зацікавленості громадян у джерелах історії та краєзнавчому дослідженні регіонів та окремих населених пунктів. Ключове значення в збереженні історичної пам'яті народу мають пам'ятки історії та культури, які не лише вбирають основні риси і тенденції окремих історичних епох, але й висвітлюють окремі аспекти історичного розвитку. Окрім цього, пам'ятки історії та культури мають мистецько-культурне значення, основу культурного надбання українського народу.

Ефективне дослідження пам'яток й визначення необхідних засобів їх охорони та збереження неможливі без розробки класифікаційних систем, що відображають їх специфіку.

На сьогоднішній день існують дві основні системи класифікації нерухомих пам'яток історії: за формально-типологічними ознаками та за змістом інформації, котрі несуть дані об'єкти.

За формально-типологічними ознаками нерухомі пам'ятки історії можуть бути поділені на:

1) будівлі адміністративного, громадсько-політичного, військового, наукового, культурно-освітнього, релігійного, житлового та іншого призначень;

2) інженерно-технічні й виробничі споруди;

3) природні об'єкти;

4) пам'ятні місця;

5) поховання;

Другим критерієм при класифікації нерухомих пам'яток історії та культури є їх походження. Згідно з даною класифікаційною системою, історико-культурні пам'ятки можна поділити на:

1) архітектури та містобудування;

2) археології;

3) воєнної історії;

4) монументального мистецтва.

Сучасне пам'яткознавство надає перевагу третій класифікаційній системі з вищеназваних, що головним критерієм класифікації визначає зміст інформації, що певні пам'ятки несуть.

Згідно з цією класифікаційною системою, нерухомі пам'ятки історії можуть бути поділеними на наступні групи:

1) державного устрою та суспільно-економічного устрою;

2) громадсько-політичного життя, соціальних та національних рухів;

3) військової історії;

4) виробництва і техніки;

5) науки, освіти й культури;

6) релігійного й церковного життя.

Подібна класифікаційна система застосовувалася при підготовці наукових та проектних робіт першочергової важливості, таких як Звід пам'яток історії та культури України й Державний реєстр пам'яток історії та культури України, занесення пам'ятки в які може рахуватися юридичною підставою її взяття під опіку органів державної влади.

Пропоновані класифікаційні система мають здебільшого умовний характер, адже чимало історичних пам'яток згідно з ними можна віднести до кількох категорій одразу. Проте незважаючи на цю відносну умовність, вони можуть успішно використовуватися в пам'яткознавчій теорії, розробці науково-методологічних основ виявлення, дослідження та взяття на облік певних нерухомих історичних об'єктів.

2.2 Основні напрями державної політики у сфері охорони пам'яток історії та культури Києва

Питання дослідження, збереження та охорони історичних та культурних пам'яток особливо актуальні по відношенню до Києва як столиці України та центру утворення державності східнослов'янських племен. За свою близько 1500-річну історію місто переживало періоди як піднесення, так і занепаду, руйнацію часів Другої світової війни та декілька змін архітектурного образу міста в результаті численних перебудов. Однак, незважаючи на ці обставини, місто зберегло власну історико-культурну ідентичність. Окрім численних пам'яток історії та культури, взятих під опіку держави і занесених до Державного реєстру нерухомих пам'яток, у Києві створено три заповідника національного значення - Софію Київську, Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Історико-меморіальний комплекс «Биківнянські могили», а також державні заповідники - історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» і державний історико-меморіальний заповідник «Лук'янівське кладовище».

Державна політика у сфері охорони історико-культурної спадщини ґрунтується на законодавчих засадах, передусім, нормах Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 2000 р., а також Закону «Про охорону археологічної спадщини» 2004 р. Закон України «Про охорону культурної спадщини» регламентує питання першочергової важливості - віднесення того чи іншого об'єкта до категорії пам'ятки та відповідного його взяття під охорону держави. Відповідно до українського пам'яткоохоронного законодавства, на об'єкт нерухомої культурної спадщини та всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки лише при занесенні об'єкта до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Проте існування загальнодержавного закону не дає гарантії щодо його застосування у повному обсязі. Для створення дієвих механізмів використання юридичних норм Закону необхідно прийняти цілий ряд нових законодавчих актів, котрі всебічно б охоплювали та регламентували процеси захисту й збереження історико-культурної спадщини України.

