Ринок праці в Україні, його становлення та роль в економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: Макроекономіка

На тему: Ринок праці в Україні, його становлення та роль в економіці



Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи дослідження ринку праці

1.1 Поняття, суб'єкти та функції ринку праці

1.2 Попит і пропозиція на робочу силу як складові ринку праці

2. Аналіз сучасного стану ринку праці в Україні

2.1 Тенденції розвитку ринку праці в Україні

2.2 Аналіз попиту та пропозиції ринку робочої сили в Україні 2010-2014 рр.

2.3 Основні проблеми розвитку ринку праці

3. Державна політика регулювання дисбалансу ринку праці в Україні

3.1 Основні складові механізмів державного регулювання зайнятості населення в Україні

3.2 Правові важелі регулювання зайнятості

3.3 Організаційні важелі регулювання зайнятості

3.4 Економічні важелі

Висновки

Список літератури

Вступ

На сучасному етапі становлення та розвитку України, як досить молодої держави, виникає безліч питань щодо вирішення проблем та пошуку оптимальних рішень стосовно ефективного функціонування економіки. Це в свою чергу спричиняє глибоке та різнобічне вивчення її структури та головних аспектів функціонування. Одним з основних складових ринкової економіки є ринок праці.

Ринок праці є найбільш складним елементом ринкової економіки, в процесі функціонування якого переплітаються інтереси робітника та роботодавця щодо визначенні ціни праці та умов функціонування, а також відображаються практично всі соціально економічні явища, що відбуваються в суспільстві. Першоосновою ринкової економіки є ринок праці, адже ринкові відносини починаються саме з найму робочої сили необхідної кількості та якості, після чого відбувається купівля засобів виробництва. Поєднання в процесі виробництва останніх з найманою робочою силою, приводить до створення товарів та послуг. Ринок праці функціонально та органічно пов'язаний з іншими елементами ринку в цілому, і від ефективності його функціонування залежить ефективність кожного окремого сегменту ринкової економіки. Таке значення ринку праці в структурі ринкової економіки багато в чому пояснює науковий інтерес до його вивчення та аналізу, з'ясування суті та основних проблем функціонування економіки країни. Цим підкреслюється актуальність теми курсової роботи.

Питання теорії та практики ринку праці досліджувались різними школами політичної економії, зокрема такими відомими економістами як А. Сміт, Д. Рикардо, Т. Мальтус, К. Маркс, Дж. М. Кейнс, М. Фрідмен та іншими. Серед вітчизняних вчених слід відзначити таких як Бандур С.І., Богиня Д.П., Борщевський П.П., Вовканич С.Й., Геєць В.М., Герасимчук М.С., Долішній М.І., Заєць Т.А., Злупка С.М., Колот А.М., Купалова Г.І., Ліанова Е.М., Лукінов І.І., Мандибура В.О., Онищенко В.П., Петрова І.Л., Петюх В.М., Пирожков С.І., Приймак В.І., Садова У.Я., Шаленко М.В., Якуба К.І. та багато інших [16, c. 252].

Мета курсової роботи полягає в комплексному вивченні основних питань становлення та функціонування ринку праці в системі ринкових відносин, узагальненні наукового та навчального матеріалу з цього питання.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішено наступні завдання:

1) проаналізовано теоретичні засади ринку праці, визначено його функції і особливості формування попиту і пропозиції робочої сили;

2) висвітлено основні проблеми становлення та вдосконалення ринку праці в Україні;

3) розглянуто державне регулювання дисбалансу ринку праці в Україні.

Об'єктом дослідження є процеси працевлаштування і використання праці у виробництві.

Предметом дослідження є виробничі і ринкові відносини з приводу працевлаштування і використання робочої сили.

В курсовій роботі використано загальні методи формальної і діалектичної логіки (аналіз і синтез, узагальнення). Для представлення матеріалу використано графічний метод опису моделей попиту, пропозиції, ринкової рівноваги, табличний метод, метод схематичного представлення предмету дослідження. Для оцінки ринку праці в Україні використано статистичні методи аналізу (розрахунок темпів зростання, коефіцієнтів структури).



1. Теоретичні основи дослідження ринку праці

1.1 Поняття, суб'єкти та функції ринку праці

Ринок праці -- це система суспільних відносин, пов'язаних із купівлею і продажем товару «робоча сила». Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару «робоча сила», а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:

-- особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають розпочати трудову діяльність; особи, які шукають роботу після певної перерви в роботі);

-- особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце основної або додаткової роботи;

-- особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце роботи.

Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.

Отже, ринок праці -- це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їх звільнення.

Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки з економічного погляду власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Покупцем товару «робоча сила» на ринку є підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї участі в процесі праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця -- інтересам працівника.

Ринок робочих місць, як складова ринку праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

Ринок праці виконує такі функції:

· узгоджує економічні інтереси суб'єктів трудових відносин;

· забезпечує конкурентне середовище кожної зі сторін ринкової взаємодії;

· підтримує рівновагу між попитом на робочу силу та її пропозицію;

· впливає на умови реалізації особистого трудового потенціалу тощо.

Основними суб'єктами ринку праці є роботодавець і найманий працівник. Останній має право розпоряджатися своєю здатністю до праці. Він є власником, носієм і продавцем своєї робочої сили. Роботодавець - покупець цього товару.

Суб'єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими працівниками - держава, профспілки і спілки роботодавців[1].

