Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Теоретичні основи формування перехідної економіки
• 1.1 Поняття та особливості перехідної економіки
• 1.2 Специфіка формування перехідної економіки
• 2. Аналіз розвитку перехідної економіки в Україні
• 2.1 Причини виникнення перехідної економіки в Україні
• 2.2 Тенденції розвитку перехідної економіки в Україні
• 3. Пріоритети трансформації перехідної економіки в Україні
• 3.1 Сучасні проблеми функціонування перехідної економіки в Україні
• 3.2 Шляхи розвитку перехідної економіки в Україні
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Одним із головних виявів глобалізації економіки виступає здійснення системних трансформацій у транзитивних постсоціалістичних країнах, що відбуваються в процесі їх переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Перед цими країнами постають завдання в короткий історичний строк здійснити певні модернізаційні перетворення та інтегруватися в європейське й світове співтовариство. Очевидно, що між цими процесами - модернізацією економіки та євроінтеграційними перспективами транзитивних економік - існує певний взаємозв'язок. Виявлення цього зв'язку дуже важливе в контексті європейської інтеграції України.

Проблеми сутності економічних трансформацій у контексті глобалізаційних процесів, модернізаційних перетворень та особливості їх здійснення в постсоціалістичних країнах, євроінтеграційні перспективи транзитивних економік, зокрема України, в різних контекстах досліджують вітчизняні економісти І. Акімова, О. Бєляєв, О. Білорус, В. Будкін, І. Бураковський, З. Варналій, В. Вергун, А. Гальчинський, В. Геєць, В. Голіков, А. Гриценко, М. Дудченко, Б. К в а с н юк Г. Климко, В. Клочко, А. Кредісов, І. Лукінов, С. Мочерний, В. Новицький, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, О. Плотніков, О. Рогач, А. Румянцев, М. Савлук, В. Семиноженко, В. Сіденко, С. Соколенко, А. Чухно, В. Черняк, А. Філіпенко, О. Шнирков, а також зарубіжні вчені, серед яких - Л. Абалкін, Л. Бальцерович, Е. Вілсон, О. Гаврилишин, А. Зіденберг, А. Іноземцев, Г. Колодко, Я. Корнаї, Ф. Мьоллерс, А. Ослунд, Є. Сіскос, Дж. Стігліц, Дж. Сорос, П. Хірст, Л. Хоффманн, Ю. Шишков, Ю. Яковець та ін. У той же час недостатньо висвітлені питання їх взаємозв'язку та взаємодії.

Метою дослідження є визначення напрямку удосконалення перехідного розвитку економіки України.

Завданнями дослідження є:

аналіз поняття перехідного розвитку економіки;

оцінка факторів перехідного розвитку економіки;

аналіз причин перехідного розвитку економіки;

аналіз тенденцій перехідного розвитку економіки;

виділення пріоритетів перехідного розвитку економіки.

Об'єктом дослідження економіка України.

Предметом дослідження є перехідна економіка України.

1. Теоретичні основи формування перехідної економіки

1.1 Поняття та особливості перехідної економіки

Стан економічних систем будь-яких суспільств характеризується двома взаємозалежними процесами: функціонування й розвитку. Перший забезпечує життєдіяльність системи, її відтворення, другий - передбачає кількісні й якісні зміни в ній, що призводять до трансформації типу економічної системи. В такому разі виникає особливий тип економіки - перехідна економіка. Таким чином, у широкому розумінні слова перехідна економіка - це перехідний стан від однієї економічної системи до іншої, що виникає в результаті трансформацій [7].

У останній чверті ХХ ст. розвинені країни почали перехід від індустріального суспільства до постіндустріального, обумовлений революційним стрибком у розвитку продуктивних сил, пов'язаним із винаходом комп'ютера. Дослідження цих процесів поклали початок формуванню нового напряму в рамках економічної теорії - транзитології - науки про перехідні стани економічних систем. Значний поштовх розвитку цієї науки дали небачені перетворення у постсоціалістичних країнах. Реакцією на ці перетворення можна вважати формування особливої науки в системі економічних наук - теорії перехідної економіки, яка теоретично осмислює особливості сучасної економіки постсоціалістичних країн, перехідних від централізовано керованого господарства до ринкового [2].

У той же час необхідно зазначити, що теорія перехідної економіки як наука ще відносно нова, тому серед економістів немає єдності щодо визначення сутності таких економічних категорій, як змішана, перехідна, транзитивна та трансформаційна економіка, та щодо їх взаємозв'язку та закономірностей розвитку.

Значна кількість учених визначають економіку перехідного періоду в першу чергу як "змішану економіку". І це зрозуміло, адже за своїм характером ця економіка дійсно є змішаною з переважанням держсектору і колективістських форм власності. Так, А. Гриценко дає наступну характеристику перехідним процесам: "Реальний перехід здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-плановій підставі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій підставі" [10].

Кінець ХХ - початок ХХI століть характеризуються новою якістю економічного і соціального розвитку. За порівняно короткий період відбулися істотні якісні зміни у всіх сферах життєдіяльності колишніх республік СРСР та колишніх соціалістичних країн Центральної і Східної Європи. В них розпочалась трансформація, пов'язана із зміною економічної системи. Трансформація (від лат. transformatio - змінювати) - це перетворення структур, форм і способів економічної діяльності. Зміна її цільової спрямованості [1].

В цей же період почали говорити про "перехідну економіку в згаданих країнах. В цьому зв'язку виникла потреба вивчення суті і тривалості перехідних і трансформаційних процесів. Треба сказати, що багато уваги цим питанням приділяють як вітчизняні, так і зарубіжні вчені.

