главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Маржинальна революція та її особливості

Виникнення маржинальної економічної теорії як напряму економічної думки в руслі переоцінки цінностей "класичної школи". Суть маржинальної революції та її особливості. Сучасний монетаризм та його представники. Мілтон Фрідмен та представники монетаризму.

Рубрика: Экономика и экономическая теория
Вид: контрольная работа
Язык: украинский
Дата добавления: 15.11.2010
Размер файла: 28,2 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Маржинальна революція
Дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи. "Революційна" особливість маржиналізму та етапи "маржинальної революції". Основоположники неокласичної теорії. Сутність законів Госсена. Економічне вчення К. Менгера.
реферат [26,7 K], добавлен 06.03.2009

2. Сучасний монетаризм
Монетаризм як одна із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Головні прихильники монетаризської теорії: Милтон Фридман, Р.Т. Селден та Анна Шварц. Основні принципи Чеказькой школи монетаризму.
презентация [830,5 K], добавлен 27.11.2013

3. Перший етап маржиналістської революції
Маржиналістська революція – це перехід від концепції класичної економічної школи до неокласичної теорії. К. Менгер "Основа політичної економії". У. Джевонс "Теорія політичної економії". Л. Вальрас розподілив раціональних суб'єктів на дві великі групи.
контрольная работа [28,3 K], добавлен 04.04.2007

4. Основні етапи еволюції економічної думки
Панування меркантилізму у XV—XVIII столітті. Загальна характеристика класичної політичної економії. Теорія "невидимої руки" та "економічної людини" А. Сміта. Західноєвропейський утопічний соціалізм. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.
шпаргалка [131,4 K], добавлен 27.11.2010

5. Кількісна теорія грошей і сучасний монетаризм
Історичний розвиток кількісної теорії грошей. Передумови виникнення та розвиток кількісної теорії грошей. Напрями кількісної теорії та вплив на неї різних економічних шкіл. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії грошей.
курсовая работа [140,0 K], добавлен 28.11.2007

6. Предмет, функції і методи економічної теорії
Дослідження історії виникнення, окреслення основних етапів і напрямів розвитку економічної теорії у світі і в Україні. Взаємозв’язок макро- і мікроекономічних процесів, економічної теорії і економічної політики. Методи та функції економічної теорії.
реферат [34,7 K], добавлен 02.12.2010

7. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм
Еволюція неокласичної теорії на початку XX ст. Теорії монополії та конкуренції. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму, особливості його розвитку в Німеччині. Неокласичний синтез: П. Самуельсон, Дж. Хікс, В. Леонтьєв. Сутність монетаризму.
реферат [69,5 K], добавлен 13.02.2011

8. Монетаризм та його сучасне застосування
Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії. Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена: обмеження діяльності держави, умови для вільного функціонування ринку, забезпечення безпеки громадян, контроль за дотриманням законодавства.
реферат [47,2 K], добавлен 14.03.2010

9. Виникнення класичної політичної економії у Франції
Банкрутство меркантилістської доктрини. Витоки невдалої політики Кольбера. Засновник класичної політичної економії у Франції. Історичні передумови виникнення кейнсіанства, його розвиток та сутність. Зміст економічної теорії Джона Мейнарда Кейнса.
контрольная работа [55,2 K], добавлен 15.11.2010

10. Становлення економічної думки
Перші відомі спроби систематизації економічних знань. Меркантилізм - перша теоретична школа. Вчення фізіократів. Еквівалентність обміну. Марксистська (пролетарська) політекономія. Виникнення і розвиток неокласичної економічної теорії. Теорії ХХ століття.
курсовая работа [37,7 K], добавлен 06.02.2013


Другие документы, подобные Маржинальна революція та її особливості


23

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Варіант № 26

Одеса - 2009

У продовж останніх 30 років XIX століття класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в її природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з'являлось все більше ознак монополістичного типу господарювання.

Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). У давньому контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язки між визначеною метою і наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливості використання.

Альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основі маржиналізму, Л. Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитись від інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості - це майже універсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність,… і послуги кухаря, і послуги балетного працівника обмежені попитом на них і можуть споживатися по-різному… Економічна наука - це наука, що вивчає поведінку людей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання».

Об'єктивна необхідність появи маржиналізму пов'язується з новими реаліями розвитку капіталізму, а саме:

- суттєвими змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу. Математичні методи управління проникають в усі сфери господарського життя;

- розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв'язків та ринкової кон'юнктури;

- виникненням економіки монополістичного ринку;

- змінами у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

- зростаючою індивідуалізацією підприємницької діяльності, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між суб'єктами господарювання;

- появою потреби у рекомендаціях щодо раціоналізації господарювання на мікроекономічному рівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки.

З переходом від класичної до неокласичної економічної теорії відбулися такі зміни:

- предметом дослідження стала раціональна поведінка окремих суб'єктів господарювання, які прагнуть максимізувати свої цільові функції за умов обмеженості ресурсів;

- вихідним пунктом економічного аналізу стало трактування індивідуальних оцінок учасників економічних відносин з позицій суб'єктивно-психологічного підходу;

- ключовим економічним суб'єктом досліджень став споживач;

- джерелом формування вартості (цінності) став корисний ефект блага. Для класичної ж політичної економії джерелом формування вартості є витрати виробництва, людська праця;

- виникли принципово нові методологічні інструменти економічного аналізу, які дозволяють застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах та процесах, що відбуваються.

Маржиналізм (від фр. marginal - граничний, крайній) - це неокласичний напрям, одна з магістральних течій сучасної економічної думки, в основі якого є дослідження граничних економічних величин і визначення цінності ринкових благ їхньою корисністю та рідкістю.

Маржиналізм базується на певних принципах. Основними з них є:

- суб'єктивно-психологічний підхід при аналізі та оцінці економічних явищ і процесів;

- методологічний індивідуалізм (метод робінзонад) при поясненні економічних явищ і процесів;

- граничний аналіз і використання граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ і процесів економічної системи на рівні окремого споживача, фірми чи галузі;

- визначення цінності корисним ефектом благ. Згідно цього принципу за основу цінності блага береться не просто корисність, а гранична корисність, тобто найменша додаткова корисність, що надається новою і в кожному конкретному випадку останньою, кінцевою одиницею блага. Це особливо характерно для австрійської школи маржиналізму;

- вибір раціональної економічної поведінки суб'єктів господарювання. Згідно цього принципу, ринкова економіка уявляється сукупністю раціонально мислячих суб'єктів господарювання, які, вибираючи альтернативні варіанти застосування обмежених ресурсів, прагнуть до максимізації своєї власної вигоди. На думку В.С. Джевонса, «кожна людина шукає задоволення і втікає від неприємностей і за будь-яких умов прагне отримати максимум одного при мінімумі другого» ;

- визнання рідкісності, тобто обмеженості економічних ресурсів порівняно з людськими потребами. В основу багатьох маржиналістських теорій закладено припущення про обмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу чи якогось блага;

- перенесення уваги дослідників на сферу обміну та споживання;

- визнання примату споживання над виробництвом. «По суті маржиналізм зводить всю економічну науку до механізму обміну» ;

- ідеологічна нейтральність аналізу, деполітизація. Згідно цього принципу політична економія стає справжнею «чистою наукою». Тільки звільнення від класового підходу, характерного для класичної теорії, від впливу ідеології та політики дає можливість досліджувати вічні та універсальні економічні закони.

Маржиналізм у своєму розвитку пройшов два етапи: перший - охоплює період з 70 - 80 рр. ХІХ ст. і другий - 90 рр. ХІХ ст. Характерною особливістю першого етапу розвитку маржиналізму було започаткування «суб'єктивного напряму» в політичній економії та теорії граничної корисності як основи цінності.

Розвиткові маржиналізму на першому етапі значною мірою сприяли книги В.С. Джевонса «Теорії політичної економії» (1871), К. Менгера «Основи учення про народне господарство» (1871), Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії» (1874) та ін.

