Ціна як економічна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ціна як економічна категорія

Вступ

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна (ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.

Тема курсової роботи була і залишається актуальною в наш час, оскільки державне регулювання цін в умовах інфляції є невідємною складовою економічної політики кожної країни.

Об'єктом дослідження є методи державного регулювання цін в умовах інфляції. Предмет дослідження - є ціни.

Метою курсової роботи є аналіз інфляції та цін в Україні, розгляд антиінфляційної політики з урахуванням світового досвіду.

Згідно з метою дослідження були поставлені такі завдання:

Розглянути економічну суть та необхідність державного регулювання цін в умовах інфляції;

Проаналізувати методи боротьби, регулювання інфляції державою;

Розглянути динаміку цін та сучасні інфляційні процеси в Україні;

Розглянути світовий антиінфляційний досвід, та дати рекомендації для України.

Розділ 1. Економічна суть та необхідність державного регулювання цін в умовах інфляції

1.1 Ціна як економічна категорія

Загальною і поширеною назвою “ціна” позначається комплекс економічних понять, що входять в єдину синтетичну категорію. Реально за одним найменуванням “ціна” існує безліч її видів, що різняться між собою призначенням, сферою застосування, способом формування [1, с. 7-8].

Ціна і ціноутворення посідають провідне місце у ринковій економіці. Вони зумовлюють форми економічного зв'язку товаровиробників між собою та зі споживачами. Від рівня цін залежить існування виробництва і його масштаби, реалізація економічних інтересів виробників. Ціна має велике значення для споживача. Так, надмірна ціна може стати перешкодою для придбання товарів, а отже, й для реалізації інтересів споживачів. Ціни є одним із дієвих економічних важелів на рівні суспільства, підприємств, споживачів. Вони забезпечують поєднання економічних інтересів, сприяють підвищенню ефективності господарювання, прогресивному розвитку економіки.

Ціна - складна економічна категорія, в якій фокусуються практично всі основні економічні відносини в суспільстві. Перш за все це стосується виробництва і реалізації товарів, формування їх вартості, а також створення, розподілу і використання грошових накопичень. Ціна опосередковує всі товарно-грошові відносини [2, с. 3].

Для її правильного розуміння необхідно мати чітку уяву про те, що є її основою, які об'єктивні закони впливають на процес ціноутворення та рух цін [3, с. 28].

Теорія ціни та вартості є вихідною методологічною основою дос- лідження ціноутворення, що нерозривно пов'язані між собою. Перші вдалі і прийнятні спроби зрозуміти сутність ціни були зроблені класиками економічної теорії У. Петті, Д. Рікардо та А. Смітом. Історичні підходи до трактування ціни ( див. Дотаток А).

Перший підхід, згідно з яким основою ціни товару є кількість ви-траченої праці, отримав назву трудової теорії вартості. Його основи заклали англійські економісти А. Сміт та Д. Рікардо. А. Сміт використовував поняття “природної” ціни, якою вважалася така ціна, що повністю покривала витрати для забезпечення появи товару на ринку [4].

Основною метою досліджень Д. Рікардо були не самі ціни в аб-солютному відношенні, а вивчення закономірностей у їхніх пропорціях, тобто відносні ціни. Зміну відносних цін він пояснював фізичним використанням людино-годин, що приблизно відповідало справжній величині вартості товару.

Сутність методики ціноутворення з позицій трудової теорії вартості К. Маркса полягає в тому, що основою формування вартості є людська праця як товар, що купується і продається за певною ціною. При цьому вартість товару проявляється тільки під час еквівалентного обміну на інший товар у процесі мінових відносин. Рівень ціни “...являє собою той робочий час, який необхідний для виготовлення певної споживчої вартості при наявних суспільно-нормальних умовах виробництва та при середньому в даному суспільстві рівні вмілості та інтенсивності праці” [6].

У кінці ХІХ ст. фактично одночасно і незалежно від трудової теорії вартості виник інший науковий підхід, який отримав назву “теорія маржиналізму”, або “теорія граничної корисності”. Суть цього напряму полягає у визначенні вартості за граничною корисністю благ, що є результатом суб'єктивного ставлення людини до речей. У міру споживання кожної наступної одиниці благ їхня корисність знижується.

Терміном “гранична корисність” позначалася найменша за величиною корисність, яка задовольняє певну потребу з усього наявного їх запасу. Головним недоліком даної теорії є нехтування впливом виробництва на процес ціноутворення. До того ж маржиналізм є досить абстрактним, що значно ускладнює його застосування на практиці [7].

І маржиналісти, і класики намагалися знайти єдине джерело вартості, що визначає ціну: витрати праці або корисність товару. Неокласики економіки об'єднали існуючі підходи в один. Першим це зробив А. Маршалл. Згідно з його теорією ціна визначається взаємодією ринкових сил: з одного боку - витратами виробництва (фактор пропозиції), з іншого - корисністю (фактор попиту). Даний підхід визначає сутність теорії попиту та пропозиції за А. Маршаллом. При цьому обидва фактори він розглядає як рівні за значущістю та важливістю категорії. А. Маршалл органічно поєднав суб'єктивну граничну корисність із затратами виробництва і сформулював на її основі ринкову теорію ціни. Дана теорія стала основою для всіх сучасних економічних теорій ціни [8].

