Механізм державного регулювання зайнятості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки ,молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

кафедра економіки підприємства

Реферат

Механізм державного регулювання зайнятості

Студентки групи Екф-21

Горбатої Ю.В.

Перевірив:

доц.Урба С.І.

Львів - 2012

Вступ

Ринок праці і зайнятість населення займають особливе місце в системі ринкових відносин. Більшість економічних, соціальних, демографічних явищ, що протікають в ринковій економіці повністю або частково відображають процеси, що відбуваються на ринку праці. Водночас формування та функціонування повноцінного ринку праці неможливе лишень за умов саморегуляції за рахунок дії ринкових механізмів. Ринкова система господарювання не є ідеальною моделлю суспільного розвитку, їй характерні певні обмеження, ризики та загрози, які спричиняють такі соціальні негаразди, як безробіття, соціальну нерівність, нестабільність ринкової кон'юнктури. Мінімізація цих явищ потребує державного втручання у сферу обігу робочої сили, її відтворення. Процеси, що відбуваються у сфері зайнятості населення, опосередковуються ринковими відносинами, а це означає, що вони перебувають під впливом невизначеності та ризиковості, а відтак потребують активного регулювання з боку держави.

Провідними державами світу напрацьований багатий досвід регулювання зайнятості. Проте проблеми державного регулювання зайнятості дотепер знаходяться у колі наукових інтересів вітчизняних та зарубіжних науковців. Зокрема, серед найбільш вагомих здобутків української економічної науки праці С.І. Бандура, Д.П. Богиня, Н.П. Борецької, В.С. Васильченка,Г.К. Губерна, М.В. Данюка, В.В. Дорофієнко, Ф.Д. Заставного, К.В. Зайцевої, О.Ф. Новікової, В.П. Оніщенко, І.Л. Петрової, В.М. Летюха та ін., присвячені аналізу ролі держави у забезпеченні зайнятості населення. Однак протягом усього періоду після початку економічних реформ наша держава так і не змогла сформулювати цілісну концепцію регулювання зайнятості, зосереджуючи головні зусилля переважно на одній складовій - регулюванні масштабів офіційного безробіття за рахунок сприяння малоефективній зайнятості. Практично не має довгострокової стратегії та дієвих механізмів, які б могли принципово змінити ситуацію на внутрішньому ринку праці і вплинути на мотивацію трудових мігрантів. Питання державного регулювання ринку праці в період посилення економічної кризи та її наслідків також залишаються недостатньо розробленими. З огляду на викладене вагомого значення набуває пошук напрямів удосконалення механізмів впливу держави на ефективність зайнятості населення.

1. Механізм державного регулювання зайнятості: теоретичний аспект

Сьогодні не існує верств населення, не уражених явищем безробіття. При загальній бідності населення матеріальне становище багатьох родин не має "запасу міцності" і втрата роботи хоча б одним із членів родини призводить до таких наслідків, які тільки в незначній мірі можуть бути компенсовані централізованими заходами соціального захисту.

Щоб визначитися стосовно політики зайнятості, необхідно насамперед з'ясувати, що ж являє собою зайнятість з економічних і соціальних позицій.

Зайнятість - одна з істотних характеристик економіки, добробуту народу. Рівень зайнятості являє собою найважливіший макроекономічний показник. Але зайнятість не тільки економічне явище. Вона обумовлена демографічними процесами: є частиною соціальної політики, тобто має демографічний і соціальний зміст.

Як економічна категорія, зайнятість являє собою сукупність відносин з приводу участі населення у трудовій діяльності, що виражає міру його включення у виробничу сферу, ступінь задоволення суспільних і особистих потреб. З цих позицій зайнятість виступає як найважливіша характеристика ринку праці. [2]

У Законі України "Про зайнятість населення" зайнятість розглядається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.[1]

Теоретико-методологічні підходи до визначення ролі держави у вирішенні проблем зайнятості різняться в контексті історичного розвитку суспільства та в залежності від тієї або іншої спрямованості економічного аналізу.

Так, класична теорія зайнятості (Д. Рікардо, Дж.С. Міль, А. Маршалл, А.С.Пігу) базується на невтручанні держави в регулювання процесів зайнятості населення, вважаючи її нормою ринкової економіки. Згідно з цією теорією важелі ринкового регулювання (зокрема коливання ставки відсотка і еластичність співвідношення цін і заробітної плати) спроможні підтримувати повну зайнятість, роблячи її неминучою. При цьому втручання держави може тільки завдати лиха ефективному функціонуванню економіки.

У рамках неокласичного підходу (Дж. Перрі, М. Фелдстайн, Р. Холл) зайнятість розглядається як один з виробничих ресурсів, які розподіляються через ринок. Ринок праці, як і всі інші ринки, функціонує на базі умовної рівноваги, коли основним регулятором виступає ціна на робочу силу (заробітна плата). Вона (ціна) реалізується за потребами ринку, встановлюється автоматично, залежно від попиту та пропозиції, а безробіття, якщо і можливе, то тільки добровільне.