Так, наприклад, російські вчені Бузгалін А.В. та Колганов А.І. [2, с.103-106] вважають, що в трансформаційній економіці кожної країни перетинаються чотири основні вектори: поступове відмирання "реального соціалізму"; генезис відносин пізнього капіталізму; відновлення пережитків добуржуазних відносин, яке породжується реверсивним рухом історії, та тенденції соціалізації і гуманізації суспільно-економічного життя. Тому трансформаційна економіка може бути охарактеризована як поле суперечливого перетину двояких процесів: трансформації "реального соціалізму" у різноманітні моделі капіталізму і одночасне накопичення в світі елементів якісно нового стану.

Таким чином, можна говорити про трансформаційну економіку у двох аспектах. По-перше, про трансформаційну економіку "у вузькому розумінні" - генезис капіталізму у процесі розпаду "реального соціалізму". По - друге, трансформація "у широкому розумінні", яка складає всесвітній історичний контекст для економічної трансформації у країнах колишньої "соціалістичної системи". У колективній монографії "Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії" О.О. Бєляєв, А.С. Бебело, О.М. Комяков [3, с.7-11] характеризують перехідний період як стан суспільного виробництва, коли руйнуються старі елементи, зв'язки і залежності та формуються на основі виниклих умов - нові.

Саме такий стан притаманний переходу від адміністративної системи регулювання економіки до ринкової системи у всій багатоманітності її складових.

На думку П.М. Леоненка та О. І Черепніна [4, с.81-184] у сучасному світі інтенсивно відбуваються п'ять масштабних трансформаційних процесів.

Перший трансформаційний процес, пов'язаний зі значними перетвореннями у системі розвинутої ринкової економіки (30 країн ОЕСР), характеризується успішними переходом від індустріального до постіндустріального суспільства та подальшим його розвитком.

Другий трансформаційний процес має місце у більш ніж 120 країнах Азії, Африки, Латинської Америки, де відбувається затяжний перехід до індустріального суспільства за моделлю "модернізації навздогін".

Третій трансформаційний процес охоплює постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) і пострадянські республіки (за класифікацією МВФ 29 країн). У найзагальнішому вигляді він знаменує собою перехід від планової до ринкової економіки.

Четвертий трансформаційний процес також націлений на створення й ефективне функціонування ринкової економіки, однак не вкладається ні в загальну схему її генезису, ні у схему постсоціалістичних ринкових перетворень. Мова йде про становлення соціалістичної ринкової економіки в Китаї та В'єтнамі.

перехідна економіка україна трансформація

П'ятий трансформаційний процес охоплює явища, що відбуваються у світовій системі господарства в цілому. Він пов'язаний зі становленням і функціонуванням глобальної економіки.

На нашу думку, економічна трансформація - це безперервний процес видозмін, серед яких розрізняють разові, дискретні та систематичні. Трансформація у вузькому сенсі (разові та дискретні зміни) - перехідний період (перехідна економіка, трансформаційна економіка "у вузькому розумінні") - обмежений в часі процес, який визначається поворотними подіями в суспільстві, полягає в переході від одного рівноважного стану до іншого. Тоді як трансформація в широкому сенсі (систематичні зміни) - це не обмежений в часі постійний процес перетворень системи, її елементів, зв'язків і відносин між ними.

В кінці ХХ ст. близько тридцяти колишніх соціалістичних країн відмовилися від системи централізованого планування і здійснили глибокі інституційні перетворення, щоб побудувати ринкову економіку. Всі вони, включаючи Україну, потрапили в ситуацію "потрійного переходу" - до ринкової системи і демократичних політичних інститутів, а також інтеграції в глобальний ринок. Це сприяло утвердженню нової політичної моделі, яку можна назвати "трансформаційною державою", і якій припало на себе брати, особливо на ранніх етапах реформи, функції агента розвитку [6]. Крім особливої глибини "потрійного транзиту", підвищенню ролі держави в процесі трансформації мали сприяти слабкість національного бізнесу і громадянського суспільства [7].

Практично всі країни - за винятком Китаю і В'єтнаму - відчули сильний спад виробництва. Навіть в таких найбільш підготовлених східноєвропейських країнах, як Чехія і Угорщина, глибина спаду склала, відповідно, 13 і 18% ВВП [8, с.1-36]. Багато колишніх республік Радянського Союзу втратили більше 50% ВВП і дотепер не всі з них відновили дореформений рівень виробництва.

Серед причини трансформаційного спаду і чинників, що визначали динаміку ВВП в різних країнах, вчений виділяє дезорганізацію, інституційне будівництво, активізацію перерозподільних процесів на шкоду виробничій діяльності.

1.2 Специфіка формування перехідної економіки

Суспільство є сукупністю людей та відносин, які виникають між ними, впорядкованих певним чином. Розвиток суспільних відносин завжди відбувається в напрямку їх ускладнення. На певному етапі еволюції суспільства виникає потреба у впорядкуванні цих відносин, наданні їм такої форми і змісту, які б найбільш адекватно відповідали об'єктивним умовам і, водночас, сприймались би більшістю населенням певної території. Це спонукало б, по-перше, до виокремлення централізованого управління суспільством у самостійний вид діяльності, по-друге, до формування суб'єктів (державних установ) основною функцією яких було б здійснення цієї діяльності, по-третє, створення системи нормативно-правових актів у межах яких ці суб'єкти здійснюють свої повноваження. Таким чином, виникла особлива форма організації суспільства, якій властива наявність особливих установ, які спеціалізуються на здійсненні централізованого управління суспільством на основі правил (законів), сприйнятих суспільством тим чи іншим способом.

Держава є організацією суспільства, яка:

об'єднує в одне ціле всіх громадян, що проживають на певній території;

здійснює централізоване управління на підпорядкованій їй території з метою вирішення спільних для всіх членів суспільства проблем;

наділена верховною владою на підпорядкованій території;

Формування держави викликало появу такого феномену як державна влада. У найбільш загальному вигляді владу можна визначити як здатність і можливість одного суб'єкта нав'язувати свою волю іншим суб'єктам. Для державної влади характерні дві особливості:

1. Державна влада розповсюджується на всі суб'єкти (фізичні та юридичні особи) суспільства. У державно організованому суспільстві не можуть існувати суб'єкти, не підпорядковані владі держави. Протилежне призводить до анархії, невпорядкованого здійснення суспільних відносин, втрати системності в їх організації й у площині виробничій - до економічних втрат.