Отже, базовим фактором, що впливає на ціну продукту, є витрати на його виробництво, а вже потім під дією ринкового механізму попиту і пропозиції, системи індивідуальних вподобань, що знаходять своє відображення у граничній цінності продукту, формується ринкова ціна товару. Однак для того, щоб продукт став товаром, потрібно дотримуватися таких умов:

· продукт праці повинен задовольняти певну потребу окремого покупця і суспільства в цілому, тобто мати суспільну споживчу вартість;

· продукт повинен мати здатність обмінюватися на інші товари, тобто мати мінову вартість [9].

Саме ці види вартості знаходять своє відображення в ціні. Інакше кажучи, продукт стає товаром, якщо на нього формується ціна. Як за- значалося у працях представників витратної теорії, ціна на товар ви-значається шляхом складання витрат ресурсів на виробництво даного продукту. Це положення використовується для визначення собівартості продукту. Однак у сучасних ринкових умовах неможливо обійтися без концепції А. Маршалла, в якій зазначається, що ціну визначає і попит, що формується на основі граничної корисності товару.

Наразі вчені все ще намагаються розкрити сутність ціни з різних позицій. Ф. Котлер визначає ціну як “кількість грошей, яку повинен заплатити покупець, щоб отримати товар”. Можна також визначити поняття ціни як економічної категорії, що являє собою суму коштів, за яку продавець хоче продати, а покупець готовий купити товар, або як суму, яку необхідно заплатити при купівлі товару або послуги [12].

Схематично співвідношення ціни товару та його цінності наведене на (Рис 1.1)

Рис. 1.1. Співвідношення ціни та цінності товару

Отже, чим цінніший товар для покупця, тим вищу ціну може встановити виробник, а відповідно й одержати більший прибуток.

1.2 Необхідність та методи державного регулювання цін в умовах інфляції

Надзвичайно важливу роль відіграє державний контроль над цінами, особливо в умовах стримування інфляції. Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів - від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

Державне регулювання цін - це діяльність держави, спрямована на встановлення і підтримку певного рівня цін.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах:обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (Рис. 1.2).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

Одним з підходів регулювання цін в умовах інфляції є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у заборонені підвищувати ціни вище визначеного рівня, без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував на протязі базового періоду перед “заморожуванням”. При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язано з ростом цін на імпортні вироби (тобто коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим-якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати. Заморожування цін дозволяє долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести деяке заспокоєння в економіку. В ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні згоди про ціни, які можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, що беруть в них участь буде Уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін [8,71].

Максимальний рівень ціни являє собою законодавчо встановлену максимальну ціну, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу. В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці. Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін. Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну. Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту даної продукції, уряду приходиться приймати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення більш справедливого розподілу. Це здійснюється, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак використання карткової системи не вирішує іншої проблеми. Дійсно, крива попиту свідчить про наявність великої кількості покупців, що прагнуть купити товар по ціні, що перевищує встановлений максимум.

І, звичайно, для продавців вигідніше реалізувати його по більш високій ціні. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цінами, нелегальні “чорні ринки ” - ринки, на яких товари купуються й продаються по цінах, вищих за встановлені межі-отримують широке поширення.

Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адмініcтративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно пред'являються вимоги зробити виключення для тих чи інших видів товарів або який-небудь галузі. Поступово, по мірі подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, тиск на контролюючи органи з вимогами надати пільги зростає, і в кінці-кінців, це надзвичайно ускладнює контроль. Інша проблема полягає у тому, що уряд може спробувати зберегти ціновий контроль в силі вже після завершення проміжного періоду й початку нового підйому. В цей період контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погіршити ситуацію. Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і має особливе значення в кризові періоди, її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків. У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так, у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. “Заморожування” цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів [5,96].

Метод антиiнфляцiйного оподаткування. В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований. У разi, якщо податкова система країни має труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорцii до номiнальних доходiв незалежно вiд розмiру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми має тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв [20,78].

Друга проблема пов'язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна, оскiльки зростання капiталу, пов'язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у вигдядi вiтсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшусться з 5 до 10% й вiтсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальноi вiтсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiтсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiтсотки оподатковусться в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiтсоткового пункту (0,28 5%) з сукупних п'яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд має зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й є одним з негативних ефектiв інфляції [19,55 ].

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберiгає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо iнститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського проценту, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод зтягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики є одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP - це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Так, фiрмам повiдомлясться, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення - забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарної i грошової мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснує дуже тiсний взаємозв'язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб'єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податкової системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами. Прямi методи регулювання цiн, тобто встановлення максимумiв цiн, для того щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін.