попит робочий сила зайнятість

1.2 Попит і пропозиція на робочу силу як складові ринку праці

Основним елементом ринку праці є попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути індивідуальним та сукупним. Сукупний попит на робочу силу - це ринковий попит з боку всіх фірм, організацій, представлених на ринку. Індивідуальний попит на робочу силу - це попит окремого роботодавця (підприємця), він залежить від:

· попиту на продукцію підприємства, тому що робоча сила необхідна як виробничий ресурс для виробництва і надання послуг;

· стану виробництва, зокрема, особливостей технологічного процесу, розмірів і ефективності капіталу, який використовується, методів організації виробництва й праці тощо;

· якості праці, що визначається рівнем освіти, професійністю, продуктивністю працівника;

· фонду заробітної плати, який може роботодавець запропонувати для наймання певної кількості працівників, оскільки чим більший загальний розмір цього фонду, тим більше найманих працівників може найняти роботодавець, і навпаки, чим вища заробітна плата кожного працівника, тим менша кількість їх за допомогою цього фонду зарплати буде найнята.

Збільшення попиту на робочу силу можна досягти шляхом його стимулювання через: створення нових постійних чи тимчасових робочих місць; розвиток нестандартних форм зайнятості; прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць; впровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів:

· приросту величини трудових ресурсів;

· співвідношення зайнятого і незайнятого населення;

· використання мало конкурентних груп населення;

· використання особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві.

Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації і т.д.

Співвідношення попиту і пропозиції прані на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення називається кон'юнктурою ринку. Виділяють три кон'юнктури ринку:

· трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;

· трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

· рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Пропозиція робочої сили залежить від соціально-економічних, психологічних, демографічних та інших факторів.

Демографічні безпосередньо впливають па відтворення трудових ресурсів. Сільське населення є основним джерелом поповнення трудових ресурсів для аграрного сектору економіки. Проте відтворення сільського населення відбувається в умовах кризової демографічної ситуації, яка характеризується старінням та міграцією жителів, відпливом молоді в місто. Соціально-економічні формуються під дією таких чинників, як рівень життя населення, умови праці, можливість працевлаштування за бажанням, розмір заробітної плати, що дає можливість задовільними певні життєві потреби, можливість розвивати підсобне господарство, здійснювати підприємницьку діяльність.

Проте престиж аграрної праці завжди був низьким через складні й непривабливі її умови. Нині ситуація змінюється, чому сприяють такі чинники: складніше знайти роботу в місті у зв'язку із зниженням попиту на робочу силу; поява безробіття міського населення; скорочення державного житлового будівництва; високі ціни на продукти харчування; надзвичайно висока ціна кооперативного будівництва. Тобто ці умови дають надії на зменшення відпливу робочої сили з села, зумовлюють потребу в створенні додаткових робочих місць у сільськогосподарських підприємствах за рахунок розвитку додаткових виробництв та збільшення видів та обсягів продукції, повнішого задоволення потреб населення країни в продуктах та товарах власного виробництва.

Отже, кон'юнктура ринку робочої сили на перехідному етапі реформування економіки в сільському господарстві ґрунтується не на нестачі чи надлишку робочої сили, а на необхідності усунення негативних тенденцій у використанні трудового потенціалу та визначенні її вартості за умов раціонального використання на підставі попиту і пропозиції.

Скорочення працездатної робочої сили відбуватиметься за рахунок:

· зниження трудомісткості виробництва внаслідок впровадження нових прогресивних технологій І підвищення рівня механізації виробництва;

· створення та розвитку додаткових галузей з виробництва різних промислових виробів у зимовий та менш напружений літній період польових робіт із залученням працівників цих виробництв па сільськогосподарські роботи в пікові періоди;

· удосконалення структури внутрішньо змінних затрат робочого часу внаслідок взаємо узгодженості робіт, суміщення окремих функцій, чітких режимів праці і відпочинку;

· залучення до праці тимчасових працівників (пенсіонери, підлітки) у пікові періоди польових робіт[2].



2. Аналіз сучасного стану ринку праці в Україні

2.1 Тенденції розвитку ринку праці в Україні

Для ефективного функціонування ринку праці він повинен мати розгалужену і дійову інфраструктуру, здатну застосовувати різноманітні організаційні форми й методи забезпечення зайнятості населення та його соціального захисту. Основними складовими інфраструктури ринку праці є державна політика у сфері зайнятості, нормативно-правове забезпечення, державна служба зайнятості, центри професійної орієнтації та навчання, комерційні біржі працевлаштування, профспілки, спілки роботодавців, комп'ютерна мережа [3, c. 224].

Необхідно, щоб регіональні центри зайнятості й управління сільського господарства та продовольства орієнтувалися не лише на миттєве задоволення потреб безробітних у працевлаштуванні, а й на формування у них якостей, які допоможуть їм підвищити рівень своєї конкурентоздатності на ринку праці та спланувати трудову кар'єру. Важливими напрямами поліпшення їхньої діяльності є: відкриття на базі сільських рад представництв районних центрів зайнятості; активізація діяльності за рахунок збільшення фінансування на сплату допомоги по безробіттю; впровадження єдиної технології обслуговування незайнятого населення [4].

До основних напрямів підвищення рівня зайнятості сільського населення насамперед можна віднести: активізацію розвитку трудомістких сільськогосподарських галузей, переробних та інших промислових підприємств; підвищення рівня зайнятості в особистих селянських господарствах; належний розвиток соціальної інфраструктури агроформувань. Говорячи про розвиток трудомістких галузей аграрних підприємств (скотарство, садівництво, овочівництво, виноградарство та ін.), слід зазначити, що вони сприяють не тільки збільшенню чисельності зайнятих в них осіб у цілому за рік, а й зменшенню сезонності використання робочої сили протягом року. Водночас доцільно здійснювати диверсифікацію зайнятості сільського населення за рахунок розвитку малого і середнього підприємництва в соціальній сфері, переробки аграрної сировини, а також стимулювати самозайнятість за розвиток агротуризму. Позитивні зміни повинні відбуватися і в нормативно-правовій базі з питань праці й зайнятості на селі та просвітницької діяльності.

До заходів, які сприятимуть підвищенню зайнятості сільського населення, можна віднести механізацію та автоматизацію виробничих процесів, паспортизацію робочих місць, дотримання регламентованої тривалості робочого дня, впровадження прогресивних систем оплати праці. З метою стимулювання розвитку підприємництва в аграрній сфері економіки країни необхідно створити в ній сприятливе правове середовище, оптимізувати системи оподаткування та кредитування, удосконалити інформаційне й науково-освітнє забезпечення.

З метою збільшення зайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, доцільно створювати відповідну обслуговуючу інфраструктуру (насамперед - на кооперативних засадах), а також розвивати її взаємозв'язки із сільськогосподарськими та переробними підприємствами. У першу чергу необхідно розробити і впровадити ефективні системи організації заготівель і збуту виробленої населенням сільськогосподарської продукції, попіклуватися про забезпечення селян відповідними матеріально-технічними ресурсами, впроваджувати у присадибному землеробстві й тваринництві нові прогресивні технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби та птиці. Зайнятому в особистих селянських господарствах населенню доцільно надавати відповідні консультації з питань найефективнішого використання землі та майна, формування громадських пасовищ, юридичних прав та обов'язків кожного з них щодо використання наявних ресурсів, трудової діяльності, оподаткування, фінансування.

Підвищенню зайнятості молоді в сільському господарстві сприяють і такі заходи, як надання їй можливості для проходження альтернативної служби в аграрних підприємствах, установах і організаціях, розташованих у сільській місцевості; державна підтримка розвитку молодіжного фермерства та несільськогосподарського підприємництва безпосередньо в сільській місцевості (з виділенням у певних випадках відповідних земельних ділянок і кредитних коштів на пільгових умовах); надання сільській молоді пільгових кредитів для придбання товарів тривалого користування та будівництва житла; створення в регіонах спеціальних навчально-методичних курсів з підготовки сільської молоді для сфери малого бізнесу; забезпечення молодим спеціалістам належного рівня заробітної плати і медичного обслуговування (як їх самих, так і дітей) тощо.

Зменшенню безробіття на селі певною мірою сприяло б і укладення угод у соціально-трудовій сфері з Німеччиною, Данією, Австрією, Бельгією, Грецією, де розвинено фермерство, і українським селянам є куди прикласти свою працю. Вигідні контракти за трудовими квотами можуть бути укладені з Великобританією, Францією, Швейцарією, Італією, Норвегією, Туреччиною, де працівники України зможуть підвищити свій професійний рівень, навчитися суміжній професії або одержати нову спеціальність. Українські селяни могли б ефективно працювати й у країнах Балтії, в Росії, Білорусі, які мають розвинене аграрне виробництво [9].

Питання, пов'язані із підготовкою селян до виїзду за кордон та їхнім працевлаштуванням, можуть вирішувати недержавні посередницькі організації, які функціонують на основі ліцензування їхньої діяльності, під контролем державних органів з праці (що відповідає вимогам міжнародних конвенцій). Ураховуючи вказане, Міністерство соціального захисту та праці України має проводити відповідні переговори з державами, в які можливі найбільші залучення робочої сили.

Важливим регулятором балансування попиту і пропозиції робочої сили є розвиток системи професійної освіти і перепідготовки осіб, вивільнених у процесі структурної перебудови підприємств. Існуючі на ринку праці системи підготовки кадрів повинні відповідати наступним вимогам: ураховувати реальні потреби економіки (при визначенні структури працівників, які навчаються); мати високу гнучкість (яка дає змогу забезпечувати оперативні зміни в процесі навчання відповідно до потреб економіки даного регіону); мати адекватне фінансування (з боку як держави, так і підприємств) [5].

До числа заходів, що підвищують гнучкість і ефективність системи профосвіти, насамперед належать: розробка та втілення державних програм і стандартів навчання; створення держсистем тестування й сертифікації навчання кадрів; фінансування приватних інститутів профосвіти та їх атестування державними органами; переведення державних профосвітніх структур на часткове і повне самофінансування, а також їх приватизація; фінансування підготовки та перепідготовки кадрів на основі конкурсу, в якому беруть участь не тільки державні, а й приватні навчальні заклади.

З методів держрегулювання профосвіти ефективним є також застосування знижених податкових ставок на прибуток підприємств, які вкладають кошти у підготовку кадрів. До активних заходів регулювання ринку праці належить стимулювання розвитку дрібного та середнього підприємництва. На увагу заслуговує досвід Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, де особам, які бажають розпочати власну справу у вказаному напрямку, надається відповідна інформаційно-консультативна, технічна, фінансова і кредитна допомога [4].

Головними завданнями державного регулювання ринку праці є максимальне зниження рівня безробіття та підтримання оптимального співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили [6, c. 10]. Однак необхідно зазначити, що держрегулювання ринку праці не повинно призводити до неефективного функціонування підприємницьких структур. Воно покликано бути мінімально необхідним. Що ж стосується професіональних спілок, які є другим суб'єктом регулювання ринку праці, то їхня основна функція - поліпшення умов зайнятості та підвищення заробітків своїх членів. Держава має сприяти створенню нових робочих місць, для чого застосовуються кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування України на випадок безробіття [7, c. 364].