Марксистський підхід (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г.А. Лопатін, Н.І. Зібер) розглядає безробіття - як „надлишкове робоче населення", як необхідний продукт нагромадження капіталу. При цьому безробіття виступає у вигляді невикоріненого пороку капіталістичного суспільства, позбутися якого можна тільки шляхом зміни суспільного устрою.

Кейнсіанський підхід (Дж.М. Кейнс, Р. Гордон, Э. Хансен) сформувався у 30-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися у багатьох країнах економічною кризою, масовим безробіттям і соціальними конфліктами. Згідно з цим підходом, попит на робочу силу регулюється не коливаннями ринкових цін на працю, а сукупним попитом, який визначається державною політикою. [3, с. 82-83]

Кейнсіанські ідеї регулювання рівня зайнятості та безробіття впродовж тривалого періоду часу сприяли вирішенню гострих економічних проблем (у першу чергу, проблем зайнятості та безробіття) у західних країнах. Однак економічна криза 1979-1981 рр. показала неспроможність кейнсіанського підходу до державного регулювання. На зміну ідеям кейнсіанського підходу прийшли нові моделі державного регулювання.

Зокрема, подальшого розвитку дістали ідеї неокласичного підходу до державного регулювання в рамках монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейген, Д.Майзельманд та ін.). Представниками цього напрямку введено поняття природного безробіття. З метою врівноваження ринку згідно з монетаризмом необхідно використовувати інститути кредитно-грошової політики та інші заходи, спрямовані на розвиток підприємництва. Таким чином, передбачається ліквідувати ряд прямих форм державного регулювання економічної діяльності, у тому числі регламентацію за цінами і заробітною платою, тобто реалізовувати політику дерегулювання. [4, с. 47-48].

Різні погляди на роль держави в регулюванні зайнятості визначаються різними підходами до розуміння причин безробіття, які формуються у контексті конкретно історичних етапів розвитку суспільства та економічних систем (табл.1).

Таблиця 1 Порівняльна характеристика теоретичних підходів до вирішення проблеми зайнятості

Теоретичні підходи до вирішення проблеми зайнятості	Роль держави	Чинники безробіття
		особистісні (індивід)	суспільні (суспільство)
Класична теорія зайнятості	Невтручання	Добровільне
Неокласичній	Невтручання	Добровільне
Марксистський	Повний контроль		Неминуче
Кейнсіанський	Активне втручання		Вимушене
Монетаристський	Втручання за допомогою кредитно-грошової політики	Природне

Проте жоден з описаних підходів не розкриває повною мірою всю складність проблеми зайнятості та безробіття. У той же час незаперечним є факт участі держави в регулюванні зайнятості. [6]

Державне регулювання ринку праці - система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили .

На сьогодні проблемним є питання класифікації механізмів державного регулювання. Так, Н.І. Єсінова вважає, що механізмами регулювання зайнятості є сукупність заходів і спеціальних інститутів, за допомогою яких держава здійснює свій вплив та пропонує наступну їх класифікацію. [7]

1. За масштабами впливу:

- загальні, які охоплюють усе працездатне населення;

- селективні, які поширюються на окремі групи працездатних осіб.

2. За способом впливу:

- прямі (регулюючі), які безпосередньо спрямовані на створення додаткових робочих місць, регламентацію робочого часу, установлення мінімальної заробітної плати; межі компетенції місцевих органів управління ринком праці, забезпечення уніфікації системи соціального і трудового законодавства.

- непрямі, які впливають на ринок робочої сили за допомогою зміни умов господарювання через здійснення державою відповідної податкової, грошово-кредитної, інвестиційної та бюджетної політики.

3. За змістом:

- економічні, які включають надання кредитів, субсидій, пільг і дотацій підприємцям, регулювання рівня податку та відсотка;

- адміністративні, до яких належать законодавчі акти, що регламентують робочий час, пенсійний вік, обмеження імміграції;

- ідеологічні, які спрямовані на формування суспільної думки.

4. За об'єктом впливу:

- спрямовані на кількісні параметри (динаміка співвідношення попиту та пропозиції робочої сили);

- спрямовані на якісні характеристики (рівень освіти і професійної підготовки, територіально-галузевої структури);

- які враховують організаційний аспект ринку праці.

5. За типом впливу:

- активні;

- пасивні.

Активна політика на ринку праці -- це комплекс методів і заходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці.

До напрямків активних підпрограм регулювання зайнятості належать такі:

- програми із субсидування найму на постійну роботу в приватному секторі. За цими програмами субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників, або на збереження робочих місць для працівників, які підлягають звільненню;

- програми самозайнятості. Підтримка може надаватись на основі допомоги по безробіттю (однакова виплата допомоги, яка дорівнює одно- або дворічній сумі допомоги) або на основі соціальної допомоги;[9,c.68]

- програми створення додаткових сфер зайнятостi (переструктуризацiя економiки, додатковi робочi мiсця на державних пiдприємствах, субсидування створення нових робочих мiсць у приватному секторi, створення умов для iноземного iнвестування, органiзацiя суспiльних робіт, тощо);

-програми з пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв; подання допомоги у працевлаштуваннi; посилення територiальної та професiйної мобiльностi робочої сили.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів:

-- міжнародні трудові норми;

-- тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні;

-- різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні.