Розділ 2. Аналіз інфляції та цін в Україні за 2008-2010 роки

2.1 Сучасні інфляційні процеси в Україні

Політика будь-якої країни, перш за все, повинна бути спрямованою на забезпечення стабільності та добробуту життя населення. В основу такої політики має бути покладено контроль за рівнем інфляційних процесів у державі. Необхідність у цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить до тяжких соціально-економічних наслідків, а й тим, що за умов інфляції відбувається деформація інструментів макроекономічного регулювання.

В Україні інфляційні процеси спостерігаються від початку її становлення на шлях незалежності. Основним показником інфляції в країні коефіцієнт інфляції, або індекс споживчих цін, який характеризує загальну зміну цін на товари і послуги у поточному періоді у порівнянні з минулим.

Проаналізуємо рівень інфляції в Україні в період з 2007 року по жовтень 2010 року (табл. 1) [29].

Таблиця 1. Індекси споживчих цін на товари та послуги у період з 2007 року по жовтень 2010 року, % (до відповідного періоду попереднього року)

	2007 рік	2008 рік	2009 рік	2010 рік
Січень	100,5	102,9	102,9	101,8
Лютий	100,6	102,7	101,5	101,9
Березень	100,2	103,8	101,4	100,9
Квітень	100,0	103,1	100,9	99,7
Травень	100,6	101,3	100,5	99,4
Червень	102,2	100,8	101,1	99,6
Липень	101,4	99,5	99,9	99,8
Серпень	100,6	99,9	99,8	101,2
Вересень	102,2	101,1	100,8	102,9
Жовтень	102,9	101,7	100,9	100,5
Листопад	102,2	101,5	101,1	-
Грудень	102,1	102,1	100,9	-

З табл. 1 видно, що у 2007 році інфляційні коливання не були значними, ситуація дещо погіршилась наприкінці 2008 року, що було пов'язано із початком кризових процесів в світових економіках і в економіці України зокрема. За даними Держкомстату річний показник інфляції у 2007 році становив 16,6 %, а у 2008, попри прогнози уряду, році він зріс на 5,7% і становив 22,3%. Та уже в 2009 році ситуація стабілізувалась, а індекс споживчих цін дорівнював 112,3%, зменшившись на 10% у порівнянні з попереднім показником. За попередніми прогнозами НБУ рівень інфляції у 2010 році не перевищуватиме 12% [29].

Індекси споживчих цін на окремі групи товарів та послуг( див. Дотаток Б,В).

Проаналізувавши індекс цін виробників промислової продукції за 2010 рік можна сказати про негативну тенденцію зростання цін відносно до грудня попереднього року. Протягом квітня,травня та червня 2010 року спостерігається зниження індексу споживчих цін до 99,7%,98,8%, та 99,8% [29].

В монетарному огляді НБУ неодноразово йшлося про те, що врегулювання інфляції монетарними методами неможливе, а головною причиною інфляції є невідповідність між темпами зростання зарплати і продуктивністю праці . Зрозуміло, що необґрунтоване збільшення заробітної плати веде до загального збільшення грошової маси в країні. В цьому випадку виникає монетарне правило інфляції - «надто велика кількість грошей полює за малою кількістю товарів».

Окрім цього, на зростання інфляції вплинула дисконтна політика НБУ. Як відомо, у 2007 році було знижено ставку рефінансування з 8,5% до 8,0%. Це дозволило комерційним банкам збільшити обсяги надання кредитів юридичним і фізичним особам. Таким чином, комерційні банки додатково емітували готівкові кошти в обіг.

Вищеназвані фактори вплинули на ріст грошової маси в країні, так у 2008 році вона зросла на 199,5 млрд. грн. і становила 515,7 млрд. грн. (таблиця 2).

Таблиця 2. Динаміка облікової ставки НБУ та грошової маси у 2007-2010 роках

	2007 рік	2008 рік	2009 рік	2010 рік
Грошова маса, млрд грн	396,2	515,7	487,5	576,1
Облікова ставка, % (на кінець року)	8,0	12,0	10,25	7,75

 

Проаналізувавши дані таблиці 2, можна зробити висновок, що найбільш відчутною криза була наприкінці 2008 року, про це свідчить економічно необґрунтований ріст грошової маси та радикальні дії уряду, спрямовані на подолання зростання інфляції в країні [12,63].

В цей час, банки, особливо гостро відчули економічну кризу, оскільки кількість безнадійних кредитів невпинно росла. Отож, банки воліють перекласти проблеми неповернутих кредитів на плечі колекторських компаній, яких в Україні близько 100. У жодному із законів України їхня діяльність не регламентована. Але і прямо не заборонена. Відтак колекторські компанії знаходять лазівки, через які і пропонують свої послуги банкам, адже отримують вони за це 50 і більше відсотків від суми повернутих боргів [12,70].

Колекторські фірми - це фірми, основна діяльність яких полягає у збиранні боргів, на основі доручення банку. В Україні такі фірми діють недавно, а щодо легальності їх діяльності точаться гострі дискусії. Багато аналітиків вважають, що такі фірми є нелегальними, оскільки банки звертаючись до таких фірм порушують банківську таємницю. Також методи збирання боргів є досить суперечливими.