Характерною особливістю другого етапу розвитку маржиналізму було започаткування неокласичного напряму економічної думки та відмови від суб'єктивно-психологічного підходу і поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом. Найбільш відомими представниками маржиналізму цього періоду були А. Маршалл, Д.Б. Кларк, В. Парето та ін.

Маржиналізм в основному розвивали три школи: австрійська, лозаннська та англо-американська. Засновником австрійської школи маржиналізму вважають К. Менгера, ідеї якого спочатку розвивали Ф. Візер та Е. Бем-Баверк, а потім Л. Мізес та Ф. фон Хайєк та ін. Засновником лозаннської школи вважають Л. Вальраса, ідеї якого спочатку розвивав В. Парето, а потім Г. Кассель, та ін. Засновником англо-американської школи маржиналізму називають А. Маршалла, ідеї якого розвивали А. Пігу, Д.Б. Кларк та ін.

Переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIX ст. В економічній літературі її характеризують як «маржинальна революція».

Пояснюючи суть цієї «революції» і відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою суті економічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. У класичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язує її величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов'язується із споживанням продукту, тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість - вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги і стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємодії з навколишнім середовищем - як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференційне обчислення. Причому, математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовність можна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза «правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обґрунтована, чи «відкинута»…, оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінювати обґрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників - меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь не нейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної версії кількісної теорії грошей Рікардо - Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Гроші - це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиції «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну:

MV=PT

де М - кількість грошей, V - швидкість їх обігу, Р - середньо врівноважений рівень цін, Т - кількість усіх товарів.

Виходячи з цього, тільки у тому випадку, коли не пов'язується вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковому періоді вважається за сталу, був би можливим ортодоксальний варіант кількісної теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежала б виключно від кількості грошей.

А. Пігу вніс свої корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб'єктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність до ліквідності» - прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляді банківських вкладів або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Факт початку «маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась, у 1889 році проголосив Л.Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізу граничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Але оскільки у 1871 - 1874 рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У. Джеваном, К. Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковий пріоритет. Однак, у 1878 р. його несподівано розв'язав англійський професор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікому невідомого Г. Госсена, видану набагато раніше (1854р.), у якій тоді було викладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70-80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення ідеї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етапі серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф. Візер, О. Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти історичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як і класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія граничної корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисності визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб'єктивним напрямом» політекономії.

Найбільш наполегливо і послідовно суб'єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. провідну роль у побудові цієї теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його об'єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього суб'єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від цілей, завдань, потреб і інтересів, які переслідую суб'єкт. Тому при прийняті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналізі є розуміння корисності, яке визначають звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб'єкта. Оскільки ці потреби не однакові у різних людей, то корисності не можуть розглядатися з об'єктивної, без особистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.

Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творці теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі:

- Корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються;

- «пояснення» поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;

- «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізує «добробут» саме в цьому розумінні та інше.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі - відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класичної політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії - найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

Сучасний монетаризм як один з напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. У зв'язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і монетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.

Сучасний монетаризм сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятиме їх взаємному зближенню.

Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).

Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення:

- Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду - вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929-1933 pp., що розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.

Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути центральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, Щоб максимально виключити процес втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.

Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.

Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.

Монетаризм є однією із найвпливовіших течій сучасного неоконсерватизму, представники якої надають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення. Якщо концепція Дж. М. Кейнса сформувалась на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана «кейнсіанська революція»), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує, насамперед, на його опозиційність до кейнсіанства.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен - професор Чиказького університету, представник Чиказької школи неолібералізму. Мілтон Фрідмен (1912 - 2006) народився у бідному кварталі Нью-Йорка, у Брукліні, у сім'ї єврейських емігрантів, вихідців із Румунії (за іншими даними - родом з Карпатської України). На початку ХХ століття в пошуках кращого життя його батьки переїхала на постійне проживання у США. У 21 рік він здобув у Чиказькому університеті ступінь магістра, у 34 роки - захистив докторську дисертацію з економіки у Колумбійському університеті. Працював у Національному бюро економічних досліджень, де під керівництвом майбутнього нобелівського лауреата Саймона Кузнеця досліджував структуру доходів; у державній скарбниці США та у відділі військових досліджень Колумбійського університету. В 1962 р. став професором економіки Чиказького університету, де працював до своєї офіційної відставки у 1977 р.

