Міжнародні організації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародні організації

Первісна мета створення БМР - координація надходжень і платежів, що виникали в зв'язку з репараціями, які сплачувала Німеччина країнам-переможцям у Першій світовій війні. Після Другої світової війни БМР брав участь в операціях за «планом Маршалла». Пізніше БМР став відігравати активну роль в операціях щодо компенсації негативних ефектів від міжнародних валютних угод спекулятивного характеру. Статутний капітал БМР -1.5 млрд. зол. франків (1 зол. Франк=1.94 дол. США). Баланс за 1990 склав 41.3 млрд. зол. Франків. Найвищий орган - загальні збори акціонерів, які скликаються щорічно. Розв'язанням готових питань займається Рада директорів. Місце перебування - м. Базель (Швейцарія). При банку також діє Комітет з питань банківського нагляду. Банк міжнародних розрахунків незмінно залишається центральною банківською установою на світовій арені. Він належить центральним банкам країн-членів, контролюється ними, надає чимало суто спеціалізованих послуг центральним банкам як членам БМР, так і іншим центральним банкам.

Одна з основних цілей міжнародної діяльності Банку полягає в зміцненні міжнародної фінансової стабільності. Особливої актуальності така діяльність набуває в сучасних умовах інтеграції світових фінансових ринків. Це визначає місце і роль банку в системі міжнародних відносин: БМР є місцем зустрічі представників центральних банків; є банком центральних банків - зберігає їх депозити, які становлять значну частку світових валютних резервів, здійснює розрахунки між ними на кліринговій основі; є агентом або довіреною особою з різноманітних міжнародних фінансових домовленостей.

Членами БМР нині є 41 центральний банк країн Європи, Азії, Африки та США, ряд країн очікують рішення щодо включення їх до БМР. США представлені у Банку City Bank Corp, а не Федеральною резервною системою (ФРС). Однак остання тісно співпрацює з Банком: на щомісячних нарадах у Базелі (Базельський клуб) і загальних зборах засновників БМР завжди присутній член Ради керуючих ФРС. Пріоритет в управлінні діяльністю БМР належить країнам Західної Європи.

За правовим статусом БМР є компанією з обмеженою відповідальністю, що має випущений акціонерний капітал. Статутний акціонерний капітал банку міжнародних розрахунків становить 1500 млн. золотих франків у вигляді 600000 акцій з рівною номінальною вартістю (2500 золотих франків за акцію). Відповідно до статті 7 Статуту БМР, акції, що випущені (517125 акцій), повністю оплачені з розрахунку 25% їх номінальної вартості (625 золотих франків за акцію). За станом на 31 березня 1997 р. оплачена частина акціонерного капіталу БМР становила 323,2 млн. золотих франків.

На капітал Банку кожна країна-учасниця в межах свого пайового внеску може здійснити або пряму підписку на акції або продаж їх на відкритому валютному ринку. Перший шлях передбачає, що центральні банки самі підписуються на акції, а другий - що вони можуть організувати публічну підписку на акції у своїх країнах. Відповідно до другого підходу частина випуску акцій у Бельгії, Франції і повний випуск у США належить приватним акціонерам. Частка цих держателів у капіталі Банку становить 14%, і близько 86% випущеного акціонерного капіталу зареєстровано на ім'я центральних банків. Усі акції мають рівні права на отримання щорічних дивідендів, разом з тим право голосу (присутності) належить виключно центральним банкам тієї країни, у якій відбувалась первісна підписка на національний випуск акцій.

Структура та органи

Адміністративна структура БМР має три органи: загальні збори акціонерів, рада директорів і правління.

Загальні збори скликаються щороку, як правило, у другий понеділок червня з представників центральних банків-акціонерів, голоси яких розподіляються пропорційно до кількості їх акцій.

До складу Ради директорів входять шість керуючих центральних банків. Крім того, кожний із них назначає ще одного члена, який представляє його країну. Сьогодні членами ради директорів є керуючі центральних банків Бельгії, Німеччини, Італії, Великобританії, Франції і голова Ради керуючих ФРС США. Положення Статуту передбачає вибір у Раду ще не більше дев'яти керуючих інших центральних банків-членів. Зараз вибраними членами є Канада, Нідерланди, Швейцарія, Швеція та Японія. Із числа членів Ради директорів обирається голова і призначається президент банку (з 1948 р. ці дві посади виконує одна особа). З 30 червня 1997 р. ці посади обіймає керуючий Національним банком Бельгії Альфонс Верплатсе.

Рада директорів призначає головного менеджера (нині ним є Ендрю Д. Крокетт) та інших членів правління, які здійснюють оперативну діяльність з керівництва банком.

Основні функції

БМР виконує цілий ряд функцій. Зокрема він:

- здійснює широке коло банківських операцій з метою сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;

- слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якого періодично зустрічаються керівники центральних банків;

- виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошово-кредитних та валютно-фінансових відносин;

- виконує функції агента та довіреної особи з виконання міжнародних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС.

Як банк центральних банків БМР виконує важливу функцію координатора діяльності цих банків. Водночас не тільки центральні банки-акціонери, а й інші центральні банки (близько 120), а також різноманітні міжнародні фінансові установи використовують БМР як банк. Крім здійснення взаємних міжнародних розрахунків, він надає усілякі фінансові послуги щодо управління зовнішніми резервами центральних банків.

Крім того, БМР приймає від центральних банків короткострокові вклади (до трьох місяців) в іноземній валюті або золоті. На кінець березня 1997 р. загальна сума депозитів у БМР становила близько 113,1 млрд дол. США, що становить близько 7% світових валютних запасів. Із цими коштами БМР виконує такі операції:

- операції з валютою і цінними паперами (в основному короткострокові державні цінні папери);

- депозитно-позичкові операції (надає центральним банкам забезпечені золотом або депозитами кредити, іноді надає незабезпечені (резервні) кредити на надто короткі строки);

- приймання урядових вкладів за особливими угодами (БМР не дозволено надавати кредити урядам або відкривати їм поточні рахунки);

- інвестиційні послуги управління портфелем цінних паперів;

- операції з купівлі-продажу і зберігання золота;

- інші послуги на світових ринках як агента або кореспондента центральних банків (проміжне фінансування).

Як уже зазначалося, БМР - це своєрідний форум, що сприяє міжнародному співробітництву банків. Він регулярно організовує у себе зустрічі (Базельські зустрічі) представників центральних банків країн-членів та інших центральних банків, співпрацює з Групою десяти. Головна мета цих зустрічей - досягнення високого ступеня взаєморозуміння з питань грошово-кредитного й економічного характеру, функціонування світової валютної системи тощо.

БМР створює можливості для роботи різноманітних комітетів (як постійних, так і спеціальних), що вивчають і обговорюють конкретні питання: проблеми міжнародної заборгованості; упровадження фінансових інновацій, удосконалення фінансових інструментів, структури фінансових ринків, банківського нагляду, забезпечення ефективності і стабільності систем внутрішніх і міжнародних платежів і розрахунків тощо.

Комітети БМР

Під егідою БМР і за його підтримки працюють три комітети з розроблення та погодження нормативних банківських стандартів:

1. Базельський комітет з банківського нагляду - розробляє мінімальні принципи ефективного банківського нагляду;

2. Базельський комітет з систем платежів і розрахунків - здійснює нагляд за міжнародними розрахунками і розробляє нові механізми міжнародних розрахунків. Найбільш значущими є його рекомендації щодо розрахунків за фінансовими деривативами, урахування системних ризиків тощо;

3. Постійний комітет з євровалют - вивчає і надає рекомендації щодо удосконалення банківського регулювання ринку євровалют.

Сучасний стан

За роки свого існування БМР перетворився на провідний інформаційно-дослідницький центр з монетарних і фінансових проблем. Він збирає і публікує інформацію про стан на міжнародному ринку банківських і фінансових послуг. Дослідження банку мають прикладний характер. БМР готує міжбанківську базу даних, доступ до якої мають центральні банки. Вона містить інформацію про діяльність центральних банків на зовнішніх валютних ринках та про стан цих ринків.

БМР своєю діяльністю сприяє виконанню міжнародних фінансових угод, надаючи з цією метою посередницькі і довірчі послуги. При цьому він діє як фіскальний агент або банк-депозитарій з міжнародних угод про позики. Так, БМР виконував роль агента приватної системи клірингових платежів і розрахунків в ЕКЮ при Банківській асоціації ЕКЮ (БАЕ). Нині він є агентом щодо клірингових платежів у євро. Крім того, Банк може виконувати інші різноманітні функції, наприклад агента з гарантування повернення боргу.

Україна не є учасником БМР. Але Національний банк України розглядає можливості щодо організації співробітництва з БМР. Адже Банк міжнародних розрахунків є великою світовою організацією, яка сприяє міжнародному валютно-кредитному співробітництву, є банком центральних банків.

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО, англ. Food and Agriculture Organization, FAO) - міжнародне агентство в рамках ООН, створена з метою боротьби з голодом та контролем якості продуктів харчування у світі. Девіз організації: «допомагаємо побудувати світ без голоду». Заснована на конференції в Квебеку (Квебек, Канада) 16 жовтня 1945 року. З 1981 року ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день продовольства.

ФАО діє як провідна установа, що займається проблемами розвитку сільських регіонів і сільськогосподарського виробництва в системі ООН. Її діяльність направлена на зменшення гостроти проблем бідності і голоду в світі шляхом сприяння розвитку сільського господарства, поліпшенню харчування і рішення проблеми продовольчої безпеки - доступності всім і завжди продуктів харчування, необхідних для активного і здорового життя. ФАО діє як нейтральний форум, а також як джерело знання і інформації. Допомагає країнам, що розвиваються, і перехідним країнам модернізувати і поліпшити сільське господарство, лісоводство і рибальство.

Спеціальні програми ФАО допомагають країнам підготуватися до можливого виникнення кризового положення з продовольством і, у разі потреби, передбачають надання допомоги. У середньому ФАО одночасно здійснює на місцях близько 1800 заходів. Проекти, що реалізовуються за допомогою ФАО, щорічно привертають більше 2 мільярдів доларів пожертвувань від установ і держав, що вкладаються в розвиток села і сільського господарства. Бюджет ФАО на 1998-1999 фінансовий рік склав 650 мільйонів доларів.

ФАО керує Конференція держав-членів, що скликається раз на два роки. Конференція обирає Раду, що складається з 49 членів і діє як керівний орган між сесіями Конференції. ФАО надає статистику по сільському господарству і доступ до своєї бази даних. Для отримання CD-ROM із статистикою і доступу до бази необхідно заплатити 1200 доларів США. На сайті статистичного підрозділу ФАО повідомляється, що засоби необхідні для вдосконалення механізмів представлення інформації.

Організамція Об'ємднаних Намцій з питамнь освімти, наумки і культумри, скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) - міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй, яка при співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам'яток культури тощо.

Історія

На 2011 вона охоплювала 193 країн-держав; консультативний статус при ній мають неурядові організації (приблизно 250). Головний осередок ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. ЮНЕСКО має видавництво Office des Presses de l'Unesco (різними мовами), в якому змявляються 26 періодичних видань, серед них «Кур'єр ЮНЕСКО» (35 мовами), «Культури», «Музеум», «Перспективи освіти» та ін. Україна є членом ЮНЕСКО від 1954.

У 1942 в Великобританії за ініціативою президента Ради з освіти Англії Уельсу Річарда А. Батлера і президента Британської ради М. Робертсона була скликана конференція міністрів освіти країн-союзників (англ. Conference of Allied Ministers of Education). Зустріч, на якій були присутні представники 8 урядів, які перебувають в еміграції, відбулася в Лондоні з 16 листопада по 5 грудня. Основним питанням конференції було відновлення системи освіти з настанням миру. Замість одноразової заходи до грудня 1945 року відбулося близько 60 зустрічей. Ідеї конференції знайшли підтримку у світовому співтоваристві.

Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації Об'єднаних Націй по створенню організації з питань освіти та культури (ЕКО / Конф) (англ. United Nations Conference for the establishment of an educational and cultural organization (ECO / CONF)). Конференція була скликана за рекомендацією зустрічі 1942 року і конференції ООН з міжнародної організації (англ. United Nations Conference on International Organization), яка відбулася у квітні-червні 1945 року в Сан-Франциско. Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та перешкоджання розв'язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства».

16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО і створена підготовча комісія. Статут був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946. Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946.

ЮНЕСКО є правонаступником міжнародного комітету Ліги Націй з питань інтелектуальної співпраці та її виконавчого установи - Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Міжнародний комітет (або комісія) з інтелектуальної співпраці у складі 12 чоловік був створений в 1922 році за пропозицією Леона Буржуа, лауреата Нобелівської премії миру. Ліга Націй вважала питання культури та освіти внутрішніми справами держав та фінансово обмежувала діяльність комітету. Фінансова допомога була отримана від Франції в 1926 році разом з установою в Парижі Міжнародного інституту інтелектуальної співпраці. Інститут займався контактами між університетами, бібліотеками, науковими спілками, перекладом літературних творів, юридичними питаннями інтелектуальної власності, співробітництвом в області музеїв і мистецтва, зв'язками зі ЗМІ. Передача повноважень, які можуть бути виконані в межах плану діяльності ЮНЕСКО, здійснювалася відповідно до статті 9 статуту ЮНЕСКО та статтею 63 статуту ООН. Крім того, ЮНЕСКО були передані фінансові активи інституту.

Деякий час в ЮНЕСКО мали перевагу африкансько-азійські країни, які провадили антизахідну політику, внаслідок чого США (кін. 1984), Великобританія (кін. 1985) та ін. країни тимчасово відмовилися від співпраці в ній, унезалежнюючи свою позицію від зміни керівної лінії ЮНЕСКО.

Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм i здійснюється за такими головними напрямами:

Велика програма I - Освіта.

Велика програма II - Природничі науки.

Велика програма III - Соціальні та гуманітарні науки

Велика програма IV - Культура.

Велика програма V - Комунікація та інформація.

Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія, гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, інформатика, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта, освіта для ХХІ століття тощо.

Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради, до складу яких входить встановлена кількість представників тих країн-членів, які обираються Генеральною конференцією на певний період. В країнах-членах діють національні органи із зазначених програм.

Освіта

У галузі освіти основні зусилля ЮНЕСКО спрямовані на:

сприяння розширенню доступу до базової освіти та ліквідації неписьменності;

розвиток екологічної та превентивної, безперервної, професійно-технічної та вищої освіти;

сприяння проведенню аналізу та оцінки національних освітніх систем, розробці політики та здійсненню реформ у галузі освіти з метою покращання її якості та адаптації до потреб суспільства;

підготовку освітянських кадрів;

сприяння визнанню еквівалентності навчальних курсів, свідоцтв і дипломів у сфері освіти.

Наука

У галузі науки, окрім згаданих вище довгострокових міжнародних наукових програм, ЮНЕСКО сприяє міжнародній співпраці з розвитку фундаментальних та інженерних наук, вузівської науки та її адаптації до потреб суспільства, розвитку та застосуванню в різних галузях нових інформаційних і телекомунікаційних технологій. У галузі гуманітарних наук реалізуються проекти, що стосуються людських аспектів глобальних соціальних змін і розвитку, зміцнення демократичних процесів, забезпечення прав людини, усунення різного роду дискримінації, участі молоді у розвитку суспільства, питань багатоетнічного співіснування, запобігання національним та етнічним конфліктам, створення клімату соціальної гармонії.

Культура

Діяльність ЮНЕСКО в галузі культури охоплює такі сфери:

збереження та відродження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини;

розвиток мистецтв;

сприяння розвитку сучасних культур;

сприяння поверненню втрачених культурних цінностей країнам їхнього походження;

поширення книг і читання шляхом сприяння розвитку книговидавничої справи;

розвиток індустрії культури та розробка політики в галузі культури;

захист авторських і суміжних прав;

аналіз взаємозв'язку між культурою та розвитком, врахування культурного фактора у розвитку суспільства;

розвиток культурного плюралізму та міжкультурного діалогу.

Комунікації

У галузі комунікації та інформації ЮНЕСКО покликана сприяти вільному поширенню інформації, розвитку плюралізму та незалежності засобів інформації, зміцненню та модернізації інформаційних інфраструктур і служб документації (бібліотек, архівів) у країнах-членах, застосуванню нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, підготовці кадрів у цій галузі.

ГАТТ. Перед початком Першої світової війни міжнародна торгівля досягла вже значних обсягів. Розвиток торговельних зв'язків полегшувався в той період стабільністю валют та свободою руху капіталів і робочої сили, тому нагальної необхідності у створенні міжнародної організації торгівлі не було.

Світова війна все це зруйнувала і призвела до створення режимів майже економічної автаркії. Заходи жорстокої регламентації міжнародної торгівлі, уведені під час війни, діяли і після її закінчення. Відродження свободи торгівлі стало тим ідеалом, до якого прагнули країни. І дійсно, з 1919 по 1039 роки було багато спроб створити механізм регулювання і розвитку міжнародної торгівлі.

Вже у 1920 р. в Брюсселі під егідою Ліги Націй відбулася фінансова конференція представників 30 країн.

Прийняті цією конференцією резолюції передусім стосуються фінансових проблем. Відносно міжнародної торгівлі конференція висловила побажання, щоб кожна країна поступово переходила до принципів вільної торгівлі.

Друга міжнародна конференція з економічних питань проходила в Генуї у 1922 році. Конференція прийняла ряд резолюцій щодо розвитку міжнародної торгівлі, а також її охорони.

У 1927 році в Женеві відбулася третя велика економічна конференція, на якій 200 делегатів і 150 експертів представляли 50 країн світу. Як наслідок, через кілька місяців на дипломатичній конференції була підписана спеціальна конвенція, згідно з якою країни брали на себе зобов'язання у шестимісячний термін зняти всі заборони і обмеження на імпорт та експорт і не замінювати їх жодними подібними заходами. Але ця конвенція не була ратифікована більшістю країн.

Позитивні результати цих міжнародних конференцій, виявилися незначними, але саме в цей період було закладено основи сучасного правового підґрунтя міжнародної торгівлі - прийнято конвенції про спрощення митних формальностей (1923 р.), міжнародний торговельний арбітраж (1924 р.), охорону промислової власності (1925 р.), продукцію промисловості вторинної переробки металів (1929 р.).

Останню передвоєнну конференцію було скликано у 1933 році у Лондоні. Спроби лібералізації торгівлі, здійснювані між двома світовими війнами, не мали великого значення, але після Другої Світової війни всі питання, які обговорювалися раніше, знову опинилися в центрі уваги.

На конференції в Бреттон-Вудсі (липень 1944 рік) були створені дві організації - Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, а заключний акт форуму містив рекомендації державам щодо створення Міжнародної торговельної організації, яка б опікувалася регулюванням міжнародних торговельно-економічних відносин. Відомі дві спроби створення такої організації: розробка Гаванського статуту (конференція в Гавані) і створення ГАТТ (конференція в Лондоні та Женеві).

На конференції в Гавані, яка тривала з 21 листопада 1947 р. до 24 березня 1948 р., були присутні представники 56 країн. Гаванський статут не підписали три країни - Аргентина, Польща, Туреччина. Крім того, в роботі конференції не брали участь СРСР, Німеччина, Японія та Іспанія. Міжнародна угода, розроблена в Гавані за ініціативою США, містила 106 статей і мала дві основні теми: по-перше, принципи організації та регулювання міжнародної торгівлі, по-друге, створення міжнародної організації. Угоду ратифікували лише дві країни, а США відмовилися від свого проекту. Ця спроба виявилася невдалою. Натомість на Женевській конференції, яка розпочала роботу 20 жовтня 1947 р., представникам 23 держав вдалося розробити так звану Генеральну угоду з тарифів і торгівлі /ГАТТ/.

Досягнення угоди на Женевській конференції пояснюється простотою і лаконічністю тексту ГАТТ, який містив лише 35 статей; використанням механізму двосторонніх переговорів; відсутністю нововведень організаційного характеру, оскільки система відтворювала традиційний порядок міжнародних конференцій. Статті Генеральної угоди і сама діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

1. Торгівля без дискримінації (принцип найбільшого сприяння) - всі договірні сторони зобов'язані надавати одна одній однаково сприятливі умови; жодна країна не повинна робити винятки для іншої або застосовувати щодо неї дискримінаційний підхід.

2. Захист за допомогою мита - система захисту національного виробництва має будуватися тільки на митних тарифах, а не на будь-яких інших, комерційних чи адміністративних заходах.

3. Забезпечення стабільної основи торгівлі - «заморожування» рівня митних ставок, які для кожної країни визначені в тарифних таблицях (невід'ємна частина ГАТТ); перегляд консолідованих тарифів і повернення до більш високого рівня вимагає компенсації такого підвищення.

4. Заохочення справедливої конкуренції - однакові фіскальні правила та інші регламентації для товарів національного виробництва та імпортованих товарів; заборона демпінгу і дозвіл застосування антидемпінгових заходів; можливість нейтралізації експортних премій або субсидій за допомогою компенсаційних зборів;

гармонізація методів розрахунку вартості товарів; недискримінація постачальників залежно від країни походження під час здійснення державних закупівель.

5. Усунення кількісних обмежень (контингентування імпорту) - використання таких обмежень є можливим лише у випадку гострого дефіциту платіжного балансу і для країн, що розвиваються.

6. Проведення консультацій, примирення та врегулювання спорів - кожна країна може звернутися до ГАТТ з проханням про допомогу в справедливому вирішенні спорів, якщо вона вважає, що її права порушуються іншими членами; ГАТТ проводить двосторонні консультації, а за неможливості вирішення питання створює спеціальні групи.

7. Визнання регіональних торговельних угод - існування регіональних торговельних угруповань (зона вільної торгівлі, митний союз) допускається як виняток за умови дотримання певних вимог, оскільки регіональна інтеграція повинна доповнювати багатосторонню торговельну систему, а не руйнувати її.

8. Створення пільгових умов для країн, що розвиваються - необхідність забезпечення того, щоб країни, які розвиваються, мали сприятливіші умови виходу на світові ринки, а розвинуті країни, в свою чергу, утримувалися від заходів, що можуть ускладнювати експорт з названих країн.

9. Особливі норми регулювання для текстилю та одягу ГАТТ передбачає винятки стосовно текстилю та одягу, які забезпечують індустріально розвинутим країнам можливість встановлення квот на ці види товарів на основі угоди «мультифібр» (МФА), яка існує з 1974 р.; захисні положення угоди можуть застосовуватися її учасниками якщо існує загроза руйнування внутрішнього ринку внаслідок імпорту; за рішенням Уругвайського раунду ГАТТ квоти МФА будуть поступово скасовуватися протягом десяти років, а тарифи знижуватися, тобто загальні нормативні правила ГАТТ щодо текстилю й одягу наберуть чинність з 2004 року.

ГАТТ покликана виконувати три функції: впливати на державну зовнішньоекономічну політику розробкою правил міжнародної торгівлі; бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин; опікуватися врегулюванням спорів.

ГАТТ спрямовує свою діяльність проти всіх видів протекціонізму, крім митних тарифів. З метою зниження тарифів, які на початок діяльності ГАТТ у багатьох країнах були занадто високими, створено систему тарифних переговорів. Переговори починаються на конференціях і продовжуються на раундах багатосторонніх торговельних переговорів (БТП).

Основною метою ГАТТ ставилося - забезпечення стабільного зростання і зменшення ризику міжнародних торговельних відносин через:

- ліквідацію митних та інших торговельних обмежень;

- усунення всіх форм дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості населення;

- підвищення реальних доходів і попиту, поліпшення використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну.

З початку дії Генеральної угоди проведено 8 раундів БТП. Більшість торговельних раундів стосувалися в основному зниженню тарифів, але на останніх раундах почався процес перегляду, реінтерпретації або розширення статей самої угоди.

Восьмий (Уругвайський) раунд торговельних переговорів був найбільш конструктивним і багатостороннім з усіх, які мали місце, він розглянув як традиційні сфери (зниження тарифів, уточнення правил і ліквідацію нетарифних перешкод), так і нові - торгівля послугами і торговельні аспекти, пов'язані з правами інтелектуальної власності, а також сфери торгівлі товарами, які тривалий час не лібералізувалися (сільське господарство і легка промисловість).

У рамках Уругвайського раунду для проведення багатосторонніх переговорів було створено складну організаційну структуру. До її складу увійшли: комітет з нагляду - спеціальний орган, призначений для спостереження за виконанням зобов'язань учасниками не вводити нових торговельних обмежень, що суперечать ГАТТ, та 15 переговорних робочих груп. Крім того в рамках Уругвайського раунду працювали численні неофіційні робочі групи.

За результатами переговорів 15 грудня 1993 року були прийняті Заключний акт переговорів і Угода про створення Світової організації торгівлі (СОТ). Підписання і ратифікація Заключного акту відбулося 15 квітня 1994 року в Марракєші (Марокко) 120-ма країнами - учасницями багатосторонніх переговорів у межах ГАТТ.

ГАТТ планувалась як частина Міжнародної торговельної організації (МТО), але угода з МТО не була ратифікована, і ГАТТ усі роки діяла у якості тимчасового органу. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності.

СОТ - це нова міжнародна організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського раунду, іншими словами - це об'єднання держав, спрямоване на створення і підтримку системи юридичних норм міжнародної торгівлі.

Членами СОТ є 145 держав, на які припадає понад 95% обороту міжнародної торгівлі. На відміну від ГАТТ, СОТ має статус юридичної особи. До членства у СОТ ставляться більші вимоги, ніж до членства в ГАТТ. Згідно третьої статті Марракєшської угоди, СОТ повинна виконувати чотири функції:

- сприяти реалізації угод Уругвайського раунду і будь-яких інших угод, які укладатимуться в межах організації;

- служити міжнародним форумом для обговорення питань, тлумачення і застосування угод Уругвайського раунду;

- виконувати функції арбітра;

- періодично здійснювати збір інформації про торговий режим у країнах-членах з метою перегляду торгової політики.

Вищим органом СОТ є Конференція міністрів, яка скликається щонайменше раз на два роки. Вона приймає найважливіші рішення, наприклад, укладає нові міжнародні договори з питань торговельного режиму. Такі Конференції вже проходили в Сінгапурі - 1996 році, Женеві - 1998 році, Сіетлі (США) - 1999 році.

У період між конференціями керує Генеральна рада, що, як постійний орган, відповідає за політику СОТ. Крім того, саме вона виступає головним арбітром коли між державами-членами СОТ виникають суперечки з приводу тлумачення або застосування норм угод Уругвайського раунду. Менш важливі питання розглядають відповідні органи, а саме: Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами, Рада з аспектів інтелектуальної власності, що стосуються торгівлі.

Конференція міністрів і Генеральна рада складаються з представників усіх країн-членів Організації. На відміну від більшості міжнародних організацій до системи ГАТТ-СОТ приєднуються, а не вступають. Це зумовлено тим, що кожна країна приєднується власне, до системи угод, тобто бере на себе обов'язки їх виконувати, а організація, зі свого боку, перевіряє здатність держави їх виконувати.

Угода СОТ не входить до структури ГАТТ (1947 р.). Тому країни можуть стати (або залишитися) договірними сторонами ГАТТ, не приєднуючись до СОТ. З іншого боку, країни не можуть стати членами СОТ, поки вони не приєднаються до ГАТТ. Країни можуть також клопотатися перед підготовчим комітетом СОТ про поєднання процесу їхнього приєднання до ГАТТ з процесом приєднання до СОТ. Швидкість приєднання країни до ГАТТ (до системи ГАТТ-СОТ) залежить від рівня відповідності національного законодавства стандартам ГАТТ-СОТ.

Протокол про приєднання набирає чинності після того, як Генеральна рада (або Конференція міністрів) схвалять доповідь Робочої групи і приймуть рішення Генеральної ради (рішення міністрів) більшістю у дві третини голосів.

Паризький клуб

- неформ, міжнар. об'єднання групи держав, що координує питання, пов'язані з виплатою боргів країнам-боржникам. Утв. 1956 в м. Парижі (Франція). Постійними членами П. к. є 19 держав-кредиторів (Австралія, Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Франція, Швейцарія. Швеція, Японія). Інші держави-кредитори теж можуть брати участь у сесіях клубу. На поч. 2002 П. к. уклав 342 угоди з 78 країнами-боржниками. Договір П. к. з Україною підписано 13.VIІ 2001.

У рамках клубу розглядаються питання, пов'язані з боргами та зобов'язаннями, що були видані країнам під уряд, гарантії. Незважаючи на те, що П. к. не має ні кер. органів, ні штаб-квартири, ні статуту, роль цього об'єднання у вирішенні проблем реструктуризації держ. боргів досить велика. Для того, щоб питання про реструктуризацію боргу певної д-ви було розглянуто членами П. к., державі-боржнику необхідно: довести, що без перегляду умов борг, зобов'язань платежі по зовн. боргу не можуть проводитися у повному обсязі; виконати певні вимоги, як правило, передбачені макроекон. програмами Міжнар. валют, фонду (МВФ). Умови реструктуризації боргу перед членами П. к. передбачають однакове ставлення до кредиторів у межах переоформлення заборгованості, тобто для всіх кредитів, що були видані д-ві за певний період, встановлюються однакові характеристики (строки погашення, пільг, умови тощо). Діяльність П. к. регламентується правилами та принципами, узгодженими країнами-кредиторами. Орг. роботу здійснює генеральний секретаріат на чолі з ген. секретарем (у складі 15 співробітників казначейства Франції). Представники країн-кредиторів збираються 10 - 11 разів на рік у Парижі. На засіданнях П. к. головує представник франц. казначейства. В них беруть участь представники МВФ, Світового банку та ЮНКТАД.

Для ухвалення клубом рішення необхідний повний консенсус між державами-кредиторами.

Риммський клуб є міжнародною, неприбутковою, неурядовою організацією, що об'єднує науковців, економістів, бізнесменів, чільних службовців міжнародних організацій, колишніх голів держав та урядів з усіх п'яти континентів, які переймаються актуальними проблемами людства - політичними, економічними, соціальними, екологічними, технологічними і культурними, та їх аналізом і прогнозуванням в контексті «світової проблематики» («world problematique»).

Римський клуб був заснований в 1968 році за ініціативою видатного італійського економіста і підприємця доктора Ауреліо Печчеі. Римський клуб формувався як незалежна експертна група для оцінки довгострокових наслідків існуючих проблем та перспектив розвитку людства, а також інтелектуального сприяння діяльності міжнародних організацій і національних урядів. Від початку до нього увійшло близько 30 експертів світового рівня, що представляли 10 країн.

Станом на середину 2007 року Римський клуб налічував 79 дійсних членів з 35 країн, а також 36 асоційованих членів (в тому числі один громадянин України - Віктор Вовк). Крім того, до складу Римського клубу входить Богдан Гаврилишин - український економіст з діаспори.

Римський клуб також має почесних членів, серед яких є чимало видатних державних, політичних і громадських діячів, бізнесменів і науковців. Зокрема, це король Іспанії Хуан Карлос І і королева Софія, королева Нідерландів Беатріче, колишні президенти: СРСР - Горбачов Михайло, Чехії - Вацлав Гавел, Німеччини - Вайцзекер Ріхард фон, Південної Африки - Клерк Фредерік де, Фінляндії - Мауно Койвісто; колишній голова Комісії Європейського Союзу Жак Делор і генеральний директор ЮНЕСКО Коіширо Мацуура, колишні прем'єр-міністри низки країн; представники бізнесових кіл та наукового співтовариства (в тому числі президент Національної академії наук України Патон Борис).

Крім того, Римський клуб має афілійовані до нього національні асоціації, що нині діють у 28 країнах світу з метою популяризації ідей клубу та їхньої адаптації й розвитку на національному рівні у відповідь на виклики доби глобалізації. Національні асоціації також покликані вносити свій внесок в глобальні дослідження Римського клубу. В Україні діє Українська асоціація Римського клубу ([1]).

Римський клуб в своїй діяльності дотримується трьох засадничих принципів:

глобальний погляд на комплексні, масштабні світові проблеми, що відображає дедалі зростаючу взаємозалежність країн в рамках єдиної планетарної системи;

міждисциплінарний («холістичний») підхід та розгляд сукупності актуальних проблем - політичних, економічних, соціальних, екологічних, технологічних, культурних і соціопсихологічних - в їхній взаємодії як частин єдиного цілого;

розгляд довгострокових наслідків нинішніх проблем, а також політичних рішень і практичних заходів, що знаходяться в арсеналі сучасної політики, - підхід, який не завжди можуть собі дозволити уряди, що зазвичай реагують переважно на поточні потреби слабо поінформованих виборців.

Публікація в 1972 році першої, найбільш знаменитої доповіді Римського клубу Limits to Growth («Межі зростання») щодо довгострокових наслідків глобальної тенденції зростання населення планети, промислового і сільськогосподарського виробництва, споживання природних ресурсів й забруднення довкілля мала великий суспільно-політичний резонанс у світі й заклала основу сучасної концепції «сталого розвитку». Доповідь була перекладена більш ніж 30 мовами і видана загальним накладом понад 12 млн. примірників.

За майже 40 років своєї діяльності Римський клуб підготував 33 доповіді з широкого кола питань в контексті світової проблематики та майбутнього людства, більшість з яких отримала серйозний резонанс. Останньою, на сьогодні, доповіддю Римського клубу є видана у 2005 році книга Limits to Privatization («Межі приватизації»).

Лондонський клуб, міжнародне об'єднання представників найбільших приватних комерційних банків. Утворився в 1980-х рр. з метою вирішення проблем, що виникають у зв'язку з нездатністю країн, що розвиваються регулярно погашати платежі за зовнішньою заборгованістю. Лондонський клуб не має будь-якої організаційної структури і зазвичай збирається в складі банків, що мають найбільш великі вимоги до країни-боржника, чия справа вони розглядають. До початку 1990-х рр. в Лондонський клуб входили представники майже 600 банків розвинених країн світу. Банки - члени Лондонського клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про щорічну або розрахованої на ряд років реструктуризації боргу. Умовою укладання угоди є прийняття країною-боржником програми МВФ про структурну перебудову економіки і проведення економічних реформ. Реструктуризації підлягають тільки виплати по основному боргу. Як правило, угода про реструктуризацію передбачає викуп урядом приватного боргу своїх компаній зі знижкою, обмін зі знижкою боргів на інші активи (напр., акції національних компаній), скорочення платежів з обслуговування боргу і надання нових позик для оплати старих боргів. У 1990-х рр. через механізм реструктуризації Лондонського клубу пройшли Аргентина, Болівія, Бразилія, Болгарія, Мексика, Нігерія, Філіппіни, Польща та ін Така проблема постала і перед Російською Федерацією. На початку 1997 р. заборгованість РФ банкам - членам Лондонського клубу становила бл. 32 млрд. дол (включаючи прострочену заборгованість). У 1997 р. була досягнута домовленість про реструктуризацію російського боргу, що передбачає відстрочку виплати основного боргу на 25 років.

міжнародний клуб організація

Размещено на Allbest.ru