Впродовж 2009-2010 років ситуація налагоджується. І як повідомляє НБУ, економічні показники покращуються, а індекс споживчих цін щомісячно зменшується. Це і послужило зменшенню у 2010 році облікової ставки до 7,75% [12,82].

Разом з цим зріс і рівень довіри населення до банків. За даними НБУ, починаючи з квітня 2009 року, спостерігався щомісячний приріст депозитів населення (окрім незначного зниження у вересні), проте така динаміка не змогла компенсувати падіння депозитів населення в першому кварталі й річні темпи їх приросту залишилися негативними.

Аналізуючи грошову масу, в Україні можна побачити, що швидкість даного показника може змінюватись як в межах року, так і щомісячно. Тож у антиінфляційній політиці така особливість повинна бути врахованою.

Вивчаючи причини сучасних інфляційних процесів багато вчених зазначають, що домінуючою є інфляція витрат, яка характерна не тільки для української економіки, а й для світових економік. Тому, перш за все необхідно вжити заходів боротьби з інфляцією витрат. Варто відзначити, що дана інфляція розпочалась через зростання цін на імпортні товари, зокрема на енергоресурси та сировину. З цією метою, уряду слід проводити більш м'яку зовнішню політику, оскільки створення різного роду економічних та митних союзів значно спростить процедуру ввезення іноземних товарів на Україну, а отже і знизиться ціна на дані товари.

З огляду на те, що в період 2007-2008 років банківська система характеризувалась певною нестабільністю, рівень довіри населення до банків зменшився. А інфляційні очікування значно вплинули та високий ріст курсу іноземних валют. Внаслідок невизначеності економічних суб'єктів комерційні банки зазнали значних втрат. Але уже в 2009 році ситуація стабілізувалась, повідомляє НБУ, і у квітні 2009 року вперше з початку року спостерігався чистий приплив грошових коштів. Однак цих припливів грошових коштів не вистачає, і восени банки знову відчули погіршення становища, оскільки зменшення кредитного портфеля зменшило їх реальні доходи.

Для української економіки характерне значне коливання економічного стану в цілому і рівня інфляції зокрема. В період світової економічної кризи це було найбільш відчутно, оскільки економічна ситуація то стабілізувалась, то йшла на спад. В даний момент відчувається стабілізація економіки, оскільки індекс споживчих цін зменшується. Про що свідчить зменшення НБУ рівня облікової ставки.

Отже, інфляція є складним і багатофакторним явищем, тому для ефективного державного регулювання інфляційного необхідно знати причини, що лежать в її основі. З цією метою, виявлено, що на зростання інфляції в Україні вплинули необґрунтований ріст зарплат, зростання грошової маси в країні та інфляційні очікування населення.

ціна інфляція грошовий стабільність

2.2 Цінова динаміка в Україні

Протягом кількох останніх років в Україні відбувається тенденція зростання цін особливо на продукти харчування (Рис.2.2).

Рис.2.2 Ціни на окремі продукти харчування у січні, %

Отже, як видно на Рис.2.2 найбільше ціни зросли у 2010 р. порівняно із середніми цінами за період 2004-2009 рр. на цукор(14,3%),молоко(7,9%),сир і творог(10%). Але поряд з таким зростанням цін інфляції за даними уряду України становила у 2010р. лише 9,1%.

У січні-березні 2010р. ціни активно зростали (усього на 4,7 %), у квітні-липні 2010 р. спостерігалася дефляція - ціни впали на 1,6 %, восени інфляційні тенденції знову суттєво прискорилися. Якщо в серпні 2010 р. індекс споживчих цін складав 8,3 % в річному обчисленні, то у вересні - вже 10,5 %. За даними Держкомстату, за вересень ціни підвищилися на 2,9 %, за жовтень - на 0,5 %, листопад - 0,3 %, відтак з початку року приріст цін склав 8,2 %. Динаміка цін в Україні в цілому відповідає коливанням ділової активності та ціновим тенденціям на світових ринках.

У квітні-липні 2010 р. ціни знижувалися під впливом:

закінчення дії тимчасового шоку з боку пропозиції за окремими групами продовольчих товарів на початку року, пов'язаного як з погодними умовами,так і зі скасуванням пільг з ПДВ виробникам молока та молокопродуктів;

уповільнення зростання базової інфляції внаслідок здешевлення продовольчих товарів та нижчого за потенційний споживчого попиту;

стримування підвищення адміністративно регульованих цін та тарифів;

стабілізації ситуації на валютному ринку і укріплення номінального ефективного курсу (НЕОК) гривні, що спостерігалося протягом 1 півріччя 2010 р. і привело до зниження імпортованої інфляції;

низьких темпів зростання видатків державного бюджету, зокрема на соціальні цілі [29].

Тим часом несприятливі природні умови та відсутність ресурсів у державному бюджеті для подальшого втримання адміністративних цін створили умови для вибухового зростання цін на початку осені. Основний внесок у підвищення цін мали продовольча і адміністративна складові - за 10 місяців 2010 р здорожчання продуктів склало 9,4 %, алкогольних та тютюнових виробів - 19,8 %, житла, води, електроенергії - 12,9 %.

Крім цього посилився вплив інших інфляційних факторів, а саме:

прискорилося зростання індексу цін виробників (на 18,0 % з початку року, на 21,3 % з жовтня минулого року), наслідуючи висхідну цінову динаміку на світових ринках16;

«підскочили» ціни на зернові, спровоковані різким зниженням врожаю внаслідок літньої спеки, що потягло за собою ланцюгове подорожчання продовольства;

посилився вплив монетарного фактору - грошова маса в обігу зросла на 18,3 % за 10 місяців 2010 р.(за 6 місяців приріст складав 9,4 %);

високий рівень монополізації економіки продовжує провокувати спекулятивні сплески на окремих сегментах споживчого ринку;

послабився обмежувальний вплив фіскальної політики - влітку 2010 р. активно гасилися борги з пенсій і зарплат, що живило споживчий попит17.

напередодні місцевих виборів зросли ризики економічного та політичного характеру та, відповідно, погіршилися інфляційні очікування економічних агентів [29].

Потужність немонетарних факторів та низька еластичність цін до факторів, що сприяють їх зниженню, веде до збереження в Україні потенціалу відтворення відносно високих темпів інфляції. Це погіршує умови для ефективного накопичення заощаджень і перерозподілу грошових ресурсів на цілі інвестицій, консервуючи дисбаланси економічної системи України.

Розділ 3. Державне регулювання цін та антиінфляційна політика в Україні

Для забезпечення грошової стабільності серед центральних банків все більшої популярності набуває режим таргетування інфляції, що забезпечує формування концепції монетарної політики і передбачає наявність трьох основних елементів. Це:

- законодавче закріплення цінової стабільності як основної мети монетарної політики в довгостроковій перспективі;

- проголошення центральним банком кількісних цільових показників інфляції на визначений часовий період і відповідальності за її дотримання;

- активізація дій органів монетарної влади [28,20].

Оскільки контроль за інфляцією є не самоціллю монетарної політики, довгострокова цінова стабільність важлива лише в тому аспекті, коли вона сприяє прискоренню темпів економічного зростання, підвищенню добробуту населення, зниженню безробіття. При запровадженні таргетування інфляції довгострокова цінова стабільність проголошується прямою метою грошово-кредитної політики. 

В економічних дослідженнях проблеми регулювання приросту грошової маси в обігу описують комплекс державних заходів, спрямованих на врегулювання грошового обігу, зменшення грошової маси, припинення непомірного зростання цін. Все це є складовою стабілізаційних заходів, які використовуються на макроекономічному рівні. Основними заходами антиінфляційної політики є зниження дефіциту державного бюджету, зміна його структури через припинення фінансування збиткових підприємств, зменшення непродуктивних витрат, зміна соціальної політики, фінансування бюджетного дефіциту шляхом емісії державних цінних паперів, контроль за зростанням заробітної плати, дотримання жорсткої кредитної політики.

Нині в Україні тривають дискусії щодо сутності монетарної політики. Вважається, що вона має обмежуватися підтриманням стабільності грошової одиниці як ззовні, так і в середині. Відповіді на ці дискусійні питання дає міжнародний досвід діяльності переважної більшості сучасних центральних банків. Єдиною стратегічною метою монетарної політики держави є цінова стабільність. Для її досягнення банки використовують курсову прив'язку до однієї зі світових валют як номінального якоря і завдяки цьому досягають цінової стабільності всередині країни. Інші центральні банки перейшли чи переходять на режим прямого таргетування інфляції або використовують більш електичні підходи до контролю за інфляцією. Історичний досвід багатьох країн засвідчує, що економічне зростання є більшим, якщо центральний банк запобігає надмірній інфляції та нестабільності, забезпечує оптимальний пруденційний контроль за банківською системою, яка повинна ефективно виконувати роль фінансового посередника, та нівелює інфляційні очікування всіх суб'єктів економіки шляхом підвищення їхньої довіри як до монетарної політики, яку він реалізує, так і до банківської системи в цілому [7,43].

Існуюча політика фактичної прив'язки гривні до долара США - це ціновий якір з точки зору підтримання цінової конкурентоспроможності української економіки, але враховуючи коливання долара щодо інших світових валют (зокрема щодо євро) в довгостроковому періоді, а також зміну структури зовнішньої торгівлі чи структури зовнішнього боргу, можна очікувати на виникнення потреби у зміні курсової прив'язки. Це, безумовно, впливатиме на зміну інфляційних очікувань в Україні. З цієї точки зору доцільною є розробка концепції монетарної та валютно-курсової політик - вільно плаваючого валютного курсу через систему таргетування.

Також без рішучої боротьби із ціновими змовами дуже важко перемогти інфляцію, неконтрольоване зростання ринкових цін та несправедливий перерозподіл ринкових доходів на користь підприємств-монополістів. Важливим резервом розвитку сприятливого конкурентоспроможного середовища є розвиток та підтримка малого та середнього підприємництва [2].

Зважаючи на загальновизнані переваги таргетування інфляції як монетарного режиму, пріоритетом монетарної політики має стати стабільність. Насамперед слід звернути увагу на: забезпечення чіткого і зрозумілого орієнтиру для всього суспільства, який може легко використовуватися під час укладання контрактів усіма економічними агентами; добре налагоджену систему цільових показників інфляції, що дає НБУ кредит довіри до нього та певну свободу дій у реагуванні на короткострокову нестабільність.

Отже, інфляційне таргетування є перспективним для України. Воно шляхом стабілізації інфляційних очікувань та зниження відсоткових ставок за довгостроковими кредитами сприятиме розвитку внутрішнього сектору економіки.

3.1 Світовий досвід Антиінфляційної політики держави: рекомендації для України

Передвісником фінансової кризи в Україні був інфляційний сплеск 2007-2008 рр., в основі якого лежали як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники: по-перше, загальносвітова тенденція стрімкого підвищення цін на продовольство й енергоносії; по-друге, проблеми у сфері державних фінансів; по-третє, високий рівень інфляційних очікувань, що зберігається і про який свідчить тривалий відплив депозитів. Індекс світових цін на продовольство, який розраховується інвестиційним банком Goldman Sachs, у 2006 р. зріс на 26%, у 2007 р. - на 41%, у зв'язку з чим експерти банку впровадили термін «агфляція» (різке зростання цін на аграрну продукцію). Організація Об'єднаних Націй попереджає про загрозу світовій стабільності

через зростання цін на продовольство, яке в ряді країн (Єгипет, Ємен, Болівія, Мозамбік,Сенегал, Індонезія, Гаїті, Камерун тощо) уже призвело до голодних бунтів і загибелі людей [5,76].

За підсумками 2008 р. інфляція перевищила цільові показники у країнах єврозони, а також у Новій Зеландії, Великобританії, Росії, Румунії, Україні,Болгарії, Туреччині, Ізраїлі, ПАР, Нігерії, Індії, Кореї, Сінгапурі, Індонезії, Мексиці, Аргентині, Чилі, Перу і Колумбії. У половині з перерахованих країн темпи інфляції вдвічі вище, ніж планувалося. Найшвидше ціни зросли в Україні (22,3%), Росії (13,3%),Аргентині (10,5%), Туреччині (10,1%), Колумбії (7,7%) і Бразилії (6%) [12,96].

Антиінфляційна політика держави тісно пов'язана з монетарним режимом країни, на який значний вплив має глобалізація. Стабілізаційні заходи, спрямовані на досягнення низьких темпів інфляції в індустріально розвинутих країнах та країнах із перехідною економікою, зводяться до чотирьох основних режимів грошово-кредитної політики: таргетування обмінного курсу, таргетування грошових агрегатів,таргетування інфляції, грошово-кредитна політика без установлення «номінального якоря». Режим монетарного таргетування набув поширення в 70-80-х pоках XX ст. Він базується на переконанні, що зміна пропозиції грошей спричиняє відповідну зміну темпів інфляції. Для ефективності цього режиму необхідно, щоб в економіці був наявний стабільний зв'язок між зміною грошової маси й інфляцією. Практика двох успішних щодо монетарного таргетування центральних банків Німеччини та Швейцарії показала, що, по-перше, центральний банк має обмежувати всіма можливими засобами рівень інфляції в середньо та довгостроковому періоді, по-друге, упроваджувати активну комунікаційну стратегію роботи із громадськістю (активнимо бговоренням динаміки грошової маси та її впливу на інфляцію). Не менше ніж 50 економік світу продовжують жорстко фіксувати курси своїх грошових одиниць щодо третіх валют. До них належать, наприклад, Гонконг, Мальта, Латвія, Литва, Естонія. Вибір режиму таргетування валютного курсу обумовлений тим, що він є досить ефективним інструментом зменшення інфляції, стабілізації макроекономічного середовища та зміцнення довіри населення до національної економічної політики протягом процесу економічних реформ. Ефективність цього режиму безпосередньо залежить від таких чинників, як: ступінь відкритості економіки, вимірюваний часткою імпорту у споживанні, рівень товарного заміщення, обсяг валютних резервів тощо. Проте, як свідчить аналіз досвіду окремих країн, політика таргетування валютного курсу може мати різні наслідки. Так, серед більше десятка держав, які таргетували реальний курс, тільки у двох - Чилі та Тунісі - були досягнуті позитивні результати. Класичним прикладом країни, яка мала невдалий досвід, є Бразилія, де застосування режиму таргетування реального курсу призвело до гіперінфляції [8,76].