При пасивній політиці в країні формується "ринковий" державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.[8]

До групи пасивних програм належать програми надання всіх видів допомоги у зв'язку зі втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівників підприємств, що збанкротували, спеціальна підтримка різних груп працівників і т.п.) і програми дострокового виходу на пенсію.[9,с 68]

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування.

Фінансується пасивна політика зайнятості зі спеціальних страхових фондів; в Україні це Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Недоліками такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе захищеними при будь-яких ринкових коливаннях, обмежують стимули до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внутрішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо. [8]

Слід відзначити, що сьогодні фінансові ресурси, які виділяються на активну політику зайнятості, все більше спрямовуються на протидію заходам пасивної політики.

Якщо дати загальну оцінку вищезазначеній систематизації заходів та важелів державного регулювання зайнятості населення, то стає очевидним, що слід використовувати їх у комплексному поєднанні.

Цільові орієнтири механізму регулювання зайнятості повинні виходити з багатьох засад, основними з яких є:

- економічна доцільність досягнення певного рівня зайнятості та вибору відповідних регулюючих заходів;

- достатня і стабільна ефективність розподілу ресурсів праці;

- утвердження гуманістичних і демократичних рис суспільства.[9,с 70]

Механізм державного регулювання зайнятості є ефективним тільки тоді, коли він грунтується на правовій базі, гарантуючи забезпечення прав громадян на працю, регулювання і організацію зайнятість населення, компенсації при втраті роботи.

2. Державне регулювання зайнятості населення в Україні

2.1 Аналіз правового регулювання ринку зайнятості України

Правове забезпечення є однією з основних умов забезпечення державного регулювання зайнятості. Спираючи на світовий досвід, у нашому суспільстві були вироблені і закріплені в законодавчих актах, насамперед у Конституції України і Законі України "Про зайнятість населення", основні принципи державної політики зайнятості населення:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки;

- сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами соціально-економічної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

-співробітництва професійних спілок, асоціацій підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

- міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.[1]

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України. А добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або іншої відповідальності. Сфера праці стає одним з рівноправних видів суспільно-корисної діяльності поряд з навчанням, вихованням дітей, заняттям у домашньому господарстві, суспільною, релігійною й іншою діяльністю.

Держава створює умови для здійснення громадянами права на працю, гарантує добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні; компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу; виплату безробітним в установленому порядку матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім'ї, які перебувають на їх утриманні; включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу; надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями;реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Кожний має право на належні і безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче тієї, котра визначена законом.

Крім того Законом України "Про зайнятість населення" передбачені додаткові гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:

а) жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

б) одиноким матерям з дітьми до 14 років або дітей-інвалідів;

в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних або вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особам перед пенсійного віку;

д) особам звільненим після відбуття покарання.

е) інвалідам, які не досягли пенсійного віку

Для їх працевлаштування місцеві органи адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

У разі відмови у працевлаштуванні на роботу їх у цих межах державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян(чотирьох мінімальних заробітних плат).

Роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору за наявності виданого роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання їх праці. У разі використання роботодавцем праці іноземців або осіб без громадянства на умовах трудового договору без такого дозволу державна служба зайнятості стягує з роботодавця штраф за кожну таку особу у двадцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати.

Одержані кошти спрямовуються до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ та організацій, які створюють робочі місця для цих категорій населення понад встановлену квоту.[1]

У разі вивільнення працівника з підприємства законодавство гарантує збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше як на 3 місяці з урахуванням виплати вихідної допомоги, а також збереження безперервного трудового стажу, якщо перерва в роботі не перевищує 3-х місяців.

Особливі гарантії надаються працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці:

а) надання статусу безробітного, якщо протягом 7 днів йому не було запропоновано підходящої роботи;

б) право на отримання допомога у розмірі: 100% середньої заробітної плати за останнім роботи протягом 60 календарних днів; 75% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 90 календарних днів; 50% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати в народному господарстві відповідної області за минулий місяць і не нижче мінімальної заробітної плати;

в) збереження на новому місці роботи, на весь період професійного перенавчання з відривом від виробництва, середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи;

г) право на достроковий вихід на пенсію за 1,5 роки.

Допомога по безробіттю виплачується з восьмого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до працевлаштування, але не більше 360 календарних днів протягом двох років.

Безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу у розмірі до 75% мінімальної заробітної плати, за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує встановленого законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;кожному із членів сім'ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадян, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, надається одноразова грошова допомога у розмірі 50% встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.

З метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю держава, відповідно до статі 13 Закону України "Про зайнятість населення", передбачає: заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;забезпечення прав і інтересів працівників, створення сприятливих умов на виробництві, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю; проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки і прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили; регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і ліцензування;сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочих місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також поліпшенню умов праці у суспільному виробництві;організацію професійної орієнтації.

Найбільш суттєвими заходами фінансового впливу на зайнятість є податковий механізм, який передбачає: пільги, пов'язані зі звільненням від виплат у соціальні фонди;пільги з оподаткування прибутку; пільги з витрат, пов'язаних з професійним навчанням і підвищенням кваліфікації; пільги, пов'язані з прийняттям на роботу неконкурентоспроможних верств населення; кредитний механізм; преференції, під якими розуміють певні фінансові субсидії фірмам, що беруть на себе виконання державних програм;державні субсидії безпосередньо громадянам з певною метою.[10]

Політика зайнятості має здійснюватися на макрорівні (загальнодержавному) і мікрорівні (регіональному і локальному), перший з яких є визначальним.

Довгострокова політика держави включає комплекс заходів щодо запобігання масовому безробіттю; підтримки його на соціально-прийнятному рівні; підготовки і перепідготовки робочої сили, яка відповідає вимогам ринку і науково-технічного прогресу; розробки і здійснення програм, проектів виходу із кризи депресивних регіонів тощо. Всі вони спрямовані на забезпечення повної зайнятості, підвищення добробуту, створення умов для оптимального поєднання і чергування праці, навчання, виховання дітей і відпочинку.

Політика зайнятості на регіональному рівні повинна переслідувати стратегічні і тактичні цілі, більш повно використовувати наявні можливості і шукати нетрадиційні шляхи розв'язання проблем зайнятості. Серед них можна назвати наступні:

- усунення адміністративних обмежень на переміщення робочої сили;

- підготовка і перепідготовка робочої сили;

- підтримка (податкова й інша) діяльності по створенню робочих місць;

- розширення діапазону громадських робіт;

- налагодження довгострокового співробітництва між адміністраціями регіонів по тимчасовому використанню робочої сили на основі контрактів з наступним поверненням її в місця постійного проживання;

- державна підтримка (адміністративна, податкова й інша) залучення іноземного капіталу в регіони з високим рівнем безробіття, у тому числі для розвитку малого бізнесу, підготовки для нього робочої сили тощо.[2]

З метою реалізації державної політики зайнятості Кабінет Міністрів України розробляє, а Верховна Рада України затверджує державну програму зайнятості населення. У державній програмі зайнятості населення визначаються пріоритети у сфері зайнятості, механізми їх реалізації, джерела фінансового забезпечення її виконання, прогнозні загальнодержавні й територіальні показники зайнятості та безробіття. Їх реалізація здійснюється шляхом виконання планів дій та заходів щодо сприяння зайнятості населення, які розробляються з урахуванням основних показників ринку праці Міністерством праці та соціальної політики за участю інших центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Територіальні та місцеві програми зайнятості населення є механізмом реалізації державної програми зайнятості населення в регіонах і складовими програм їх соціально-економічного розвитку. У цих програмах визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на збалансування попиту і пропозиції робочої сили на територіальних ринках праці, соціального захисту безробітних, забезпечення додаткових гарантій зайнятості громадян,які потребують соціального захисту і не здатні на однакових умовах конкурувати на ринку праці.

Важливим провідником державної політики на ринку праці є біржа праці. Згідно з законом України "Про зайнятість населення" цей інститут інфраструктури ринку праці в Україні називається Державною службою зайнятості.

Державна служба зайнятості була створена у 1990 р Відповідно до Закону послуги, пов'язані з зайнятістю населення надаються Державною службою зайнятості безкоштовно.

Її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звільняється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносяться до бюджету.

Основні завдання державної служби зайнятості в Україні:

- аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;

- консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою

- облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування;

- допомога громадянам у підборі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;

- організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;

- надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;

- реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної;

- участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

Державна служба зайнятості складається з Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи і організації, підпорядковані службі зайнятості.

Поряд з державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги по безробіттю, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості і оплати інших витрат пов'язаних з соціальним захистом прав громадян України на працю[11, c. 75-78].

Важливим законом України, який визначає правові основи регулювання соціального захисту безробітних є Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" [12]. Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття як систему прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає забезпечення матеріальних виплат застрахованим особам у разі безробіття з незалежних від них обставин, а також фінансування соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Державний фонд сприяння зайнятості населення, який діяв до 01.01.2001 р., було підпорядковано Державному центру зайнятості. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є незалежною самостійною структурою. Така підпорядкованість має як позитивні, так і негативні аспекти в державному регулювання ринку праці й соціального забезпечення безробітних.