У жовтні 1976 р. за досягнення в галузі аналізу споживання, історії і теорії грошового обігу та демонстрацію труднощів стабілізаційної політики Мілтон Фрідмен був удостоєний премії Альфреда Нобеля з економіки. Саме М.Фрідмен відіграв основну роль у формуванні і утвердженні монетарної доктрини. Його теоретичний доробок став основою політики стабілізації економіки і боротьби з інфляцією у США та Англії у 80-х рр. ХХ століття - знамениті «рейганоміка» та «тетчеризм». Після кейнсіанства концепція монетаризму стала ще одним прикладом прямого впливу економічної теорії на економічну політику та економічний розвиток США та західноєвропейських країн.

Сам термін «монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення загальнотеоретичного підходу, що визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики - прямого регулювання темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед, фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.

Крім Мілтона Фрідмена, представниками монетаризму, які здійснили вагомий внесок у розвиток даної концепції є Г. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден, Д. Лейдлер. Теоретичною основою сучасного монетаризму виступають: кількісна теорія грошей, яка започаткована ще у 16 столітті, продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку ХХ століття, насамперед, рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембріджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель ринкової рівноваги Л. Вальраса.

Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філіпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному і грошовому ринках IS-LM. Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризувати як неопозитивізм.

М. Фрідмен вважає, що економічна теорія - передусім, наука позитивна, яка вивчає вплив на економічний розвиток усієї сукупності факторів і розглядає економіку такою, якою вона є насправді. Він стверджує, що критики економічної теорії, як правило, оцінювали її передумови, а не висновки. З його точки зору, цінність економічної теорії визначається не реалістичністю її передумов, а точністю її прогнозів. Результатом теорії мають стати певні постулати, висновки, передбачення, що піддаються емпіричній перевірці, підтверджуються досвідом, є придатними для пояснення теперішнього розвитку і прогнозування майбутнього.

Монетаристський варіант кількісної теорії грошей. У своїй інтерпретації кількісної теорії грошей М. Фрідмен виходив з того, що гроші для економічних агентів є одним із видів капітальних активів, формою володіння багатством. Тому він використовує «портфельний підхід» до грошей і вважає, що попит на гроші залежить від рівня особистих доходів, рівня цін (зміни купівельної спроможності грошей), доходності інших фінансових активів (акцій і облігацій) та величини процентних ставок (які відображують витрати, пов'язані із заощадженням грошей). При цьому, на відміну від Дж. Кейнса, М. Фрідмен вважав вплив процента на грошовий попит незначним й нехтував ним.

Величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення доходності різних альтернативних форм багатства і залежить від існуючих або очікуваних відносних цін різних активів. Якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладення.

Попит на гроші М. Фрідмен вважав величиною відносно сталою. Пояснював він це на основі теорії перманентного доходу. Відомо, що Дж. М. Кейнс, дослідивши взаємозв'язок споживання і доходу сформулював поняття споживчої функції та основний психологічний закон - із зростанням доходів частка заощаджень зростає, а частка споживання зменшується, що скорочує сукупний попит. За Кейнсом гранична схильність до споживання (MPC), тобто відношення приросту споживання до приросту доходу, є меншою за одиницю (0 < MPC < 1).

Проте, нобелівський лауреат Саймон Кузнец виявив, що у США частка заощаджень протягом минулого століття не збільшувалась. Це суперечило твердженню про те, що MPC < 1. Парадокс був розв'язаний теорією перманентного доходу М. Фрідмена. Ця теорія була представлена у 1957 р. в його праці «Теорія функції споживання».