Режим валютного комітету ґрунтується на експліцитному законодавчому зобов'язанні обмінювати національну валюту на вказану іноземну валюту за твердим валютним курсом у поєднанні з обмеженнями емісійних органів на виконання їх законних зобов'язань [7]. Упроваджуючи режим валютного комітету, країна імпортує довіру до валюти, що обрана як якір. Тому впровадження такого режиму доцільне в разі недовіри до монетарної влади (наприклад, у Болгарії), або при створенні центрального банку як нової інституції чи впровадженні нової валюти (Естонія, Литва). Режим валютного комітету обирається для попередження нестабільності або для відновлення конвертованості валюти під час кризи. Здебільшого він є частиною структурних коригуючих програм в економіках у стані розладу. Приклад Польщі наочно підтверджує той факт, що різні режими, засновані на таргетуванні валютного курсу, можуть бути успішними в досягненні поставлених цілей в економіці за умов комплексного та виваженого підходу до політики реформ, обґрунтованого аналізу макроекономічних змінних і координації фіскальної та монетарної політики. У той час як розвинені економіки мають досить гнучкі ринки факторів виробництва та продукції, економікам, що розвиваються, і перехідним економікам може не вистачати цієї гнучкості для достатньої потужності поглинання зміни й уникнення негативних наслідків негнучкого режиму обмінного курсу.

Економіки країн, що розвиваються, більш чутливі до флуктуацій обмінного курсу, ніж економіки розвинених країн. Зокрема, в Україні існує висока залежність інфляції від коливань валютного курсу, оскільки міра переходу девальвації в інфляцію у вітчизняних умовах є досить великою. Отже, неможливо повністю відмовитися від фіксованого валютного курсу.

Інфляційне таргетування - це концептуальна система монетарного устрою, яка характеризується публічним проголошенням офіційної кількісної цілі щодо інфляції на середньострокову перспективу й чітким розумінням і впевненістю в тому, що низька та стабільна інфляція є основною метою монетарної політики в довгостроковому періоді. У 1990 р. Резервний банк Нової Зеландії першим застосував режим інфляційного таргетування. На даний час подібну політику здійснюють близько 40 країн світу, серед яких економічно розвинуті країни (Австралія, Швеція, Канада, Великобританія); країни, що розвиваються (зокрема Бразилія, Чилі, Мексика) і країни з новою ринковою економікою (Польща, Чехія, Словенія, Угорщина) [9]. Останні запровадили режим інфляційного таргетування з перехідним періодом, тривалість якого варіюється залежно від поточного рівня інфляції, ступеня розвитку фінансових ринків, сучасного стану економіки, готовності суспільства й керівництва країни прийняти ідею інфляційного таргетування. У результаті вони досягли низької інфляції, сталих темпів економічного зростання, підняли довіру суспільства до економічної та монетарної влади.

У країнах, які запровадили режим інфляційного таргетування (як Туреччина у 2001 р.), уряд публічно підтверджує спрямованість бюджетної політики на досягнення інфляційного орієнтира. У державній програмі економічного розвитку«Середньострокова програма розвитку на 2008-2010 рр.», розробленій SPO та затвердженій Вищою радою з планування,зазначається: «З метою підтримки бюджетною політикою успішного запровадження режиму інфляційного таргетування нагальним є дотримання бюджетної дисципліни та курсу на реформи, спрямовані на удосконалення ефективності державних фінансів».За допомогою бюджетної політики держава може стимулювати розширення споживчого попиту чи, навпаки, заохочувати заощадження та нагромадження, змінювати структуру того чи іншого. Завдяки цій властивості бюджети широко використовуються для проведення соціальної, антициклічної, антиінфляційної політики, для стимулювання або стримування темпів економічного зростання.Також важливою передумовою запровадження режиму інфляційного таргетування є «незалежність центральногобанку», під якою розуміють законодавчо закріплену інституціональну спроможність центрального банку проводити монетарну політику без будь-яких втручань із боку влади. На сьогоднішній день незалежності набуває все більша кількість центральних банків по всьому світу: у Латинській Америці (Чилі, Бразилія та Мексика), в Азії (Корея), в Африці(Південно-Африканська Республіка), в Австралії та Новій Зеландії. У Європі повну незалежність мають центральні банки Чехії, Польщі, Швеції та Європейський центральний банк. А після кризи Європейської валютної системи у 1992-1993рр. незалежність центрального банку від політичних пріоритетів є обов'язковою умовою для всіх країн-членів Європейського Союзу. Так, національним центральним банкам заборонено пряме кредитування уряду, а дефіцити державних бюджетів не мають перевищувати величину, яку можна покрити за рахунок операцій на відкритому ринку. Такі рішення є складовою незалежності Європейського центрального банку. Існують країни, де грошово-кредитна політика не має чітко встановленого «номінального якоря». Вони ставлять під сумнів ефективність одновимірного підходу, що намагається гранично спростити функції грошово-кредитної політики шляхом їх зведення або до фіксованого курсу, або до стабільних цін. До найпомітніших представників цих країн належать США і Японія, котрі, віддаючи належне ціновій стабільності, не розглядають низьку інфляцію як панацею. Ефективність монетарної політики вони пов'язують із динамікою не одних лише цін, а й зайнятості, виробництва або, наприклад, рівня фінансової стабільності. Де-факто і де-юре позиція України, схоже, є найближчою до останнього підходу. Зокрема, вітчизняне законодавство зобов'язує Національний банк сприяти підтриманню цінової стабільності, проте в рамках його повноважень і в контексті реалізації основної функції - забезпечення стабільності гривні [13,63].