До позитивних аспектів відносяться:

- неможливість використання коштів Фонду будь-яким органом не за цільовим призначенням;

- більш дієвий механізм збору страхових внесків до Фонду;

- високий рівень обмеженості можливих зловживань у корисних цілях коштами Фонду.

До негативних аспектів відносяться значна обмеженість оперативного коригування перерозподілу коштів між статтями в разі виробничої потреби в цьому.[13]

Окремі питання державного регулювання зайнятості населення регулюються наказами Міністерства праці та соціальної політики України. До них відносяться такі, як: "Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової, її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності", "Порядок надання матеріальної допомоги безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні", "Допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні".

Отже, на правовій основі Закону України "Про зайнятість населення" сформована централізована державна система регулювання зайнятості з розгалуженою в країні державною службою зайнятості. Для забезпечення гарантій зайнятості й соціального захисту всіх верств населення незалежно від сфери діяльності і форми власності суб'єктів підприємництва створені передумови для формування матеріальної бази у вигляді Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Однак, регулювання трудових відносин в Україні потребує подальшого вдосконалення, що пов'язано як з недосконалістю законодавства в соціально-трудовій сфері і, зокрема, скоординованості його змісту з господарським, бюджетним, міграційним, податковим законодавством, так і з різким погіршенням ситуації у сфері зайнятості населення, що негативно позначається на трудових доходах громадян, породжує бідність серед працюючих, спричиняє масове безробіття та руйнування трудового потенціалу, втрату конкурентоспроможності національної економіки.

2.2 Проблеми зайнятості населення в Україні

До основних проблем, що потребують державного вирішення для забезпечення стабільного функціонування національного ринку праці, станом на початок 2012 належать:

· Високий рівень тіньової зайнятості. Понад 5 мільйонів осіб перебуває поза легальним ринком праці Чисельність офіційно працюючих зрівнялася з чисельністю пенсіонерів, відповідно збільшується навантаження на державний бюджет, унеможливлюється забезпечити гідні пенсії та інші соціальні виплати. Крім того, громадяни, які працюють в неформальному секторі економіки, позбавлені соціального захисту у разі настання страхового випадку. Починаючи з 2009 кількість застрахованих працівників зменшилась на 1,37 млн. осіб - майже на 10%.

· Високий рівень економічно неактивного населення працездатного віку - майже 8 мільйонів, а з 20 мільйонів працездатних українців офіційно працює лише 13 мільйонів За умови створення сприятливого середовища на ринку праці 40% з них може розглядатися як суттєвий ресурс для відновлення трудового потенціалу держави. Але як його реалізувати, якщо 2011 року на одну вакансію припадало вісім претендентів,адже тільки за роки кризи Україна втратила два мільйони робочих місць.

· Низький рівень зайнятих у співвідношенні до всього населення - 44% при середньосвітових показниках 60,2%.

· Відставання якості робочої сили від потреб сучасної економіки. Лише 9 % облікової кількості штатних працівників (або 1 млн. осіб) охоплюються системою професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників. Періодичність підвищення кваліфікаційного рівня працівників становить у середньому 11 років, тоді як у країнах Євросоюзу - близько 5 років.Крім цього організоване навчання не завжди провадиться за професіями, що мають попит на ринку праці.

· Дисбаланс між попитом та пропозицією робочої сили практично за всіма групами професій. Особливо позначається нестача кадрів на високотехнологічних промислових виробництвах. Як наслідок, у середньому по Україні наприкінці 2011 року на одну вакансію претендувало 8 осіб. Майже у двох третинах регіонів ситуація була ще більш напруженою;

· Суттєвий рівень безробіття серед молоді (особливо до 25 років). У 2011 рівень безробіття у віковій категорії 15-24 становив майже 20%. Це пов'язано, зокрема, із недоліками існуючої системи професійного навчання, відсутністю належної співпраці між навчальними закладами, роботодавцями та місцевими органами виконавчої влади, незадовільними умовами праці, недостатньою мотивацією молодих громадян до оволодіння робітничими професіями, низьким рівнем їх професійної адаптації на виробництві тощо;

· На фоні недостатньо сприятливого інвестиційного клімату, відчутно низьким залишається рівень підприємницької ініціативи громадян, що, зокрема, свідчить про необхідність приділити більшу увагу механізмам державної підтримки підприємницької діяльності громадян;

· Відсутність механізмів співпраці та взаємодії між Державною службою зайнятості та приватними агентствами зайнятості, база вакансій та шукачів роботи яких у п'ять разів перевищує відповідну базу Державної служби зайнятості спотворює систему ефективної підготовки кадрів, яких потребує економіка. При цьому інформація, яка міститься в Єдиній інформаційно-аналітичній системі державної служби зайнятості обмежується вільними вакансіями з непривабливою заробітною платою та шукачами роботи з числа неконкурентоспроможних осіб.

· .Разом з тим діяльність приватних агентств зайнятості (близько 14,5 тис.) відбувається в умовах недостатнього правового регулювання, що негативно впливає на захист прав та гарантій громадян, в тому числі через застосування такими агентствами нетипових форм зайнятості (запозиченої праці).