2. Державна влада - нав'язування волі суб'єктів державного управління (органів державної влади) - здійснюється відповідними установами на основі чітко визначених і юридично оформлених нормативних актів. Здійснення їх в інший спосіб є суб'єктивною діяльність членів державного апарату, що суперечить основним принципам державно організованого суспільства.

Необхідно відзначити, що, незважаючи на підпорядкованість державній владі всіх суб'єктів суспільних відносин не всі відносини між ними регулюються (управляються) державою або ж регулюються не у повному обсязі.

Основна функція держави - взяти на себе управління тими відносинами реалізація яких несе загрозу завдання шкоди будь-кому із членів суспільства. Оскільки матеріальну основу існування суспільства становить виробництво можна припустити, що основна функція держави - забезпечення умов при яких воно (виробництво) мало б оптимальні умови розвитку. Виходячи з завдання даної роботи - дослідження відносин управління процесом приватизації, а також з уявлень про те, що суспільні відносини виникають між певними суб'єктами, ми вважаємо за необхідне наступне: при вивчені відносин державного управління доцільно наголосити, що останні виникають між органами, які відповідним чином представляють державу, з одного боку, та суб'єктами економічної діяльності - юридичними та фізичними особами, з іншого боку.

Природно, що неефективність державної власності й надто видимі переваги економіки, котра базувалась на приватній власності й державному регулюванні робили можливість просування реформ першим шляхом суто теоретично. І світовий досвід приватизації державної власності, і аналіз ситуації у країні показували необхідність просування в напрямку побудови ринкової економіки другим шляхом. Цей шлях вимагав від держави надзвичайно високої концентрації зусиль на створення системи нормативно-правових актів, які б ставили процес передання майна держави виробничого призначення з суспільної власності (власності всіх) у власність приватних осіб таким чином, щоб не спровокувати ні соціальних конфліктів, ні падіння виробничої діяльності.

Необхідно підкреслити, що це завдання не могло бути виконане жодною іншою суспільною інституцією, крім держави. По-перше, це пов'язано з тим, що тільки держава як власник могла вирішувати яке майно і на яких умовах буде передаватися іншому власнику - приватним особам чи їх об'єднанням. По-друге, як сам перехід державної власності у приватну, так і функціонування приватної власності об'єктивно породжують багато негативних наслідків - зубожіння значної частини населення, концентрація національного багатства (отже і влади) в руках невеликої кількості членів суспільства, виникнення олігархічних та мафіозних угрупувань, поширення масового безробіття та інше.

У розвинутих країнах ці негативні прояви приватної власності обмежувались законодавством, яке формувалося впродовж десятків років. В Україні не було не тільки подібного законодавства, але знищено тоталітарним режимом традицію його формування. Отже потрібна була сила якраз державної організації суспільства, щоб не допустити формування і закріплення у суспільній свідомості негативних рис, притаманних економічним системам, базованим на необмеженій законодавством приватній власності.

Таким чином, трансформація економічного устрою повинна була здійснюватись з урахуванням досвіду світової цивілізації, під твердим і чітким контролем держави.

У наукових дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених по-різному тлумачиться сам основний зміст перехідного періоду. Так, у більшості праць зазначається, що в постсоціалістичних країнах відбувається (або має відбуватися) перехід до ринкової економіки та її різних моделей. Інші вчені зазначають, що головним змістом перехідного періоду виступає перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії соціально-економічного розвитку, від державного соціалізму до змішаної економіки, від одного способу виробництва (базису, стану економіки) до іншого, від соціалістичної моделі розвитку економіки до основ ринкової демократії тощо.

Залежно від цього по-різному характеризується і зміст перехідної економіки (перетворення усієї системи соціально-економічних відносин; формування реальних ринкових відносин; створення відкритої національної ринкової економіки; побудова основ постіндустріального суспільства; процеси капіталізації суспільно-економічного ладу; створення "дикого" капіталізму тощо), і та економіка, від якої треба переходити до іншої (адміністративно-командна система; планова економіка; соціалістичний устрій; державний соціалізм; базис, що ґрунтується на позаекономічній залежності тощо).

Найбільш струнким і логічним підходом до визначення сутності й закономірностей розвитку перехідної економіки ми вважаємо підхід вітчизняних вчених В. Дергачової та П. Фільянова [7], які серед причин її виникнення виділяють такі: необхідність зміни в способах координації економічної системи; деформації чинної економічної системи; гострі економічні протиріччя в її межах; вплив на її розвиток глобальних факторів міжсистемних відносин з огляду на їх антагонізм та ін. У цьому контексті вони розрізняють два основних типи перехідної економіки: внутрішньосистемну та міжсистемну.

Внутрішньосистемна перехідна економіка характерна для еволюційного шляху розвитку, тобто тривалих поступових перетворень економічних однотипних систем. За цих умов зміни, властиві перехідній економіці, починаються у межах однієї системи, а закінчуються - в межах іншої. Пересічений на графіку простір відповідає стану перехідної економіки першого типу, що має внутрішньосистемне походження. Особливістю такої економіки є те, що вона, маючи різні форми прояву, не торкається глибинних підвалин системи, в межах якої вона виникає.

Іншими якостями характеризується перехідна економіка міжсистемного типу (транзитивна). Цим терміном позначають явища цілеспрямованого переходу в особливому сенсі, оскільки термін транзит означає особливі умови переходу, відмінного від звичайного (наприклад, минаючи якісь проміжні стадії чи маючи тимчасові параметри). Виникнення перехідної економіки такого типу вчені пов'язують, насамперед, з іншим шляхом економічного розвитку, відмінним від еволюційного, який вони називають інтенсивно-перетворювальним.

2. Аналіз розвитку перехідної економіки в Україні

2.1 Причини виникнення перехідної економіки в Україні

Здійснення модернізації економіки за тим або іншим типом - креативним або адаптивним - впливає не лише на розвиток окремих країн і їх глобальне позиціювання, але і на співпрацю в рамках регіональних і субрегіональних угруповань (наприклад, СНД). У інтеграційних об'єднаннях (особливо в досить "просунутих") поняття креативної модернізації розширює свої кордони: воно відноситься вже не лише до окремих країн, але і до об'єднання в цілому, тоді як адаптивна модернізація означає запозичення нововведень із країн, що не входять у дане об'єднання. Таким чином креативна модернізація, безумовно, вважається кращою за адаптивну з погляду як окремих країн СНД, так і їх взаємної співпраці та інтеграції. Проте навіть адаптивна модернізація проводиться не у всіх країнах угруповання.

Найбільш просунутими в плані модернізації є чотири провідні країни СНД: Росія, Україна, Білорусія та Казахстан. Хоча програми модернізації їх економік розроблялися незалежно одна від одної і ніяк не координувалися, вони досить схожі за мотивами розробки, цілями, завданнями і пріоритетами. Всі вони більшою (Росія, Україна, Білорусія) чи меншою (Казахстан) мірою орієнтовані на креативний тип модернізації.

З трьох відомих у світі стратегій інноваційного розвитку (стратегія нарощування, стратегія запозичення, стратегія перенесення) ці країни, як випливає з їхніх програмних документів, віддають перевагу найбільш прогресивній стратегії нарощування, коли основний упор робиться на забезпечення нарощування на базі прогресивних технологій, випуску нової конкурентоспроможної продукції з використанням, перш за все, власного науково-технічного і виробничо-технологічного потенціалу і залученням зарубіжного досвіду. Проте на практиці реалізація цієї стратегії зштовхується з великими труднощами [11].

Безперечно, що тривалі ринкові реформи принципово змінили соціально-економічне становище України. Вже мало хто сумнівається в доцільності розбудови ринкової економіки. Однак відкритим залишається питання щодо завершення перехідного етапу трансформації національної соціально-економічної системи та стратегії подальших реформ.

Завершеність перехідного періоду у найзагальнішому вигляді - це ступінь сформованості нових капіталістично-ринкових відносин як системи, а не розрізнених анклавів.

На думку доктора економічних наук І. Жиляєва підходи до визначення завершення періоду соціально-економічних трансформацій можна класифікувати за наступними критеріями:

1) цільовий (досягнення генеральної та проміжних цілей реформ);

2) відновлювальний - досягнення найважливіших соціально-економічних дореформених індикаторів, серед яких: величина валового внутрішнього продукту, обсяг промислового виробництва, якість життя та розвиток людського потенціалу;

3) інституційний - завершеність формування демократичних ринкових інститутів;

4) стандартний - досягнення цільових (затверджених) стандартів соціально-економічного розвитку;

5) стабілізаційний (подолання кризових явищ);

6) глобалізаційний (інтегрованість у світовий ринок);

7) інтегральний, який об'єднує всі вищезазначені підходи.

Найважливішим критерієм терміну завершення трансформаційного процесу є критерій досягнення поставленої мети реформ [10].

Всесвітній банк у 1996 році, визначаючи основну довгострокову мету перехідного процесу для 28 країн світу із створення ринкової економіки, запропонував такі чотири критерії оцінювання прогресу трансформаційних реформ:

1) лібералізація;

2) розвиток майнових прав і приватної власності;

3) наявність відповідних інститутів;

4) спрямованість соціальної політики.

Визначено також основний критерій завершення реформ: "перехід до ринкової економіки вважатиметься завершеним тільки тоді, коли проблеми та подальші реформи в цих країнах будуть аналогічні завданням, що стоять перед країнами з розвиненою ринковою економікою та порівняним рівнем доходів" [11, с.5].

Ще одним підходом до визначення завершення трансформації є відновлення дореформеної величини валового внутрішнього продукту (ВВП) чи промислового виробництва [12, с.54]. Цей підхід ґрунтується на Концепції сталого розвитку ООН, згідно з якою майбутні покоління повинні мати такі стартові умови розвитку, які можна порівняти з умовами життя сучасних поколінь [10].

В Україні, на жаль, переважна більшість важливих реформ досі не доведена до логічного і результативного завершення. У президентському посланні 2008 року знову повторювалося, що "попри зростання, економіці бракує стратегії реформ, у ній досі відсутні реальні структурні зміни - за пасивності виконавчої влади національне господарство залишається неконкурентним і енерговитратним" [13].

2.2 Тенденції розвитку перехідної економіки в Україні

В України розроблено Державну програму структурної перебудови до 2015 р. Її реалізація має відбуватися поетапно:

І етап (1994-1995 pp.) - стабілізація економіки;

II етап (1996-2005 pp.) - активізація економічного розвитку;

III етап (2005-2015 pp.) - встановлення раціональної структури економіки.

Пріоритетними групами галузей структурних перетворень визначено:

наукоємні та технологічні галузі: ракетно-космічну, літако - та моторобудування, електрозварювання, порошкову металургію, робототехніку, біотехнології, надтверді матеріали тощо;

галузі агропромислового комплексу, для яких створені найкращі природні умови, традиції виробництва: харчову, кондитерську, консервну, молочну, легку промисловість тощо;

галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій: транзит нафти і газу, міжнародні перевезення;

рекреаційно-туристичний та оздоровчий комплекси [6].

На жаль, III етап програми структурної перебудови України виконується фрагментарно і не системно через неповністю реалізовані заходи І і II етапів. Посилення складності економічних зв'язків в умовах ринку та особливо за кризового стану світової економіки, обмеженість ресурсів при одночасній вимозі щодо максимально можливого задоволення потреб суспільства, розвиток інтеграції та міжнародної кооперації на фоні науково-технологічного розвитку вимагають більш серйозного ставлення до пропорцій суспільного виробництва та використання структурних факторів для прискорення ринкової адаптації економіки України.

У країнах із високим і середнім рівнем доходу зростання частки сектора послуг супроводжувалося скороченням питомої ваги індустрії, що свідчить про поступовий розвиток постіндустріальної моделі економіки.

У цьому ж напрямі відбувається і зміна пропорцій економіки України, де протягом 1990-2010 рр. частка сільського господарства у структурі ВВП скоротилася більш ніж утричі (з 25% у 1990 р. до 8% у 2010 р.), частка промисловості - майже вдвічі (з 45 до 29% відповідно), а питома вага сфери послуг навпаки зросла - з 30 до 63%.

Враховуючи природно-кліматичні особливості України, скорочення частки аграрного сектора економіки повинно мати відносний характер, і відбуватися на тлі збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції за рахунок випереджального розвитку інших секторів, насамперед високотехнологічної промисловості, соціально орієнтованих видів економічної діяльності, а також фінансових і ділових послуг.

Аналіз світових тенденцій за шестисекторною моделлю структурування економіки показує, що закономірним є значний розвиток фінансових, страхових, а також ділових послуг, частка яких стало зростає. При чому в розвинутих країнах це спричинено не тільки скороченням питомої ваги аграрного та промислового сегментів економіки, але також і зменшенням частки таких видів традиційних послуг, як торгівля та транспорт.

Схожа ситуація спостерігається і в економіці України. Щоправда, хоча за 20-річний період частка фінансових і ділових послуг зросла більше ніж утричі (з 4,6% у 1991 р. до 16,4% у 2010 р.), все одно за цим параметром українська економіка значно поступається не тільки розвинутим країнам (в 2,8 рази), а також і трансформаційним країнам Центральної Європи (в 1,5-2 рази), що є наслідком недорозвинутості фінансового ринку.

Загалом за рівнем розвитку фінансового ринку Україна серед 142 країн світу у 2010 р. посідала 116-те місце, випередивши із постсоціалістичних країн лише Росію і Таджикистан, а за рівнем інтегрованості у світову фінансову систему - залишається серед країн з найменшим за розміром фондовим ринком. Проте Україна є однією з країн, національний фондовий індекс якої демонстрував найбільш високі темпи зростання - 70,2% у 2010 р [16].

Показник надійності банків став одним з найгірших у світі (141-ше місце). Хоча в Україні у 2010 р. питома вага довгострокових вкладів (понад 2 роки) зросла у структурі строкових депозитів до 9,1%, однак цей показник є значно гіршим порівняно з розвинутими країнами Західної Європи. Крім того, за джерелами формування вкладів переважають домашні господарства (понад 70%), у той час як, наприклад, у Німеччині - це сектор страхових компаній та пенсійних фондів (майже 60%).

У 2009 р. у створенні валової доданої вартості основна частка належала переробній промисловості (17,8%), торгівлі (16,3%), транспорту та зв'язку (12,2%) та сільському господарству (8,3%).

Негативною ознакою структурування української економіки є занадто мала частка будівництва, що внаслідок світової кризи зазнало відчутних втрат і зменшило свій внесок у виробництво ВДВ до 2,7% у 2009 р., в той час як у розвинутих країнах він знаходився на рівні 5,9-6,6% (за винятком США).

Порівняльний аналіз структури економіки України і країн з різним рівнем доходу на душу населення за шестисекторною моделлю у 2010 р. показав, що економіка України найбільш наближена (3010 дол. США за методом Атласа) до групи країн із доходом нижче від середнього. До речі, рейтинг України за типом розвитку економіки, презентований Департаментом макроекономічної політики, стратегічного планування та прогнозування, засвідчив приналежність її до групи країн за типом економіки - "перехідні від екстенсивного до інтенсивного розвитку.

За даними Держкомстату України за січень - серпень 2011 р. із загального обсягу експортних поставок, найбільшу питому вагу має продукція металургії - 34%, близько 15% - мінеральні продукти і 7,6% - продукція хімічної промисловості [7]. Це засвідчує, що економіка України стає все більш залежною від імпорту нових технологій, експортуючи, в свою чергу, продукцію переважно з низьким ступенем обробки, на яку припадає більше двох третин українського експорту.

Національній економіці України притаманне серйозне технологічне відставання. Питома вага продукції вищих технологічних укладів (V та VI) у загальному випуску становить близько 4%. При цьому продукція галузей VI укладу, що визначає перспективи високотехнологічного розвитку країни у майбутньому, фактично відсутня - менше ніж 0,1%.

Близько 58% виробленої продукції припадає на ІІІ технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, обробки металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% - на ІV. Тоді як розвинуті економіки технологічно вибудовують шостий і сьомий технологічні уклади, здебільшого утверджується п'ятий технологічний уклад [3].

Реалії трансформаційної економіки України зумовлюють необхідність поєднання у середньостроковому періоді механізмів раціоналізації наявної індустріальної структури економіки з інструментами, які забезпечують формування складових економіки, заснованої на знаннях та передових технологіях.

3. Пріоритети трансформації перехідної економіки в Україні

3.1 Сучасні проблеми функціонування перехідної економіки в Україні

Аналіз рейтингу конкурентоспроможності України та ряду інших країн здійснено за матеріалами Звіту конкурентоспроможності 2011/2012 (далі - Звіт), підготовленого Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) [23].

Україні, після падіння протягом двох попередніх років на 17 пунктів, у рейтингу ГІК 2011/2012 вдалося "відвоювати" 7 пунктів і зміститися з 89 (серед 139 країн у рейтингу ГІК 2010/2011) до 82 місця (серед 142 країн). Поруч з Україною залишаються Грузія (88 місце) та Вірменія (92 місце), Росія посіла 66 місце (погіршила свої позиції на 3 пункти). Завдяки зростанню Україні вдалося скоротити відставання від Росії з 26 пунктів у попередньому рейтингу до 16 пунктів у поточному.

Підвищення місця України у Глобальному рейтингу відбулося завдяки покращенню низки субіндексів, які знаходяться (за умовною класифікацією) у категорії критичних відставань.

Найкращий результат серед складових індексу конкурентоспроможності України продемонстрував субіндекс "Макроекономічне середовище" - зростання на 20 пунктів. Покращення даного субіндексу відбулося завдяки досягненню кращих показників розвитку національної економіки на фоні більш повільних темпів відновлення економік країн світу після фінансової кризи 2008-2009 років. Так, зростання рейтингу відбулося за показниками "дефіцит державного бюджету" (на 29 пунктів),"дисконтна ставка центрального банку країни" (на 22 пункти), "рівень внутрішніх національних заощаджень" (на 11 пунктів) та"індекс споживчих цін" (на 8 пунктів). Завдяки загальній макроекономічній стабілізації показник "кредитний рейтингу країни" зріс на 9 пунктів. Тим не менш, нагромадження боргових зобов'язань у період розгортання фінансової кризи та подолання її наслідків призвело до зростання державного боргу, що негативно вплинуло на показник "державний борг" (зниження на 24 пункти).

Також у сфері критичного відставання покращилася оцінка субіндексів "Рівень розвитку фінансового ринку" (на 3 пункти) та "Державні та суспільні установи" (на 3 пункти). Отримані позитивні результати стали можливими завдяки діям Уряду України зі стабілізації ринку фінансових послуг та започаткування системної реформи в адміністративній сфері. Так, свої значення у субіндексі "Рівень розвитку фінансового ринку" підвищив показник доступності позикового капіталу (на 7 пунктів) внаслідок зростання довіри банків до позичальників та збільшенню їх ресурсної бази, а також показник присутності венчурного капіталу на внутрішньому ринку (на 2 пункти). Покращення субіндексу "Державні та суспільні установи" відбувалося в основному завдяки зростання рівня неупередженості представників виконавчої влади (на 32 пункти), а також рівня суспільної довіри до політиків (на 7 пунктів).

Водночас у сфері критичного відставання ГІК 2011/2012 мали місце і протилежні до зростання тенденції. Так, значення субіндексу "Удосконалення бізнесу" скоротилося на 3 пункти, що пов'язано з погіршенням умов розвитку кластерної кооперації між виробництвом і науко-дослідною сферою (падіння на 13 пунктів), готовності делегувати повноваження у корпоративному правлінні (на 11 пунктів), а також сприяння розвитку підприємницької ініціативи на локальному рівні (на 9 пунктів). Без змін залишився субіндекс "Ефективності товарного ринку" (на 129 місці).

Зазначені вище субіндекси у сфері критичного відставання демонструють ті проблемні питання, вирішення яких є першочерговим для національної економіки України. Водночас таке підвищення має здійснюватися без втрат, які на жаль за результатами оцінки мали місце у сфері як потенційних загроз, так і конкурентних переваг.

Так, через втрату лише 5 пунктів субіндекс "Вища освіта й навчання" перемістився зі сфери конкурентних переваг у сферу потенційних загроз. На погіршення позиції України у сфері вищої освіти та навчання позначилася політика скорочення витрат на підвищення кваліфікації персоналу у вітчизняних компаніях в умовах посткризового відновлення (117 місце), низька якість шкіл професійного менеджменту (116 місце у рейтингу) тощо. Разом з цим, серед досягнень світового рівня слід відмітити продовження покращення (на 6 пунктів у ГІК 2011/2012) якості викладання математичних та дослідницьких наук (36 місце).

У сфері потенційні загрози лише субіндекс "Технологічна готовність" продемонстрував зростання (на 1 пункт) в основному за рахунок продовження розвитку ринку інформаційних технологій, а саме через покращення пропускної здатності Інтернету та його якості, а також позитивних тенденцій у напрямку впровадження підприємствами нових технологічних процесів (зростання на 14 пунктів). Інші субіндекси, що відносяться до категорії потенційних загроз, демонструють тенденцію до погіршення рейтингу, при цьому найбільшої втрати (зниження на 11 пунктів) Україна зазнала за субіндексом "Інновації" (74 місце). Разом з тим, експерти відзначили стабілізацію ситуації в інноваційній сфері за складовою "Підтримка урядом розвитку передових технологій"після її значного падіння: на 31 пункт у ГІК 2009/2010 та на 27 пунктів у ГІК 2010/2011.

Єдиним на сьогодні у сфері конкурентних переваг залишився субіндекс "Розмір ринку", за яким Україна посіла найвищу свою позицію - 38 місце (без змін відносно рейтингу попереднього року). Тобто, потенціальні ринки збуту для українських товарів, як внутрішній, так і зовнішній, залишаються досить місткими і здатні інтегруватися у міжнародний розподіл праці на засадах конкурентного змагання.

Експерти Всесвітнього економічного форуму розраховують Індекс глобальної конкурентоспроможності (GCI), запроваджений у 2004 році. GCI включає 110 показників, розділених на 12 категорій: інститути, інфраструктура, макроекономічне середовище, охорона здоров'я та початкова освіта, вища освіта та професійна підготовка, ефективність товарного ринку, ефективність ринку праці, розвиток фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку, розвиток інновацій.

У 2011 році Україна піднялась з 89-го на 82-е місце серед 142 країн у щорічному рейтингу конкурентоспроможності, розмістившись між Тринідадом і Тобаго та Намібією.

Згідно даних The Global Competitiveness Report 2011-2012 [120] в 2010 році загальний ВВП країни зріс до 136.4 млрд. дол. США., при цьому ВВП на душу населення складало 3000 дол. США [23], а внесок країни до світового ВВП складає 0,41% [22].

ВВП на душу населення в Україні було значно вище середньосвітового рівня. На рис. 3.2 наведено глобальні рейтинги України за окремими складовими.

За рівнем розвитку інституцій Україна займає 131 місце, інновацій - 93 місце. В даному рейтингу також визначено найбільші проблеми в розвитку країни (рис. 3.3). Серед найбільших проблем виділено корупцію, високий податковий тиск, проблеми з фінансуванням, часту зміну податкового законодавства та інші.

Рис. 3.1 Індекси рейтингу України

Згідно рейтингу легкості ведення бізнесу Doing business [26] Україна займала 152 позицію в 2012 році, при цьому за легкістю реєстрації підприємства - 1122 місце, легкістю отримання дозволів на будівництво - 180 реєстрації власності - 166, кредитування - 24, захисту прав інвесторів - 111, оподаткування - 181, міжнародної торгівлі - 140, забезпечення виконання контрактів - 44, вирішення проблем неплатоспроможності - 156.

На сьогодні проблема залучення іноземних інвестицій є надзвичайно актуальною для України як країни з перехідною економікою. Урядом активно вживаються заходи для збільшення надходжень інвестицій із-за кордону шляхом формування сприятливого інвестиційного клімату всередині країни та підвищення інвестиційної привабливості України для інвестиційних інвесторів.

Рис. 3.2 Діагностика проблем в Україні [25]

Аналіз найвідоміших підходів до оцінки інвестиційної привабливості країни показує, що міжнародні організації та агентства, які складають рейтинги країн, як основні параметри використовують макроекономічні показники, а саме: динаміку приросту і структуру ВВП, стан платіжного балансу країни, фінансового ринку, обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Мета таких досліджень - оцінка політичного, економічного і соціального стану країни. Серед різних міжнародних методик оцінки інвестиційної привабливості варто виділити оцінки Групи Світового банку, Всесвітнього економічного форуму (WEF), Heritage Foundation / Wall Street Journal, Transparency International, рейтингових агенцій Standard &Poors, Moody's, Fitch Ratings, Європейської Бізнес Асоціації та інші [24].

Одним із впливових міжнародних рейтингів є оцінювання інвестиційної привабливості країн, розроблене Конференцією ООН з торгівлі і розвитку (UNCTAD), яке складається з рейтингів країн за показниками індексу залучення прямих іноземних інвестицій (Inward FDI PerformanceIndex) та індексу потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій (Inward FDI Potential Index) [23].

За результатами рейтингу ЮНКТАД щорічно публікує доповідь про міжнародні інвестиції. Відповідно до доповіді 2010 року притік прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у регіон Південно-Східної Європи та Співдружність незалежних держав (СНД) скоротився до 69,9 млрд. дол., що складає падіння на 43% у порівнянні з 2008 роком. У той же час, на 2010 рік прогнозувалося пожвавлення залучення ПІІ за рахунок таких факторів, як укріплення цін на сировину, новий етап приватизації та економічне піднесення у країнах, що є найбільшими експортерами сировини (Казахстан, Росія та Україна) [22].

У 2010 році за підсумками Рейтингу Світового банку серед 183 країн світу Україна посіла 147 місце, а в 2011 році - 145, за рахунок збільшення рейтингу по категоріях: "реєстрація підприємств" та "отримання дозволів на будівництво", водночас відбулося зменшення рейтингів по категоріях: "реєстрація власності", "доступ до кредитів", "захист прав інвесторів" та "ліквідація підприємств". Серед країн СНД у цьому рейтингу Україна знаходиться на передостанньому місці [21].

За даними дослідження, проведеного Herіtage Foundatіon та Wall Street Journal, Україна посіла 164-те місце в рейтингу економічних свобод - 2011 серед 179 країн світу, що є останнім серед 43 європейських держав. Для порівняння: у 2010 році Україна займала 162 сходинку, а в 2009-му - 152-гу. Показник для України на 0,6 пункти нижчий, ніж попереднього року, у першу чергу, через погіршення показників у категоріях "Державні витрати" та "Свобода від корупції". Втрату Україною позицій дослідники пояснюють, зокрема, зарегульованістю економіки та високим рівнем корупції.

3.2 Шляхи розвитку перехідної економіки в Україні

Покращення умов іноземного інвестування в українську економіку можливе за рахунок гармонізації законодавчого та інституційного забезпечення здійснення інвестування.

У даний час реалізуються наступні заходи щодо удосконалення інституційної складової інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні:

формування механізмів реалізації Закону України "Про державно-приватне партнерство";

визначення нових, з урахуванням світового досвіду, підходів щодо запровадження спеціальних режимів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності, а також реформування існуючих та створення нових СЕЗ і ТПР;

розробка методичних рекомендацій щодо розвитку кластерів та інноваційних міст в Україні;

розробка загальнодержавної цільової економічної програми розвитку промисловості України на період до 2017 року.

Розвитку інституційного середовища у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні сприяє також реалізація таких державних програм:

Державна програма розвитку промисловості на 2003-2011 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2003 № 1174;

Державна програма прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.2007 № 1118;

Державна цільова програма розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 07.05.2008 № 439;

Державна цільова економічна програма "Створення в Україні інноваційної інфраструктури" на 2009-2013 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14.05.2008 № 447.

Крім того, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29.09.2010 № 1900-р схвалено Концепцію Державної цільової економічної програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки [79].

Для суттєвого покращення місця України у зазначеному рейтингу актуальним на сьогодні є питання удосконалення правової та організаційної бази для підвищення дієздатності механізмів забезпечення сприятливого інвестиційного клімату й формування основи збереження та підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Метою Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні є перехід на інноваційну модель розвитку економіки, модернізація виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринку, запобігання впливу міжнародної фінансової кризи на розвиток економіки.