Грошово-кредитна і фіскальна політики мають оптимально поєднуватися. У світі існує багато прикладів взаємодії уряду та центрального банку - центральний банк може розробляти й реалізовувати грошово-кредитну політику виключно на власний розсуд, як у США, може мати операційну незалежність при встановленні цілей грошово-кредитної політики урядом, як у Великобританії, а може взагалі бути ланкою єдиного державного фінансово-кредитного механізму, як за часів адміністративно-командної економіки. У сучасних умовах ми бачимо перехід від використання прямих інструментів грошово-кредитної політики до непрямих. У розвинутих країнах, таких як Сполучені Штати, Німеччина, Швеція, Великобританія, найбільше значення надається інструментам процентної політики й операціям на відкритому ринку. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що вони впливають на рівень інфляції з певною затримкою,лагом, тому центральному банку потрібно проводити політику, орієнтовану не на поточний, а на прогнозований майбутній рівень інфляції [12,106].

Особливий режим монетарного регулювання існує у валютних союзах. У країнах-членах Європейського валютно- економічного союзу (ЄВЕС) контроль за грошовим управлінням передано Європейському центральному банку (ЄЦБ) . Країни Південної Європи до вступу у Європейський валютно-економічний союз мали вищі за середні по ЄС показники інфляції та менший ступінь розвитку фінансових систем. Запровадження євро позитивно вплинуло на макроекономічну стабільність Італії, Іспанії, Португалії та Греції, а також зниження темпу інфляції та номінальних процентних ставок, збільшення доступу домогосподарств і підприємств до кредиту, сприяло розвитку фінансових ринків тощо[12,140].

Отже, досвід країн, які впровадили інфляційне таргетування, свідчить про зниження рівня і волатильності інфляції, поліпшення макроекономічної ситуації. Цей режим надає надійний середньостроковий якір для інфляційних очікувань і водночас дозволяє ефективно реагувати на короткострокові шоки без ризику втрати довіри до монетарного режиму Обов'язковою умовою впровадження інфляційного таргетування є узгодження монетарної та бюджетної політики, а також зростання незалежності центрального банку. Перепонами для переходу до режиму інфляційного таргетування в Україні є:низький ступінь прозорості трансмісійного механізму; деформовані канали емісії грошей через валютні інтервенції та рефінансування комерційних банків; недостатньо відкрита інформаційна політика органів влади, які проводять грошово-кредитну політику; неефективна процентна політика. Україні доцільно здійснювати поступовий перехід до інфляційного таргетування, що дозволить зосередитися на внутрішній стабільності економіки й відповідних діях щодо різноманітних шоків, які їй загрожують. На перехідному етапі необхідно перейти до керовано-плаваючого валютного курсу, віддавати пріоритет непрямим інструментам грошово-кредитної політики, проводити політику, орієнтовану на прогнозований майбутній рівень інфляції. Перспективами подальших досліджень є обґрунтування режиму керовано-плаваючого валютного курсу в умовах України.

Висновки

Отже, державне регулювання цін - це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані).

Інфляція є складним і багатофакторним явищем, тому для ефективного державного регулювання інфляційного необхідно знати причини, що лежать в її основі. З цією метою, виявлено, що на зростання інфляції в Україні у 2008-2010 роках вплинули необґрунтований ріст зарплат, зростання грошової маси в країні та інфляційні очікування населення.

Ціни на споживчі та промислові товари зростали протягом аналізованого періоду, на що впливали світові тенденції а також зростання вартості енергоносіїв(зокрема газу, та світові ціни на нафту у 2010р.)

Для забезпечення грошової стабільності все більшої популярності набуває режим таргетування інфляції, що забезпечує формування концепції монетарної політики і передбачає наявність трьох основних елементів. Це:

- законодавче закріплення цінової стабільності як основної мети монетарної політики в довгостроковій перспективі;

- проголошення центральним банком кількісних цільових показників інфляції на визначений часовий період і відповідальності за її дотримання;

- активізація дій органів монетарної влади

Отже, Україна як країна з перехідною ринковою економікою таке явище як інфляція і відповідно зростання цін є проблемою і потребує нових методів антиінфляційного регулювання з урахуванням світового досвіду.

Список використаної літератури

Артус М. Державне регулювання ціноутворення в умовах ринкових відносин/ Артус М. // Світ фінансів. - 2009. - №4. -128 - 134 с.

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навч. посібник. -К.: Атіка, 2002. - 563 с.

Башнянин Г.І., Л.Ю. Лазур, В.С. Медведєв. Політична економія. -- К., Видавицтво«Ніка-ЦентрЕльга»,2000. 4. Губин Е. Методы, свойства и формы государственного регулирования экономики.М.,2001. 5. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000 -- 209 с. 6. Державне регулювання економіки: Огляд Законів України / Зарембо Ю.Г.-Рівне,2008.-163с.