Главная
База знаний "Allbest"
Экономика и экономическая теория
Загальні закономірності світового економічного розвитку
Загальні закономірності світового економічного розвитку
Економічна структура світу. Міжнародні науково-технічні відносини. Міжнародний ринок, світова торгівля. Валютно-фінансова система. Ресурсний потенціал сучасної цивілізації. Формування економічної моделі. Криза індустріального розвитку.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.09.2007 |
| Размер файла | 42,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
38
ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.
ПЛАН
- ВСТУП 3
- РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ 4
- 1.1 МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ 4
- 1.2 ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ 6
- 1.3 МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ 11
- 1.4 ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА 12
- РОЗДІЛ 2. РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 15
- 2.1 РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ 15
- 2.2 ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ 20
- 2.3 ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ 25
- РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ XXI СТ. КРИЗА ІНДУСТРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ 31
- ВИСНОВОК 35
- СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 37
ВСТУП
Економічна структура світу є складною сукупністю функціональних, галузевих та регіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину органічну метасистему з надзвичайно складними взаємозв'язками та розгалуженнями. На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану господарську систему. Функціональними елементами цієї метасистеми є науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфера міжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні міжнародні відносини.
Узагальнюючими ознаками кризи індустріальної цивілізації є, по-перше, безмежна, безсистемна й безконтрольна утилізація речовини природи, максимізація економічного зростання, а не його оптимізація. По-друге, підпорядкування живої праці минулій, тобто повна залежність людини від системи машин, домінування технократичних підходів й послаблення антропогенного начала в соціально-економічному розвиткові. По-третє, накладання, взаємопереплетіння цивілізаційних і формаційних суперечностей, в умовах яких другі, тобто формаційні, не в змозі подолати вплив перших внаслідок їх співіснування в єдиній системі координат, що відтворює головні компоненти обох типів.
По-четверте, криза відтворення людини, проблеми виживання людства як біологічного виду вкрай загострюють суперечності промислового розвитку.
Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні закономірностей світового економічного розвитку.
РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ
1.1 МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ
Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виражаються у формуванні світового ринку технологій, "ноу-хау", патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10- 15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в чотири рази швидше, ніж загальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7- 10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5- 3 роки. Згідно з прогнозами, у наступному столітті науково-дослідною роботою будуть займатися близько 20% працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання усіх ресурсів.
Міжнародний технологічний обмін як спорадичне явище був відомий уже наприкінці XIX ст. Формування світового ринку технологій як системи постійних відносин між державами припадає на другу половину 50-х - початок 60-х років. Обсяг ліцензійної торгівлі зріс із 2364 млн дол. у 1960 р. до 30428 млн дол. у 1985 р.
Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій - майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері проявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни. Можна виділити три головні етапи розвитку міжнародного технологічного обміну й формування світового інноваційного ринку. На першому етапі (кінець XIX - середина XX ст.) інтернаціоналізація почала охоплювати сферу виробництва, науки й техніки, створюються транснаціональні корпорації (ТНК). Головною формою технологічного трансферту в цей період були прямі інвестиції ТНК у країни, що розвиваються, та колонії.
Другий етап (50-70-ті роки) характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділу праці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств. Різко посилюється активність ТНК, зростає їх кількість, обсяг виробництва й продажів і відповідно - роль у національній та світовій економіці. Змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та міжнародного технологічного обміну. Вони починають спрямовуватися переважно у розвинуті країни. Міжнародний технологічний трансферт реалізується у формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів у сфері управління та маркетингу, угод про надання технічної допомоги, договорів про передачу власникам новозбудованих підприємств "під ключ". Першочергового значення набуває отримання знань і "ноу-хау".
Наприкінці 70-х років (третій етап) міжнародний поділ праці (МПП) ускладнюється, стає дедалі посиленішим, охоплюючи й передвиробничу, науково-технічну сферу. Провідною формою міжнародного технологічного трансферту став продаж ліцензій, усталюється міжнародна кооперація у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), з'являються комплексні міжнародні угоди стратегічного характеру - стратегічні альянси (консорціуми).
Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплексно-автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Істотний вплив на структуру сучасного ліцензійного ринку справляють розвиток і поглиблення процесів інтернаціоналізації, тобто переважання в загальному обсязі угод, що укладаються між підрозділами й філіалами великих фірм і ТНК, де зосереджено майже 80% науково-технічного потенціалу розвинутих країн світу.
1.2 ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50% матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.
Широкого розповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
виробництва ринкової основи, які теж спільно володіють капіталами, технологією, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію інші потужності, вилучається ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, заходів урядової політики; виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючій країні;
виробництва, які пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії - скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;
змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, що використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, "ноу-хау" та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов'язаних з так званою відмовою (неспроможністю) ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних зі зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, вилучення економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, "внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій".
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому числі шляхом створення філіалів, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Це ж таки покликані забезпечити міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає більше 20% світової продукції та близько 30% світового промислового виробництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій - портфельні і прямі.
Портфельні інвестиції - це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються у національну валюту. Переважного розвитку дана форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед з допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише у 60-ті роки.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакету акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
Всього на початку 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічно суму у 200 млрд доларів. Серед найбільших експортерів капіталу - Японія, США, Франція, Німеччина, Великобританія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш 95% припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Географічне майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються у таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку і ринків. Сфера діяльності спільних підприємств включає передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії -14,5 тис., Угорщині - 13,5 тис., у Китаї - майже 40 тис. За оцінками, 30- 40% ТНК також здійснюють свою діяльність у формі спільних підприємств.
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.
У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразилії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона "Манаус" займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону, починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій складає тут 22 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.
1.3 МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12%, а в середині 80-х років - уже 26%.
Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання міжнародної торгівлі порівняно із соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.
Найважливіші тенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі "наука- техніка- виробництво". Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг; посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.
Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін, які з'явились у наш час.
Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших експортерів - США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення - Сингапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового товарного експорту, на Латинську Америку - 4,0, Західну Європу - 46,0, Центральну, Східну Європу й колишній СРСР - 2,5, Африку - 3,0, Середній Схід - 3,5, Азію - 25%.
Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.
1.4 ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10- 20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн американських доларів.
Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність "плаваючих" валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976 p.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок впровадження в обіг міжнародних (СПЗ) та регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші - головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування.
Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти.
Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі світового господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху, переміщення різноманітних ресурсів між суб'єктами світогосподарських зв'язків, що виражається в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс держави. Водночас вони характеризуються відносною самостійністю й розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей, справляючи істотний зворотний вплив на виробничо-інвестиційну та науково-технологічну сферу світового господарства, на всю світову економіку й систему міжнародних економічних і політичних відносин. Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умови конкуренції й світові ціни товарів та послуг, рух капіталів і робочої сили між країнами й регіонами.
Міжнародні валютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі функціонування грошей у міжнародному економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, туристами тощо.
Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи - ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.
Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати таким основним вимогам:
1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір'ям учасників валютно-кредитних відносин;
2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливо й часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);
3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
4) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми (ТНК) й закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС. Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.
У реальному житті процеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабів, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування. Таким чином, рівень розвитку МВКВ вирішальне впливає на структуру світогосподарських зв'язків.
РОЗДІЛ 2. РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
2.1 РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Досліджуючи сукупність факторів і явищ, причетних до залучення мінеральних ресурсів у суспільне виробництво, недостатньо вивчати їх лише на рівні окремих, відносно ізольованих й автономних народногосподарських комплексів чи економічних систем. Навпаки, їх необхідно й доцільно розглядати водночас і в межах максимально можливого цілісного підходу з огляду на глобальну взаємозалежність сучасної індустріальної й постіндустріальної цивілізації.
Забезпечення мінеральною сировиною сучасного світового господарства дуже тісно пов'язане з енергетичною проблемою, оскільки в сучасному енергозабезпеченні провідну роль відіграють корисні копалини, такі як нафта, газ, вугілля, уран, торф, горючі сланці. І хоча світова забезпеченість копалинними енергетичними ресурсами досить висока, нерівномірність розподілу їх, а особливо тих, що використовуються найбільше (нафта й природний газ), коливання світових цін на них роблять проблему енергозабезпеченості досить складною для багатьох країн (особливо тих, які не володіють достатніми запасами власних енергоресурсів і не мають потрібних фінансових нагромаджень для купівлі їх на світовому ринку).
Індустріальне розвинуті країни, які не мають великих родовищ нафти, вугілля та природного газу, забезпечують себе енергоносіями за рахунок міжнародного поділу праці, реалізуючи на світовому ринку продукцію високого ступеня обробки та купуючи сировину, а от менш розвинуті країни таких можливостей майже не мають і змушені витрачати на купівлю енергетичних ресурсів значні фінансові ресурси, збільшуючи свою зовнішню заборгованість.
Одна з проблем забезпечення енергоресурсами сучасної цивілізації полягає в тому, що економіка більшості країн світу протягом тривалого часу розвивалась, орієнтуючись на нафту й продукти її переробки. Перехід на інші джерела енергопостачання вимагає значних капіталовкладень, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, які досить часто не під силу окремим країнам. В аналогічній ситуації опинилась і Україна після розпаду СРСР. Щодо нафти, то її запасів у світі значно менше, ніж інших енергетичних ресурсів. При таких темпах її споживання, які існували у 80-ті роки, розвіданих запасів вистачить світовому господарству лише на 37-40 років, а якщо взяти до уваги прогнозні ресурси, то нафтова ера триватиме близько 120 років. Отже, проблема, яка сьогодні досить жваво дискутується в усьому світі, зводиться до того, чи встигнуть усі країни перевести свою економіку на новий вид енергозабезпечення і які ресурси для цього мають бути використані.
Виникнення й загострення сировинної проблеми змусило переоцінити наявні мінеральні ресурси, в результаті чого стало ясно, що резерви багатьох видів корисних копалин пов'язані з екологічно шкідливими джерелами, такими, зокрема, як нафтові піски, бітумні сланці та ін., розробка яких загрожує навколишньому середовищу й погіршує екологічну ситуацію в світі. Про екологічно небезпечні наслідки неконтрольованого і неефективного використання природних ресурсів у світі наголошувалось на всесвітній конференції "Навколишнє середовище і розвиток" (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.).
З усього обсягу мінеральних ресурсів, що їх використовує світове співтовариство, лише 3- 5% перетворюються на кінцевий продукт, а решта - різноманітні відходи.
Іншою проблемою, яка ускладнює сучасну сировинну ситуацію, є нерівномірне і незалежне від рівня споживання розміщення різних видів корисних копалин по окремих регіонах планети. Потреби в мінеральних ресурсах, сировині майже всіх держав світу не можуть бути забезпечені за рахунок власних, національних ресурсів. Водночас країни, що розвиваються, які мають значні запаси мінеральних ресурсів, зокрема енергоносіїв, не в змозі їх самостійно розробляти й споживати у значних кількостях. Сировина, що добувається в цих країнах з допомогою і за участю промислово розвинутих країн, у більшості випадків становить переважну частину експорту і є єдиним джерелом надходження коштів для вирішення проблем соціально-економічного розвитку. Зростання політичної й економічної самостійності країн "третього світу" веде до усвідомлення несправедливості у використанні їхнього ресурсного потенціалу. Намагання змінити таке становище нерідко призводить до конфліктів і порушення стабільності світогосподарських зв'язків. Така ситуація вимагає активного пошуку й розробки нових форм співробітництва в галузі мінеральної сировини країн-експортерів і країн-імпортерів.
Проблема забезпеченості та використання мінеральних ресурсів, індустріальної цивілізації тісно пов'язана з проблемами послаблення міжнародного напруження, скорочення озброєнь та роззброєння, оскільки на військові цілі навіть у мирний час витрачається близько 11,5% загального світового споживання міді, 8,1 свинцю, 6,3 алюмінію й нікелю, 6 цинку, 5 олова й 5% нафти. Причому споживання нафти для військових потреб в усьому світі становить половину обсягу споживання країн, що розвиваються. Крім того, вирішення такої глобальної проблеми, як продовольча, залежить також від мінерально-сировинної бази, оскільки одним із головних шляхів підвищення врожайності є використання мінеральних добрив, виробництво яких пов'язане з переробкою різних корисних копалин і використанням значної кількості енергії. Неможливість отримання країнами, що розвиваються, паливно-енергетичних ресурсів у достатній кількості змушує їхнє населення використовувати на паливо величезні масиви тропічних лісів, де сконцентровано більше третини світового генофонду. В результаті генофонд катастрофічне знищується, а ґрунти руйнуються.
На забезпеченість світового співтовариства мінеральною сировиною зростаючий вплив справляє науково-технічна революція, яка охоплює всі сфери і галузі економіки, спричинюючи не лише кількісні, а й якісні зміни господарської структури як окремих країн, так і світового господарства в цілому. Під її тиском промислово розвинуті країни Заходу перейшли до ресурсозберігаючого типу відтворення, що істотно знизило щорічний обсяг використання ними мінерально-сировинних ресурсів і змусило переглянути перспективну потребу світового господарства в найважливіших видах сировини. Відомо, що прогнози 70-х і навіть початку 80-х років передбачали значне збільшення потреб світового співтовариства в сировині і - як наслідок - виникнення реальної загрози для людства у зв'язку з вичерпаністю надр. На цей час припадає і найбільша кількість песимістичних прогнозів розвитку цивілізації, її колапсу, що публікувались у західній соціально-економічній літературі. Проте щойно згадані зміни світогосподарських зв'язків змусили переглянути прогнозні оцінки. Сьогодні дедалі більше прихильників точки зору, згідно з якою індустріальна цивілізація має досить шансів для подолання світової енергетичної кризи, вирішення глобальної сировинної та енергетичної проблем. Освоєння прогнозних і нетрадиційних ресурсів, повторне використання металів та іншої сировини значно сприятимуть забезпеченості людства мінерально-сировинними ресурсами.
Фактори, що визначають рівень забезпеченості мінеральною сировиною окремих країн і світового співтовариства в цілому, мають чітко окреслений економічний характер. У загальному вигляді економічною межею виснаження будь-якого виду сировини є такі витрати на видобування та переробку, перевищувати які суспільство з різних причин не буде. Ці причини, як і величина витрат, для різних країн неоднакові. Для розвинутих індустріальних країн рівень економічно обґрунтованих витрат визначається світовою ціною, яка разом з нормою прибутку утворює так звану елементарну ціну, що визначає найнижчу межу допустимих витрат. Проте вирішальну роль у формуванні рівня витрат відіграють розмір інвестиційного капіталу та місце мінерально-сировинного сектора серед інших галузей з огляду на його використання.
Для країн, що розвиваються, а також для більшості країн СНД, включаючи Україну, на даному етапі вирішальними для формування критичного рівня внутрішніх витрат стають розміри валютних надходжень і витрат в інших експортних галузях. Для країн, які не мають необхідної кількості власних запасів сировини, і в яких обмежені можливості імпорту, .суспільне необхідний рівень витрат визначається рівнем дефіцитності того чи іншого виду сировини й можливістю економіки здійснювати виробництво всередині країни.
Кожна із щойно згаданих причин може бути властива як окремим групам держав, що відрізняються рівнем техніко-економічного розвитку та значенням мінерально-сировинного сектора в економіці, так і всім іншим. Розумінню цих причин сприяє аналіз еволюції підходів до вирішення мінерально-сировинної проблеми окремими країнами - від первісного нагромадження капіталу і становлення індустріальної цивілізації до сучасних структурних змін у світовому господарстві.
У загальному вигляді забезпеченість країни мінеральною сировиною може бути зображена так:
D=Q+R+I = m + E,
де D - потреба економіки в паливі й сировині, яка, в свою чергу, складається з:
т - внутрішня потреба народного господарства;
Е - потреба в паливно-сировинних товарах для експорту;
Q - сировина й паливо, які отримує країна за рахунок власного мінерально-сировинного сектора;
R - сировина і паливо, що виробляються та використовуються з відходів;
I - мінеральна сировина, яку отримує країна із зовнішніх джерел.
2.2 ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ
Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття "технологія" найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як "Software", належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління і маркетингових "ноу-хау". У структуру технології включається і "hardware", тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг. У такому трактуванні технологія й технологічний прогрес виступають як ресурс, що має вирішальне значення для соціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного розширеного відтворення в масштабах світового господарства.
Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами в продуктивних силах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва. На цій основі відбувається різке посилення інтенсифікації виробництва, праце- і матеріалозберігаючих тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликають і викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці і впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так і країн, що розвиваються.
Нині можна говорити про існування світового ринку технологій, формування якого припадає на другу половину 50-х - 60-ті роки XX ст. Якраз до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій у технології перевищив масштаби національного обміну. Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, кількість країн, що обмінюються технологіями, від 1960 по 1995 р. збільшилась із 22 до 84, розширився національний склад і продавців, і покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічних ліцензійних операцій, що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, в розрахунку на одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку набагато вищий від експорту звичайних товарів.
При цьому необхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцю задовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межі традиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки зору покупця технології її економічний ефект також не є однозначним і дає можливість реалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Йдеться про отримання покупцем не просто додаткових партій товару, а про новий елемент продуктивних сил. Саме цим пояснюється той факт, що технологічний обмін переважав і переважає над традиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Ці випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображають об'єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил, впровадження в них технологічного компонента, що виконує дедалі зростаючу роль у світогосподарських зв'язках.
Основою міжнародного обміну технологіями, його форм і динаміки є загальноекономічний процес - насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що виник під впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в умовах, коли розвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації відбувається на науковій основі. Міжнародний обмін технологічними ресурсами стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн.
Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім часом стрімко зростає кількість науково-технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого "третього світу".
У 1994 р. загальний темп економічного зростання в країнах, що розвиваються, наблизився до 6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії чи Західній Європі.
Це явище охопило значні райони "третього світу", особливо Південну Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки досягали двозначних цифр протягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес охопив кілька латиноамериканських країн та Індію.Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються, нагромаджували людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнє населення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників вищих навчальних закладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли похвалитися більш як половиною випускників.
Чимало таких країн випереджають традиційних конкурентів у галузі науки, техніки, програмного забезпечення. Зокрема, Мексика готує стільки ж учених та інженерів, скільки Франція. Південна Корея випускає таких висококваліфікованих фахівців більше, ніж будь-яка країна Європи, крім Німеччини. Індія й Китай (кожна окремо) мають більше науковців та інженерів, ніж Франція та Німеччина разом. Майже 2/5 дисертацій на одержання наукових ступенів із технічних дисциплін у США захищають аспіранти з країн, що розвиваються, в основному з Азії.
Внаслідок зростання інтелектуальної еліти "третій світ" упевнено завойовує позиції у таких передових галузях промисловості, як, скажімо, напівпровідники. Затратила експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великими пропозиціями щодо робочої сили та наростаючим бізнесом приблизно вп'ятеро нижчі, ніж у Японії та США, й майже на третину - ніж у Європі.
Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, ніж у Японії, а також у Німеччині, створила зростаючу індустрію програмного забезпечення, в якій зайнято понад 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії розробляють комп'ютерні програми, мікросхеми, а також специфікації комп'ютерів для кількох провідних американських фірм.
Найбільший вплив у цій сфері справляє Східна Азія. Країни цього регіону можуть похвалитися вищим рівнем грамотності, ніж у США. Південна Корея, яка 1960 р. була на рівні країн Африки південніше Сахари, за прогнозами, може обігнати до 2000 р. Англію у показниках ВНП.
Східноазіатські та латиноамериканські ринки вже мають важливе значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, оскільки Японія та Європа переживають спад. За п'ять останніх років обсяг американського експорту в Мексику зріс майже втричі й ще більше прискорив зростання після утворення інтеграційного об'єднання "Нафта". Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайвань та Гонконг зріс на 160%. Ці три "китайські міні-держави" нині є більшим ринком для США, ніж будь-яка європейська країна.
У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна та соціальна криза, що її зазнала Україна від початку 90-х років, призвела до того, що досить значний технологічний і науковий потенціал держави використовується несповна. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій.
2.3 ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого ресурсу сучасного світового господарства, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів, економічних по суті, зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі суспільного розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя стала центральним соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Бази даних, суперкомп'ютери, волоконно-оптичні лінії зв'язку, персональні ЕОМ - усе це складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем. Саме ця система стала основою формування нової моделі економічного зростання окремих країн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації.
"Країна, яка є лідером у світі по суперкомп'ютерах та штучному інтелекту,- писав журнал "Тайм",- буде тримати в своїх руках ключ до економічного та технічного розвитку в 90-ті й наступні роки". Інформація - це сукупність знань, даних про матеріальний і духовний світ, про закономірності й тенденції його розвитку. Вона позитивно впливає на зростання продуктивності праці, підвищення ролі ресурсозберігаючих технологій, поліпшення якості послуг. Західні вчені й спеціалісти, говорячи про соціальне значення інформації, вказують, що інформація - це не лише знання, а й влада.
Управління інформацією є, по суті, управлінням соціальними й економічними процесами. Через це проблеми розповсюдження інформації, широкого її використання набувають не лише суто економічного, а й політичного характеру як у межах окремої країни, так і на міжнародній арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризують загальний рівень розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому не випадково, що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовах відбувається саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері в кінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах діяльності, включаючи економічну та військову.
Уявлення про інформацію як економічний ресурс почало формуватися відносно недавно, в кінці 60-х років. Проте "ресурсом" у сучасному розумінні цього слова інформація стала лише останнім часом. І справді, сучасні уявлення про різні ресурси пов'язуються насамперед з їх крупномасштабністю і, як результат, з індустріальними методами роботи з ними. Відносно інформації таке становище склалося тоді, коли, по-перше, в суспільстві сформувалось її справді масове виробництво та використання і коли, по-друге, для подолання "інформаційних бар'єрів" були створені і впроваджені принципово нові види техніки для переробки, зберігання й передачі інформації. Якраз відтоді почало швидко формуватися ставлення до інформації як до економічного ресурсу.
Сфера практичної діяльності, в якій ЕОМ та інша техніка виступають засобами виробництва, а інформаційні ресурси - предметом праці, в останні десятиріччя перетворилась на самостійний і досить вагомий сектор економіки - інформаційний. Як і в інших сферах економічної діяльності, тут розвиваються процеси механізації й автоматизації, виникають види спеціалізації, кооперації і міжгалузевої взаємодії, формуються специфічна інфраструктура та адекватні їй прийоми і методи оцінки ефективності. Тому значна кількість робіт, пов'язаних з інформаційними ресурсами, може бути охарактеризована такими поняттями, які використовуються при оцінці інших ресурсів (наприклад, розробка, сортування, транспортування тощо).
Про зростаюче значення інформаційних ресурсів досить красномовно свідчить досвід Японії, де обсяг виробництва різних видів інформації у структурі ВНП складає близько 10%. Згідно з прогнозами експертів, за 1990- 2000 pp. середньорічні темпи приросту інформаційних послуг становитимуть приблизно 12,5- 14,5%, а їхня частка у валовому продукті наблизиться до 15%.
Багато питань, пов'язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише починають входити в науковий обіг, на що звертають увагу вчені - дослідники цієї сфери. Конкретна постановка питання про кількісну оцінку цих ресурсів і їхній зв'язок з іншими економічними категоріями ще чекають розробки й вимагатимуть спільних зусиль спеціалістів і вчених різноманітних галузей знань.
З економічної точки зору інформація - це: 1) вид економічної діяльності, її певна галузь; 2) фактор виробництва, ресурс; 3) певний товар; 4) суспільний здобуток; 5) елемент ринкового механізму; 6) фактор конкурентної боротьби.
Під інформаційними ресурсами на мікрорівні розуміють інформацію, яка є цінністю для підприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший матеріальний ресурс. Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікрорівні, то вони виступають безпосереднім продуктом інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої й творчо активної частини працездатного населення країни. Інакше кажучи, інформаційні ресурси ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, що її виробляє суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційних ресурсів складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби, використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних документах та виданнях. Як особливу частину виділяють активні інформаційні ресурси, тобто інформацію, доступну для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування. Ефективність використання інформаційних ресурсів визначається відношенням активної їх частини до загального обсягу інформаційних ресурсів.
У сучасному світі інформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та енергетичними ресурсами і розглядається як важливий фактор якісних змін у житті суспільства. При цьому в повній відповідності до реалій сучасної цивілізації виділяють два варіанти експлуатації інформаційних ресурсів: з одного боку, використання інформатизації у промисловості та соціальній сфері, а з іншого - перехід до високоорганізованих індустріальних методів здійснення самих інформаційних процесів. Отже, перетворення інформації в економічний ресурс привело до взаємопроникнення двох значних соціально-економічних процесів - індустріалізації інформатики та інформатизації суспільства, що створило важливі передумови для формування й реалізації нової моделі розвитку економіки і суспільства, становлення постіндустріальної цивілізації.
Про це свідчить як зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально розвинутих країнах, так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США частка зайнятих обробкою інформації в 80-ті роки складала 45% усіх найманих робітників. Згідно з деякими прогнозами, вона може досягти до 2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвиток інформаційного сектора йде більш швидкими темпами.
Середньорічне зростання обсягів інформаційного обслуговування там становить 17%. Якщо у 80-ті роки частка інформаційної індустрії в ВНП дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вона повинна збільшитися до 20,7%.
Незважаючи на відмінності окремих видів інформації (технічної, економічної, соціальної, політичної, культурної та ін.), усім їм притаманні загальні властивості, які визначають інформацію як особливий продукт людської діяльності поряд з матеріальними благами та послугами. У процесі використання інформаційних ресурсів вони не скорочуються, а навпаки, збільшуються. Невикористання веде до їх швидкого знецінення й старіння, а це, в свою чергу, призводить до втрати дієвої вартості і збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою до інформації є її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою і необхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення, розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та оновленні інформації призводить до її відставання, втрати лідируючих позицій на світовому ринку.
Становлення й розвиток інформації як ресурсу - процес історичний. Він почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження, запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства - це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності - від військового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєння космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і комп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадає всього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.
В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого виступають:
Подобные документы
Світова економіка: структура та загальні тенденції формування. Система економічних відносин. Показники рівня економічного розвитку. Етапи розвитку світового господарства. Колоніальна система. Риси нової моделі економіки. Міжнародний обмін товарів.
лекция [133,8 K], добавлен 13.07.2008Значення Придніпровського регіону для економіки України, його природно-ресурсний потенціал та демографічна ситуація. Стан промисловості, сільського господарства, транспорту та зовнішньої торгівлі. Проблеми та перспективи економічного розвитку регіону.
курсовая работа [449,2 K], добавлен 05.01.2014Основні показники економічної кризи (зменшення обсягів виробництва, спад фондових індексів, зростання безробіття і масові звільнення, падіння обсягу споживання). Фактори, що сприяють розвитку фінансової кризи, її прояв та шляхи подолання в Україні.
статья [20,2 K], добавлен 26.10.2013Поняття "економічна рівновага", її формування та дослідження в економіці. Характеристика економічного циклу та його фази: криза, депресія, пожвавлення та підйом. Причин циклічності в економіці та основи методики кон’юнктурних досліджень світового ринку.
лекция [78,7 K], добавлен 20.06.2011Поняття економічних криз, їх циклічність та основні причини розвитку в світовій економіці. Механізм виникнення та закономірність розвитку цих явищ в економічній системі України, їх наслідки. Методи управління та особливості антикризового регулювання.
реферат [32,5 K], добавлен 25.09.2014Особливості формування неоліберальної моделі економічного розвитку. Стан і особливості "ринкового" управління державними витратами в Україні у 2005-2015 рр. Шляхи оптимізації структури державних витрат на сучасному етапі економічного розвитку України.
статья [513,6 K], добавлен 11.09.2017Особливості функціонування та економічна сутність переробного підприємства. Ресурсний потенціал, обсяги виробництва. Розрахунок економічної ефективності переробки молока. Шляхи удосконалення управління фінансовими ресурсами для розвитку підприємства.
курсовая работа [188,1 K], добавлен 26.03.2014Поняття та структура вітроенергетики, її значення в розвитку країн світу. Фактори, які впливають на формування її потенціалу. Особливості розміщення, вітровий режим певної території. Вплив вітроенергетики на природне середовище. Перспективи її розвитку.
курсовая работа [675,9 K], добавлен 06.03.2013Сутність, значення та функції курсу "Економічна історія". Економічна історія як історико-економічний аналіз концепції розвитку галузей господарства. Господарські форми економіки стародавнього світу. Поняття та особливості економічного розвитку.
курс лекций [159,0 K], добавлен 14.11.2008Кон'юнктурні коливання економіки та ділові цикли. Поняття циклічних коливань в економіці. Криза як один з факторів циклічного розвитку. Аналіз та проблеми вирішення економічної кризи в Україні. Шляхи подолання економічної кризи в Україні.
курсовая работа [51,7 K], добавлен 13.09.2003
