Технологічні особливості природокористування Запорізької області

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до статті 16 Конституції України , якою визначено , що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави.

Державна політика у сфері екології повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів, але ця система, особливо у перехідний період, повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави. Основні напрями втілюються за допомогою системи екологічного права. Правовий механізм надає основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної визначеності, загальнообов'язковості, сприяє регулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

- складання і затвердження екологічних нормативів природокористування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослинності тощо);

- складання і затвердження комплексу еколого-економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур. [11]

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля ( стаття 50) і кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки ( стаття 66 ). Також у цій сфері Україна має наступні закони та акти:

- Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”(1991 р.);

- Закон України “Про тваринний світ”(1993 р.);

- Закон України “Про охорону атмосферного повітря”(1992 р.);

- “Лісовий кодекс України”(1994 р.);

- “Водний кодекс України”(1995 р.);

- “Земельний кодекс України”(1992 р., 1995 р.);

- “Кодекс України про надра”(1994 р.);

- Закон України “Про підприємництво” (1991 р.);

- Закон України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” (1994 р.);

- Закон України “Про природно-заповідний фонд” ( 1992 р.);

- Закон України “Про екологічну експертизу” (1995 р.);

- Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища” (1996 р.);

- Декрет Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію та сертифікацію” (1993 р.).

Також першочергово планується підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природокористування.

Заплановано підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про екологічний контроль, Положення про екологічний аудит , Положення про екологічне ліцензування. [12]

Формує, забезпечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Саме це Міністерство здійснює нормативно-правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль щодо охорони, використання і відтворення навколишнього природного середовища. Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших, інститутів Української Академії Аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичного, винограду і вина та ін.; факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов'язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки. [6]

Державне регулювання в цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля сприяє здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає :

- екологічно-раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

- соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

- розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату і транскордонному забрудненню довкілля, захисту лісів, лісовідновленню, відновленню природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною екологічною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Бейдик О.О., Падун М.М. Географія: посібник для вступників до вищих навчальних закладів. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1996. - 304 с.

2. Вдосконалення структурної і територіальної організації екосистеми промислового міста (на прикладі м. Запоріжжя). - Херсон, ХГСГУ, 1998. - 50с.

3. Грунти Запорізької області / За ред. В.О. Ковальова. - Дніпропетровськ: Промінь, 1969. - 55 с.

4. Географический атлас природных условий и естественных ресурсов Украинской ССР. - К.: 1978.

5. Долгоруков Ю. Економічне забезпечення структурної перебудови металургії України. // Економіка України. - 1995. - №10 - с.40-45.

6. Дорогунцов С.І., Борщевський П.П., Данилишин Б.М. Удосконалення управління природокористування в АПК. - К.: Урожай, 1992. - С. 4-20.

7. Заставний Ф. Д. Географія України: У 2-х книгах. - Львів: Світ, 1994. - 472 с.: іл.

8. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. - 249.

9. Екологія та охорона навколишнього природного середовища: навчальний посібник, В.С. Джигирей, К., “Знання”, 2000.

10. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи). - К.: Українсько-Фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. - 88 с.

11. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, - К.: МАУП, 2000. - 238 с.

12. Кучерявий В.П. Екологія, - Львів: Світ, - 500 с.

13. Масляк П.О., Олійник Я.Б., Степаненко А.В., Шищенко П.Г. Географія: Навчальний посібник для старшокласників та абітурієнтів. Програма і відповіді на всі запитання. - К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998. - 829 с.

14. Металлургическая и горнорудная промышленность. - 1998. - №3. - с.1-3.

15. Науково-обґрунтована система ведення сільського господарства в степу УРСР / За ред. П.Л. Погребняк, В.А. Ільченко та - К.: Урожай, 1974. - 499 с.

16. Нечипоренко. Чорна дірка виникла на місці чорної металургії // Голос України. - 1998.- №10 - с.13.

17. Одум Ю. - Экология. - М.: Мир, 1986. - Т. 2.

18. Основи соціоекології: Навч. посібник/ За ред. Г.О. Бачинського. - К.: Вища школа, 1995. - 238 с.:

19. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. - М.: Мысль, 1990. - 637 с.

20. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Є.П. Качан, М. О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін.; За ред. Є.П. Качана. - К.: Вища шк., 1998. - 375 с.

21. Статистичний щорічник України: 1997. - Київ, вид-во «Укр. енциклопедія» ім. М.П. Бажана - 110с.

22. Україна у цифрах у 1998 році: Корот. стат. довід. Державний комітет статистики України: Під. Ред. О.Г. Осауленка.

23. Ялковский В. Черные металлы. // Обзор укр. рынка. - 1999. - №2. - с.24-32.

24. Дворцин М.Д. Основи теорій науково-технічного розвитку виробництва. М.: Изд. МИНХ Г.В. Плеханова, 1988. -- 251с.

Размещено на Allbest.ru