Отже, можемо сказати, що наразі сам ринок праці в Україні перебуває в стані становлення, а його сучасний розвиток пов'язаний із низкою важливих проблем та потребує реалізації комплексу заходів, спрямованих на вдосконалення його ключових параметрів і покращення загального стану. І тому, ураховуючи значення, яке у зниженні безробіття мають служби зайнятості населення та деякі інші складові ринку праці, необхідно впроваджувати в практику досвід (як вітчизняний, так і зарубіжний), а також інші рекомендації, висвітлені нами. Комплексне застосування на практиці запропонованих заходів сприятиме поліпшенню розвитку ринку праці та зниженню рівня безробіття населення.

2.2 Аналіз попиту і пропозиції ринку робочої сили в Україні

З розвитком ринку праці змінюються характер та способи відтворення робочої сили. Його регулювання здійснюється державою та профспілками. Для сучасного ринку праці в нашій країні характерними є наявність суперечностей між попитом і пропозицією, територіальні й галузеві диспропорції в розміщенні робочої сили, а також невідповідність існуючих механізмів регулювання збалансованості ринку [8, c. 76].

Загалом, за декілька останніх років в Україні попит на робочу силу має тенденцію до зниження, ідентична тенденція стосується і пропозиції. Пропозиція робочої сили у 2014 році зменшилася на 9,1% відносно 2010 р. Також відбулося збільшення навантаження зареєстрованих безробітних на 10 вільних робочих місць з 88 осіб на одну вакансію у 2010 році, до 145 осіб на кінець 2014 року [10].

У 2014 році спостерігається зниження попиту робочої сили на 55,11% порівняно з 2010р., що свідчить про негативні тенденції на ринку праці України (Рис. 2.1а и б).

Рис. 2.1а. Динаміка попиту та пропозиції робочої сили в Україні за 2010-2014 рр.

Рис. 2.1б. Навантаження зареєстрованих безробітних на 10 вільних робочих місць (вакантних посад). [10].

Розглядаючи зрушення в структурі попиту на робочу силу за видами економічної діяльності, можна зробити висновок,що усі галузі зазнали значного спаду,порівняно з 2013р. Найбільшого спаду частки отримала галузь державного управління, а майже не змінилась ситуація в галузях фінансової діяльності та операції з нерухомим майном. (Рис. 2.2)



Рис. 2.2 Потреба підприємств у працівниках за видами економічної діяльності в Україні у 2013 - 2014 рр. [10].

Розглядаючи пропозицію робочої сили працездатного віку за 2014 рік, можна зробити висновок, що пропозиція робочої сили серед чоловіків була більшою на 3,2 відсоткових пункта, порівняно з жінками. А порівнюючи пропозицію за місцем проживання,то з графіку хрозуміло, що пропозиція серед сілької місцевості була значно віщою, порівняно з міським поселенням. (Рис. 2.3)

Рис. 2.3 Пропозиція робочої сили працездатного віку в Україні у 2014 р.



За професійним складом найбільш збалансованою групою у 2014 році є кваліфіковані робітники з інструментом. Навантаження на 10 робочих місць в цій групі складає 92 осіб і по відношенню до інших груп така ситуація виглядає досить прийнятною. Для порівняння: у технічних службовців - 202 особи на 10 вакансій, а у кваліфікованих робітників сільського господарства - 671 особи на 10 вільних робочих місць (Рис. 2.4).

Найвищими значеннями показників попиту характеризувалися кваліфіковані робітники із інструментом та професіонали, відповідно 6,4, 5,2 тис.осіб.

Структура потреби та пропозиції працівників за професійними групами майже не зазнала значних змін у період із 2013 по 2014 роки. Спостерігається тенденція скорочення попиту у державних службовців та професіоналах та кваліфікованих робітників з інструментом. (Рис. 2.4).

Рис. 2.4 Попит і пропозиція робочої сили за професійними групами в Україні у 2014 р.



У професійному розрізі варто виділити професії рівень незайнятості яких найвищий. Це економіст, кухар, бухгалтер, продавець продовольчих товарів, слюсар-ремонтник, водій транспортних засобів, прибиральник службових приміщень, сторож, робітник на низько кваліфікованих ручних роботах у сільському господарстві та підсобний робітник.

Найбільший дисбаланс між попитом на робочу силу та її пропозицією спостерігається у робітників на низько кваліфікованих ручних роботах у сільському господарстві - 110 осіб на одну вакансію, трактористів - 64 особи, економістів - 46 осіб, операторів комп'ютерного набору - 43 особи, юристів - 34 осіб, менеджерів з персоналу - 31 особа та адміністраторів - 30 осіб (Рис. 2.5.).

Рис. 2.5 Навантаження на одне робоче місце (вакантну посаду) у професійному аспекті в Україні у 2014 р.

Що ж до високої потреби на професії, то тут виокремлюються наступні спеціальності: спеціаліст державної служби, медична сестра, електрогазозварник, швачка, водій автотранспортних засобів та двірник. Робітникам цих спеціальностей набагато легше знайти роботу порівняно із іншими професіями.

Аналіз попиту робочої сили за областями в Україні у 2014 р. показав, що найбільшим попитом користуються працівники у Дніпропетровській області. Кількість вільних робочих місць у цьому районі складає більше 5,9 тис. осіб. Але все ж таки попит у м. Києві перевищує ці показники, тут він складає 7,4 тис. осіб, цей показник трохи зменшився порівняно з 2013 р. (7.3 тис. осіб)[10].

До областей із високим попитом на робочу силу також можна віднести Одеську, Харківську та Київську області. Кількість вільних робочих місць в цих районах становить 2,5 тис.осіб, 2,6 тис.осіб та 1,8 тис. відповідно[11].

Найменший попит на робочу силу спостерігався у Луганській та Хмельницькій областях. На ці дві області припадає лише 0,2 тис. вакансій (Рис. 2.6).

Рис. 2.6 Попит робочої сили за економічними регіонами Україна у 2014 р. (тис. осіб) [10].



Аналіз пропозиції робочої сили за областями в Україні у 2014 р. засвідчив, що найбільша кількість незайнятих громадян проживає у Луганській області - 1008 тис. осіб, що порівняно з 2013 роком - 305 тис. осіб значне підвищився, така ситуація викликана політичною ситуацією у країні. Найменше число незайнятих нараховується у місті Києві - 23 тис. осіб також у Одеській та Дніпропетровській областях, відповідно 69 та 61 тис. осіб (Рис. 2.6).

Дослідження співвідношення попиту і пропозицію показало, що найпроблемніша ситуація спостерігається у Донецькому економічному районі, що знову ж таки пов'язано з політичною ситуацією в Україні.

Не набагато стабільніша ситуація з співвідношенням попиту та пропозиції робочої сили спостерігається у Подільському та Карпатському економічних районах. Найзбалансованіший ринок праці спостерігається у чотирьох економічних районах. Найвищим попитом на робочу силу виділяється Столичний економічний район.

Отже, серед регіонів навантаження зареєстрованих безробітних на 10 вільних робочих місць (вакантних посад) значно збільшилося у Івано-Франківській (з 334 до 520 осіб), Запорізькій (з 237 до 857 осіб), Луганській (з 305 до 1008 осіб) та Черкаській (з 430 до 653 осіб) областях. Разом з тим у Вінницькій, Тернопільській і Хмельницькій областях спостерігалося скорочення цього показника.

Щодо основних показників ринку праці в Україні в 2014р., то ми можемо спостерігати (порівняно з 2010 р.), що ситуація погіршується за всіма показниками. по-перше, зменшення активного населення працездатного віку на 0,5 відсоткових пункта (порівняно з 2010 роком)-з 19164 тис.осіб до 19035,2 тис. осіб, по-друге, зменшення зайнятого населення на 1 відсоткових пункта- з 17451,5 тис. осіб до17188,1 тис. осіб.(Рис 2.6).

Також спостерігається зменшення реальної заробітної плати з 110,2 до 93,5 відсоткових пункта, хоча й номінальна зарплатня дещо збільшилась- з 244,0 до 285,7 % (порівняння 2014 та 2010 рр.). Середня заробітна плата в 2014 році складає 3480 гривень (Рис 2.7).

Рис. 2.6 Основні показники ринку праці Україна у 2010-2014 рр. (тис. осіб)

Рис. 2.7 Основні показники ринку праці Україна у 2010-2014 рр. (тис. осіб)

Отже, із виконаного нами аналізу бачимо, на ринку праці існує певний структурний дисбаланс попиту і пропозиції. Очевидно, що причинами такого стану стали наступні причини:

- невідповідність обсягів і структури підготовки робочої сили навчальними закладами за галузями знань, потребам економіки за видами економічної діяльності, професійними групами та економічними районами;

- нездатність ринкового механізму в короткостроковому періоді відреагувати на вимоги щодо підвищення якості робочої сили;

- відсутність дієвого механізму державного регулювання як ринку освітніх послуг, так і ринку праці.

Для забезпечення збалансованості попиту та пропозиції робочої сили у професійно-кваліфікаційному розрізі виникає необхідність в державному регулюванні, яке зможе привести структуру пропозиції робочої сили у відповідність до попиту на ньому [12].

2.3 Основні проблеми розвитку ринку робочої сили

Економічне зростання створює передумови для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці. Однак об'єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють неминучі диспропорції національного ринку праці, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку праці це спричинило низку проблем [13, c. 59].

Найголовніші проблеми сучасного ринку праці, а саме:

- нелегальна праця громадян України поза межами країни - за статистикою легальної еміграції громадян України, легально за кордоном живуть і працюють 1,14 мільйона українців. Проте, за неофіційними даними, кількість українців, які живуть і працюють за кордоном, становить приблизно 5-7 мільйонів осіб. Україна опинилася на десятому місці за кількістю емігрантів, які виїхали до найбільш економічно розвинених країн. Про це повідомляє британське видання The Guardian. На першому місці за кількістю емігрантів перебуває Китай (468 тис. осіб емігрувало у 2009-му).

- низький рівень середньої заробітної плати - середня зарплата в Україні становить близько 370 доларів. Згідно з новим звітом ООН по величині середньої заробітної плати працівників в 72 країнах світу середня заробітна плата працівників становить 1480 доларів США.

- зайнятість молоді - молодіжне безробіття в Україні сягає 20% від загальної кількості безробітних по всім групам. Проблема зайнятості молоді стосується не лише України, адже майже 13% людей світу у віці від 15 до 24 років - це майже 75 млн. - не мають роботи, і це становище навряд чи покращиться протягом наступних чотирьох років, повідомляє BBC.

Для подолання першої проблеми (нелегальної міграції) необхідна реалізація державної політики з питань міграції та національної безпеки, спрямованої на активізацію протидії нелегальній міграції. З метою скорочення масштабів нелегальної трудової міграції населення за межі країни та посилення соціального захисту українських працівників за кордоном Верховній Раді України та Кабінету Міністрів України потрібно приєднатися до конвенцій МОП щодо захисту прав працівників-мігрантів, інтенсифікувати зусилля щодо підписання угод про працевлаштування з країнами-реципієнтами української робочої сили, запровадити спеціальні посади у дипломатичних та консульських представництвах за кордоном у країнах призначення мігрантів, розробити програму стимулювання самозайнятості та мікропідприємництва для осіб, які повертаються після трудової діяльності за кордоном.

Наступною безумовною проблемою ринку праці, наслідки якої виходять далеко за його межі, є низький середній рівень заробітків і відповідно низька питома вага витрат на робочу силу у собівартості виробництва та оплати праці найманих працівників у ВВП, надмірна міжгалузева і низька міжпосадова диференціація заробітної плати, передусім у бюджетній сфері [14, c. 57]. Було з'ясовано, що існує позитивна тенденція до збільшення середньої заробітної платні, що є результатом діяльності економіки і свідчить про її ефективне функціонування. Дані Держкомстату України свідчать про те, що середня зарплата українців за липень 2012 зросла в порівнянні з червнем місяцем на 42 гривні і становила 3151 гривню.

Виявлено, що серед економістів дуже розповсюджена думка, що не дивлячись на відсутність єдності в профспілковому русі, їх роль в суспільному розвитку повинна зростати. Це спірне питання, адже у разі максимізації зайнятості профспілка фіксує пропозицію праці і змушує роботодавця найняти певну кількість працівників. Намагання збільшити чисельність працівників - членів профспілки, призводить до зниження їхньої заробітної плати. Підвищення ставок заробітної плати, за що борються профспілки, може призвести до збільшення рівня безробіття в Україні.

Ще однією проблемою на ринку праці є безробіття, що виступає наслідком незбалансованості пропонованої робочої сили із попитом на неї. Уряду варто було б стимулювати створення нових робочих місць і відкриття нових фірм на проблемних територіях за допомогою пільгових кредитів і податкових пільг, навчання керівних кадрів і консультацій з питань ведення бізнесу, субсидій на дослідження і розробки, надання доступу до нових технологій, субсидій на підвищення кваліфікації чи перепідготовку постійних працівників, у яких є великий ризик утрати цієї роботи, підтримки в пошуках клієнтів і організації збуту, і т.д.

Наше дослідження показало, що найвищий рівень безробіття спостерігається у віці від 18-24 років. Проблема безробіття молоді є однією з найактуальніших на сьогодні, адже закінчення навчального закладу несе за собою невизначеність з місцем роботи за фахом, або взагалі її відсутність. Як результат роботодавці часто висувають умови, які не може задовольнити молодь. Це пояснюється тим, що потрібні досвідчені працівники, а досвід роботи у молоді, яка нещодавно закінчила навчальний заклад відсутній.

Вирішенням проблем молодих спеціалістів повинні разом займатися ВНЗ і держава: надавати певні пільги підприємствам, де працюють ці спеціалісти, кожен ВНЗ повинен рекламувати своїх випускників. Для підвищення конкурентоспроможності майбутніх спеціалістів на економічних, фінансових та лінгвістичних спеціальностях як обов'язкову дисципліну необхідно запровадити оволодівання навичками керування легковим автомобілем.

Взагалі, на сучасному етапі необхідно докорінно змінити характер впливу політики зайнятості на національний ринок праці. Основні реформи щодо покращення ринку праці повинні здійснюватися в напрямку взаємодії інтересів держави з інтересами та потребами працюючих. Лише в таких умов можна досягнути бажаного рівня розвитку ринку праці, покращання соціально-економічного становища в країні в цілому, а кожного її жителя окремо [4].

Є деякі рішення, щодо наявних проблем на ринку праці з боку підприємства,ось деякі з них:

- якщо підприємство хоче звільнити працівника, воно повинно дати йому час, наприклад, місяць терміну, за який він зможе підшукати іншу роботу. При цьому робітник даного підприємства має отримати за цей “місяць пошуку” мінімальну ставку робітника даного підприємства. Ця пропозиція надасть шанс звільненому працівнику знайти іншу, гідну себе роботу, при чому пошук буде проходити не в стресовій ситуації так як цей місяць буде оплачений колишнім роботодавцем.

- підприємство може забезпечити особу без досвіду роботи посадою. При цьому підприємство бере людину на роботу з мінімальною ставкою, тим самим воно мінімізує ризики з приводу неякісного виконання обов'язків співробітником.

- підприємництво може займатися перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів. Тим самим підприємство скорочує свої витрати, адже на оплату такого фахівця піде менше коштів, ніж на найм людини з дипломом спеціаліста. Також, з огляду на такі дії, можна сказати, що підприємство створює кар'єрну драбину для кожного охочого, а також підвищує зайнятість, адже з кожним підйомом працівника вище, хтось має зайняти його попередню посаду.

З огляду на зазначені проблеми, які розглядають альтернативи масовим звільненням, котрі можуть бути здійснені за допомогою: компенсацій працівникам при скороченні їх нормального робочого часу, а отже, забезпечення зайнятості для більшої частини робочої сили; заходів щодо скорочення ресурсів робочої сили шляхом дострокового виходу на пенсію; стимулювання працедавців з метою збереження робочих місць або переведення працівників на інші робочі місця [4]. Також активно здійснюється сприяння поверненню на роботу за допомогою: заходів «пропозиції» (перепідготовка кадрів та сприяння в пошуках роботи), метою яких є скорочення тривалості безробіття; заходів «попиту» (створення робочих місць шляхом розширення державного сектору, розвиток малих і середніх підприємств, галузевих та регіональних програм пожвавлення економіки). Фінансова підтримка, що надається безпосередньо підприємствам, полягає у відшкодуванні за допомогою державних коштів (замість виплат допомоги з безробіття) більшої частини різниці між заробітною платою при роботі повний та неповний робочий час. Україна могла б запозичити цей досвід і як результат запобігти масовим звільненням у періоди циклічних спадів та реорганізації підприємств.

На сьогоднішній день альтернативними варіантами скорочення працівників в Україні можуть стати лізинг персоналу, аутстафінг та аутсорсинг [16, c. 33]. Це нові форми роботи з персоналом, які дають змогу підвищити зайнятість населення, оптимізувати кількість працівників на підприємстві та знизити витрати працедавця на персонал і виконання окремих бізнес-процесів.

Отже, досягнення національних інтересів та конкурентоспроможності держави в сучасних умовах економічної глобалізації і науково-технічної інтеграції можна забезпечити при ефективному використанні людського фактора продуктивних сил у трансформаційних процесах суспільного розвитку. При вирішенні зазначених проблем важливо враховувати ситуацію на національному ринку праці та забезпечити раціональне використання трудового потенціалу, підтримуючи при цьому належний рівень життя населення.

Можна дійти висновку, що визначальними напрямками реформування українського ринку робочої сили мають стати вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили, сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення, запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих - все це призведе до реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва [17, c. 230].

Таким чином, диференціація заробітної плати в Україні скоріше відбиває різницю в умовах праці, ніж у її змісті. Значною проблемою залишається диспропорція в оплаті фізичної і розумової праці. Сьогодні багато молоді робить висновки, що навчатися не потрібно, оскільки без середньої та вищої освіти можна заробляти значно більше ніж маючи їх. Це суттєво знижує якість трудових ресурсів країни.

В умовах переходу до ринкової економіки в Україні з'явилися певні особливості у формуванні зайнятості населення, зокрема широкомасштабна нерегламентована зайнятість, приховане безробіття, низький рівень оплати праці, самозайнятість, диверсифікація та плюралізація зайнятості (людина має декілька місць праці) та інші.

Таким чином, ринок праці в Україні за останнє десятиліття покращив свої показники за динамікою реальної заробітної плати, однак при цьому залишаються досить актуальними такі проблеми як диспропорції в оплаті праці, велике соціальне навантаження на працюючого, доволі високий рівень безробіття, негативні демографічні тенденції [7, c. 76].

Підсумовуючи другий розділ роботи, ми доходимо висновку, ринок праці посідає одне з ключових місць в системі ринкових відносин і має велике соціальне, людське значення.

На ньому більшість населення країни знаходить джерела існування для себе і своїх сімей, продаючи свою здатність до праці (робочу силу). Тому ринок праці є одним із головних об'єктів державного регулювання економіки. В даному розділі ми провели аналіз попиту і пропозиції ринку робочої сили в Україні. Було виявлено, що на ринку праці існують певні диспропорції, які викликані певним рядом причин.



3. Державна політика регулювання дисбалансу ринку праці в Україні

3.1 Основні складові механізмів державного регулювання зайнятості населення в Україні

Механізм державного управління - це система, призначена для практичного здійснення державного управління та досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, методи, важелі, інструменти впливу на об'єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням [19, с. 6].

Залежно від того, які саме проблеми i як вирішуються із застосуванням конкретного державного механізму управління, він може бути складним (комплексним) i включати в себе декілька самостійних механізмів (рис. 1).

Рис. 1. Структура механізму державного управління



Комплексний механізм державного управління може складатися із таких видів механізмів:

1. Економічного (механізми державного управління банківською, грошово-валютною, інвестиційною, інноваційною, кредитною, податковою, страховою діяльністю тощо).

2. Мотиваційного (сукупність командно-адміністративних та соціально-економічних стимулів, що спонукають державних службовців до високоефективної роботи).

3. Організаційного (об'єкти, суб'єкти державного управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та організаційні структури, а також результат їх функціонування).

4. Політичного (механізми формування економічної, соціальної, фінансової, промислової політики тощо).

5. Правового (нормативно-правове забезпечення: закони i постанови верховної ради України, укази президента, постанови i розпорядження кабінету міністрів України, а також методичні рекомендації та інструкції тощо) [19, c.7].

Н.І. Єсінова вважає, що «механізмами регулювання ринку робочої сили є сукупність заходів і спеціальних інститутів, за допомогою яких держава здійснює свій вплив» [20, с. 171-172] та пропонує таку їх класифікацію.

1. За масштабами впливу: загальні, які охоплюють усе працездатне населення; селективні, які поширюються на окремі групи працездатних осіб.

2. За способом впливу: прямі (регулюючі), які безпосередньо спрямовані на створення додаткових робочих місць, установлення мінімальної заробітної плати, регламентацію робочого часу; непрямі, які впливають на ринок робочої сили за допомогою зміни умов господарювання через здійснення державою відповідної податкової, грошово-кредитної, інвестиційної та бюджетної політики.

3. За типом впливу: активні, які спрямовані на підвищення професійної та регіональної мобільності працездатних, збереження й підвищення рівня зайнятості на підприємствах; пасивні, до яких належать різноманітні виплати допомоги з безробіття.