Пріоритетами розвитку базових галузей економіки, в яких реалізуються інвестиційні та інноваційні проекти відповідно до Програми розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності, є:

забезпечення розвитку енергетичної інфраструктури, зокрема газотранспортної системи, атомного та ракетно-космічного машинобудування, авіа - і суднобудування;

видобування нафти, газу та вугілля;

виробництво, перероблення та зберігання сільськогосподарської продукції;

будівництво і реконструкція автомобільних доріг загальнодержавного значення (в межах міжнародних транспортних коридорів), міжнародних аеропортів та вокзалів, морських портів, інших об'єктів інфраструктури, у тому числі тих, що визначені Державною цільовою програмою підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу;

реконструкція систем тепло - і водопостачання та водовідведення;

будівництво житла;

виробництво альтернативних джерел енергії, сільськогосподарської техніки, обладнання та комплектувальних виробів для неї, вантажно-підіймальної та дорожньої техніки, нафтогазопромислового, гірничошахтного і гірничорудного обладнання та бурового інструменту.

Критерії конкурсного відбору інвестиційних та інноваційних проектів для надання державної підтримки відповідно до зазначеної Програми:

забезпечення розвитку базових галузей економіки;

підвищення технологічного рівня виробництва;

економічна ефективність таких проектів;

впровадження енергоефективних та ресурсозберігаючих технологій;

співфінансування таких проектів за рахунок недержавних джерел фінансування у розмірі не менш як 40 відсотків;

виробництво в Україні товарів, що імпортуються;

зменшення викидів парникових газів та забруднення навколишнього природного середовища;

створення нових робочих місць;

наявність позитивних висновків державної експертизи інвестиційних та інноваційних проектів;

Міністерством економічного розвитку і торгівлі України розроблено проекти нормативно-правових актів щодо удосконалення нормативно-правової бази у сфері інвестиційної діяльності, а саме:

зміни до Закону України "Про інвестиційну діяльність" щодо приведення термінології у відповідність із чинним законодавством, визначення терміну "інвестиційний проект" та змісту складових інвестиційного проекту, напрямів, шляхів та заходів державної підтримки і стимулювання інвестиційної діяльності, а також запровадження державної реєстрації інвестиційних проектів, які потребують державної підтримки та проведення оцінки їх економічної ефективності (проект закону внесено до Верховної Ради України 21.07.2011 за № 9024);

проект розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Закону України "Про спеціальні (вільні) економічні зони" (22.02.2011 направлено до Кабінету Міністрів України). Після прийняття відповідних нормативно-правових актів буде розглянуто питання щодо відновлення роботи в існуючих СЕЗ і ТПР та створення нових.

проект Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про режим іноземного інвестування" щодо визначення строку подання інвестором документів для державної реєстрації іноземних інвестицій, перереєстрації у випадку зміни власника іноземної інвестиції, ануляції реєстрації іноземної інвестиції у випадку вилучення (репатріації) іноземних інвестицій протягом 30 календарних днів після фактичного внесення, вилучення (репатріації) таких інвестицій або зміни власника іноземних інвестицій.

Крім того, слід зазначити про очікування щодо вагомого внеску у зростання інвестиційної активності від реалізації проектів з підготовки проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи з футболу Євро-2012, найбільші обсяги фінансування яких припадатимуть саме на 2011-2012 роки.

На перспективу також заплановані заходи Президента України та Уряду відповідно до програмних документів.

Так, питання сприяння інвестиціям знайшли своє відображення у Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава". Зокрема, в рамках програми реформ здійснюватимуться конкретні заходи з покращення бізнесклімату, а саме: удосконалення дозвільної системи, ліцензування, адміністративних послуг, започаткування та ліквідації бізнесу, державного нагляду та контролю, технічного регулювання, формування митних процедур. Дієвим механізмом у налагодженні активного діалогу з підприємцями, представниками вітчизняних та іноземних інвесторів була Рада інвесторів при Кабінеті Міністрів України, проте постановою Кабінету Міністрів України від 02.06.2010 № 397 "Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Кабінетом Міністрів України" її було ліквідовано.

Висновки

Таким чином, для формування позитивного тренда в умовах постіндустріальної трансформації необхідний державний вплив на економіку, який полягає в наступному: вибір національних пріоритетів розвитку, зокрема в області високотехнологічного і наукоємного секторів; збалансованість як державних, так і приватних інвестицій в НДДКР і формування на цій основі приватно-державного партнерства; створення нових структур національної інноваційної системи у формі кластерів новітніх технологій, що є технопарками, науковими центрами; стимулювання університетів для переходу від класичної схеми "наука + освіта", до схеми "наука + освіта + інноваційний бізнес"; вдосконалення інституційної бази нової економіки, зв'язаної з використанням інтелектуальної власності.

Особлива організуюча роль держави у вітчизняній економіці пов'язується з недостатньою або заниженою активністю суспільства та індивідів. В ході ринкових реформ черговий раз виявилася неготовність значної частини населення до самостійного заняття бізнесом. Замість активної участі в ринкових відносинах одна його частина відійшла у бік самоізоляційної пасивності, інша - спекуляції і рекету, і лише третя повелася відповідно до етики підприємництва. Відповідно ми стикаємося з викликами, які вимагають певних змін. При цьому слід пам'ятати: хто не міняється згідно з викликами, той програє.

Поєднання зазначених соціально-економічних проблем створює особливості перехідної української економіки. Дослідження даної проблеми показало, що порушення нормального ходу економічних процесів, гальмування господарського розвитку і викликувана цими обставинами загостреність соціально-економічної ситуації в суспільстві вимагають створення особливого перехідного механізму, що містить в собі соціальні, організаційні і техніко-економічні заходи. Процеси оптимізації й удосконалювання економічних відносин вимагають застосування системних підходів, з огляду на закономірності та регіональні і національні особливості, історико-генетичні, етнічні та інші фактори.

Формування соціально-орієнтованої економіки має стати єдиним процесом ринкової трансформації, вплетеним у її основні напрями й адекватні загальносвітовим тенденціям розвитку.