Відправною точкою для моделі М. Фрідмена став той факт, що домашні господарства намагаються вирівняти обсяги споживання в часі, тобто їх споживання залежить не тільки від поточного доходу, але й від очікуваного доходу у майбутньому. Фрідмен виходив із того, що домашні господарства надають перевагу рівномірній (протягом життя) траєкторії споживання порівняно із нерівномірною. У зв'язку із цим, він вводить поняття перманентного доходу - це дохід, на отримання якого споживач розраховує упродовж тривалого періоду життя, враховуючи свій вік, освіту та існуючу модель споживання.

Емпіричні дані доводять, що MPC із перманентного доходу є сталою і дорівнює 1. Тимчасовий або випадковий дохід відображує вплив усіх інших факторів, які людина відносить до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни у діловій активності. Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу у лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу. За теорією М. Фрідмена більша частина тимчасового доходу заощаджується. Емпіричні дослідження доводять, що MPC із тимчасового доходу знаходиться в інтервалі між 0,2 і 0,3, тоді як MPC із перманентного доходу, як зазначалось, дорівнює 1.

Монетаристи вважали, що попит на гроші є відносно сталим (це витікає із теорії перманентного доходу). Так само сталою є й швидкість обороту грошей (що знайшло емпіричне підтвердження). Останні два положення є вихідними в монетаристській теорії економічного циклу та інфляції. Оскільки попит на гроші і швидкість їх обороту є величинами відносно сталими, то головна причина циклічних коливань, на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси. Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов'язані із використанням кейнсіанських рецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжують циклічні коливання.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на циклічний розвиток економіки був обґрунтований М. Фрідменом та Г. Шварц у масштабній історико-економічній праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867 - 1960» (1963 р.). Вчені довели, що прискорення або уповільнення темпів зростання грошової маси викликають із лагом (запізненням) у 12-18 місяців відповідні циклічні підйоми та спади в обсягах виробництва та зайнятості.

Існування лагів, тобто часових інтервалів, через які зміни в масі грошей позначаються на економічній кон'юнктурі, роблять, на думку монетаристів, кейнсіанську політику «точного настроювання» та короткострокової стабілізації економіки в кращому випадку - важко здійснюваною, а в гіршому - дестабілізуючою. Тому монетаристи вважали за потрібне замінити дискреційну грошову політику (яка змінюються в залежності від фази економічного циклу ) правилом стійкого зростання грошової маси (так зване «грошове правило» монетаристів). Саме стабільний темп грошової експансії (незалежно від фази циклу), який визначається очікуваними темпами зростання реального обсягу виробництва, забезпечує, на їх думку, поступальне та безінфляційне зростання національного виробництва.

Теорія інфляції. Якщо припустити, як це роблять монетаристи, що реальний обсяг виробництва (Q) - це екзогенна (зовнішня, задана) величина, яка визначається наявністю ресурсів, технологій та перевагами споживачів. Якщо швидкість обороту грошей (V) достатньо стабільна, то тоді за рівнянням

P = MV

Q

Ірвінга Фішера зміни у грошовій масі (М) трансформуються у зміни загального рівня цін (Р). Не випадково М. Фрідмен вважав, що «інфляція … завжди і всюди є грошовим феноменом. Вона виникає через те, що збільшення грошей в обігу випереджає випуск продукції». Відповідно до того, що попит на гроші є стабільним, основною причиною інфляції, так само як і циклічних коливань, визнано зміни у пропозиції грошей. Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси, тобто головну увагу приділено інфляції попиту. Цей надлишок, як правило, утворюється при проведення політики грошового стимулювання сукупного попиту.

Варто підкреслити, що відповідно до традицій кількісної теорії грошей, монетаризм визнає довгострокову нейтральність грошей. Це означає, що зміна грошової маси в довгому періоді впливає виключно на номінальні змінні (на загальний рівень цін), а не на реальні обсяги виробництва. Проте, за визнанням більшості монетаристів, в короткостроковому періоді зміни у грошовій масі (М) зачіпають поряд із цінами (Р) й реальні обсяги виробництва (Q). Оскільки цей зв'язок між грошовою масою і випуском продукції, на їх думку, є надто ненадійним, мінливим, то вони вважають його непридатним для цілей короткострокового регулювання.