4. За змістом: економічні, які включають надання кредитів, субсидій, пільг і дотацій підприємцям, регулювання рівня податку та відсотка; адміністративні, до яких належать законодавчі акти, що регламентують робочий час, пенсійний вік, обмеження імміграції;ідеологічні, які спрямовані на формування суспільної думки.

5. За об'єктом впливу: спрямовані на кількісні параметри (динаміка співвідношення попиту та пропозиції робочої сили); спрямовані на якісні характеристики (рівень освіти і професійної підготовки, територіально-галузевої структури); які враховують організаційний аспект ринку праці.

Найбільш вдало систему засобів та інструментів державного регулювання описав О.Г. Мордвінов, які за спорідненими ознаками автор об'єднав у такі групи:

1. Засоби державного регулювання: адміністративні (стандарти, дозволи, ліміти, заборони, обмеження, нормативи, штрафи); економічні (податки, державні інвестиції, закупівлі, субсидії, дотації, кредити, позички, ціни на сільськогосподарську продукцію); інформаційні (публікації у засобах масової інформації, документи).

2. Інструменти державного регулювання: законодавчо-правові (закони, постанови, укази); нормативно-адміністративні (розпорядження, рішення, вказівки, накази, інструкції, правила, положення, договори); організаційно-економічні (плани, проекти, державний та місцевий бюджети, державне замовлення й державний контракт, договори, цільові програми, прогнози).

У свою чергу, засоби та інструменти державного регулювання реалізуються через методи державного управління, тобто способи державно-управлінського впливу. У переважній більшості наукових досліджень визначаються класично прямі методи державного регулювання зайнятості (законодавче регулювання умов наймання та використання робочої сили, стимулювання створення нових робочих місць, заходи щодо збереження та підвищення рівня зайнятості на підприємствах) та непрямі (державна фінансова політика, монетарна, фіскальна, виплати різних видів допомоги з безробіття) [22, с. 180-181]. Зазвичай серед механізмів державного регулювання зайнятості населення виділяють правовий, організаційний та економічний механізми (рис. 2), які, в свою чергу складаються з відповідних методів та інструментів впливу.

Рис. 2. Механізми, методи та інструменти державного регулювання зайнятості населення

До непрямих форм відносяться важелі кредитно-грошової, амортизаційної, валютної, зовнішньоекономічної політики. До головних економічних інструментів належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата. Регулюючий вплив держави на економіку забезпечується передусім через макроекономічне планування, основною формою якого в умовах ринку є індикативне планування.

Його показники не є обов'язковими для окремих господарських суб'єктів, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер [23, с. 37-38].

3.2 Правові важелі регулювання зайнятості

Механізм правового регулювання зайнятості населення - це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини у сфері зайнятості населення. Основними інструментами правового регулювання зайнятості населення є Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерства праці та соціальної політики, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти, які розробляються і приймаються безпосередньо на підприємстві (відображення специфіки умов виробництва, а також конкретизація і доповнення централізованих нормативних положень).

3.3 Організаційні важелі регулювання зайнятості

Організаційний механізм державного регулювання зайнятості населення - це сукупність різних за своєю природою конкретних організаційних елементів у механізмі управління, що мають організовувати регулювання, управління в інтересах державної влади, ефективну діяльність державно-управлінської системи. Серед елементів слід виділити об'єкти та суб'єкти регулювання, організаційну інфраструктуру, цілі, завдання, принципи та результати регулювання (рис. 3).



Рис. 3. Складові організаційного механізму регулювання зайнятості населення

Суб'єктами регулювання ринку праці є державні установи, організації та посадові особи, які формують державну політику, здійснюють цілеспрямований регулювальний вплив на соціальні процеси у сфері ринку праці та трудових відносин, відповідно до делегованих їм народом повноважень. Об'єктами державного управління ринку праці є соціально-трудові відносини між працівником і роботодавцем; узгодження протиріч на ринку праці; узгодження попиту і пропозиції робочої сили; соціальний захист населення; забезпечення зайнятості; створення умов для скорочення залучення безробітних до суспільного виробництва [24, c.6].

До інфраструктури ринку праці належать: Міністерство праці та соціальної політики України; система державної служби зайнятості, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; суб'єкти підприємницької діяльності посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном (комерційні біржі працевлаштування), які працюють за ліцензіями Державного центру зайнятості; Науково-дослідний інститут праці й зайнятості населення Мінпраці й Національної академії наук України в м. Києві; Луганський науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України; Інститут підвищення кваліфікації кадрів державної служби зайнятості. Сюди комерційні біржі працевлаштування та центри підготовки і профорієнтації кадрів, ліцензовані Державним центром зайнятості.

Таким чином, організаційний механізм державного регулювання зайнятості населення передбачає використання адміністративних (встановлення порядку вкладання трудових договорів, введення обов'язкових відрахувань підприємців до національних фондів по забезпеченню зайнятості, визначення квот на працевлаштування) та організаційних методів впливу (створення служби зайнятості, інформаційної системи, що обслуговує ринок праці, державної системи професійної орієнтації молоді, підготовки і перепідготовки кадрів, організація громадських робіт, розроблення програм сприяння зайнятості). Основними інструментами організаційного механізму державного регулювання зайнятості населення є програми сприяння зайнятості, державні програми і стандарти навчання, ліцензування та сертифікація навчання кадрів, обстеження домогосподарств і суб'єктів економічної діяльності органами статистики і державною службою зайнятості, статистичні норми і показники, організація громадських робіт, визначення квот на працевлаштування та ін.