· Щорічно за різними програмами на реалізацію державної політики зайнятості витрачається до 6 млрд. гривень. Реалізація заходів сприяння зайнятості вказала на непрозоре та малоефективне використання страхових коштів. [14]

Зважаючи на необхідність розв'язання цих проблем і удосконалення нормативно-правової бази в сфері регулювання зайнятості, в Україні почалось обговорення нового урядового законопроекту "Про зайнятість населення",який повинен замінити однойменний закон. У законопроекті багато уваги приділяється професійному навчанню і перекваліфікації. Водночас зберігаються, причому з першого дня втрати роботи, матеріальне забезпечення і соціальні послуги, передбачені законом про обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. Крім цього законопроект передбачає, що для нарахування допомоги з безробіття враховуються всі види виплат працівникові, з яких було сплачено страхові внески. Але впроваджується й обмеження: ця допомога не може перевищувати чотирьох прожиткових мінімумів для тих, хто працює.

Тим часом головним завданням законопроекту автори визначають створення механізмів для стимулювання зайнятості і створення нових робочих місць. Так, працедавцю, який працевлаштував інвалідів або молодих громадян на перші робочі місця за направленням Держслужби зайнятості на термін не менше двох років, щомісячно компенсуватимуться фактичні витрати у розмірі єдиного внеску на обов'язкове державне страхування. Суб'єктам малого підприємництва, які влаштовують безробітних за направленням Держслужби зайнятості на нові робочі місця також компенсуватимуться фактичні витрати на сплату єдиного внеску, а у разі звільнення співробітників упродовж наступного року після завершення виплати компенсацій працедавець повертає отримані кошти. Молодий фахівець, який уклав трудовий договір із підприємством або установою, розташованими в сільській місцевості, на термін не менше трьох років, отримуватиме одноразову допомогу у розмірі п'яти мінімальних зарплат відповідно до порядку і переліку спеціальностей, затверджених Кабміном.

Працедавцю, який упродовж року забезпечив створення нових робочих місць і виплачував працевлаштованим на них громадянам заробітну плату в розмірі, що не нижчий за три мінімальні заробітні плати, надаватиметься право зменшити наступного року розмір єдиного соціального внеску на 50% за кожного працевлаштованого на таке робоче місце. Цікавим є те, що основні претензії бізнесу до цього законопроекту пов'язані не стільки з ним самим, скільки з умовами, в яких українському підприємцеві доводиться працювати: в країні для цього, як і раніше, немає інвестиційного клімату, а податкові і митні органи досі не стали партнерами для підприємців.

3. Шляхи удосконалення державного регулювання зайнятості в України

3.1 Зарубіжний досвід державного регулювання зайнятості населення

Світова практика регулювання ринку робочої сили володіє значним арсеналом заходів, які використовується залежно від рівня економічного розвитку країни і цілей економічної політики, які можуть і мають бути використані в процесі реформування економіки в нашій країні.

Регулювання зайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою відбувається в рамках підходу, який отримав назву держави загального (соціального) добробуту. Доктрина держави загального добробуту і механізм регулювання зайнятості, який виступає активною формою соціального захисту, ґрунтується на принципах соціальної справедливості, а матеріальна підтримка поширюється на всіх осіб, які її потребують, а не лише на тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю. Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинутих країнах здійснюється шляхом надання пільг із звільнення від виплат в соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників і безпосередньо із зменшення податків на створення нових робочих місць, розвиток людських ресурсів, працевлаштування неконкурентоспроможних категорій громадян. Одним з найбільш ефективних стимулюючих чинників для підприємців є пільги з оподаткування прибутку. Вони спрямовані на зменшення бази оподаткування на суму коштів, витрачених на створення робочих місць, на професійне навчання чи підвищення кваліфікації працівників і т.п.

Одними з найбільш ефективних визнаються заходи, спрямовані на забезпечення професійної мобільності робочої сили, що зумовлює увагу зарубіжних урядів до створення гнучкої системи професійного навчання, яка б готувала працівників у відповідності до сучасних вимог народного господарства і була б здатна швидко і ефективно перенавчати безробітних. В багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінансування створення і функціонування центрів професійної підготовки і перепідготовки на підприємствах. Розповсюдженою є практика дотацій держави у розмірі 50-80% витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах. Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним, або особам передпенсійного віку у розмірі 50% витрат роботодавця на вказані цілі на протязі 3-6 місяців, які значно здешевлюють для підприємств використання такої робочої сили. Державні субсидії також надаються безпосередньо громадянам для цілей професійного навчання, або для організації власної справи. .[20,с.12-15]

Незважаючи на спільні риси у формуванні держави загального добробуту, кожна країна формувала притаманні їй суспільні інститути забезпечення соціального добробуту залежно від власних національних особливостей і традицій, оскільки в жодній країні немає однаково сформульованого права на працю. Розглянемо детальніше зміст соціально-економічної політики країн соціального добробуту.

Країною, що є зразковим прикладом соціал-демократичної моделі держави соціального добробуту, є Швеція, яка характеризується найбільшими в світі соціальними видатками на активну політику зайнятості, що забезпечується найбільш високим, у порівнянні з іншими західними країнами, рівнем оподаткування підприємств і громадян: приблизно 40% загального доходу працюючих і 43% фонду заробітної плати підприємств, а податок на прибуток корпорацій становить близько 70% балансового показника. Головним напрямком діяльності держави на ринку праці є запобігання безробіттю, а не сприяння тим, хто вже втратив роботу. Активна політика зайнятості в Швеції здійснюється за такими напрямками:

- обмежувальна фіскальна політика, яка спрямована на підтримку менш прибуткових підприємств і стримування прибутку високодохідних фірм для зниження інфляційної конкуренції між фірмами у підвищенні заробітної плати; - "політика солідарності" у заробітній платі;

- активна політика на ринку праці з підтримки слабоконкурентоздатних працівників, молоді тощо, для чого підприємці отримують значні субсидії. Так, у разі найму та навчання на підприємстві молоді у віці 16-18 років без повної середньої освіти державні органи Швеції покривають 80% витрат підприємств (аналогічні заходи молодіжної політики зайнятості застосовуються також у Великобританії та Італії);

- підтримка зайнятості в секторах економіки, які мають низькі результати діяльності, але забезпечують вирішення соціальних завдань.

Низькому рівню безробіття Швеції (1,5-2%) сприяє також високий рівень участі в профспілковому русі(95% працюючих є членами профспілок).

Загалом шведській моделі притаманний ряд переваг, однак економісти відзначають і деякі негативні моменти. Соціалізація сфери розподілу призвела до того, що частка заробітної плати в задоволенні потреб шведських сімей становила 35% ,а частка соціальних трансфертів та безплатних послуг - 65%.Також наголошується що переведення великими корпораціями своїх активів за кордон з метою зниження податків, що, в свою чергу, знижує конкурентоспроможність національної економіки; масовий приплив іммігрантів, що викликає невдоволення значної частини населення; орієнтація значної частини працівників на соціальні трансферти та послуги можуть стимулювати перехід до обмеження державного втручання у розподільчі процеси і принципового підвищення ролі зайнятості у життєзабезпеченні. [16,с.81]

Стосовно соціальної політики зайнятості іншої європейській державі - ФРН, прийнято вживати поняття "соціально орієнтована ринкова економіка". Соціально орієнтована ринкова економіка провідну роль відводить ринку за допоміжної функції держави. Так, при наймі на роботу безробітних, які працевлаштовуються після тривалої перерви, підприємства отримують державні субсидії. Щодо забезпечення зайнятості молоді, у ФРН за кожного прийнятого на роботу некваліфікованого працівника підприємству виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого молодого працівника у віці 16-26 років надаються податкові пільги. Крім того, здійснюється пряме фінансування фірм, які здійснюють професійну підготовку молоді. Контракт, який укладається молодим працівником з фірмою з метою отримання професійної освіти, передбачає надання йому можливості навчання на базі фірми за допомогою її працівників, а він, в свою чергу, зобов'язується отримати освіту і здійснити пов'язані з цим видатки, які компенсуються працівникові Федеральним відомством з праці.

Серед інших країн Європи, давні традиції регулювання ринку праці має Франція. До основних напрямків державної політики зайнятості у Франції можна віднести наступні:

- забезпечення результативного переходу молоді із системи освіти на ринок праці;

- робота з найбільш соціально незахищеними категоріями громадян;

- робота з підприємствами з удосконалення заходів соціального захисту працівників;

- стимулювання зростання зайнятості шляхом створення нових робочих місць.

Як і в Німеччині, за кожного прийнятого на роботу некваліфікованого працівника підприємству виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого молодого працівника у віці 16-26 років надаються податкові пільги. Крім того, держава забезпечує покриття до 80% витрат, пов'язаних з професійної освітою і виплатою заробітної плати даній категорії зайнятих.

За французькою системою "Шомйоркреатьор" (безробiтнi-творцi), розмiр одержуваних безробiтними сум залежить вiд досвiду попередньої роботи i тривалостi безробiття. Ця система дає змогу безробiтним придбати будь-яке пiдприємство, якщо вони мають у ньому контрольний голос, або створювати новi.

Особливістю французького підходу щодо державного впливу на зайнятість є поєднання, з одного боку, збільшення попиту на робочу силу, а з іншого - обмеження її пропозиції на ринку. Щодо першого напрямку, держава сприяє виникненню нових робочих місць через створення умов розвитку перспективних виробництв, перш за все, в державному секторі економіки, скорочення тривалості робочого тижня (з 39 до 35 годин). Щодо другого напрямку - держава обмежує зростання зайнятості шляхом стимулювання дострокового виходу на пенсію, а також шляхом подовження навчання вищих навчальних закладах (у разі потреби, з метою зниження напруженості на ринку праці).

Розширенню зайнятості держава сприяє за допомогою використання механізму податкових пільг, серед яких:

- звільнення від оподаткування 25 % суми приросту витрат на підготовку кадрів;

- пільги для новоутворених акціонерних товариств. Перший та другий рік роботи прибуток підприємства не оподатковується, третій - оподатковується 25% прибутку, четвертий - 50%, п'ятий - 75%,шостий і далі - 100%. [17,с.11]

У Великобританії особлива увага приділяється стимулюванню самозайнятості населення, стимулюванню розвитку малого і середнього бізнесу. При підтримці муніципальних властей безробітні можуть заснувати власний бізнес або у вигляді мікрофірм, або у вигляді підприємств третього сектору (підприємств кооперативного типу, створених особами місцевої общини за допомогою або фондів взаємодопомоги, або пожертвувань неурядових організацій). Система допомоги для створення підприємств у Великобританії передбачає виплату протягом року щотижневої допомоги в сумі 40 ф. ст. всім особам, які не мають роботи протягом 8 та більше тижнів. Для вступу в цю систему безробітний повинен інвестувати в новий бізнес 1000 ф. ст., які можуть бути одержані як кредит, при цьому малі підприємства мають право на отримання пільгових кредитів. Нерідко підприємства малого бізнесу стають супутніми підприємствами більш великої за масштабами фірми. [18,с.77]

Особливістю системи соціального захисту в США є так званий соціально-політичний консенсус, відповідно до якого, по-перше, індивід і родина практично повністю несуть відповідальність за власний добробут; по-друге, роль державного втручання має бути такою, щоб заохочувати сім'ю і індивіда до самодостатності і менше покладатись на державну підтримку. Найбільш стабільним серед американських програм розвитку ринку праці є фінансовий стан програм допомоги по безробіттю, в яких чітко визначено частки фінансування, які припадають на федеральний рівень і рівень штатів.

Суми, що спрямовуються підприємствами на професійну освіту молоді, повністю звільняються від оподаткування. На рівні штатів також спостерігається активне сприяння зайнятості молодих працівників через стимулювання підприємств, які приймають на роботу осіб, що пройшли на даних підприємствах професійну підготовку або стажування, через встановлення спеціальних податкових пільг - звільнення від частини податків до місцевого бюджету.

При міністерстві праці США створено 1200 державних центрів профорієнтації і профвідбору, через які щорічно проходить більше 1 млн. підлітків. Наслідком є зниження витрат на підготовку спеціалістів на 30-40%, а кожний долар ,що був вкладений у розробку тестів професійного відбору, створює ефект в одну тисячу доларів.[ 19с.24-28.]

У цілому у світовому досвіді господарювання стосовно зайнятості виділяють п'ять домінуючих моделей: американська(США), німецька або континентальна (Німеччина, Бельгія, Австрія, Нідерланди, Швейцарія, частково Франція), англосаксонська (Великобританія, Канада, Ірландія),шведська та японська.[17,с.14]

Отже, розвинутими країнами використовуються різні за своєю суттю та характером принципи і методи регулювання зайнятості. В наш час МОП є організацією, яка робить можливим співробітництво спеціалістів різних країн з обміну власним досвідом регулювання, зокрема результатом такої співпраці стало створення Мережі зайнятості молоді, що займається розв'язанням проблеми зайнятості молоді та розробляє рекомендації, що можуть бути впроваджені з урахуванням реалій сучасної соціально-економічної ситуації в Україні. Тому створення власної ефективної моделі регулювання зайнятості вимагає від України активізації міжнародної співпраці, головним напрямком якої має стати раціональна взаємодія з світовими організаціями на основі прямих зв'язків та міжнародних програм обміну досвідом і взаємного використання трудового потенціалу. Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятостi досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких, по-перше, полiтика зайнятостi є вмонтованою у загальноекономiчний механiзм функцiонування суспiльного господарства; по-друге, заходи державної полiтики зайнятостi зосередженi не лише на територiальному рiвнi реалiзацiї, а також ураховують галузевий рiвень, тобто здiйснюються не тiльки державною службою зайнятостi, а й передбачають активнiсть галузевих мiнiстерств, пiдприємств та органiзацiй рiзних форм власностi; по-третє, в загальний економiчний механiзм закладено основний важiль полiтики зайнятостi -- стимулювання попиту, в тому числi попиту на робочу силу; по-четверте, до сфери полiтики зайнятостi включено найсуттєвiшi аспекти регулювання заробiтної плати, посилення трудової мотивацiї тощо. Iншими словами, державна активна полiтика зайнятостi не повинна обмежуватись проведенням заходiв щодо сприяння працевлаштуванню.

3.2 Напрями та шляхи реалізації державної політики зайнятості в Україні

зайнятість кейнсіанський монетаристський ринок