В Україні, як і в більшості країн світу, не існує єдиного центрального незалежного органу, в компетенції якого знаходились би питання зі сфери охорони та збереження усіх видів пам'яток історії та культури. Відсутність міжвідомчої координації у даній сфері впливає на реальну ефективність діяльності органів державної влади в пам'яткоохоронній галузі.

На даний час справа обліку, охорони, реставрації пам'яток архітектури і містобудування є компетенцією Міністерства регіональної політики і будівництва, пам'ятками історії, археології та монументального мистецтва знаходяться у віданні Міністерства культури і туризму України. Безпосередньо питаннями цієї сфери завідують академічні та відомчі інститути, в т.ч. Інститут історії України при НАН України, котрий є своєрідним центром наукових досліджень та охоронної діяльності у сфері пам'яткознавства. Поточними справами займаються виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів. Відсутність єдиного керівного центру в сфері охорони історико-культурної спадщини є нагальним питанням, що стоїть на порядку денному протягом тривалого часу. Питання створення Національної служби охорони історико-культурної спадщини при Кабінеті Міністрів України порушується неодноразово на найвищому рівні. У 2002 р. були зроблені перші кроки зі створення подібної установи, що мала би потужну наукову і матеріальну базу з розгалуженою системою підрозділів на місцях. Тоді було задекларовано створення у найближчому майбутньому Державної служби з питань національної культурної спадщини, однак позитивні зрушення в цьому випадку не були доведені до логічного завершення, і 28 березня 2011 р. цей відомчий орган був ліквідований.

Державні інституції займаються проблемами вивчення, збереження пам'яток історії та культури, розробкою методологічних основ пам'яткознавства. Цими державними інституціями є структурні підрозділи в академічних інституціях, зокрема Центр пам'яткознавства НАН України та Науково-дослідний інститут пам'яткоохоронних досліджень Міністерства культури і туризму України, створений у травні 1995 р. На дані установи покладені функції здійснення наукових досліджень та організаційної діяльності у сфері забезпечення охорони та збереження об'єктів української історико-культурної спадщини.

Центр пам'яткознавства при НАН України був створений спільною постановою Президії НАН України та Головної ради УТОПІК у 1992 р. Наразі Центр є єдиною фаховою установою в Україні, що спеціалізується конкретно на пам'яткознавчій сфері. Одним із найбільш актуальних напрямів практичної діяльності Центру - всебічне сприяння музеєфікації об'єктів археологічної спадщини не лише у Києві, а й в Україні загалом. При Центрі пам'яткознавства також діє Науково-дослідний відділ «Часи козацькі», котрий спеціалізується на питаннях вивчення, збереження та охорони пам'яток козацької доби в історії України XVI-XVIII стт. У 1996 р. на його основі був створений Науково-дослідний інститут козацтва при Інституті історії України НАН України.

Говорячи про державну політику у сфері охорони та збереження історико-культурної спадщини, необхідно звернути увагу на Звід пам'яток історії та культури України. Підготовка Зводу розпочалася ще у 1972 р. разом із початком загальної паспортизації пам'яток історії та культури на території УРСР. Згідно з початковим задумом, Звід мав бути частиною великого загальносоюзного видання. Втім, основний масив виконаної роботи та публікація томів видання прийшлися вже на період незалежності України. У цілому підготовчий період затягнувся на тривалий проміжок часу, адже лише у 1986 р. з'явилися перші документи, які визначили науково-методичні й організаційні засади Зводу - «Методичні рекомендації» та «Положення про обов'язки і відповідальність виконавців». У березні 1992 р. уряд незалежної України ухвалив Постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення видання томів Зводу пам'яток історії та культури України», яка зобов'язала місцеві органи влади і відповідні наукові установи активізувати роботу над виданням.

Науково-методичне керівництво підготовкою Зводу здійснвали інститути НАН України - історії України, археології, мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Базовою структурою підготовки всіх томів Зводу визначено відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України.

Суттєво посприяло підготовці томів Зводу створення при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М. Бажана спеціалізованої Головної редакції Зводу, що мусила стати керівним та консолідуючим органом, що мусив об'єднувати зусилля місцевих редакційних колегій у підготовці матеріалів та їх публікації. Втім, створення Головної редакції не вирішувало наболілої проблеми фінансування, адже органи центральної влади не відповідали за грошове забезпечення редакційних колегій Зводу, поклавши цей обов'язок на місцеві органи влади.

На даний момент опубліковано три частини тому «Київ» Зводу пам'яток історії та культури України (у 1999, 2007 та 2011 рр.). Триває постійна пошукова та науково-дослідна робота з виявлення нових пам'яток історії в Києві та сприяння їх збереженню та охороні органами державної влади.

Створення єдиної державної системи охорони пам'яток історико-культурної спадщини, що тісно взаємодіяла б із недержавними громадськими організаціями - завдання першочергової важливості для української влади. Діяльність урядових інстанцій мусить тісно кооперуватися із зусиллями громадських об'єднань, наукових кіл та аматорів-краєзнавців.

Пам'ятки культурної спадщини м. Києва перебувають у всіх формах власності, передбачених чинним законодавством: державній, комунальній, приватній. Найбільш проблемними є пам'ятки приватної форми власності, які не використовуються і не утримуються в належному технічному стані з огляду на перспективні наміри власників (інвесторів) забудувати земельні ділянки, які звільняться після знесення аварійних пам'яток. Другою проблемною групою є будівлі-пам'ятки, у яких окремі приміщення чи групи приміщень перебувають у власності різних власників, що не дає змоги скоординовано проводити профілактичні, консерваційні та ремонтно-реставраційні роботи на пам'ятках.

Особливо загострилася в останні десятиріччя проблема сучасної забудови в зонах охорони пам'яток. Ця забудова своїми немасштабними формами спотворює традиційний характер середовища і знецінює конкретні пам'ятки, позбавляючи їх належного композиційно-видового впливу.

Важливе місце в державній політиці у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини Києва відіграє історико-архітектурний опорний план - науково проектна документація, що визначає історичні ареали та охоронні зони міста, аналізує історичний ландшафт та об'єкти історико-культурної спадщини, а також дає узагальнену оцінку культурній спадщині конкретного населеного пункту, зокрема, Києва. Дана документація складається та затверджується на рівні місцевих виконавчих органів влади. Історико-архітектурний опорний план Києва визначає в межах міста три історичні ареали - Центральний, Дорогожицький та Південний. До Центрального історичного ареалу відноситься територія Києва, що історично склалася на початок ХХ ст. (історичні місцевості Печерськ, Поділ та Старокиївська частина, що охоплювала центральну частину міста з кварталами нової забудови. На території ареалу розташовані пам'ятки, внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО - Софійський собор в Києві разом з прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська лавра.

Наявність і межі Дорогожицького ареалу обумовлені наявністю на цій території міста двох заповідників (Державного історико-меморіального заповідника «Лук'янівське кладовище» та Національного заповідника «Бабин Яр»), пам'ятки архітектури національного значення Кирилівської церкви (ХІІ ст.), її охоронної зони та зони охоронюваного ландшафту.

Межі території Південного історичного ареалу відкориговані з урахуванням розташованих у цій історичній місцевості пам'яток культурної спадщини: групи печер Китаївської пустині (XVII ст.), давньоруського курганного могильника, городища, посаду й археологічного культурного шару, комплексу Пантелеймонівського монастиря, пам'ятки садово-паркового мистецтва національного значення «Феофанія» та комплексу Музею народної архітектури та побуту НАН України у с. Пирогів.

Українська держава намагається також протистояти проведенню активної забудови в історичній місцевості Києва, внаслідок чого територія міста поділена на три категорії зони регулювання забудови. Зона регулювання забудови 1-ї категорії є зоною суворого регулювання забудови. На території зони регулювання забудови першої категорії зберігається існуюче розпланування. Нове будівництво і реконструкцію підпорядковують основним закономірностям історичної забудови кожного кварталу з додержанням відповідності архітектури нових будинків і споруд пам'яткам, а також з урахуванням масштабних, стильових, колористичних та інших особливостей традиційного середовища. На території зони першої категорії заборонено будівництво висотних будинків, а будівництво будинків підвищеної поверховості визначається відповідно до висновків історико-містобудівних обґрунтувань. На території зони регулювання забудови другої категорії зберігаються наявні розпланування, висота та масштаб забудови. На території зони другої категорії заборонено будівництво висотних будинків, однак незначні перетворення місцевості допускаються. На території зони регулювання забудови 3-ї категорії регламентація забудови визначається вимогами збереження загальної композиційної єдності історичного центру міста, композиційної ролі пам'яток в його пейзажі. У межах зони регулювання забудови третьої категорії, як правило, зберігається існуюча розпланувальна мережа, допускається будівництво окремих висотних будівель, граничні параметри яких мають визначатися історико-містобудівними обґрунтуваннями й погоджуватися органами охорони культурної спадщини. Загалом, проблема стрімкої та часто неконтрольованої забудови історичних кварталів української столиці є однією з найбільш наболілих у сфері збереження та охорони історико-культурної спадщини міста.

Загалом, основними напрямами збереження та охорони культурної спадщини та історичної забудови в Києві задекларовані:

- розробка історико-архітектурного опорного плану міста з визначенням зон охорони пам'яток, меж та режимів використання територій історичних ареалів;

- здійснення системи заходів щодо збереження історичного ландшафту, нерухомої культурної спадщини та традиційного характеру середовища м. Києва;

- проведення реставрації й реабілітації пам'яток, реставрація фасадів історичних будівель;

- завчасне інформування ЮНЕСКО про заплановані архітектурні перетворення в буферних зонах собору Святої Софiї з прилеглими монастирськими будiвлями та ансамблю Києво-Печерської лаври;

- охорона природного оточення у зонах ландшафту, що знаходиться під охороною держави, збереження й відтворення цінних природних і пейзажних якостей пов'язаного з пам'ятками ландшафту, візуальна нейтралізація будівель, споруд, які спотворюють цей ландшафт;

- забезпечення проведення археологічних досліджень та музеєфікації виявлених розкопками стародавніх будівель і споруд на територіях пам'яток археології та в межах їх охоронних зон;

- виявлення та усунення порушень порядку збереження та охорони пам'яток та об'єктів культурної спадщини.

Існуюча концепція державної політики у сфері охорони історико-культурної спадщини обтяжена численними труднощами та недоліками. Головними з них є:

- недостатність бюджетного фінансування. За тривалий час існування кризових явищ в українській економіці обсяги державних субсидій на підтримку пам'яткоохоронної галузі значно знизилися. Недостатня бюджетна підтримка культурно-історичної спадщини є наслідком залишкового фінансування культури в цілому. Україна ще далека від європейських стандартів у цій галузі, за якими бюджетні видатки на культуру становлять до 2% бюджету на загальнодержавному рівні, та 3 - 4% бюджету місцевого рівня. Багато пам'яток світового значення в нашій країні перебуває у критичному стані, і у разі неприйняття термінових реставраційних заходів їхня руйнація може мати незворотній характер;

- нераціональність розподілу наявного бюджетного фінансування. Значна частка бюджетних субсидій в Україні спрямовується на відбудову втрачених пам'яток (часто без належної наукової підготовки) та спорудження помпезних нових, які, втім, не мають великого історичного та культурного значення, натомість існуючі пам'ятки руйнуються та перебувають в занедбаному стані;

- відсутність міжвідомчої координації у пам'яткоохоронній сфері внаслідок розпорошення управлінських функцій між окремими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування;

- недостатність контролю за виконанням чинних норм законодавства у пам'яткоохоронній сфері;

- необхідність оптимізації нормативно-правової бази. Існуюче українське законодавство у сфері охорони та збереження пам'яток історико-культурної спадщини взяло за власну основу прийняті міжнародним співтовариством документи декларативного характеру, натомість розробки механізмів реальної дії щодо дотримання декларованих принципів та норм в Україні знаходиться в зародковому стані;

- відсутність стимулів для залучення коштів приватних меценатів. Існуюча в передових країнах світу практика надання податкових пільг власникам території з історичними пам'ятками, котрі ними реставруються та підтримуються в належному стані, в Україні на даний час відсутня. Ця проблема пов'язана з питанням оновлення українського законодавства, про що було сказано вище;

- відсутність стабільної кооперації в пам'яткоохоронній сфері між українськими владними інституціями та світовою спільнотою, уособленою ЮНЕСКО. Протягом всього періоду незалежності України ЮНЕСКО регулярно порушувала питання про незадовільний стан охорони об'єктів всесвітньої спадщини у Києві (Софійського собору та Києво-Печерської лаври), а останнім часом перед ними навіть постала загроза включення у список пам'яток, що знаходяться під загрозою;

- відсутність ефективної протидії з боку держави пам'яткоруйнівним діям т.зв. «чорних археологів».

Таким чином, задля утвердження в Україні стабільної концепції охорони та збереження об'єктів, що мають виключну історичну та культурну цінність, а також впровадження в управлінні реальних дієвих механізмів впливу на стан справ у пам'яткоохоронній сфері, українська державна влада мусить вжити комплексних заходів з оптимізації існуючої нормативно-правової бази та перегляду власної реальної політики по охороні та збереженні пам'яток як в Україні загалом, так і в Києві зокрема.

2.3 Діяльність громадських об'єднань в пам'яткоохоронній сфері

Поряд із державними інституціями важливу роль у збереженні та відновленні історико-культурних надбань відіграють громадські об'єднання, найбільш чисельне серед яких - Українське товариство охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК), утворене ще у 1966 р. УТОПІК не лише стояло біля витоків теорії пам'яткознавства, зокрема поділу пам'яток на види - історичні, археологічні, пам'ятки архітектури, історії техніки та військової справи мистецтва, етнографії, письменства, - але й брало участь в практичній діяльності - здійснювало громадський контроль за охороною, використанням, ремонтом і реставрацією пам'яток історичного та культурного значення. Товариство було флагманом пам'яткознавства в Україні ще з радянських часів, а за умов незалежності взяло участь в ряді амбіційних проектів.

Серед подібних проектів за участю УТОПІК стало створення Музею народної архітектури та побуту України, що співпало датою із 30-ю річницею відкриття експозиції Товариства у 1966 р. Окрім цього, громадським коштом було проведено ряд етнографічних експедицій, в результаті яких було сформовано величезну колекцію пам'яток народного декоративно-вжиткового мистецтва; на площі понад 150 га встановлено 300 архітектурних об'єктів.

УТОПІК сприяло відтворенню, реставрації та збереженню численних історико-культурних пам'яток. Так, коштом Товариства неодноразово проводилися реставраційні роботи на Золотих Воротах в Києві.

Ще одним із пріоритетів діяльності УТОПІК є практична робота з дослідження та охорони археологічних пам'яток. Дана категорія складає найбільший масив об'єктів історико-культурної спадщини, що перебувають на державному обліку. Прийняття в 2004 р. Закону України «Про охорону археологічної спадщини» не вирішило всіх проблем, що були пов'язані передусім з процесом роздержавлення та приватизації земельного фонду України та втратою державою ряду земель історико-культурного значення у зв'язку із передачею їх у приватне чи колективне володіння. УТОПІК також намагається протидіяти діяльності т.зв. «чорних археологів», що приносять величезні втрати культурному фонду України.

Іншою масштабною акцією УТОПІК, котра була проведена в партнерстві з іншими, в т.ч. аматорськими, пам'яткознавчими організаціями, була започаткована ще у 1988 р. програма «Забуті могили». Ініціатором проведення програми став журнал «Пам'ятки України». Мета акції - привернути увагу влади та широких кіл громадськості до справи порятунку архітектурних пам'яток, військових поховань та старих кладовищ. Масштабний процес дослідження та збереження історичних кладовищ та некрополів був розпочатий саме в Києві Л. Проценко. Згідно з планом програми «Некрополі Києва» був створений Український центр біографічної некрополістики при Головній раді УТОПІК, котрий продовжує діяти і до нашого часу. Ним було підготовлено та опубліковано 20 видань серії «Некрополі», однак головна заслуга Товариства полягала у приверненні уваги київської громадськості до питання статусу Лук'янівського кладовища. Саме УТОПІК виступило з ініціативою надання кладовищу статус державного історико-культурного заповідника, відповідний акт був ухвалений Кабінетом Міністрів України 6 лютого 1994 р. Члени УТОПІК брали участь в розробці генерального плану розвитку заповідника, проведенні значного обсягу науково-пошукової роботи із впорядкування поховань та підготовці каталогу кладовищ міста Києва.

Товариство приділяє значну увагу питанням ремонту та реставрації історичних пам'яток. що було особливо актуальним в період другої половини 1990-х рр., коли державна максимально скоротила фінансування Інституту «Укрпроектреставрація», що займався питаннями даної сфери. В цей час саме УТОПІК взяв на себе основний фінансовий тягар утримання реставраційних майстерень при Музеї народної архітектури та побуту України.

Окрім УТОПІК, значний внесок у справу охорони та збереження історичних пам'яток Києва зробили такі громадські та наукові об'єднання як Український фонд культури, Національна спілка краєзнавців України, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Українська асоціація захисту історичного середовища та ін.

Значний обсяг науково-просвітницької діяльності проводиться Національною спілкою краєзнавців України, що у період з 1990 по 2008 рр. мала назву Всеукраїнської спілки краєзнавців. Ця організація має зокрема амбітні плани щодо перевидання осучасненої багатотомної енциклопедії «Історія міст і сіл України». Спілка разом із Національною академією наук України, Службою безпеки України, та Українським культурно-просвітницьким товариством «Меморіал» брала участь у підготовці серії книг «Реабілітовані історією».

Перед органами державної влади та громадськими об'єднаннями постає ще одне нагальне питання - відновлення ряду визначних об'єктів історико-культурної спадщини Києва, втрачених внаслідок різних історичних обставин. Важлива функція в цій сфері відводилася створеному Указом Президента України Л. Кучми 12 червня 1995 р. Фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. Фонд мав покликанням консолідувати зусилля наукової та громадянсько-активної спільноти, організувати збір коштів громадян та меценатів та відповідати за організаційну частину при відбудові втрачених раніше пам'яток історії. У Києві за активної участі Фонду було відновлено знищені більшовиками Михайлівський Золотоверхий монастир та собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври, а також запланована відбудова Богоявленського собору Братського монастиря, будинку Київського магістрату та інших втрачених раніше історичних об'єктів. На жаль, складність економічної ситуації в державі не дозволяє повною мірою реалізувати амбітні проекти з відновлення втрачених історико-архітектурних пам'яток Києва. Першочергово відновлюватися мають пам'ятки, рештки яких збереглися до нашого часу, в той же час відновлення втрачених пам'яток не може замінити реставрації та ремонту наявних пам'яток історії та культури.

3. Охорона об'єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Києві

В сучасному світі охорона історико-культурної спадщини є не лише справою державної влади окремих країн світу, але й сферою інтересів міжнародних організацій, головною з яких є ЮНЕСКО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, підрозділ ООН, створений 16 листопада 1945 р.

Україна є членом ЮНЕСКО з 12 травня 1954 р., коли в Організацію вступила її попередниця УРСР, а з грудня 1962 р. в Парижі функціонує постійне представництво України при ЮНЕСКО. Координацію діяльності національних інституцій, яка пов'язана з участю України в ЮНЕСКО, здійснює Національна Комісія у справах ЮНЕСКО (діє з 1956 року).

Створення ЮНЕСКО стало наслідком впровадження в європейській законотворчій традиції трьохступеневої системи класифікації пам'яток, згідно з якою окрім пам'яток загальнодержавного та місцевого значення вводилася в обіг категорія пам'яток світового значення. Зародження подібної класифікаційної системи стало свідченням значного поступу в пам'яткоохоронній теорії Західного світу. Втім, законодавче оформлення подібних тенденцій стало реальним лише у 1972 р. на XVII сесії Генеральної конференції ООН, що ухвалила «Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини». В жовтні 1988 р. УРСР ратифікувала Конвенцію, тим самим задекларувавши своє прийняття світових стандартів пам'яткоохоронної сфери. У Конвенції зазначалося, що окремі цінності культурної і природної спадщини становлять значний інтерес і вимагають збереження як частини всесвітньої спадщини людства. Таким чином, зважаючи на небезпеки, що їм загрожують, міжнародне співтовариство має брати участь в охороні природної і культурної спадщини і колективно сприяти, не замінюючи при цьому діяльність держави з охорони розташованих на її території об'єктів світової спадщини, а гармонійно доповнюючи її. З цією метою створювався спеціальний комітет ЮНЕСКО, що займався формуванням Списку всесвітньої спадщини. Станом на 2013 р. у Списку світової спадщини ЮНЕСКО перебуває 981 об'єкт у світі, з яких 759 є культурними, 193 - природними, а 29 - змішаними.