Природний рівень безробіття, адаптивні очікування і крива Філіпса. Концепція природного рівня безробіття вперше була запропонована М. Фрідменом в його Президентському зверненні 1967 р. до Американської Економічної Асоціації. Ця робота під назвою «Роль грошової політики» (1968 р.), на думку М. Блауга, «напевно найбільш впливова робота з макроекономіки в післявоєнний період». Варто відзначити, що теорію природного рівня безробіття незалежно від М. Фрідмена розробляв Е. Фелпс із Колумбійського університету.

Узагальнюючи, можна відзначити такі основні постулати монетаризму:

- методологія неопозитивізму;

- внутрішня стійкість ринкової економіки, її здатність до саморегулювання;

- розвиток кількісної теорії грошей, визнання їх нейтральності щодо реальних величин у довгостроковому періоді;

- грошова теорія економічного циклу та інфляції;

- стабільність функції попиту на гроші на основі теорії перманентного доходу;

- обґрунтування вертикальної довгострокової кривої Філіпса на основі концепції природного рівня безробіття і теорії адаптивних очікувань;

- критика дискреційної кейнсіанської політики «точного настроювання» економіки і обґрунтування стабільної монетарної політики на основі «грошового правила»;

- теорія гнучких валютних курсів та «імпортованої інфляції».

В провідних країнах Західної Європи у кінці XІV ст. утверджуються товарно-грошові відносини, і саме товарний обмін стає головною умовою господарського життя. Національне багатство стало виражатися грошима - загальним еквівалентом товарної економіки. Дана епоха характеризується швидким збільшенням капіталу, джерелом якого є сфера обігу.

Великі географічні відкриття XV-XVII ст. поклали початок формуванню світового ринку і помітно змінили економічне життя європейських країн:

- збільшились обсяги зовнішньої торгівлі, яка стала міжконтинентальною;

- розширились ринки збуту європейської продукції;

- завдяки створенню промислових і сільськогосподарських мануфактур у колоніях, європейські ринки заполонила дешева продукція та сировина;

- надбанням європейських держав стали великі поклади дорогоцінних металів американського континенту.

Першу спробу осмислити ці економічні процеси у країнах Європи зробили меркантилісти. Поняття «меркантилізм» - походить від латинського слова «merkari» - торгувати. В англійській і французькій мовах «merkantile» - «торговий», а італійське «merkante» означає «торговець», «купець».

Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного нагромадження капіталу, визначив сферу обігу як вирішальну для нагромадження багатства. Меркантилізм - перша в історії економічної думки спроба теоретично обґрунтувати необхідний напрям національної економічної політики. Для теорії меркантилізму характерні такі риси:

- об'єктами дослідження є торгівля і грошовий обіг як джерела і сфера багатства;

- гроші (золоті, срібні) розглядаються як найвища й абсолютна форма багатства;

- безпосереднім джерелом багатства вважається прибуток від зовнішньої торгівлі;

- вороже ставлення до конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках;

- ідеологія активного державного втручання в економічне життя, особливо контроль зовнішньої торгівлі.

Меркантилісти вважали доцільним:

- підтримку владою імпорту дешевої сировини, встановлення високого ввізного мита на промислові товари, заохочення експорту готової продукції;

- надання привілеїв і монопольних прав у виробничій і торговельній діяльності, регламентація чисельності та кваліфікації робітників, а також цін, стандартів якості та умов виробництва продукту;

- ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу;

- недостатню увагу до розвитку сільськогосподарських галузей;

- виправдання колоніальної експансії;

- абсолютну монополізацію сфери зовнішньої торгівлі.

У своєму еволюційному розвитку меркантилізм пройшов два етапи:

І - ранній меркантилізм або монетаризм (XV ст.).