В Києві знаходиться два об'єкти світової спадщини - Софійський собор з прилягаючими до нього монастирськими спорудами та ансамбль Києво-Печерської лаври. Вони були включені до Списку світової спадщини рішенням XIV сесії Міжнародного комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітньої культурної та природної спадщини, котра відбулася в Канаді 7 - 12 грудня 1990 р. Якщо протягом наступних десятиліть до Списку додавалися об'єкти в інших регіонах України (на кшталт історичного центру Львова, пунктів геодезичної дуги Струве, букових пралісів Карпат та ін.), то в Києві на даний час кількість об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО залишається незмінною.

Софійський кафедральний монастир - архітектурний ансамбль колишнього чоловічого монастиря, що нині входять до складу Національного заповідника «Софія Київська», розташованого в місті Києві по вул. Володимирській, 24. Комплекс споруд розміщується в історичному центрі Києва та в давні часи складав частину т.зв. «міста Ярослава». З первісного комплексу монастирських споруд зберігся мурований собор Святої Софії. Літописи пов'язують побудову Собору, котрий мусив стати митрополичим храмом, з ім'ям великого князя київського Ярослава Мудрого. Згідно з «Повістю минулих літ», закладення Собору Святої Софії відбулося у 1037 р. на місці, де раніше було «поле за градом», на котрому князь Ярослав розбив у битві військо половців, що обложило Київ. Проте дані археологічних досліджень свідчать, що дана територія не знаходилася поза межами міських укріплень, а була заселена й забудована задовго до правління Ярослава Мудрого. За допомогою досліджень фресок і графіті в храмі, проведеними археологом, медієвістом та культурологом Н. Нікітенко, будівництво храмової споруди відбувалося на межі правління київських князів Володимира і Ярослава приблизно у 1011 - 18 рр.

Собор - унікальна пам'ятка давньоруського зодчества, зведена у візантійському стилі. Прообразом його побудови послугував однойменний Софійський Собор у Константинополі (нині музей Айя-Софія у Стамбулі), столиці Візантійської імперії, зведений у VI ст. н.е. за правління імператора Юстиніана (527 - 565 рр.). Константинопольський прообраз заслужено викликав захоплення у сучасників своєю величчю і пишністю, тому не дивно, що саме він послугував зразком для будівництва мурованих храмів на Русі.

Втім, сучасного вигляду Собор набув після капітальних ремонтно-реставраційних робіт у XVII-XVIII ст. Найбільші трансформації мали місце за гетьманування Івана Мазепи, котрий був також видатним для свого часу меценатом. Був змінений екстер'єр відкритих галерей храму: над ними були збудовані додаткові поверхи, а галереї було перетворено на закриті приміщення; фасади Собору було побілено, а в додачу до 13 бань, котрі були збудовані ще за княжих часів, було збудовано 6 нових, усі бані Собору були позолочені, а також їм було надано грушоподібних форм. В сукупності з додаванням вишуканих фронтонів і фігурного ліплення на фасадах, ці трансформації докорінно змінили зовнішній вигляд Софійського Собору: замість візантійського стилю Собор набув барокових рис, котрі були збережені до сучасності.

Під час великих будівельних робіт XVIII ст. в додаток до Собору було зведено ряд нових приміщень: будинок митрополита, братський корпус, келії, будинок консисторії і трапезна, що збереглися до наших днів. Таким чином, будівля Собору разом з перерахованими спорудами склали відомий нині архітектурний ансамбль Софійського кафедрального монастиря, та сформували цілісний об'єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

На відміну від екстер'єру, інтер'єр Софійського Собору зберіг основні риси архітектури та образотворчого мистецтва ХІ ст. Збереглися 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму - центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти - фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві, - розміщеної в центральній апсиді з внутрішньої сторони купола. Мозаїка має 6 метрів в висоту. Унікальність мозаїчного зображення полягає в тому, що з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах - стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Діючий монастир на території ансамблю існував до 1786 р., коли у зв'язку із секуляризацією церковних земель Софійський монастир був закритий. Після його ліквідації на даній території розміщувалися відомчі установи, підконтрольні митрополиту Київському і Галицькому: собор Святої Софії із подвір'ям, митрополичий дім з економією та духовна консисторія.