ІІ - зрілий або пізній меркантилізм (XVІ - XVIIІ ст.).

Головною доктриною раннього меркантилізму був активний грошовий баланс, спрямований на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Для цього ставилося два завдання:

1) зберігати гроші в певній країні;

2) залучати якомога більше грошей із-за кордону. Щоб досягнути позитивного сальдо в торгівлі ранні меркантилісти вважали за потрібне:

- встановлювати максимально високі ціни на експортовані товари;

- всебічно обмежувати імпорт товарів;

- не допускати вивезення з країни золота і срібла;

- фіксувати співвідношення між золотими і срібними монетами (система біметалізму);

- усі проблеми вирішувати шляхом максимального державного втручання, надавати перевагу прямим адміністративним методам.

Провідними представниками раннього меркантилізму були іспанець Хуан де Маріана (1536 - 1624 рр.), італійці Беніто Даванцатті (1529 - 1606 рр.), Гаспар Скаруффі (1519 - 1584 рр.) та англієць Вільям Стаффорд (1554 - 1612 рр.).

Для зрілого (пізнього) меркантилізму характерна теорія активного торгового балансу, яка ґрунтується на таких основних положеннях:

- джерелом національного багатства є прибуток від зовнішньої торгівлі;

- держава збагачується тим більше, чим більший експорт над імпортом;

- головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни вважається: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині;

- недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон і обмеження імпорту іноземних товарів.

Найбільш відомими представниками пізнього меркантилізму були англієць Томас Мен (1571 - 1641 рр.), італієць Антоніо Серра (точні дати життя не встановлено) та французи Жан Батист Кольбер (1619 - 1683 рр.), Антуан Монкретьєн (1575 - 1621 рр.).

Прихильники зрілого меркантилізму сприяли подальшому розвитку економічної думки. В часи панування меркантильних поглядів виникають термін «політична економія» та уявлення про предмет політичної економії. Поняття складається з трьох грецьких слів: politicos - державний, суспільний; oikos - дім, домашнє господарство та nomos - правило, закон, а разом воно виглядає як наука про домашнє господарство.

Поява терміну «політична економія» пов'язана з французьким економістом Антуаном Монкретьєном де Ваттевілем, який видав у 1615 р. свою наукову працю під назвою «Трактат політичної економії», де зробив спробу надати поради монарху щодо того, як керувати державним майном.

На даному етапі розвитку суспільства об'єктом вивчення політичної економії була не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. Виходячи з поверхневої оцінки ринкових процесів, А. Монкретьєн ототожнював багатство з грішми, розглядав виробництво лише як передумову для створення багатства, джерелом якого вважав обіг (торгівлю).

Особливу увагу при цьому надавав міжнародній торгівлі, оскільки лише вона приносить прибуток країні. Продуктивною вважав працю, зайняту в торгівлі, насамперед міжнародній.

Упродовж півтораста років після А. Монкретьєна політичну економію розглядали переважно як науку про державне господарство, про економіку окремих національних держав, що керувалися здебільшого монархами. Лише з розвитком капіталізму на порядок денний виходять вимоги свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії концепція меркантилізму поступається місцем поглядам фізіократів.

Література

1. Історія економічних учень: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. Базилевич В.Д., Леоненко П.М., Гражевська Н.І., Гайдай Т.В., Маслов А.О., Нестеренко О.П., Вернигора Л.В. -- К.: Знання, 2004.

2. Методичні вказівки та контрольні завдання до вивчення дисципліни «Історія економічних вчень» для студентів заочної форми навчання. ( Укл.: Н.І. Волкова, О.М. Козакова, Т.О. Окландер. - Одеса: Наука і техніка, 2008. - 20 с.

3. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / За ред. В.В. Кириленка. - Тернопіль: «Економічна думка» , 2007. - 233 с.

4. Історія економіки та економічних учень. Проскурін П.В. Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2005.


контрольная работаМаржинальна революція та її особливості скачать контрольная работа "Маржинальна революція та її особливості" скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов